Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ Іван ЗАЄЦЬ, народний депутат України багатьох скликань, член Головної ради ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка
Останні політичні події в країні не можуть не викликати тривоги за долю нашої держави. Спецоперація НАБУ та САП “Мідас” щодо розкрадання державних коштів через “Енергоатом” засвідчила глибоку небезпечну деградацію влади, що породжує екзистенційну загрозу для української дер-
Микола ГОЛОМША, політик, член Головної ради ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка
Корупційні скандали – болючі Вони завдають удару по репутації, породжують сумніви, дають привід ворогу верещати й малювати карикатури на нашу державу. Але є одна принципова різниця між Україною та тими, хто нас атакує: ми не боїмося правди. А вони бояться її до судом. Цей скандал вибухнув не тому, що Україна слабка, а тому що держава під тиском суспільства вже не може ховати бруд під килим, як це роблять авторитарні режими. Але найголовніше – цей скандал не вплине на підтримку України на Заході. І причина проста: Україна – це не влада. Україна – це народ.
Чому цей скандал не похитне підтримку 1. Бо партнери бачать головне: Украї¨ на продовжує боротися не лише на фрон¨ ті, а й за внутрішню чесність. Можна наробити шуму, можна створити паніку, але одне неможливо заперечити: Україна розслідує власні проблеми сама. Не приховує. Не знищує журналістів. Не закатує правду в бетон. Не садить тих, хто її викриває, а якщо і садить – народ чинить спротив. 2. Бо світ дуже добре розуміє: коруп¨ ція буває всюди, але не всюди її викрива¨ ють.
жавності. Розслідування НАБУ та САП висвітлило не просто розкрадання коштів, а показало, що ця корупційна діяльність є елементом російської спецоперації, спрямованої на підрив безпекового та оборонного потенціалу України в найтяжчий період війни, яку веде Росія проти України, і вона не може розглядатися інакше як державна зрада, причому на найвищому рівні. Треба зважати й на те, що корупція завжди є моральною проблемою. Крадівництво – ракова пухлина в національному духовно-культурному тілі народу. Масштабна злочинна корупційна діяльність, розкрадання державних коштів під час війни завдає нашій державі і нації вбивчих репутаційних втрат, зокрема на міжнародній арені. В таких умовах не можна оздоровити владу косметичними маніпуляціями та змінами на кшталт відставки заплямованих корупційною діяльністю міністрів. Потрібні глибокі зміни у владі. Я бачу один вихід із теперішньої ситуації – створення уряду національного порятунку за британським досвідом, коли в 1940 році напад Гітлерівської Німеччини на Велику Британію унеможливив перезавантаження влади шляхом виборів. Британські політики тоді знайшли вихід у створенні уряду національної єдності на чолі з В. Черчиллем. Тільки уряд національного порятунку може стати справді адекватною відповіддю на теперішню ситуацію, яка склалася в Україні. І адекватною відповіддю на теперішню війну. І це буде також розглядатися нашими союзниками і партнерами як адекватна відповідь на загрози для України. Тільки такий характер уряду дозволить довести боротьбу з корупцією у владі до логічного завершення через взаємний контроль різних політичних сил. Також терміново потрібно покінчити з практикою, коли важливі владні посади займають люди без статусу державного службовця, що різко знижує відповідальність людей, фактично наділених великою владою. Це стосується і керівництва Офісу Президента, і всього інституту так званих допоміжних структур по всій вертикалі влади. Пропоную попередньо провести форум патріотичних сил, а за ним — національний круглий стіл.
ЯРОСЛАВА РІЗНИКОВА
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ У демократіях корупцію не приховують – її розслідують. У диктатурах корупцію не розслідують – там приховують, а винних нагороджують. Україна зараз стоїть по одну сторону барикади з цивілізованим світом: ми не боїмося сорому, бо це ціна за очищення. 3. Бо Захід бачить різницю між “україн¨ ською владою” та “українським народом”. Влада – змінна. Влада – тимчасова. Влада – лише адміністрація. А народ України – феномен. Нація, що вистояла перед навалою. Армія, яка тримає найпотужнішого агресора XXI століття. Люди, які першими віддають останнє на фронт. Волонтери, які несуть державу на своїх плечах тоді, коли держава падає. Саме народ створив імідж України у світі. Тому жоден чиновник своїм скандалом цього іміджу не зламає. 4. Бо ворог зламає собі хребет об правду. росія мріє використати будь-який український внутрішній скандал, але вона програє з тієї ж причини, з якої програє на фронті: правда сильніша за пропаганду. Ворог кричить про корупцію, ховаючи власні мавзолеї корупції, де чиновники живуть у золотих палацах, а солдати помирають у болоті. Ворог сміється з українських розслідувань, тому що розслідування в росії означає лише одне – смерть або еміграцію. Україна ж показує, що: — проблеми існують – — але суспільство не мовчить, — і держава не може уникнути відповіді.
Що дав цей скандал Україні 1. Він оголив проблему кадрової полі¨ тики.
Українська біда – не нестача талановитих людей, а солідарність своїх, що підміняє професіоналізм. Цей скандал довів: так більше не можна. 2. Він показав рівень суспільної зрі¨ лості. Українці не бояться питати: “Хто винен?” Українці не бояться казати: “Нас це не влаштовує”. Українці змушують владу чути – це і є демократія.
Прогноз: як це закінчиться 1. Розслідування доведуть до кінця – бо цього вимагає суспільство і міжнарод¨ ні партнери. 2. Кадрові перестановки будуть неми¨ нучими. Частина людей піде, частина – буде замінена професіоналами (під тиском обставин). 3. Політики спробують перевести стрілки, але вже не зможуть. Суспільство стало занадто сильним і занадто вимогливим. 4. Підтримка Заходу не зменшиться. Бо Захід підтримує не політиків, а українську боротьбу. 5. Ворог програє інформаційно. Вся кремлівська стратегія розсипається там, де Україна показує чесність. Вони не можуть перемогти народ, який не боїться визнавати помилки.
Що можна виокремити як головне Цей скандал – не ганьба України. Це ганьба окремих людей. Але це – гордість народу, який не дає нікому безкарно розкладати державу зсередини. Україна вижила у найважчі часи. І вистоїть зараз. Бо наша сила – не у відсутності проблем, а у здатності дивитися правді в очі. І ця сила – незламна. І саме тому ми переможемо.
ГЕОРГІЙ ФІЛІПЧУК
ПЕРЕДПЛАТА—2026 Тижневик "Слово Просвіти" (індекс 30617) можна передплатити у відділеннях "Укрпошти" за допомогою "Каталогу видань України" І півріччя 2026 року (стор. 50). Вартість є такою: 1 міс. — 74 грн. 3 міс. — 222 грн. 6 міс. — 444 грн.
Будьмо, друзі, разом!
На часі · “У нас має бути україноцентрична політика. Тільки українська Україна здатна зберегти себе як суб’єкт цивілізації”. · с. 2сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
дусім російську”, – йдеться в тексті заяви, опублікованій на сайті агенції “Інтерфакс-Україна”. Запропоновані зміни до закону “Про національні меншини (спільноти) України” названі не менш небезпечні. “Наприклад, робить необов’язковим застосування державної мови під час виступів на засіданнях місцевих рад та інших офіційних заходах влади… Широкі можливості застосування мов меншин у населених пунктах, де представники цих меншин традиційно проживають або становлять значну частину населення проєкт пропонує поширити на цілі райони включно з населеними пунктами, де взагалі немає представників меншин. Така мовна регіоналізація не має нічого спільного з реальним захистом прав меншин і є відвертим сприянням сепаратизму й фрагментації країни”, — наголошується в заяві. При цьому зазначається, що це – далеко не повний перелік запропонованих небезпечних новацій, а сам законопроєкт “можна ставити врівень з сумнозвісним законом Ківалова-Колесніченка або русифікаторськими проєктами, які вносить прямо з СІЗО звинувачений у державній зраді депутат Шуфрич”. Автори заяви закликають не вносити і не ухвалювати жодних законопроєктів, що піддають ревізії в бік послаблення позицій української мови закони про державну мову, освіту та національні меншини, а також врахувати застереження Уповноваженого з захисту державної мови та інших інституцій, відповідальних за мовну політику, про неприйнятність запропонованого ДЕСС законопроєкту. Вони також закликають припинити практику закулісного погодження українськими урядовцями законопроєктів, що стосуються мовних питань, з іноземними державами, а також виконати припис Конституційного суду і невідкладно ухвалити урядовий законопроєкт №14120 “Про внесення змін до деяких законів України у зв’язку з оновленням офіційного перекладу Європейської хартії регіональних або міноритарних мов” в цілому в редакції профільного комітету парламенту, який дозволить вивести з-під дії Хартії в Україні російську мову, але поширить її дію на їдиш, румейську, урумську, ромську, кримчацьку та караїмську мови, які справді потребують захисту. Крім того, у заяві міститься заклик ухвалити законопроєкт №13072 “Про внесення змін до деяких законів щодо використання мови в освітньому процесі”, який передбачає створення українськомовного освітнього середовища в школах і водночас враховує інтереси національних меншин, і забезпечити виконання в повному обсязі Закону “Про забезпечення функціонування української мови як державної” та Державної цільової національнокультурної програми забезпечення всебічного розвитку і функціонування української мови як державної в усіх сферах суспільного життя на період до 2030 року. Також автори документу закликають прискорити прийняття законодавства, спрямованого на посилення захисту державної мови, протидію русифікації і підтримку створення та поширення українського культурного продукту. “Останні дії представників влади, спрямовані на підрив державної мовної політики, є прямою загрозою національній безпеці і єдності України… Оприлюднені дані про зростання рівня русифікації київських школярів, зростання споживання українцями російської музики та відеоконтенту – прямі наслідки цих системних дій ворога. Натомість українська влада, за незначними винятками, відзначається в мовній політиці бездіяльністю, що нерідко межує з саботажем… Те, що відбувається останніми днями, – вже не просто бездіяльність, а, по суті, приєднання української влади до російського наступу на українську мову”, — йдеться в заяві, яку підписали 28 громадських організацій, спілок, ініціатив, рухів та фундацій.
Чимало відгуків на актуальну тему можна знайти в соціальних мережах. Але наведемо одне із спостережень, доволі важливе для розуміння подій, про які так багато говорять. На своїй сторінці у Фейсбуці публіцист і громадський діяч Тарас Марусик, зокрема, написав: “Вже багато сказано/написано про чи не найбільший скандал останнього шестиріччя, але практично ніхто (чи майже ніхто) не звернув уваги на те, якою мовою спілкуються всі ці “чудові бізнесмени” – російською. Всі! Переконаний, що кремль експортував в Україну в різні часи (і продовжує це робити) “язик”, “танки”, вбивства, насильство, ґвалтування і корупцію. “Українська” корупція за походженням із півночі. Це не значить, що немає українськомовних корупціонерів, але ноги ростуть звідти, з тієї недодержави, яка не визнає кордонів і суверенітету. Саме тому в нас так туго виконується мовний закон. І скільки б лизоблюди Зеленського не відбілювали його самого і його “скромних” батьків, ми не забули, що його батько-професор публічно відмовився виконувати мовний закон на лекціях студентам вже тоді, коли його син став гарантом Конституції...”
Підготував Ігор ЗОЦ
На часі · “У нас має бути україноцентрична політика. Тільки українська Україна здатна зберегти себе як суб’єкт цивілізації”. · с. 2сторінка оригіналу ↗ Тезами про євроінтеграцію знову прикриваються спроби утвердити російську мову в правовому полі. Про це розповів народний депутат України Володимир В’ятрович в етері телеканалу “Еспресо”. “Це вже, на жаль, чергові спроби (утвердити російську в правовому полі, — ред.), і, на жаль, чергові спроби, які вчергове прикриваються тезами про євроінтеграцію. Були в нас вже такі випадки за попередньої віцепрем’єр-міністерки з питань європейської інтеграції пані Стефанішиної, коли ухвалювався закон про національні меншини, були досить гарячі дискусії і, в принципі, врешті за участі експертів, за участі народних депутатів, ми знайшли абсолютно правильну формулу, яка з одного боку забезпечувала права національних меншин, з другого боку не ставала відмовою для русифікації, тому що для цього треба було просто приділити достатньо уваги і попрацювати. Зараз ми бачимо знову-таки, що змінилося керівництво в цьому напрямку, ми маємо нового віцепрем’єра пана Тараса Качку. І ми вже від нього дізнаємося з новин про те, що він погоджує якийсь законопроєкт, який стосується освіти з Будапештом. Тобто цього законопроєкту не бачили в Києві, але його вже бачать в Будапешті, там він погоджується. Очевидно, що це абсолютно неприпустимо”, — сказав він. В. В’ятрович розповів, що з ініціативи Державної служби з етнополітики і свободи совісті підготували законопроєкт, який передбачає суттєве скорочення української мови. “Поруч з тим, ще одна цікава річ буває, це коли за порядком денним попереднього парламентського тижня знімається законопроєкт і передбачає коректний переклад Хартії про міноритарні мови, і цей, власне, проєкт передбачав, що він врешті не буде поширюватися на російську мову. Ми знову таки чуємо, що це відбувається під чи то тиском, чи-то консультаціями з якимись європейськими партнерами, які абсолютно не названі. І от останній випадок найбільш кричущий, зараз з ініціативи Державної служби з етнополітики і свободи совісті підготували законопроєкт, який вже на погодженні в урядових структурах України, який, знову таки, передбачає дуже суттєве скорочення української мови, під претекстом євроінтеграції. Причому, що мова не йде в даному випадку навіть про конкретну якусь угорську чи румунську мову, тому що в нас зараз в законодавстві виписано таким чином, що ці мови попадають в категорію тих мов, які використовуються в Євросоюзі. А ті формулювання, які складені в цьому законопроєкті від ДЕСС, фактично дають можливість повертати російську мову в сферу обслуговування, в наукові конференції, наукові публікації, в спортивні змагання”, – зазначив він. Також народний депутат зауважив, що простежується намагання скорочення використання української мови по кількох напрямках. “Більш того, закладається дуже небезпечний абсолютно прецедент чи підхід, коли дотепер в українському законодавстві є такий підхід, чи термінологія, що можуть бути населені пункти, де, власне, є більшість представників національної меншини. Замість населених пунктів в нас пропонується говорити про адміністративні одиниці, тобто навіть райони, тобто навіть якщо в цьому конкретному районі є тільки один чи два населені пункти, де є більшість, які представляють національну меншину. На весь район можуть поширюватися положення закону, які стосуються національних прав, в тому числі, зокрема, росіян. Мова йде про те, що представники органів місцевого самоврядування і державної влади мають володіти вільно мовою національних меншин, в тому числі, очевидно, російською. Мова йде про те, що на засіданнях органів місцевого самоврядування може використовуватися система мови. Тобто йде чітко скорочення функціонування української мови по кількох напрямках. І це робиться без якихось попередніх консультацій, без обговорень на громадському і експертному рівні, без обговорень на рівні Верховної Ради. Попри те, що всі прекрасно розуміють, наскільки це питання є чутливим і важливим, в тому числі в контексті війни”, – додав пан В’ятрович.
Водночас у медіа з’явилися коментарі відомих мовознавців, що підтверджують пильну увагу суспільства до теми.
Так, директор Інституту української мови НАН України Павло Гриценко в інтерв’ю державному “Укрінформу”, зокрема, заявив: “Сьогодні відбувається потужна українізація українського суспільства – триває якісне виростання українськомовної цілості. Цей процес сьогодні особливо відчутний. Під час страшних подій війни, коли багато хто виїхав, змінив місце проживання, відбувається потужне прагнення цих людей перейти із російськомовного середовища в українське. І випадків свідомого переходу на українську мову дуже багато. З’явилося безліч різноманітних ініціатив: учителі, вихователі, громадські діячі, бізнесмени, економісти працюють над питаннями мови. Це унікальний мовно-культурний рух українців. Є в суспільстві усвідомлення ролі мови, відчуття особливого задоволення від долучення до свого рідного. Українці починають самі собі ставити питання: “Ну чому ж бабця моя говорила українською, мати говорила то українською, то російською, а я став російськомовним?”
Водночас у своїй статті під назвою “Рятуймо мову і державу!” (“Сільські вісті”, №44, 06.11.2025.) Павло Гриценко б’є в набат: “Нам нав’язують нову колонізацію, подвійну. Перша —
через проросійську п’яту колону. Вона є і ми не маємо знімати її із порядку денного. Петро I, аби “протягнути” ідею русифікації, і його наступниця Катерина II прямо говорили: “Має бути підтримуване обрусіння інородців”. Так от, це тема російської державної політики — обрусіння триває до сьогодні. А ми далі граємося в толерантність, у демократизм і, якщо не прокинемося, обрусіємо до кінця. А друга — нова європейська колонізація у вигляді англізації і подібних вивертів. У нас має бути україноцентрична політика. Тільки українська Україна здатна зберегти себе як суб’єкт цивілізації... І ми маємо усвідомити, що над Україною нависла загроза. Наші воїни на фронті намагаються відстояти суверенітет, а нам слід зрозуміти, як боротися тут. Я звертаюся до Міністерства освіти. Перше, що треба зробити, – це перестати продукувати фальшиві розпорядження, начинені наполовину англійською. Ви знищили лексичний фонд української мови! Я звертаю увагу, міністерство має вивчити досвід роботи своїх попередників у перші роки незалежності, коли відбувалася не декларована, а реальна українізація школи. Другий момент, на який я звертаю особливу увагу, – це все ж таки набратися сили і волі та переглянути оці всі легітимізовані антиукраїнські програми, які єв університетах... Я також прошу міністерство припинити бандитизм проти української науки. А полягає він утому, що вигадують різноманітні атестації, які практично неможливо виконати, антинаукові в основі. Колектив підготував тритомний словник, віддавши цьому 10 років життя. А комісія говорить – це не наукова робота. Те, що визначає обличчя і функціонування мови чи культури, сфера, де відбувається прирощення знань і нашого пріоритету, бачте, тепер не годиться! Є ще одна важлива сфера – медійний простір. Сьогодні треба врятувати хоча б те, що можна, – україноцентричну, українську пресу. Зокрема, “Слово Просвіти”, “Літературну Україну”, на які ми збираємо копійки, аби вони хоч ще трохи проіснували. І тому я звертаюся до уряду: це невеликі гроші, будь ласка, дайте редакціям можливість дожити до кінця цього року і передбачте фінансування на наступний. Рятуємо ще те, що можемо врятувати. Не завтра, не післязавтра, не через 5-10 програм, а сьогодні!”
Своєю чергою низка ГО та фундацій виступили проти прийняття законопроєкту ДЕСС, який послабить позиції української, із заявою, в якій, зокрема, написано: “Законопроєкт грубо втручається у закон про державну мову, штучно вносячи в нього зміни про захист національних меншин, передбачає застосування замість української – мови меншин (читай: російської) у сферах надання послуг, спортивних змагань, у наукових виданнях та конференціях. Причому йдеться аж ніяк не про угорську, румунську чи польську мови, які нарівні з англійською та іншими мовами ЄС і так можуть широко використовуватися в науці, освіті та культурі, а про інші мови, пере-
Події, факти, коментарі · “Ні корупції! Ні мародерам, які під час війни наживаються на крові наших дітей!” · с. 3сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
управління розвідки Міноборони (ГУР МО), повідомляє “Інтерфакс-Україна”.
Воїни 25-ї окремої повітрянодесантної Січеславської бригади провели операцію з порятунку історичних пам’яток. Як повідомили медіа “Місто і річка” у патронатній службі бригади, військові евакуювали з прифронтового селища Петропавлівка дві половецькі кам’яні баби XII–XIII століть, два гармани та жорно. Пам’ятки тимчасово передані на зберігання до Дніпровського національного історичного музею імені Дмитра Яворницького.
На місці знищеного музею у Сковородинівці реставратори знаходять уламки експонатів і повертають до життя бюст філософа, який зібрали буквально по шматочках. Про це повідомили в Національному літературно-меморіальному музеї Григорія Сковороди, передає “Думка”. За даними музею, із грудня 2024 року тут працює команда реставраторів Харківської філії Національного науково-дослідного реставраційного центру України. Проєкт реалізується за підтримки ЮНЕСКО та фінансування уряду Японії. Завдяки цьому музей отримав сучасні пакувальні матеріали, обладнання для документування експонатів і підтримку 14 відряджень дев’яти спеціалістів, які працюють безпосередньо на місці.
Видання NV зібрало на своєму сайті рідкісні прізвища українців: Лиходід – це прізвище мають 864 людини, здебільшого з Таврії (історична назва Криму). Вихопень – найбільше поширене на Галичині, де налічується 694 носії. Прихід – існує 75 носіїв цього прізвища, всі з Галичини. Псяр – одне з найрідкісніших прізвищ, яке мають лише 4 українці зі Слобожанщини (Харківська область, а також частини Сумської, Луганської та Донецької областей). Безмозкий – таке прізвище носять 10 українців з Придніпров’я (Запорізька та Дніпропетровська області). Заваликут – лише двоє людей з таким прізвищем мешкають у Києві. Лизун – це прізвище поширене на Придніпров’ї, де його мають 949 людей. Загубипалець – це прізвище носять 31 українець з Криму. Пізнюк – 58 носіїв цього прізвища живуть на Галичині. Куропась – одне з найрідкісніших прізвищ, яке мають лише 38 українців з Галичини. Кривоглавий – це прізвище носять 6 осіб з Галичини. Пірникоза – таке прізвище мають 13 людей, більшість з яких мешкають на Поділлі (Вінницька, Хмельницька, Тернопільська, Одеська, Житомирська, Черкаська, Кіровоградська та Київська області). Секретний – це прізвище носять лише кілька українців з Придніпров’я. Рідкісні українські прізвища не тільки викликають цікавість завдяки своєму звучанню, але й зберігають частинку національної спадщини. Від Таврії до Галичини, від Придніпров’я до Слобожанщини – кожне прізвище розповідає свою особливу історію, показуючи багатогранність української культури та спадщини.
Підготував Ігор ЗОЦ
Події, факти, коментарі · “Ні корупції! Ні мародерам, які під час війни наживаються на крові наших дітей!” · с. 3сторінка оригіналу ↗ Унаслідок удару російського “шахеда” по багатоповерхівці в Деснянському районі Києва загинула Наталя Ходемчук – вдова першого загиблого працівника Чорнобильської АЕС Валерія Ходемчука. Жінка отримала тяжкі опіки і померла в лікарні 15 листопада. Про це повідомили в сюжеті ТСН в ефірі телемарафону. Під час масованої атаки рашистів у ніч проти 14 листопада дрон влучив у житловий будинок, де проживали працівники та ветерани Чорнобильської АЕС. Удар спричинив масштабну пожежу, кілька квартир вигоріли повністю. У своїй квартирі в момент атаки перебувала Наталя Ходемчук. Вона стала сьомою жертвою нічного терору рф у столиці, ще понад тридцять осіб постраждали. Зазнали пошкоджень 30 будинків.
15 листопада – в перший день запуску програми “Зимова підтримка” – заявку на отримання 1000 гривень від держави подали близько 1 млн українців, це 1 мільярд гривень з бюджету. “Лише 1 млрд грн, витрачений на “тисячу Зеленського”, міг би забезпечити по додаткових 7,5 млн грн на потреби кожної бригади”, – такі підрахунки озвучила військовослужбовиця ЗСУ Юлія Микитенко, повідомляє Цензор.НЕТ.
Кількість тих, хто в Україні самовільно залишає частину, скоро зрівняється з кількістю тих, хто воює на полі бою. Про це заявив Роман Костенко, нардеп від “Голосу”, секретар комітету Верховної Ради з питань національної безпеки, оборони та розвідки, повідомляє видання Новини N. “Нам потрібно працювати із СЗЧ. У нас скоро СЗЧ дорівнюватиме нашій армії. І це буде окрема частина суспільства, яка потім ще буде претензії давати тим, хто воює”, – заявив він і зазначив, що переважна більшість тікає ще до потрапляння на фронт.
У Другу світову війну радянський диктатор сталін за чотири роки зумів дійти до Берліна. путін за стільки ж часу ціною величезних людських жертв обмежився лише мінімальними “здобутками”. Таку думку в новому інтерв’ю висловив президент Фінляндії Александр Стубб, повідомляє 24 Канал із посиланням на Associated Press. “Минуло майже чотири роки війни (повномасштабної війни в Україні. – 24 Канал). Росія навіть близько не дійшла до Києва. І не дійде”, – сказав європейський лідер. Окрім того, він припустив, що москва не сяде за стіл переговорів добровільно. На шляху до перемир’я є нібито три головні пункти: гарантії безпеки для України, відновлення її економіки та досягнення певної згоди щодо територіальних питань.
Нова підозра колишньому міністру розвитку громад і територій Олексію Чернишову та куму президенту Володимира Зеленського щодо участі в організації масштабної схеми “відкатів” у державному секторі енергетики може стати великим викликом для України в очах міжнародних донорів, вважає голова Антикорупційного центру “Межа” Мартина Богуславець. За її словами, все це разом із минулою підозрою щодо будівництва маєтків у Козині дуже погано впливає на імідж України у питанні пошуку фінансів на потреби країни у війні. “Це має вигляд того, що у нас гроші є, але ми їх спрямовуємо не на енергетику, а на лакшері-будиночки. І через усе це, аби воно не випливло нагору, влітку влада вирішила ламати НАБУ та САП”, – сказала в коментарі для телеканалу “Еспресо” Богуславець. “Це має ще гірший вигляд, ніж нашуміле свого часу Межигір’я Януковича”, – зазначила пані Богуславець.
Менше 30 учасників зібралося на анонсовану антикорупційну акцію протесту на Майдані Незалежності в центрі Києва. Як передає кореспондент агентства “Інтерфакс-Україна”, учасники акції зібралися після 12:00 15 листопада. Приблизно половина зних тримали в руках картонки з написами “Довіри більше немає, ви крадете у народу і ЗСУ”, “Ні корупції в Україні і зачинщикам її” та іншими, а також з вимогою відновити розформовану роту ударних безпілотних комплексів Юрія Касьянова. Акція пройшла мирно, зазначає видання. Прихильники президента України Володимира Зеленського в соцмережах звинуватили опозиційні політсили в закликах до протестів під час війни, у той же час самі ці політсили та їх представники з такими закликами не виступали, підсумовує “Інтерфакс-Україна”.
“Ми сьогодні були на Майдані! І сказали про своє обурення тим, що відбувається в Україні! Ні корупції! Ні мародерам, які під час війни наживаються на крові наших дітей! Ця справа Міндіча – остання крапля, яка розгориться в полум’я, якщо Зеленський не зрозуміє, що вже досить. Треба приймати рішучі міри. Сьогодні нас було небагато. Але, в народі зріє величезне обурення, і воно вкінці кінців вибухне”, – написала на своїй сторінці у Фейсбуці дружина покійного державника Степана Хмари Роксолана Хмара.
У Макарівській громаді пройшла чергова мирна акція “Не мовчи – полон вбиває”, учасники якої нагадали про необхідність постійно говорити про долю українських військових, що залишаються у російському полоні або досі не повернулися додому. Захід зібрав десятки мешканців громади, небайдужих містян і рідних зниклих чи утримуваних бранців, повідомляє видання “Вечірній Київ”.
У Києві нині зареєстровані 433 тисячі внутрішньо переміщених осіб, серед яких понад 70 тисяч дітей та більше 75 тисяч пенсіонерів, повідомила заступниця голови КМДА Марина Хонда. “З моменту реєстрації вони стають частиною нашої громади та мають доступ до всіх міських послуг – медицини, освіти, соціальної підтримки і пільгового проїзду”, – зазначила посадовиця. За три роки кількість ВПО у Києві зросла майже утричі, повідомляє Судово-юридична газета.
Середня заробітна плата у Києві у розрахунку на одного штатного працівника становила 40111 гривень у вересні. Про це виданню NV Бізнес повідомили в Головному управлінні статистики у місті Києві. До трійки видів економічної діяльності з найвищими середніми зарплатами у столиці увійшли: добувна промисловість і розроблення кар’єрів – 88420 грн (в середньому по Україні – 38409 грн); інформація та телекомунікації – 76179 грн (по Україні – 64330 грн); фінансова та страхова діяльність – 57183 грн (по Україні – 50706 грн). Вище за середню зарплату по Києву отримують у таких галузях економіки: промисловість – 45975 грн; переробна промисловість – 44032 грн; постачання електроенергії, газу, пари – 48809 грн; професійна, наукова та технічна діяльність – 44311 грн; державне управління та оборона – 49821 грн; надання інших видів послуг – 45369 грн.
Посол доброї волі ООН Анджеліна Джолі зустрілася з українцями, які живуть у прифронтових Херсоні та Миколаєві. “Цього тижня я відвідала Миколаїв та Херсон в Україні, щоб зустрітися з родинами, які живуть на передовій. Я була у захисному спорядженні, і для мене це було лише кілька днів. Сім’ї тут живуть з цим щодня. Вони перенесли свої школи, клініки та дитячі садки в укріплені підвали, рішуче налаштовані на те, що життя триватиме. Було важко, але надихаюче спостерігати за цим. Багато людей говорили зі мною про психологічний тягар життя під постійною загрозою – і про глибший страх бути забутими світом”, –
написала вона в Instagram. Джолі зазначила, що загроза дронів на Херсонщині є постійною та важкою. “Чути тихий гул у небі. Місцеві жителі називають це “людським сафарі”, коли дрони постійно використовуються для відстеження, полювання та тероризування людей. Був момент, коли нам довелося зупинитися та почекати, поки над головою пролетів дрон”, – пише вона.
У заступниці генерального прокурора України Марії Вдовиченко, яку Руслан Кравченко призначив на посаду у червні 2025 року, – прямі родинні зв’язки з росією. Її рідний брат зрадив Україну, а батько веде бізнес в тимчасово окупованому Криму. Про це йдеться у розслідуванні Центру протидії корупції, передає Цензор. НЕТ.
Перший заступник міністра освіти Євген Кудрявець купив другий Mercedes за 2,4 млн гривень. Про це редакція 368.media дізналася з декларацій посадовця. У червні цього року Кудрявець придбав електрокар Merce- des-Benz моделі EQS 450 (2023) за 2,4 мільйона гривень. Це майже у 2 рази більше, ніж його річна зарплата в МОН. Торік вона становила 1,37 мільйона гривень. У сім’ї Євгена Кудрявця це вже другий Mercedes придбаний за час, поки той працює на посаді першого заступника міністра, зазначає видання.
Після скандалу довкола “Міндічгейту” популярні українські виконавці відмовляються від участі у концертах Студії “Квартал-95”. Про це написав у Фейсбуці нардеп 8 скликання Борислав Береза, інформує Цензор.НЕТ. За словами пана Берези, після того, як хор “Гомін” повідомив про відмову виступати на концерті “Квартал-95”, про це ж заявила співачка Kola. І це ще не фінал.
Українська письменниця, політологиня та колишня бойова медикиня парамедичного батальйону “Госпітальєри” Анастасія Фомічова стала однією з переможців французької літературної премії імені Андре Мальро. Про це йдеться на сайті премії, повідомляє видання “Читомо”. Пані Фомічову відзначили за книжку “Воля. Доброволиця в українському опорі” (Volia: Enga- gee volontaire dans la resistance uk- rainienne). Перемогу вона здобула в номінації “Соціально свідома художня література”. “Я маю велику честь оголосити, що Volia отримала премію Андре Мальро, яка щороку присуджується за твори, присвячені людській долі, написані французькою мовою”, – написала пані Фомічова на своїй сторінці у LinkedIn. Вийшла книжка у вересні 2025 р. у французькому видавництві Grasset, яке існує з 1907 р.
У Києві презентували п’ятитомну монографію “Війни в лабіринтах. Історія спеціальних служб 1919–1945 рр.” автора Ігоря Ландера видавництва “Фоліо”. У презентації видання взяли участь співробітники Головного
Погляд · “Українці повинні пам’ятати: однією з важливих складових нашої перемоги є усунення російських наративів у гуманітарній сфері”. · с. 4сторінка оригіналу ↗ Метою журналістського розслідування є правда та вшанування пам’яті 15,5 млн українців, закатованих трьома голодоморами.
Тетяна ПАРХОМЧУК
У 1991 р. українська нація, яка протягом 70 років боролася проти московської окупації, відновила свою державність. Однак усі 34 роки незалежності влада в Україні знаходиться в руках комуністів та їхніх нащадків. Наслідки їхньої діяльності – це знищення економічного потенціалу України, роззброєння армії, доведення її до стану небоєздатності, ліквідація незалежних українських ЗМІ, створення “системи” скорочення української нації – з 53,5 млн залишилося 20 млн. На сьогодні вже можна чітко констатувати, що під гучними заявами про “реформи” знищено найкращу у світі освіту та медицину. Окремо варто згадати про Будапештський меморандум, який підписала Україна, а гарантами стали росія, США та Велика Британія. Згодом, до гарантій безпеки, територіальної цілісності та незалежності України долучилися Франція та Китай. За підрахунками фахівців, вартість переданої ядерної зброї складала 1,5-2 трильйони доларів. Путін розпочав війну за підтримки Китаю. Лише Велика Британія надала реальну військову та дипломатичну допомогу Україні, до якої згодом приєдналася США та Франція. До початку повномасштабного вторгнення, фактично з моменту незалежності, росія вела проти нас гуманітарну війну, використовуючи “п’яту колону” та агентів кремля. Активно проводилися спецоперації в освіті, науці, культурі тощо. Одним із центрів ідеологічного впливу ворога на суспільство є Інститут історії України, який у роки окупації виконував функції цензорів і активно виконує їх сьогодні. Під час окупаційної війни до Європи вимушено виїхало понад 10 млн українців, які зараз піднімають економіку ЄС. В той же час колишній міністр економіки, президент Київської школи економіки, яку заснував і фінансує В. Пінчук, пан Т. Милованов та академік Е. Лібанова закликають завезти в Україну 10 мільйонів іноземців, мотивуючи тим, що в Україні недостатньо робочих рук. Світові мафіозні клан та “п’ята колона”, розуміючи, що перемогти українців на полі бою не вдасться, розпочали спецоперацію по завезенню на українські землі іншого “етнічного матеріалу”. “Мільйонів 10. Готуйтеся до нової України… Будемо імпортувати не десятками тисяч, а мільйонами”, – заявив Милованов. За його прогнозами, в Україні мають залишитися 10, а може, 15 млн українців. Як швидко 10 млн індусів, пакистанців та узбеків збільшаться удвічі чи утричі? Тож “нова Україна” буде НЕ українська! За що вмирають українці на фронті – мабуть, за “щасливе життя” індусів та пакистанців? Українці розуміють плани глобалістів та захищаються самі. Дуже прості та ефективні форми і методи знищення України спільно з путіним, його агентами та сателітами, спрямованими на те, щоб забрати землю, корисні копалини, а з українців зробити сучасних білих рабів, про що заявляв свого часу комуніст Троцький (Льова Бронштейн). Таку політику московський сіонізм проводить вже більше 100 років. Тому нас і не підтримує Ізраїль під час війни за незалежність. Кожна влада протягом 34 років займалася лише питаннями збагачення, привласнення державної власності та українських монополій через механізми великого ошуканства (приватизації). Сьогоднішня влада теж намагається розпродати українські землі, корисні копалини, а українців вигнати зі своїх етнічних земель. В роки окупації та трьох голодоморів, в Україну ешелонами вже завозили мільйони московитів. Вони й стали представниками “русского міра” та “солдатами” путіна. Мета комуністичного режиму була знищити українську націю через масові вбивства, депортації та асиміляцію. Мета путіних та милованових–лібанових однакова – знищити українців як націю. Нинішні заяви цих осіб – це антидержавна діяльність, загроза національній безпеці та існуванню України як суб’єкта міжнародного права. Громадські організації, представники української діаспори неодноразово зверталися до президента В. Зеленського та представників влади стосовно діяльності “п’ятої колони” в Україні, яка веде гуманітарну війну на користь ворога. Жодної відповіді та жодної реакції досі немає. До прикладу, член Президії НАНУ, академік П. Толочко відкрито підтримував “русскій мір”, заперечував геноцид українців, а 18 січня 2022 р. особисто взяв участь у конференції “російського історічєского общєства”, підтримуючи російські наративи про “єдіную історію” та “єдіний народ”, яка відбулася у Москві під керівництвом голови російської розвідки Наришкіна. Це і є форми та методи роботи російських спецслужб, направлені на розмивання історичної правди та українських національних цінностей. У гуманітарній війні проти України вже понад 10 років активну участь бере центр HREC, очолюваний Л. Гриневич. Українське суспільство та діаспора надали свою оцінку діяльності центру: “Створений у 2013 році на кошти канадського мецената, Центр “Студії Голодомору” (HREC) розпочав дослідження цієї найважливішої та найболючішої теми в історії України. На
Листівка в м. Івано'Франківську, листопад 2025 р.
жаль, благодійні фінансові ресурси було спрямовано на те, аби підірвати, а не підтримати українську історіографію про втрати внаслідок Голодомору. Центр розпочав в Україні “війну жертв”, у якій “переможців” нагороджують грантами та призами, а ті, хто “програв”, втрачають право на публікацію, якщо вони кидають виклик парадигмі, яку просувають лояльні до кремлівської ідеології учні історичної школи професора Кульчицького – Геннадій Єфіменко і Людмила Гриневич”. Історики Інституту історії Л. Гриневич та Г. Касьянов 24 вересня 2020 р. виступили на вебінарі німецько-української комісії “Чи був Голодомор геноцидом?” з антиукраїнськими доповідями, підтримавши виступ Януковича у квітні 2010 р. на засіданні ПАРЄ, в якому він заперечував геноцид Української нації. У роботі німецько-української комісії істориків, яка фактично займалася приховуванням злочинів кремля, брали участь Я. Грицак (голова), П. Барвінська, Г. Грінченко, В. Гриневич, О. Лисенко, Ю. Шаповал, І. Щупак, Л. Гриневич та Г. Касьянов. Під тиском громадськості МЗС України відкликало патронат над німецько-українською комісією істориків у зв’язку з тим, що “комісія остаточно втратила рештки довіри української сторони, а її діяльність не відповідає національним інтересам України”. Незрозуміло, чому правоохоронні органи України не реагують на антидержавну діяльність цих осіб, які й досі працюють в інтересах ворога. До прикладу, 22 травня 2024 р. Я. Грицак під час виступу на комітеті ПАРЄ заперечував злочин геноциду українців, вчинений комуністичним режимом, а промосковський історик Г. Касьянов взагалі втік з України до Польщі, а згодом до рф, змінив прізвище та продовжує займатися підривною діяльністю проти Української держави. Крім того, під час журналістського розслідування отримано інформацію, що Таірова-Яковлєва є керівником “Центра изучения истории Украины” при Санкт-Петербурзькому державному університеті, який діє спільно з Інститутом історії РАН РФ, співпрацює з Інститутом історії НАНУ та Канадським інститутом українських студій (КІУС), який очолює Н. Ханенко-Фрізен, протеже бізнесмена Д. Темертея. Центр
HREC в Україні, очолюваний Л. Гриневич, підпорядковується Ханенко-Фрізен та фінансується Темертеєм. Після проведення Міжнародного форуму 07 вересня 2021 р., на якому вчені, дослідники та слідчі презентували новітні дослідження Голодомору-геноциду та доведену чисельність знищених українців у 10,5 млн, уже за кілька тижнів до Канади на термінову зустріч до Темертея вилетіли Л. Гриневич та колишній голова УІНП В. В’ятрович. Згодом саме Ханенко-Фрізен прибула до України для вирішення питання знищення новітніх досліджень. До цього часу незрозуміло, чому історик В. В’ятрович, який позиціонує себе “патріотом”, різко змінив свою позицію у 2016 р. з 10 млн жертв до проросійської цифри 3,5 млн. Потребує також роз’яснення його лист від 6.10.2016 р. до Волинської обласної державної адміністрації, яким голова УІНП вважає недоцільним проведення окремої міжнародної конференції з Голодомору. У своїй статті “Для кого і для чого?” екс-президент СКУ А. Лозинський згадує розмову з В’ятровичем: “він обрав меншу цифру, бо хотів трохи спокою. Не знаю чи компроміс чи компромат приніс йому спокій?”. Продовжуючи, пан Лозинський зазначив: “Одна впливова організація (Україно-єврейська зустріч), яка фінансується канадським філантропом, має великий вплив в Україні, зокрема в Києво-Могилянській академії та в діаспорі на сам Світовий Конгрес Українців. Його гроші завдали багато шкоди в освітньому полі. Українську історію спотворили”. За ініціативою Темертея, колишній міністр культури Ткаченко та Дробович ліквідували єдиний в Україні Інститут дослідження Голодомору та звільнили всіх провідних науковців. З цього приводу українська громадськість та діаспора неодноразово звертали увагу суспільства на так звану “благодійну” діяльність Темертея через “Україно-єврейську зустріч” та HREC, яка спрямована виключно на фінансування проєктів з метою знищення правдивої української історії, української ідентичності та підтримку ворога. Судячи з викладеного, слід дійти висновку, що російські спецслужби використовують Темертея для ведення гуманітарної війни проти України.
Одним із прикладів антиукраїнської діяльності Темертея є його участь у гучних скандалах під час будівництва меморіального комплексу “Бабин Яр” – сакрального місця для українців та євреїв. Однак суспільству було запропоновано два проєкти – російський та єврейський. Чомусь забули про 170 тис. українців – жертв комуністичного режиму. Це приклад, як Темертей закрив українське питання в Бабиному Яру. Наступна його спецоперація проти України, яку він намагається завершити до кінця життя, – це принизити українців та створити антиукраїнський музей Голодомору. Держава вклала у будівництво музею, яке триває майже 20 років, мільярди гривень на стіни, а на експозицію, яка має найважливіше значення для висвітлення правди про злочини кремля, не вистачило всього кількох мільйонів, які чомусь може надати лише Темертей під виставлені ним умови. Його неукраїнська експертна група створює експозицію, у якій буде представлено “хлібозаготівлі та голод, від якого померло 3,5 млн осіб”, а не злочин геноциду: арешти, катування, засудження, розстріли, депортації та масове знищення понад 10 млн українців. Нещодавно у інформаційному просторі з’явилася інформація, що уряд Канади виділив кошти для добудови музею Голодомору. Однак, як з’ясувалося, уряд Канади не виділяв жодних коштів на добудову музею. З цього приводу, громадські організації України звернулися до КМУ, ВРУ та Посольства Канади. Звернення було опубліковане 15 лютого 2024 року в ЗМІ. Протягом майже двох років уряд та посольство не вважали за потрібне надати відповіді. Журналісти встановили, що кошти намагається надати бізнесмен Темертей під виставлені ним умови та “золоту табличку” з його іменем в музеї. Нам нав’язують чужу ідеологічну складову, намагаючись приховати правду про організаторів та виконавців злочину геноциду. Незрозуміло, який вагомий внесок “у становлення незалежної України” вніс Темертей та отримав 20 серпня 2025 р. відзнаку “Національна легенда України”. Українці повинні пам’ятати: однією з важливих складових нашої перемоги є усунення російських наративів у гуманітарній сфері та відновлення своєї правдивої історії, до чого закликають європейські партнери, зокрема в Резолюції Європарламенту від 23 січня 2025 року “Щодо дезінформації та історичної фальсифікації Росії для виправдання її агресивної війни проти України”. Журналісти та українська громадськість очікують реакції від президента В. Зеленського та уряду щодо вжиття заходів для припинення впливу та діяльності осіб чи груп, які можуть діяти всупереч інтересам України. Крім того, суспільство вимагає проведення відповідних розслідувань правоохоронними органами стосовно дій, які можуть містити ознаки державної зради. Далі буде…
Висловлюю щиру подяку всім, хто проявив небайдужість і гідну громадянську позицію, надаючи матеріали для журналістського розслідування.
Пошта “СП” · “Величезний духовний і культурний потенціал має українська нація”. · с. 5сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
дійників, які мають свої пріоритети у формуванні історичної пам’яті. Наприклад, одна впливова організація, що фінансується, я гадаю, українсько-канадським філантропом, має великий вплив в Україні, зокрема в Києво-Могилянській академії, та в діаспорі на сам Світовий конгрес українців (Українсько-єврейська зустріч). Його гроші завдали багато недоречної шкоди. Українську історію спотворили. Важливо, очевидно, як писав депутат, “до 5 мільйонів”, щоб не перевищити символічну цифру єврейського Голокосту, яка була встановлена без будь-яких серйозних демографічних досліджень, але це єврейська прерогатива. Видатний єврейський історик Голокосту Рауль Хільберг був би стурбований. Це добре розуміє не лише народний депутат, а й певні впливові структури в Україні та за її межами. Я ніколи не сперечатимуся з єврейським народом щодо кількості жертв їхнього геноциду. Я щиро їм співчуваю. Алея не дозволю жодним зовнішнім установам чи філантропам впливати на дослідження кількості жертв нашого українського геноциду через слабких чи жадібних манкуртів. Цей народний депутат повинен вибачитися перед нашими жертвами Голодомору, тими, кого вже підрахували, і тими, кого встановлять подальші дослідження. Він цього не зробить, але дослідження продовжаться. Ми незалежні лише 34 роки, і в перші роки ми були переважно людьми, вихованими в системі, яка приховувала Голодомор протягом 70 років. Дозвольте нам самостійно оцінити нашу найбільшу трагедію та вшанувати наших жертв.
13 листопада 2025 р.
п’єси, з під пера Р. Горак вийшло ще кілька п’єс про діячів української культури (М. Вовчка, С. Крушельницьку, О. Кобилянську, М. Заньковецьку та ін.), які також побачили світло театральної рампи у Львові, а їх тексти зібрані драматургом збірці п’єс “Поцілунок самотності” (Львів, 2021). Крім того, Р. Горак є автором низки сценаріїв для театральних заходів, рецензентом низки театральних вистав, автором радіопередач про життя і діяльність співаків Львівської опери, науковим консультантом для створення художніх фільмів режисера Олега Бійми. Праці віддавав себе до останнього дня життя, працюючи над книгою про Осипа Маковея. Попри письменницьку працю був завжди відкритий до спілкування з публікою, читачем: брав участь у численних презентаціях книг, був учасником “Заньківчанських вечорів”, мав хист до усного, розмовного жанру. Його виступи завжди приваблювали публіку новизною інформації, несподіваними аспектами її подачі, легкістю і доступністю мовленого і писаного слова. Р. Горак зазнав і суто людського, життєвого щастя. Створив гарну міцну сім’ю: відсвяткував із дружиною “золоте весілля”, виховав свідомими українцями і вивінував в люди трьох синів, дочекався і спостерігав зростання онуків. Адепт, тонкий спостерігач і поціновувач природи, багато праці доклав до облаштування свого “письменницького будинку” – дачі під Львовом, де не тільки натхненно творив, але й займався садівництвом та городництвом. Смерть Р. Горака болем резонувала у серцях багатьох дослідників та вболівальників за долю тої культури. Він залишиться прикладом не лише шаленої працездатності, творчого горіння, відданості науковій і творчій праці для того, аби показати величезний духовний і культурний потенціал, який має українська нація у своїх представниках в науці, мистецтві, літературі. Особливо тепер, в часі російсько-української війни, в часі піднесення українського національного духу, з одного боку, і профанізації, здрібнілості українського культурного вияву – з іншого, наявність таких дослідників-діячів, як Роман Горак, їхніх творів і досліджень є особливо потрібна, необхідне його детальне доступне, але аргументоване в документальній основі слово про життя та діяльність українських діячів.
Пошта “СП” · “Величезний духовний і культурний потенціал має українська нація”. · с. 5сторінка оригіналу ↗ Аскольд ЛОЗИНСЬКИЙ, правник, експрезидент Світового Конгресу Українців
Я був дуже здивований, коли прочитав, що народний депутат України надіслав листа до Київської міської державної адміністрації стосовно розміщення зовнішньої реклами (білбордів) у місті Києві щодо, як він висловився, “фальсифікованих даних про кількість жертв Голодомору (10,5 мільйонів українців)”. Далі в листі народний депутат називає значно нижчу цифру, від 2,6 до 5 мільйонів. Оскільки цей конкретний народний депутат не є ні істориком, ні демографом, він посилається на різні джерела, аж ніяк не на первинні. Мені здається, що він не був в архівах. У листі він додає, на мою думку, дуже дивне речення: “Таким чином, для країни-агресора (Росії. – А. Л.) відкривається широкий простір для інформаційно-психологічних операцій, дискредитуючи тему Голодомо-
Яким ГОРАК, кандидат мистецтвознавства
16 листопада 2025 року відійшов у вічність письменник, лавреат Національної премії ім. Т. Шевченка і низки літературних премій (ім. І. Франка, М. Возняка, П. Куліша, Б. Лепкого та ін.), член Національної спілки письменників України, заслужений працівник культури України, науковець, літературно-мистецький критик, сподвижник музейної справи, педагог низки українських вишів, дослідник української культури Роман Дмитрович Горак. Уродженець містечка Городок на Львівщині, початкову освіту Р. Горак здобув у школах рідного містечка, відтак навчався на хімічному факультеті Львівського державного університету ім. І. Франка. По закінченні навчання завершив 1971 р. аспірантуру в університеті, а 1972-го захистив кандидатську дисертацію, здобувши вчене звання кандидата хімічних наук. Як хімік мав також кілька винахідницьких патентів. Працював у вищих навчальних закладах та науково-дослідних інститутах України (у містах Хмельницькому, Бориславі, ав 1974–1992 роках був старшим науковим співробітником Львівського медичного інституту). З років навчання мав великий інтерес до української літератури. Багато для цього спричинилося його літературно-мистецьке оточення, глибока самоосвіта, спілкування в студентські роки з письменницею Іриною Вільде, зустрічі з письменниками Михайлом Яцківим, Ольгою Дучимінською, перекладачем Юрієм Мушаком та літературознавцем Степаном Щуратом. Першою пробою пера був молодого автора був роман про Івана Франка “Велике червоне сонце”, який, скритикований рецензентами, залишився неопублікованим. Друкований дебют відбувся 1978 р. у журналі “Жовтень” розвідкою “Корпанюки” – про визначну родину майстрів-різьбярів з Гуцульщини. Серед перших значних публікацій – публікація в тому ж журналі роману “Шашкевич” 1981 р. та книги “Тричі мені являлася любов” 1983 р. Остання на свій час стала бестселером і визначила постать Івана Франка як центральну в дослідженнях та художньому осмисленні. Центральним жанром в творчості Р. Горака стала есеїстика, основним тематичним напрямом – біографістика, серед якої значну увагу дослідника приваблюють геру в українському та світовому інформаційних просторах”. Гадаю, завжди добре підкріплювати свою аргументацію патріотизмом. Той, хто найголосніше кричить про свій патріотизм, ймовірно, вважає себе переконливим. Але це не працює з мислячою та освіченою публікою. Я написав листа депутату. У листі я виклав такий аргумент: “Питання кількості жертв – це динамічне дослідження, яке ні ви, ні я не проводили. До речі, ніхто в діаспорі серйозно його не вивчав. Ще в 1930-х роках іноземні дипломати, і ви знаєте, що це були професійні розвідники, такі як Серджіо Граденіго, Отто Шиллер, Карл Вальтер та інші, повідомляли про 9-10 мільйонів жертв. Серджіо Граденіго та Вільям Гант писали про 15 мільйонів, про що вони достовірно знали з урядових джерел. У 1980-х роках британський історик Роберт Конквест встановив, що загинуло щонайменше 6 мільйонів: п’ятеро в Україні та один мільйон українців за межами України. Радянський історик Станіслав Кульчицький продовжив справу свого вчителя Романцова, який прийшов до Інституту радянської історії з лав НКВС і якому офіційно за радянських часів дозволили “досліджувати голод”. Він проштовхнув у науку російські наративи, послані зверху, про посуху, “перегини на місцях” та 3,5 мільйона жертв. Його учень продовжує справу свого вчителя й донині. З часів незалежності лише кілька демографів чи істориків з діаспори досліджували це питання в архіві, хоч і дуже поверхово. До речі, це видно з нечастоти їхніх візитів до архівів, що є загальновідомою справою. Міжнародна асоціація дослідників Голодомору-геноциду, очолювана професором Сергійчуком, серйозно займається цим питанням протягом останніх 15 років. Тільки жертвами дітей було понад 4 мільйони. Але це ще не все. Дослідження досі проводяться. Ні ви, ні я не були в архівах. Тому мене дивує ваша рішучість, а також ваш опір популяризації досліджень щодо кількості жертв геноциду серед українців. Ще більше мене дивує ваше твердження, що, мовляв, дослідження та дискусії – це вода на млин ворога. І тому я ставлю вам питання: для кого і чому ви це робите? Будь ласка, надайте щиру та аналітична відповідь”. Поки що відповіді немає, але є час. Цей народний депутат – не перший “патріот”, який мене здивував. Я нічого про нього не знаю, хоча й зустрічався. Однак я знаю, що цілий табір українців, які вважають себе націоналістами, повторює ту саму нісенітницю. Мабуть, краще не називати їх імен. Але достатньо сказати, що один історик націоналістичної спрямованості, який очолював Інститут національної пам’яті, сказав мені, що він обрав меншу цифру жертв Голодомору, бо його всюди критикували за позицію з інших питань, і йому потрібен був невеликий спокій. Не знаю, чи цей компроміс чи компромат приніс йому спокій. Схоже, що справа тут не у впливі Москви, а у впливі деяких фінансових благо-
Пошта “СП” · “Величезний духовний і культурний потенціал має українська нація”. · с. 5сторінка оригіналу ↗ Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу
неалогічні дослідження. Домінуючими у спадщині Р. Горака є франкознавчі дослідження, серед яких особливо виділяється написана у співавторстві з Ярославом Гнатівом десятитомна монографія про Каменяра. Фундаментальна праця стала підставою присвоєння 2011 р. її авторам звання лавреата Національної премії ім. Т. Шевченка. Органічним супроводом дослідницьких зацікавлень Р. Горака І. Франком стало те, що впродовж 25 років – з 1992 по 2017 р. – Р. Горак очолював Львівський літературно-меморіальний музей І. Франка. За його директорства музей став потужним науковим вогнищем франкознавства, здобув статус національного. Р. Горак був ініціатором видання та головним упорядником “Наукового вісника музею Івана Франка”, в якому публікувалися нові джерелознавчі наукові розвідки про Каменяра і його оточення. За каденції директорування Р. Горака було випущено 20 випусків цього видання. Однак і поза І. Франком сфера дослідницьких зацікавлень письменника широка: до неї входять історичні постаті (Д. Вітовський, Є. Коновалець, В. Білас та Д. Данилишин, Р. Різняк, постаті упівців рідної Городоччини), письменники (М. Шашкевич, М. Устиянович, Л. Мартович, М. Черемшина, В. Стефаник, С. Ковалів, Б. Лепкий, В. Будзиновський, І. Керницький, В. Ткачук), музиканти (К. Ліпінський, К. Цісик), науковці (Р. Кучер), художники (Б. Олійник, П. Маркович, С. Караффа-Корбут, В. Откович, В. Патик, І. Самотос, М. Дмитрів), артисти (Лесь Курбас, Леся Кривицька, І. Біберович, С. Максимчук, Б. Мірус, А. Бабенко, В. Чайка), подвижники музейної справи. Написання дослідження про кожну з названих персоналій супроводжувалося значною працею над архівами, пошуком та спілкуванням з нащадками і родичами, виступами з доповідями на конференціях, подорожами місцями життя та діяльності діячів. Окремим напрямком були краєзнавчі дослідження регіонів, містечок і сіл, з якими в різні періоди діяльності було пов’язане перебування та діяльність Івана Франка. Попри те Р. Горакові належить фундаментальна краєзнавча праця про рідний Городок (видана 2023). Назагал, Р. Горак – автор коло 60 виданих монографічних книг, які стали істотним внеском в українознавчу науку, вводять у науковий обіг і систематизують нові, досі незнані архівні документи. Багатий науково-дослідницький досвід знайшов продовження у педагогічній праці. 2002 року Р. Горака було запрошення до викладання в alma mater – рідний Львівський національний Університет імені І. Франка – на посаду професора кафедри української літератури. На цій посаді він пропрацював до 2018 року. З дослідницькою сферою Р. Горака пов’язана його редакторсько-видавнича праця, спрямована на відродження письменницької спадщини низки забутих письменнників. За його упорядкування і редакції були зібрані в монографічні видання твори В. Будзиновського, О. Дучимінської, М. Рошкевич, В. Загаєвича, І. Керницького, В. Ткачука. Ще однією сферою творчої праці Р. Горака була драматургія. Дебютом в цій сфері стала його п’єса “Картка любові”, прем’єрована на камерній сцені Національного академічного драматичного театру ім. М. Заньковецької у Львові, яка витримала понад сотню вистав. Крім цієї
Геноцид · “Совість істориків не може бути спокійною до того часу, поки ми не скажемо повну правду”. · с. 6сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
лише про кілька характерних і різножанрових епізодів цієї важливої діяльності. Насамперед нагадаю, що запалені свічки в національний День пам’яті жертв Голодоморів у вікнах Культурного центру України в Москві, що виходили на Арбат, у тому числі мого кабінету, з’являлися, починаючи з 2004 року, коли ця пропозиція про “свічу у вікні” американського історика і політолога Джеймса Мейса була вперше втілена в Україні. Щороку в четверту суботу листопада в Українському домі на великому екрані транслювалася з України меморіальна церемонія, в якій у стінах Центру брали участь сотні людей, оголошувалася загальнонаціональна хвилина мовчання. Зі свого боку, ми проводили низку завчасно й ретельно підготовлених заходів. Яскравий спогад – про концерт-реквієм пам’яті жертв Голодоморів 24 листопада 2007 року, в якому взяли участь… хорова капела “Почайна” Національного університету “Києво-Могилянська академія”, камерний оркестр “Київська камерата” та хорова капела “Славутич” Культурного центру України в Москві. Уявіть собі масштаб і духовну потужність цього скорботного дійства в самому центрі Москви – винуватиці страшного Голодомору – в арбатському будинку №9, над яким майорів синьо-жовтий Державний прапор України. Навіть книгу я видав 2004 року під назвою “Прапор України на Арбаті”… Цей вечір особливо запам’ятався, але він підтверджений і документально – є прекрасна кольорова фотографія з усіма учасниками неймовірного концерту-реквієму. Взагалі все, про що розповідаю, зафіксовано в текстах, світлинах і відзивах – ми видали 6 документальних книг обсягом понад 2 тис. сторінок про діяльність Культурного центру України в Москві. П’ятнадцятого жовтня 2008- го, тобто в рік створення в Києві Національного музею Голодомору-геноциду, в Культурному центрі України в Москві відбулася презентація чотиритомного видання матеріалів Конгресовопрезидентської комісії США “Великий голод в Україні 1932–1933 рр. Свідчення очевидців для Комісії Конгресу США”, яке представив доктор історичних наук, заступник директора Інституту історії України НАН України Станіслав Кульчицький. Він розповів, що комісія звернулася по допомогу до відомого радянолога Джеймса Мейса. Власне, завдяки йому та Роберту Конквесту світ дізнався про Голодомор в Україні 1932–1933 років. Зважаючи на те, що доступу до радянських архівів не було, науковці зібрали живі свідчення 203 українців. У результаті побачили світ 1600 сторінок історії українського села, доведеного радянським режимом до межі життя і смерті.
Геноцид · “Совість істориків не може бути спокійною до того часу, поки ми не скажемо повну правду”. · с. 6сторінка оригіналу ↗ Волею долі наприкінці 1980-х років мені випала скромна дотичність до перших кроків офіційного визнання Голодомору 1932–1933 років в Україні та ствердження правди про нього (на початку нинішнього століття) безпосередньо в імперській Москві.
Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
Офіційне визнання голоду в Україні У липні 1987 року мене було призначено на посаду заступника директора – завідувача Архівом науково-дослідної установи, що нині називається Інститут політичних і етнонаціональних досліджень імені І. Ф. Кураса НАН України. Іван Курас тоді працював заступником директора з наукової роботи (директором був Фелікс Рудич). На той час ми вже були знайомі з Іваном Федоровичем близько 20 років, 16 із них трудилися пліч-о-пліч, міцно дружили. Нітрохи не перебільшую. На одній зі своїх книг Іван Федорович якраз на початку 1987 року залишив автограф: “Дорогому Володимиру Юхимовичу – моєму другу і соратнику – з повагою і любов’ю. І. Курас”. Так от, ми брали участь у підготовці доповіді Володимира Щербицького в грудні 1987 року, до 70-річчя утворення Радянської України, передусім історичних сюжетів. Правду кажучи, у промові Щербицького трагічні події оцінювалися в традиційному для тих часів дусі: “Поворотом історичного значення для зміцнення позицій соціалізму на селі стала колективізація”. Зазначалося, що перехід до колективного господарювання був далеко не простим. Невиправдане форсування темпів, переважно адміністративні методи керівництва, грубі порушення принципу добровільності, викривлення лінії у ставленні до середняка і в боротьбі проти куркульства дуже ускладнили обстановку на селі. Загалом нічого нового, тим більше революційного, у цих констатаціях не було. Проте далі йшла така фраза: “Все це зумовило серйозні продовольчі труднощі наприкінці 1932-го – на початку 1933 років, а в ряді сільських місцевостей і голод”. Ось ці виділені мною слова й стали справжнім вибухом, бо в історичній науці, тим більше в офіційних документах, до того часу на це слово – голод – було накладено табу. Відомий дослідник Голодомору Станіслав Кульчицький зазначав, що ще на початку 1930-х років заборона слова “голод” була одним із трьох елементів терору над Україною поряд із хлібозаготівлею, під маскуванням якої вилучалися всі запаси їжі, та блокадою України й Кубані, що забезпечувало дозоване винищення українського населення. Звісно, вивільнитися від історичного табу було необхідно, але, але... Пам’ятаю, що “нагорі” згадані сім слів із доповіді кілька разів викидали з тексту, але Іван Федорович уперто вставляв їх знову, кажучи, що від цього залежать подальше розроблення проблеми в Україні та поширення правди про неї в майбутньому. Урештірешт, згадка про голод залишилася. Звичайно, у тому була заслуга не лише Кураса, багато суб’єктивних і об’єктивних обставин того часу вимагали принципово нового підходу до проблеми, проте я виокремлюю саме Кураса, котрий на моїх очах не відсунув на майбутнє історично необхідні слова. Хай там як, Володимир Щербицький уперше офіційно визнав голод в Україні. Саме це дозволило тоді розгорнути ґрунтовне документальне забезпечення і наукове дослідження раніше табуйованої проблеми. Передусім історики дістали можливість працювати в архівах, писати на цю тему. Навіть у висновках спеціальної комісії Конгресу США з питань дослідження Голодомору 1932–1933 років в Україні (квітень 1988 року) зазначалося: “Хоча радянські історики та промовці ніколи не давали точного й адекватного звіту, значний прогрес був досягнутий останніми місяцями” (виділено мною. – В. М.). У цій фразі якраз і зафіксовано повну неможливість у радянські часи писати й говорити правду про голод та факт історичної промови Щербицького, що, нарешті, значною мірою розв’язала руки дослідникам в Україні. Один із них, уже згаданий Станіслав Кульчицький, писав, що після кількох місяців роботи в архівах він докладно розібрався з проблемами сільського господарства і селянства на початку 30-х років. (Уже на початку 1988 року Кульчицький опублікував в “Українському історичному журналі” статтю про становище в сільському господарстві України в 1931–1933 роках, а ще через рік – серію статей про голод в “Літературній Україні”). “Зробити це так швидко, – зазначав Кульчицький, – удалося тому, що вперше стали доступні всі матеріали архівного фонду ЦК Компартії України”. Ідеться про Партійний архів Інституту історії партії при ЦК Компартії України (нині – Центральний державний архів громадських об’єднань та україніки), який Іван Федорович очолював у 1983–1987 роках, а я – у 1987–1989 роках (після мене архів очолював Руслан Пиріг). Маю засвідчити, що жодних спеціальних документів чи навіть усних вказівок, що дозволяли наприкінці 1980-х років розширювати доступ дослідників в особливо секретні фонди ЦК, у той час не було. Проте чимало залежало від самого керівника архіву, і ми робили все можливе для того, щоб українські вчені якнайшвидше отримали десятиліттями недоступні архівні матеріали. Ба більше, для виконання важливого надзавдання я вважав за необхідне повністю залучити до роботи наших фахівців-архівістів. Як відзначено в “Енциклопедії історії України” щодо Володимира Мельниченка, “з його ініціативи співробітники архіву розгорнули велику пошукову роботу, в тому числі в архівосховищах Москви, з метою створення документального збірника про Голодомор 1932–1933 років в УСРР”. Участі в його підготовці не брав, бо з весни 1989 року працював уже в Москві. Проте, спасибі колегам, і про мене вони не забули. На примірнику книги, подарованої мені у грудні 1990 року Феліксом Рудичем і Русланом Пирогом, залишилися щирі слова: “Одному з зачинателів цього видання – вдячність і добрі побажання”. Щоб уявити повну правду про видання цього проривного збірника, скажу, що мудрий Іван Курас не тільки доклав руку до написання відповідної постанови раніше всесильного ЦК Компартії України, якому й часу тоді залишалося на кінцеву діяльність всього-нічого, а й зосередив на її втіленні свій організаторський талант і неабиякі зусилля (безперечно, його підтримував і досвідчений директор Фелікс Рудич, вони працювали поруч загалом понад 20 років). У результаті 26 січня 1990 року в іще радянському контексті з’явилася постанова ЦК “Про голод 1932–1933 років на Україні та публікацію пов’язаних з ним архівних документів”. У постанові визнавалося, що “голод 1932–1933 років став справжньою трагедією народу, наслідком злочинного курсу Сталіна та його найближчого оточення”, і було доручено видати вже згаданий збірник у тому ж 1990 році. Що й було зроблено. Книга “Голод 1932–1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів” побачила світ восени 1990 року під орудою Івана Кураса і Руслана Пирога (керівник упорядників). Процитую доктора історичних наук, професора Юрія Шаповала: “Це було перше наукове видання на просторах тодішнього СРСР, у якому (за рішенням Політбюро ЦК Компартії України!) були опубліковані убивчі за своїм змістом документи вищих партійно-державних інстанцій УРСР… Виходило, що голод 1932–1933 років – зовсім не вигадки представників української діаспори, а абсолютний історичний факт”. Пройде ще близько десяти років, як “День пам’яті жертв Голодоморів” буде затверджено указом Президента України Леоніда Кучми, та понад півтора десятиліття, поки в листопаді 2006- го Верховна Рада України визнає Голодомор 1932–1933 років геноцидом проти українського народу. Та перші реальні кроки в цьому напрямку було зроблено в Україні наприкінці 80-х років минулого століття за безпосередньої участі Івана Кураса. Моя позиція в той час була висловлена гранично чітко й однозначно. Щоб не бути голослівним, процитую з брошури “В ім’я правди історії”, що вийшла восени 1988 року в товаристві “Знання”: “Дуже важливо об’єднати зусилля суспільствознавців республіки для вияснення причин, масштабу, наслідків і уроків голоду 1933 року в Україні. Цілі десятиліття у нас замовчувалася ця трагедія в житті українського народу... Чому ж голодувала Україна, та й не тільки вона, на шістнадцятому році Радянської влади?.. Совість істориків не може бути спокійною до того часу, поки ми не скажемо повну правду”. Ще працюючи над текстом, показував ці рядки Борису Олійнику, і він не лише підтримав такий підхід, а й, будучи секретарем правління Спілки письменників України, зініціював мій виступ у Спілці в червні 1988 року – “розмову по щирості” (так зазначалося в запрошенні) про “правду документів”. Ніколи не забуду, що оплески тоді пролунали після того, як… розпочав виступ українською мовою. На початку липня того ж 1988-го, виступаючи на XIX партійній конференції, Борис Олійник висунув вимогу “з’ясувати ще й причини голоду 1933-го, який позбавив життя мільйони українців, назвати поіменно тих, із чиєї вини сталася ця трагедія”. Цей запит-вирок уперше прозвучав на кремлівській території й відкрив епоху створення “Білої книги” про чорні злочини 1932–1933 років.
Правда про Голодомор в Україні прозвучала в імперській Москві у повний голос З початку нинішнього століття в Культурному центрі України в Москві здійснювався проєкт “Голодомор в Україні очима істориків і мовою документів” (назву було перенесено мною з Києва), у рамках якого проходили історичні читання, презентації наукових монографій і художніх книг, зустрічі з відомими вченими тощо. Звісно, про все розповісти немає можливості, коротко скажу
На перехрестях історії · “Пізнання людиноцентричності в історії народів та ролі усної історії в розвитку української державності”. · с. 7сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
ляни гинули від польських сил. Усередині вересня 1939 р. українсько-польське протистояння поширилося на села Львівського воєводства у яких польські військові жорстоко розстрілювали беззахисних повстанців. Таким чином у багатьох селах гинули по 3- 5 селян. Історик-пошуковець, досліджуючи українські жертви польських вбивств, прийшов до такої картини. Так у Волинському воєводстві українські жертви, встановлені у 8-ми повітах з 11-ти налічували – 318 загиблих; Люблінському в 1-му з 19 – 6; Львівському у 12-ти з 27-ми – 237; Поліському в 3-ох з 9-ти –17; Станиславівському в 9-ти з 12-ти – 311; Тернопільському в 12-ти з 17- ти повітів – 101. Разом у зазначених 45- ти повітах за двомісячний період (вересень-жовтень 1939) потерпіло не менше 1360 осіб. З них 943 убитих і 364 поранених. Отже, в українській історіографії до цих пір ніхто з істориків не торкався проблематики кількості втрат українців у цих двох трагічних місяцях початку Другої світової війни, як також втрат українських військових у складі польської армії на протинімецькому фронті. Внаслідок довготривалої кількарічної роботи укладач створив електронну базу даних у яких подав інформацію про українські жертви польських вбивств зазначеного періоду. Ця база на даний час містить 1360 записів та 692 особи зі встановленими прізвищами. Реєстр загиблих автор подав за географічним принципом тогочасного польського адміністративного поділу на шість воєводств. У їх межах в алфавітному порядку виділив встановлені населені пункти та прізвища полеглих. Списки доповнив статистичними даними про кожний повіт та населеними пунктами де зафіксовані українські втрати 1939 р. Підсумовуючи зазначену монографію, відзначимо її особливе значення для історії польсько-українського конфлікту, адже до цього часу українська історіографія її вивченням не займалася. Дослідник Андрій Яремчук відкрив невідому сторінку української історії початку Другої світової війни. Сподіваємося, що монографія прихильно буде зустрінута українською та польською громадськістю, усіма, хто не байдужий до розширення та зміцнення дружніх польсько-українських контактів. Вся ця робота здійснена за фінансової підтримки Фонду Катедр Українознавства добродійної установи у США і вона продовжується над вивченням наступних сторінок українсько-польського протистояння 1940–1947 рр.
На перехрестях історії · “Пізнання людиноцентричності в історії народів та ролі усної історії в розвитку української державності”. · с. 7сторінка оригіналу ↗ Відкриваючи знаменну презентацію, я особливо наголосив, що дослідження Голодомору в Україні “стало можливим лише в другій половині 1980-х років, коли було знято табу із самого слова “голод” і з’явилися публікації в пресі Станіслава Кульчицького”. Про нашу роботу було відомо в Україні. Скажімо, у грудні 2008 року у Всеукраїнському культурологічному тижневику “Слово Просвіти” було вміщено інформацію про мій виступ 22 листопада на відкритті в Культурному центрі України зібрання української громади з нагоди Загальноукраїнської акції “Засвіти свічку” та Національної хвилини мовчання на вшанування пам’яті жертв Голодомору в Україні. Двадцять шостого листопада 2010-го в Культурному центрі, який того року здобув статус Національного, відкрилася книжкова виставка, присвячена Дню пам’яті жертв Голодоморів. Крім уже згаданого чотиритомного видання, на ній було представлено практично всі найновіші видання про голодомори 1921–1923, 1932–1933 і 1946–1947 років в Україні, зокрема: “Голодомор 1932–1933 років в Україні: Документи і матеріали”; “Український голокост 1932–1933: Свідчення тих, хто вижив” (у 4-х томах); “Портрет темряви” (у 2-х томах); “Голодомор 1932–1933 років – геноцид українського народу”; “Голод 33: Народна книга-меморіал” (одне з перших видань про трагедію). Серед авторських книг – презентована 2008 року в Українському домі “Свіча пам’яті. Усна історія про геноцид українців у 1932–1933 роках” доктора історичних наук Валентини Борисенко з Інституту українознавства Міністерства освіти і науки України. У Національному культурному центрі України представив свої праці керівник Центру досліджень геноциду українського народу Інституту історії України НАН України доктор історичних наук Василь Марочко, зокрема, з великим успіхом відбулася презентація хроніко-документального видання “Голодомор 1932–1933 років в Україні” (2008). На згаданій книжковій виставці було представлено монографії Роберта Конквеста, Станіслава Кульчицького, художні твори Василя Барки, Семена Старева, Петра Кардаша, Дмитра Гойченка та інших авторів. Усі зазначені видання з Інформаційно-довідкової бібліотеки Національного культурного центру України завжди були доступними для наших численних відвідувачів. В Українському домі можна було також ознайомитися з виданою 2010 року мапою Голодомору 1932–1933 років, на якій позначено населені пункти України, що постраждали від страшної трагедії, села, занесені на “чорні дошки”, та сучасні меморіали й пам’ятні знаки. Мапу подарувало Центру Державне науково-виробниче підприємство “Картографія”, що презентувало в Українському домі свої книги, атласи, які, до речі, можна було придбати в нашому магазині “Українська книга”. На завершення скажу, що історична значущість розмаїтої та масштабної діяльності Національного культурного центру України в Москві повною мірою з’ясується і стане вичерпно зрозумілою в майбутньому.
Нестор МИЗАК, доктор історичних наук, професор Чернівецького національного університету ім. Юрія Федьковича
Українська історіографія поповнилась наступним томом видавничої серії “Жертви польсько-українського протистояння 1939–1947 рр.”, який охоплює територію, де відбулися бої українсько-польського конфлікту в умовах загарбання західноукраїнських земель Річчю Посполитою ще з 1918–1919 рр. Дана книга окреслює втрати українського народу на територіях Волині і Галичини, а саме Волинського, Люблінського, Львівського, Поліського, Станиславівського і Тернопільського воєводств на початку Другої світової війни у вересні – жовтні 1939 р. Упорядник книги кандидат історичних наук Андрій Яремчук вперше в українській історіографії опрацював величезний масив документального матеріалу в архівах України та Польщі, проаналізував корпус наукової літератури та з максимальною точністю відтворив можливий з позицій нинішнього дня мартиролог українських жертв польських вбивств за два місяці початку німецько-польської війни. Не зважаючи на голоси, що така робота не на часі, попри пандемію, війну, розв’язану росією, здійснив всебічні польові дослідження у селах на цвинтарях, зібрав свідчення нащадків та деяких живих ще учасників і свідків подій, чим перевершив всі сподівання сучасних істориків, встановивши понад 1300 прізвищ потерпілих українців, з них понад 900 загиблих. Під час польових досліджень дослідник проаналізував інформаційні матеріали ОУН, з яких залишилися, хоч далеко не повні дані українських жертв. Справжнім джерелом аналізу стали 1134 метричні книги, знайдені в архівах зазначених областей. Вивчаючи документи автор використовував при цьому історикокритичний метод. Поодинокі дані шукач знайшов у фондах Служби безпеки України Волинської області, архіву Центру досліджень визвольного руху (АЦДВР), державних архівах Львівської, Тернопільської, Івано-Франківської областей та Перемишля. Цінними для студій стали опубліковані доповідні записки, мемуари жовнірів та офіцерів “війська польського”, також джерела локального характеру, серед них усні, записи від старожилів, родичів жертв, краєзнавців та письмові – різні надмогильні епітафії на похованнях, могильних знаках, що є цінними для віддзеркалення минулих подій та передачі їх наступним поколінням. Цією працею автор привідкрив невідому до цих пір сторінку історії трагізму українсько-польських взаємин, надмірно фальсифікованих польськими і совєтськими істориками та їх сучасними апологетами, врятував від забуття прізвища українців, загиблих від польських репресій. Книга, за висловом президента Українського Католицького Університету Бориса Гудзяка, покликана відповісти на суспільний запит “зцілення ран минулого” та відтворення моделі примирення двох братніх народів, які взаємно проливали кров з часів Ягеллонів та Хмельниччини. Ідентифікація українських жертв з боку Польщі покликана насамперед зрушити українсько-польський діалог з мертвої точки. Яскраве тому підтвердження ексгумація польських загиблих у с. Пужники на Тернопільщині та українських жертв на території Польщі. Вивчення даної проблематики зобов’язує до пізнання людиноцентричності в історії народів та ролі усної історії в розвитку української державності. Укладач своєю працею подав приклад розуміння того, що людина не повинна залишатися в історії анонімною, ми повинні досліджувати роль кожного учасника дій поіменно. Жертви польських вбивств, яких зазнали українці і над якими працював пошуковець, відбулися у перші два місяці Другої світової війни, під час яких українці зазнали масових репресій від польської поліції, армійських підрозділів та інших адміністративних органів Речі Посполитої. Польським окупаційним силам не важко було їх здійснювати, адже у міжвоєнний період вони традиційно переслідували різні соціальні верстви українства: священників, учителів, адвокатів, кооператорів, голів товариств “Просвіта”, яких запідозрювали у співпраці з ОУН. Паніка, якої зазнало польське суспільство, під час нападу гітлерівців на їх державу, загострювана шовіністичною пресою переросла у той час до загального психозу, коли поляки вбачали майже у кожному українцеві німецького шпигуна. Польські слідчі ізолятори були переповнені українським громадянами. Наприклад до Бережанської в’язниці запроторили близько 300-та осіб, Стрийської—500, Берези Картузької понад чотири з половиною тисячі в’язнів і вони стали справжніми млинами смерті. Відомо, що напередодні війни гітлерівці планували за допомогою ОУН організувати антипольські повстанські виступи. Західні українці були готові до таких дій, вбачаючи у початкові німецької війни проти Польщі своє визволення від ненависного польського режиму, незважаючи на те, якими можуть бути майбутні наслідки передчасних повстанських виступів. Згодом, коли нацисти підписали з москвою пакт молотова – ріббентропа 23 серпня 1939 р., щоб уникнути ускладнень з сталіним, вони відмовили-
“Церковний рашизм”
У Києві відкрилась вулична виставка “Церковний рашизм”. Нова експозиція Українського інституту національної пам’яті розповідає, як Російська православна церква стала потужним інструментом в руках ворожої пропагандистської машини. РПЦ від початку війни за Незалежність України стала на бік агресора, виправдовуючи насилля і називаючи воєнні злочини “священною війною” за збереження т. зв. “русского міра” у протистоянні із “сатанинським Заходом”.
ся від заздалегідь розробленого плану підготовки українцями протипольського повстання. Але події вже розгорталися у ході яких польські військові, відступаючи, чинили репресії над українським населенням. Історик А. Яремчук збройну боротьбу українців на території Західної України поділив на два ключові етапи: перший з початком наступу на Польщу Третього Рейху. У цей час почалися повстанські дії галичан у Здолбунівському повіті Волинського воєводства, що характеризувалися особливими локальними виступами з метою захоплення влади та проголошення відновлення української державності. Другий етап почався з наступом на західноукраїнські землі 17 вересня 1939 р. совєтських військ та активізацією прокомуністичних сил у Східній Галичині з метою підготовки до встановлення совєтської влади у краю. Почалися перестрілки, збройні сутички, які переростали у кровопролиття з обох сторін. Чим більше польська сторона зазнавала поразок на фронті, тим сильніше проявлялася польська ворожість до українців. Особливо агресивно проявилася вона на Дрогобиччині та Стрийщині, де польські військові намагалися наводити порядок у тилу. Українці зі свого боку прагнули здобути зброю і розпочати звільнення рідних земель. Поляки однак дізнавалися про цілі повстанців, наразі маючи перевагу сил, розстрілювали повстанців. Найбільше траплялися перестрілки на Миколаївщині Станиславівського воєводства. Постраждали багато сіл Жидачівського, Самбірського, Дрогобицького повітів. Було спіймано і катовано десятки селян. Відбулися виступи у Стрийському повіті. Так у с. Верхнє Синевідське повстанці знищили телефонний зв’язок роззброїли польську поліцію захопили поштовий будинок. У відповідь відділи відступаючого “війська польського” розпочали каральну експедицію: спалили 20 господарств, кооперативні магазини, вбили 4-ох осіб, одному з них викололи очі та вирізали на тілі тризуб. З втратами для українців пройшли бої у Конюхові, Нежухові, Гірному, Верхній Лукавиці, Любинцях та інших селах, де слабо озброєні се-
У проповідях поширювалися наративи російської пропаганди, у храмах московського патріархату переховувалися російські військові злочинці й зброя, священники ставали колаборантами і агентами російських спецслужб, а підбурені ними люди з іконами в руках захищали окупантів. Банери виставки розповідають про історію співпраці очільників РПЦ з совєцькими каральними органами, їхню підтримку злочинів російського агресора проти українського народу. Власн. інф.
“Українські жертви польських вбивств під час німецько-польської війни 1939 р. (вересень – жовтень)”. Зібрав та впорядкував Андрій Яремчук. Видавництво Українського Католицького Університету. Львів, 2025. – 448 с., 12 іл.
Суспільство · “Подібні заходи – мов ковток озонного повітря, який додає сил, витривалості, психологічної стійкості”. · с. 8сторінка оригіналу ↗ Останнім часом Сумська обласна універсальна наукова бібліотека (СОУНБ) значно активізувала свою роботу, ставши своєрідним духовним стрижнем повсякденного життя сотень мешканців як міста, так і області. Немає дня, аби в закладі не проходили ті чи ті заходи за участі численних користувачів, що додає сил, впевненості, віри у нове переможне життя. Про те, як працюється колективу у складних воєнних умовах, розповідає директорка бібліотеки Валентина Кальченко, яка очолює колектив СОУНБ з 2022 року. – Валентино Миколаївно, оха¨ рактеризуйте, будь ласка, ситуа¨ цію і стан справ саме сьогодні, ко¨ ли лінія фронту зовсім поруч… – Ситуація складна, напружена, однак цілком контрольована і позбавлена будь-якого панічних настроїв чи сахання. Вся робота ведеться відповідно до вимог воєнного часу, з суворим дотриманням безпеки для кожного користувача бібліотеки і відповідно її працівників. На прикордонній Сумщині наша бібліотека – один з міцних духовних форпостів північного сходу України. З самого початку повномасштабного вторгнення вже четвертий рік поспіль населення області і міста Суми живе в умовах постійних стресів від воєнних подій. Після проведеної Курської операції агресія з боку ворога посилилася, через це громади вимушені були евакуювати своїх жителів, домівки їхні розбиті. Мешканці Сум також живуть під загрозами “прильотів” ракет, шахедів, під постійними звуками канонади або вибухів у передмісті та найближчих до міста селах. Навіть о 9 ранку, коли вся країна зупиняється на хвилину мовчання, у нас одночасно з нею часто лунає тривога і чується звук шахеда та кулеметних черг наших захисників. Діти не мають можливості відвідувати школу офлайн, те ж саме студенти. Більша частина підприємств евакуювалися до безпечніших регіонів країни або закрилися. Цивільні люди спостерігають постійні переміщення військових та воєнної техніки і від цього відчувають причетність до воєнного ритму життя. Мешканцям потрібні неймовірні зусилля, щоб в такій атмосфері ходити на роботу, бути, як мовиться, в ресурсі, аби адекватно виконувати свої робочі обов’язки після безсонних ночей, багатогодинних тривог та регулярних “прильотів” по місту, які чує кожен житель, бо місто компактне і невелике. Такі важкі обставини руйнуюче діють на психоемоційний стан мешканців, тому бібліотека у своїй діяльності завжди надавала значної уваги заходам з ментального здоров’я, має неаби-
Мовний клуб який досвід у їх організації. Склад населення у місті зараз дуже різнобарвний: це, звісно, сумчани, які не виїхали з міста попри безпекову ситуацію, внутрішньо переміщені особи з евакуйованих сіл, які вирішили залишитися у регіоні поближче до своїх рідних населених пунктів, а також військові та ветерани. Тому роботу організовуємо саме з урахуванням вище наведених чинників. – Назвіть знакові, на вашу думку, проєкти і починання, що от¨ римали вагомий суспільний резо¨ нанс і стали неабиякою підмогою для користувачів бібліотеки. – Їх – величезна низка і кожен має своє осібне корисне призначення. Але з недавніх і масштабних назву “Бібліотеки для життя: мережа психоемоційного відновлення”, назва якого свідчить сама про себе, а вище сказане стосується саме зазначеного проєкту. Про нього схвально відгукнувся генеральний директор Національної бібліотеки України імені Ярослава Мудрого Олег Сєрбін, наголосивши, що цей “напрям роботи став життєвою необхідністю для користувачів і новою парадигмою, яку нам доведеться розвивати і після закінчення війни”. Якщо ж говорити про розмаїтість заходів – виставки, фестивалі, “круглі столи”, дискусії, клуби за інтересами тощо, то за минулий рік їх загалом набереться до тисячі і цьогоріч уже обраховується сотнями. Звісно, справа не стільки у статистиці, як у коефіцієнтах корисної дії кожного з них, які, без перебільшення, доволі вагомі. – У 2023 році в бібліотеці впер¨ ше відбувся масштабний книжко¨ вий форум. – І цього року ми провели його втретє, переконавшись, що це прекрасна форма роботи, яка дає змогу на одному подиху провести значну кількість розмаїтих заходів. Розпочався форум 30 вересня,
у Всеукраїнський день бібліотек, з урочистостей, на які завітали керівництво Департаменту культури, туризму та релігій Сумської ОДА, письменники, видавці, представники громадськості, волонтери, користувачі. У цей святковий день відзначили подяками волонтерів бібліотеки та дарувальників, завдяки яким поповнюються фонди нашої книгозбірні. Також презентували вишите полотно “Моя Україна вдяглася у піксель” сумської майстрині Світлани Пікіної. У рамках презентації відкрили рахунок, на який кожен міг зробити прямий донат для воїнів із ССО на Сумському напрямку. Важливою подією стало оголошення конкурсу художнього читання “Я з книгою світ відкриваю”, покликаного популяризувати українське поетичне слово та підтримати творчо обдаровану молодь. Для відвідувачів підготували локації, з-поміж яких: книжкова виставка “Літературний всесвіт сучасної України”, що демонструвала широкий спектр літератури від історичних видань, краєзнавства, мистецтва, книг військової тематики, медицини та сучасної прози до дитячої літератури та науково-популярних книг, придбаних бібліотекою за кошти обласного бюджету; виставка робіт учнів Сумської дитячої художньої школи імені М. Г. Лисенка “Книга і пензель: гармонія натхнення”; буккросинг “Прочитав книжку – передай далі!” – книгообмін між користувачами бібліотеки; виставка цінних та рідкісних видань “Золотий фонд бібліотеки”, що включала цікаві раритети минулого, чудові зразки поліграфічного друку, факсимільні видання книжкових пам’яток, колекцію найстаріших довідкових видань, книги шрифтом Брайля; видавничі матеріали Сумської ОУНБ. Під час Форуму провели різноманітні заходи і активності, що безпосередньо чи опосередковано пов’язані з темою читання та книгою: літературно-музичний захід “Слово і пісня єднають серця” для внутрішньо переміщених мешканців Юнаківської громади; презентували альбом “Народні архітектори України” за участі автора Президента Української Академії Архітектури, народного архітектора України, доктора архітектури, професора Олега Слєпцова; захід для відвідувачів Сумської обласної організації Українського товариства глухих “Бібліотека – храм, де народжується духовність”; онлайн-школу для керівників бібліотечних закладів Сумської області “Комунікативні заходи та кампанії з про-
Творча зустріч моції читання”; літературно-музичний джем “Слово. Звук. Душа” – захід з читання вголос української поезії і виконання пісень сучасних українських бардів та багато інших. Для осіб із порушенням зору створили новий епізод подкасту у рубриці “Гурт читолюбів” про книжкові новинки українських видавництв, зокрема про шість цікавинок від “Фабули”. Під час Форуму бібліотека отримала багато книжкових подарунків, які поповнили фонд книгозбірні. Особливий – від колег Хмельницької ОУНБ – майже 100 примірників нових українських книг для бібліотек Сумщини, за що щиро вдячні. – Вагомим напрямком роботи обласної книгозбірні є видавнича діяльність – Тут провідне місце належать методико-бібліографічним виданням, що стосуються історії краю, біографій видатних краян, документальній фіксації подій російсько-української війни на території Сумщини, висвітленню найкращих напрацювань, досвіду бібліотечних закладів Сумської області та України. Бібліотекарі щомісяця готують “Хроніку культурного життя Сумської області” – за матеріалами преси, відкритих інтернет-джерел, неопублікованих документів про найважливіші події в культурно-мистецькому житті області; “Оперативні інформації” – за матеріалами преси про події, що відбуваються в закладах культури області тощо. Знайшла свій шлях до читача наша газета “ВТемі”, з її шпальт читач дізнається про діяльність СОУНБ, відділів з обслуговування користувачів, про наші ідеї та заповітні мрії. Триває робота з оцифрування цінних та рідкісних видань з фонду СОУНБ у рамках національного проєкту – Електронна книгозбірня “Культура України”, впроваджуваного Національною бібліотекою ім. Ярослава Мудрого. На сьогодні у всесвітній Інтернет-мережі розміщено 29 оцифрованих цінних видань з наших бібліотечних фондів. Глибока змістовна робота з краєзнавчих питань, інформаційна діяльність, культурологічні заходи, активна участь у загальнонаціональних акціях, ґрантова підтримка проєктів Посольством США та Ґете-інститутом (Німеччина) зробили бібліотеку помітним й важливим закладом у соціокультурному просторі не тільки області, а й України. У жорстокому випробуванні війною колектив доводить свою професійну спроможність, незламність, бажання працювати на благо територіальної громади об-
Валентина Кальченко ласті. Ми є надійним тилом для наших захисників та всього суспільства, простором співдії, місцем сили, спільнотою гуманітарного фронту, яка працює на зміцнення України, розбудову її культурного простору. Ми бачимо перспективу, маємо амбітні плани, довгострокові й короткі в часі завдання – зробити бібліотеку сучасною, у відповідності до вимог нового часу. Наші двері відчинені для всіх, хто потребує книгу, інформацію – і для тих, хто хоче навчитися роботі з комп’ютером, смартфоном, і для тих, хто хоче вивчати, вдосконалювати іноземні мови та свою рідну, українську, і для людей з обмеженими фізичними можливостями, і хто хоче читати книжки вголос, разом зі своїми однодумцями, і хто хоче взяти книги для вдумливого читання вдома. В бібліотеці гуртується громада, а це – спільноти, які цікавляться краєзнавством, сучасною літературою, мистецтвом, національні меншини, внутрішньо переміщені особи, вразливі верстви населення, незахищені категорії громадян, які опинилися в складних життєвих обставинах, постраждалі від збройної російської агресії та інші. – Чи планує бібліотека підтри¨ мувати високий духовний темп за¨ ходів для різних категорій користу¨ вачів? – Так. робитиме це й надалі. Адже обопільно з користувачами відчуваємо, що подібні заходи – мов ковток озонного повітря, який додає сил, витривалості, психологічної стійкості. В нинішніх умовах для мешканців Сум і Сумщини це надзвичайно важливо й актуально. Довідка. Сумська обласна універсальна наукова бібліотека (СОУНБ) заснована 1 березня 1939 року. Зараз у її штаті 130 працівників. Функціонують 19 відділів. Кількість користувачів майже 36 тисяч. Торік зареєстровано 207 677 відвідувань. Універсальний книжковий (та інший) фонд налічує близько 500 тис. одиниць друкованих документів, наразі є найбільшим книгосховищем регіону. Обласна бібліотека виконує функції регіонального науково-методичного та інформаційно-консультаційного центру для публічних бібліотек області, фахівці здійснюють аналітичну та експертну оцінку роботи публічних бібліотек територіальних громад Сумщини, надаючи допомогу в організації широкого спектру напрямків бібліотечної роботи. За діяльність в рамках проєкту “Бібліотеки для життя: мережа психоемоційного відновлення” колектив нагороджено спеціальною відзнакою журі Всеукраїнського конкурсу “Бібліотека року 2025”: за мужність, людяність і стійкість.
Спілкувався Олександр ВЕРТІЛЬ
Незабутні · “Сховатися од долі – не судилось. Ударив грім – і зразу шкереберть пішло життя”. · с. 9сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
ну неньку після двадцяти років еміграції та став свідком трагедії Голодомору на своїй малій батьківщині”. Занурює читача в тяжкі для українців роки перед Другою світовою і книга Гаррі Ланга “На Хрещатику, який нині носить назву Воровський...” (статті в американській пресі 1933–1935 рр.), яку Артемій переклав з англійської, з їдишу. Книга про Голодомор на Україні, який американський літератор побачив під час своєї поїздки до ссср у листопаді-лютому 1933–1934 рр. і написав про це в їдишомовній газеті США “Форвертс”. “Стурбований тим, що його публікації не набули належного відлуння, автор здійснив їх коротку ретроспективу в “Нью-Йорк івнінг джорнел”. Вибрані статті серії репортажів-есеїв Г. Ланга, а також їх ретроспектива українською мовою перекладаються вперше”, – зазначається в анонсі книги, що вийшла цьогоріч і є актуальною в світлі намагань деяких підтримуваних чинною владою дослідників, які применшують масштаби трагедії. Так от, книга Гаррі Ланга спростовує подібні міфи. Ось уривок: “Біду на Україні ми побачили на власні очі. У Харкові одяг робітників заводів виглядав, як шмаття зі стрічок мішковини. Знову ми побачили жінок із дітьми на руках. І кожен, і чоловік, і жінка має за пазухою окраєць хліба. Йдучи, вони весь час гризуть його, стараючись не втратити ані крихти. За допомогою члена моєї сім’ї ми зустрілись зі співробітником українських совітів, котрий, як і багато інших українських комуністів, мав націоналістичний ухил та постійно не погоджувався з Москвою. Він був із нами відвертим, радячи відвідати села. “Шість мільйонів людей загинули в нашій країні цього року, – сказав він нам. Шість мільйонів...” (Йдеться про 1933 р. – Ред.). Кого зацікавлять ці праці – звертайтеся до Артемія Теодоровича, адже книги видані не для продажу і їх немає в книгарнях. А завершився цей насичений на хвилюючі зустрічі день хвилиною мовчання біля будинку на Хрещатику, 27-а.
виться творчістю Василя Стуса. Прикметно, що до роботи над виставковим проєктом “Поки ми тут, усе буде гаразд” долучилися 14 музейних та архівних інституцій, низка приватних осіб. Це додало експозиції тієї повноти і довершеності, яка важлива задля створення реальних картин з життя Василя Стуса. До Стуса треба йти. Його потрібно читати, осмислювати кожен рядок. Його поезії часом складні, вони не бравурні, а виписані з тією реалістичною відвертістю, яка вражає, до мурашок по шкірі. Ось це й мабуть називається розумінням поетичного рядка. А раз є розуміння, значить поет продовжує жити в його строфах, рядках, кожному слові: Сховатися од долі – не судилось. Ударив грім – і зразу шкереберть пішло життя. І ось ти – все, що снилось, як смертеіснування й життєсмерть. Як справедливо було зазначено, ця виставка – проєкт любові. Наш герой – поет – наша совість. І незважаючи на те, що Василь Стус у кожного свій, виставка притягує, мов магніт: ще один період життя постав перед нами. Ми його не прожили і не проживемо. Але ми можемо це відчути, зрозуміти опосередковано, дізнавшись більше про Василя Стуса і читаючи його велику поезію. Вона приваблює нині, як ніколи, адже саме його інтелектуальна присутність, про яку йшлося на виставці, необхідна нам, щоб бути сильнішими в боротьбі з темрявою.
Незабутні · “Сховатися од долі – не судилось. Ударив грім – і зразу шкереберть пішло життя”. · с. 9сторінка оригіналу ↗ Ігор ЗОЦ
День спогадів про чин самоспаленця Василя Макуха запам’ятався не тільки хвилиною мовчання і вогниками свічок від кількох небайдужих українців 5 листопада на Хрещатику, 27-а, а й відвідинами Національного музею історії України, які зорганізував кінорежисер Олександр Рябокрис. Старша наукова співробітниця НМІУ Ольга Голдованська провела не просто екскурсію виставкою “Боротьба за незалежність. Творці. Епізоди”, а своєю натхненною розповіддю ніби перенесла присутніх на пів віку назад. Ми потрапили в іншу епоху. Відкрита ще два роки тому виставка представляє 11 історій українців, які боролися за збереження нашої культури та ідентичності, відстоювали право на власну думку, жертвуючи свободою, здоров’ям, а інколи й життям. Водночас виставка присвячена 11 подіям та явищам із історії боротьби за незалежність у останні десятиліття радянської окупації. Кожному з Героїв відповідає один такий історичний епізод. Імена добре відомі: Василь Стус, В’ячеслав Чорновіл, Левко Лук’яненко, Василь Романюк (Патріарх Володимир), Валерій Марченко, Галина Севрук, Олесь Шевченко, Опанас Заливаха, Анатолій Лупиніс, Ірина Сеник, Михайло Горинь. Ольга Голдованська звернула увагу: на виставці демонструються унікальні речі, що безпосередньо належали Героям. Зокрема, куртка Василя Стуса, яка ніколи раніше не виставлялася. Є сорочка, в якій був В’ячеслав Чорновіл у мить загибелі; рюкзак Левка Лук’яненка, який був у нього протягом 27 років в ув’язненні та на засланні; скуфія – повсякденний головний убір та нагороди Святого Патріарха Київського та всієї Русі-України Володимира (Романюка), твори художників Галини Севрук та Опанаса Заливахи й низку інших реліквій української історії. Як мені здалося, кожен із присутніх, а це люди, обізнані з українською історією,
Алла КОБИНЕЦЬ, членкиня НСЖУ Світлина авторки
Масштабний виставковий проєкт розгорнувся в Мистецькому Арсеналі під назвою “Поки ми тут, усе буде гаразд”. Він демонструє широкому загалу багато архівних матеріалів, світлин, спогадів, пов’язаних з видатним українським поетом, якого вбила радянська система. Василь Стус помер у вересні 1985 року в таборі у Пермській області, де відбував покарання. Через чотири роки, у 1989-му, 19 листопада його останки разом із останками побратимів – Юрія Литвина та Олекси Тихого – перепоховали в Києві на Байковому цвинтарі. Траурна процесія була велелюдною. Тодішньою країною крокувала відома горбачовська “перестройка”, точніше, йшла до завершення, як, зрештою, і сам “союз нерушимий”. Але нікому із притомних тоді радянсько-партійних діячів, що іменували себе демократами, не спало на думку подати клопотання про визволення Стуса, засудженого системою із незрозумілих причин. Цього, на жаль, не сталося. Нинішня виставка – це перший після повномасштабного вторгнення проєкт Мистецького Арсеналу, присвячений історичній літературній спадщині українського поета-шістдесятника. Про назву виставки. Вона взята з листа Василя Стуса його приятелю Анатолію Лазоренку в 1962 році. Кураторка проєкту Ольга Мельник прокоментувала це: “Його приятель завагався щодо шансів українськомовного культурного простору в протистоянні так званій інтернаціональній радянській культурі. Нині цей заклик звучить як гасло для втомлених і зневірених. Серед турбулентних обставин усі ми шукаємо джерел сили та стійкості, і Василь Стус допомагає протистояти зневірі. Схоже, доволі дієво, адже в час російсько-української війни спостерігаємо зацікавлення досвідом його покоління”. Експозиція вражає своєю багатогранністю: тут об’єднані архівні матеріали, сучасні розповіді, що дають змогу проілюструвати контекст тієї складної та трагічної доби, у якій жив і творив поет Стус, а та-рухом шістдесятників, з розповіді Ольги Голдованської оновлював свою пам’ять, згадував людей, пов’язаних із героями боротьби за Незалежність. Наприклад, мені у зв’язку з історією Алли Горської пригадалося, як мисткиня Людмила Огнєва в Донецьку на початку цього віку боролася за збереження мозаїки “Жінка-птах”, яку власники “Макдональдза” хотіли було знищити, але громадськість захистила реліквію, і вона стала окрасою закладу. Але згодом місто потрапило в окупацію і наразі невідома доля не тільки цієї мозаїки, а й інших творів героїчної Горської та її побратимів на території Донецької та Луганської областей. Тему нашого спадку на тимчасово захоплених ворогом територіях підтримав відомий дослідник історій українських самоспаленців Віктор Тупілко. Він сказав, що наразі немає інформації про заснований ним музей “Смолоскип”, який довелося залишити в Донецьку по суті напризволяще. На завершення заходу в НМІУ ми переглянули документальний фільм Олек-
Учасники зустрічі в НМІУ сандра Рябокриса, присвячений долі Василя Макуха. Під час зустрічі вдалося обмінятися думками з кандидатом історичних наук і наразі військовослужбовцем Артемієм Теодоровичем, якому подякував за фінансову підтримку “Слова Просвіти” торік, після нашого знайомства на Хрещатику біля пам’ятної дошки В. Макуху. Тоді він подарував свою збірку “Щоденник солдата ЗСУ (квітень-грудень 2022 р.)”, а цього разу презентував ще дві книги. І обидві – переклади. Так, документальний роман американського історика та письменника-публіциста єврейського походження Менделя Ошеровича (1888–1965) “Як живуть на совітській Російщині. Враження від однієї поїздки” А. Теодорович переклав з їдишу. На мій погляд, емоційно важкий текст, а інакше й бути не могло, адже йдеться про трагедію українського Голодомору. Це не тільки репортерський звіт, “подорожні записки” про журналістське відрядження автора до ссср у лютому-березні 1932 р., це, як зазначається в анонсі, – “крик душі сина, який відвідав свою рід-
Незабутні · “Сховатися од долі – не судилось. Ударив грім – і зразу шкереберть пішло життя”. · с. 9сторінка оригіналу ↗ Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу
кож простежити паралелі з буремним українським сьогоденням. Виставка розміщена в шести великих залах музейного простору. Кожна зала – то окремий розділ виставки, а саме – 12 сюжетів з життя і самого Василя Стуса, і його сучасників – тих, кого вже немає, і тих, хто досі живий і пам’ятає про нього. Вся експозиція – наче повільна сповідь про поета і його будні, ув’язнення, його оточення і суспільні перипетії. Але головний фокус розповіді сконцентрований лише на поетові, і це відчувається, починаючи із входу до виставки, де нас зустрічає його велика світлина. Головною особливістю виставкового проєкту є використання архіву поета. Він містить, крім паперових джерел, значну кількість аудіота відеоматеріалів. “Ми можемо почути живі розповіді людей, які наче виступають медіаторами між минулим і сьогоденням. Висвітлені ними сюжети заклали основу нашого проєкту, – продовжує пані Олена. – Ми не намагаємося переповісти біографію Василя Стуса, а зосереджуємося на етичних засадах, де ключові поняття “кшталтування”, “квітування” і “самособоюнаповнення”, описують складну модель Стусової поведінки і творчості. Його поезія, літературознавчі студії і публіцистика, переклади і проза складно осягнути без розуміння контексту. Життя і творчість Стуса, наче плетиво, взаємопов’язані і взаємозалежні, а проголошені ним моральні цінності невіддільні від чину… Без сумніву, художня вартість більшості його текстів дорівнює особистим чеснотам автора, головна з яких – чесність… Стус ставав подразником для можновладців і літературних функціонерів, малозрозумілим для близького оточення, і зрештою самотнім – “одним проти цілого світу”. В експозиції ми бачимо відтворені рукописи Василя Стуса. У шухлядах столів можна помітити планшети, а відтак і переглянути відеоматеріали з розповідями відомих українців, почути твори поета у їхній декламації. Ці твори були раніше заборонені до друку й продовжували залишатися “в шухляді” чи поширювалися таємно, через самвидав. Ми, затамувавши подих, можемо почути голос самого поета, який зберігся на магнітофонних стрічках завдяки його друзям. Доповненням до загальної картини тієї доби є представлені в експозиції роботи Алли Горської, Опанаса Заливахи, Галини Севрук. Варто звернути увагу і на авторське читання поетових творів. Цей унікальний запис був зроблений Леонідом Селезненком наприкінці 1960-х. плівки були збережені в Івана Калиниченка. Наприкінці ж 1980-х його син Юрій робив копії і роздавав друзям, серед них був і Олесь Федорук, котрий і передав плівки до експозиції. Тобто, перед нами той запис, за словами організаторів виставки, який був зроблений з оригіналу понад 70 років тому. Особливу увагу привертають рукописи поета. Переважна більшість яких – переклади. Вони з численними правками, адже Василь Стус дуже прискіпливо ставився до своєї літературної роботи. Тепло і щемко прозвучали на виставці слова Маргарити Довгань, журналістки, культурологині, сучасниці Василя Стуса, яка пригадала день, коли вперше побачила поета з дружиною. З того часу розпочалася їхня дружба, яка стала важливою частиною її життя. До речі, в експозиції є скульптура, виконана чоловіком Маргарити Довгань, скульптором Борисом Довганем, де ми бачимо наче живого, Василя Стуса. Пані Маргарита сказала також досить важливу річ: вона тішиться, коли бачить, як молодь тягнеться до поезії і, зокрема, ціка-
Письменники і час · “Коли на полі бою – перемога, то для нас, для сусідів, для всього цивілізованого світу – це також перемога!” · с. 10сторінка оригіналу ↗ Наш співрозмовник Вільям Волак (1954 р. н.) – відомий американський письменник, науковець і громадський діяч. Тривалий час перебував на викладацькій роботі в Патерсонівському університеті, Університеті Фейрлея Дікінсона та в Боготівській вищій школі, де викладав історію англомовних літератур та літературну творчість, поєднуючи наукову та педагогічну роботу з письменницькою та перекладацькою творчістю. Лауреат численних наукових премій, зокрема Фулбрайтівського фонду, Фонду Фрімана, поетичної премії Європейської академії наук, мистецтв і літератури в Парижі (2018) та Великої премії Міжнародної літературної академії імені Міхая Емінеску (Румунія, 2022). Член Академії американських поетів. Був упорядником спеціальних чисел часопису “Синдік” (2022), присвячених літературній рецепції російсько-української війни та працює над перекладом Антології української поезії в США. Бере участь у роботі волонтерського руху на підтримку України.
Дмитро Чистяк: Любий Вільяме! Щиро дякую за згоду відповісти на запитання, а ще ж – за послідовну підтримку української культури, тож вітаємо Вас із нагородою, медаллю “За жертовність і любов до України” з благословення Його Святості Патріарха Філарета. Звідки виникла ідея укласти спеціальні випуски літературного часопису “Синдік”, присвячених Україні? Вільям Волак: Передусім дозвольте щиро подякувати за відзначення мене медаллю, що стало цілковитою несподіванкою, навіть мріяти про це не міг. Ми вже багато років співпрацюємо з ЛеРоєм Четфілдом над виданням часопису “Синдік”, де мене завжди залучають до укладання міжнародних номерів. Це сприяє ширшій промоції зарубіжних авторів. Коли розпочалася війна і Київ опинився під бомбардуванням, ми саме укладали п’ятий міжнародний номер часопису, куди включили і Ваш вірш “Жива земля”, написаний під обстрілами. Нас усіх вразив цей вірш, адже в ньому відчувалася сила, впевненість у перемозі, згуртованість українців, якими захоплюємось. Тому вирішили присвятити наступний номер часопису Вашій поезії, відредагованій і прочитаній американськими митцями. Моє переднє слово до цього випуску переклали дев’ятнадцятьма мовами і поширили в різних країнах. Але вирішили на цьому не зупинятися: надали змогу поетам з усього світу надіслати свої твори щодо невиправданої агресії російської армії супроти українського народу. Тож випуск 49-й розпочався перекладом чотирьох віршів Тараса Шевченка, а за ними вже опублікували американських та зарубіжних поетів. Власне, на наш заклик відгукнулося стільки авторів, що уклали й випуск 50-й, де ще більше поетів відреагували на жахіття російського війська в Україні. Редакція так окреслила нашу мету: “сподіваємося, зможемо заохотити поетів світу висловитися проти жахливих мук, яких завдали нашим українським братам і сестрам”. Додам ось що: коли бачиш такі жахливі, огидні, неймовірні прояви агресії, чуєш брехні блюзнірської пропаганди і наймасовіші після Другої світової війни, разючі акти геноциду, просто несила мовчати! Поети, митці мусять викривати ці жахливі дії, це насилля, ці воєнні злочини, що мають бути покарані. Д. Ч.: Російська агресія проти України круто змінила наше життя. Деякі фахівці вважають воєнні злочини актом геноциду проти української та європейської цивілізації. Яке сприйняття збройної агресії України з боку американського суспільства й літературних кіл зокрема? В. В.: Це навіть дивно, але все американське суспільство згуртувалось у протидії аморальному й несправедливому вторгненню в Україну. Можу без перебільшення засвідчити: ніщо в новітній історії так не гуртувало американців, як ця агресія та безперестанні злочини, геноцид українського населення. Щодня сподіваємося, що дедалі сучасніша та дієвіша зброя якнайшвидше дістанеться до сміливців з українського війська, щоби вигнати цих огидних російських загарбників! Всі уважно стежать за інформацією про війну, вивчають мапи з назвами вже знайомих міст, а коли на полі бою – перемога, то для нас, для сусідів, для всього цивілізованого світу – це також перемога! Будьте певні – всі затамувавши подих стежать за дивовижною сміливістю українців у цій війні! Авторитарний режим Путіна і його злочинне оточення відповість за цю страшну помилку. Замість солідарності Росія одержить те, що й має одержати ця звиродніла держава. Замість розвивати свою країну, вони ізолювали населення й прирекли його на неухильне зубожіння внаслідок економічного спаду. Замість розколу НАТО, зміцнили, розширили його й надали його існуванню нового змісту. Літературні кола, як і наші громадяни загалом, хочуть підтримати Україну щомога. Як видно з опублікованих у часописі “Синдік” творів, письменники й митці висловили свою позицію щодо того дикунства, нелюдського звірства, яке здавалося неможливим у ХХІ столітті. Д. Ч.: Ваша підтримка української культури шляхом перекладу й залучення міжнародних партнерів – безцінна. Виникла ідея й про видання антології української поезії у США. Чи можете розповісти про це докладніше? В. В.: Як уже зауважував, ми опублікували низку випусків часопису “Синдік”, присвячених Україні. Також наступний міжнародний випуск часопису присвятимо сучасній українській поезії. Ми ознайомилися з нещодавно виданою Вами у Крістофа Шомана антологією “Сонячні кларнети” французькою мовою. З Вашою участю, за Вашою редакцією я перекладу дещо з опублікованих у ній творів англійською. Сподіваюся, таким чином досить швидко й успішно поширимо цих авторів – попри страшні часи, які для вас настали. Згодом укладемо ще один випуск, присвячений поетам, які пишуть про жахіття війни, заподіяні російським агресором. Д. Ч.: Втішно було побачити серед авторів часопису “Синдік” представників різних країн і континентів на знак солідарності з Україною. Пропонуємо опублікувати їхні твори не лише в українських ЗМІ, але й у майбутній Антології солідарності з Україною. Гадаєте, ця думка слушна? В. В.: Авжеж, чудова думка. Переконаний: усі автори будуть пишатися, що їхня підтримка України втілиться ще й у цьому проекті. Можете покладатися на мене у підтримці такої чудової ініціативи – Антології солідарності з Україною, яка має обов’язково побачити світ. Д. Ч.: Чи бачите Ви Україну частиною Європейського Союзу й органічною часткою європейської цивілізації? В. В.: Не маю жодного сумніву в тому, що в майбутньому Україна стане частиною європейської родини націй і західного світу загалом. Вірю, що Європейський Союз запросить Вашу державу незабаром. Бо саме такий поступ історії, а її не зможе спинити жоден диктатор, не зможуть приборкати жодні залякування, не зможуть оббрехати жодні підкуплені урядом пропагандисти.
Письменники і час · “Коли на полі бою – перемога, то для нас, для сусідів, для всього цивілізованого світу – це також перемога!” · с. 10сторінка оригіналу ↗ Юрій МОСЕНКІС, доктор філологічних наук, заслужений діяч мистецтв України
В українській народній традиції поряд із церковними колядками є героїчні колядки (найважливіша – про штурм Царгорода князем, ув образі якого поєднано Олега, Ігоря, Святослава в походах на Візантію та Володимира в поході на Корсунь) та космогонічні колядки. Як і на Балканах, міфологічний епос передує героїчному. В українських колядках світ творять птахи – соколи, голуби або ворони. Реконструювати давньоукраїнські тексти дозволяють як параметри тогочасної мови, так і поетичні суголосся, яким тоді надавали магічного значення. Порівняння текстових варіантів дозволяє запропонувати декілька реконструкцій обрядовомагічних текстів. Когда не бі біла світа, Тогда не бі землі й неба, Одино бі синє море, Серед моря зелен явор, На яворі три вОрони, Світ свііщають, річь говорять, Яко їм світ створити. Первий ворон вринув в море… Вторий ворон вринув в море…
Варіант реконструкції зачину: Серед двора зелен явор, Под явором чорні бобри… Є й версія з голубами: У сині морі два дуби, На двох дубах два голуби… Пливуть голуби во глуби, Взяли синій срібний камінь – Стал із нього ясен місяць, Винесли золотий пісок –
Стали з нього часті звізди. Синє небо, світле сонце, Ясен місяць, часті звізди! Очевидно, ці тексти виконували при спостереженні на Новий рік (у зимове сонцестояння – свято нового народження сонця, асоційоване зі світотворенням) Чумацького Шляху (сприйманого як дерево) і сузір’їв Орла та Лебедя біля нього. Додаткової символіки надавав збіг часу висиджування яєць водоплавними птахами (качкою та гускою) з періодом Місяця – уособлення відродження ще з давньокам’яного віку. Саме цим зумовлений культ водоплавного птаха в Трипіллі, зорієнтованому на поклоніння Місяцю. Космогонічний мотив створення світу птахом (качкою, голубом, соколом, вороном), що пірнає на дно моря й дістає землю, відомий багатьом міфологіям. Очевидно, тут особливу роль відігравала символіка яйця (згадаймо українську казку “Яйцерайце”). У фінській та карельській міфології, поетизованій у “Калевалі”, птах гоголь зніс яйце, з якого утворився світ. У міфах корінних народів азійської та американської півночі птахом-творцем виступає ворон. Ятагарасу “велика ворона” вела першого легендарного японського імператора Дзімму на завоювання Ямато – території найдавнішої японської держави. Так само міфічний сокіл Турул (від тюркського тогрул) привів угорців з Уралу на Дунай. Ворон – птах шаманістичного бога Аполлона (що літав на лебедях); віщі ворони супроводжують давньоскандинавського бога-шамана Одіна (що має восьминогого коня, як олені в сибірському фольклорі). В оповідях про біблійного Ноя і вавилонського Утнапиштима ворон поряд із голубом визначає появу суходолу після потопу – повторення акту створення світу з вод. У чукчів і північноамериканських індіанців (тлінкітів, хайда, цимшиан) основна світотворча дія ворона – добування світил (порівняймо китайський образ сонць-ворон). Спільна деталь (добування м’ячів зі світилами) свідчать про існування міфу ще до виникнення Берингової протоки близько 12000 років тому. У коряків та північноамериканських індіанців ворон також добуває прісну воду. У північних міфологіях він має риси шамана. Очевидно, він спершу був божеством, а потім помічником божества. Праслов’янське *чьрнъ ворнъ
Сучасний астрономічний розрахунок дозволив за допомогою комп’ютерної програми точно визначити час цього явища і змоделювати його. Отже, 3 квітня 33 року по Р. Х.
– магічне суголосся (ker- “чорний” у багатьох мовах світу походить від каркання ворона, як aqua / kawa “вода, річка” – від квакання жаби). Образ ворона може бути так само загальносвітовим, як і назва чорного кольору, похідна від звуку каркання. Порівняймо ще ворона, малагасійське (Мадагаскар) ворона “птах”, у мовах Тихого океану бурун “птах”, шумерське буру “птах”. Таким чином, ословеснені давньоукраїнськими колядками міфи про створення світу птахами сягають далекого доісторичного минулого.
відбулася рідкісна астрономічна подія. Після заходу Сонця, що триває зазвичай близько години, розпочалося затемнення Місяця, що тривало близько двох годин. Разом – три години. При цьому захід Сонця і затемнення Місяця в усній оповіді злилися в один образ. Так “неймовірна” подія виявилася цілком реальним небесним явищем – астрономія підтвердила повідомлення трьох Євангелій. Про ці та інші факти наукового підтвердження Нового Завіту йдеться в щойно виданій книжці доктора богословських наук архімандрита Юрія (Мосенкіса) “Астрономія підтверджує Євангелія”. Підготовані до друку ще дві книжки автора “Астрономія Апокаліпсису” та “Небесні знамення православних свят – підтвердження старостильного календаря” чекають на видання та презентацію.
Письменники і час · “Коли на полі бою – перемога, то для нас, для сусідів, для всього цивілізованого світу – це також перемога!” · с. 10сторінка оригіналу ↗ Дмитро КОЛЯДЕНКО, президентський стипендіат 2025 року, лавреат Міжнародної німецько-української премії імені Олеся Гончара
Євангелія підкреслюють, що в годину Страстей Христових відбулося сонячне затемнення, тривало воно три години. Упродовж багатьох віків це місце Святого Письма залишалося предметом жорсткої критики. Адже з астрономії здавна відомо, що, по-перше, сонячне затемнення триває всього декілька хвилин, по-друге, в день Великодня Місяць повний, коли може трапитися місячне, а не сонячне затемнення.
Такі вони, просвітяни · “Відродження української нації, збереження української мови та захисту українських традицій”. · с. 11сторінка оригіналу ↗ Галина САДОВСЬКА Світлини надані Тернопільською “Просвітою”
Звітуючи, очільниця міського об’єднання “Просвіти” Наталя Чорна зазначила, що на перші два роки її головування припали COVID-19 і початок повномасштабного вторгнення росії в Україну, але з 2023-го просвітяни активізувалися й за ці майже три роки провели понад 300 різноманітних заходів, втілили низку цікавих проєктів. Відчутно зросли лави її активних членів, побільшало й менш активних, але зацікавлених роботою просвітян. Міську “Просвіту” знають, про неї говорять. Чимало вдалося зробити завдяки партнерській співпраці з міською радою, зокрема з її управлінням культури та мистецтв. Хоча є ще й над чим працювати. “Наше найближче завдання – створити карту традиційної автентичної кухні Тернопільщини, бо лише наша область її ще не має”, – сказала Наталя Чорна. Заступниця голови, депутатка обласної ради Ірина Шумада наголосила: “Нас об’єднує в “Просвіті” те, що тут зібралися люди, яким не байдужа Україна, її нинішні болі. Багато заходів проводимо для наших військових, зокрема тих, які лікуються в наших шпиталях, а також для внутрішньо переміщених осіб”. Інша заступниця голови міського об’єднання, активна просвітянка з багаторічним досвідом Галина Шот наголосила на ще одному аспекті роботи громадської організації: “У “Просвіті” робиш не те, що треба, як на роботі, а те, що любиш, до чого лежить душа. Мені цікаво було спілкуватися з внутрішньо переміщеними особами, розповідати їм, чим живе наш край, його історію, про видатних людей. Цей проєкт уже закривається, але він тривав майже два роки. Тепер залюбки праній ще раз привітав Святійшого Патріарха Філарета з 30-літтям від дня інтронізації та висловив вдячність за його багаторічне служіння у розбудові автокефальної Української Православної Церкви. Протягом зустрічі пролунали теплі спогади щодо різних етапів церковного служіння Патріарха Філарета. Всі відзначили, що використання української мови в богослужінні є наріжним каменем її розвитку й утвердження, засвідчивши видатний внесок особисто Святійшого владики у цю справу. “Слава Богу, що ми можемо так спілкуватися. Треба виявляти любов і постійно дякувати Богові за всі Його благодіяння”, – підкреслив Святійший Патріарх Філарет. “Бог є любов. В Царстві Божому панує любов, Бог з любові сотворив світ, постраждав. Тому і ми маємо любити один одного”. Далі у Свято-Михайлівському Золотоверхому соборі була звершена спільна молитва за перемогу України над російським агресором та настання справедливого миру, а Патріарх благословив присутніх на молитві.
Василь ЧЕПУРНИЙ, письменник і громадський діяч[
цюю зі студентами: ходимо в лікарню до наших захисників, готуємо для них концертні номери. Започатковую також новий проєкт – цього разу для сімей загиблих захисників”. І це при тому, що Галина Григорівна водночас веде ще два проєкти: “Українська мова Перемоги” для дітей внутрішньо переміщених осіб та екологічний – “Бережемо пам’ять, прикрашаємо місто”. До слова, Галина Шот стала лавреаткою популярного на Тернопіллі конкурсу “Людина року” саме за просвітницьку діяльність. І це був другий випадок у 25-річній історії конкурсу. Першою була багаторічна очільниця, а нині почесна голова міського об’єднання Дарія Чубата.
Колегу-просвітянку підтримав Михайло Ратушний – заступник голови міського об’єднання “Просвіти” та другий депутат обласної ради в її лавах. “Кожен має бути на своєму місці та робити те, що любить і вміє. Я, може, не вмію співати, проте знаюся на видавничій справі. Мені приємно сказати, що я просвітянин: працюєш – й роботу твою видно”, – сказав пан Михайло. І додав: у нього любов до “Просвіти” родинна – вдома зібрався невеличкий просвітянський осередок, в якому він з дружиною, теща та маленька донька. А як не згадати художницю Наталію Басараб. Вона хоч і не брала слова, але вся просвітянська світлиця обвішана її роботами – й вони промовляли за неї більше, ніж слова. Вражають, зокрема портрети наших захисників, створені в лікарняних палатах, під спільною назвою “Їхні очі дивляться в душу”. Зазначалося, ця виставка невдовзі поїде в Ірландію. Ще є волонтерка Олена Мудра з її “Бандеролькою Перемоги”, науковиця, викладачка Галицького коледжу імені В’ячеслава Чорновола Ольга Спільніченко з проєктом “Жінки в науці”, господині Ольга Чайка, Оксана Зінкевич та Ірина Шумада з “Галицьким варивом”, Дарина Щуцька з молодіжним проєктом “Памолодь”, поетка Марія Карпик з “Клубом самотніх сердець”… Гадаю, вони теж могли б
Очільниця Тернопільського міського об’єднання “Просвіти” Наталя Чорна чимало розповісти про власну роботу, адже кожен тут – за покликом серця та робить те, що любить. Тому й оцінив позитивно роботу міського об’єднання “Просвіти” голова її обласної організації Петро Шимків. Він також наголосив на головних завданнях просвітян, що зводяться до триєдиної формули: відродження української нації, збереження української мови та захисту українських традицій. Емоційно промовляла й завідувачка управління культури та мистецтв міської ради й теж активна просвітянка Світлана Козелко: “Тішуся, що наша “Просвіта” така активна, що так багато робить. Ми сіємо такі маленькі зерна, які, можливо, не завжди добре сходять. Але якщо не сіяти, то взагалі нічого не зійшло б”. Головою міського об’єднання на наступні чотири роки конференція знову обрала Наталю Чорну – журналістку, яка знайшла себе у цій громадській організації, об’єднала навколо неї стільки неординарних креативних людей, які можуть, хочуть – і працюють – щоб не згасав смолоскип “Просвіти”.
Відбулася звітно-виборна конференція Тернопільського міського об’єднання Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка. В ошатній його світлиці зібрався просвітянський актив міста, щоб підбити підсумки роботи за минулий період, обмінятися думками з актуальних питань, окреслити завдання на майбутнє. На відверту та щиру розмову благословив просвітян обласного центру їхній духівник настоятель Свято-Троїцького духовного центру на честь Данила Галицького митрофорний протоієрей Миколай Зінкевич.
Зліва направо: тернопільські просвітянки Ольга Чайка, Галина Шот, Ірина Скасків, Ірина Шумада готують смаколики для воїнів
Такі вони, просвітяни · “Відродження української нації, збереження української мови та захисту українських традицій”. · с. 11сторінка оригіналу ↗ Патріарх Філарет руйнує московські плани про розкол в українській Церкві. Про це свідчить нижче подане повідомлення. На фініші життєвого шляху він відвідує своїх вихованців і стверджує, що Бог – це любов. Цікаво, що в знак смирення Патріарх прийшов без патріаршого кукіля. Блаженнійший Митрополит Київський і всієї України Епіфаній 5 листопада зустрівся у своїй резиденції зі Святійшим Патріархом Філаретом. Попередньо Предстоятель Православної Церкви України відвідував владику Філарета у його резиденції 26 жовтня та особисто привітав Його Святість з нагоди 30-ліття від дня інтронізації. У новій зустрічі, яка відбулася у Митрополичому домі, також взяли участь митрополит Львівський і Сокальський Димитрій, митрополит Донецький і Маріупольський Сергій, митрополит Білоцерківський Євстратій та архієпископ Вишгородський Агапіт. На початку спілкування Блаженнійший Митрополит Епіфа-
Такі вони, просвітяни · “Відродження української нації, збереження української мови та захисту українських традицій”. · с. 11сторінка оригіналу ↗ Олена ЛОГІНОВА, наукова співробітниця Чернівецького обласного меморіального музею Володимира Івасюка
Днями в Чернівецькому обласному меморіальному музеї Володимира Івасюка відбулася подія, яка поєднала глибину дослідження й атмосферу щирої душевності. У межах авторського циклу Алли Антофійчук “Перемова тиші” учасники п’ятої зустрічі мали нагоду почути і відчути Федьковича живого – через його слова, почуття, листи. Лекція-презентація стала справжнім діалогом із добою. Дослідниця епістолярного дискурсу Буковини ХІХ–ХХ століть, доцент кафедри сучасної української мови ЧНУ ім. Ю. Федьковича, відома українська мовознавиця Алла Антофійчук представила Юрія Федьковича як поета, просвітителя і водночас епістолярного мислителя, котрий у кожному листі залишав відбиток душі й національного болю. У листах до друзів, побратимів, однодумців постає його вірність слову, любов до мови, відданість народові. У музейній тиші звучали його живі інтонації: “Я так наш нарід цілим серцем люблю, і душа моя віщує, що єго велика доля жде…”, іще: “Брате милий, я здаюся зовсім на Твої руки…”. Ці рядки, промовлені сьогодні, набули нового звучання – як духовне послання сучасникам, як нагадування, що мова – це не лише засіб спілкування, а форма буття нації. Традиційно на цих зустрічах тиша мала свій музичний голос – скрипку. У віртуозному виконанні студенток-скрипальок Чернівецького обласного фахового коледжу мистецтв імені Сидора Воробкевича Тетяни Бурдейної та Ольги Комаревич творів Йоганна Баха “Прелюдія мі мажор”, Георга Філіпа Телемана “Менует”, Вольфганга Амадея Моцарта “Дует” (клас викладача Л. О. Мартинюк). Здавалося, що мелодії перегукувалися з внутрішнім ритмом листів Юрія Федьковича. Звуки королеви музичних інструментів – скрипки – то ніжно торкалися повітря, то наростали хвилею, немов саме слово ставало музикою. Скрипка була емоційним нервом події, який з’єднував часи й голоси. Тож безмежно вдячні старшому викладачеві ЧОФКМ ім. С. Воробкевича Людмилі Орестівні Мартинюк за плекання талановитих студентів і багаторічну плідну співпрацю. Естетичним обрамленням заходу стало декламування поезій Юрія Федьковича студентками-першокурсницями філологічного факультету – Дариною Ганусяк, Тетяною Мойсюк, Анастасією Логін. Їхні голоси – чисті, щирі, мов молоді струни скрипки, – наповнили простір відлунням любові до рідного слова. Символічно, що захід відбувся саме в рік, коли Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича відзначає 150- річчя від дня заснування. Його ім’я – не лише історична даність, а жива енергія слова, що й нині формує покоління тих, хто мислить і говорить українською.
Національна еліта · “З погляду вічності життєпис Людмили Лисенко має неоціненне значення”. · с. 12сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
осяяння, і до визнання її творчості у Москві, Ленінграді, Парижі. Респект Авторці! Ми вже зазначали, що Л. Лисенко довгий час працювала на телебаченні, звісно, цей досвід не міг не позначитися на її життєпису Марії Приймаченко. Як на мене, цей вплив дуже позитивний, він позначився, в основному, на кінематографічному баченні Авторки тих чи інших епізодів життя Марії Приймаченко й українського села загалом. Вражає з цього погляду сцена похорону баби, де не просто виявляється глибоке знання народного обряду, ай показується несусвітнє зло, здійснене агіткультбригадою, в народному і загальнолюдському осмисленні цієї події. Не менш вражаючою з емоційного боку є створена Авторкою картина скидання дзвону з церкви, коли все навкруги стало біле, як біла безмовна пустеля. І врятування цього дзвону сільським філософом-мислителем дідом Семком – як окрема картина народного спротиву, з яким солідарна не тільки Марія, а й сама Авторка. Так само – процес забирання з села ікон, що вражає містичною атмосферою невідворотної біди, яка має бути відплатою за це святотатство з одного боку – і порятунку Маріїної сім’ї за врятування хатньої святині Маріїною бабою. Вражає коректне, дуже чутливе зображення Авторкою Маріїних стосунків із матір’ю, батьком, бабою та дідом. Як ми знаємо, сім’я не визнавала Маріїного права бути просто вільною художницею. В їхньому розумінні вона має займатися чимось корисним, що має їй забезпечити “хліб насущний”, коли їх не стане. В цьому – і трагедія митця, і в цьому – вияв материнської любові і турботи до доньки-інваліда. І треба було вміти зобразити усе це так, щоб читач розумів з одного боку життєву драму непорозуміння з найближчими для Марії людьми , а з іншого, – втілити їхнє розуміння любові до єдиної доньки, яка виявилася не такою, як всі. Авторка, безумовно, справилася з цим важким завданням, тому, на відміну від обставин життя Катерини Білокур, як ми знаємо це з описів Миколи Кагарлицького, в нас, по прочитанню роману, не виникає важке почуття несприйняття родинного життя Марії. Ми погоджуємося з тим, що вони по-своєму любили її і дали все, що могли. Так само, очевидно, це стосується і любовного мотиву, можливо, виписаного Авторкою з дещо надмірною увагою і пристрастю, але такими зрозумілими з огляду на пристрасність кожного митця, як це проглядається у його творчості. Інакше просто не могло бути – і в цьому нас переконує Авторка. Саме тому трилогія закінчується не народженням омріяного Маріїного сина, а передчуттям його народження. Марія вагітна, її плід визріває, як визрівають її наступні мистецькі твори і перемоги, про які знаємо вже ми – сучасники її переможної ходи в сучасному мистецькому світі, коли ім’я мисткині стало брендом України, коли виходять численні альбоми і книжки з її іменем, коли відбуваються численні виставки її творів, коли ширяться навіть підробки її творів. Так ось і висновок: роман-життєпис Людмили Лисенко “Світотворення від Марії” – це чудовий запобіжник для виникнення підробок і у трактуванні життя і творчості цього Майстра українського народного живопису. Після цього роману вже ніхто не насмілиться подати її життєпис, починаючи “від себе” коханого і своїх спостережень: або як щось випадкове, малозначне і нетривале, як прояв скороминущої моди “на все народне”, або як невмотивовану появу унікуму від мистецтва у пустелі. Бо у відтвореному життєписі Людмили Лисенко і поява Марії Приймаченко, і її мистецька творчість – глибоко вмотивована українською традицією, українським чином життя і мистецькими проявами його відтворення. Звісно, цим не обмежується творчий діапазон авторки у цьому романі. Зацікавлений читач відзначить тут детальний зріз мистецького середовища 30-40-х років, до якого входили відомі на той час діячі культури, мистецтва
Національна еліта · “З погляду вічності життєпис Людмили Лисенко має неоціненне значення”. · с. 12сторінка оригіналу ↗ Ольга КОБЕЦЬ
Яскравою кометою увірвалася в літературний простір України письменниця Людмила Лисенко. Відома свого часу як науковиця, що десятиліттями досліджувала так зване “примітивне” українське мистецтво ХХ століття, через роки – як телевізійна журналістка, що залишила свій неповторний слід у розвитку мистецьких програм цього каверзного і примхливого виду масової інформації. Потім на десятиліття зникла з овиду суспільно-громадського життя – і ось явила світові свою трилогію з життєписом Марії Приймаченко “Світотворення від Марії”, яка нині записана у “довгому листі” здобувачів Шевченківської премії за 2026 рік в галузі літературознавства і мистецтвознавства. Звісно, з цього приводу будуть різні думки і судження. Одні захоплюватимуться сміливістю авторки, інші дивуватимуться зухвалістю, однак, ніхто не відбере від неї власного усвідомлення вартості цього твору, якщо розглядати його з “погляду вічності”. Щоб не з’явився колись дослідник, як скажімо, зараз Тамара Гусейнова на радіо, яка у своїй книжці “Українське радіо. Історія буремного століття” визначила “голосом епохи” Незалежності України віддану, переконану комуністку Світлану Горлову, відому величезним скандалом, коли вона як вірна “підручна партії”, на всіх зібраннях і ефірах захищала вказівку одного зі своїх начальників запровадити в українському ефірі копію російського мовлення часу. Скажімо, треба було дикторам і всім працівникам Держтелерадіо оголошувати в ефірі не “восьма тридцять ранку, “друга година ночі”, а тільки “вісім тридцять ранку”, “дві години ночі”. Тоді знялася ціла хвиля протестів від свідомого українства, втому числі й на Українському радіо, і дурна вказівка була скасована. Однак з’явилася Т. Гусейнова, яка, очевидно, в той час ще пішки під стіл ходила й не знає ні про цей скандал, ні взагалі нічого про справжніх українських журналістів того часу й оголошує саме Світлану Горлову “Голосом” епохи Незалежної України. Не Петра Бойка, якого боготворили слухачі, не Емму Бабчук, якій досі вдячні слухачі пишуть захоплені листи, не Анатолія Погрібного з його уславленими бесідами “Якби ми вчились так, як треба”, що усвідомили, привели до тями не одного українця, не Катерину Мотрич з її вікопомною “Молитвою до мови”, а саме ту особу, яка ніколи незалежним українським мисленням, або як пропагує та ж Гусейнова, в сучасній інтерпретації “критичним” мисленням не відзначалася… Так ось, з погляду вічності життєпис Людмили Лисенко має неоціненне значення. Вона не просто досліджує творчість відомої майстрині, бо з архівів вивчила і дослідила ті чи інші матеріали. Вона – молодша сучасниця , живий свідок і той дослідник, який мав безпосереднє живе спілкування протягом пів століття із предметом свого дослідження, яке просто нічим іншим замінити не можна. Так, безумовно, Людмила Лисенко володіє літературним талантом, її життєпис , незважаючи на об’єм у три величезних томиська, не обтяжує читача нейтральними але живописними описами “для описів” або науковими викладками і характеристиками. Її письмо – образне, динамічне, сповнене внутрішньої логіки і переконаності. Воно захоплює, воно спонукає до ще більшого заглиблення у матеріал тієї епохи, яку досліджує авторка. Однак це все рівно є наукове, мистецтвознавче дослідження. Бо хто зараз знає про “мистецькі” нововведення, принесені більшовиками, як то “дем’янобєдновці”, “агіткультбригада”, яка мала саме “три фури з різним призначенням”, “антирелігійний поїзд”, у якому були справжні міліціонери з “синіми кашкетами”? І як все це використовувалося в комуністичній, антирелігійній пропаганді? І хто конкретно цим займався? І як це виглядало у житті? І як сприймалося людьми? І як впливало на формування світогляду Марії Приймаченко? І які були суспільні наслідки такої “мистецької” пропаганди? Усі відповіді на ці й багато інших питань ми знайдемо у романі Л. Лисенко, яка подає читачеві свої знання легко й невимушено, створюючи (чи відтворюючи?) ті чи інші обставини життя своєї героїні. Цим, безумовно, письменниця дуже близька до авторів таких біографічних бестселерів свого часу, як Андре Моруа у Франції або Ірвінг Стоун із своїм знаменитим життєписом “Страждання й радощі” про Мікеланджело. Однак, звісно, на нашому, українському ґрунті, з нашими стражданнями і з нашими радощами початку і середини двадцятого століття, як вони відобразилися у житті і творчості геніальної української мисткині “ з народу” Марії Приймаченко. Знайдемо, звісно, у романі Л. Лисенко й точне, досконале знання процесу творення мисткинею своїх шедеврів. Багатьох, очевидно, вразить той факт, що шукала і знайшла художниця “з народу” відповіді на найважливіше питання “як?” створити той чи інший малюнок, коли ще тільки починала свій життєвий шлях, не від учителів, не з книжок, а у глибинах народної творчості, спостерігаючи, як жінки “плели” калачі, як сама вона зуміла втілити у звичайному городньому опудалі мистецький образ, що захопив односельців, як вертепна маска змогла втілитися у художній образ. Про ці речі жоден мистецтвознавець не вишукає даних у архівах-тільки у живому спілкування з митцем можна дійти таких глибин творчості. А ще ж – вражає авторське досконале знання поліських народних звичаїв і обрядів. Скажімо, сюжет про копання криниці-а в ньому не тільки художній образ “докопування до глибин”, а й звичаєва мудрість, яка вимагала віддячити колодяжнику за цей процес пізнання неабиякими символами: вишитою сорочкою, рушником і новим відром. Найважче, звичайно, дослідникові життя і творчості митця виявити, як саме, коли саме відбувається його творче осяяння на створення свого шедевру і як відтворити цей момент у своєму дослідженні, щоб це було переконливо, доказово, а у випадку Л. Лисенко – ще й образно і динамічно, чого вимагав обраний жанр оповіді. Звичайно, тут можна було б написати науковий трактат про вплив навколишнього життя на формування жанрових особливостей творів митця і формування його мистецького бачення. А можна піти іншим шляхом, як зробила це Л. Лисенко, коли просто показала читачеві, як відбувся процес озвіріння, здавалося б, звичайних людей з одного боку, і як дикий звір переймає чисто людські якості добра і світла. Тому авторка зображує кілька сцен із справжнього життя Марії Приймаченко – убивство беззахисної селянки Фросі, яка відзначалася безмірною любов’ю до своїх п’яти дітей, похорон брата Юрія, а особливо, похорон баби, який перетворився на звірство несусвітнього масштабу. А з іншого боку – усиновлення тих нещасних п’яти сиріт “непутящою” в очах односельців жінкою. Або найкращі людські риси доброти й любові, втіленням яких став пес Кир’ян і кіт Хомко. Все це примушувало спостережливе око мисткині переосмислювати, відчути світ і своє бачення в ньому добра і зла, а з іншого боку – бажання відтворити це своє нове бачення у мистецьких творах. І тоді з’являються перші твори уславленої “звіриної” серії Марії Приймаченко – спочатку в опудалах, масках, а вже пізніше і в живопису. Звісно, справжній мистецький твір – це не копія побутового факту, чим би він не був. Тут потрібна ще й авторська фантазія, творча уява. І тут знову можна було написати науковий трактат про виникнення фантазійного мислення у мисткині, аналізуючи ті чи інші її твори. А можна було показати, як саме це відбувалося на прикладі її життя і творчості. Для цього, звісно, треба було достеменно знати життя своєї героїні, чути її власні роздуми з цього приводу. Показовим щодо цього є осмислення авторкою перших мистецьких проявів характеру Марії Приймаченко, коли вона стала займатися вишиванням рушників, почала працювати в Іванківській майстерні машинної вишивки. І зрозуміла, що створення незліченних копій “французького рішельє” за готовими лекалами-не для неї. Вона воліє створювати свої власні узори на рушниках, хоч це потребує виснажливої копіткої праці над кожним з них, ніж строчити на машинці сотні копій продукції, яка вимагала тільки кількості, а не власної творчості. Ба більше, відволікаючись від цієї, власне, конвеєрної роботи “задля хліба насущного”, вона внесла свій творчий підхід до цієї рутинної праці, створивши дуже модний тодішній атрибут: комірець-прикрасу “жабо” із власним вигаптуваним візерунком “французького” рішельє, як вияв своєї мистецької фантазії. Творчою уявою майбутньої художниці позначені й опудала, які вона створювала з портретною схожістю до односельців, вкладаючи в них або добрі, або злі риси характеру, як ото Горботрус, Чуліндра та інші. І ті ж вертепні маски, виготовлені Марією, що вражали односельців яскраво вираженими характерами. Але ж це все треба було авторці, Людмилі Лисенко, не тільки знати з оповідей мисткині й односельців, а й осмислити значення цих фактів для формування образного мислення мисткині. Крім того, в романі переконливо показано процес творчого зростання мисткині: від тих же калачів, масок, опудал, перших замальовок на печі і розпису хати, через вишивки власних складних узорів гладдю на рушниках, лекції столичних мистецтвознавців, моменти творчого
Слово многоцінне · “Ні! Цей народ із крові і землі Я не віддам нікому і нізащо!” · с. 13сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
і літератури, зокрема, виписані яскраві постаті П. Тичини, О. Корнійчука, В. Касіяна, П. Рудякова, Г. Верьовки, театральне середовище, інших діячів, зокрема, ровесників – майбутніх класиків українського образотворчого мистецтва Івана Гончара, Тетяни Пати, Надії Білоконь, Параски Власенко, Марфи Тимченко, художників Василя Седляра, Михайла Бойчука, Федора Кричевського, з якими Марія Приймаченко була особисто знайома, про кожного з них мала свою думку, кожен з них відіграв певну роль у її житті й становленні як художниці зі світовим ім’ям. Цінним життєпис є й тим, що тут чітко зафіксовані історичні періоди, через які пройшла Україна, – і воєнний комунізм з його найвищою стадією – НЕП, а потім силове створення колгоспів, їхньої одержавленої форми-радгоспів, політика відокремлення церкви від держави і її потворні форми зі знищенням не тільки церков, а й священників і самих віруючих, створення “святкової атмосфери” на честь “12-ї річниці Жовтневої революції” засобами висловлення примусової любові до нових впроваджуваних прибульцями звичаїв… Усе це і багато чого іншого з нашої тепер уже далекої і мало вивченої справжніми дослідниками історії яскраво зобразила й проаналізувала Л. Лисенко у своїй трилогії, відтворюючи героїню своєї оповіді не в якомусь безлюдному, штучному просторі “чистого мистецтва”, а у взаємодії з родиною, односельцями, мистецьким середовищем Києва, райцентру Іванкова, тощо, розкриваючи давні конфлікти, опір нововведенням нової влади, незважаючи на розстріли непокірних, доноси сусідів, зради і наклепи, підстави і підлі заздрісні плітки. Ну, і як же без містики! Нею пересипана не одна історія про Марію Приймаченко як у юності, зрілості, так і в дорослому житті. Містичні сцени виписані яскраво, подекуди з гумором але з точним знанням справи і всіх містичних впливів. Ці вкраплення народної містики, особливо, наприкінці роману, можливо, аж пересичують текст, однак, несуть своє інформативне навантаження, сприяють розумінню того, як народна стихія перетворює в містичне усе те, що недоступне простому поясненню речей і подій. Воно й справді: як оці всі незрозумілі звірі з людськими обличчями, які зображує Крива Марія, аж так могли сподобатися десь там у Москві чи в якомусь Парижі, що її аж на машині привезли в село до самої хати! Містика! Або: чому здоровий, красивий парубок Василь, що служить десь аж у Києві чи ще й вище, уподобав собі її, Марію, та ще й має одружитися з нею?! Чари, безумовно її чари вплинули на парубка! Багато можна писати про мистецтвознавчу трилогію Людмили Лисенко “Світотворення від Марії”, висунуту цього року на здобуття Шевченківської премії. Не знаю, як Комітет оцінить цю роботу, але точно знаю, що це трикнижжя в історії українського мистецтва уже зайняло своє унікальне і престижне місце, з якого його ніхто не здатен ні посунути, ні проігнорувати. А сама Людмила Лисенко займає тепер першу позицію в ряду мистецтвознавців у темі дослідження українського народного образотворчого мистецтва ХХ століття. Інших дослідників цієї теми і цього періоду такої сили, такого таланту і такої компетенції в нас просто немає.
Слово многоцінне · “Ні! Цей народ із крові і землі Я не віддам нікому і нізащо!” · с. 13сторінка оригіналу ↗ Ярослава РІЗНИКОВА, м. Одеса
8 листопада 2025 року у Міжнародному культурному центрі UNION (вул.Троїцька, 43) відбувся музично-поетичний вечір, присвячений творчості Миколи Вінграновського – поета, кінорежисера, актора, одного з найяскравіших представників покоління шістдесятників. Захід відбувся у межах “ВІНГРАНОВСЬКИЙ ART FEST” у співпраці з літературним клубом ППО – “Поети та письменники Одеси” та ХБФ “На крок ближче”, за підтримки Департаменту культури Одеської обласної державної адміністрації. Цього вечора поетичне слово Вінграновського лунало у виконанні молодих поетів і поеток Марини Забуранної, Анни Малицької, Сабіни Камінської, Аріни Ковтанюк, Вікторії Тарасенко, Віталія Бошкова, Олега Таранішина та Марії Чекарьової. Їхні голоси створили живу, емоційну палітру – кожен вірш Вінграновського набував нового звучання, резонуючи з нашою реальністю. Зворушливо і світло прозвучали пісні у виконанні Ксенії Гнатущенко, а музичним серцем вечора став маестро Олексій Петухов, чия гра наповнила простір витонченими ритмами, що перегукувалися з настроями і образами поета, віддзеркалювали енергію і глибину його рядків… Особливого символізму заходу надала участь Олекси Різникова – поета, перекладача, літературознавця, одного з останніх представників покоління шістде-
Зліва Олександр Висоцький, по центру – керівник лі' тературного клубу ППО – “Поети та письменники Оде' си” Олександр Шеховцев, далі Олекса Різників сятників, який особисто знав Миколу Вінграновського, ходив у драмгурток у Первомайському будинку культури на Богополі (недалеко від 17-ї школи, яку закінчив Микола), спілкувався в одеський період 1963-1966 років, підтримував дружні стосунки до останніх днів поета. Він поділився теплими й водночас болючими спогадами про свого земляка-первомайця – про його шлях, характер, внутрішню гідність і любов до України, що ніколи не була декларацією, а способом життя. І розповідь його прозвучала як жива присутність часу – тих розмов, суперечок, переживань, натхнення, з яких народжувалася українська поезія другої половини ХХ століття. Яскравим свідченням характеру поета стала історія, яку Олекса Різників пригадав із квітня 1963 року. Тоді, під час їхньої зустрічі в Первомайську, Микола Вінграновський розповів Олексі про свій виступ-реакцію на звинувачення у формалізмі під час республіканської наради активу творчої інтелігенції та ідеологічних працівників України. Слухаючи його, Олекса, який уже відсидів у Мордовії свій перший термін за антирадянську агітацію, спочатку навіть не повірив, що Микола міг просто в обличчя партійним функціонерам кинути такі слова: Ні! Цей народ із крові і землі Я не віддам нікому і нізащо! Він мій, він я, він – світ в моїм чолі, Тому життя його і ймення не пропащі! … У битві доль, політик і систем Мої набої – у його гарматах. Я не слуга його, я – син його на чатах, Я – син зорі його, що з Кобзаря росте!..
Я формаліст? Я наплював на зміст? Відповідаю вам не фігурально – Якщо народ мій числиться формально, Тоді я дійсно дійсний формаліст!
Та де вже дінешся, раз світ заколосив Пустоколоссям вашим в сиві ночі, Жаль одного, що в леті до краси Народу ніколи і плюнуть вам у очі!.. Але вже наступного дня, отримавши “Літературну Україну”, прочитавши слова з виступу Андрія Малишка: “Ви, Миколо Степановичу, кажете, що Ви син народу, а не слуга. А я пишаюсь, що є слугою народу…”, біг до Миколи вибачатись за сумніви. Це був чи не найяскравіший і найвідвертіший виступ Вінграновського проти радянської системи. А я, слухаючи цю розповідь, думала – звідки ж беруться такі Люди?! Адже всього за кілька років до народження Вінграновського у 1936 році, Україна пережила величезну трагедію Голодомору 1932-
1933 років, що зумисне був організований радянською владою, аби зламати і упокорити дух українців. У 1937-1938 – досягли піку страшні репресії сталінсько-комуністичного терору, що забрали життя сотень тисяч українців і мали посіяти страх у серцях людей. Скільки горя, страждань і страшних втрат України та її народу! Але… Воістину, як писав Тичина: “Де грози падають, там райдуга встає…”. У тому ж 1936 народились Іван Драч, Василь Захарченко, Володимир Підпалий, Надія Світлична, Валентин Мороз, Іван Марчук, у 1937 – В’ячеслав Чорновіл, Олесь Шевченко, Степан Хмара, Петро Осадчук, Іван Гель, Олекса Різників, Галина Могильницька, Ніна Бічуя, Євген Гуцало, Володимир Рутківський, Володимир Яворівський, Юрій Щербак, Осадчук Петро, Лідія Орел, Ада Роговцева та інші правозахисники, громадські діячі, письменники, педагоги, вчені, актори! Україна знову й знову народжувала тих, хто світив у темряві, хто ніс її слово, гідність і правду. І Вінграновський – один із них. Поет, який прийшов у світ, щоб засвідчити: Ми знову є. Ми – пізні. Найпізніші. Що наросли з худеньких матерів В саду порубанім. Це відчуття приналежності до українського народу не відпускало поета, формувало його письменницьку палітру, диктувало вчинки і слова, аж до таких: Ми тут. Ми є. Ми – всі. Ми – гурт. Єднаймося! Ми той є ґрунт Подій майбутніх, вирішальних….
Не вірю в бога – в Україну. Вона мій бог і поводир. В свободу вірю, вірю в мир. І хоч загину – до загину.
До мурах по шкірі – наскільки актуальні слова саме для нашого часу! А завершився наш вечір заглиблення в поезію Вінграновського виступом Олександра Висоцького – організатора та ідейного натхненника “ВІНГРА- НОВСЬКИЙ ART FEST-2025”, що вже втретє стартував у Первомайську (як я очікую на його перейменування в Богопіль!) на основних локаціях – у Краєзнавчо-
Учасники заходу
Олекса Різників під час виступу му музеї та мистецькому хабі “Вінграновський”. Олександр розповів, що 4 листопада відбулася прем’єра оцифрованого фільму Петра Марусика “Микола Вінграновський” (1992), де сам поет мислить, згадує, декламує – живе перед камерою. А 7 листопада, удень народження Вінграновського, в межах фестивалю презентовано першу повну біографію поета – чудову книгу науковиці Світлани Богдан “Вінгран: Життя Миколи Вінграновського”. Цьогоріч до фестивального марафону долучилися Анжеліка Рудницька – артистка, співачка, телеведуча, популяризаторка українських традицій; Лариса Ніцой – дитяча письменниця; Наталія Мієдінова / Тьотя Панда – популярна дитяча аніматорка й авторка контенту для дітей; Анатолій Кичинський – лавреат Шевченківської премії; гурт “Мова”, що виконує пісні української естради 60–70-х років, а також численні шанувальники таланту поета. Командою однодумців зроблено вже чимало, але саме тепер закладається фундамент для великого ювілею – 90-річчя Миколи Вінграновського у 2026 році. І це не лише про пам’ять – це про наш культурний фронт, про опір русифікації. Олександр Висоцький наголосив: “Проти нас воює русифікований YouTube, TikTok, російська література і попса, совєцькі пам’ятники й міфи. Вони окуповують мізки людей своїми книжками, храмами, блогерами, “камєді-клабами” і фільмами. А потім людина втрачає здатність до спротиву, бо сама потихеньку стає спірною територією. Маємо говорити про Вінграна, маємо популяризувати українських поетів, маємо творити дуже крутий, сильний тил. Бо якщо у нас не буде української ідентичності, якщо в наших головах не звучатимуть вірші Вінграновського й пісні сучасних українських музикантів – то за що ми боремось?” Його виступ став глибоким акордом вечора і своєрідним маніфестом фестивалю: культура сьогодні не може бути “поза війною”, бо саме вона є нашою духовною обороною. А добровільні пожертви, зібрані під час заходу, буде передано на підтримку військових ППО ЗСУ в Одеській області – як знак вдячності тим, хто сьогодні боронить небо, під яким живе українське слово.
Театр · “Кожен символ, навіть кожен реквізиту моновиставі має якийсь певний сенс, а то й навіть подвійний”. · с. 14сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
призводить сліпа відданість людини страшним ідеям і те, що за злочин доведеться колись усе-таки відповісти. Узагалі вся вистава сповнена символізму. У ній, скажімо, багато якихось справ, дій чи навіть явищ трактується за допомогою піску. Олеся зауважує, що він виступає у театральній постановці не лише як знак часу, а навіть попелища часу, який закінчився для персонажа. Цей пісок, пояснює режисерка, – щось мертве, тож не розуміємо, де перебуває дійова особа – в чистилищі чи у пеклі. Зрештою, кожен символ, навіть кожен реквізит у моновиставі має якийсь певний сенс, а той навіть подвійний, наприклад, мотузка спочатку асоціюється, як пуповина, відтак, як дитяча забавка, канат над прірвою. Мене вразили своїм символізмом навіть костюми. Додам, що їх створила художниця Ірина Складан. Постановку дуже вдало доповнює також музика Антона Байбакова. Уперше її, а точніше, пісню Олеся Шпирна почула в одній з вистав Львівського національного драмтеатру ім. Марії Заньковецької. Взялася шукати Антонові композиції на різних відеохостингах. Коли стала працювати над “Хвилею”, збагнула, що лише музика Байбакова їй потрібна. Композитор дозволив використати власні музичні твори, які вже десь звучали, й, треба зауважити, що вони дуже органічно влилися в моновиставу молодого творчого дуету з Тернополя. Постановку “Хвиля” й режисерка, й актор вершили два місяці. Василь Діденко мовить, що доволі “затишно працювалося разом”, не було якихось великих суперечок, підтримували, доповнювали одне одного. Водночас підкреслюють, що не прагнули творити якусь ілюстративну річ, а “взяти, передати щось із середини, щоб глядач думав-розміркував, зважив на символи, надав їм значення”. На прем’єрі серед глядачів я зауважив актора Миколу Булата, який у Тернополі у своєму монотеатрі “Бродячий кіт” створив кілька вистав одного актора. Попросив його кількома реченнями поділитися враженнями від “Хвилі”. “Сьогоднішня вистава – це добрий приклад для багатьох і студентів, і акторів вчитися працювати так пластично, голосово. Це режисерська вистава, а не актора як такого. Але, як на мене, трохи було забагато різних образів”, – так коротко відповів пан Микола. Я особисто надав значення цій моновиставі. Олеся й Антон переконані, що їхнє сценічне творіння кликатиме глядача до театру. Скажу, що варто йти дивитися, але потрібно розуміти, що це драма, до того ж психоделічна.
кошовий запорізький”. У ньому драматург звертається до доленосних і трагічних сторінок української історії – періоду ліквідації Російською імперією Запорізької Січі у 1775 році. Драма користувалася популярністю, входила до репертуару полтавського, чернігівського та інших тогочасних аматорських театрів, була важливим елементом формування національної історичної свідомості серед глядачів. Дмитро Михайлович Старицький помер після 1871 року в місті Красноград (нині Харківська область).
Упорядкував Олег ПУСТОВГАР, представник УІНП у Полтавській області
Театр · “Кожен символ, навіть кожен реквізиту моновиставі має якийсь певний сенс, а то й навіть подвійний”. · с. 14сторінка оригіналу ↗ На малій сцені Тернопільського академічного драмтеатру молода режисерка Олеся Шпирна запропонувала власний погляд на відому психологічну новелу “Я (Романтика)”.
Актор Василь Діденко в моновиставі “Хвиля”
Микола ШОТ Світлини автора
На режисерському видноколі Тернопілля зазоріло нове ім’я – Олеся Шпирна. У Тернопільському академічному драмтеатрі ім. Тараса Шевченка вона дебютувала постановкою казки англійського письменника й математика Льюїса Керрола “Аліса в Дивокраї”. Нинішнього листопада на малій сцені запропонувала власний погляд на психологічну новелу Миколи Хвильового “Я (Романтика)”, запросивши глядачів на моновиставу “Хвиля”. Різдвяної пори обіцяє подарувати діткам та їхнім батькам сценічного “Ґрінча” за книгою американського письменника та художника Теодора Сьюза Гейзела “Ґрінч, який вкрав Різдво”. Олеся родом з м. Вугледар на Донеччині. Після загальноосвітньої школи вирішила навчатися в Харкові, де спочатку закінчила мистецький коледж, а потім тутешній національний університет мистецтв ім. Івана Котляревського, освітній ступінь магістра ще здобуває. З початком повномасштабної війни переїхала на Полтавщину, а згодом до австрійського Граца. Але кохання покликало її з-за кордону в рідну країну, до Тернополя. У файному місті в час великої війни з батьками став проживати й харків’янин Василь Діденко. По життю хлопець і дівчина йдуть уже кілька років, разом навчалися й закінчили той самий коледж, університет, тепер і магістрами готуються стати в тому ж виші. Закохані зараз удвох працюють у Тернопільському академічному драмтеатрі ім. Тараса Шевченка. У творчому тандемі Олеся та Василь
220 років тому, 12 листопада 1805 року у селі Сторожове Полтавського повіту (нині належить до Чутівської селищної громади Полтавського району Полтавської області) народився Дмитро Старицький – український театральний діяч, режисер-- аматор і драматург, автор драми “Послідній кошовий запорізький”. Цьогоріч 220- річчя із дня його народження за ініціативи Українського інституту національної пам’яті (УІНП) та згідно з Постановою ВР “Про відзначення пам’ятних дат і ювілеїв у 2024–2025 роках” відзначається на державному рівні. За даними дослідника Валерія Томазова, козацько-старшинський рід Старицьких походить від полтавського протопопа Луки Семеновича та його нащадків – полтавських і миргородських полкових сотників, хорунжих і обозних; котрі започаткували дві основні гілки роду – полтавську і миргородську. Дмитро Старицький – вихідець із полтавської, а до миргородської належали письменник Михайло Старицький та його дочки – знані українські інтелектуалки Людмила, Марія і Оксана. Після здобуття освіти в кадетському корпусі Дмитро Старицький присвятив кілька років військовій службі (з 1829 по 1834 роки). Незабаром справжнє покликання знайшов у сценічному мистецтві, ставши на той час однією з ключових фігур винесли на суд тернопільського глядача моновиставу “Хвиля” за психологічною новелою Миколи Хвильового “Я (Романтика)”. Звісно, цей хрестоматійний твір Василь уперше прочитав за шкільною партою. “Не скажу, що він мені аж надто сподобався, але зачепив своїм завершенням”, – зізнається актор. Тому, навчаючись в університеті, намагався все-таки якось над ним працювати. До магістратури треба було вступати з якимось проєктом, хлопець обрав саме твір “Я (Романтика)” з умовою, що викладе-втілить його в жанрі моновистави. “Адже її образи – не окремі, а як частина самого персонажа, внутрішні його демони”, – стверджує Василь. Для Олесі Микола Хвильовий – “дуже цікава особистість”, творчість якого в комуністичні часи була заборонена, а повернулася до читача лише за незалежності України. Тож для молодої режисерки було захопливо попрацювати в жанрі моновистави. І взялася творити “Хвилю”. Зрештою, каже, що це був виклик не лише для неї, ай для Василя. Адже це ще й їхня магістерська робота, де Олеся досліджувала специ-
Режисерка'постановниця “Хвилі” Олеся Шпирна з букетом квітів від вдячних глядачів фіку роботи режисера над моновиставою, а Василь, відповідно, – актора. “Тому було дуже цікаво зробити цей крок у щось нове, страшне, бо моновистава – це дуже величезна робота як режисерська, так й акторська, щоб втримати увагу глядача”, – мовить дівчина. Не треба ще й забувати про камерний простір і велику як психологічну, так і фізичну роботу з актором. Чи не боялися того, наскільки сучасний глядач зрозуміє Хвильового? “Це був найбільший, напевно, страх, – твердить Олеся. – Але ми творили “Хвилю”, бо прагнули показати, який театр ще може бути”. Звісно, переказувати новелу Миколи Хвильового чи знайомити читачів з її персонажами чорного трибуналу, садистами – Доктором Тагабатом, Андрюшею, Дегенератом та “Я”, який твердить, що він і чекіст, і людина, хоча в нього перемагає все-таке чекістське, немає змісту, кожен знає цей твір чи не зі шкільної пори. Мені цікаво, як зуміли режисерка-постановниця та актор донести власне бачення цієї новели до глядача, які засоби задля цього використали? Передусім скажу, що моновиставу означили за жанром як психоделічну драму. А отже, вже з цього визначення випливає, що акторові треба буде працювати не просто у миттєвих перевтіленнях, а зображати персонажі у сильному психічному збудженні чи у сп’янінні наркотичному. Завдання не з легких. Але Василю Діденку вдавалося бути на цій грані. До того ж такий стан, відчуття дійової особи асоціюються з хвилею, яка водночас символізує й циклічність подій у житті та історії. Тому вистава починається та завершується розбурханими хвилями й показує, як формується особистість на тлі різних воєн, революцій, суспільних катаклізмів, до чого
Театр · “Кожен символ, навіть кожен реквізиту моновиставі має якийсь певний сенс, а то й навіть подвійний”. · с. 14сторінка оригіналу ↗ Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу
у царині створення українських аматорських театрів. Відіграв важливу роль у становленні українського театрального мистецтва, закладаючи основи, на яких пізніше виросла професійна сцена. У Чернігові такий театр створив разом із земляком Опанасом Марковичем, теж вихідцем із Полтавщини, уродженцем села Кулажинці (нині Гребінківська міська територіальна громада Лубенського району Полтавської області), ваговитим фольклористом та етнографом, істориком за освітою й покликанням, самодіяльним композитором. Обидва митці стояли біля витоків чернігівського “Товариства, кохаючого рідну мову”. Обидва тривко вписали своє ім’я в нашу національну духовну скарбницю. Письменниця Галина Тарасюк називала Марковича тим, “хто попри цинічно неприхований колоніальний гніт, не побоявся стати біля витоків українського національного духу”. У Полтаві ж Дмитро Старицький став фундатором драматичного гуртка, який влаштовував вистави для містян. Організовував і перегляди п’єс чернігівців, що гуртувалися довкола “Товариства, кохаючого рідну мову”. Випробовував себе й у ролі актора, сам виходив на сцену. Найбільш відомою роллю був Возний у п’єсі Івана Котляревського “Наталка Полтавка”. У 1865 році Дмитро Старицький написав драму, присвячену Петрові Калнишевському – українському державному культурному та релігійному діячеві, останньому кошовому отаману Війська Запорозького Низового, політичному в’язню Російської імперії. Твір мав назву “Послідній
Актори Полтавського обласного музично'драматичного театру імені Гоголя – виконавці ролей з п’єси “Наталка Полтавка”
Арт-калейдоскоп · “Українська культура здатна об’єднувати світ навколо боротьби за свободу”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
ни здавалися еклектикою, яку складно поєднати. Але все склалося пристойно і за формою, і за змістом. Також хотів би відзначити диригента Ярослава Близнюка, художника Богдана Поліщука, відеохудожницю Олену Авдєєву. Значний внесок зробили і світловики, проєкція, звукорежисери. Підбір виконавців робив сам. Спочатку подивився вистави, потім зустрівся з трупою. Відібрав тих, хто мені цікавіший. Почалися репетиції, під час яких сформувався акторський колектив, який працював над виставою. Мені з ними було цікаво. В обох прем’єрних виставах грали Мар’яна Боднар та Ігор Матейко. Вони дуже багато зробили для цього проєкту. Ігор говорив, що за час роботи над виставою він схуднув на 10 кілограмів. Ми багато чого разом придумали, довго розмовляли про те, навіщо ми це робимо. Їхнє розуміння наскільки це потрібно, давало нам можливість діяти, розвивати ті ідеї, які я опрацьовував. Звісно, було б добре ще попрацювати з Національною оперетою України. Хотілося, аби це був масштабніший проєкт на великій сцені. Для цього потрібне не лише моє бажання, а й бажання керівництва театру і їхня зацікавленість у майбутній співпраці. Вже була розмова про те, що нашу виставу включать до постійного репертуару театру. Подивимося, що з цього вийде. Багато хто нині говорить, що потрібні комедії, аби дати людям можливість відволіктися. Вважаю, що ми й так занадто довго відволікалися. Після початку повномасштабного вторгнення знову намагаємося відволікатися. Думаю, що у нас на це просто немає часу. Приміром, днями ми розбирали завали: вибух виніс вікна у квартирі на Дарниці, де живе людина, яка займалася світлом у нашій виставі. Мені хочеться у нашій непростій ситуації знайти щось прекрасне, щось важливе. Те, що дає людям можливість розкриватися і знаходити відповідальну позицію. Вони починають говорити про те, що ми ставимо. Мені приємно, коли глядачі виходять з вистави і про щось замислюються.
не дати людям вижити. Такі жорна слугували для приготування хліба насущного. Але єй інший хліб, про який Спаситель говорив (загляньмо в Євангеліє від Івана 6:51): “А хліб, що дам Я, то є тіло Моє, яке Я за життя світові дам”. Без такого хліба людина не буде людиною. Цим хлібом є й національна культура, зокрема музейна спадщина. А ми й без чужих сумнівних авторитетів знаємо, за що Україна воює.
Володимир ВАКУЛЕНКО, письменник, Харківська обл.
Арт-калейдоскоп · “Українська культура здатна об’єднувати світ навколо боротьби за свободу”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ Едуард ОВЧАРЕНКО Фото Анатолія ФЕДОРЦІВА
Це драматургічний твір, заснований на реальних подіях, пережитих автором. На початку повномасштабного вторгнення Володимир Тука опинився в окупованому Херсоні, пройшов через катування, вирвався на волю й пішов воювати в лавах ЗСУ. У виставі задіяні професійні актори Національної оперети України, серед яких госпітальєр і артист-вокаліст Ігор Матейко, а також ветерани без акторської освіти. Одну з головних ролей виконує сам автор Володимир Тука. Герой із позивним “Музикант” тримає зв’язок із мирним життям через музику – його супутницею стає укулеле. Від хаосу до гармонії, від болю до відновлення – цей шлях символізує, що музика здатна утримати життя й надати сили вистояти. – Я проходив навчання у школі драматургів від Театру ветеранів, де й написав цю п’єсу, –
згадує Володимир Тука. – Цією п’єсою зацікавилися режисери Микита Поляков та Олена Аль Юсеф, які здійснили сценічні читки твору. Згодом мені зателефонував головний режисер Херсонського театру імені Миколи Куліша Сергій Павлюк. Ми з ним давні друзі, під час окупації на мітингах відстоювали вільний Херсон. Сергій запитав, чи я автор цієї п’єси. Я відповів, що так. Йому твір сподобався. Він запропонував створити моновиставу, в якій би я зіграв. Я й сам хотів розповісти цю історію. По суті для мене це не гра, а відверте спілкування з публікою. Я ділюся своїм досвідом і не можу сказати, що це чиста акторська гра. Зізнаюсь: спершу було трохи не по собі, як це сприйматимуть люди. Вже бачу, що вистава глядачам заходить, викликає і сльози, і сміх, загалом багато емоцій. Люди не лишаються байдужими. Ця вистава під назвою “Одноденний герой” живе вже майже рік. Нещодавно побували з нею на фестивалі “Золотий лев”. А пів року тому режисер Микита Поляков з моєю п’єсою взяв участь у проєкті Українського культурного фонду і виграв грант, аби поставити її в Національній опереті України. Робота над новою виставою тривала кілька місяців. Це була друга повноцінна постановка п’єси. Актори і музиканти Національної оперети – справжні професіонали своєї справи, з ними приємно працювати. Можна сказати, що ми були зними на одній хвилі. У виставі використовуємо камінці з позивними побратимів і посестер, вони зачитуються акторами, таким чином вшановуємо їхню пам’ять. “П’єса 22, або Шлях героя” буде гратися у Національній опереті України 4 грудня, запрошую. Звісно, хотілося б, аби ця вистава увійшла до постійного репертуару театру. Крім цієї п’єси, у мене є кілька текстів, які я ще не публікував. Загалом маю задум створити трилогію, в якій будуть п’єси “21”, “22” та “23”. Також намагаюся розвиватися як актор, знявся у кількох серіалах. У театрі BEAT граю у виставі про Василя Симоненка “Край неба”. Там у мене негативний персонаж. Це теж цікавий досвід. Відвідую акторсько-режисерський курс при цьому театрі. Прагну опанувати фах режисера. Також у планах зняти кіно. А ось що розповів Микита Поляков, режисер-постановник: – Мене дуже зацікавила му-можемо датувати новий цінний музейний експонат. Це був час, коли з прадавніх хуторів утворювалося нове село, яке існує й понині і, маємо сподівання, житиме завжди. Саме тоді на ці землі переселялися родини з теперішньої Чернігівщини, яким тут влада надавала землі для господарювання, а хто мав змогу – купували її самі. А за каменем для господарських потреб дуже далеко їздити не доводилося: на території нашої громади був дуже давній покинутий кар’єр з видобування піщаника поблизу села Дубові Гряди. Можна зробити повноцінне припущення, що саме з того каменя і було витесано унікальну, єдину на Харківщині пам’ятку історії – козацький хрест на похованні козака Григорія Шульги 1783 року. Цілком ймовірно, що там було давнє кладовище не з одним таким хрестом, бо я сам знаходив на тому полі шматки такого ж піщаника, виорані з ґрунту при сільськогосподарських роботах. Але заглянемо в набагато давнішу історію, бо історична, національна пам’ять не може бути короткою. Зовсім недалеко від нас, але на протилежному лівому зична складова, яку я відчув у цій п’єсі. Поділився ідеєю постановки за твором “П’єса 22, або Шлях героя” з генеральним директором – художнім керівником Національної оперети України, народним артистом України Богданом Струтинським. Відбулася зустріч Театру ветеранів з Театром оперети. Ми разом обговорювали цей проєкт, який усім здався цікавим. Вирішили подавати заявку на грант до Українського культурного фонду. Коли виграли грант, я зрозумів, що це потрібно не лише мені, Театру ветеранів і Національній опереті, а й ще комусь. Це справді круто. З цим театром працював уперше. Це професійний колектив, який був готовий іти зі мною на експерименти, несподівані рішення. Вистава нетипова для Національної оперети України. Зробили її разом із крутою командою. Вважаю прекрасним професіоналом хореографа Ольгу Семьошкіну. Вона активно включилася у проєкт, дуже допомагала в роботі. У неї цікаве пластичне рішення. Композитор Олександр Чорний разом з Олексієм Погуляєм створили чудову музику. Прекрасна партитура. Коли репетирували окремі номери, то во-березі Орелі у 1970-х роках було знайдено давнього кам’яного ідола, якого назвали Керносівським. Про цю пам’ятку, яка має таку ж цінність, як і Збруцький ідол, докладно розповідав наш друг і земляк, київський науковець Георгій Чорний. Ідол важить більше 200 кг, він міг бути витесаний (створений) поблизу кар’єру, а в час, коли річка пересихала або замерзала, перевезений на інший її берег. Нині це кам’яне диво, яке свідчить про те, що ми жили одвіку га цій землі, зберігається на території історичного музею імені Дмитра Яворницького у місті Січеслав. Але повернімося до нашого жорна. Воно має темніше забарвлення, аніж козацький хрест, який завжди на вітрах і дощах. Але знову ж таки можемо припустити і те, що воно було закопане глибше в землю у роки розкуркулення, колективізації і Голодомору кінця 1920-х і початку 1930-х років, а потім таки було викопане на поверхню. Такі речі тодішня більшовицька окупаційна влада та її місцеві колаборанти конфісковували у наших селян або розбивали подібні жорна, аби
На сцені 77 в Національній опереті України відбулася прем’єра нойз-драми “П’єса 22, або Шлях героя” – постановки за сучасним текстом воїна ЗСУ Володимира Туки.
Арт-калейдоскоп · “Українська культура здатна об’єднувати світ навколо боротьби за свободу”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ Міністерство культури України спільно з Національною філармонією України, Open Opera Ukraine та Національним будинком музики відкрили другу едицію Kyiv Baroque Fest–2025 – міжнародного фестивалю, що народився під час повномасштабної війни та вже став знаковою подією для української та світової музичної спільноти. Фестиваль тривав з 10 по 21 листопада і об’єднав зіркових українських і європейських музикантів, дослідників та меломанів, створюючи спільний простір барокової музики. Цьогорічна тема Take Five! запропонувала сміливі експерименти, стильові поєднання та нові ракурси у виконанні музики Шютца, Генделя, Скарлатті, Баха і Березовського. Особливою подією фестивалю став концерт Music for a while за участі одного з найвідоміших контратенорів світу Андреаса Шолля (Німеччина) та Liatoshynskyi Capella: Early Music Ensemble Національного будинку музики. Для маестро це вже другий виступ у Києві, і його участь стала можливою завдяки підтримці німецьких партнерів. Андреас Шолль відомий не лише майстерністю, а й послідовною підтримкою України. Він організовував благодійний концерт у Зальцбурзі на підтримку України та публічно заявляв про неможливість виступати в Росії під час її злочинної агресії. “Сьогоднішній концерт Music for a while – це зустріч різних культур, шкіл і традицій. Це голоси, що з’єднують Київ, Берлін, Зальцбург і всю Європу. Особливо хочу привітати нашого гостя – маестро Андреаса Шолля. Подякувати за підтримку України та участь у фестивалі. Також дякую нашим німецьким партнерам за постійну підтримку української культури та участь маестро у фестивалі”, – сказала віцепрем’єр-міністерка з гуманітарної політики України – міністерка культури України Тетяна Бережна. Kyiv Baroque Fest–2025 підтверджує: українська культура – жива, сильна, вкорінена в європейському контексті та здатна об’єднувати світ навколо боротьби за свободу. За інформацією Мінкультури України
Арт-калейдоскоп · “Українська культура здатна об’єднувати світ навколо боротьби за свободу”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ У жовтні співробітниця Сахновщинського краєзнавчого музею Лариса Кошляк привезла з Новоолександрівки незвичну для нашої епохи, але саме тому і цінну річ – кам’яне жорно. Віднайшлося воно на садибі місцевого жителя на ім’я Григорій Моня, який помер кілька років тому, а знайшли жорно його рідні спадкоємці, які впорядковували батькову садибу. Жорно не було закопане в землю, а радше могло бути втоптане в неї за багато років. Виготовлене воно з каменя-піщаника, ймовірно в кінці XIX або на початку XX століття, саме так ми
16 Подія · “Кожний витвір Майстра ніби навертає нас до цілющих джерел національного Буття”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
ної України, оновлюючи Людину людськістю. Таким коротким, але чутливим для української душі штрихом, передаємо нині серцебиття від цієї пам’ятної зустрічі з високим Мистцем і Мистецтвом, якого не вбити, бо воно вічне, безсмертне, живлячи цілющою силою сьогодення і нашу будущину. Він не тільки Мистець і Художник найвищої проби, але й блискучий Педагог, Навчитель мудрості і честі. Бо як сказав його найближчий друг по цеху: “він – оберіг нашої Ідентичності і Державності”, який Словом і найвищою Музою здатен передати найсвітлішу емоцію “чуття єдиної родини”, любові до України (“Нема на світі України, / Немає другого Дніпра”), яка ніким і ніколи не буде зборимою. Жартома, але правдиво скажу так: “Щоб спалахувала душа, то йдіть до Куща”. Друже Анатолію, вселенським українським Світом зичимо Тобі снаги, сили і злету. Нехай народжується з Муз Твоєї незрівнянної краси, поклику Твого Серця, ораторії Душі, закоханості в чари рідної України така жадана наша Перемога! Слава Майстру, Слава Україні!
16 Подія · “Кожний витвір Майстра ніби навертає нас до цілющих джерел національного Буття”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України
Тиждень у Києві завершився не тільки черговими людиновбивствами, скоєними звироднілими московитами, і гидотним “міндічгейтом”. Попри все, назло лютим ворогам Нація продовжує животворити. Після блискучої презентації власної “високотворчості” знакового українського художника Анатолія Мельника в Національному музеї “Київська картинна галерея” на Терещенківській вулиці Києва, ми з Павлом Мовчаном все-таки дібралися (майже вчасно) до не менш значущої події національної Культури – виставки відомого українського скульптора Анатолія Куща в галереї мистецтв “Лавра”. Понад 200 унікальних своєю вивершеністю робіт (окремі виставлені вперше) представлено передусім своїй Нації, а також світу. Вперше в Україні виставка робіт Анатолія Куща відбулася за офіційної підтримки Фонду ООН ЦСР та Центру ЮНЕСКО, Болоньї та Київської міської державної адміністрації. Відомий далеко за межами материзни Анатолій Кущ, якого без перебільшення можна назвати сучасним “українським Кановою”, є автором монумента Незалежності України на Майдані, скульптурної композиції, присвяченої Засновникам Києва, і символу самої української столиці – пам’ятника Архистратигу Михаїлу. Уже на неформальній зустрічі я сказав Анатолію, що він своєю незбагненної сили художньою мовою написав (майже як Грушевський) “Історію України- Руси”. Роботи з різних циклів: “З любов’ю”, де звеличується краса, що рятує світ; “Метаморфози”, що містять у собі ідею “відповідальності за все живе”, за свій Рід і Нарід; “Подолання” як невгасиме прагнення до боротьби, злету і свободи… А над цим усім світоглядним дійством витає наша історія, національна пам’ять, козацький дух вершинного волелюбства. Кожний витвір Майстра ніби навертає нас до цілющих джерел національного Буття, нагадуючи про світосприйняття великого Духівника Народу Григорія Сковороду, який стверджував, як справжній син України, що нічого не зрушити з місця, якщо не в змозі оволодіти найголовнішою чеснотою – відданістю рідній землі та своєму народу. Відчутно, що такі натхненні, естетично вишукані, талановито вивершені творіння Художника всім своїм видимо-невидимим єством нагадують про цю жахливу війну та безперервний москвогеноцид Українського народу, але найбільше – про віру в нашу нездоланність. Увійшовши в цю залу, наповнену дивовижною красою, талантом і любов’ю до України, на що здатен лише великий Художник, мені чомусь одразу спав на думку образ Шевченка, ба більше, причинність невгасимої любові Поета до своєї Рідної Землі, яку так щемно й правдиво описав на чужині 1961 року в Торонто Д. Донцов (“На скрижалях Кобзаря”). Шевченко “до нестями закоханий у свою Україну, якої другої чи рівної їй для нього не було на світі”. Там у цьому 230-сторінковому творі є один сюжет, який, гадаю, дуже суголосний Анатолію Кущу. Бо, описуючи незбагненно чуттєвий стан Тараса Шевченка,
Донцов напише про Кобзаря, що в цій любові “…йому помагала його мистецька, вразлива на красу, натура, мистецька освіта, крім природи його країни… А видимий світ довкола бачив він очима предків, очима автора і читачів “Слова о полку Ігоревім”. Усю цю закладену предками на віки неприборкану енергію відданості своїй Україні продовжує багато років живити цей відданий українській справі її славний син – Анатолій Кущ. Підтвердженням цього став на цьому вечорі шляхетного дійства і символічний публічний дарунок від Валерія Залужного (через онлайн-зв’язок із Великою Британією) військових шевронів цьому справжньому Воїну Української Культури. Заслужена правдивість коїться в такому символізмі вшанування українського Мистця. Бо він серед тих знаних мистців, хто здатен потужною силою впливати на тонкі струни людського серця, відчуваючи всю Божественної красу рід-
16 Подія · “Кожний витвір Майстра ніби навертає нас до цілющих джерел національного Буття”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Друзі! Тижневик “Слово Просвіти” – один із небагатьох нині існуючих островів незалежного українського слова в інформаційному морі — за певного “сприяння” нашої влади опинився на межі припинення свого існування. І тільки ми самі, хто любить, шанує і дорожить українським правдивим і об’єктивним словом можемо допомогти “Слову Просвіти”. Будьяка фінансова підтримка видання – це вагомий внесок в українську справу. Тож подаємо Вам наші банківські реквізити: АТ КБ "ПРИВАТБАНК" (ЄДРПОУ банку 14360570, код банку 305299) вiдкрито рахунок: № UA263052990000026004036804116; отримувач: ГО “Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка; код ЄДРПОУ: 00031756. Призначення платежу заповнюється платником так, щоб надати повну інформацію про платіж.
Відповідальний секретар
Ірина ШЕВЧУК
Літературна редакторка
Галина ДАЦЮК
Коректорка
Олена ГЛУШКО
Комп’ютерна верстка
Ірина ШЕВЧУК
Бухгалтерія
279-41-46
А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001
E-mail: slovo_prosvity@ukr.net
Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”, 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 12/14.
Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове.
І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
16 Подія · “Кожний витвір Майстра ніби навертає нас до цілющих джерел національного Буття”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р.
Шеф-редактор Павло МОВЧАН
Головний редактор
Ігор ЗОЦ
Р е д к о л е г і я
Любов ГОЛОТА (голова)
Павло МОВЧАН
Микола ТИМОШИК
Георгій ФІЛІПЧУК
Микола ГОЛОМША
Юрій ГАНДЗЮК
Галина ДАЦЮК
Євген БУКЕТ