Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Про-читання · “Відчутно плекаючи нашу мову, він не втрачає творчого, раціонального зв’язку з багатющими пластами духовності далеких пращурів”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Карби й скарби верховинців Карпат

Слово Просвіти, №46 за 2023 рік

Броніслав СОХАЦЬКИЙ, доктор філософії, член Наукового товариства ім. Т. Шевченка Нещодавно пішла у світи змістовна, багатосюжетна книжка відомого письменника Мирослава Дочинця під символічною назвою “Карби і скарби”. Нам видається: провідними в ній є глибокі роздуми горян карпатського краю про матеріальні, духовні цінності та ролі особистостей у їхньому створенні, розподілі і споживанні. На основі об’єктивного системного дослідження суспільного буття верховинців – головно практичної та духовної діяльності – автором здобутку зроблено висновок: безцінним скарбом у них було, є і навіки-віків буде саме життя. До нього, даного Всевишнім і людьми, треба надто розумно, розважливо й відповідально ставитися; у жодному випадку – не марнувати його. Ба більше, щомиті насолоджуватися ним і всіляко вчасно творити ближнім лишень добро, пам’ятаючи: над кожною людиною тяжіє Божий закон – закон неминучої смерті. Він увінчує її земне, посейбічне буття. Фактом тимчасовості численні персонажі не переймаються, бо твердо вірять, що без смерті не було би і воскресіння. Вона є підготовкою до більш приємного існування душі – Вічної Благодаті. Тому сама смерть не повинна у живих породжувати, множити печаль – її як такої взагалі немає. Тому, як ідеться у творі, над покійникамигорянами жінками читався Псалтир. Одночасно з цим дійством відбувалися всілякі веселі забави, ігри, вигуки, смакування вином. Власне, про це йдеться у великому розділі книги “Воскові персні”: “Тут-там порскав смішок, зривалося гигикання”. Підлітки за допомогою віжок перетягувалися; старші також бавилися відгадуваннями; чорнили дівчатам обличчя, а відтак стирали хлопці нанесену ними сажу. Дорослі (чоловіки) під стодолою смакували “Ізабеллою”. Жінки-сокачки (куховарки) вгощали учасників похорону курятиною, поливою, шматком печива, а дітям роздавали льодяники, приготовлені з цукру на листі гарячої бляхи. Неодноразово автор наголошує: надто нелегко жилося нашим предкам горянам. Місця для житла, храми дороги, криниці вони здобували тяжким мозольним трудом: “Робітні люди сокирами – балтами (за них бралися і жони) заробляли собі і ораницю, і пасло, і клапті лісу. Стовбували дороги, стелили мости, рубали церквиці, садили сади”, – повідається в розділі “Банат”. Бідність загнала багатьох людей у нову форму нещадної експлуатації – заробітчанство. З карпатських теренів у минулому сторіччі працездатні чоловіки подавалися на шахти Франції та Бельгії, аби заробити на хатину, живність, прикупити шмат лісу, придбати кращий одяг. У глибоких вогких підземних норах вони довбали чорні лави – високі норми вугілля. Щомиті там зривалися “непідперті брили”, прибиваючи незахищених гірників. Нелегко велося місцевим селянам-землеробам: ґрунти в горах були малопридатними до городництва, особливо до вирощування зернових культур. Один із персонажів книги і називає свою ділянку землі “хворою”. На ній добре родяться лишень камінці, а плуги, лемеші гнуться, як бляхи. Багато родин споживали білий хліб тільки на великі світлі празники, тобто на Великдень і Різдво мали відповідно паску чи корочун. З великою гордістю автор говорить про те, що горяни були не лише землеробами, вівчарями, лісорубами, плотогонами, виноградарями, садівниками. Були серед них і науковці – європейського рівня практики, які сповна віддалися глибокому дослідженню рідкісних альпійських рослин Карпат, розробляли нову схему випасання полів, винайшли новий сорт вина – “Зорівку”. Їхні досягнення здобуті важкою копіткою пошуковою працею, фактично були вкрадені чиновниками з міністерськими портфелями, плагіаторами-“академіками”. Від їхнього антиморального дійства у істинних людей науки “в грудях утворювалась якась порожнеча й холод затягувався туди як дивний хижий протяг” – протяг спомину про приниження людської гідності. В образі Жиги Мирослав Іванович переконливо показав маляра, який не мав навіть елементарних побутових умов, зате володів небуденним талантом і снагою до складного живопису. Стіни його “помешкання” рябіли від “прикурених ликів бородатих чоловіків, окатих жінок, голоп’ятої дітвори, птиць, риб, комашні і чудернастої звіроти”. По декілька разів він невтомно, терпляче, творчо працював над створенням ікони Спасителя, “замащував своє (попереднє) мальовидло, аби на новому пласті почати все наново”. Художник радить людям уважно дивитися на світ, тобто суспільне життя, “докласти розум і серце”, щоби зрозуміти його сутність, збагнути “ціну кожної яви, кожної стрічі, кожного слова, каменя, трісочки, пір’їни птиці” – всі вони є своєрідними скарбами. Користуючись ними розумно, людина стає матеріально й духовно багатшою. У розділі “Поцілунок у плече” переконливо показано, як слава, розгули вбили успішного, талановитого скрипаля, який раніше грав у ресторанах, на винних симпозіумах; ба більше, його запрошували виступати з концертами у Празі, Пешті та Львові. Дочасно втративши слух, відчуття в пальцях, легкість рухів, тепер він уже грав лише на зламаній скрипці біля міського смітника… Долею цього персонажа, як на нас, автор застерігає митців усіх рівнів – не вивищуватися, не зазнаватися, любити Творця та ближніх. В іншому ж випадку може зникнути хист із його носієм. Не кращою виявилася доля і циркачки-лицедійки, виступи якої охоче відвідували в багатих європейських містах – Сук-марі, Доброчині, Кросні, Сербії і навіть у похмурому Львові. Діяльність цирку фактично трималась на слабких вутлих плечах дівчини-змії. Своє коротке життя вона закінчила самогубством; “земного притулку вона так і не зазнала”. Могилою її стали води глибокої Латориці, бо цвинтарний сторож відмовився викопати їй яму, а дяк і не хотів чути, щоби прочитати над нею Псалтир. За героями книги, неоціненним скарбом є здоров’я. Його, як і життя, називають величезним Божим даром, умовою здійснення необхідних потреб, інтересів. Одвічним бажанням горян було і є бути здоровим. На їхню думку, існують дві найбільші форми свободи: перша – володіти міцним здоров’ям, а друга – мати в душі віру й надію. Надто виснажлива, небезпечна, ризикована праця, війни, концтабори, тюрми, невлаштованість побуту (погане харчування, житло), відсутність належної санітарно-гігієнічної культури – все це і призводило до втрати карпатцями здоров’я. У зв’язку з цим Мирослав Дочинець наводить кілька типових ситуацій щодо згаданого блага. Молода талановита дівчина Гафія, вишиваючи для односельців, родичів обруси, рушники, сорочки з тонкого льону, перемітки, фартухи, померла в тісній комірчині, більшість місця в якій займали кросна, куделя і стоси полотна. Чудо-диво з-під її рук і розуму – вишиття – йшло нарозхват. Водночас сама вона мерхла і зсихалася, “танула, морщилася блідим личком, як забута на дереві йонатанка” (яблуко). Небезпечним ворогом здоров’я була і є “дружба” індивідів з алкогольними напоями-трунками. Про це йдеться у великих розділах книги “Поцілунок у плече”, “Бабині чоботи”, “Мамчин хліб”, “Мураха в бурштині” та ін. Із неабиякою емпатією ставиться верховинець до гіркої долі німих людей. Це легко помітить читач, ознайомившись із розділом “Німурак”. Знахарі, лікарі поставили хлопцеві остаточний “діагноз” – хвороба невиліковна. Йому ліпше не спілкуватися взагалі, мовляв, хай буде німим. Бож смерть, “яма всяких приймає” на той світ – пророчили йому безсердечні, байдужі “спеціалісти”. На щастя, хлопець не вмер душею, а почав самотужки читати книги. З ними йому не було потреби розмовляти вголос. Книги ж самі радо з ним спілкувалися. Згодом у монастирі добродій – отець Іриней – нерідко лагідно казав йому: “Не мордуй уста і язик, промовляй душею. Се – головніше”. Юнак успішно закінчив духовну семінарію, академію. Написав наукову роботу про те, як вести божі проповіді серед глухонімих, сам почав активно виступати у спецшколах, інтернатах, тюрмах. Навчаючи тамтешніх вдячних слухачів, він все-таки став розмовляти. Дійові особи – горяни – впевнені: запобігти, зберегти й покращити здоров’я можуть і численні рослини з лікарськими властивостями. До них автор відносить: гриби, трави, липу, бузину, петрушку, мак, папороть, реп’ях, калину, цибулю, маріїн корінь, горіхи, лободу, дев’ятисил, шипшину, чистотіл, спориш тощо. З поважаннями згадують верховинці славні імена Франца ІІ Ракоці та Миколи Шугая. Перший із них влітку 1703 року очолив загони повстанців – угорців і русинів – у боротьбі з австрійськими феодалами. А другий – половинив багаті скотарські стани, громив єврейські корчми, пригощав жебраків, удів, наділяв їх продуктами та одягом. Його щедра душа “вибухнула помстою і жаданням справедливости”. Глибоко запам’яталася русинам і драматична доля їхньої недовготривалої держави Карпатська Україна. Ним вказуються основні об’єктивні та суб’єктивні причини її загибелі скорботного березня 1939 року. Найглибше й найдовше в їхній свідомості закарбувалися людиножерливі та горезвісні світові війни ХХ століття. Останні принесли планеті мільйони смертей, каліцтва, руйнування багатьох людських доль. Про це з великим болем пишеться в аналізованій книзі в розділах “Там камінь плакав”, “Мураха в бурштині” та ін. Не справдилися надії довірливих закарпатців на ліпше життя, яке їм галасливо, брехливо обіцяла червона більшовицька Москва до “возз’єднання” їх з СРСР. У цьому контексті Мирослав Іванович двічі відтворює картину їхньої “зустрічі” з окупантами – червоноармійцями. Ось одна зних: “Годинку вхопив перший солдат: “Давай сюди, мать твою”; інші же взялися ґвалтувати жінок. У селян коней і вози позабирали. В бочки з вином – стріляли й губами ссали з дірок. Юнакам тут же дали уніформу й насильно погнали на смерть – на передову”. Після Другої світової війни, як справедливо пише автор, селян-господарів Закарпаття силоміць заганяли в колгоспи. Хто був проти – того неминуче чекали тюрми, виселення, переселення; “куркулів” засилали на шахти або валити ліси в сибірській тайзі. Відбувши тривалі незаконні терміни заслання, мало хто з них повертався здоровим до отчого дому. Більшість заледве трималися на ногах. У руках скибка хліба від слабкості трусилася. До цих соціально-економічних, політичних жахіть і бід додавалися ще й антицерковні акції – закриття грекокатолицьких церков. Вони вимушено пішли у глибоке підпілля від 1946-го аж до 1989 року. В краї з літа 1947 року від української єпархії було безпідставно відібрано 73 церкви, а 15 священників вислано до Сибіру, трьох убито. У цьому ж таки зловісному році спеціально було влаштовано автотрощу на знаного мукачівського українського єпископа Теодора Ромжу, якого за вказівкою влади отруїли “специ”. …У нинішній 2023 рік “визволителі” з рф знову принесли в нашу миролюбну державу смерті, руйнування міст і сіл. За свідченням екс-міністра оборони України Олексія Резнікова (“Вечірній Київ”, 16.04.2023 р.), в боях за свободу загинуло близько 50 тисяч наших мужніх героїчних захисників і захисниць; невинно убієнних цивільних співгромадян – понад 8 тисяч, серед яких більше 500 дітей. Біженцями стали понад 8 млн українців. Нелюди-рашисти масово займаються на окупованих ними територіях України грабежами, мародерством, ґвалтуваннями. Московити як були вбивцями, мерзотниками з далекого середньовіччя, так ними і залишились. Наша Батьківщина, на жаль, знову (вже вкотре?!) опинилася перед новою смертельною небезпекою – росія загрожує нам і цивілізованому світу ядерними ударами… Книга наскрізь пронизана глибокими пошануваннями горянами безпосередніх творців високої матеріальної культури, насамперед “князів дерева” – майстрів карпатського краю: теслярів, столярів, а також ткалей, вишивальниць, будівельників. У вельми складних політичних, соціальних, економічних обставинах вони всетаки зводили хати, будували власними силами храми, мостили дороги в гірських скелястих місцях Карпат, виробляли різні полотна й нитки, пряжу, невтомно трудились на городах, в садах, займались виноробством, сплавляли бурхливими ріками плоти з деревиною. Їм письменник присвятив такі розділи: “Вербова кошарка”, “Бабині чоботи”, “Князь дерева”, “Пташка-домашка”, “Вуй Ферко”, “Служебник саду”, “Вино з яблучним медом”. Окрім матеріальних культурних цінностей, вони, за письменником, не дали зникнути з духовної орбіти сотням прислів’їв, у яких закодована їхня непересічна, непроминальна мудрість, багатий життєвий досвід. Вдумаймося у зміст ось цих багатозначущих висловів: смілість – спокій серця; ремесло – не коромисло, плеча не давить; на потоптаній траві трава не росте; біда й виучить; мала ворона, а великий писок має; все на світі – перемінне; якщо приснився мед – це на щастя. Верховинцям вдалося зберегти і неперехідні словесні коштовності – регіональні діалекти. Ось лише деякі з них: дерево-діл – тесля; лада – скриня; старина – баба-повитуха; ладанка – веснянка; танір – миска; цимборка – подружка; дараб – ділянка землі, город; лудиння – заманювання; палинка – горілка; сомар – підліток; чертика грудей – туберкульоз; погарчик – стаканчик. На нашу думку, ці та багато інших діалектизмів не зменшили художньої, морально-естетичної, світоглядної цінності літературного здобутку Мирослава Дочинця. Відчутно плекаючи нашу мову, він водночас не втрачає творчого, раціонального зв’язку з багатющими пластами духовності далеких пращурів. До речі, сам геній Іван Франко, володіючи колосальним арсеналом літературної мови, не ігнорував і галицьких діалектів, раціонально використовував їх у своїй багатогранній творчості. Про їхню неперехідну цінність він однозначно наголошував:

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин