Національна еліта · “Їхнє з Мартою життя удвох поповнило скарбницю добра, щоб життя існувало взагалі і в українстві зокрема”. · с. 6сторінка оригіналу ↗
Іван і Марта: життя для добра
Слово Просвіти, №46 за 2023 рік
2 листопада в Українському Домі в Києві при повній залі відбу! лася тріумфальна презентація документального фільму Сергія Буковського “Іван і Марта” (“Покоління шістдесятників: любов і боротьба подружжя Дзюбів”).
Галина ДАЦЮК, журналістка
Перед початком фільму хтось із зали запитає режисера, під яким кутом зору дивитися “Івана і Марту”. “Оптика – в першому кадрі”, – лаконічно відповість Сергій Буковський. У перших кадрах відчиняються двері, іна вулицю виходить пес. Вкладається біля порога у своєму м’якенькому “кублі”, а господар тим часом тримає ковдрочку, аби укутати песика на ніч. І вкриває. В останніх кадрах фільму господар скаже: “Добра все-таки більше, аніж зла. Бо якби не так, то життя взагалі не існувало б”. Між цими кадрами – життя для добра двох людей – подружжя Марти і Івана Дзюбів. Двох людей з когорти шістдесятників, обдарованих шляхетністю і духом боротьби за ідеали. І та ніжна, трепетна історія, що розгортається в документальному фільмі, тому й цікава, що йдеться саме про них – людей вчинку. Про особистостей, які проживали свої почуття в тоталітарній системі і зуміли духовно вирватися з її орбіти. І зберегти честь. Головною особою у фільмі, звісно, мав бути Іван Михайлович Дзюба – той, хто написав знакову працю “Інтернаціоналізм чи русифікація?”, хто на презентації фільму “Тіні забутих предків” оголосив про арешти української інтелігенції, хто був голосом сумління і національної гідності у 60-х… Проте з часом зніматися Іванові Михайловичу ставало все важче. А коли його життя перетнуло позначку 90, стало зрозуміло, що головна роль у кадрі ляже на плечі дружини, Марти Володимирівни. Сергій Буковський вважає, що не треба бути заручником режисерського задуму. Зрештою Іван Михайлович ніби передбачав можливі зміщення акцентів. Коли режисер розповів йому про свій план зняти фільм “Іван і Марта”, Дзюба, трохи подумавши, запитав: “А може – “Марта і Іван”? Він довго не погоджувався на зйомки. Проте дещо вдалося відзняти. І ці кадри з Іваном скріплюють фільм, як манускрипти бібліотеку. Головна ж розповідь про життя подружжя – в історіях і деталях, йде з голосу Марти. У кадрі пані Марта розкішна – вродлива, іронічна. Її постава, сміх, розкуто-стриманість стали несподіванкою для молодої глядацької зали. Вона тримається як жінка, що звикла зніматися у кіно. Легкий макіяж, модерна зачіска, нічого зайвого. “Як ви познайомилися з Іваном?” – запитує за кадром режисер. І пані Марта пригадує той день до найменших деталей, ніби він минув лише вчора. То було на святкуванні 55-ї річниці львівської письменниці Ірини Вільде, 5 травня 1962 року. Мама і тітка Марти дружили з пані Іриною. “А тут вона вперше запросила мене особисто. Сказала, що будуть гарні хлопці з Києва. Я собі подумала, а нащо вони мені, тут своїх вистачає”. Каже це щиро, зі сміхом, без бравади. “Дізналася, що буде Павличко, думаю, на Павличка піду”. Приїхало їх троє: Вінграновський, Драч і
Дзюба. Драч відразу “не зайшов”. Вінграновський – “не мій типаж”. А Дзюба – “ну цей, чорнявий, може бути”. Іван запримітив її, запросив до танцю і вже не відпускав увесь вечір. Домовилися зустрітися наступного дня. “Вранці я ще вагаюся, йти чи не йти на побачення. Помила голову, коли – на порозі Іван”. “Я подумав, а чого чекати вечора?” І вони пішли мандрувати по місту. А коли закінчилося коротеньке відрядження київського поетичного десанту, яке мало значний резонанс у Львові, Дзюба не поспішив до столиці. Знову заявився в їхній оселі, вже з маленькою валізою в руках. “Я тут трохи у вас поживу, бо на готель грошей нема…” Мартину маму така безпосередність і серйозність наміру, звісно, шокували. Але все ж Іван залишився “трохи пожити”. Правда, з одруженням мама наполягла зачекати. Марті треба було закінчити університет, а мамі, як годиться, познайомитися з Івановими батьками. Поїхала в Донецьку область. Їй сподобалися і батьки, і донеччани. “Там жінки такі акуратні, в білесеньких хусточках, у біленькому вбранні, не те що наші – усі в чорному”, – ділилася враженнями. Так вимальовувалося їхнє спільне життя. Уже тоді Іван хворів на відкриту форму туберкульозу, тому вологий Львів йому зовсім не підходив. Та й літературно вижити без Києва він не зміг би. Тож Марта залишає своє вишукане товариство з купою залицяльників і їде за Іваном. Або правдивіше – з Іваном. Бо, як скаже Марта Володимирівна, жодного разу Іван не натякне, що вона не з їхнього літературного оточення. Тому – не “за”, а “з” Іваном, завжди поруч, 60 років удвох. Проте у кадрі скаже з іронією – “їхала на висилку”, бо у Київ їй зовсім не хотілося. Цей фільм – про довірливі і трепетні стосунки, а не про “драму дисидентів”, підкреслить режисер. Вони мріяли про “щастя для двох” – чесно жити і любити. “Я не хотіла бути героїнею”, – зізнається пані Марта. Але вже з перших днів перебування в Києві зрозуміє, що життя з Іваном – це не про тишу і спокій. Відчує небезпеку і зробить висновок, що Іванове оточення перебуває в стані ейфорії. Злякається, коли влада заборонить вшанування пам’яті Лесі Українки в Першотравневому парку. Організатори заходу змінять місце проведення, але літературний вечір не скасують. Марта виховувалась у львівській родині, яка постраждала від репресій тоталітарного радянського режиму, і знала його хиже нутро. Вона воліла бути обачнішою, але Іванове товариство, здається, не усвідомлювало небезпеки. Через 60 років заборона літературномистецького заходу, присвяченого Лесі, видається шокуючою. Це ж як треба було її боятися, щоб заборонити! Нині – читай, вивчай, декламуй, дивись “Бояриню” – жодної цензури. З часом ми забуваємо, що нинішньою свободою завдячуємо “людям не зі страху” – шістдесятникам, які відчули в собі бунтарський дух українства, зрозуміли силу рідного слова, а українську культуру вважали окремішньою від російської. І заявляли про це відкрито. “У нього страху не було. І не було подвійності…”. У 1965 році Іван Дзюба працював над статтею про роль української мови, про право використовувати її в усіх сферах діяльності, про загрозу зросійщення під виглядом “інтернаціоналізації”. Ця стаття стане маніфестом дисидентства і підставою для майбутнього арешту Івана. На черговій розмові в КДБ Марту запитають, чи знала вона, що чоловік писав статтю “Інтернаціоналізм чи русифікація?”, а якщо знала, то чому не спинила. “Є речі, на які я не впливаю…”. Свої блискучі літературні статті Іван Михайлович писав довго, по 2-3 місяці, занурюючись на глибину фактів і підносячись на висоту глобального осмислення явища. Це означало – працювати фундаментально, на основах, з яких жодні вітри часу не знесуть магістральну думку письменника. “Чому ви не сказали?..” – з уст кадебіста прозвучало майже цинічно, мовляв, чому ж не донесли. Бо Марта – з його когорти, чесних і гідних. Бо їхня з Іваном зустріч недарма
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
