Суспільство · “У тому й сила місцевого просвітянства, що вони вміють взаємодіяти”. · с. 5сторінка оригіналу ↗
Про користь об’єднувальних поїздок
Слово Просвіти, №46 за 2023 рік
Сергій ЛАЩЕНКО
Війна руйнує, але водночас породжує додаткові можливості. Що більше людей налаштується на активне націєтворення, то краще. Дехто подумає: яке ще націєтворення? Найкращі хлопці та дівчата щодня гинуть на фронті, мільйони людей виїхали за кордон і не факт, що захочуть повертатися. Демографія проти нас. Все це так, але йдеться саме про компенсаторні механізми. Чим раніше вони запрацюють, тим меншими будуть наші втрати. Надто багато скалічених? А ви знаєте, скільки поміж них героїв? Скільки пасіонаріїв! Є такі самородки, що й на протезах можуть ходити по школах та університетах, успішно виховуючи молоде покоління. Все залежить від особистості. Просто необхідно творити “центри кристалізації”, які б цим питанням займалися. І щоб туди неодмінно входили представники учбових закладів, зацікавлені в такій роботі. Все воно вийде, якщо захотіти. Свого часу я вирішив писати про загиблих героїв. Спочатку про тих, кого знав особисто, а потім і про інших, якщо про це просили побратими. Оскільки це різні географічні точки, доводилося чимало їздити. Наївно вважав, що варто лишень зробити поштовх, бодай якісь перші кроки, як усі вдови і родичі загиблих воїнів почнуть об’єднуватися. У житті все складніше – адже потрібен час аби відійти від болісної втрати… Помітив, що в одній і тій же ситуації люди поводяться по-різному. Шонійоз Хамраєв з Луцька багато зробив для збереження пам’яті про свого сина Рустама, тоді як його дружина закрилася в собі печаллю. Активний майданівець Рустам загинув на Луганщині ще в 2014 році. Батько фактично його замінив у сенсі ідеологічної роботи. Те саме можна сказати і про батька капітана спецназу
Олександра Петраківського, якого побратими знали за позивним “Фартовий”. Капітан під час бою віддав свою каску пораненому підлеглому, а сам тоді ж, під час мінометного обстрілу, отримав важке поранення в голову. Чим не сюжет для фільму? А батько трагічно загиблого дослідника Кубані Олексія Курінного зібрався з силами і навіть подужав закінчити кандидатську дисертацію сина. Це також приклад для наслідування. Матерям і дружинам полеглих важче, і опановують вони себе довше. Проте з часом і жінки збираються з силами, продовжують добрі справи загиблих дітей. Про таких, сильних духом, варто розповідати суспільству.
*** Потреба в просвітянських поїздках була завжди. Адже важливо знати місцеву специфіку, щоб виробити якусь оптимальну всеукраїнську лінію. Тож і я їздив, починаючи з 1991 року. Назавжди збережу в серці свої перші поїздки до Криму і на Донбасу 2007 і 2009 роках. У Донецьку мені тоді посприяла Марія Олійник. Вона підтримувала інформаційно, підказувала, на що звернути особливу увагу, часом допомагала з транспортом. Одного разу організувала поїздку на так звані вугільні “копанки”, щоб я краще розібрався в цій темі. Пригадую, що завжди підбігав до потяга, який ось-ось вирушить до Києва, тодішній редактор “Донеччини” Ігор Зоц. Це вже коли я повертався назад. Він дарував якийсь сувенір, авторучку, блокнот, кілька газет, книжечку з віршами місцевих поетів та ще й якусь канапку на дорогу. Було приємно відчувати, що в місті є “свої люди”, які завжди на посту! Це мотивувало й окрилювало.
*** Поїздки неабияк зближують. Пригадую, як у жовтні 2014 року познайомився з луганським просвітянином Іваном Захарченком. Іван Михайлович на той час встиг побувати “на підвалі” і був вимушений переїхати на Волинь. Сумував за рідною Луганщиною і намагався час від часу бувати хоча б на неокупованій її частині. Перетнулися ми в Луцьку. У пенсіонерів сутужно з коштами, тому
Сергій ТЮТЮННИК, Січеславська “Просвіта”
вирішили скористатися щасливою нагодою – поїхати в Сватове з Волинським народним хором. Місця в автобусі нам виділили, а ніч ми провели, щоправда, в неопалюваному приміщенні, підстеливши кілька картонних коробок. Такий собі “пенсіонерський спецназ”, як доповнення до Волинського народного хору. Подібні аскетичні поїздки неабияк зближують! Потім Іван Захарченко переїхав на Одещину. Вчитель української почав учити болгарську мову, оскільки у тому районі проживало чимало болгар. А потім і за сербську взявся. Сам же втішався, коли представники болгарської інтелігенції у розмові з ним переходили на українську. Ось такий він – комунікабельний і неординарний луганський просвітянин. Михайлович, до речі, на початку 1970-х, працюючи вчителем української і йдучи на роботу вздовж залізничної колії, нерідко залишав на луганських товарняках напис крейдою: “Слава Україні!” Дружити з таким слобожанцем – велика честь! У 2018 році Іван Захарченко покликав мене у гості. Пообіцяв повезти в давнє козацьке село Плахтіївку, в болгарське село Зоря і ще в якийсь молдавський населений пункт – на вибір. Хіба я міг відмовитися? Звісно ж, поїхав на Одещину. Тим паче, що було велике бажання принагідно познайомитися з редактором патріотичної одеської “Чорноморки” Іваном Мельником. Настійно рекомендував це зробити коломиянин Микола Солоненко. З цим прикарпатцем я познайомився завдяки перебуванню в Севастополі в 2011 році, ще задовго до російської окупації. Незалежно одне від одного ми здійснювали агітаційно-ознайомчі поїздки на півострів і випадково перетнулися у місцевої активістки Богдани Процак. І це теж аргумент на користь як системних просвітянських мандрівок, так і наявності своєрідних штабів на місцях. Як бачите, завдяки подібним “центрам кристалізації” галичани можуть познайомитися в Криму! В Одесі ж координує патріотичну роботу газета “Чорноморські новини”. Знайомство з редактором “Чорноморки” Іваном Мельником – це додаткові можливості і додаткова мотивація. Тут прикарпатець Микола Солоненко мав рацію.
*** Саме час сказати кілька теплих слів про мальовничу оазу українства Коломию. Тут повнокровно звучить українська мова, тут все дихає історією, а місцевий люд свідомий своєї загальнонаціо-
Валерій Ковтун і Василь Глаголюк нальної місії. У Коломиї все компактно, зручно, родинно, емоційно... Коломия нікого не відштовхне, навпаки – всіх пригорне до себе! А ще тут є чого повчитися. Пригадуєте відомого канадського мецената українця Петра Яцика? Він наголошував, що українці повинні навчитися бути багатими. Уміють же такими бути євреї, вірмени, британці... Так ось, у чомусь Петра Яцика нагадує лідер коломийських просвітян Василь Глаголюк. Він не лише генерує ідеї, але й добре бачить шляхи їх реалізації. Коли довелося збирати кошти для Тероборони і ЗСУ, місцева “Просвіта” взяла активну участь. З подачі Василя Петровича було проведено кілька аукціонів, на яких виставлялася на продаж срібна монета “Гетьмани
України”, виготовлена банком “Хрещатик” у 2012 році. У Коломиї вона була продана за 37 тис. гривень, у Вінниці – за 30 тис. гривень, в Житомирі – за 2 тис. доларів! Така ж монета у Польщі була продана за 2 тис. євро! Ці монети представили зі своєї родинної колекції батько й син Василь та Олексій Глаголюки. Олексій Васильович давно займається банківською справою, але попри такий статус, постійно контактував зі своїми революційними земляками-майданівцями в буремному 2014 році. Зокрема, дуже допомагав з пальним. Напевно, саме про таких українців і мріяв незабутній Петро Яцик. Отже, не лише мандрівні “просвітянські атоми” потрібні Україні, а й діяльні штаби. Всім учитися в Коломиї! Хороший штаб – це як вулик. Робочі бджоли самі до нього полетять! У цьому я переконався, спілкуючись телефоном із лідерами Житомирської, Херсонської, Миколаївської обласних “Просвіт”, які з початком війни вимушені були шукати притулок на заході України. Столиця Покуття всіх пригріла і усім сподобалася. Зокрема, голова Миколаївської “Просвіти” Олександр Мачула більше року в’язав сітки, ще й встиг написати книгу “Під сирен голосіння”. Коломийські просвітяни допомогли видати книжку, а підприємець Генадій Романюк навіть відвіз частину тиражу на передову. У нього понад 40 волонтерських поїздок на лінію фронту, а це також свідчить про те, що просвітяни Коломиї можуть бути прикладом для інших. Лідер житомирських просвітян Святослав Васильчук оцінив Коломию так: “Люд там дуже патріотичний! Там все просякнуто духом державотворення, це місто-музей, справжня оаза українства! Мабуть, не мені одному хотілося б там жити.
Але, водночас, набравшись коломийського духу, хочеться побільше зробити вдома...” Божественна Коломия... Чого тільки варта ідея створення тут Музею коломийської книги? А Музею української мови? Подвижник педагогічної і просвітянської справи Валерій Ковтун (свого часу мені доводилося спілкуватися з ним) не лише генерує чудові ідеї, а й уміє послідовно втілювати їх у життя. Втім, без організаторських здібностей Василя Глаголюка тут не обійтися. Утому й сила місцевого просвітянства, що вони вміють взаємодіяти. Коломия – це своєрідна академія патріотичних наук, поєднання високої активності, щирості та любові. Тому важливо, щоб сюди їхали активісти з інших регіонів. Зазначу, що в 2017 році російськомовна поетеса з Маріуполя Оксана Стоміна побувала тут і сповна відчула цю любов. Тепер Оксана пише українською і є еталоном “народної дипломатії”, бо вміє знаходити цікавих, перспективних людей. Вона встигла побувати в Білорусі, Литві, Польщі, Німеччині, Італії... Скрізь дуже добре представляла Україну. Я знаю: якщо Оксана Стоміна їде кудись, чекай там помітного просування патріотичної роботи. А вона ж свого часу черпала натхнення в Коломиї. Знаючи її вміння об’єднувати патріотичних людей і проукраїнських маріупольців, зокрема, я під час зустрічі зі Стоміною передав їй ксерокопії низки статей “Слова Просвіти” під загальною назвою “Люди з Міста Марії”. Принагідно ми пригадали, як тепло нас приймав пасіонарний коломиянин Геннадій Романюк навесні 2017 року.
*** Інколи трапляється, що навіть найактивніші люди обмежені у своїй активності, оскільки регіон зросійщений. Скажімо, в Одеській області “Просвіта” більш-менш активно працює лише в Балті та Чорноморську. Це й зрозуміло – місцеве населення Одещини ще не настільки національно пробуджене, як на Прикарпатті. Але я принципово займаюся популяризацією просвітян Чорноморська, оскільки це місто стратегічно важливе для України. Є там колишня вчителька (тепер ще й письменниця) Валентина Сидорук, яка працює за десятьох. Постійно вожу із собою книжечки, видані в Чорноморську, і в Коломию, і в Закарпаття, і на Київщину. Поширюю і у Львові. Навіть на польському Підляшші дещо побувало! Розповів про Валентину Сидорук в містечку Таращі на Київщині, а дещо з виданого пані Валентиною передав місцевій активістці Катерині Сидорук. Ні, вони не родички, але, як бачите, прізвища збіглися. Це свідчить про те, що між українцями набагато більше спільного, ніж здається на перший погляд. Коломиянин Микола Солоненко, з яким я познайомився у Севастополі в 2011 році і завдяки якому я відкрив для себе Коломию, тепер планує поїздку на Придунав’я. Дуже хочеться колишньому морському офіцеру побувати в Ізмаїлі та Рені. Впевнений, що пан Микола підтвердить мою концепцію важливості взаємодії патріотичних “штабів” і “мандруючих просвітян”.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
