Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Про-читання · “Прийде час — і його проголосять і святим, і Праведником народів світу, відновивши історичну, людську і Божу справедливість”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Прискіпливий погляд у минувшину

Слово Просвіти, №46 за 2023 рік

Повернення з російського полону до Львова, 1917 р. був чи не єдиним найвищим достойником християнської Церкви у Європі, що відкрито вимагав від нацистського режиму припинити розстріли й винищення євреїв. Його ж самого від арешту рятувало те, що, як я вже сказав, він був постаттю-інституцією, етнархом, що єдиний міг представляти й захищати перед німецькими та російськими окупантами не тільки українців-галичан, але й поляків та євреїв. Саме цю діяльність митрополита, його постійні перемовини з нацистами, щоб уберегти життя тисяч людей, московити називали “співпрацею” і колаборацією. – Як ви гадаєте, чому і досі применшується роль владики Анд¤ рея у порятунку євреїв у роки Голо¤ косту, чому його й досі не визнано Праведником народів світу? – За усіма законами людяності й Божими законами, спільними для юдеохристиян, митрополит Шептицький є однією із найзаслуженіших постатей рятування невинних жертв Голокосту від смерті – чи то від концтаборів і газових камер, чи тих, кого вішали й розстрілювали на вулицях окупованих міст. Ченці і черниці, священники Української грекокатолицької Церкви ненастанно працювали, ризикуючи своїми життями і життями своїх рідних, для порятунку сотень євреїв. Символом такої самопосвяти є український священник Емілій (Омелян) Ковч, що завершив земне життя в німецькому концтаборі Майданек біля Любліна. Всі ниточки цієї таємної й смертельно небезпечної акції порятунку й переховування і єврейських дітей, і дорослих – і для тих, хто рятував, і тих, кого рятували, тягнулися до Митрополита Шептицького. Однак московська пропаґанда і тиск совєтської дипломатії зробили все, щоб не допустити визнання митрополита Праведником народів світу. У монографії я прагнув детально проаналізувати і продемонструвати, що Яд Вашем має усі підстави знову повернутися до цієї проблеми й нарешті відновити історичну справедливість, висловити подяку пам’яті і праведному чинові митрополита Андрея Шептицького, визнавши його Праведником народів світу. Можна твердити, що митрополит Шептицький був цілою добою в історії кількох країн і Церкви. Він змінив хід історії. Я певний, що прийде час, і його проголосять і святим, і Праведником народів світу, відновивши історичну, людську і Божу справедливість… до таких запальних дискусій і суперечок (йшлося не тільки про українські проблему), що ґенерал Шептицький, уже тоді міністр оборони Польщі, вислав до маршала секундантів і викликав його на дуель. Пілсудський арґументував свою відмову від поєдинку тим, що він є начальником Шептицького й стрілятися або рубатися на шаблях із ним не буде. Після державного ж перевороту 1926 року в Польщі ґенерал подав у відставку. Усі брати Шептицькі до останніх днів були взірцем родинної любові. – Як митрополит сприймав події приєднання Галичини до СССР після підписання пакту Молотова – Ріббентропа, коли українці-галичани, поляки, євреї стали свідками незліченних злочинів, вчинених новою, російською окупаційною владою? – Комунізм для Шептицького був доктриною людиноненависницькою, яка насаджувала зневагу як до людської душі, так і до Бога. Для нього російський режим на чолі з Іосіфом Сталіном-Джуґашвілі був “горсткою злочинців”, яка захопила владу на Росії й своєю мілітарною силою і всезагальним терором утримувала в неволі Велику Україну. Такі означення звучать у кількох його пастирських посланнях. Комуністична Російська імперія переслідувала християн та інші релігії. Фашизм, нацизм та комунізм були для Шептицького спорідненими ідеологіями, які встановлювали тотальний контроль над суспільством і Церквою, пропаґуючи й впроваджуючи свої доктрини антилюдяними методами. – Чи справді митрополит Анд¤ рей Шептицький вітав прихід гіт¤ лерівської армії на землі Галичини в 1941 році, як йому закидали в ра¤ дянські часи історики різних мас¤ тей? – Звичайно ж, це тотальна ідеологічна брехня й неправда. Для Совєтського союзу всі, хто боровся за незалежність, – це нацисти. Я детально про такі інсинуації написав у книжці. – Чому предстоятель Україн¤ ської греко-католицької Церкви все ж наважився у роки війни на¤ писати лист шефу СС і ґестапо Гайнріху Гіммлеру з вимогою при¤ пинити політику геноциду євреїв, усвідомлюючи те, що це несе ре¤ альну загрозу його життю й усій греко-католицькій Церкві? – Митрополит Шептицький Спілкувався Тарас ГОЛОВКО Алла МАЛІЄНКО, заслужений працівник культури України Нині нерідко згадують відомий здавна вислів: коли гримлять гармати – музи мовчать. Проте згадують зазвичай не для того, щоб використати його як аргумент, а навпаки, щоб не погодитися з такою думкою, показати її недоречність. Не сприйняв “мовчання муз” і український письменник Євген Буцик, котрий саме в час повномасштабної війни, розв’язаної росією проти України, написав і видав заключний том трилогії “Ціна рабства. Під крилом янгола” (К.: Гамазин, 2023. – 308 с.). Свою письменницьку стезю Євген Буцик обрав уже в немолодому віці. До цього були роки майже жебрацького існування, десятиліття важкої праці на виробництві та військова служба, а потім – пошуки засобів для більшменш нормального життя в каламутних водах бізнесу. Водночас це був і шлях до України. Адже понад століття тому родину Буциків разом з іншими українськими колоністами доля закинула аж на Далекий Схід. Пан Євген повернувся в Україну, уже збагачений унікальним життєвим досвідом, загартований тяжкою боротьбою за виживання. В Україні ніби якесь прозріння і просвітління зійшли на нього, спонукавши взяти в руки перо, попри всі турботи і складнощі, пов’язані з підприємницькою діяльністю. А писати він узявся про те, що найкраще знає, – про своє життя. Це спогади, роздуми, глибокий аналізу пережитого, так би мовити, прискіпливий погляд у минуле, коли закладалися зерна, які зрештою зійшли паростками сьогодення. П’ять частин, що складають структурну основу заключного роману трилогії, об’єднані спільною з двома попередніми книжками сюжетною лінією – історією однієї родини. У творчій манері автора – постійно вплітати в канву документальної оповіді ліричні відступи, філософськи міркування, власні трактування історичних і політичних подій. А події ці в описаний період (кінець ХХ століття) виявилися доленосними, вони спричинили тектонічні зрушення на одній шостій землі. Доля головного героя стала своєрідною призмою, через яку можна збільшено й увиразнено побачити гнилість тодішньої радянської системи, що доживала останні роки, аморальність її представників на місцях, що й породжувало й підживлювало криміналітет, інші характерні людськи вади, які видаються ще потворнішими на тлі прекрасної первісної природи лісотундри, унікальних українських пам’яток історії і культури, благородних вчинків і проявів високих почуттів, на якими все ж невладні ніякі темні сили. Хоча рецензована книжка являє собою в основному екскурс у минуле, автор у ній ніби передбачив драматичне сьогодення. Напевно, віднині йому вже не доведеться побувати в краю своєї юності, не трапиться нагоди потиснути руки колишнім землякам, бо вони назавжди стали ворогами, прийшовши на нашу землю в лавах окупантів або давши мовчазну згоду на знищення України… Втім, письменних завершив трилогію не на песимістичній ноті. Ось невеликий фрагмент із заключних сторінок: “Колись у цей світ прийде талановитий художник із набором найяскравіших фарб, і він із дивовижною майстерністю намалює, втілить та оживить портрет напрочуд вродливої жінки. /…/ Майстер вкладе в цей шедевр усе своє вміння, талант і натхнення, він перевершить себе й усіх попередників, які брались за таку справу раніше. Жінка оживе – торкніться її руки, і ви відчуєте тепло; прислухайтесь, і до вас долине її тихе дихання й шурхіт сукні. Це жінка-мати, жінка-світло, перед нею ми всі у великому боргу. Художник дасть їй ім’я – Україна. Станьте перед нею на коліна, поцілуйте край її сукні як стяг, якому ви присягали”. Кому адресована трилогія Євгена Буцика? Тут цілком можна обмежитися стандартним – для широкого кола читачів. А можна й виокремити ту їх категорію, на яку орієнтувався сам автор, беручись за перо, – для тих, хто пережив 90-ті й нульові, хто не втратив віру в Україну в кривавому 2022-му, хто здатен подолати рабство передовсім у собі!

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин