Геноцид · “Совість істориків не може бути спокійною до того часу, поки ми не скажемо повну правду”. · с. 6сторінка оригіналу ↗
Свіча пам’яті ніколи не згасне Дві історичні мініатюри
Слово Просвіти, №46 за 2025 рік
Волею долі наприкінці 1980-х років мені випала скромна дотичність до перших кроків офіційного визнання Голодомору 1932–1933 років в Україні та ствердження правди про нього (на початку нинішнього століття) безпосередньо в імперській Москві.
Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
Офіційне визнання голоду в Україні У липні 1987 року мене було призначено на посаду заступника директора – завідувача Архівом науково-дослідної установи, що нині називається Інститут політичних і етнонаціональних досліджень імені І. Ф. Кураса НАН України. Іван Курас тоді працював заступником директора з наукової роботи (директором був Фелікс Рудич). На той час ми вже були знайомі з Іваном Федоровичем близько 20 років, 16 із них трудилися пліч-о-пліч, міцно дружили. Нітрохи не перебільшую. На одній зі своїх книг Іван Федорович якраз на початку 1987 року залишив автограф: “Дорогому Володимиру Юхимовичу – моєму другу і соратнику – з повагою і любов’ю. І. Курас”. Так от, ми брали участь у підготовці доповіді Володимира Щербицького в грудні 1987 року, до 70-річчя утворення Радянської України, передусім історичних сюжетів. Правду кажучи, у промові Щербицького трагічні події оцінювалися в традиційному для тих часів дусі: “Поворотом історичного значення для зміцнення позицій соціалізму на селі стала колективізація”. Зазначалося, що перехід до колективного господарювання був далеко не простим. Невиправдане форсування темпів, переважно адміністративні методи керівництва, грубі порушення принципу добровільності, викривлення лінії у ставленні до середняка і в боротьбі проти куркульства дуже ускладнили обстановку на селі. Загалом нічого нового, тим більше революційного, у цих констатаціях не було. Проте далі йшла така фраза: “Все це зумовило серйозні продовольчі труднощі наприкінці 1932-го – на початку 1933 років, а в ряді сільських місцевостей і голод”. Ось ці виділені мною слова й стали справжнім вибухом, бо в історичній науці, тим більше в офіційних документах, до того часу на це слово – голод – було накладено табу. Відомий дослідник Голодомору Станіслав Кульчицький зазначав, що ще на початку 1930-х років заборона слова “голод” була одним із трьох елементів терору над Україною поряд із хлібозаготівлею, під маскуванням якої вилучалися всі запаси їжі, та блокадою України й Кубані, що забезпечувало дозоване винищення українського населення. Звісно, вивільнитися від історичного табу було необхідно, але, але... Пам’ятаю, що “нагорі” згадані сім слів із доповіді кілька разів викидали з тексту, але Іван Федорович уперто вставляв їх знову, кажучи, що від цього залежать подальше розроблення проблеми в Україні та поширення правди про неї в майбутньому. Урештірешт, згадка про голод залишилася. Звичайно, у тому була заслуга не лише Кураса, багато суб’єктивних і об’єктивних обставин того часу вимагали принципово нового підходу до проблеми, проте я виокремлюю саме Кураса, котрий на моїх очах не відсунув на майбутнє історично необхідні слова. Хай там як, Володимир Щербицький уперше офіційно визнав голод в Україні. Саме це дозволило тоді розгорнути ґрунтовне документальне забезпечення і наукове дослідження раніше табуйованої проблеми. Передусім історики дістали можливість працювати в архівах, писати на цю тему. Навіть у висновках спеціальної комісії Конгресу США з питань дослідження Голодомору 1932–1933 років в Україні (квітень 1988 року) зазначалося: “Хоча радянські історики та промовці ніколи не давали точного й адекватного звіту, значний прогрес був досягнутий останніми місяцями” (виділено мною. – В. М.). У цій фразі якраз і зафіксовано повну неможливість у радянські часи писати й говорити правду про голод та факт історичної промови Щербицького, що, нарешті, значною мірою розв’язала руки дослідникам в Україні. Один із них, уже згаданий Станіслав Кульчицький, писав, що після кількох місяців роботи в архівах він докладно розібрався з проблемами сільського господарства і селянства на початку 30-х років. (Уже на початку 1988 року Кульчицький опублікував в “Українському історичному журналі” статтю про становище в сільському господарстві України в 1931–1933 роках, а ще через рік – серію статей про голод в “Літературній Україні”). “Зробити це так швидко, – зазначав Кульчицький, – удалося тому, що вперше стали доступні всі матеріали архівного фонду ЦК Компартії України”. Ідеться про Партійний архів Інституту історії партії при ЦК Компартії України (нині – Центральний державний архів громадських об’єднань та україніки), який Іван Федорович очолював у 1983–1987 роках, а я – у 1987–1989 роках (після мене архів очолював Руслан Пиріг). Маю засвідчити, що жодних спеціальних документів чи навіть усних вказівок, що дозволяли наприкінці 1980-х років розширювати доступ дослідників в особливо секретні фонди ЦК, у той час не було. Проте чимало залежало від самого керівника архіву, і ми робили все можливе для того, щоб українські вчені якнайшвидше отримали десятиліттями недоступні архівні матеріали. Ба більше, для виконання важливого надзавдання я вважав за необхідне повністю залучити до роботи наших фахівців-архівістів. Як відзначено в “Енциклопедії історії України” щодо Володимира Мельниченка, “з його ініціативи співробітники архіву розгорнули велику пошукову роботу, в тому числі в архівосховищах Москви, з метою створення документального збірника про Голодомор 1932–1933 років в УСРР”. Участі в його підготовці не брав, бо з весни 1989 року працював уже в Москві. Проте, спасибі колегам, і про мене вони не забули. На примірнику книги, подарованої мені у грудні 1990 року Феліксом Рудичем і Русланом Пирогом, залишилися щирі слова: “Одному з зачинателів цього видання – вдячність і добрі побажання”. Щоб уявити повну правду про видання цього проривного збірника, скажу, що мудрий Іван Курас не тільки доклав руку до написання відповідної постанови раніше всесильного ЦК Компартії України, якому й часу тоді залишалося на кінцеву діяльність всього-нічого, а й зосередив на її втіленні свій організаторський талант і неабиякі зусилля (безперечно, його підтримував і досвідчений директор Фелікс Рудич, вони працювали поруч загалом понад 20 років). У результаті 26 січня 1990 року в іще радянському контексті з’явилася постанова ЦК “Про голод 1932–1933 років на Україні та публікацію пов’язаних з ним архівних документів”. У постанові визнавалося, що “голод 1932–1933 років став справжньою трагедією народу, наслідком злочинного курсу Сталіна та його найближчого оточення”, і було доручено видати вже згаданий збірник у тому ж 1990 році. Що й було зроблено. Книга “Голод 1932–1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів” побачила світ восени 1990 року під орудою Івана Кураса і Руслана Пирога (керівник упорядників). Процитую доктора історичних наук, професора Юрія Шаповала: “Це було перше наукове видання на просторах тодішнього СРСР, у якому (за рішенням Політбюро ЦК Компартії України!) були опубліковані убивчі за своїм змістом документи вищих партійно-державних інстанцій УРСР… Виходило, що голод 1932–1933 років – зовсім не вигадки представників української діаспори, а абсолютний історичний факт”. Пройде ще близько десяти років, як “День пам’яті жертв Голодоморів” буде затверджено указом Президента України Леоніда Кучми, та понад півтора десятиліття, поки в листопаді 2006- го Верховна Рада України визнає Голодомор 1932–1933 років геноцидом проти українського народу. Та перші реальні кроки в цьому напрямку було зроблено в Україні наприкінці 80-х років минулого століття за безпосередньої участі Івана Кураса. Моя позиція в той час була висловлена гранично чітко й однозначно. Щоб не бути голослівним, процитую з брошури “В ім’я правди історії”, що вийшла восени 1988 року в товаристві “Знання”: “Дуже важливо об’єднати зусилля суспільствознавців республіки для вияснення причин, масштабу, наслідків і уроків голоду 1933 року в Україні. Цілі десятиліття у нас замовчувалася ця трагедія в житті українського народу... Чому ж голодувала Україна, та й не тільки вона, на шістнадцятому році Радянської влади?.. Совість істориків не може бути спокійною до того часу, поки ми не скажемо повну правду”. Ще працюючи над текстом, показував ці рядки Борису Олійнику, і він не лише підтримав такий підхід, а й, будучи секретарем правління Спілки письменників України, зініціював мій виступ у Спілці в червні 1988 року – “розмову по щирості” (так зазначалося в запрошенні) про “правду документів”. Ніколи не забуду, що оплески тоді пролунали після того, як… розпочав виступ українською мовою. На початку липня того ж 1988-го, виступаючи на XIX партійній конференції, Борис Олійник висунув вимогу “з’ясувати ще й причини голоду 1933-го, який позбавив життя мільйони українців, назвати поіменно тих, із чиєї вини сталася ця трагедія”. Цей запит-вирок уперше прозвучав на кремлівській території й відкрив епоху створення “Білої книги” про чорні злочини 1932–1933 років.
Правда про Голодомор в Україні прозвучала в імперській Москві у повний голос З початку нинішнього століття в Культурному центрі України в Москві здійснювався проєкт “Голодомор в Україні очима істориків і мовою документів” (назву було перенесено мною з Києва), у рамках якого проходили історичні читання, презентації наукових монографій і художніх книг, зустрічі з відомими вченими тощо. Звісно, про все розповісти немає можливості, коротко скажу
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
