Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
← Архів «Слова Просвіти»

Слово Просвіти, №46 за 2023 рік

16 с. · 33 записів · PDF у Вікісховищі ↗ · CC BY 4.0

Текст отримано з PDF і розділено на матеріали автоматично. Межі частини матеріалів редакційно не перевірені: окремий запис може містити кілька матеріалів, лише частину одного або службовий блок (наприклад, передплату). Першоджерело — сторінка газети в PDF.

Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ТИЖНЕВИК 46 (1231), 16—22 листопада 2023 ГАЛИНА ДАЦЮК

Блаженнійший Митрополит Київський і всієї України Епіфаній 13 листопада з нагоди 315-х роковин кривавого злочину росіян у Батурині відвідав Національний історико-культурний заповідник “Гетьманська столиця”. Разом із єпископом Чернігівським і Ніжинським Антонієм, місцевим духовенством, представниками влади та містянами Його Блаженство помолився біля пам’ятного хреста за спокій душ усіх винищених московськими загарбниками в Батурині й полеглих новітніх героїв. На завершення візиту Митрополит Епіфаній виголосив у Покровському храмі молитву в час, коли Батьківщина в небезпеці, вшанував жертв Голодомору молитвою біля місцевого меморіалу й покладанням квітів та оглянув палац гетьмана Кирила Розумовського Євген БУКЕТ 315 років тому московське військо, увірвавшись до тодішньої української столиці – міста Батурина, вирізало всіх його мешканців, включно зі старими, жінками та дітьми. Жорстокість, з якою було вчинено розправу над захисниками та мешканцями міста, шокувала всю Європу. Французькі друковані видання, отримавши інформацію з України, вийшли з промовистими заголовками – “Страшна різня”, “Руїна України”, “Жінки й діти на вістрях шабель”. “Вся Україна купається в крові. Меншиков показує жахи московського варварства”, “страшний цар жадібний до крові в Україні… Всі мешканці Батурина, незважаючи на вік і стать, вирізані, як наказують нелюдські звичаї московитів”, – писали вони. Наступ москалів на Україну був спровокований переходом українського гетьмана Івана Мазепи на шведську сторону під час Північної війни. Батурин був добре укріпленою фортецею, оснащений гарматами. Від капітуляції мешканці відмовилися і тримали оборону кілька днів. Можливо, місто й втрималося б, якби не зрадники. “Один із полкових старшин, Іван Ніс, прибув до Меншикова і вказав йому таємний спосіб добути Батурин. За переказами, Ніс указав у батуринській стіні хід. Меншиков відрядив туди солдат. З другого боку був початий приступ”, – писав про ці події історик Микола Костомаров. За зраду Іван Ніс отримав жалувану грамоту на полковницький чин від петра І. Коли 18 листопада 1708 року гетьман побачив наслідки московського погрому Батурина, це видовище вразило його в саме серце: “...ревно плакав по Батурину Мазепа, спостерігаючи, скільки крові ТАРАС ГОЛОВКО ВАСИЛЬ ПОПАДЮК
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

315-ті роковини геноциду в Батурині: пам’ятаймо

М. Данченко «Батуринські яблука», 1995 р. людської в місті і передмісті було полно калюжами”. Навіть у 1726 році, через 18 років після трагедії, колишня козацька столиця залишалася безлюдною, а мешканці, що вціліли, жили по околицях. За підрахунками істориків, які підтверджені також археологічними дослідженнями, геноцид у Батурині забрав близько 15 тисяч життів. Окрім того, наслідками каральної експедиції, яку провело московське військо в Україні, стали: катівня в Лебедині (до 1000 жертв), Полтавська катастрофа (розгром основних сил антимосковської коаліції), знищення козацьких містечок Келеберди, Переволочної, Старого та Нового Кодака, Чортомлицької і Кам’янської Січей… Події 1708–1709 років в Україні схожі на те, свідками чого ми всі є впродовж 2022–2023 рр. Тактика ведення бойових дій та геноциду щодо місцевого населення у росіян не змінюється впродовж століть: у Батурині, Лебедині, Кодаках на початку XVIII століття відбувалося те саме, що російські загарбники творили в Бучі, Ірпені, Гостомелі, Бородянці, Макарові, Ізюмі, Маріуполі, інших тимчасово окупованих українських містах і селах уже в наш час. Ба більше, те саме відбувалося і в більш давні часи! Днями український історик, політолог, експерт Центру стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки Максим Майоров на своїй сторінці у Facebook звернув увагу на ідентичність шляхів набігів половців на Київську Русь та шляхів, якими росіяни атакують Україну “шахедами”. І українські військові відбивають ці атаки так само героїчно, як наші пращури відбивали атаки половців. Нападника завжди очікує справедлива кара. Менше ніж через три роки після подій у Батурині петро І зазнав нищівної поразки в Прутському поході і мусив підписати капітуляцію. Історія циклічна. Ми маємо вивчати минуле, щоб не допускати повторення таких трагедій, як геноцид у Батурині, і примножувати результативність перемог, як на річці Прут, яких у нашій історії було значно більше, ніж поразок. Тримаймо стрій, вірмо в Збройні Сили України! ПЕРЕДПЛАТА—2024 Тижневик "Слово Просвіти" (індекс 30617) можна передплатити у відділеннях "Укрпошти" за допомогою "Каталогу видань України" на 2024 рік (стор. 24). Вартість зросла вдвічі через незалежні від редакції причини і є такою: 1 міс. — 60 грн. 3 міс. — 180 грн. 6 міс. — 360 грн. Будьмо, друзі, разом!
Актуально · “Українське суспільство та міжнародна спільнота вимагали продовжити розслідування особливо тяжкого злочину геноциду”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Проблемні питання розслідування злочинів комуністичного тоталітарного режиму та російської окупаційної армії

Триває кривава російська агресія – війна, яка вирішує долю Української незалежної держави та української нації. Навколо України об’єднався весь демократичний світ, то! му український народ просто приречений перемогти свого екзистенційного ворога та повернутись у сім’ю країн демократичної Європи. Микола ГОЛОМША, професор права, доктор філософії в галузі державного управління, заслужений юрист України Диктатор путін, порушуючи норми міжнародного права, заявив про “демілітаризацію” та “денацифікацію” України, розпочав агресивну війну з метою повного знищення Української держави та української нації. Для того, щоб дати оцінку російській військовій агресії, потрібно звернутися до історичних подій першої половини ХХ століття. Так, у листопаді 1917 р. українці вибороли право мати свою незалежну державу – Українську Народну Республіку (далі – УНР). Однак вже 4 (17) грудня 1917 р. УНР отримала від більшовицького уряду Росії “Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Української Ради” за підписами Леніна і Троцького. Розпочалася російсько-українська війна (Ковальчук М. Битва двох революцій: Перша війна Української Народної Республіки з Радянською Росією. 1917—1918 pp. / НАН України; Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського. Київ: Видавничий дім “Стилос”, 2015. Т. 1. – С. 191–225). З перших днів свого існування УНР, незважаючи на зовнішню агресію РСФРР, проводила активну діяльність, направлену на визнання України світовим товариством. У 23 країнах світу були відкриті дипломатичні представництва. 3 березня 1918 р. більшовицьку Росію змусили підписати Брест-Литовський мирний договір, за результатами якого були припинені військові дії в Україні, фактично виведені окупаційні війська. Також ця угода зобов’язала Росію підписати мирний договір з Українською Народною Республікою та встановити державні кордони. 6 травня 1918 р. в м. Конотопі, за посередництвом німецьких військових, українська та російська сторони підписали договір. 12 червня 1918 р. Українська Держава уклала прелімінарний (попередній) мирний договір із РСФРР, в якому зазначено, що він підписується двома незалежними державами. Статтею 4 договору передбачено створення українських консульських установ у Москві, Петрограді і 18 російських містах компактного проживання українців. Це відповідь диктатору путіну про так званий “єдиний народ”. 11 листопада 1918 р. більшовицька Росія розірвала міжнародний Брест-Литовський мирний договір, прелімінарну мирну угоду та розпочала другу у ХХ столітті війну проти України. 22 січня 1919 р. Українська Народна Республіка і Західноукраїнська Народна Республіка створили єдину Соборну державу. 21 квітня 1920 р. голова Директорії УНР С. Петлюра уклав військово-політичний договір із Польщею. Об’єднані українсько-польські війська 6 травня 1920 р. звільнили Київ, а 25 серпня 1920 р. під Варшавою польсько-українські війська розбили червону армію РСФРР. Це позитивний історичний приклад того, як потрібно перемагати ворога (Геноцид українців 1932–1933 за матеріалами досудових розслідувань / упоряд.: О. Петришин, М. Герасименко, О. Стасюк; Нац. акад. прав. наук України [та ін.]; вступ. слово: О. Петришин. – Вид. 2-ге, допов. – Київ – Харків: Право, 2022. – С. 493–494). Наприкінці 1920 року більшовики на чолі з кривавим диктатором Леніним окупували Україну, в 1921—1923 рр. організували масовий штучний голод та знищили 3,5 млн українців. У 1932—1933 рр. диктатор Сталін вчинив злочин геноцид та знищив 10,5 млн українців. Також “кремль” цинічно організував масовий штучний голод у 1946—1947 рр., під час якого знищено 1,5 млн українців. Таким чином, комуністичний тоталітарний режим фізично винищив 15,5 млн українців. Але ми з вами знаємо і про депортації, масові політичні репресії та ін., однак через приховування та фальсифікацію інформації сьогодні ми не маємо відповіді на запитання: скільки всього знищено українців за часи СРСР? У 2014 р. “кремль” розпочав чергову військову агресію проти України, продовжує скоювати воєнні злочини та геноцид. За роки незалежності України розслідувалось лише дві кримінальні справи (провадження). Так, 22 травня 2009 року Головним слідчим управлінням Служби безпеки України за зверненнями народних депутатів України, громадських діячів порушено кримінальну справу № 475 за фактом вчинення геноциду українців комуністичним тоталітарним режимом у 1932–1933 рр., за ознаками злочину, передбаченого ч. 1 ст. 442 КК України. Під час досудового розслідування слідчі встановили, що організаторами цього страшного злочину були очільники комуністичного тоталітарного режиму, який діяв у СРСР: Й. Сталін, В. Молотов, Л. Каганович, П. Постишев, С. Косіор, В. Чубар та М. Хатаєвич. Це була складна кримінальна справа. Українське суспільство та міжнародна спільнота чекала відповіді на такі питання: яка мета масового винищення (вбивств) українців та яку чисельність фізично знищено. Криміналістичних чи спеціальних методик із розслідування злочину геноциду фактично не існувало. Соціально-політична обстановка в державі вимагала провести розслідування у стислі терміни. Під час розробки загального плану розслідування ретельно опрацьовано наукові праці Володимира Василенка, Мирослави Антонович, Володимира Сергійчука, Василя Марочка, інших науковців, а також міжнародну практику розслідування найтяжчих злочинів. Доктор юридичних наук В. Василенко у статті “Методологія правової оцінки Голодомору 1932–1933 рр. в Україні як злочину геноциду” зробив висновок, що “Серед величезної кількості досліджень Голодомору переважна більшість як в Україні, так і поза її межами здійснена представниками історичної науки з використанням притаманних їй методологічних прийомів. Специфіка злочину геноциду як особливого міжнародного злочину вочевидь зумовлює необхідність правової оцінки Голодомору в світлі Конвенції ООН 1949 р. про запобігання злочину геноциду і покарання за нього із застосуванням методів юридичної науки та практики. Такий підхід передбачає комплексну оцінку здобутків історичної науки в контексте вимог юриспруденції, що необхідно для одержання надійних наукових результатів у визначенні природи Голодомору та кваліфікації його як найтяжчого міжнародного злочину” (Голодомор 1932–1933 років в Україні як злочин геноциду згідно з міжнародним правом: Монографія / За наук. ред. Володимира Василенка, Мирослави Антонович. – Видання 4-те, доповн. – К.: Видавничий дім “Києво-Могилянська академія”, 2016. – 370 с. – С. 14). Правильно обрана тактика та методика розкриття та розслідування геноциду надала можливість встановити не лише організаторів злочину, а й злочині механізми, які тоталітарний режим використав проти української нації. Перед слідчими щодня виникали складні питання, тому що пройшов тривалий час з моменту вчинення злочину геноциду, свідки та очевидці масового знищення українців не завжди пам’ятали важливі деталі. Крім того, слід пам’ятати, що значну частину історичних документів було втрачено. Взагалі це була перша кримінальна справа, у ході розслідування якої використані норми міжнародного права, тобто слідчий приймав рішення, керуючись ст. ст. 1 і 2 Конвенції ООН від 9 грудня 1948 року “Про запобігання злочину геноциду та покарання за нього”, ст. 7 Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року, Конвенцією ООН “Про незастосування строку давності до воєнних злочинів і злочинів проти людства” від 26 листопада 1968 року та Європейською конвенцією “Про незастосування строків давності до злочинів проти людяності та воєнних злочинів” від 25 січня 1974 року. Після здобуття достатніх даних про жертви геноциду, слідчий виніс постанову та призначив економіста О. Рудницького, співробітника Інституту демографії та соціальних досліджень ім. М. В. Птухи НАН України, судовим експертом, якому доручив провести судову науково-демографічну експертизу. Розуміючи, що ця експертиза не вирішить жодних питань для надання правової оцінки у справі, Генеральна прокуратура України, відповідно доп. 3 ч. 1 ст. 227 КПК України, надала вказівку слідчому провести комплексну судову експертизу, із залученням різнофахових спеціалістів: юристів, економістів, судових медиків, істориків, політологів. У висновку судової науково-демографічної експертизи було зазначено, що “протягом лютого – грудня 1932 року в Україні загинуло 205 тис. осіб (144 тис. на селі і 61 тис. в місті), у 1933 році – 3598 тис. осіб”. Правовий аналіз цього висновку засвідчив, що О. Рудницький виклав його на основі особистих припущень, використовуючи медичні терміни “надсмертність” і “ненароджені” та гіпотетичні розрахунки, що грубо протирічить кримінальному судочинству. Також з’ясовано, що в частині встановлення чисельності жертв, висновок експертизи взагалі не відповідає першоджерелам, в яких йде мова про знищення від 7 до 16 млн українців. Крім того, українська громада повинна знати, що під час розслідування цієї справи на слідчих та прокурорів постійно здійснювався тиск з боку антиукраїнських сил. Керівництво Генпрокуратури взагалі заборонило направляти справу до суду із-за страху перед “білокам’яною”. Постанову про направлення кримінальної справи № 475 до суду я підписав 31 грудня 2009 р. в умовах конфіденційності. 13 січня 2010 року Апеляційний суд міста Києва здійснив попередній розгляд кримінальної справи № 475 та констатував, що органом досудового слідства з усією повнотою та всебічністю встановлено спеціальний намір Сталіна (Джугашвілі) Й.В., Молотова (Скрябіна В.М.), Кагановича Л.М., Постишева П.П., Косіора С.В., Чубаря В.Я. і Хатаєвича М.М., – знищити частину української (а не будь-якої іншої) національної групи. У зв’язку із смертю Сталіна та інших вказаних осіб, Апеляційний суд міста Києва, керуючись п. 8 ч. 1 ст. 6, ст. ст. 240 і 248 КПК України, виніс постанову про закриття кримінальної справи. Українське суспільство повинно знати, що Апеляційний суд м. Києва, приймаючи постанову, не мав правових підстав вийти за рамки наданих до розгляду матеріалів, тобто врахував висновок судової науково-демографічної експертизи, в якій експерт некоректно визначив чисельність жертв. У своєму виступі на Міжнародній конференції “Штучні голоди в Україні ХХ століття” (Київ, 16 травня 2018 року) заслужений юрист України, суддя Апеляційного суду м. Києва Віктор Скавронік, який розглядав кримінальну справу № 475, заявив, що “дані про кількість ”прямих втрат” українських селян від геноциду, що містяться в матеріалах кримінальної справи, в інших надійних, загальновизнаних, авторитетних джерелах, яких дотримується більшість зарубіжних та вітчизняних дослідників вказаного злочину тоталітарної сталінської системи, суттєво різняться…” (матеріали Міжнародної конференції “Штучні голоди в Україні ХХ століття”, Київ, 16 травня 2018 р., Київ – Дрогобич: Видавництво “Коло”, 2018. – С. 296). Офіційні заяви про те, що висновок судової науково-демографічної експертизи не відповідає реальної чисельності жертв, також зробили співробітники СБУ, які брали участь у розслідуванні. Українське суспільство та міжнародна спільнота вимагали продовжити розслідування особливо тяжкого злочину геноциду. У жовтні 2016 р. в Києві відбулася міжнародна науково-практична конференція: “Голодомор 1932–1933 років: втрати української нації”, учасники якої заявили, що комуністичний тоталітарний режим знищив щонайменше 7 млн українців в УСРР і 3 млн за межами УСРР та звернулися до Служби безпеки України з пропозицією продовжити розслідування злочину геноциду з метою встановлення його безпосередніх виконавців і з’ясування його наслідків, – чисельності жертв. 21 жовтня 2019 року Службою безпеки України розпочато досудове розслідування у кримінальному проваджені щодо виконавців масових вбивств, тобто особливо тяжкого злочину, передбаченого ч.1 ст. 442 КК України (Геноцид). У ході досудового розслідування проведено 8 складних судових експертиз та було встановлено, що виконавцями геноциду українців, вчиненого у 1932–1933 рр. комуністичним тоталітарним режимом в УССР та Північно-Кавказькому краї – є керівники ЦК КП(б)У: Акулов І.О., Любченко П.П., Строганов В.А., Кисельов А. Л., Петровський Г.І., Алексєєв М.О. , Демченко М.Н., Майоров М.М., Саркісов С.А., Терехов Р.Я., Чернявський В.І., Маркітан П.П.; керівники каральних органів Поляков В.В , Балицький В.А., Реденс С.Ф., Карлсон К.М., Леплевський І.М., а також перший секретар Північно-Кавказького краю Шеболдаєв Б.П. Ознайомившись з судовими експертизами та окремими матеріалами кримінального провадження, я дійшов висновку, що слідчі врахували методику та тактику розкриття злочину геноциду, які були напрацьовані ще під час розслідування кримінальної справи № 475. Встановили, що так звані “хлібозаготівлі” — це злочинний механізм фізичного винищення українців диктатором Сталіним, а саме: масові депортації; насильницька конфіскація продуктів харчування, реманенту, майна, худоби; використання системи натуральних штрафів; застосування режиму “чорних дошок”: а) повну ізоляцію спеціальними загонами українських сіл, станиць та районів; б) негайне припинення підвезення товарів та припинення кооперативної і державної торгівлі, вивезення із відповідних кооперативних крамниць всіх наявних товарів; в) повну заборону колгоспної торгівлі, як для колгоспів, колгоспників, так і для одноосібників; г) припинення всіля-
Актуально · “Люди навесні виповзали з домівок, і очам відкривалася ще жахливіша картина”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

кого кредитування, дострокове стягнення кредитів та інших фінансових зобов’язань; д) повну заборону торгівлі хлібом та борошном та ін. Також проводилися каральні операції проти українців, які організовували опір тоталітарному режиму під час незаконних конфіскацій продуктів та майна; українцям заборонялося виїжджати з місць постійного проживання, утому числі за межі території УСРР; в кожній області УСРР та Північно-Кавказькому краї були створені досудові органи “трійки”: у складі 1-го секретаря обкому партії, начальника обласного відділу ДПУ та обласного прокурора для винесення у позасудовому порядку масових вироків, утому числі й розстрільних. У своєму виступі я хочу зазначити і про те, що в наш час окремі історики та демографи продовжують замовчувати, приховувати та применшувати масштаби, наслідки злочинів та чисельність жертв геноциду українців. Немає жодного сумніву, що такі “спеціалісти”, зрощені на комуністичній науці і ідеології, гальмують встановлення історичної правди та ретельно “бережуть” російські наративи, що є загрозою національній безпеці та самому існуванню української держави. Міжнародна практика встановлення жертв диктаторів (геноцидів, воєнних злочинів та злочинів проти людяності) свідчить про таке. Під час розкриття найтяжких злочинів рішення про проведення відповідних судових експертиз, якими визначаються масштаби та наслідки злочинів, а також чисельність жертв, приймаються слідчими, судовими експертами, криміналістами, міжнародними слідчими комісіями, судами чи трибуналами., використовуючи криміналістичні методи та методики, які відповідають нормам кримінального судочинства. Завдання істориків знаходити історичні документи, передавати їх до слідчих органів, а також приймати участь у проведенні історико-правових досліджень. Демографічні методи та методики взагалі не застосовуються під час проведення судових експертиз та розкритті злочинів. Тому слідчі та прокурори повинні чітко дотримуватися процесуальних норм, які стосуються призначення та проведення судових експертиз під час досудових розслідувань. Крім того, сьогодні я вже можу зробити висновок, маючи пряме відношення до порушення кримінальної справи № 475, а також її направлення до суду, що питання встановлення чисельності знищених українців диктатором Сталіним не було вирішено із-за суспільно-політичної обстановки в державі та тиску “кремля”, направленого на недопущення розкриття цього особливо тяжкого злочину і скерування справи до суду. Беручи участь у захисті держави, я дійшов висновку, що “кремль” продовжує використовувати злочинні механізми, методи та тактику знищення українців, яку він розробив та запровадив ще 100 років тому. Завершуючи свій виступ, хочу подякувати слідчим, криміналістам, експертам та прокурорам за їх роботу. Ця юридична практика в наш час потрібна для розкриття особливо тяжких злочинів російських фашистів, які вони вчиняють на окупованих територіях. Слава Україні! Героям слава! З виступу на Всесвітньому Конгресі дослідників Голодоморугеноциду українців Київ, 7 листопада 2023 року
Актуально · “Люди навесні виповзали з домівок, і очам відкривалася ще жахливіша картина”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Непокарані геноциди – повторюються!

7 листопада в Українському державному університеті імені Михайла Драгоманова відбувся Всесвітній конгрес дослідників Голодомору-геноциду українців “Непокарані геноциди – повторюються!”. Захід приурочений до 90-х роковин пам’яті 10,5 мільйонів українців, знищених у 1932–1933 роках комуністичним тоталітарним режимом. Організаторами виступили наукові установи Національної академії наук України, Національної академії правових наук України, Національної академії педагогічних наук України, Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка, Конгрес української інтелігенції, Національна спілка письменників України, Національна асоціація дослідників Голодомору-геноциду українців, Міжнародна асоціація дослідників Голодомору-геноциду, Міжнародний конгрес криміналістів, Фундація Українського Голодомору-геноциду (США) Український Конгресовий Комітет (США), Центр дослідження Голодомору Каліфорнійського університету (США), Міжнародна організація українців “Четверта хвиля” (Німеччина), Міжнародний фонд “Глобальна ініціатива в психіатрії” (Нідерланди – Литва). З вітальним словом виступили голова ВУТ “Просвіта” Павло Мовчан, заступник президента Світового Конгресу Українців Стефан Романів. У роботі Конгресу взяли участь науковці, письменники, криміналісти, правники, судові експерти, військовослужбовці, митці та дослідники Голодомору. Захід складався з трьох дискусійних панелей: “Голодомор-геноцид 1932–1933 років: наслідки для української нації”; “Пропаганда та інформаційні війни кремля проти встановлення правди про Голодомор-геноцид українців”; “Голодомор-геноцид укра- Іван ЮХНО, краєзнавець, с. Мурафа Краснокутської громади, Харківська обл. 90 років ятриться і болить незагойна рана, нанесена більшовицьким режимом селу. Більшовики вели війну проти селян цинічно, підступно, планово. Перш за все вони роз’єднали село. Виділивши з-поміж цієї маси так званих “куркулів”, а по суті мудрих, працьовитих, грамотних селян, вони розправилися з ними силами бідняків і середняків. Після цього перенесли вогонь на середняків, які в масі своїй протидіяли вступу в колгоспи. З ними теж розправилися як з “ворогами народу”. Залишилися згуртовані в колгоспи бідняки. З ними теж розправилися. Люди помирали всю зиму 1932–1933 років. Та навесні ще живі виповзали з домівок, і очам відкривалася ще жахливіша картина: “…У людей розпухали обличчя, ноги та животи. Вони не могли втримати сечі… Усе начисто поїли. Ловили мишей, щурів, горобців, мурах, земляних хробаків. Мололи кістки на борошно й робили те саме зі шкурами та підошвами від взуття. А коли зазеленіла трава, почали викопувати коріння, їсти листя та бруньки”. Це свідчення тих, хто дивом уник смерті. Краєзнавець П. Губський подає дані, що в селі Катричівка, що на Валківщині (Харківщина), з 514 жителів до весни 1933 року померли 109 осіб, а решта ледве животіла й не була спроможна їнців: міжнародне визнання, правова оцінка та важливість засудження комуністичного режиму”. Директор Інституту української мови Павло Гриценко під час виступу представив карти розселення українців, які повністю збігаються із територією на якій вчинено особливо тяжкий злочин – геноцид українців. Голова Міжнародної асоціації дослідників Голодомору-геноциду, професор Володимир Сергійчук, повідомив про новітні дослідження, які дали можливість встановити наслідки геноциду. Професор представив документи, якими підтверджено чисельність дітей в українських школах до Голодомору і після. За його дослідженнями знищено більше 4 мільйонів дітей. Сергійчук повідомив, що дані дослідження викликали шок “п’ятої колони” в Україні. Доктор історичних наук, професор Василь Марочко у своїй доповіді акцентував на академічних дослідженнях злочину геноциду, які проведені спільно з криміналістами та судовими експертами, що дало можливість встановити втрати української нації – знищення 10,5 мільйонів українців. Академік Національної академії правових наук України Володимир Пилипчук зазначив, що методики використані слідчими під час розслідування кримінальної справи № 475 та кримінального провадження щодо виконавців геноциду, надають можливість слідчим розкривати воєнні злочини та геноцид, який вчинила окупаційна російська армія у 2022–2023 рр. У роботі Конгресу взяв участь суддя Федерального суду США Богдан Футей, який наголосив на створенні Міжнародного кримінального суду та притягненні до відповідальності диктатора путіна і його оточення. Голова Національної асоціації дослідників Голодомору-геноциду українців Олеся Стасюк звернула увагу на те, що дослідники не повинні використовувати радянську термінологію, маркери та штампи, якими комуністичний режим таврував українців: “Так званий “загальносоюзний голод” – це радянський міф, створений з метою приховати масові вбивства українців”. Дослідниця також повідомила учасникам Конгресу про переслідування та погрози з боку Дробовича (голова Українського інституту національної пам’яті) проти провідних дослідників Голодомору, з метою приховати правду про геноцид. У Конгресі взяли участь понад 100 учасників з України та світу. Серед них – майбутні історики, правники, журналісти. Учасники Конгресу висловили обурення черговою провокаки з цього побаченого на власні очі й почутого консул зробив такі: “Наслідком теперішнього лиха в Україні буде російська колонізація цієї країни, яка призведе до зміни її етнографічного характеру. У майбутньому й, мабуть, дуже близькому майбутньому, ніхто більше не говоритиме про Україну чи про український народ, а отже, і про українську проблему, бо Україна стане де-факто територією з переважно російським населенням”. Скільки ж харків’яни заплатили за страхітливий злочин душогубців? Точних статистичних даних немає, але за даними судово-медичної експертизи станом на 15 квітня 1933 року органами ОДПУ було зареєстровано 2 млн 420 тис. 100 осіб, померлих від голоду. Не секрет, що після 1933 року широко застосовувалося переселення в Україну селян із центральних областей московії. Їх розселяли в покинутих, зарослих бур’янами хатах, де ще витав дух смерті. Переселенцям видавали цією, яку готують Антон Дробович та його радниця Людмила Гриневич. Запланований на 23-25 листопада Українським інститутом національної пам’яті форум “Україна в епоху Голодомору: влада, опір, ідентичність” є намаганням “п’ятої колони” розмити, приховати злочини комуністичного режиму, масові вбивства українців та чисельність жертв. Цей форум є намаганням Л. Гриневич та антиукраїнських сил повторити невдалу спробу проведення у Німеччині у 2020 р. вебінару “Чи був Голодомору геноцидом?”, провокаційна назва якого викликала обурення як в Україні та світі. 24 вересня 2020 р. МЗС України офіційно заявило про відкликання патронату над групою істориків з формулюванням, що їх діяльність на міжнародному рівні не відповідає національним інтересам України. Слово “епоха” за словниками означає термін для позначення єдності якісного стану суспільної системи та історичного часу, пов’язаного з діяльністю людей та соціальною активністю. За цим словом намагаються приховати злочин геноциду українців. Продовжують нахабно називати комуністичний режим – “владою”, порушуючи закони України, Резолюції ПАРЄ та Європарламенту. Підводячи підсумки Всесвітнього Конгресу учасники прийняли Звернення до українського народу та влади, урядів і парламентів країн світу та міжнародної спільноти, в якому закликали вшанувати пам’ять українців, яких знищив комуністичний тоталітарний режим під час Голодомору-геноциду 1932–1933 рр. та масових штучних голодів 1921–1923 рр., 1946–1947 рр. Це Звернення надруковане у “Слові Просвіти” (ч. 45, 9-15 листопада 2023 р.). За матеріалами сайту “Україна молода” спеціальні харчові пайки. М. Ніколаєнко згадує, що, будучи на той час головою Чернеччанської сільради Краснокутського району на Харківщині, особисто побував навесні 1934 року на ст. Гути, куди привезли переселенців із Бєлгородської області, і переправив до Чернеччини 29 сімей. Про кількість перевезених з московії свідчить і те, що в Мурафі (того ж району) була відкрита навіть окрема, так звана “руська” школа для дітей цих переселенців. На давніх світлинах можна побачити керівництво цієї школи разом з учнями. Отже, близька до істини голова Національної асоціації дослідників Голодомору-геноциду українців Олеся Стасюк у визначенні жертв більшовицького режиму 1932–1933 років. Вічна пам’ять загиблим від голодної смерті.
Актуально · “Люди навесні виповзали з домівок, і очам відкривалася ще жахливіша картина”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Під билом терниці

Моя сім’я “розкуркулена”, вигнана з рідної хати з тавром “ворогів народу” дивом вижила в 1932–1933 рр. Мені вже 88!й рік. Пережив голодівку 1946–1947 рр. Багато чого збереглося в пам’яті, але дивувало ма! мине: “Е, діти, не бачили ви ще справжнього голоду, бодай його..”. А батьки наші бачили... Биті, мордовані, хоч не всі, а вижили. Бо ми – з незнищенної нації. вийти на сільгоспроботи; у селі Сніжків померло 740 душ. Село Полкова Микитівка, як зазначає Т. Поліщук, втратило 524 душі. Після 1933 р. кількість людей в селі Перекіп скоротилася вдвічі. Будівництво “підвалин соціалізму” коштувало українському народові 7,5–10 мільйонів людей, з них – 3 мільйони дітей. Із висоти сьогодення, зіставляючи факти, вивчаючи архіви, доходиш висновку, що ця голодна трагедія не була випадковістю, яку дехто пов’язує то з неурожаєм, то з помилками тодішнього більшовицького керівництва, то з якоюсь необхідністю. Ні, це була продумана цілеспрямована акція на знищення певної кількості народу. Про це прямо говорив один з іноземних спостерігачів, тодішній консул Італії в Харкові Сержіо Граденіго, свідчення якого вміщено в книзі Т. Поліщук “Столиця відчаю” (Харків – Нью-Йорк – Львів, 2006). На думку консула, влада хотіла “ліквідувати українську проблему за кілька місяців, принісши в жертву 10-15 мільйонів душ. Виснов-
«Просвіта» сьогодні · “Полум’яне слово і натхненна пісня завжди були духовною зброєю у важкі часи”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Мова – об’єднавчий фактор

“Українського цвіту по всьому світу: консолідація українців в умовах російської агресії – погляд з України” – під такою назвою відбулася наукова конференція, присвячена Дню української писемності і мови, в Інституті педагогічної освіти і освіти дорослих імені Івана Зязюна НАПН України, організована відділом змісту і технологій педагогічної освіти Інституту та первинним осередком Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка. Учасники заходу (більше 140 осіб) – громадські діячі, науковці, викладачі, докторанти, аспіранти, магістранти, студенти Уманського державного педагогічного університету Павла Тичини, Сумського державного педагогічного університету імені А. С. Макаренка, Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича, Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка, Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського, Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника та ін. З вітальним словом виступила директор Інституту педагогічної освіти і освіти дорослих імені Івана Зязюна НАПН України, доктор педагогічних наук, професор, член-кореспондент НАПН України Лариса Лук’янова. Модератором заходу виступила Наталія Філіпчук, доктор педагогічних наук, провідна наукова співробітниця відділу змісту і технологій педагогічної освіти Інституту педагогічної освіти і освіти дорослих імені Івана Зязюна НАПН України. Про мову як визначний об’єднавчий фактор говорив Павло Мовчан, громадський діяч, політик, поет, сценарист, лавреат Державної премії імені Тараса Шевченка, голова ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка. “Знайомі незнайомці: кілька епізодів з “двокрилої” української літератури” – тема виступу Миколи Жулинського, доктора філологічних наук, професора, академіка НАНУ, директора Інституту літератури імені Тараса Шевченка НАНУ. Про українців Румунії: сучасне і минуле розповів Володимир Анатофійчук, доктор філологічних наук, професор, український літературознавець, культуролог, лавреат літературно-мистецьких премій імені Івана Бажанського та імені Ольги Кобилянської. тянського руху в краї. У ній зібрано унікальні матеріали про його становлення, про одержиму працю засновника і довголітнього очільника Снятинської філії “Просвіти”, про відродження руху у 80-х роках минулого століття і його будні в часи уже вільної України. Літературна, просвітницька та краєзнавча діяльність Мирослава Попадюка відзначені преміями імені Василя Стефаника (2017), Марійки Підгірянки (1997), Марка Черемшини (1999), Євгена Паранюка (2021), численними нагородами. Він був членом Національних спілок письменників, журналістів та краєзнавців України. На свято прибуло багато колишніх учнів Мирослава Попадюка, колег-педагогів, друзів. В урочистій обстановці освяче- З доповіддю “Ідеали українського просвітництва: Степан Смаль-Стоцький” виступив Георгій Філіпчук, доктор педагогічних наук, професор, дійсний член ( академік) НАПН України, почесний доктор Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича, голова Конгресу української інтелігенції, перший заступник голови ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка та ін. но меморіальну дошку на фасаді навчального закладу та кімнату-музей “Просвіти” і книги Мирослава Попадюка. Ведуча дійства Роксолана Вакалюк запрошувала до слова почесних гостей. А їх було чимало: депутат обласної ради Орися Книшук, Заболотівський селищний голова Петро Маліборський, директор місцевого ліцею Олександр Вандяк та інші. Звучали вірші поета, пісня “Ожини” на його слова, лірично виконана автором музики Володимиром Шейногою. Зворушливим, сповненим любові і гіркоти втрати, був виступ-спогад дружини митця Дарії Юріївни. Учасники дійства стали першими відвідувачами гарно облаштованого новоствореного музею. Презентувала його і творчість Мирослава Попадюка учителька української мови та літератури, завідувачка музею поетеса Іванна Байда. А ще побачили на екрані та почули голос незабутнього майстра слова. Своїми спогадами та присвятами поділилися творчі побратими митця: журналіст та поет Іван Грекуляк, громадський активіст, режисер фільму про Мирослава Попадюка Василь Гаврилюк, автор цих рядків. Пролітатимуть роки, невблаганний час забиратиме одних і приводитиме у світ інших. Відрадно, що у цьому безперервному плині людей і подій не загубиться ім’я просвітянина Мирослава Попадюка. Бо віднині є тиха гавань, просякнута невмирущим просвітницьким духом, ім’я якій музей “Просвіти”, є книги Мирослава Попадюка. Завітайте, бо він так любив людей, поважав гостей, які з добром приходили, і цінував друзів. Іван ОРОБЕЦЬ, голова об’єднання просвітян Снятинщини, Прикарпаття На завершення заходу народний артист України, професор кафедри музики Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича, голова Чернівецького обласного об’єднання “Просвіта” Іван Дерда виконав “Мово рідна, слово рідне” (слова і музика С. Воробкевича). Власн. інф.
«Просвіта» сьогодні · “Полум’яне слово і натхненна пісня завжди були духовною зброєю у важкі часи”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Є музей “Просвіти”!

Минулого тижня в селищі Забо! лотів відбулося відкриття музею “Просвіти і книги” почесного голо! ви Снятинської “Просвіти” Миро! слава Попадюка. В урочистостях взяли участь, зокрема, заступник голови обласного об’єднання “Просвіта” Михайло Січка, голова Коломийського – Василь Глаголюк та Снятинського – Іван Оробець ра! йонних осередків та інші. 4 листопада на подвір’ї Заболотівського ліцею було велелюдно. Мешканці Заболотова і навколишніх сіл, гості зі Снятина, Коломиї, Івано-Франківська прибули вшанувати пам’ять Мирослава Попадюка – знаного педагога, просвітянина, письменника і громадського діяча. Цього дня йому виповнилося б 86. Ще рік тому друзі вітали поважного ювіляра, а 22 січня 2023 року він відійшов у вічність, залишивши на землі помітний слід і добру пам’ять. Майже 30 літ Мирослав Петрович очолював відновлену “Просвіту” Снятинщини, а її почесним головою залишався до останніх днів земного буття, директорував у трьох школах, у тому числі рідній Заболотівській, керував районним відділом освіти. Він автор восьми художніх книг, остання з яких – поетична збірка “Золота пектораль” – побачила світ за кілька місяців до смерті поета. Окрім художніх написав ще півтора десятка публіцистичних, краєзнавчих, мистецтвознавчих книг. Серед них вагоме місце належить напрацюванням в царині освіти та “Просвіти” Снятинщини. А книга “Три зорі Василя Равлюка” – то своєрідна історія просві- 25 листопада виповнюється 75 років від дня народження Івана Михайловича Захарченка – одного із зачинателів просвітянського руху на Луганщині, незмінного очільника Антрацитівського районного осередку. Іван Михайлович добре знаний в Луганських краях не лише як самовідданий просвітянин, але як краєзнавець, поет та як творець місцевої символіки. За його ініціативою було створено два музеї історико-краєзнавчого профілю, видавалися аматорським способом пізнавальна літературна патріотичного спрямування. Він був учасником усіх знакових подій у державі, що привели до відродження Незалежності України. За свою невтомну діяльність Іван Михайлович нагороджений вищою відзнакою Правлінням ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка медаллю “Будівничий України”. А Православна церква Київського патріархату нагородила його відзнакою “За любов і самопожертву в ім’я України”. Будучи далеко від рідної Луганщини, Іван Михайлович не припиняє просвітянської діяльності. З роси та води, шановний ювіляре! Правління Луганського обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка
«Просвіта» сьогодні · “Полум’яне слово і натхненна пісня завжди були духовною зброєю у важкі часи”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

“Хто правду любить, той наш брат”

Наші сини і батьки на фронті, а ми в тилу не маємо права сидіти і скласти руки. Хто де, а ми на мистецькому полі присвячуємо свої заходи Збройним Силам України. Нещодавно в Народному домі “Просвіта” Івано-Франківська відбулась просвітянська година із заслуженою артисткою України, просвітянкою Світланою Суховій. Звучала поезія Лесі Українки у солоспівах українських композиторів. Їй допомагали студенти-піаністи фахового музичного коледжу імені Дениса Січинського старшого викладача концертмейстерського класу Мар’яни Стахмич-Грицей Софія Савчин, Вікторія Кухарук, Людмила Мрічко, Оксана Струтинець, Антоніна Іваночко, Анна Бедрин та Максим Сусак. Ведуча Оксана Струтинець на початку сказала, що у кривавій борні з жорстоким та підступним російським ворогом Україна виборює право на існування. Нас прагнуть залякати, зламати, посіяти страх та зневіру. Тому особливо актуальним постає питання збереження міцного українського духу, національної свідомості, самобутньої культури. Адже полум’яне слово і натхненна пісня завжди були духовною зброєю у важкі часи, важливим чинником формування національної ідентичності. Леся Українка стала в авангарді активістів, які відстоювали українську мову та підносили нашу літературу до світового рівня. Слово, моя ти єдиная зброє, Ми не повинні загинуть обоє! Може, в руках невідомих братів Станеш ти кращим мечем на катів. У просвітянській годині Світлана Суховій чудово виконувала музичні твори на слова Лесі Українки, композиторів Миколи Лисенка, Кирила Стеценка, Василя Барвінського, Ірини Кириліної, Анатолія Кос-Анатольського, Ярослава Лопатинського, Миколи Колесси, Дениса Січинського, Вадима Гомоляка, Віталія Кирейка, Якова Степового. Леся Українка була незламною і волелюбною. До нас ходіте усі, хто за правду Не жалує життя оддать, Ми приймемо того, мов брата рідного, Хто правду любить, той наш брат. 18 листопада просвітяни матимуть честь виступити у Львівській національній музичній академії ім. Миколи Лисенка, де вперше у Львові відбудеться Всеукраїнський фестиваль української вокальної та інструментальної музики. Михайлина БОДНАР, м. Івано-Франківськ Вітаємо!
Суспільство · “У тому й сила місцевого просвітянства, що вони вміють взаємодіяти”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Про користь об’єднувальних поїздок

Сергій ЛАЩЕНКО Війна руйнує, але водночас породжує додаткові можливості. Що більше людей налаштується на активне націєтворення, то краще. Дехто подумає: яке ще націєтворення? Найкращі хлопці та дівчата щодня гинуть на фронті, мільйони людей виїхали за кордон і не факт, що захочуть повертатися. Демографія проти нас. Все це так, але йдеться саме про компенсаторні механізми. Чим раніше вони запрацюють, тим меншими будуть наші втрати. Надто багато скалічених? А ви знаєте, скільки поміж них героїв? Скільки пасіонаріїв! Є такі самородки, що й на протезах можуть ходити по школах та університетах, успішно виховуючи молоде покоління. Все залежить від особистості. Просто необхідно творити “центри кристалізації”, які б цим питанням займалися. І щоб туди неодмінно входили представники учбових закладів, зацікавлені в такій роботі. Все воно вийде, якщо захотіти. Свого часу я вирішив писати про загиблих героїв. Спочатку про тих, кого знав особисто, а потім і про інших, якщо про це просили побратими. Оскільки це різні географічні точки, доводилося чимало їздити. Наївно вважав, що варто лишень зробити поштовх, бодай якісь перші кроки, як усі вдови і родичі загиблих воїнів почнуть об’єднуватися. У житті все складніше – адже потрібен час аби відійти від болісної втрати… Помітив, що в одній і тій же ситуації люди поводяться по-різному. Шонійоз Хамраєв з Луцька багато зробив для збереження пам’яті про свого сина Рустама, тоді як його дружина закрилася в собі печаллю. Активний майданівець Рустам загинув на Луганщині ще в 2014 році. Батько фактично його замінив у сенсі ідеологічної роботи. Те саме можна сказати і про батька капітана спецназу Олександра Петраківського, якого побратими знали за позивним “Фартовий”. Капітан під час бою віддав свою каску пораненому підлеглому, а сам тоді ж, під час мінометного обстрілу, отримав важке поранення в голову. Чим не сюжет для фільму? А батько трагічно загиблого дослідника Кубані Олексія Курінного зібрався з силами і навіть подужав закінчити кандидатську дисертацію сина. Це також приклад для наслідування. Матерям і дружинам полеглих важче, і опановують вони себе довше. Проте з часом і жінки збираються з силами, продовжують добрі справи загиблих дітей. Про таких, сильних духом, варто розповідати суспільству. *** Потреба в просвітянських поїздках була завжди. Адже важливо знати місцеву специфіку, щоб виробити якусь оптимальну всеукраїнську лінію. Тож і я їздив, починаючи з 1991 року. Назавжди збережу в серці свої перші поїздки до Криму і на Донбасу 2007 і 2009 роках. У Донецьку мені тоді посприяла Марія Олійник. Вона підтримувала інформаційно, підказувала, на що звернути особливу увагу, часом допомагала з транспортом. Одного разу організувала поїздку на так звані вугільні “копанки”, щоб я краще розібрався в цій темі. Пригадую, що завжди підбігав до потяга, який ось-ось вирушить до Києва, тодішній редактор “Донеччини” Ігор Зоц. Це вже коли я повертався назад. Він дарував якийсь сувенір, авторучку, блокнот, кілька газет, книжечку з віршами місцевих поетів та ще й якусь канапку на дорогу. Було приємно відчувати, що в місті є “свої люди”, які завжди на посту! Це мотивувало й окрилювало. *** Поїздки неабияк зближують. Пригадую, як у жовтні 2014 року познайомився з луганським просвітянином Іваном Захарченком. Іван Михайлович на той час встиг побувати “на підвалі” і був вимушений переїхати на Волинь. Сумував за рідною Луганщиною і намагався час від часу бувати хоча б на неокупованій її частині. Перетнулися ми в Луцьку. У пенсіонерів сутужно з коштами, тому Сергій ТЮТЮННИК, Січеславська “Просвіта” вирішили скористатися щасливою нагодою – поїхати в Сватове з Волинським народним хором. Місця в автобусі нам виділили, а ніч ми провели, щоправда, в неопалюваному приміщенні, підстеливши кілька картонних коробок. Такий собі “пенсіонерський спецназ”, як доповнення до Волинського народного хору. Подібні аскетичні поїздки неабияк зближують! Потім Іван Захарченко переїхав на Одещину. Вчитель української почав учити болгарську мову, оскільки у тому районі проживало чимало болгар. А потім і за сербську взявся. Сам же втішався, коли представники болгарської інтелігенції у розмові з ним переходили на українську. Ось такий він – комунікабельний і неординарний луганський просвітянин. Михайлович, до речі, на початку 1970-х, працюючи вчителем української і йдучи на роботу вздовж залізничної колії, нерідко залишав на луганських товарняках напис крейдою: “Слава Україні!” Дружити з таким слобожанцем – велика честь! У 2018 році Іван Захарченко покликав мене у гості. Пообіцяв повезти в давнє козацьке село Плахтіївку, в болгарське село Зоря і ще в якийсь молдавський населений пункт – на вибір. Хіба я міг відмовитися? Звісно ж, поїхав на Одещину. Тим паче, що було велике бажання принагідно познайомитися з редактором патріотичної одеської “Чорноморки” Іваном Мельником. Настійно рекомендував це зробити коломиянин Микола Солоненко. З цим прикарпатцем я познайомився завдяки перебуванню в Севастополі в 2011 році, ще задовго до російської окупації. Незалежно одне від одного ми здійснювали агітаційно-ознайомчі поїздки на півострів і випадково перетнулися у місцевої активістки Богдани Процак. І це теж аргумент на користь як системних просвітянських мандрівок, так і наявності своєрідних штабів на місцях. Як бачите, завдяки подібним “центрам кристалізації” галичани можуть познайомитися в Криму! В Одесі ж координує патріотичну роботу газета “Чорноморські новини”. Знайомство з редактором “Чорноморки” Іваном Мельником – це додаткові можливості і додаткова мотивація. Тут прикарпатець Микола Солоненко мав рацію. *** Саме час сказати кілька теплих слів про мальовничу оазу українства Коломию. Тут повнокровно звучить українська мова, тут все дихає історією, а місцевий люд свідомий своєї загальнонаціо- Валерій Ковтун і Василь Глаголюк нальної місії. У Коломиї все компактно, зручно, родинно, емоційно... Коломия нікого не відштовхне, навпаки – всіх пригорне до себе! А ще тут є чого повчитися. Пригадуєте відомого канадського мецената українця Петра Яцика? Він наголошував, що українці повинні навчитися бути багатими. Уміють же такими бути євреї, вірмени, британці... Так ось, у чомусь Петра Яцика нагадує лідер коломийських просвітян Василь Глаголюк. Він не лише генерує ідеї, але й добре бачить шляхи їх реалізації. Коли довелося збирати кошти для Тероборони і ЗСУ, місцева “Просвіта” взяла активну участь. З подачі Василя Петровича було проведено кілька аукціонів, на яких виставлялася на продаж срібна монета “Гетьмани України”, виготовлена банком “Хрещатик” у 2012 році. У Коломиї вона була продана за 37 тис. гривень, у Вінниці – за 30 тис. гривень, в Житомирі – за 2 тис. доларів! Така ж монета у Польщі була продана за 2 тис. євро! Ці монети представили зі своєї родинної колекції батько й син Василь та Олексій Глаголюки. Олексій Васильович давно займається банківською справою, але попри такий статус, постійно контактував зі своїми революційними земляками-майданівцями в буремному 2014 році. Зокрема, дуже допомагав з пальним. Напевно, саме про таких українців і мріяв незабутній Петро Яцик. Отже, не лише мандрівні “просвітянські атоми” потрібні Україні, а й діяльні штаби. Всім учитися в Коломиї! Хороший штаб – це як вулик. Робочі бджоли самі до нього полетять! У цьому я переконався, спілкуючись телефоном із лідерами Житомирської, Херсонської, Миколаївської обласних “Просвіт”, які з початком війни вимушені були шукати притулок на заході України. Столиця Покуття всіх пригріла і усім сподобалася. Зокрема, голова Миколаївської “Просвіти” Олександр Мачула більше року в’язав сітки, ще й встиг написати книгу “Під сирен голосіння”. Коломийські просвітяни допомогли видати книжку, а підприємець Генадій Романюк навіть відвіз частину тиражу на передову. У нього понад 40 волонтерських поїздок на лінію фронту, а це також свідчить про те, що просвітяни Коломиї можуть бути прикладом для інших. Лідер житомирських просвітян Святослав Васильчук оцінив Коломию так: “Люд там дуже патріотичний! Там все просякнуто духом державотворення, це місто-музей, справжня оаза українства! Мабуть, не мені одному хотілося б там жити. Але, водночас, набравшись коломийського духу, хочеться побільше зробити вдома...” Божественна Коломия... Чого тільки варта ідея створення тут Музею коломийської книги? А Музею української мови? Подвижник педагогічної і просвітянської справи Валерій Ковтун (свого часу мені доводилося спілкуватися з ним) не лише генерує чудові ідеї, а й уміє послідовно втілювати їх у життя. Втім, без організаторських здібностей Василя Глаголюка тут не обійтися. Утому й сила місцевого просвітянства, що вони вміють взаємодіяти. Коломия – це своєрідна академія патріотичних наук, поєднання високої активності, щирості та любові. Тому важливо, щоб сюди їхали активісти з інших регіонів. Зазначу, що в 2017 році російськомовна поетеса з Маріуполя Оксана Стоміна побувала тут і сповна відчула цю любов. Тепер Оксана пише українською і є еталоном “народної дипломатії”, бо вміє знаходити цікавих, перспективних людей. Вона встигла побувати в Білорусі, Литві, Польщі, Німеччині, Італії... Скрізь дуже добре представляла Україну. Я знаю: якщо Оксана Стоміна їде кудись, чекай там помітного просування патріотичної роботи. А вона ж свого часу черпала натхнення в Коломиї. Знаючи її вміння об’єднувати патріотичних людей і проукраїнських маріупольців, зокрема, я під час зустрічі зі Стоміною передав їй ксерокопії низки статей “Слова Просвіти” під загальною назвою “Люди з Міста Марії”. Принагідно ми пригадали, як тепло нас приймав пасіонарний коломиянин Геннадій Романюк навесні 2017 року. *** Інколи трапляється, що навіть найактивніші люди обмежені у своїй активності, оскільки регіон зросійщений. Скажімо, в Одеській області “Просвіта” більш-менш активно працює лише в Балті та Чорноморську. Це й зрозуміло – місцеве населення Одещини ще не настільки національно пробуджене, як на Прикарпатті. Але я принципово займаюся популяризацією просвітян Чорноморська, оскільки це місто стратегічно важливе для України. Є там колишня вчителька (тепер ще й письменниця) Валентина Сидорук, яка працює за десятьох. Постійно вожу із собою книжечки, видані в Чорноморську, і в Коломию, і в Закарпаття, і на Київщину. Поширюю і у Львові. Навіть на польському Підляшші дещо побувало! Розповів про Валентину Сидорук в містечку Таращі на Київщині, а дещо з виданого пані Валентиною передав місцевій активістці Катерині Сидорук. Ні, вони не родички, але, як бачите, прізвища збіглися. Це свідчить про те, що між українцями набагато більше спільного, ніж здається на перший погляд. Коломиянин Микола Солоненко, з яким я познайомився у Севастополі в 2011 році і завдяки якому я відкрив для себе Коломию, тепер планує поїздку на Придунав’я. Дуже хочеться колишньому морському офіцеру побувати в Ізмаїлі та Рені. Впевнений, що пан Микола підтвердить мою концепцію важливості взаємодії патріотичних “штабів” і “мандруючих просвітян”.
Суспільство · “У тому й сила місцевого просвітянства, що вони вміють взаємодіяти”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

У пошуках загублених душ

Українська режисерка, просвітянка із Січеславщини Катерина Стрельченко в Німеччині представляє свій фільм “Шукачі загублених душ”. Документальна стрічка розповідає про пошуково-рятувальний загін “Антарес” із Павлограду. Головні герої – собаки та їхні наставники – мають одну спільну мету: знайти людей, які загинули та зникли безвісти, повернути їх із небуття. У фільмі зображено реальні історії, що крають душу. Це унікальна для України та світу пошукова команда, яка виконує надважливу соціальну місію. Ось що розповіла Катерина Стрельченко: “Перші покази фільму відбулися в найбільшому місті Саксонії. Лейпциг, який асоціюється у мене насамперед із музикою Мендельсона, Шумана, Вагнера, Гріга, гостинно познайомив нас зі своєю історичною частиною. Ми зайшли в церкву св. Томи, де працював Бах, пройшлися найбільшим вокзалом Німеччини, подивилися пам’ятник Ґете навпроти старовинної торгівельної біржі, прогулялися Ринковою площею, де по вівторках і п’ятницях торгують квітами, овочами, ковбасами. Місто потроху готується до різдвяних свят. Увечері – зустрічі з глядачами, які гостро та емоційно реагують на фільм. Розпитують, діляться думками, дякують. Не вистачає тут головної героїні стрічки Лариси Борисенко, бо частина запитань саме до неї: про собак, кількість знайдених людей, особливості пошуку… Говоримо про документальне кіно, про теми, які так важливо висвітлювати сьогодні. Разом із копродюсеркою туру Катериною Головачовою та лінійною продюсеркою Анною Бабенко плануємо наступні покази”.
Національна еліта · “Їхнє з Мартою життя удвох поповнило скарбницю добра, щоб життя існувало взагалі і в українстві зокрема”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

відбулася під двома п’ятірками народин знакової письменниці Вільде. Будучи пошанованою новою владою, Ірина Вільде насправді не вірила їй – “колосу на гнилих ногах”, і езоповою мовою втішала відкритих протестувальників: “Та не журіться ви – розпадуться ті Сполучені Штати Америки”. Вони цінували гумор, надто тоді, коли потрібно було оприлюднювати істини, в які вірили, але які вважалися крамольними в очах системи. Балансування на лезах – таким чином можна було залишатися собою. “На шаблях сидіти жорстко…”, – скаже тоді художниця Алла Горська і писатиме цю фразу як епіграф у кожному листі до художника Опанаса Заливахи. У кадрі Мартина розповідь природньо балансує на межі відвертості про дуже особисте і публічне. Без награності каже, що одягалася на виклики в КДБ вишукано. Вона знала собі ціну – шляхетність їй не зраджувала. “На суд над Іваном пошила з купона – чорне букле – розкішний костюм”. “Навіщо?”, – спитає режисер. “Щоб мати пристойний вигляд”, – серйозно гляне в об’єктив Марта. Елегантність, інтелігентність були їм притаманними за всіх обставин. Марті та Іванові. 4 вересня 1965 року на запрошення Сергія Параджанова вони урочисто йшли в кінотеатр “Україна” на перегляд фільму “Тіні забутих предків”. Купили квіти. Налаштувалися на подію небуденну. При повнісінькій залі очікували на зустріч з явищем неординарним. “Явище” почалося вже на перших хвилинах виступу Параджанова, який став нещадно критикувати владу і систему, чим наелектризував глядацьку залу. На думку Марти, несправедливо, що сьогодні майже не згадують цей виступ Параджанова, адже саме він зробив зачин до наступного кроку. Тож коли надали слово Дзюбі, сталося те, що сталася. “Він не готував себе до революційної боротьби. Це було помимо його волі”. “Помимо”, але саме з його вуст громом серед ясного неба пролунали слова про арешти інтелігенції по всій Україні. Тут же спецслужби ввімкнули систему оповіщення. Сирена завила звіром, як завиває тепер, у велику війну, попереджаючи про загрозу. Виття не дасть Іванові завершити виступ, його почнуть брутально стягувати зі сцени. Проте початок почують усі. І маленька частинка зали солідарно встане, а до побратима поспішать Василь Стус і В’ячеслав Чорновіл... Це був перший публічний протест проти політичних репресій в Україні. Івана звільнять з роботи... У квартирі Дзюбів зроблять тривалі обшуки... “Вони були акуратними і клали все на свої місця. Люди системи, але не злі”. При якомусь обшуку спитають, чи можна випити чаю, бо у Світличних їм не дозволили. За третім обшуком Івана заарештують. “У нас вдома завжди було повно людей, а коли нас стали кликати в КДБ, люди щезли…”. Серед тих, хто ніколи не щезав, називає імена Григорія Кочура, Григора Тютюнника, Сергія Параджанова. Канва фільму, яку я переповідаю, відома усім, хто цікавиться знаковим явищем шістдесятництва. Проте у фільмі з перших вуст озвучуються досі не відомі деталі. Вони посилюють документальну точність і водночас оживлюють стрічку першовід-
Національна еліта · “Їхнє з Мартою життя удвох поповнило скарбницю добра, щоб життя існувало взагалі і в українстві зокрема”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Іван і Марта: життя для добра

2 листопада в Українському Домі в Києві при повній залі відбу! лася тріумфальна презентація документального фільму Сергія Буковського “Іван і Марта” (“Покоління шістдесятників: любов і боротьба подружжя Дзюбів”). Галина ДАЦЮК, журналістка Перед початком фільму хтось із зали запитає режисера, під яким кутом зору дивитися “Івана і Марту”. “Оптика – в першому кадрі”, – лаконічно відповість Сергій Буковський. У перших кадрах відчиняються двері, іна вулицю виходить пес. Вкладається біля порога у своєму м’якенькому “кублі”, а господар тим часом тримає ковдрочку, аби укутати песика на ніч. І вкриває. В останніх кадрах фільму господар скаже: “Добра все-таки більше, аніж зла. Бо якби не так, то життя взагалі не існувало б”. Між цими кадрами – життя для добра двох людей – подружжя Марти і Івана Дзюбів. Двох людей з когорти шістдесятників, обдарованих шляхетністю і духом боротьби за ідеали. І та ніжна, трепетна історія, що розгортається в документальному фільмі, тому й цікава, що йдеться саме про них – людей вчинку. Про особистостей, які проживали свої почуття в тоталітарній системі і зуміли духовно вирватися з її орбіти. І зберегти честь. Головною особою у фільмі, звісно, мав бути Іван Михайлович Дзюба – той, хто написав знакову працю “Інтернаціоналізм чи русифікація?”, хто на презентації фільму “Тіні забутих предків” оголосив про арешти української інтелігенції, хто був голосом сумління і національної гідності у 60-х… Проте з часом зніматися Іванові Михайловичу ставало все важче. А коли його життя перетнуло позначку 90, стало зрозуміло, що головна роль у кадрі ляже на плечі дружини, Марти Володимирівни. Сергій Буковський вважає, що не треба бути заручником режисерського задуму. Зрештою Іван Михайлович ніби передбачав можливі зміщення акцентів. Коли режисер розповів йому про свій план зняти фільм “Іван і Марта”, Дзюба, трохи подумавши, запитав: “А може – “Марта і Іван”? Він довго не погоджувався на зйомки. Проте дещо вдалося відзняти. І ці кадри з Іваном скріплюють фільм, як манускрипти бібліотеку. Головна ж розповідь про життя подружжя – в історіях і деталях, йде з голосу Марти. У кадрі пані Марта розкішна – вродлива, іронічна. Її постава, сміх, розкуто-стриманість стали несподіванкою для молодої глядацької зали. Вона тримається як жінка, що звикла зніматися у кіно. Легкий макіяж, модерна зачіска, нічого зайвого. “Як ви познайомилися з Іваном?” – запитує за кадром режисер. І пані Марта пригадує той день до найменших деталей, ніби він минув лише вчора. То було на святкуванні 55-ї річниці львівської письменниці Ірини Вільде, 5 травня 1962 року. Мама і тітка Марти дружили з пані Іриною. “А тут вона вперше запросила мене особисто. Сказала, що будуть гарні хлопці з Києва. Я собі подумала, а нащо вони мені, тут своїх вистачає”. Каже це щиро, зі сміхом, без бравади. “Дізналася, що буде Павличко, думаю, на Павличка піду”. Приїхало їх троє: Вінграновський, Драч і Дзюба. Драч відразу “не зайшов”. Вінграновський – “не мій типаж”. А Дзюба – “ну цей, чорнявий, може бути”. Іван запримітив її, запросив до танцю і вже не відпускав увесь вечір. Домовилися зустрітися наступного дня. “Вранці я ще вагаюся, йти чи не йти на побачення. Помила голову, коли – на порозі Іван”. “Я подумав, а чого чекати вечора?” І вони пішли мандрувати по місту. А коли закінчилося коротеньке відрядження київського поетичного десанту, яке мало значний резонанс у Львові, Дзюба не поспішив до столиці. Знову заявився в їхній оселі, вже з маленькою валізою в руках. “Я тут трохи у вас поживу, бо на готель грошей нема…” Мартину маму така безпосередність і серйозність наміру, звісно, шокували. Але все ж Іван залишився “трохи пожити”. Правда, з одруженням мама наполягла зачекати. Марті треба було закінчити університет, а мамі, як годиться, познайомитися з Івановими батьками. Поїхала в Донецьку область. Їй сподобалися і батьки, і донеччани. “Там жінки такі акуратні, в білесеньких хусточках, у біленькому вбранні, не те що наші – усі в чорному”, – ділилася враженнями. Так вимальовувалося їхнє спільне життя. Уже тоді Іван хворів на відкриту форму туберкульозу, тому вологий Львів йому зовсім не підходив. Та й літературно вижити без Києва він не зміг би. Тож Марта залишає своє вишукане товариство з купою залицяльників і їде за Іваном. Або правдивіше – з Іваном. Бо, як скаже Марта Володимирівна, жодного разу Іван не натякне, що вона не з їхнього літературного оточення. Тому – не “за”, а “з” Іваном, завжди поруч, 60 років удвох. Проте у кадрі скаже з іронією – “їхала на висилку”, бо у Київ їй зовсім не хотілося. Цей фільм – про довірливі і трепетні стосунки, а не про “драму дисидентів”, підкреслить режисер. Вони мріяли про “щастя для двох” – чесно жити і любити. “Я не хотіла бути героїнею”, – зізнається пані Марта. Але вже з перших днів перебування в Києві зрозуміє, що життя з Іваном – це не про тишу і спокій. Відчує небезпеку і зробить висновок, що Іванове оточення перебуває в стані ейфорії. Злякається, коли влада заборонить вшанування пам’яті Лесі Українки в Першотравневому парку. Організатори заходу змінять місце проведення, але літературний вечір не скасують. Марта виховувалась у львівській родині, яка постраждала від репресій тоталітарного радянського режиму, і знала його хиже нутро. Вона воліла бути обачнішою, але Іванове товариство, здається, не усвідомлювало небезпеки. Через 60 років заборона літературномистецького заходу, присвяченого Лесі, видається шокуючою. Це ж як треба було її боятися, щоб заборонити! Нині – читай, вивчай, декламуй, дивись “Бояриню” – жодної цензури. З часом ми забуваємо, що нинішньою свободою завдячуємо “людям не зі страху” – шістдесятникам, які відчули в собі бунтарський дух українства, зрозуміли силу рідного слова, а українську культуру вважали окремішньою від російської. І заявляли про це відкрито. “У нього страху не було. І не було подвійності…”. У 1965 році Іван Дзюба працював над статтею про роль української мови, про право використовувати її в усіх сферах діяльності, про загрозу зросійщення під виглядом “інтернаціоналізації”. Ця стаття стане маніфестом дисидентства і підставою для майбутнього арешту Івана. На черговій розмові в КДБ Марту запитають, чи знала вона, що чоловік писав статтю “Інтернаціоналізм чи русифікація?”, а якщо знала, то чому не спинила. “Є речі, на які я не впливаю…”. Свої блискучі літературні статті Іван Михайлович писав довго, по 2-3 місяці, занурюючись на глибину фактів і підносячись на висоту глобального осмислення явища. Це означало – працювати фундаментально, на основах, з яких жодні вітри часу не знесуть магістральну думку письменника. “Чому ви не сказали?..” – з уст кадебіста прозвучало майже цинічно, мовляв, чому ж не донесли. Бо Марта – з його когорти, чесних і гідних. Бо їхня з Іваном зустріч недарма
Гаряча тема · “Не стане мови – не стане й національності: вона геть розпорошиться поміж дужчим народом”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

криттям, а не перепрочитанням відомого. Що для неї було найважчим? “Арешт Івана – це найтяжче випробування”. Розуміла, якщо його посадять, то не врятує вже ніхто. “Ходила по інстанціях, як на роботу”. Зверталася з офіційними заявами і листами. Пояснювала, що перебування в тюрмі – смертельно небезпечне для хворого на відкриту форму туберкульозу Івана. А він не винен і смертної кари за статтю не заслужив. Звісно хотіла зберегти йому життя. Ні, вона не виправдовується, а лише пояснює свій намір. Ніколи не передавала звернень за кордон. Знала, що органи безпеки лютували і мстилися тим, хто оприлюднював будь-яку закриту інформацію на Заході. У неї були власні методи боротьби за Івана. На прийомі в очільника КДБ України Федорчука сказав їй, що розмовлятиме російською, бо йому так легше висловлюватися. Марта у відповідь сказала, що на російську не переходитиме, бо їй природньо спілкуватися українською. Потім Федорчук скаже, що Марта – єдина серед дружин дисидентів – не перейшла на російську. “Оцінив…” Так, і вона була вбрана у вишуканий костюм, не напоказ, для себе. Тон родині задавала Марта. Ініціатива визволити Івана зі смертельної пастки можливо теж належить Марті, коли йому присудили 5 років тюрми. “Я розуміла, що тут він зробить набагато більше для України”. Лист, який написав Іван Михайлович, – найтяжче його рішення. Проте він писав лише від свого імені. Нікого не здав. Усвідомлював, що наражається на осуд. Марта це рішення підтримала. Проте до цього працею “Інтернаціоналізм чи русифікація?” Іван Дзюба зчинив вибух, потрясіння, прозріння суспільства, навернув тисячі до самоідентифікації і до смерті налякав систему. І це переважає усе інше. Прикінцеві кадри увічнюють 90-ліття Івана Михайловича — коло найближчих друзів, родину, привітання телефоном Ліни Василівни, зливу дзвінків, на які пані Марта ввічливо відповідає, побажання ювіляру зустрітися на столітті. Усміхнено і щиро герой фільму і Герой України, блискучий літературознавець, символ епохи шістдесятництва Іван Дзюба скаже: “Як би там не було, добра все-таки в світі більше, ніж зла. Хоч у це важко буває повірити, хоч цього й не видно, але це так, бо інакше життя взагалі не існувало б”. Їхнє з Мартою життя удвох поповнило скарбницю добра, щоб життя існувало взагалі і в українстві зокрема. Крізь увесь фільм проходить одна дія: сканування чорно-білих світлин. Їх багато, вони дивовижні. На них – молоді й закохані Іван і Марта, родина, донечка Оленка, друзі. Ковзає сканер, як маячок на дорозі життя, спалах – і світлина увічнена в “цифрі” разом з подією. Сьогодні у пані Марти багато роботи, вона працює над архівом Івана Михайловича, тому робота зі світлинами не заради кадрів у фільмі, а й для справи. Як режисеру вдається розговорити своїх героїв? “Бо я їх уважно вислуховую”… Тому його герої без “звірячої серйозності”, такі, як є: жартують, люблять і сміються. Їхню правдиву історію хочеться переглядати. І слухати з уст Марти, чий голос видається тобі правдивою мелодією часу. Коли в жовтні пані Марта подивилася кіно, то спитала: “А де тут Іван?”. Після перегляду стрічки в Українському Домі, в листопаді, вона призналася режисеру, що дивилася ніби різні фільми – тоді й тепер. Сьогодні він їй набагато ближчий. Набагато ближчими завдяки фільму Сергія Буковського стали для нас Іван і Марта, ці чесні інтелігенти, блискучі інтелектуали – еліта нації, і оточення Дзюбів, і час, у якому вони мислили і кохали, і їхнє життя, негероїчне, проте лицарське. І під огромом почуттів, захоплення, ніжності, після п’ятихвилинних оплесків, розігрівши долоні так, що з них вже можна викресати вогонь, ти затискуєш лівицю, щоб винести Божі жарини добра з зали. Аби ще довго їх відчувати. І не дати охолонути щастю жити з такими людьми в одному часі. (Пряма мова пані Марти передана не дослівно). Світлини з відкритої мережі
Гаряча тема · “Не стане мови – не стане й національності: вона геть розпорошиться поміж дужчим народом”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Емоції та маніпуляції Дещо про чергове збурення громадської думки довкола професорки Ірини Фаріон

Микола ТИМОШИК, доктор філологічних наук, професор, журналіст На початку – ємка цитата про суть проблеми, автором якої є Великий Українець Іван Огієнко (митрополит Іларіон): “Мова – душа кожної національності… І поки живе мова – житиме й народ як націо< нальність. Не стане мови – не стане й націо< нальності: вона геть розпорошиться поміж дужчим народом”. Цю пророчу фразу автор написав після поразки Української національно-визвольної революції 1917–1921 років. Пізніше, на еміграції, аналізуючи уроки цієї поразки, він деталізував і конкретизував проблему мови (як і проблему церкви) для бездержавної нації у брошурі “Наука про рідномовні обов’язки”. Є в цій брошурі ємкі, на пів сторінки, “Десять найголовніших мовних заповідей свідомого громадянина”. Виділю одну з головних: “Гине мова – гине народ!”. Цей текст-заклик упродовж десятиліть рятував розсіяну світами українську еміграцію від асиміляції і винародовлення, а в підрадянській Україні поширювався таємно серед свідомої інтелігенції. Цей текст-заклик мав би стати символом виживання української нації після здобуття незалежності 1991 року. Однак його уперто й послідовно ніколи не помічала державна еліта України, покликана виводити народ із пустелі безнадії й невизначеності. Парадоксальний факт: за останні 30 років жоден із шести українських президентів, жоден із голів Верховної Ради, жоден прем’єр чи профільний міністр ніде й ніколи не повторив те, про що йдеться в цьому декалозі Великого Українця. Прийнятий у муках і безнастанній боротьбі з опонентами українського в Україні закон про державність української мови нарешті розставив крапки, ствердив те, що було і є аксіомою, – державною мовою в Україні є українська! Однак, як виявилося, справа втілення цього закону в життя знову стало справою виживання нації. Останнім часом проросійська гідра “п’ятої колони”, знесилена від активних дій влади на місцях щодо дерусифікації усіх сфер життя українців, усе голосніше почала знову озвучувати свої промосковські сентенції. Ця гідра і справді досконало володіє маніпулятивними технологіями, тому час від часу помітно набирає сили. Йдеться не лише про остогидлі вже багатьом прізвища донедавна тісно співпрацюючих з високими владцями одіозних “диванних експертів”, а й про низку потужних засобів масової інформації, які все ще перебувають у кулаці кількох невидимих олігархів і з каналів яких час від часу вкидується чергова “тема дня” з метою явної провокації – роз’єднання, знесилення, зневірення суспільної думки. Таким “експертам” і “володарям” інформаційного поля вигідно вказати перстом на ніким ще не впокорену професорку Ірину Фаріон, перевести на неї всі стрілки негативу й зневіри, що нагромадилися в суспільстві. Для цього й застосували всю могуть медійних каналів (благо, більшість ЗМІ – у їхніх руках). Тема ця явно гіперболізована, викривлена, заангажована. Бо нічого протизаконного, протиукраїнського, антидержавного в тому інтерв’ю, на моє переконання, Ірина Дмитрівна не сказала. У цьому контексті роздутий до безміри скандал не можна розглядати поза так званими викривальними публікаціями журналу “Тайм”, газети “Нью-Йорк Таймс”, внутрішніми розбірками “експертів” усередині країни. Переглядаючи упродовж останніх днів кількаметрові стрічки відгуків на найбільш гарячих “платформах” довкола висловлювання професорки Фаріон про мову наших військових, впадає в око така деталь: прихильники позиції пані Ірини прагнуть толерантно, спокійно, переконливо викладати свої аргументи, відстоюючи свою позицію; натомість її опоненти не шкодують гострих слів, які часто переходять межі пристойності, не зважають на вироблені спільнотою певні правила культури публічної дискусії. Ірина Фаріон та Микола Тимошик Звідки й чому у дописувачів стільки злості, ненависті, нетерпимості? Лейтмотивом таких дописів може стати відома фраза з біблійної історії “Розіпни!”. Більшість розлючених викривачів жодної статті, жодної книги Ірини Фаріон не читали. Де їм знати про справді геніальний серіал її відеозвернень до земляків “Ген українців”! Хоча, за бажанням, у Ютубі їх легко віднайти. Найболючіше в цій історії те, що українці, маю на увазі зденаціоналізовану упродовж десятиліть частину наших співвітчизників, вкотре повелися за професійними маніпуляторами та формувачами громадської думки. Саме для таких хочу коротко нагадати три незасвоєні нацією уроки нічим не вмотивованої з точки зору здорового глузду компрометації агресивною більшістю трьох справжніх світочів нації у конкретиці їхнього беззастережного захисту душі нації – Української Мови. Компрометація Івана Франка Багатьом відома фраза Івана Яковича “Не люблю русинів (тобто українців. – М. Т.). Та й за що мав би їх любити?”. Мовлена з болем в одній із автобіографій, вона мала пояснення: геній нації до кінця свого многотрудного життя був прямостоячим проти кон’юнктурних вітрів і залишався вірним не тим, хто при владі, а тим, хто вигодував його черствим хлібом і працею до поту і хто спорядив пізнавати світ та писати про нього. Таким готовий був служити “собачою вірністю”. Тому, незважаючи на всіх і все, уперто і без оглядки “гавкав” за Україну. Представники так званої галицької української еліти не простили генію. Вони все зробили для того, щоб не допустити Франка очолити катедру української літератури спочатку у Львівському, а згодом і в Чернівецькому університетах. І це за обставин, що чужинська на тоді в тих краях влада не була проти. Самі ж українці – чолові діячі-інтелігенти – надалі кругом випихали свого здібного і талановитого побратима. Щоб прогодувати сім’ю, Франко змушений був працювати… коректором у польській газеті. Запитання: Хто знає тепер тих, хто очолював у ту пору ті катедри? Що зробили такі для нації, окрім як топити, компрометувати, знесилювати своїх? І хто тепер не ставить у приклад чин служіння нації самого Франка? Компрометація Івана Огієнка У лютому 1917 року молодий доцент Київського університету Св. Володимира закликає колег відмовитися від російської й почати читати студентам лекції українською – імперія ж зникає на очах. Крім доцента Шаровольського, його ніхто з угодовської професури не підтримав. Більше того, колеги самі зініціювали звільнення його з роботи, звинувативши в сепаратизмі і зазіханні на честь царя. Через 15 років історія повторилася у Варшаві. 1933 року безробітний професор засновує там для всіх українців Європи і Америки журнал “Рідна Мова”, головним гаслом якого стала відома тепер крилата фраза “Для одного народу – одна літературна мова, один правопис”. Цього разу його не підтримав розсварений між собою провід української еміграції. Опоненти вміло підбурили вчителів українських шкіл Перемишлянського повіту, підкинули їм ідею про так зване москвофільство Огієнка. Делегація тих амбітних учителів на своєму з’їзді закликає батьків своїх учнів… не передплачувати, ба більше – публічно бойкотувати журнал “Рідна Мова”… Запитання: Що тепер чути про тих вчителів і хто тепер Іван Огієнко не лише для української діаспори, а й всієї України? Компрометація Софії Русової Певне, багато українців уже знають, що у цієї діячки не було жодної краплини української крові (мати – француженка, батько – швед). Але через безмежну любов до свого чоловіка і рідної йому Чернігівщини Софія так же самозречено працювала заради національного відродження українців. Українізувала школу в чернігівській Олешні, фактично вирвала з рук російської влади дозвіл відкрити перший у Києві українськомовний дитячий садок, заснувала перший дитячий журнал українською, розробила засади національного виховання українських дітей. Їй заважали, її ненавиділи, зневажали – кругом і всі зі “своїх”. Бо була не така як всі. А найбільше приклалися до компрометації Русової вже в новітні часи низка “заслужених працівниць України” з головної бібліотеки в Чернігові імені російськомислячого і російськодіючого Короленка. Щоб не допустити перейменування її на честь справжніх засновників – Софії та Олександра Русових, ці діячки культурного фронту пустили в краї поголос, що Софія Русова втекла з України, і, коли, мовляв, у нас люди помирали з голоду, вона “жирувала” на ситому Заході… Запитання: Чого добилися сучасні компроментатори Русової? Цілком протилежного: обласна влада таки замінило очільницю бібліотеки, а на прапорі цього важливого державотворчого закладу таки ствердилося, варто сподіватися – назавжди, ім’я справжніх українських патріотів Русових. Отож, у всіх трьох випадках справедливість перемогла. Певний, що і в цьому двобої з явними ворогами українського в Україні переможе Ірина Фаріон. Сміливості й відваги їй не позичати. Втім, мало би бути більше тих із числа української бюджетної інтелігенції, часто мовчазної, боязливої, послушної і мало думаючої, хто розуміє, що і хто стоїть за цією компрометацією. І насамкінець. Із численних розважливих коментарів до цієї прикрої історії, що побутують у відкритому медійному просторі, хочу виділити влучну думку мого побратима за професією і духом – справді народного журналіста і справді народного артиста України Анатолія Матвійчука: “Основна проблема Ірини Фаріон – це те, що свідомо чи напівсвідомо, майже наодинці, вона протистоїть сьогодні всій старій гігантській машині, яка утримує конфігурацію інформаційного олігархічного простору нашої держави, який повністю тримається на протекціонізмі, корупції і абсолютній аморальності. І це дратує і навіть доводить до сказу людей, які бачать речі не такими, як хотілось би володарям Матриці, а такими, як вони є насправді. Бо коли Україна зрозуміє істину, мовою Фаріон говоритимуть мільйони!” Таки говоритимуть! У нас немає в цій жорстокій і несправедливій війні іншого вибору.
Гість “СП” · “Всі молоді Шептицькі були свідомі того, що вони належать до роду, відомого з часів короля Руси-України Данила”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

Князь Церкви, або Життєвий чин митрополита Андрея Шептицького

Професор Ігор Набитович: “Моя дослідницька праця – намагання відтворити історії українських шляхетських родів, представити їхню культурну спадщину та мистецьку творчість”. Ігор Набитович У серії “Постаті культури” видавництво “Дух і Літера” випустило у 2023 році ґрунтовну розвідку “Сага мистецької родини: Алєксандер Фредро, Софія Шептицька, митрополит Андрей Шептицький” українського і польського літературознавця, перекладача, доктора філології, професора Дрогобицького державного університету імені Івана Франка й Університету ім. Марії Кюрі-Склодовської у Любліні Ігоря Набитовича. Він є автором книжок “Леонід Мосендз – лицар Святого Ґрааля”, “Універсум sacrum’у в художній прозі (від Модернізму до Постмодернізму)”, “Дерево життя літературного роду: Іван Федорович, Володислав Федорович, Дарія Віконська”, “Gloria et sacrum. Історична проза української еміграції” та більше ніж 200 наукових публікацій з теорії літератури, компаративістики, історії європейських літератур. Інтелектуальна біографія “Саґа мистецької родини” Ігоря Набитовича, висунута на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка 2024 року ГО “Організація українських націоналістів”, – це триптих про життєтворчість драматурга Алєксандра Фредра, “батька польської комедії”, його доньку – письменницю й малярку Софію Шептицьку та їхнього внука і сина – митрополита УГКЦ Андрея Шептицького. – Ваша книжка “Сага мис¤ тецької родини: Алєксандер Фред¤ ро, Софія Шептицька, митропо¤ лит Андрей Шептицький” є, фак¤ тично, життєписом трьох знако¤ вих постатей в історії України і Польщі. Чи й справді ця літерату¤ рознавча й мистецтвознавча мо¤ нографія є особливим відкриттям на жанровому полі інтелектуаль¤ ної біографії? – Насамперед інтелектуальна біографія “Саґа мистецької родини”, як мені видається, – це й справді особливий винахід у сучасній (і українській, і, як бачиться, й європейській) біографістиці. Це триптих про три покоління однієї родини, де кожен життєопис – окреме дослідження життя і творчості представників одного роду. Кожен із них залишив свій слід у мистецькому і культурному житті. Тобто ця книжка є поєднанням біографій та творчості трьох поколінь найвідоміших галицьких українськопольських родин, які залишили незатертий і глибокий слід як в українській, так і польській культурах та історії. Драматурга Алєксандра Фредра цілком справедливо називають “батьком польської комедії”. Уперше в цій монографії українською мовою представлена життєтворчість цього комедіографа й офіцера французької армії, ординарця імператора Наполєона Бонапарта. Єпископ Андрей Шептицький, 1898 р. Його донька Софія Фредро- Шептицька – письменниця (писала французькою та польською мовами) й малярка. За стилем у прозі вона, як я намагався показати це в книжці, суголосна із Ґюставом Фльобером, чи, навіть із Ґюї де Мопассаном. У її художній прозі відлунює й австрійський бідермаєр, а мемуари є ніби передвісником творчості Марселя Пруста. Водночас вона – глибоко релігійна людина. Знову ж, друга частина трилогії “Саґа мистецької родини” є загалом першою науковою літературно-мистецькою біографією доньки А. Фредра. Вперше в науково-мистецький обіг у книжці вводиться й аналізується майже уся, віднайдена мною, малярська спадщина Софії Шептицької та її літературний доробок. Одним із її учителів портретного живопису в Парижі був Ніколя Шіфляр, близький приятель Віктора Гюґо, автор відомого прижиттєвого портрета цього письменника. У Брюсселі її вчив малювати пейзажі Шарль Добіньї, один із засновників Барбізонської школи малярства, яка стала передвісником французького імпресіонізму. Їхній онук і син – митрополит Української греко-католицької Церкви Андрей Шептицький – талановитий маляр, мистецтвознавець і проповідник. А водночас – найбільший меценат української культури після гетьмана Івана Мазепи. У монографії вперше представлена й проаналізована його малярська спадщина, розглянуто процес становлення його як мистецтвознавця. Тут детально розглянуто й проаналізовано його культурологічні та мистецтвознавчі погляди. Літературознавче і мистецтвознавче дослідження “Саґа мистецької родини” є ніби особливим продовженням ідеї, яку я намагався в такому ж потрійному біографічному ключі розгорнути в попередній моїй монографії “Дерево життя літературного роду: Іван Федорович, Володислав Федорович, Дарія Віконська” (Київ: Дух і Літера, 2018), де досліджено життєтворчість трьох поколінь українсько-польсько-австрійського письменницького роду Федоровичів. При цьому два перші представники цього княжого роду писали польською мовою, хоча й вважали себе українцями. Володислав Федорович був третім головою Товариства “Просвіта”, меценатом Івана Франка, галицьких малярів Корнила Устияновича та Івана Труша, буковинського маляра Миколи Івасюка. Їхня онука і донька Кароліна Маєр фон Вітонд, для якої німецька була рідною, англійська й французька – мовою шкільної освіти, стала українською письменницею-модерністкою і мистецтвознавцем, пишучи під псевдонімом Дарія Віконська. Євген Маланюк у поемі “Побачення”, написаній на початку Другої світової війни і присвяченій Дарії Віконській, створив мистецьку історіософську візію княжого роду Федоровичів. – У книжці йдеться про те, що в ХІХ столітті чимало ополячених маґнатських родів в Австро-Угорщині, предками яких були русиниукраїнці, почали досліджувати свої родові дерева, культивувати давні родинні традиції. Не оминуло це і рід Шептицьких. Як ви гадаєте, коли питання національної ідентичності для владики Андрея набуло виняткового значення? – Формування національної ідентичності майбутнього митрополита відбувалося з раннього дитинства. У родині розмовною мовою була польська, з матір’ю Роман та інші брати найчастіше спілкувалися французькою мовою – мовою європейської аристократії, дипломатії. Але всі молоді Шептицькі були свідомі того, що вони належать до роду, відомого з часів короля Руси-України Данила. Пам’ятник митрополиту Андрею Шептицькому у Львові Перші прояви такої зовнішньої ідентифікації Романом себе як русина-українця можна добачати в документації Яґеллонського університету. У відповідній ґрафі студент Роман Марія на початку 1883/1884 навчального року буде вписаний як “поляк”. Наступний навчальний рік він проведе в університеті у Бреславлі-Вроцлаві, а повернувшись через рік знову до Кракова, спочатку запише себе як “поляк”, далі перекреслить це й впише – “русин” (себто “українець”). У наступних записах в університетських книгах перекреслень уже не буде – він твердо і впевнено декларуватиме себе “русином”- українцем. Подібним був процес народження української ідентичності й у його молодшого брата Казимира – отця Климентія (великомученика і Праведника народів світу). Ще один із п’яти братів Шептицьких стане військовим, буде ґенералом Польського війська, одним із тих, що відновили Польську державу – Скановані палітурки книги “Сага мистецької родини: Алєксандер Фредро, Софія Шептицька, митрополит Андрей Шептицький” Ігоря Набитовича Другу Річ Посполиту. 1920 року фельдмаршал Юзеф Пілсудський розглядав ґенерала Шептицького як свого наступника. – На вашу думку, коли іза яких обставинах майбутнім митрополитом Андреєм Шептицьким був зроблений свідомий вибір стати священником не римсько-католицької, а саме грекокатолицької Церкви? Яке ставлення до цього рішення виявили його рідні? – Стати священником Роман Марія мріяв з дитинства. Процес вибору конфесії отцем Шептицьким був непростим. На основі документів і спогадів сучасників я намагався реконструювати цей шлях повернення ґрафа Романа Марії Шептицького, разом із його молодшим братом Казимиром – отцем Климентієм, до конфесійної традиції свого українського роду. Для батьків цей процес був насправді екзистенційною драмою. Мати змушена була змиритися з його вибором конфесії, а батько — з тим, що найстарший син відмовляється від родинних маєтків та посілостей і йде у монастир. – Як це все узгоджувалось з польським національним середовищем, яке завжди гостро реагувало на будь-які прояви утвердження українськості у Галичині? – Польський шляхетський прошарок загалом негативно поставився до вибору молодого ґрафа Шептицького. Подібний шлях пройшов і Володимир Антонович – батько новітньої української історіографії та Київської історичної школи, організатор дослідження української та білоруської історії часів Руси-України та Великого князівства Литовського. Зустріч з Антоновичем у Києві була украй важливою для молодого Шептицького. Професор Антонович походив із українсько-польської шляхетської родини і його розрив із польським політичним, культурним середо- Маршал Юзеф Пілсудський, генерал Станіслав Шептицький, генерал Станіслав Галлер, 1920 р.
Про-читання · “Прийде час — і його проголосять і святим, і Праведником народів світу, відновивши історичну, людську і Божу справедливість”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

вищем і перехід до українства бачився для цього середовища зрадою; його називали “перевертнем”. Романові Шептицькому і його братові Казимирові доведеться повторити шлях самоідентифікації професора Антоновича. – Чи ставив митрополит Андрей Шептицький знак рівності між Московією і Другою Річчю Посполитою? – Звичайно ж, ні. Московія була імперією й деспотією, яка нищила все українське. Греко-католицька Церква нищилася московитами як у їхній імперії царській, так і в комуністичній. Друга ж Річ Посполита у різних політичних, економічних, національних хоч і не надто толерувала українські інспірації в Галичині (чи, як її називали, Східній Малопольщі), однак, у ній постать митрополита Шептицького мала статус етнарха – людини-інституції, що була головним стрижнем українських національних устремлінь – політичних, економічних, культурних, освітніх. – Судячи з того, яку кар’єру у Польській державі зробив його рідний брат Станіслав, між ними мали б виникати непорозуміння у взаєминах, адже світоглядно вони мали б бути антагоністами й напевно ж по-різному сприймали і трактували ставлення до українців-галичан польської влади? – Ґенерал Станіслав Шеп- Олекса Новаківський. Мойсей (Портрет Митрополита Андрея), 1915–1919 рр. тицький був свідомий, що він є русином (але це не означало, що він ідентифікував себе як українець). Усі брати Шептицькі ніколи не були антагоністами – це видно і зі спогадів різних акторів цієї драми життя, як і з листування між братами. Між ним завжди була велика родинна любов. Коли під час Першої світової війни у війську Австро-Угорської монархії почали створюватися відділи Українських Січових Стрільців, (тоді ще) полковник Станіслав Шептицький доповів міністрові оборони монархії Алєксандрові фон Кробатінові своє позитивне бачення ідеї створення УСС, але відмовився їх очолити, повідомляючи, що він має інші плани. У якісь моменти 1920 року Пілсудський мав намір передати Шептицькому портфель міністра оборони Польщі, однак протиріччя між ними наростали. Митрополит Шептицький і його брат отець Климентій інформували ґенерала Шептицького про утиски української Церкви та українців Галичини новою владою. На нарадах у Пілсудського доходило
Про-читання · “Прийде час — і його проголосять і святим, і Праведником народів світу, відновивши історичну, людську і Божу справедливість”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Прискіпливий погляд у минувшину

Повернення з російського полону до Львова, 1917 р. був чи не єдиним найвищим достойником християнської Церкви у Європі, що відкрито вимагав від нацистського режиму припинити розстріли й винищення євреїв. Його ж самого від арешту рятувало те, що, як я вже сказав, він був постаттю-інституцією, етнархом, що єдиний міг представляти й захищати перед німецькими та російськими окупантами не тільки українців-галичан, але й поляків та євреїв. Саме цю діяльність митрополита, його постійні перемовини з нацистами, щоб уберегти життя тисяч людей, московити називали “співпрацею” і колаборацією. – Як ви гадаєте, чому і досі применшується роль владики Анд¤ рея у порятунку євреїв у роки Голо¤ косту, чому його й досі не визнано Праведником народів світу? – За усіма законами людяності й Божими законами, спільними для юдеохристиян, митрополит Шептицький є однією із найзаслуженіших постатей рятування невинних жертв Голокосту від смерті – чи то від концтаборів і газових камер, чи тих, кого вішали й розстрілювали на вулицях окупованих міст. Ченці і черниці, священники Української грекокатолицької Церкви ненастанно працювали, ризикуючи своїми життями і життями своїх рідних, для порятунку сотень євреїв. Символом такої самопосвяти є український священник Емілій (Омелян) Ковч, що завершив земне життя в німецькому концтаборі Майданек біля Любліна. Всі ниточки цієї таємної й смертельно небезпечної акції порятунку й переховування і єврейських дітей, і дорослих – і для тих, хто рятував, і тих, кого рятували, тягнулися до Митрополита Шептицького. Однак московська пропаґанда і тиск совєтської дипломатії зробили все, щоб не допустити визнання митрополита Праведником народів світу. У монографії я прагнув детально проаналізувати і продемонструвати, що Яд Вашем має усі підстави знову повернутися до цієї проблеми й нарешті відновити історичну справедливість, висловити подяку пам’яті і праведному чинові митрополита Андрея Шептицького, визнавши його Праведником народів світу. Можна твердити, що митрополит Шептицький був цілою добою в історії кількох країн і Церкви. Він змінив хід історії. Я певний, що прийде час, і його проголосять і святим, і Праведником народів світу, відновивши історичну, людську і Божу справедливість… до таких запальних дискусій і суперечок (йшлося не тільки про українські проблему), що ґенерал Шептицький, уже тоді міністр оборони Польщі, вислав до маршала секундантів і викликав його на дуель. Пілсудський арґументував свою відмову від поєдинку тим, що він є начальником Шептицького й стрілятися або рубатися на шаблях із ним не буде. Після державного ж перевороту 1926 року в Польщі ґенерал подав у відставку. Усі брати Шептицькі до останніх днів були взірцем родинної любові. – Як митрополит сприймав події приєднання Галичини до СССР після підписання пакту Молотова – Ріббентропа, коли українці-галичани, поляки, євреї стали свідками незліченних злочинів, вчинених новою, російською окупаційною владою? – Комунізм для Шептицького був доктриною людиноненависницькою, яка насаджувала зневагу як до людської душі, так і до Бога. Для нього російський режим на чолі з Іосіфом Сталіном-Джуґашвілі був “горсткою злочинців”, яка захопила владу на Росії й своєю мілітарною силою і всезагальним терором утримувала в неволі Велику Україну. Такі означення звучать у кількох його пастирських посланнях. Комуністична Російська імперія переслідувала християн та інші релігії. Фашизм, нацизм та комунізм були для Шептицького спорідненими ідеологіями, які встановлювали тотальний контроль над суспільством і Церквою, пропаґуючи й впроваджуючи свої доктрини антилюдяними методами. – Чи справді митрополит Анд¤ рей Шептицький вітав прихід гіт¤ лерівської армії на землі Галичини в 1941 році, як йому закидали в ра¤ дянські часи історики різних мас¤ тей? – Звичайно ж, це тотальна ідеологічна брехня й неправда. Для Совєтського союзу всі, хто боровся за незалежність, – це нацисти. Я детально про такі інсинуації написав у книжці. – Чому предстоятель Україн¤ ської греко-католицької Церкви все ж наважився у роки війни на¤ писати лист шефу СС і ґестапо Гайнріху Гіммлеру з вимогою при¤ пинити політику геноциду євреїв, усвідомлюючи те, що це несе ре¤ альну загрозу його життю й усій греко-католицькій Церкві? – Митрополит Шептицький Спілкувався Тарас ГОЛОВКО Алла МАЛІЄНКО, заслужений працівник культури України Нині нерідко згадують відомий здавна вислів: коли гримлять гармати – музи мовчать. Проте згадують зазвичай не для того, щоб використати його як аргумент, а навпаки, щоб не погодитися з такою думкою, показати її недоречність. Не сприйняв “мовчання муз” і український письменник Євген Буцик, котрий саме в час повномасштабної війни, розв’язаної росією проти України, написав і видав заключний том трилогії “Ціна рабства. Під крилом янгола” (К.: Гамазин, 2023. – 308 с.). Свою письменницьку стезю Євген Буцик обрав уже в немолодому віці. До цього були роки майже жебрацького існування, десятиліття важкої праці на виробництві та військова служба, а потім – пошуки засобів для більшменш нормального життя в каламутних водах бізнесу. Водночас це був і шлях до України. Адже понад століття тому родину Буциків разом з іншими українськими колоністами доля закинула аж на Далекий Схід. Пан Євген повернувся в Україну, уже збагачений унікальним життєвим досвідом, загартований тяжкою боротьбою за виживання. В Україні ніби якесь прозріння і просвітління зійшли на нього, спонукавши взяти в руки перо, попри всі турботи і складнощі, пов’язані з підприємницькою діяльністю. А писати він узявся про те, що найкраще знає, – про своє життя. Це спогади, роздуми, глибокий аналізу пережитого, так би мовити, прискіпливий погляд у минуле, коли закладалися зерна, які зрештою зійшли паростками сьогодення. П’ять частин, що складають структурну основу заключного роману трилогії, об’єднані спільною з двома попередніми книжками сюжетною лінією – історією однієї родини. У творчій манері автора – постійно вплітати в канву документальної оповіді ліричні відступи, філософськи міркування, власні трактування історичних і політичних подій. А події ці в описаний період (кінець ХХ століття) виявилися доленосними, вони спричинили тектонічні зрушення на одній шостій землі. Доля головного героя стала своєрідною призмою, через яку можна збільшено й увиразнено побачити гнилість тодішньої радянської системи, що доживала останні роки, аморальність її представників на місцях, що й породжувало й підживлювало криміналітет, інші характерні людськи вади, які видаються ще потворнішими на тлі прекрасної первісної природи лісотундри, унікальних українських пам’яток історії і культури, благородних вчинків і проявів високих почуттів, на якими все ж невладні ніякі темні сили. Хоча рецензована книжка являє собою в основному екскурс у минуле, автор у ній ніби передбачив драматичне сьогодення. Напевно, віднині йому вже не доведеться побувати в краю своєї юності, не трапиться нагоди потиснути руки колишнім землякам, бо вони назавжди стали ворогами, прийшовши на нашу землю в лавах окупантів або давши мовчазну згоду на знищення України… Втім, письменних завершив трилогію не на песимістичній ноті. Ось невеликий фрагмент із заключних сторінок: “Колись у цей світ прийде талановитий художник із набором найяскравіших фарб, і він із дивовижною майстерністю намалює, втілить та оживить портрет напрочуд вродливої жінки. /…/ Майстер вкладе в цей шедевр усе своє вміння, талант і натхнення, він перевершить себе й усіх попередників, які брались за таку справу раніше. Жінка оживе – торкніться її руки, і ви відчуєте тепло; прислухайтесь, і до вас долине її тихе дихання й шурхіт сукні. Це жінка-мати, жінка-світло, перед нею ми всі у великому боргу. Художник дасть їй ім’я – Україна. Станьте перед нею на коліна, поцілуйте край її сукні як стяг, якому ви присягали”. Кому адресована трилогія Євгена Буцика? Тут цілком можна обмежитися стандартним – для широкого кола читачів. А можна й виокремити ту їх категорію, на яку орієнтувався сам автор, беручись за перо, – для тих, хто пережив 90-ті й нульові, хто не втратив віру в Україну в кривавому 2022-му, хто здатен подолати рабство передовсім у собі!
Про-читання · “Відчутно плекаючи нашу мову, він не втрачає творчого, раціонального зв’язку з багатющими пластами духовності далеких пращурів”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Карби й скарби верховинців Карпат

Броніслав СОХАЦЬКИЙ, доктор філософії, член Наукового товариства ім. Т. Шевченка Нещодавно пішла у світи змістовна, багатосюжетна книжка відомого письменника Мирослава Дочинця під символічною назвою “Карби і скарби”. Нам видається: провідними в ній є глибокі роздуми горян карпатського краю про матеріальні, духовні цінності та ролі особистостей у їхньому створенні, розподілі і споживанні. На основі об’єктивного системного дослідження суспільного буття верховинців – головно практичної та духовної діяльності – автором здобутку зроблено висновок: безцінним скарбом у них було, є і навіки-віків буде саме життя. До нього, даного Всевишнім і людьми, треба надто розумно, розважливо й відповідально ставитися; у жодному випадку – не марнувати його. Ба більше, щомиті насолоджуватися ним і всіляко вчасно творити ближнім лишень добро, пам’ятаючи: над кожною людиною тяжіє Божий закон – закон неминучої смерті. Він увінчує її земне, посейбічне буття. Фактом тимчасовості численні персонажі не переймаються, бо твердо вірять, що без смерті не було би і воскресіння. Вона є підготовкою до більш приємного існування душі – Вічної Благодаті. Тому сама смерть не повинна у живих породжувати, множити печаль – її як такої взагалі немає. Тому, як ідеться у творі, над покійникамигорянами жінками читався Псалтир. Одночасно з цим дійством відбувалися всілякі веселі забави, ігри, вигуки, смакування вином. Власне, про це йдеться у великому розділі книги “Воскові персні”: “Тут-там порскав смішок, зривалося гигикання”. Підлітки за допомогою віжок перетягувалися; старші також бавилися відгадуваннями; чорнили дівчатам обличчя, а відтак стирали хлопці нанесену ними сажу. Дорослі (чоловіки) під стодолою смакували “Ізабеллою”. Жінки-сокачки (куховарки) вгощали учасників похорону курятиною, поливою, шматком печива, а дітям роздавали льодяники, приготовлені з цукру на листі гарячої бляхи. Неодноразово автор наголошує: надто нелегко жилося нашим предкам горянам. Місця для житла, храми дороги, криниці вони здобували тяжким мозольним трудом: “Робітні люди сокирами – балтами (за них бралися і жони) заробляли собі і ораницю, і пасло, і клапті лісу. Стовбували дороги, стелили мости, рубали церквиці, садили сади”, – повідається в розділі “Банат”. Бідність загнала багатьох людей у нову форму нещадної експлуатації – заробітчанство. З карпатських теренів у минулому сторіччі працездатні чоловіки подавалися на шахти Франції та Бельгії, аби заробити на хатину, живність, прикупити шмат лісу, придбати кращий одяг. У глибоких вогких підземних норах вони довбали чорні лави – високі норми вугілля. Щомиті там зривалися “непідперті брили”, прибиваючи незахищених гірників. Нелегко велося місцевим селянам-землеробам: ґрунти в горах були малопридатними до городництва, особливо до вирощування зернових культур. Один із персонажів книги і називає свою ділянку землі “хворою”. На ній добре родяться лишень камінці, а плуги, лемеші гнуться, як бляхи. Багато родин споживали білий хліб тільки на великі світлі празники, тобто на Великдень і Різдво мали відповідно паску чи корочун. З великою гордістю автор говорить про те, що горяни були не лише землеробами, вівчарями, лісорубами, плотогонами, виноградарями, садівниками. Були серед них і науковці – європейського рівня практики, які сповна віддалися глибокому дослідженню рідкісних альпійських рослин Карпат, розробляли нову схему випасання полів, винайшли новий сорт вина – “Зорівку”. Їхні досягнення здобуті важкою копіткою пошуковою працею, фактично були вкрадені чиновниками з міністерськими портфелями, плагіаторами-“академіками”. Від їхнього антиморального дійства у істинних людей науки “в грудях утворювалась якась порожнеча й холод затягувався туди як дивний хижий протяг” – протяг спомину про приниження людської гідності. В образі Жиги Мирослав Іванович переконливо показав маляра, який не мав навіть елементарних побутових умов, зате володів небуденним талантом і снагою до складного живопису. Стіни його “помешкання” рябіли від “прикурених ликів бородатих чоловіків, окатих жінок, голоп’ятої дітвори, птиць, риб, комашні і чудернастої звіроти”. По декілька разів він невтомно, терпляче, творчо працював над створенням ікони Спасителя, “замащував своє (попереднє) мальовидло, аби на новому пласті почати все наново”. Художник радить людям уважно дивитися на світ, тобто суспільне життя, “докласти розум і серце”, щоби зрозуміти його сутність, збагнути “ціну кожної яви, кожної стрічі, кожного слова, каменя, трісочки, пір’їни птиці” – всі вони є своєрідними скарбами. Користуючись ними розумно, людина стає матеріально й духовно багатшою. У розділі “Поцілунок у плече” переконливо показано, як слава, розгули вбили успішного, талановитого скрипаля, який раніше грав у ресторанах, на винних симпозіумах; ба більше, його запрошували виступати з концертами у Празі, Пешті та Львові. Дочасно втративши слух, відчуття в пальцях, легкість рухів, тепер він уже грав лише на зламаній скрипці біля міського смітника… Долею цього персонажа, як на нас, автор застерігає митців усіх рівнів – не вивищуватися, не зазнаватися, любити Творця та ближніх. В іншому ж випадку може зникнути хист із його носієм. Не кращою виявилася доля і циркачки-лицедійки, виступи якої охоче відвідували в багатих європейських містах – Сук-марі, Доброчині, Кросні, Сербії і навіть у похмурому Львові. Діяльність цирку фактично трималась на слабких вутлих плечах дівчини-змії. Своє коротке життя вона закінчила самогубством; “земного притулку вона так і не зазнала”. Могилою її стали води глибокої Латориці, бо цвинтарний сторож відмовився викопати їй яму, а дяк і не хотів чути, щоби прочитати над нею Псалтир. За героями книги, неоціненним скарбом є здоров’я. Його, як і життя, називають величезним Божим даром, умовою здійснення необхідних потреб, інтересів. Одвічним бажанням горян було і є бути здоровим. На їхню думку, існують дві найбільші форми свободи: перша – володіти міцним здоров’ям, а друга – мати в душі віру й надію. Надто виснажлива, небезпечна, ризикована праця, війни, концтабори, тюрми, невлаштованість побуту (погане харчування, житло), відсутність належної санітарно-гігієнічної культури – все це і призводило до втрати карпатцями здоров’я. У зв’язку з цим Мирослав Дочинець наводить кілька типових ситуацій щодо згаданого блага. Молода талановита дівчина Гафія, вишиваючи для односельців, родичів обруси, рушники, сорочки з тонкого льону, перемітки, фартухи, померла в тісній комірчині, більшість місця в якій займали кросна, куделя і стоси полотна. Чудо-диво з-під її рук і розуму – вишиття – йшло нарозхват. Водночас сама вона мерхла і зсихалася, “танула, морщилася блідим личком, як забута на дереві йонатанка” (яблуко). Небезпечним ворогом здоров’я була і є “дружба” індивідів з алкогольними напоями-трунками. Про це йдеться у великих розділах книги “Поцілунок у плече”, “Бабині чоботи”, “Мамчин хліб”, “Мураха в бурштині” та ін. Із неабиякою емпатією ставиться верховинець до гіркої долі німих людей. Це легко помітить читач, ознайомившись із розділом “Німурак”. Знахарі, лікарі поставили хлопцеві остаточний “діагноз” – хвороба невиліковна. Йому ліпше не спілкуватися взагалі, мовляв, хай буде німим. Бож смерть, “яма всяких приймає” на той світ – пророчили йому безсердечні, байдужі “спеціалісти”. На щастя, хлопець не вмер душею, а почав самотужки читати книги. З ними йому не було потреби розмовляти вголос. Книги ж самі радо з ним спілкувалися. Згодом у монастирі добродій – отець Іриней – нерідко лагідно казав йому: “Не мордуй уста і язик, промовляй душею. Се – головніше”. Юнак успішно закінчив духовну семінарію, академію. Написав наукову роботу про те, як вести божі проповіді серед глухонімих, сам почав активно виступати у спецшколах, інтернатах, тюрмах. Навчаючи тамтешніх вдячних слухачів, він все-таки став розмовляти. Дійові особи – горяни – впевнені: запобігти, зберегти й покращити здоров’я можуть і численні рослини з лікарськими властивостями. До них автор відносить: гриби, трави, липу, бузину, петрушку, мак, папороть, реп’ях, калину, цибулю, маріїн корінь, горіхи, лободу, дев’ятисил, шипшину, чистотіл, спориш тощо. З поважаннями згадують верховинці славні імена Франца ІІ Ракоці та Миколи Шугая. Перший із них влітку 1703 року очолив загони повстанців – угорців і русинів – у боротьбі з австрійськими феодалами. А другий – половинив багаті скотарські стани, громив єврейські корчми, пригощав жебраків, удів, наділяв їх продуктами та одягом. Його щедра душа “вибухнула помстою і жаданням справедливости”. Глибоко запам’яталася русинам і драматична доля їхньої недовготривалої держави Карпатська Україна. Ним вказуються основні об’єктивні та суб’єктивні причини її загибелі скорботного березня 1939 року. Найглибше й найдовше в їхній свідомості закарбувалися людиножерливі та горезвісні світові війни ХХ століття. Останні принесли планеті мільйони смертей, каліцтва, руйнування багатьох людських доль. Про це з великим болем пишеться в аналізованій книзі в розділах “Там камінь плакав”, “Мураха в бурштині” та ін. Не справдилися надії довірливих закарпатців на ліпше життя, яке їм галасливо, брехливо обіцяла червона більшовицька Москва до “возз’єднання” їх з СРСР. У цьому контексті Мирослав Іванович двічі відтворює картину їхньої “зустрічі” з окупантами – червоноармійцями. Ось одна зних: “Годинку вхопив перший солдат: “Давай сюди, мать твою”; інші же взялися ґвалтувати жінок. У селян коней і вози позабирали. В бочки з вином – стріляли й губами ссали з дірок. Юнакам тут же дали уніформу й насильно погнали на смерть – на передову”. Після Другої світової війни, як справедливо пише автор, селян-господарів Закарпаття силоміць заганяли в колгоспи. Хто був проти – того неминуче чекали тюрми, виселення, переселення; “куркулів” засилали на шахти або валити ліси в сибірській тайзі. Відбувши тривалі незаконні терміни заслання, мало хто з них повертався здоровим до отчого дому. Більшість заледве трималися на ногах. У руках скибка хліба від слабкості трусилася. До цих соціально-економічних, політичних жахіть і бід додавалися ще й антицерковні акції – закриття грекокатолицьких церков. Вони вимушено пішли у глибоке підпілля від 1946-го аж до 1989 року. В краї з літа 1947 року від української єпархії було безпідставно відібрано 73 церкви, а 15 священників вислано до Сибіру, трьох убито. У цьому ж таки зловісному році спеціально було влаштовано автотрощу на знаного мукачівського українського єпископа Теодора Ромжу, якого за вказівкою влади отруїли “специ”. …У нинішній 2023 рік “визволителі” з рф знову принесли в нашу миролюбну державу смерті, руйнування міст і сіл. За свідченням екс-міністра оборони України Олексія Резнікова (“Вечірній Київ”, 16.04.2023 р.), в боях за свободу загинуло близько 50 тисяч наших мужніх героїчних захисників і захисниць; невинно убієнних цивільних співгромадян – понад 8 тисяч, серед яких більше 500 дітей. Біженцями стали понад 8 млн українців. Нелюди-рашисти масово займаються на окупованих ними територіях України грабежами, мародерством, ґвалтуваннями. Московити як були вбивцями, мерзотниками з далекого середньовіччя, так ними і залишились. Наша Батьківщина, на жаль, знову (вже вкотре?!) опинилася перед новою смертельною небезпекою – росія загрожує нам і цивілізованому світу ядерними ударами… Книга наскрізь пронизана глибокими пошануваннями горянами безпосередніх творців високої матеріальної культури, насамперед “князів дерева” – майстрів карпатського краю: теслярів, столярів, а також ткалей, вишивальниць, будівельників. У вельми складних політичних, соціальних, економічних обставинах вони всетаки зводили хати, будували власними силами храми, мостили дороги в гірських скелястих місцях Карпат, виробляли різні полотна й нитки, пряжу, невтомно трудились на городах, в садах, займались виноробством, сплавляли бурхливими ріками плоти з деревиною. Їм письменник присвятив такі розділи: “Вербова кошарка”, “Бабині чоботи”, “Князь дерева”, “Пташка-домашка”, “Вуй Ферко”, “Служебник саду”, “Вино з яблучним медом”. Окрім матеріальних культурних цінностей, вони, за письменником, не дали зникнути з духовної орбіти сотням прислів’їв, у яких закодована їхня непересічна, непроминальна мудрість, багатий життєвий досвід. Вдумаймося у зміст ось цих багатозначущих висловів: смілість – спокій серця; ремесло – не коромисло, плеча не давить; на потоптаній траві трава не росте; біда й виучить; мала ворона, а великий писок має; все на світі – перемінне; якщо приснився мед – це на щастя. Верховинцям вдалося зберегти і неперехідні словесні коштовності – регіональні діалекти. Ось лише деякі з них: дерево-діл – тесля; лада – скриня; старина – баба-повитуха; ладанка – веснянка; танір – миска; цимборка – подружка; дараб – ділянка землі, город; лудиння – заманювання; палинка – горілка; сомар – підліток; чертика грудей – туберкульоз; погарчик – стаканчик. На нашу думку, ці та багато інших діалектизмів не зменшили художньої, морально-естетичної, світоглядної цінності літературного здобутку Мирослава Дочинця. Відчутно плекаючи нашу мову, він водночас не втрачає творчого, раціонального зв’язку з багатющими пластами духовності далеких пращурів. До речі, сам геній Іван Франко, володіючи колосальним арсеналом літературної мови, не ігнорував і галицьких діалектів, раціонально використовував їх у своїй багатогранній творчості. Про їхню неперехідну цінність він однозначно наголошував:
Спадщина · “Багато хто зрозумів, що таке бути українцем, цінувати українські традиції, тобто те, за що нині борються наші воїни”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

“Повернення. Василь Кричевський”

До 150-ї річниці від дня народження видатного українського мистця Василя Григоровича Кричевського, що відзначається цього року на державному рівні, розпочався всеукраїнський тур прем’єрних показів кінопритчі “Повернення. Василь Кричевський” містами України, де він живі працював. 1 листопада прем’єра відбулася в Опішному – славетній столиці українського гончарства, адже протягом чотирнадцяти прекрасних своїх років Василь Григорович бував тут, спілкувався з місцевими гончарями, залучав їх до оздоблення спроектованих ним будинків в українському архітектурному стилі й сформував найбільшу на початку ХХ століття приватну колекцію опішнянської кераміки. І саме в Опішному, в Музеї мистецької родини Кричевських, відбулася більша частина зйомок стрічки. “Ми “ганяли” музейників три чи чотири дні. Всі допомагали й мужньо трималися. Безкінечні дублі, стоп кадри, пошуки документів, спорудження декорацій – всі все витримали. От для прикладу – один день зйомок увійшов у фільм лише в тридцяти секундах. Тому дякуємо всім за стійкість і допомогу в зйомках”, – згадав моменти зі знімального майданчика режисер фільму Сергій Заболотний. У головній ролі знявся онук Василя Григоровича – Василь Лінде-Кричевський, який завдяки голові Благодійного фонду “Дар” Валентині Подгорній приїздив в Україну спеціально для зйомок фільму зі Сполучених Штатів Америки. “Пані Валентина була активною співучасницею створення унікального родинного будинку династії Кричевських у Опішному. Без її участі, без візитів до нас Василя Лінде-Кричевського, які вона організовувала, цей музей у нашому селищі не постав би. Василь Кричевський безмежно любив Україну і все життя мріяв про цю взаємність. На жаль, цієї взаємності немає й досі, адже він не визнаний на вищому державному рівні як мистець, який утверджував у світі українські символи. Мало хто знає, що стиль мальовки на наших гончарних виробах запроваджено саме з ініціативи Василя Кричевського. Без Василя Кричевського ми б не мали гончарної столиці України. Ми не повинні забувати це ім’я, а всіляко його славити, зберігати його спадщину, заохочувати українців їхати сюди й наснажуватися творчістю талановитого мистця”, – говорив генеральний директор Національного музею гончарства Олесь Пошивайло. Представляли фільм його творці: режисер Сергій Заболотний (керівник всесвітньовідомої студії “Телекон”), продюсерка Валентина Подгорна (голова благодійного фонду “Дар”, волонтерка) та ведучий-модератор Ігор Жуков (харківський журналіст, кінознавець). “Дуже приємно, що Опішне – серед тих населених пунктів, де презентується цей прекрасний фільм. Дивлячись із сьогодення на те, що відбувається у стрічці новин, особливо на площу, де зараз стоять розбиті танки, цей фільм сприймається зовсім по-іншому. Багато хто зрозумів, що таке бути українцем, цінувати українські традиції, тобто те, за що нині борються наші воїни. Для Опішного велика честь той період, коли тут жив і творив Василь Кричевський. Завдяки Олесю Пошивайлу та музейникам збереглася унікальна будівля, яка є гордістю і туристичним магнітом Опішнянської громади – Музей мистецької родини Кричевських. Дякуємо за фільм, колосальну роботу, яку ви робите незважаючи на війну. Адже культурний фронт – важливий”, – звернувся з вітальним словом голова Опішнянської територіальної громади Микола Різник. Фільм “Повернення. Василь Кричевський” почали знімати ще у 2016 році, однак через коронавірус і повномасштабну війну росії проти України презентували лише в 2023 році – ювілейному році для Василя Кричевського. Прем’єра пройшла на одному подиху. Фільм пронизав, “узяв за живе”, змусив плакати, переживати й задуматися. Після прем’єрного показу кінопритчі всі охочі змогли поставити творцям питання й поділитися враженнями від перегляду. Принагідно творча група відвідала виставку творів Міжнародного бієнале художньої кераміки імені Василя Кричевського, одним із організаторів якого є благодійний фонд “Дар”, і завітали до Музею мистецької родини Кричевських. “Востаннє в Опішному я була у 2019 році. Щоразу, коли сюди їду, маю відчуття, що повертаюся додому. Стільки нового зроблено за ці роки, стільки вкладено сил. Це вражає. І вражає те, що все тут зроблене з любов’ю, це відчувається. Завдяки вам в Опішному кожен знає, хто такий Василь Кричевський”, – поділилася враженнями продюсерка Валентина Подгорна. Далі фільм помандрує містами України – шляхом видатного Василя Кричевського. Згодом стрічка з’явиться у вільному доступі й кожен свідомий українець зможе її переглянути. Світлана ПРУГЛО, завідувачка інформаційної служби Національного музею гончарства
Спадщина · “Багато хто зрозумів, що таке бути українцем, цінувати українські традиції, тобто те, за що нині борються наші воїни”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Завдяки небайдужим

Діалект, а ми його надишем Міццю духу і огнем любови І нестертий слід його запишем Самостійно між культурні мови. Каменяреве судження не втратило свого практичного значення і до сьогодення. Свідченням цього є доробок М. Дочинця. Цікаво: в Європі, зокрема в Баварії, 71% місцевого населення і нині володіє й активно користується місцевими діалектами. А в Італії на діалектах проводять навіть театральні вистави. З великою турботою ставляться до них і в далекій від європейського континенту Японії. До нерукотворних, Богом створених скарбів верховинці відносять і ліси з їхніми багатствами, які вони віддавна обожнюють, одухотворяють. Так, лісоруби намагалися зрубати дерева лише точними й наполегливими ударами сокири, аби не розбудити Велику Хащу – богиню лісу. А зрубавши їх, дякували їй молитвою. Непохитним правилом для них була і є повага до мешканців лісів – звірів, тобто люди не повинні вносити в їхнє існування “страх, підступ й недовіру”: “Поважай силу і лісове право звіра – і він поважатиме твою силу і твоє право”, – так радив поводитися досвідчений горянин своєму онукові. Надсадно було верховинцям бачити варварське, ірраціональне ставлення колишньої державної влади до лісів Карпат. Вона швидко перетворила колись густо залісені гори на сумний “цвинтар-зруб”: “Москва спустила план! Рубали – як косили, голили схили пасмо за пасмом”, – із сумом повідають верховинці. Серед багатьох духовних явищ особливе місце у горян посідає любов. За їхніми розмислами, вона стає в людських взаємовідносинах справжнім скарбом, коли в ній домінують такі цінності, як: ніжність, ласка, повага, увага, саможертовність, довіра, відповідальність, взаєморозуміння, приплив “вогню” – життєвої енергії. Таке почуття за своєю суттю є необхідною складовою людського щастя. Характерно: верховинці категорично осуджують гріховну, антиморальну поведінку чоловіків і жінок, які займаються “любов’ю” на одну ніч, на один день, аби лише вгамувати свою фізіологічну тваринну хіть, змішуючи моральне сумління з життєвою “райською насолодою тіла”, але далеко не душі й розуму. Для одруженого чоловіка єдиним, що його сексуально зближує з чужою жінкою, є “по-злодійськи вкрадена ніч тілесної радості і не більше”. Верховинці високо поціновують невинність дівчат, яка дає їм моральне право на повагу і честь. Батько Марти (героїні з “Воскових перснів”) наказує суворо їй та її коханому: “На постелю – лише через вінець. Бо держать мене в сьому світі дві чести: моя реміснича і доньчина. Як два крила. З одним летіти тяжко”… На нашу думку, коментарі до цього багатозначущого діалогу зайві. Своє дівоцтво вона все-таки зберегла, “нікому не далася”, навіть перебуваючи сім літ у сибірських тюрмах. Як резюме: черговий, далеко не останній здобуток Мирослава Івановича істотно поглиблює наші пізнання про карби й скарби корінних жителів чудового карпатського краю, Вітчизни в цілому. На скрижалях їхнього буття є чуттєві, рельєфні сліди: руйнівні соціальні, політичні, стихійні сили, які нещадно нищили й продовжують нищити їхні матеріальні та духовні цінності. Своїм потужним словом він настійливо закликає сучасників не забувати про предків, які свого часу віддали життя за нашу рідну землю, волю, віру, честь, гідність, істину і красу. Надіємося: книга “Карби і скарби” справить на шанувальників національної прози глибоке пізнавальне, виховне, морально-естетичне, психологічне враження. Власне, нам, читачам, Мирослав Дочинець давно самовіддано дарує свій небуденний Божий талант, своє, як він скромно признається, невтомне перо. Справді, воно майстерно, ретельно вигострене на камені обов’язку, терпіння і високопрофесійно відшліфоване кришталем живих, чистих вод – синівською любов’ю до стражденної долі нені-Вкраїни, гартоване совістю, честю його душі – національно свідомої, відкритої для людського християнського добротворення. Завдяки добровільним пожертвам та волонтерській праці небайдужих земляків просувається робота зі створення погруддя Василя Біднова на території Широківської громади у Криворізькому районі. Співзасновнику Катеринославської “Просвіти”, політику, громадському та культурному діячеві Василю Біднову виповнюється 150 років 2 січня 2024 року. З цієї нагоди ініціативна група просвітян вирішила вшанувати пам’ять свого славного земляка, встановивши погруддя В. О. Біднову в центрі селища. На знімку Олександра Козленка можна побачити скульптора Олександра Канібора-старшого за роботою. Тепер головним завданням є вибір місця та створення постаменту для встановлення погруддя. Сергій Тютюнник, Січеславська “Просвіта”
На перехрестях історії · “У Польщі активізувалися громадські і політичні організації, які мали консолідувати польське суспільство навколо національної ідеї”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Об’єднатися проти агресора

Російські міфотворці історії запевняли світ у миролюбності Москви. Але факти свід! чать про інше – про імперську агресію путінської Росії проти України, яка розпочалася навесні 2022 року. Своїми чобітьми путінські вояки вщент розчавили симпатії українців до Росії, а пролита кров спричинила огиду до неї. Сьогодні світ спостерігає за тим, як український народ воює, захищаючи від Росії не тільки свої національні інтереси і тери! торіальну цілісність, а й усієї Європи. Битва за Варшаву, або “чудо понад Віслою”, між польськими воїнами та російськими загарбниками, яка відбулася у серпні 1920 року, лише нагадала нам про те, що Європа спроможна об’єднатися проти агресора, нанести йому поразку та зупинити його. Володимир СКРИНЧЕНКО Війна Росії проти України змі5 нила хід європейської та світової історії. Жозеп Боррель Збіг обставин За збігом обставин у цій війні перетнулися шляхи двох видних військово-політичних діячів ХХ століття – польського маршала Юзефа Пілсудського та майбутнього радянського маршала Михайла Тухачевського. Двобій цих особистостей зумовив головну інтригу протистояння. Коли Тухачевський робив свої перші кроки по землі, його майбутній опонент у війні Юзеф Пілсудський вже був засновником Польської соціалістичної партії, а згодом і знаним діячем польського терористичного руху. Більша частина його життя припадає на час, коли Польща була стерта з політичної мапи світу, а поляки всупереч бажанню були підданими Австрії, Прусії та Росії. Напевно, життєвий шлях Пілсудського не можна вважати типовим: адже не кожному поляку випали такі випробування, як сибірське заслання, керівництво терористичною організацією, роль першого голови, а згодом і диктатора незалежної Польщі. Він був справжнім політиком: витримував тяжкі удари долі і розпочинав знову, не зупиняючись перед непопулярними рішеннями, якщо вони допомагали йому в головній меті – відродити незалежну польську державу та закласти міцний ґрунт для її розвитку. Чимало спільного в біографіях Пілсудського й Тухачевського. Обидва народилися в багатодітних дворянських родинах Російської імперії: Пілсудський – у литовському містечку Зулові Віленської губернії 5 грудня 1867 року, а Михайло Тухачевський – у селі Олександрівське Дорогобузького повіту Смоленської губернії 16 лютого 1893 року. Ще з дитинства у Михайла виявився потяг до військової справи. Навколо нього завжди вирувало чимало таємниць і чуток: про його дивовижну втечу з німецького полону в Першу світову війну, блискучу кар’єру колишнього підпоручика царської армії у червоних, який спромігся стати маршалом Червоної армії у 42 роки та заступником наркома оборони срср. Саме з Варшавської битви Тухачевський увійшов у конфлікт із Сталіним та його найближчим оточенням, зокрема Ворошиловим та Будьонним. Тухачевський дивився в майбутнє – на війну з Німеччиною – як “війну моторів”, тому активно пропагував використання сучасної військової техніки – танків і авіації, радіолокації та навіть ракетної зброї. Шанс для Польщі Внаслідок Першої світової війни та розпаду імперій – Російської, Германської та Австроможе власними силами, без підтримки Південно-Західного фронту, довершити розгром ворога під Варшавою. З цією метою Каменєв наказав Тухачевському пришвидчити наступ і оволодіти Варшавою не пізніше 12 серпня. Вже на початку серпня Червона армія підійшла до передмістя Варшави, охопивши її з півночі пів кільцем. План стратегічного розгортання військ Тухачевський, напевно, запозичив у німецького фельдмаршала Альфреда фон Шліффена. Проте російське вторгнення спонукало польський істеблішмент до рішучих дій. За рішенням сейму була створена Рада державної оборони, у компетенцію якого входила координація всіх політичних і воєнних заходів. Раду очолив Юзеф Пілсудський. У Польщі тоді активізувалися громадські і політичні організації, які мали консолідувати польське суспільство навколо національної ідеї. У пресі поширювалася пропагандистська риторика, спрямована проти більшовиків. Величезну роль у консолідації суспільства зіграла католицька релігія, традиційно впливова у Польщі, яка виступила із закликом до боротьби із загрозою національному і державному сувере- Угорської – на європейському континенті з’явилася незалежна Польща, яка щасливо використала свій історичний шанс після проголошення незалежності в листопаді 1918 року за допомогою держав Антанти, зокрема Франції. Однак зіткнення Польщі з радянською Росією було неминучим, адже Росія стала дестабілізуючим фактором у Східній Європі той час. Цьому сприяла й політична роль Польщі, яку вона отримала у повоєнні роки в умовах хаосу та політичного вакууму. Пілсудський боявся і ненавидів радянську Росію, бо знав “про плани Леніна пройти збройною силою через польські землі до Центральної Європи, аби викликати там пролетарську революцію”. Таким чином, Польща мала стати форпостом західноєвропейських держав у Східній Європі, своєрідним “буфером” між Німеччиною та радянською Росією. Така її роль не влаштовувала Росію, і вона наважилася на жорсткий воєнно-соціальний експеримент. Ось тоді перед головнокомандувачем Червоної армії С. Каменєвим постала задача підготувати такий оперативний план бойових дій, який би забезпечив цілковитий розгром Поль- Симон Петлюра та Юзеф Пілсудський у Вінниці нітету держави. Вся Європа поспішила на допомогу Польщі. Із Франції до Польщі був перекинутий 70-тисячний корпус генерала Юзефа Галлера. На постачання польської армії йшла сучасна військова техніка, зокрема танки, аероплани, бронепотяги й бронеавтомобілі. У Варшаві працювала французька місія – 1000 першокласних військових фахівців. Польські солдати були ситі, взуті й одягнуті у французьку військову форму. Поруч із поляками у боях брали участь вояки армії УНР. Про це слід казати окремо. щі. За його пропозицією Михайло Тухачевський і став головним претендентом на цю операцію. Йому доручили командування військами Західного фронту, розташованого у Білорусі. Перед походом Червоної армії небо над Польщею зарясніло численними листівками, які скидали з російських аеропланів: польський народ закликали до непокори законному урядові. Тим часом у Москві вже формувався маріонетковий уряд Польщі. На його утримання були виділені величезні кошти. Поряд із тим йшло формування польської червоної армії. Військова кампанія проти Польщі розпочалася у травні 1920-го, а в червні стратегічна інінціатива вже перейшла до Червоної армії: настав корінний перелом на користь червоних. Польський фронт було прорвано, поляки відступали… Однак командування більшовиків переоцінило результати бойових дій Західного фронту і дійшло висновку, що Тухачевський Союз Пілсудського та Петлюри Вперше вони зустрілися у Варшаві 9 грудня 1919 року – Симон Петлюра та Йозеф Пілсудський, який, прийнявши Петлюру, проговорив із ним усю ніч, поринаючи у спогади та політичні мрії. Світову війну обидва зустріли з надією, що вона приведе до краху імперій та появи незалежних держав – Польщі й України. Юзеф Пілсудський чудово розумів, що спокій на східних окраїнах польської держави, як і стабільність, значною мірою залежить від того, хто буде її сусідом. Для Пілсудського значно кращим було б сусідство незалежної України. Це влаштовувало і Петлюру, який робив все можливе для якнайскорішого порозуміння. Договір із Польщею, укладений 21 квітня 1920 року у Варшаві (пакт “Пілсудського – Петлюри”), виводив Україну з дипломатичного вакууму, створеного довкола неї західними державами. Крім того, спільний антирадянський фронт двох держав мав стати надійним бар’єром від амбіцій Кремля та гарантом європейської безпеки. Бойові дії точилися не тільки під Варшавою, але й під Львовом та Замостям, де оборону тримав військовий контингент УНР на чолі з полковником Марком Безручком. Він наніс приголомшливу поразку кінноті Будьонного та деморалізував її. Завдяки грамотним тактичним діям армії УНР, героїзмові рядових українців вдалося зупинити більшовицьке просування на захід та відвернути трагедію під Варшавою. За успішну військову операцію полковники Марко Безручко і його заступник Всеволод Змієнко 5 жовтня 1920-го одержали звання генерал-хорунжих армії УНР. Коли Польща вирішила відзначити бойові заслуги Безручка орденом “Virtuti Militari”, однією з найпочесніших польських нагород, він відмовився зі словами: “Я воював за Україну, а не за Польщу!” Перемогли червоних Уперше протягом війни Тухачевському довелося зустріти гідного суперника, а також армію європейського рівня, озброєну сучасною військовою технікою. За своїм військовим рівнем польська армія значно переважала поспіхом набрані армії Колчака і Денікіна. Безупинний наступ спричинив величезні втрати у радянських військах. Так, в арміях Західного фронту налічувалося не більше 45 тис. бійців; а у поляків було вже 110 тис. У деяких дивізіях лишалося не більше ніж 500 бійців, а полки за чисельністю не перевищували навіть роти за штатним складом. Війська були вкрай виснажені. Тили відставали від фронту на 400-450 км. Відчувалася нестача зброї, боєприпасів та харчів. Тухачевський так і не отримав Першу кінну армію у своє розпорядження, бо вона була деморалізована поразкою під Замостям, розпочала свій ганебний рейд з метою грабіжництва й знищення єврейського населення Польщі. Тим часом до Польщі терміново прибув генерал Максим Вейган, який спромігся відгадати задум операції Тухачевського. Виконавши необхідне перегрупування військ, Вейган і Пілсудський стали чекати слушного моменту для нанесення відповідного контрудару. І несподівано він настав… Раптово для радянського командування 16 серпня польські війська нанесли нищівного удару у найбільш уразливу ділянку Західного фронту – по Мозирській групі, яка відразу була розчавлена. Польські війська вийшли в тил головних сил Західного фронту, де сталася справжня катастрофа. Трагізм ситуації для червоних полягав у тому, що виснажені війська Західного фронту без зв’язку та боєприпасів мали боротися за своє виживання. На чолі ударного групування йшов сам Юзеф Пілсудський, для якого ця операція була питанням життя і смерті. Його супроводжував ад’ютант із невеликою валізою, у якій зберігалися нагороди для солдат і офіцерів. Щоб урятувати залишки військ, Тухачевський підписав 20 серпня директиву про відступ армій Західного фронту. Та було вже пізно… Чи було “диво Вісли”? Битва під Варшавою була кровопролитною: кожна зі сторін понесла величезні втрати. Поляки втратили 4,5 тис. вбитими, 22 тис. пораненими, 10 тис. зникли без вісті. Втрати Червоної армії оцінювали в 25 тис. вбитими й тяжко пораненими, 66 тис. полоненими й 45 тис. інтернованими у Східній Прусії. Втрати Червоної армії становили 65-70% особового складу військ Західного фронту. Хто був автором “дива над Віслою”? Напевно, сам Господь врятував тоді Польщу та всю Європу від російської навали. А ще були героїзм та звитяга польських і українських вояків, які зірвали більшовицькі плани “всесвітньої революції”. Мало хто знає, що придумали “диво Вісли” саме опоненти Юзефа Пілсудського. І воно мало іронічний присмак, адже пану Юзефу допомогло тільки диво. Проте іронія незабаром зникла і обернулася на феномен, чимось подібний до дивовижного повороту у війні, у якого були свої автори й причини. Зліва направо: польський генерал Антоній Лістовський, головний отаман військ УНР Симон Петлюра, українські полковники Володимир Сальський, Марко Безручко. Бердичів, квітень 1920 р.
Слово многоцінне · “Вірші про те, як це – жити з Україною у венах. Як це – дорослішати, кохати, прощатися, згадувати, відчувати незворотність і швидкоплинність”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Олена ЄВТЄЄВА: Пропустити світ через “Калинове серце”

Олесь ЄВТЄЄВ Нещодавно у видавництві “Український пріоритет” побачила світ третя збірка поетеси Олени Євтєєвої “Калинове серце”. Олена Євтєєва – авторка поетичних збірок “Дух дощової симфонії” (2007) і “Вітер з Літер” (2018). Спрямованість її поетичного слова різноманітна – громадянська поезія, філософські роздуми, лірика. “Калинове серце” пронизане осмисленням звитяги, величі й болю нашого сьогодення. Вірші у збірці про те, як це – жити з Україною у венах. Як це – дорослішати, кохати, прощатися, згадувати, відчувати незворотність і швидкоплинність. Мереживо слів залишає багато простору для пошуку сенсів між рядками, дає поштовх для індивідуальних асоціацій читача. Вірші метафоричні та асоціативні. Є поезії про важливість збереження пам’яті роду, поваги до історичної минувшини. Вони нагадують нам про особливість і цінність національного світобачення, втіленого в матеріальному побутуванні та звичаях української громади. Вірші про минуле й сучасність нашого величного народу пронизані любов’ю до України та вірою у її краще майбутнє. Збірка присвячена світлій пам’яті мами Наталії Зачепи (Музиченко), з якою Олена попрощалася рік тому. Авторка розповіла, що для неї важливо було провести презентацію серед людей, яким ми всім зобов’язані, подарувати книгу пораненим захисникам. Тож вірші Олена читала біля Музичної альтанки Головного військового клінічного шпиталю. Тут вона не вперше – всі кошти від продажу попередньої збірки “Вітер з Літер” спрямовані на відновлення здоров’я воїнів. Нову збірку днями також презентували в Національному музеї літератури України, Переяславській мистецькій школі імені П. Сениці, в Ірпінській міській публічній бібліотеці імені Максима Рильського, Університеті Григорія Сковороди в Переяславі, Ірпінському ліцеї № 2. У передмові до “Калинового серця” голова ВУТ “Просвіта”, лавреат Шевченківської премії Павло Мовчан зазначив: “…Всі ми прив’язані до конкретного часу, але не в кожного поета час обертається персонажем тексту. Маю на увазі час не як загальну категорію, а як нашу буттєвість, тобто щоденність з усіма її реаліями та дрібницями. Час у поезії О. Євтєєвої перетворюється в подієвість, у ландшафт, що охоплюється чітким і широким поглядом, який осягає цей простір... Поглядом, що розпросторюється від окремої деталі – аж по край неба. Це свідчення цілісного поетичного бачення, в якому не втрачаються ані окремі штрихи чи деталі, ані окремі сегменти національного часопростору…”. Борець за відновлення незалежності України, рухівець, народний депутат п’ятьох скликань Іван Заєць на презентації збірки в Переяславській мистецькій школі ім. П. Сениці сказав: “Є поезія від розуму, є поезія від серця, яку називають поезією рефлексій. Якщо ви прочитаєте “Калинове серце”, ви переконаєтесь, що в цій поезії поєднано і розум, і серце. Це унікальна річ, яка мало де трапляється. Ми маємо високі зразки поезії. Олена Євтєєва пише далеко не про буденні речі, ми бачимо у віршах архетипи для буття нашої нації – тема української хати як збереження тяглости від трипільської цивілізації, тема матері, жінки-берегині, тема боротьби за свободу на своїй землі. Олена показує екзистенційний характер війни з московитами – війни світла з темрявою. Якби всі думали так, як вона пише, то хід цієї війни був би трохи інакшим”. Кошти від продажу “Калинового серця” підуть на потреби 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців. У складі цієї бригади боронить рідну землю Василь Товкайло – син цехмайстра Київського кобзарського цеху, кобзаря, археолога Миколи Товкайла та шевченкознавиці, авторки книги “Простір прихованого. Записки з військового шпиталю” Римми Товкайло, з якими приятелює Олена Євтєєва. Наразі за 14 тисяч гривень від продажу збірки придбані та відправлені захисникам два планшети для керування дронами. “Слово – то віра й молитва” Ольга Добровольська, завідувачка клу< бу шпиталю, позаштатна радниця з ген< дерних питань: ““Вища математика душі – це поезія”, – так влучно зазначено в передмові до другої збірки “Вітер з Літер” прекрасної поетки сучасності Олени Євтєєвої. Була особлива приємність на душі, і сонце все-таки розгулялося, і каштанопад підбадьорював. Бо ми встигли біля нашої патріотичної альтанки у шпиталі презентувати (з музичним супроводом) і подарувати нашим Незламним нову збірку поетки – “Калинове серце”. Поезії глибокі, філософські, ліричні, з нотками ностальгії, такі близькі і зрозумілі кожному, хто вміє чути. Слухали, чули, дякували, спілкувалися і просили на згадку підписати збірку!” Університет Григорія Сковороди в Пере< яславі: “…Без жодних перебільшень, кожна з поезій була пронизана роздумами про перемогу, велич і біль нашого часу. Вірші у цій книзі направду відображають те, як важливо жити разом з Україною, рости духовно, проявляти любов та відчувати невідворотність і швидкоплинність життя. Вони відлунюють актуальністю часу, у якому випало народитися цим рядкам. Серед сторінок можна знайти й вірш, присвячений пам’яті спочилого минулоріч професора нашого університету Миколи Корпанюка. Слова Олени Миколаївни, приправлені життєствердними розповідями поміж поетичного слова, залишили багато місця для осмислення між рядками, спонукаючи учасників до індивідуальних роздумів. Її – щоб пам’ятали свого сина земляки, щоб він повік залишився у пам’яті людській! Пам’яті друга На чорній, свіжозораній ріллі, Лежить солдат – сорочка вся в крові... Припав мій друг всім тілом до землі, Щоб сил набратись і збагнути, де свої – Нікого поруч, лише вибухів вогні… А мить тому ще наступав, стріляв, Ще прагнув взяти штурмом перевал... Й звільнити Бахмут від кацапської орди, Донецьк і Крим, і Кремль від лігва сатани, Від горя і кацапської чуми, Яку московська кліка принесла... На землю нашу, щоб калина не цвіла, Поля не колосились. Не цвіли сади і села, і міста, І щоб Європа нас в Союз свій не взяла, Без дозволу недомірка пуйла… унікальний голос, навіть по завершенню зустрічі, продовжував звучати в душах усіх присутніх”. Національний музей літератури України: “У своїй творчості Олена Євтєєва вдало поєднує поетичну майстерність та вражаючу експресивність. Уперше збірка була презентована у шпиталі для військових, це стало символічним початком її виходу у світ. Рядки, сповнені емоцій та глибокого сенсу, стали справжнім подарунком для присутніх. Читаючи свої твори, авторка ділилась думками, почуттями та ідеями, які пронизують кожен текст, відповідала на запитання, розповідала цікаві історії народження окремих віршів та ділилась власними враженнями. Усі охочі змогли отримати автографи – як незабутню пам’ять про цю зустріч”. Ірпінська міська публічна бібліотека імені Максима Рильського: “Тендітна жінка з гарячим серцем патріотки в поезіях талановито розкриває наш національний світ і часопростір, вони пронизані осмисленням звитяги і величі українського народу в минулому й сьогоденні. Невеликі за розміром поезії наповнені великим і вагомим змістом, словами надії і молитви, в яких “...віднайдене Слово з майданів і площ торує майбутнє народу”. А ще в збірці багато ліричних поезій. Мереживо слів поетеси присвячене рідній, “терплячій” мові “вкоріненого роду”, покинутим хатам, в яких “мовчазні почорнілі святі все чекають родину додому”, і “тільки лелека обжите гніздо не мина”. Є в книзі і вірші про кохання, присвяти коханому, який “зовсім незаймано, так непомітно на віки у мені проростав...”. Ірпінський ліцей № 2: “Історик за освітою, але митець за покликанням. Олена Євтєєва, жінка з серцем патріотки в поезіях талановито розкриває наш національний світ і часопростір. Учням 10-х класів пощастило послухати її поезії, поринути у світ емоцій, переживань, натхнення”. Галина Тарасюк: “Книжка талановита. Поезія висока і мудра. Рада, що не помилилася, коли пи- Сурми війни – і з меншим братом друг стає у стрій, Й під Києвом приймає перший бій, Тоді звільняє Придесення та чорнобильські ліси, Ізюм, Попасну… А коли минають дві весни – У пеклі Бахмута зникає назавжди… Хоробре серце підлий снайпер розстріляв, Герой ще мить якусь прожив – та більш не встав… Й залишився лежати на скривавленій ріллі, Микола Іванов навічно, ніби уві сні... Відплатять ЗСУ і брат нещадно сатані! Жовтень 2023 року Олександр Яремчук, волонтер, м. Жмеринка, Вінницька обл. Олена Євтєєва з Юрієм Ковалівим сала передмову до першої поетичної “ластівки” – збірки “Дух дощової симфонії”. Успіхів у творчості, любові читачів. Вперед і вгору! До повної перемоги світла над темінню, Слова над німотою”. Вікторія Шевель: “Щемким був творчий вечір Олени... Творчість Олени – це неповторна глибина мислення і така ж глибочінь життя. У кількох рядках вміщається вся Україна і весь рід людський! Надто боляче авторці не лише за маму, а й за всіх українців. Поетична збірка “Калинове серце” – читай – України серце! Вона, як і “Вітер з Літер”, продовжує дихання часу, що розбудив нашу свідомість. Ми вже інакші, діти наші також не сплять, а навіть більше – знають, заради чого, завдяки кому й куди рухатися. Олені бажаю літературного неспокою і нескінченності низок калинових”. Тетяна Палатна: “Дякую за вечір поезії, емоцій, настрою... Залежно від поетичних рядків, він був різним... та переважав піднятий душевний тонус, бо ваше Слово – то віра й молитва, що життя маємо берегти як дорогу прикрасу, яка ніколи не зрівняється ні з чим!”
Слово многоцінне · “Вірші про те, як це – жити з Україною у венах. Як це – дорослішати, кохати, прощатися, згадувати, відчувати незворотність і швидкоплинність”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Нові лавреати премії ім. Василя Скуратівського

Всеукраїнську літературну премію імені Василя Скуратівського – видатного етнографа, журналіста, письменника – засновано 2021 року в Малинській міській раді на Житомирщині. У двох номінаціях – художня література та народознавство – її лавреатами вже стали відомі в Україні автори: Михайло Сидоржевський, Микола Дмитренко, Євгенія Юрченко, Василь Тимошенко, Володимир Студінський, Катерина Руденко. У 2023 році премію вручено: в галузі художньої літератури – Миколі Солтису з міста Красилова Хмельницької області за роман “Не вмирає душа наша” (про трагічні події кінця Другої світової війни – переселення лемків); в номінації “Народознавство” відзначено книжку “Українські пісні Кубані” видатного фольклориста, літературознавця, мистецтвознавця з Ужгорода Івана Хланти, в чиєму науково-творчому доробку понад сто оригінальних авторських та упорядкованих видань (фундаментальних збірок народних пісень, казок, антологій, письменницьких бібліографічних покажчиків). Подяками від журі та міської ради відзначено книжки Петра Градовського “Забріддя: з минулого у сьогодення” (м. Житомир), Володимира Кузика “Дивниця. Публіцистика” (м. Львів), Віри Пухніченко “Незламна країна”, “Чекаємо на тебе, Перемого!”. Книжки учасників конкурсу на здобуття премії ім. Василя Скуратівського урочисто передано Малинській міській бібліотеці імені Василя Скуратівського та іншим бібліотечним закладам. Микола Дмитренко, письменник, професор, голова журі
Слово многоцінне · “Вірші про те, як це – жити з Україною у венах. Як це – дорослішати, кохати, прощатися, згадувати, відчувати незворотність і швидкоплинність”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

“Відплатять ЗСУ і брат…”

Пишу вам як активний читач вашої поважної газети, у якій, знаю, не прийнято публікувати аматорську поезію поряд із віршами маститих класиків. Однак у мене виникла нагальна потреба просити вас саме про це. Сьогодні живим захисникам Вітчизни і полеглим у боях за її волю солдатам визвольної війни Україна не шкодує нагород, відзнак і всенародних почестей… Рідні загиблих, друзі, небайдужі українці шлють петиції до Президента з проханням відзначити захисників за їхній героїзм і подвиг. Про них складають пісні, знімають кіно. Майданам, вулицям присвоюють імена найдостойніших лицарів сучасності. А я присвятив своєму жмеринському другові Миколі Іванову кілька віршованих рядків
Театр · “Це добра пам’ять про Юрія Шевченка, який був надзвичайно світлою і талановитою людиною”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

йшла до Юрія Шевченка в гості. Ми попрацювали години три, насміялися. Я співала і за Людожера, і за Кота, і за Принцесу. У мене були побажання, композитор дещо переробив. Збиралися зустрітися ще раз, але почався ковід, потім війна, а в березні минулого року Юрій Валентинович помер. Дуже шкода, що маестро Шевченко не почув виконання своєї опери. Впевнена, що йому сподобалася б і режисура, і наше з Іриною Петровою виконання партії Кота, і як майстерно та натхненно провела виставу наша чудова маестро Алла Кульбаба. Це непроста роль, непростий образ. Особливість саме в тому, що це кіт, а не кицька. Коли намагалася робити пластику, режисерка мені говорила: “Анжеліно, ти не кицька, а кіт, і у тебе мають бути котячі повадки”. (Сміється). Для мене не вперше грати чоловічу роль. Я мецо-сопрано, багато співала чоловічих партій – Керубіно (“Весілля Фігаро”), Зібеля (“Фауст”), Музиканта (“Манон Лєско”). А от в партію тваринки вживаюся вперше. Актриса має перевтілюватися в будь-які образи, і не лише жіночі. Це наша друга спільна робота з режисеркою Оксаною Тараненко. В опері “Джанні Скікі” я грала стару жінку. Оксана талановита і обізнана піаністка. А це надзвичайно важливо. Людина знає музичну грамоту, може наспівати або награти партію. З нею було комфортно працювати, Оксана – це людина-феєрія. Це вже буде друга моя улюблена партія на букву “К”, згодом може стати візитівкою, як Кармен… Коли сьогодні приходжу до театру, мене зустрічають артисти балету, хору, оркестру і кажуть: “Наш улюблений котик “мур-мур-мяу”. Зізнаюся, це дуже приємно… (Усміхається). – Дитяче – не означає просто, – переконана диригентка-постановниця Алла Кульбаба. – Ось, наприклад, непросте завдання адаптувати звучання саме до оперних умов, де солісти співають без мікрофонів, а потужних духових інструментів у партитурі чимало. Дуже важливо віднайти баланс, не втративши нюанси і кольори. А їх тут надзвичайна кількість! У “Коті” чудова музика – зрозуміла, дотепна, дуже виразна. В ній багато рідного українського мелосу, а деякі мелодії запам’ятовуються з першого разу, як справжні хіти. Композитор досхочу “погрався” з жанрами, є й деякі інші композиторські витівки, які оцінять і діти, і дорослі… – Спершу я ознайомився з лібрето, – завершує розмову хореограф-постановник Віктор Іщук. – Багато спілкувався з режисеркою Оксаною Тараненко. Вона ділилася своїм баченням вистави, як вона хотіла її робити, які прийоми використовувати, які ідеї втілювати в життя. У нас був творчий тандем. Я переконаний, що балет і танці, це теж спосіб вираження ідей та думок. Тільки не прямим текстом, словами, а пластикою. Балетний танець в оперних виставах розширює саму постановку, саму подачу інформації і виступає дуже важливим елементом. У багатьох оперних виставах є балетні номери. Крім того, що у виставі “Кіт у чоботях” присутній балетний танець, режисерка попросила мене придумати образ Людожера – тобто як він повинен рухатися, які його жести, так само створювалися образи Короля, Принцеси, Кота, інших персонажів. У кожного з них своя особлива пластика. Дуже цікаво, коли ти відповідаєш не лише за балет, а ще й за образи сольних виконавців. Для мене головна оцінка роботи – це реакція публіки. На мій погляд, їй сподобалося. А я поки що весь у процесі роботи над балетом “Мадам Боварі”. Прем’єра запланована на 1-2 грудня в Національній опері України.
Театр · “Це добра пам’ять про Юрія Шевченка, який був надзвичайно світлою і талановитою людиною”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Український Кіт у чоботях

У Національному академічному театрі опери та балету України імені Тараса Шевчен! ка відбулася прем’єра опери Юрія Шевченка “Кіт у чоботях”, яка стане цікавою не лише дітям, а й їхнім батькам. Едуард ОВЧАРЕНКО Фото надано театром Десь на задвірках казкового палацу вільної від біганини хвилини збираються миші, аби вкотре послухати старого Кота, який вже давно на пенсії, і зовсім їм не страшний. Навпаки! Миші люблять ці котові оповідки про пригоди його юності. Бо Кіт – такий гарний актор! Коли він щось розповідає, то ніби молодіє на очах, переміщаючись у часі років на …дцять назад. Цього разу Кіт вирішив їм розказати, з чого, власне, все почалося… Проєкт, який три роки тому започаткував художній керівник опери Анатолій Солов’яненко, мав достатньо довгий шлях до сцени: раптово пішов у засвіти автор музики, відомий театральний композитор Юрій Шевченко, потім постановку на деякий час призупинила Велика війна… Відновивши роботу, театр не відмовився від планів на казкову котячу історію навіть в умовах воєнного стану. І ось нарешті! – “Кота у чоботях” я придумав сам, вибрав з казки те, що має увійти в оперу, розклав все по подіях і дійових особах, – розповідає автор та керівник проєкту Анатолій Солов’яненко. – Разом із Миколою Бровченком та Юрієм Шевченком ми довго працювали над цим твором. Наближаючись до постановки, я вирішив, що буде правильно залишитися керівником проєкту, але для того, щоб були різні почерки та бачення, ми запросимо Оксану Тараненко. – З Юрієм Шевченком я мала щастя бути знайомою і товаришувати багато років, – продовжує режисерка-постановниця Оксана Тараненко. – Була знайома з його творчістю і першою оперою “Король Дроздобород”, яку втілили на сцені Київської опери (Київського академічного театру опери і балету для дітей та юнацтва) Дмитро Тодорюк і Сергій Голубничий. Вже давно знала, що цей проєкт створюється на замовлення Національної опери України. Було дуже рада, коли Анатолій Солов’яненко запропонував мені поставити “Кота у чоботях”. Це добра пам’ять про Юрія Шевченка, який був надзвичайно світлою і талановитою людиною. Моя співпраця з Національною оперою України розпочалася у 2016 році, коли запросили поставити оперу “Джанні Скіккі” Дж. Пуччіні. У цьому театрі найкращі оперні солісти в Україні, працювалося з ними дуже цікаво. Я переважно ставлю комедії, це також була комедія. Здається, що тоді все гарно вийшло. Вистава і зараз в репертуарі театру, завжди користується попитом. Цього разу, крім солістів, познайомилася з хором Національної опери України (хормейстер-постановник Олександр Тарасенко). Працювали натхненно. “Кіт у чоботях” – постановка більш масштабна. Хор майже у кожній сцені. Так було прописано у самому творі. У мене були прекрасні співпостановники диригентка Алла Кульбаба та головна художниця театру Марія Левитська. Відразу відчула, що ми однодумці, однаково бачимо майбутнє цієї постановки. Розуміємо, у якому стресі сьогодні перебувають українці, тож хотіли створити справжнє свято для найменших наших громадян. Можна сказати, що це вистава для сімейного перегляду. Тут дорослі знайдуть для себе деякі цікаві речі, але, звісно, найголовніший наш глядач – це діти. Робили оперу яскраву, з багатьма змінами, багатьма цікавими подіями, з легким гумором і танцями. Серед виконавців головних ролей – народні артисти України, лавреати Шевченківської премії Анжеліна Швачка та Сергій Магера, які завзято працювали над образами Кота та Людожера. А поруч з ними дебютанти, серед яких виконавець ролі Муркіса водному зі складів Олександр Нікіфоров, який буквально місяць тому вступив до трупи Національної опери України. Атмосфера була невимушена, всі підтримували одне одного з перших репетицій. Придумували багато деталей, пов’язаних із костюмами, перуками, мізансценами. Хореограф-постановник Віктор Іщук розробляв манеру ходи, рухів і жестів персонажів. У комедії, дитячій виставі вони мають бути перебільшеними, дещо гротесковими. Спеціально шукали образ Кота. Його виконують жінки – мецо-сопрано Ірина Петрова, Тетяна Пімінова та Анжеліна Швачка, про яку ми вже згадували. Жінкам складно грати чоловічі ролі, і нам треба було попрацювати, щоб це була не кицька, а саме кіт. Шукали художні риси і, на мій погляд, знайшли. Окремо хочу відзначити співпрацю з Марією Левитською. Зізнаюся, я не працювала над розробкою концепції вистави. Коли починала роботу, то вже були готові майже всі костюми і декорації. Мені треба було вписатися в її задум і задум Анатолія Солов’яненка. Дуже приємно, що Марія Левитська з розумінням відгукнулася на всі мої пропозиції. Ми робили якісь речі, які мають бути присутні в казці. Скажімо, у казці Людожер перетворюється спочатку на лева, а потім на мишу. Тому костюми лева і миші зроблені особливим чином. Також особливим чином зроблений костюм Кота, у нього мушкетерські чоботи і незвичайний капелюх. До того ж ми намагалися відтворити французьку атмосферу епохи Людовика ХІV, манери і танці того часу. Ролі багатьох персонажів виконують артисти хору. Зробили для них трішки збільшені руки та ноги, аби вони виглядали по-казковому. Як режисерка я намагалася зробити так, аби всі елементи вистави, як музичні, так і сценічні, художні, артистичні, були пов’язані між собою. Щоб був певний баланс між моїми режисерськими вигадками і вигадками композитора та художника. Вважаю, що ми зробили максимум, хоча як режисерка бачу, що ще можна покращувати. Місце моєї постійною роботи – Одеська національна опера. Маємо в цьому театрі багато цікавих задумів. Намагаємося працювати і радувати глядача. А головне наше прагнення – звісно ж, Перемога України! – У дитинстві мама та бабуся читали мені казки, серед них був і “Кіт і чоботях”, – згадує лавреатка Шевченківської премії, народна артистка України Анжеліна Швачка. – А ще пригадую однойменний мультфільм. Захоплювалася образом винахідливого кота, який врятував і себе, і господаря. Люблю всі казки, які мають щасливий кінець. Коли Анатолій Солов’яненко років чотири тому запропонував мені цю роль, я спочатку була дещо здивована. Чому саме Кота? Сьогодні вдячна Анатолію Анатолійовичу, що зробив все для того, аби втілити задум композитора Юрія Шевченка. Це третя моя казка в Національній опері України. Першою була опера “Попелюшка”. Там також щасливий фінал, все закінчується весіллям моєї героїні. Друга – “Казка про царя Салтана”, однак зараз у нас російський репертуар не йде. А “Кіт у чоботях” – хороша альтернатива. Як на мене, вистава вийшла просто феєрична. Зізнаюся, за тридцять років роботи в театрі це мабуть найскладніша вистава, яку я зіграла і заспівала по мізансценах. Весь час щось змінювалося, переписувалися слова. Доводилося кілька разів переучувати текст. Це не просто, але робота того варта. Я в повному захваті, глядач, думаю, також. Музика Юрія Шевченка доступна, у ній чітко прослуховуються українські мотиви. На прем’єрі була моя донька, вона у захваті, весь час наспівує мотиви з опери. Тому, що вони западають в душу і серце. Пригадую, як вперше при-
Арт-калейдоскоп · “Це народжує неймовірні хімічні реакції на сцені, де актори доповнюють одне одного”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

ють цей твір, втілюють його на сцені. П’єса була поставлена у 2017 році Петром Армяновським, у 2018-му – Анастасією Кузик у Чернігівському обласному академічному музично-драматичному театрі імені Тараса Шевченка та Оксаною Стринадюк у Театрі “Соломія” (місто Коломия), 2020 року – режисером Іваном Герасимчуком у Львівському обласному академічному музично-драматичному театрі імені Юрія Дрогобича, у 2021-му – Анатолієм Левченком у Маріупольському театрі “Терра Інкогніта”. І от зараз, у 2023 році, вистава в театральній формації “Перший план” маріупольського режисера Олексія Гнатюка. З цією виставою в його постановці вийшла цікава творча колаборація. В одному з акторських складів грає актор із Маріуполя Дмитро Гриценко та київський актор Володимир Лютіков, для яких ця п’єса нова – вони грають її вперше, а другий склад – це кияни актор Андрій Лагода та мій син, актор театру та кіно Євгеній Конощук. Для Андрія та Євгенія ця п’єса вже досить відома, вони грали в постановці режисера Петра Армяновського, знають матеріал з 2017 року. За кілька років об’їздили багато фестивалів, отримуючи відзнаки та нагороди, найчастіше – як кращий акторський дует. Минулої осені їх запросили до Берліна на фестиваль “Goethe-Institut im Exil”. Як на мене, Євгеній Конощук та Андрій Лагода – це відшліфований акторський дует янгола та архітектора, який все більше занурюється в матеріал. Завжди захоплено спостерігаю за сценічними баталіями, за пульсацією акторської гри. Я знаю, що Євгеній та Андрій багато акторських знахідок винайшли самостійно, це їхнє власне бачення героїв. Вони живуть героями і добре тримають глядача, змушуючи замислитися. Для мене як авторки показником успішної гри є реакція глядача. Чи реагують на жарти, чи співчувають, чи не втрачають цікавості до змін головного героя, чи радісно видихають, коли герой робить рішучі дії у своєму житті. Але головне – на мою думку, що постановка вдалася, якщо після вистави кажуть: “Дякую, ви змусили замислитися”, “Це правда, я все життя робила не те, про що мріяла”, “Я став більш рішучим і вирішив повернутися до своєї мрії”, “Дякую, я повірив в себе”. А колись було й таке: “Я звільнилася, тепер роблю те, про що мріяла”. Участі в роботі над виставою не брала. Я вважаю, що автору чи авторці не варто втручатися у творчий сценічний процес. Звісно, якщо режисери не починають переписувати історію. Коли режисер поважає текст, він не буде його паплюжити та переписувати, а розкриє його та зробить для глядача чуттєвим і багатовимірним. Тому не варто заважати режисерові працювати над виставою. Зазвичай режисер і актори мають інструменти, які допомагають торкнутися серця глядача та викликати емоції, втаємничені в тексті. Як на мене, в цій виставі це є і працює. Тому запрошую всіх, хто хоче надихнутися та отримати гарний поштовх рухатися вперед. Вистава “Невчасно”, яка йде в театральній формації “Перший план” режисера Олексія Гнатюка, неодмінно допоможе в цьому.
Арт-калейдоскоп · “Це народжує неймовірні хімічні реакції на сцені, де актори доповнюють одне одного”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Магія живого театру

Едуард ОВЧАРЕНКО Фото надано театром П’єса “Рентген усміхнених сердець” написана у 2019 році. Це чуттєва та прониклива розповідь про драматичне кохання, зраду та вміння прощати. Він – відомий молодий письменник, у нього тимчасова творча криза. Вона – звичайна дівчина зі Жмеринки, що мріє стати письменницею. Як буває в таких історіях, Він і Вона зустрілися, після чого Він розбив її телефон, випив кефіру, а далі… Іноді ми кохаємо, але вдаємо, що немає жодних почуттів. Іноді навпаки – байдужі, а вдаємо, що закохані… – На початку 2019 року мені наснилася назва “Рентген усміхнених сердець”, – пригадує Олексій Гнатюк. – А вже в березні я почав писати п’єсу. Спершу ставили її в Маріуполі. У нас був навчальний театр-студія, і ця вистава була екзаменаційною для студійців після закінчення курсів. Ми не ставили собі за мету створення повноцінного спектаклю. А вийшло так, що дебютували з цією виставою як театр авторської п’єси “Conception”. Зрозуміли, що вона подобається глядачам. Власне, з цього й почалася історія нашого театру. До речі, показали виставу у приміщенні Донецького академічного обласного драматичного театру (м. Маріуполь), яке на початку повномасштабної війни було знищено рашистами. У новій постановці задіяні як маріупольські, так і київські актори. Поставили її досить швидко. Усі учасники проєкту добре розуміли матеріал, їм було цікаво працювати. Ми намагалися максимально залишити виставу такою, як раніше. Дещо додали нові актори. Колектив зібрався дружний, готовий до творчих експериментів і відкриттів. “Рентген усміхнених сердець” – багатогранна вистава, що є своєрідною терапією, можливо, вона підкаже глядачам, як вирішити деякі соціальні проблеми. Наведу власний приклад. Коли я був молодим, то не знав, що таке авторське право, що його потрібно реєструвати. Тому ця п’єса близька мені як драматургові, який свого часу був початківцем. А головна думка п’єси і вистави полягає в тому, що гроші – це не найважливіше в житті. Також ми говоримо про любов, прощення, спокуту, гріх, відчай, ступінь довіри одне до одного. Намагає- 1 грудня у Києві на сцені Міжнародного центру культури і мистецтв зіграє легендарний український скрипаль-віртуоз Василь Попадюк. Це стане найяскравішим концертом музичного сезону. Шоу стане прекрасною можливістю почути самому і дати послухати наживо своїм дітям мося дати відповідь на складне запитання: як можна повернути кохання. Тобто у нас низка надзавдань, і виділити одну головну складову непросто. У Маріуполі вистава йшла російською мовою, українською її переклав фотограф Євген Сосновський, відомий своїми світлинами з цього міста. Потім текст доопрацювали філологи, і, як на мене, вийшов досить пристойний переклад. Дмитро Грищенко (виконавець ролі пана Алчевського) та Марія Говорун (Ангеліна) грали в цій виставі ще в Маріуполі. У своїх виставах велику увагу приділяю візуально-технічній частині. На моє переконання, рішення сценічного простору повинно бути мінімалістичним, але це має бути рішення сучасного театру. Відходжу від громіздких декорацій. У виставі використав сценографічний відеоряд, шляхом експериментів працював над ним протягом трьох місяців. Костюми намагалися зберегти початкові. Вже в Києві купували дещо в секонд-хенді, вигадували якісь нестандартні рішення. Прагнули дотримуватися кольорової гами і стилістики, що були від початку. Не випадково виконавиця головної жіночої ролі змінює одяг. Це трансформація образу, випробування зробили її сильнішою людиною. Я займався режисурою, сценографією, був художником з костюмів і світла. Така особливість приватного театру – багато чого доводиться робити самому… Ідея створення театральної формації “Перший план” виникла давно. Актори з різних театрів працюють разом, обмінюються ідеями та спільно творять щось нове. Такий колективний підхід допомагає кожному акторові розкрити свій потенціал та зробити неповторний внесок у створення вистав. І це народжує неймовірні хімічні реакції на сцені, де актори доповнюють одне одного, створюючи справжню магію живого театру. справжню українську легенду. Ці спогади залишаться з ними назавжди. Музика Василя Попадюка не тільки зачаровує віртуозністю, а й торкається найпотаємніших струн душі, наповнює радістю. Його концерт у Києві – це можливість зануритися у світ геніальної всепоглинаючої музики. Василь Попадюк – зірка ук- Радий, що ми маємо можливість реалізувати наші проєкти, які були в Маріуполі, нас чують і бачать у Києві. На вистави, крім глядачів, приходять режисери, сценографи, драматурги. Нам кажуть, що це формат, який подобається людям, і це приємно. Насамперед хотіли відійти від воєнної тематики. Коли говоримо про війну, то до нас є співчуття через ті події, які ми пережили. Однак ми хочемо не співчуття, а об’єктивної оцінки того, що робимо. Крім маріупольців, у нас грають актори Київського національного академічного Молодого театру, Центру сучасного мистецтва “Дах”, актори кіно і телебачення. Це неоціненний досвід спілкування, який доповнює нашу майстерність та майстерність наших колег. Думаю, що така колаборація, такий синтез – це дуже круто, адже результатом є досить пристойні вистави. Про історію п’єси “Невчасно” ми попросили розповісти її автор5 ку Лану Ра. – П’єса написана на підтримку тих, хто вважає, що прожив марне життя, розчарувався та не втілив свої мрії, – зазначила драматургиня. – Зазвичай людина опускає руки і каже: “От якби колись, зараз вже пізно…”, “А якби я був…”, “Треба було раніше…”. Хотілося докричатися до кожного: ти унікальний, ти можеш все і зараз, і в 60, 70... Поки ми дихаємо, ми можемо робити зміни. Мені здається, що з часом ця тема набуває все більшої актуальності. Під час війни ми живемо, ніби навпомацки, інколи не бачачи майбутнього і втрачаючи віру в себе. Але головне, що це спрацьовує, коли людина не висмикує себе за рахунок когось, не шукає і затверджує свою унікальність за рахунок того, що треба переступити через моральні норми та людяність. Як авторці мені приємно, що є режисери, які бачать і відчува- Вистава “Невчасно” Попри широкомасштабну війну в Києві створюються нові театральні проєкти. До таких належить театральна формація “Перший план”, яка цього року відкрила свій перший театральний сезон. Серед вистав колективу, що складається з київських та маріупольських акторів, – тра! гікомедія Олексія Гнатюка “Рентген усміхнених сердець” та філософська притча Лани Ра “Невчасно”. Режисер обох вистав – Олексій Гнатюк.
Арт-калейдоскоп · “Це народжує неймовірні хімічні реакції на сцені, де актори доповнюють одне одного”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

Віртуозний скрипаль Василь Попадюк – у Києві

раїнської музики. В Іспанії його називають “живим нервом”, “маестро-скрипкою”, в Америці – “золотою скрипкою”, а в Канаді – “сучасним Паганіні”. Ним захоплюється весь світ. В ювілейному альбомі вокаліста Deep Pur- ple Ієна Гіллана також грає скрипка Попадюка! Талант музиканта об’єднує поціновувачів world music, latino, gypsy і джазу з усіх континентів. Василь Попадюк – справжній музичний феномен. Він грає на 15 музичних інструментах, отримав десятки перемог у конкурсах, критики по всьому світу називають його геніальним музикантом. Львів’янин Василь Попадюк виріс у Києві, але став людиною світу і амбасадором України у світі. Він дає до 200 аншлагових концертів на рік на всіх континентах, презентує українську культуру на світовому рівні, щоб у кожній країні дізналися про українські традиції, почули українську музику. Від початку повномасштабної війни, розв’язаної росією проти України, музикант використовує кожну можливість, аби привернути увагу світової спільноти до України, підтримати земляків і зібрати кошти на допомогу їм. “Всі мої концерти, починаючи з 2022 року, були спрямовані на до5 помогу Україні. Я не пам’ятаю жодного виступу, щоб це був зви5 чайний концерт, а не благодійний. Такого нема”, – каже пан Василь. Серед зіграних ним за цей час концертів – виступ із Національним балетом Канади – National Ballet of Canada в Торонто, у великому залі Meridian Hall під егідою відомого продюсера Атіла Глац (Attila Glatz), концерт у Віденській державній опері з ансамблем Вірського і 12 ромами з Угорщини. Відбувся тур на підтримку українських дітей по західній Канаді під егідою мецената Володимира Бурка, концерти в Чикаго під егідою Фонду Ігоря Терлецького. Благодійні концерти в Брюсселі, Люксембурзі. Масштабний концерт у Мадриді – під егідою Посольства України в Королівстві Іспанія. Також Василь виступав з Олегом Скрипкою – у Вашингтоні та Торонто. Сольно – в Орландо на Ukrainian Festival Vatra Orlando, збираючи кошти на допомогу протезування українським воїнам. Крім того, скрипаль активно співпрацює з Фондом Ігора Терлецького – Help Heroes of Ukraine і фондом Revived Soldiers. Музика Василя Попадюка завжди торкається серця кожного, хто її слухає, і залишає по собі море емоцій. Таке щастя очікує шанувальників таланту скрипаля, які прийдуть на його київський концерт у перший день зими о 18.00, МЦКМ.
16 Палітра · “Музика і образотворче мистецтво – дві невід’ємні складові, які зазвичай крокують разом”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

“Сни моєї любові”

Олена ГОРОБІЄВСЬКА, наукова співробітниця Чернівецького обласного меморіального музею Володимира Івасюка До Всеукраїнського дня працівників культури та майстрів народного мистецтва відкрилася виставка “Сни моєї любові” мистецьких робіт талановитого київського художника Дмитра Коваля, уродженця Хотинщини. Вона присвячена людям, які захоплюються культурою, шанобливо зберігають її, самовіддано працюють в цій галузі, адже культура – це те, чим держава може бути цікава світові. Українська культура доводила свою силу за різних історичних часів. Захід розпочався музичним подарунком від Дар’ї Цілюк – студентки 1 курсу Чернівецького обласного фахового коледжу мистецтв ім. С. Воробкевича, клас викладача Ярослава Гамаля, яка виконала твір “Прелюдія” сучасного класичного гітариста та композитора Масімо Дієго Пухоля. Присутні мали за честь познайомитися з художником Дмитром Вадимовичем Ковалем – яскравою й самобутньою постаттю в сучасному образотворчому мистецтві, полотна якого приваблюють увагу багатьох поціновувачів живопису не лише в Україні, а й далеко за її межами. Художник достойно представляв свою Батьківщину в Чехії, Франції, Німеччині, Китаї й Канаді. Життєве кредо Дмитра Коваля: “Жити, аби творити!”. Дмитро надзвичайно творчий. В одному зі своїх інтерв’ю митець зазначив, що він із тих художників, які прокидаються вранці з ідеєю в голові і лягають спати з думками про творчість. Пан Дмитро – людина відкрита, сумлінна та працелюбна, яка впевнено крокує до своєї мети. Він ревно готувався до цього заходу. Життєвий і творчий шлях художника починався з мальовничого і славного міста Хотин, де народився, жив і навчався до 12 років. Малювати почав із 3 років. У 7-річному віці батьки віддали Дмитра навчатися до місцевої художньої школи, де були мудрі й добрі викладачі, які відчували своїх учнів і вміли правильно спрямувати, розуміли, що дітям потрібна увага і любов. У досить-таки юному віці – 12 років – за порадою вчителя переїжджає до Києва і вступає до Державної художньої середньої школи імені Т. Шевченка. У 2009 році вступає до Національної академії образотворчого мистецтва та архітектури, яку закінчує у 2016-му. Дмитро Коваль – лавреат, стипендіант, дипломант багатьох премій, серед яких у 2018 році Державна премія імені Михайла Дерегуса, яка за мистецькою вагою вважається другою після Національної премії України імені Тараса Шевченка. Учасник обласних, регіональних, всеукраїнських та міжнародних виставок, бієнале та трієнале. Організатор численних виставкових проєктів, виставок, аукціонів та конкурсів для молодих митців. Волонтер. З 2022 року – завідувач кафедри “Живопису та образотворчих дисциплін” у Фаховому коледжі мистецтв та дизайну КНУТД. Твори є у приватних колекціях та музейних зібраннях в Україні та закордоном. На виставці автор представив понад два десятки робіт: портрети чарівних жінок, які надихали і надихають майже всіх митців, натюрморти із щедрими дарами природи, ніжні квіти та неймовірні пейзажі – витвори уяви художника. З вітальним словом виступив начальник відділу супроводу реформ та аудиту місцевих програм Чернівецької обласної ради Петро Брижак, який відзначив почесною подякою від голови Чернівецької обласної ради Олексія Бойка художника Дмитра Коваля. Вагоме щире слово про майстра мовили Анатолій Житарюк – член НСХУ, Микола Шкрібляк – заслужений діяч мистецтв України, відомий етнограф та керівник Буковинського центру культури і мистецтва, Василь Беженар – методист з діяльності художніх шкіл Буковинського центру культури і мистецтва, Марія Ільків – завідувач науково-експозиційного відділу образотворчого мистецтва ЧХМ. Музика і образотворче мистецтво – дві невід’ємні складові, які, зазвичай, крокують разом. Ними захоплювався і композитор Володимир Івасюк. Різні жанри музики – від високої класики до джазу та року дуже любить і Дмитро Коваль. Тому для шановного гостя та усіх присутніх лунали твори Нікола Джапеллі “Світлові рамки” та “Батукада” уругвайського гітариста та педагога Ісайяса Савіо у виконанні Владислава Остафі – студента Чернівецького обласного фахового коледжу мистецтв імені С. Воробкевича, клас викладача Ярослава Гамаля.
16 Палітра · “Музика і образотворче мистецтво – дві невід’ємні складові, які зазвичай крокують разом”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

ЗЗввееррннеенннняя до наших читачів, передплатників, просвітян

Друзі! Тижневик “Слово Просвіти” – один із небагатьох нині існуючих островів незалежного українського слова в інформаційному морі — за певного “сприяння” нашої влади опинився на межі припинення свого існування. І тільки ми самі, хто любить, шанує і дорожить українським правдивим і об’єктивним словом можемо допомогти “Слову Просвіти”. Будь-яка фінансова підтримка видання – це вагомий внесок в українську справу. Тож подаємо Вам наші банківські реквізити: АТ КБ "ПРИВАТБАНК" (ЄДРПОУ банку 14360570, код банку 305299) вiдкрито рахунок: № UA263052990000026004036804116; отримувач: ГО “Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка; код ЄДРПОУ: 00031756. Призначення платежу заповнюється платником так, щоб надати повну інформацію про платіж. Відповідальний секретар Ірина ШЕВЧУК Відділ культури Едуард ОВЧАРЕНКО 279-39-55 Літературна редакторка Галина ДАЦЮК Коректорка Олена ГЛУШКО Комп’ютерна верстка Ірина ШЕВЧУК Бухгалтерія 279-41-46 А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001 E-mail: slovo_prosvity@ukr.net http://slovoprosvity.org http://prosvitanews.org.ua Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”, 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 3. Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
16 Палітра · “Музика і образотворче мистецтво – дві невід’ємні складові, які зазвичай крокують разом”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА «ПРОСВІТА» імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА АНОНС

Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р. Шеф-редактор Павло МОВЧАН Головний редактор Ігор ЗОЦ Р е д к о л е г і я Любов ГОЛОТА (голова) Павло МОВЧАН Микола ТИМОШИК Георгій ФІЛІПЧУК Микола ГОЛОМША Юрій ГАНДЗЮК Галина ДАЦЮК Євген БУКЕТ
Емблема «Просвіта»Просвітянин