Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє

Слово Просвіти, №46 за 1998 рік

Слово Просвіти, №46 за 1998 рік

див КОЛИСЬ ) (лово ПРОСВІТУ полібним орраженим» прислухатися ло ГОПІЛСОЇ КкоОоОпоОогоО 1 ІСІЯНИНАа цк їКИИ ХО шонерах, та, як сам ізнається, «нИКОЛИ Не ВАКСМИ КПРеЕ» наного Миколу Оув членом Маю на увазі широко Амосова -"- За ПОКЛИканням МУ рого ФІ хософа-гумани га. за профест ю міКаря-кардіолога, який своїми добрими руками «врятував п'ять гисяЯч ЖИТТІВ» Так ось в одному ітерв ІО ВІН щиро зізнах ГЬСЯ що з початком поширення ідеї активного українського націовідродження дещо «навіть відЧчУВ Себе Але, як і гуманістовії.1інтелектуалу, пального закомплекс увавВ І хюдиною друтого сорту» належить згодом усе ж аро 5 мив, «що вс українці, живучи в УК раїні И оудучи В складі СРСР, теж мали підстави почувати себе чодьми не першого сорту» «Це я сам потрапив у) гаке становище», Тому ВІН Із самого початку виступав за нещодавнотприйняту Конституцію Украши розглядає як державну їдеологію, в ОСНОВІ ЯКОЇ особистість т ренесанс -- відродження -- нації. Зрозуміло, що саме тієї, причетні хо якої справді «мали підставу почувати себе людьми не першого сорту» Тут, правда, не можу не припустити, що шановний Микола Михайлович як член Спілки письменників України, маючи до того ж дружину «стовідсоткову» українку, 1 раніше міг знати слова «аб- незалежнт с гь У країни, а 2 солютно геніального поета», як сказав про Т. Шевченка Іван Бунін, про те, з яким почуттям жили українці за царизму «на нашій, несвоїй землі». Думається, міг знати віні слова молодшого сучасника - Миколи Вінграновського, який, вдавшись до езопівського примйому вкладання власних почувань в уста ІСТОричного героя минулого - Северина Наливайка, сказав уже про радянських українців: «Ми на Вкраїні хворі Україною, на Україні в пошуках 1ї» Але, виявляється, мало знати, треба відчувати. Відчути серцем, власною душею і сумлінням власним. А відчувши, дійти правильного, позбавленого закоренілого національного егоїзму, чесного висновку. А не поспашати лаяти людей, які й понині ще виявляють симитом справді дивної на теренах рідно! землі ностальгійної недути. Бо цим справі! взаємного духовного оздоровлення не зарадити. Натомість корисніше було 9 прийняти «рецепт», що МОГО виписує той же Микола Амосов. На запитання «Куди йти У країні?», подібне тому, яке ще в 20-ті роки ставив його тезко Микола Хвильовий («Камо грядєші?»), ВІН ІЗ цілковитою певністю відповідає: «Тільки на Захід, До стандартів високорозвинутих країн Європи і Північної Америки На Росію задивлятися неварто | майбутнє в тумані ою І туман цей -- найперше у замиплій великоросійсько-їмпере ЬКІЙ, асиміляторській політиці ЩОДО с1- дім'ятих нею народів Переконливо сказав про це у виступі на ДРУГОМУ всесвітньому форумі українців голова об'єднання українців Російської Федерації О, Руденко-Десняк. Говорячи про вкрай жалюгідне становище із задоволенням національно-ку: ль гурних по греб українського населення на геренах нашого «стратегічного партнера», ВІВ, зокрема, наголосив: «Кичого не зміниться " оки на краще в Росіиській Федераци, д9 Мне зміниться її національна політико -: та- Надіятись, що це ближчим часом с й, Геополитическоє (Москва: Арктогея, НОТЬСЯ "" найновіший навчаль нов! геополитики будущее России» УМРУ Б СН РЕ | | РР 5 мова У, подати | Ж аміно ее - | РР дій ПРИН С Й ні і тьноюг - б гефмаї : ТО ча інно "ее Р Р і Р Чо накнійльофор іт зі - - Чі - ре РО зі - - ані ватної ро чо нка пре ней Ж і ЧР нь яний аб льно зі а з ка ч стою - ч ч-б 1 Р оч 7 . і чи -о ер --й 2 - о чи и за т в на 0 шт 1997). Мого автор не сумнівається в тому, що й на етапі «нового геополітичного порядку» «Россия немьіслима без Империй». З тією хіба що відміною, що «судьба» її вже не в СРСР, а просто в «имперсекой Евразим». А за інструмент для досягнення цих геополітичних цілей слугує вже не «пролетарський інтернаціоналізм», а «православньш пояс, найскось уходящиий от Великороссиий на Балкань: к Сербий», само собою зрозуміло, що запихаючи при цьому за нього Білорусь, Україну якщо і не всю, то хоча б її «центральную часть», а гакож Молдову, Румунію, Болгарію. Отож, шановні православні, не тішмо себе ілюзіями про всеблагість православія. Идучи до церкви, спочатку спитаймося, де хата їй патріарха. 4. .. 1 спадщина Миколи Гоголя Наші нинішні вкрай гострі економічні і політичні проблеми не тільки не послаблюють, а навпаки, ще більше посилюють тривогу щодо реалізації мовної політики в Україні. Цетим більше закономірно, що, всупереч безборонному наступу російськомовних засобів масової інформації на український інформаційний простір, у владних колах та й у декого із так званих націонал-патріотів виразно проявляються дражливі «назадницькі» тенденції. Так, у одній із статей під, здавалося б, вузько філологічною назвою «Чи варто 2? перекладати Гоголя українською мовою» гвердилося, що в Чернівцях, приміром, «перегнули палицю» із переведенням колишніх російських шкіл на українську мову. Це в той час, коли мовний статус міських шкіл всього лише приведений у відповідність із відсотком національного складу населення в місті. Обурює автора й те, що деякі школи у ВІДПОВІДНОСТІ з контингентом учнів відмовилися від вивчення російської мови. Адже це, мовляв, позбавляє їхніх вихованців можливості читати Гоголя в оритінам. Важко сказати, чого в цій ЛОГІЦІ більше -- естетського снобізму чи так званої «бєлодєдовщіни» -- обстоювання обов'язкової для українців російськоукраїнської двомовності, оскільки, як твердив академік Білодід, для українців «обидві мови рідні» Звичайно, Гоголя -- геніального письменника 1 гуманіста світового масштабу -- треба всім українцям не тільки знати, любити, а й пишатися ним. Однак чи варто задля цього, оскільки він у силу історичних обставин писав російською, у наш час примушувати вивчати її І Всіх українців? Чи не правильніше міркував з цього приводу ще один страждалець, земляк великого полтавця -- Остап Ви - ня? «Так-от Гоголь! Ніколай Васильович!» -- із захопленням писав у своєму щоденнику популярн ий гуморист, адалі запитував «Як його зробити так, щоб по всіх селах любили його?» Зрештою, тут же й відповідав: для цього треба, щоб Гоголь зазвучав нашою мовою «так, як він має право звучати». І перекладаючи свого улюбленого з дитинства земляка, Вишня «мучився» цією «радісною мукою» і не каявся всупереч здивованому запитанню однієї украінської поетеси: «А зачєм'». Бо ця, не без сарказму пояснював далі Остап Вишия, «поетична індичка», на жаль, І досі не розуміє, що є на світі народна, рідна народові мова» Так міркував нереабімтований улюблений у народі гумориєс Т ТОДІ, КОЛИ «мову "ре національного спілкування в СРСР» зобов'язували вивчати в кожній школі уже з початкових класів, щоб не тільки ний вен ння жо ДИНЯ українець, але и "Чукча рОЗМОВЛЯВ нею без акценту. При цьому Вишня мав 1 однодумців, серед яких, зокрема, був 1 М. Рильський, котрий, аби зробити О Пушкіна ближчим для українців, переклав не тільки багато його віршів Та поем, а й дав високомайстерниий переклад роману у віршах «Євгеній Онєгій» Водночас поет із властивою ному скромністю висловлював у «Ніаписі на українському двотомнику О. Пушкіна» від себе і своїх СПОДВИЖНИКІВ Таке сподівання: Учитель наш не прогнівиться На наші хиби 1 грішки: Несміло, як воно й годиться, Тремтіла в кожного правиця, Щоб перевтілити рядки ці -- Твір геніально! руки: аж б ово в и і. чно зт з й во що русифІГашія- результаті, джерела, які належить опрацьовувати учням 1! студентам, в основній масі - російськомовні. іноземні мови вони також вивчають часто-густо через російську. Не тільки у зв'язку з Ораком літератури, а ще й тому, що викладачі не завдають собі труду переходити на державну мову викладання у державних вузах. От і виходить, що в нас 1 далі готуються кадри перекладачів, якщо не на російську, то наякийсь суржик, яким не те що Гоголя і Пушкіна, а взагалі перекладати не варто. З друтого боку, хто це «ми» повинні «професійно» володіти двома братніми мовами та ще й «парою іноземних»? Якщо це випускники вузу, а тим більш філологи, то тут нема чого ломитися у Я Славутич ,й 1 ТОБ'РЧ (3 бл рідне славо бобу з 3 СВАТИ ГЕНОЦИД гУІ2РатНИ Га, виявляється, сучасний навчитель, зарозумілий на українсько-російській двомовності (адже здебільшого наши радянської школи українські словесникиїіншими мовами не володіють), ладний зневажити здобутками цілої школи українського перекладацького мистецтва, п видатніших представників, зокрема, хоча б таких, як М, Зеров, П. Филипович, В. Підмогильний та А. Кримський, що знав понад 60 мов, 1 які були знищені Оільшовицько-проросійським тоталмітаризмом саме за те, що «багато знали». Подібну логіку від місцевого філологічного авторитета недивно почути, бо ось і в столиці професор О. Білодід, обстоюючи батькову теорію білінтвізму для українців, 1 нині твердить: «Повинні ми |!) знати професійно |! ?) українську | російську теж», А щоб не виглядало це надто прямолінійно, то тут же поспішно додає: «І плюс пару іноземних», Кіа жаль, згадатий погляд на таке «рівноправне» рункціонуванйня двох «братніх мов» у нашій державі дає себе знати не тільки в дискусіях. У вузах та в системі середньої освіти світову літературу, наприклад, вивчають безвідносно до здобутків української школи перекладу. В відкриті двері. А якщо йдеться про випускника, скажімо, СІТГУ сільськогосподарського профілю? То і йому потрібно «професійно» володіти задля повноти естетичної шановного Миколи Васильовича "? Але ж на це вони вправі відповісти словами поета: насолоди мовою творів В нас бо степу закони старі: Перше діло -- це хліб робити. І хто насмілиться зневажливо Ввідгукуватися за володіння тією чи іншою мовою? Хіба що естетствуючий обиватель, який не знає справжньої ціни хліба. А державні достойники мали б подбати, щоб найширшим верствам трудівників, людям найрізноманітніших професій була доступна рідною, державною мовою. їхнє «семиклясове» найширша інформація саме Віктор КОСЯЧЕНКО, доцент ЧДУ, член Спілки письменмиків України, голова Чернівецького обласного об єднання товариства «Просвіта»

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин