Гаряча тема · “Не стане мови – не стане й національності: вона геть розпорошиться поміж дужчим народом”. · с. 7сторінка оригіналу ↗
Емоції та маніпуляції Дещо про чергове збурення громадської думки довкола професорки Ірини Фаріон
Слово Просвіти, №46 за 2023 рік
Микола ТИМОШИК, доктор філологічних наук, професор, журналіст
На початку – ємка цитата про суть проблеми, автором якої є Великий Українець Іван Огієнко (митрополит Іларіон): “Мова – душа кожної національності… І поки живе мова – житиме й народ як націо< нальність. Не стане мови – не стане й націо< нальності: вона геть розпорошиться поміж дужчим народом”. Цю пророчу фразу автор написав після поразки Української національно-визвольної революції 1917–1921 років. Пізніше, на еміграції, аналізуючи уроки цієї поразки, він деталізував і конкретизував проблему мови (як і проблему церкви) для бездержавної нації у брошурі “Наука про рідномовні обов’язки”. Є в цій брошурі ємкі, на пів сторінки, “Десять найголовніших мовних заповідей свідомого громадянина”. Виділю одну з головних: “Гине мова – гине народ!”. Цей текст-заклик упродовж десятиліть рятував розсіяну світами українську еміграцію від асиміляції і винародовлення, а в підрадянській Україні поширювався таємно серед свідомої інтелігенції. Цей текст-заклик мав би стати символом виживання української нації після здобуття незалежності 1991 року. Однак його уперто й послідовно ніколи не помічала державна еліта України, покликана виводити народ із пустелі безнадії й невизначеності. Парадоксальний факт: за останні 30 років жоден із шести українських президентів, жоден із голів Верховної Ради, жоден прем’єр чи профільний міністр ніде й ніколи не повторив те, про що йдеться в цьому декалозі Великого Українця. Прийнятий у муках і безнастанній боротьбі з опонентами українського в Україні закон про державність української мови нарешті розставив крапки, ствердив те, що було і є аксіомою, – державною мовою в Україні є українська! Однак, як виявилося, справа втілення цього закону в життя знову стало справою виживання нації. Останнім часом проросійська гідра “п’ятої колони”, знесилена від активних дій влади на місцях щодо дерусифікації усіх сфер життя українців, усе голосніше почала знову озвучувати свої промосковські сентенції. Ця гідра і справді досконало володіє маніпулятивними технологіями, тому час від часу помітно набирає сили. Йдеться не лише про остогидлі вже багатьом прізвища донедавна тісно співпрацюючих з високими владцями одіозних “диванних експертів”, а й про низку потужних засобів масової інформації, які все ще перебувають у кулаці кількох невидимих олігархів і з каналів яких час від часу вкидується чергова “тема дня” з метою явної провокації – роз’єднання, знесилення, зневірення суспільної думки. Таким “експертам” і “володарям” інформаційного поля вигідно вказати перстом на ніким ще не впокорену професорку Ірину Фаріон, перевести на неї всі стрілки негативу й зневіри, що нагромадилися в суспільстві. Для цього й застосували всю могуть медійних каналів (благо, більшість ЗМІ – у їхніх руках). Тема ця явно гіперболізована, викривлена, заангажована. Бо нічого протизаконного, протиукраїнського, антидержавного в тому інтерв’ю, на моє переконання, Ірина Дмитрівна не сказала. У цьому контексті роздутий до безміри скандал не можна розглядати поза так званими викривальними публікаціями журналу “Тайм”, газети “Нью-Йорк Таймс”, внутрішніми розбірками “експертів” усередині країни. Переглядаючи упродовж останніх днів кількаметрові стрічки відгуків на найбільш гарячих “платформах” довкола висловлювання професорки Фаріон про мову наших військових, впадає в око така деталь: прихильники позиції пані Ірини прагнуть толерантно, спокійно, переконливо викладати свої аргументи, відстоюючи свою позицію; натомість її опоненти не шкодують гострих слів, які часто переходять межі пристойності, не зважають на вироблені спільнотою певні правила культури публічної дискусії.
Ірина Фаріон та Микола Тимошик
Звідки й чому у дописувачів стільки злості, ненависті, нетерпимості? Лейтмотивом таких дописів може стати відома фраза з біблійної історії “Розіпни!”. Більшість розлючених викривачів жодної статті, жодної книги Ірини Фаріон не читали. Де їм знати про справді геніальний серіал її відеозвернень до земляків “Ген українців”! Хоча, за бажанням, у Ютубі їх легко віднайти. Найболючіше в цій історії те, що українці, маю на увазі зденаціоналізовану упродовж десятиліть частину наших співвітчизників, вкотре повелися за професійними маніпуляторами та формувачами громадської думки. Саме для таких хочу коротко нагадати три незасвоєні нацією уроки нічим не вмотивованої з точки зору здорового глузду компрометації агресивною більшістю трьох справжніх світочів нації у конкретиці їхнього беззастережного захисту душі нації – Української Мови.
Компрометація Івана Франка Багатьом відома фраза Івана Яковича “Не люблю русинів (тобто українців. – М. Т.). Та й за що мав би їх любити?”. Мовлена з болем в одній із автобіографій, вона мала пояснення: геній нації до кінця свого многотрудного життя був прямостоячим проти кон’юнктурних вітрів і залишався вірним не тим, хто при владі, а тим, хто вигодував його черствим хлібом і працею до поту і хто спорядив пізнавати світ та писати про нього. Таким готовий був служити “собачою вірністю”. Тому, незважаючи на всіх і все, уперто і без оглядки “гавкав” за Україну. Представники так званої галицької української еліти не простили генію. Вони все зробили для того, щоб не допустити Франка очолити катедру української літератури спочатку у Львівському, а згодом і в Чернівецькому університетах. І це за обставин, що чужинська на тоді в тих краях влада не була проти. Самі ж українці – чолові діячі-інтелігенти – надалі кругом випихали свого здібного і талановитого побратима. Щоб прогодувати сім’ю, Франко змушений був працювати… коректором у польській газеті. Запитання: Хто знає тепер тих, хто очолював у ту пору ті катедри? Що зробили такі для нації, окрім як топити, компрометувати, знесилювати своїх? І хто тепер не ставить у приклад чин служіння нації самого Франка?
Компрометація Івана Огієнка У лютому 1917 року молодий доцент Київського університету Св. Володимира закликає колег відмовитися від російської й почати читати студентам лекції українською – імперія ж зникає на очах. Крім доцента Шаровольського, його ніхто з угодовської професури не підтримав. Більше того, колеги самі зініціювали звільнення його з роботи, звинувативши в сепаратизмі і зазіханні на честь царя. Через 15 років історія повторилася у Варшаві. 1933 року безробітний професор засновує там для всіх українців Європи і Америки журнал “Рідна Мова”, головним гаслом якого стала відома тепер крилата фраза “Для одного народу – одна літературна мова, один правопис”. Цього разу його не підтримав розсварений між собою провід української еміграції. Опоненти вміло підбурили вчителів українських шкіл Перемишлянського повіту, підкинули їм ідею про так зване москвофільство Огієнка. Делегація тих амбітних учителів на своєму з’їзді закликає батьків своїх учнів… не передплачувати, ба більше – публічно бойкотувати журнал “Рідна Мова”… Запитання: Що тепер чути про тих вчителів і хто тепер Іван Огієнко не лише для української діаспори, а й всієї України?
Компрометація Софії Русової Певне, багато українців уже знають, що у цієї діячки не було жодної краплини української крові (мати – француженка, батько – швед). Але через безмежну любов до свого чоловіка і рідної йому Чернігівщини Софія так же самозречено працювала заради національного відродження українців. Українізувала школу в чернігівській Олешні, фактично вирвала з рук російської влади дозвіл відкрити перший у Києві українськомовний дитячий садок, заснувала перший дитячий журнал українською, розробила засади національного виховання українських дітей. Їй заважали, її ненавиділи, зневажали – кругом і всі зі “своїх”. Бо була не така як всі. А найбільше приклалися до компрометації Русової вже в новітні часи низка “заслужених працівниць України” з головної бібліотеки в Чернігові імені російськомислячого і російськодіючого Короленка. Щоб не допустити перейменування її на честь справжніх засновників – Софії та Олександра Русових, ці діячки культурного фронту пустили в краї поголос, що Софія Русова втекла з України, і, коли, мовляв, у нас люди помирали з голоду, вона “жирувала” на ситому Заході… Запитання: Чого добилися сучасні компроментатори Русової? Цілком протилежного: обласна влада таки замінило очільницю бібліотеки, а на прапорі цього важливого державотворчого закладу таки ствердилося, варто сподіватися – назавжди, ім’я справжніх українських патріотів Русових.
Отож, у всіх трьох випадках справедливість перемогла. Певний, що і в цьому двобої з явними ворогами українського в Україні переможе Ірина Фаріон. Сміливості й відваги їй не позичати. Втім, мало би бути більше тих із числа української бюджетної інтелігенції, часто мовчазної, боязливої, послушної і мало думаючої, хто розуміє, що і хто стоїть за цією компрометацією. І насамкінець. Із численних розважливих коментарів до цієї прикрої історії, що побутують у відкритому медійному просторі, хочу виділити влучну думку мого побратима за професією і духом – справді народного журналіста і справді народного артиста України Анатолія Матвійчука: “Основна проблема Ірини Фаріон – це те, що свідомо чи напівсвідомо, майже наодинці, вона протистоїть сьогодні всій старій гігантській машині, яка утримує конфігурацію інформаційного олігархічного простору нашої держави, який повністю тримається на протекціонізмі, корупції і абсолютній аморальності. І це дратує і навіть доводить до сказу людей, які бачать речі не такими, як хотілось би володарям Матриці, а такими, як вони є насправді. Бо коли Україна зрозуміє істину, мовою Фаріон говоритимуть мільйони!” Таки говоритимуть! У нас немає в цій жорстокій і несправедливій війні іншого вибору.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
