Театр · “Кожен символ, навіть кожен реквізиту моновиставі має якийсь певний сенс, а то й навіть подвійний”. · с. 14сторінка оригіналу ↗
На “Хвилі” Хвильового
Слово Просвіти, №46 за 2025 рік
На малій сцені Тернопільського академічного драмтеатру молода режисерка Олеся Шпирна запропонувала власний погляд на відому психологічну новелу “Я (Романтика)”.
Актор Василь Діденко в моновиставі “Хвиля”
Микола ШОТ Світлини автора
На режисерському видноколі Тернопілля зазоріло нове ім’я – Олеся Шпирна. У Тернопільському академічному драмтеатрі ім. Тараса Шевченка вона дебютувала постановкою казки англійського письменника й математика Льюїса Керрола “Аліса в Дивокраї”. Нинішнього листопада на малій сцені запропонувала власний погляд на психологічну новелу Миколи Хвильового “Я (Романтика)”, запросивши глядачів на моновиставу “Хвиля”. Різдвяної пори обіцяє подарувати діткам та їхнім батькам сценічного “Ґрінча” за книгою американського письменника та художника Теодора Сьюза Гейзела “Ґрінч, який вкрав Різдво”. Олеся родом з м. Вугледар на Донеччині. Після загальноосвітньої школи вирішила навчатися в Харкові, де спочатку закінчила мистецький коледж, а потім тутешній національний університет мистецтв ім. Івана Котляревського, освітній ступінь магістра ще здобуває. З початком повномасштабної війни переїхала на Полтавщину, а згодом до австрійського Граца. Але кохання покликало її з-за кордону в рідну країну, до Тернополя. У файному місті в час великої війни з батьками став проживати й харків’янин Василь Діденко. По життю хлопець і дівчина йдуть уже кілька років, разом навчалися й закінчили той самий коледж, університет, тепер і магістрами готуються стати в тому ж виші. Закохані зараз удвох працюють у Тернопільському академічному драмтеатрі ім. Тараса Шевченка. У творчому тандемі Олеся та Василь
220 років тому, 12 листопада 1805 року у селі Сторожове Полтавського повіту (нині належить до Чутівської селищної громади Полтавського району Полтавської області) народився Дмитро Старицький – український театральний діяч, режисер-- аматор і драматург, автор драми “Послідній кошовий запорізький”. Цьогоріч 220- річчя із дня його народження за ініціативи Українського інституту національної пам’яті (УІНП) та згідно з Постановою ВР “Про відзначення пам’ятних дат і ювілеїв у 2024–2025 роках” відзначається на державному рівні. За даними дослідника Валерія Томазова, козацько-старшинський рід Старицьких походить від полтавського протопопа Луки Семеновича та його нащадків – полтавських і миргородських полкових сотників, хорунжих і обозних; котрі започаткували дві основні гілки роду – полтавську і миргородську. Дмитро Старицький – вихідець із полтавської, а до миргородської належали письменник Михайло Старицький та його дочки – знані українські інтелектуалки Людмила, Марія і Оксана. Після здобуття освіти в кадетському корпусі Дмитро Старицький присвятив кілька років військовій службі (з 1829 по 1834 роки). Незабаром справжнє покликання знайшов у сценічному мистецтві, ставши на той час однією з ключових фігур винесли на суд тернопільського глядача моновиставу “Хвиля” за психологічною новелою Миколи Хвильового “Я (Романтика)”. Звісно, цей хрестоматійний твір Василь уперше прочитав за шкільною партою. “Не скажу, що він мені аж надто сподобався, але зачепив своїм завершенням”, – зізнається актор. Тому, навчаючись в університеті, намагався все-таки якось над ним працювати. До магістратури треба було вступати з якимось проєктом, хлопець обрав саме твір “Я (Романтика)” з умовою, що викладе-втілить його в жанрі моновистави. “Адже її образи – не окремі, а як частина самого персонажа, внутрішні його демони”, – стверджує Василь. Для Олесі Микола Хвильовий – “дуже цікава особистість”, творчість якого в комуністичні часи була заборонена, а повернулася до читача лише за незалежності України. Тож для молодої режисерки було захопливо попрацювати в жанрі моновистави. І взялася творити “Хвилю”. Зрештою, каже, що це був виклик не лише для неї, ай для Василя. Адже це ще й їхня магістерська робота, де Олеся досліджувала специ-
Режисерка'постановниця “Хвилі” Олеся Шпирна з букетом квітів від вдячних глядачів фіку роботи режисера над моновиставою, а Василь, відповідно, – актора. “Тому було дуже цікаво зробити цей крок у щось нове, страшне, бо моновистава – це дуже величезна робота як режисерська, так й акторська, щоб втримати увагу глядача”, – мовить дівчина. Не треба ще й забувати про камерний простір і велику як психологічну, так і фізичну роботу з актором. Чи не боялися того, наскільки сучасний глядач зрозуміє Хвильового? “Це був найбільший, напевно, страх, – твердить Олеся. – Але ми творили “Хвилю”, бо прагнули показати, який театр ще може бути”. Звісно, переказувати новелу Миколи Хвильового чи знайомити читачів з її персонажами чорного трибуналу, садистами – Доктором Тагабатом, Андрюшею, Дегенератом та “Я”, який твердить, що він і чекіст, і людина, хоча в нього перемагає все-таке чекістське, немає змісту, кожен знає цей твір чи не зі шкільної пори. Мені цікаво, як зуміли режисерка-постановниця та актор донести власне бачення цієї новели до глядача, які засоби задля цього використали? Передусім скажу, що моновиставу означили за жанром як психоделічну драму. А отже, вже з цього визначення випливає, що акторові треба буде працювати не просто у миттєвих перевтіленнях, а зображати персонажі у сильному психічному збудженні чи у сп’янінні наркотичному. Завдання не з легких. Але Василю Діденку вдавалося бути на цій грані. До того ж такий стан, відчуття дійової особи асоціюються з хвилею, яка водночас символізує й циклічність подій у житті та історії. Тому вистава починається та завершується розбурханими хвилями й показує, як формується особистість на тлі різних воєн, революцій, суспільних катаклізмів, до чого
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
