Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Слово многоцінне · “Ні! Цей народ із крові і землі Я не віддам нікому і нізащо!” · с. 13сторінка оригіналу ↗

Поезія, що дихає часом В Одесі відбувся фінальний акорд фестивалю “ВІНГРАНОВСЬКИЙ ART FESTG2025”

Слово Просвіти, №46 за 2025 рік

Ярослава РІЗНИКОВА, м. Одеса 8 листопада 2025 року у Міжнародному культурному центрі UNION (вул.Троїцька, 43) відбувся музично-поетичний вечір, присвячений творчості Миколи Вінграновського – поета, кінорежисера, актора, одного з найяскравіших представників покоління шістдесятників. Захід відбувся у межах “ВІНГРАНОВСЬКИЙ ART FEST” у співпраці з літературним клубом ППО – “Поети та письменники Одеси” та ХБФ “На крок ближче”, за підтримки Департаменту культури Одеської обласної державної адміністрації. Цього вечора поетичне слово Вінграновського лунало у виконанні молодих поетів і поеток Марини Забуранної, Анни Малицької, Сабіни Камінської, Аріни Ковтанюк, Вікторії Тарасенко, Віталія Бошкова, Олега Таранішина та Марії Чекарьової. Їхні голоси створили живу, емоційну палітру – кожен вірш Вінграновського набував нового звучання, резонуючи з нашою реальністю. Зворушливо і світло прозвучали пісні у виконанні Ксенії Гнатущенко, а музичним серцем вечора став маестро Олексій Петухов, чия гра наповнила простір витонченими ритмами, що перегукувалися з настроями і образами поета, віддзеркалювали енергію і глибину його рядків… Особливого символізму заходу надала участь Олекси Різникова – поета, перекладача, літературознавця, одного з останніх представників покоління шістде- Зліва Олександр Висоцький, по центру – керівник лі' тературного клубу ППО – “Поети та письменники Оде' си” Олександр Шеховцев, далі Олекса Різників сятників, який особисто знав Миколу Вінграновського, ходив у драмгурток у Первомайському будинку культури на Богополі (недалеко від 17-ї школи, яку закінчив Микола), спілкувався в одеський період 1963-1966 років, підтримував дружні стосунки до останніх днів поета. Він поділився теплими й водночас болючими спогадами про свого земляка-первомайця – про його шлях, характер, внутрішню гідність і любов до України, що ніколи не була декларацією, а способом життя. І розповідь його прозвучала як жива присутність часу – тих розмов, суперечок, переживань, натхнення, з яких народжувалася українська поезія другої половини ХХ століття. Яскравим свідченням характеру поета стала історія, яку Олекса Різників пригадав із квітня 1963 року. Тоді, під час їхньої зустрічі в Первомайську, Микола Вінграновський розповів Олексі про свій виступ-реакцію на звинувачення у формалізмі під час республіканської наради активу творчої інтелігенції та ідеологічних працівників України. Слухаючи його, Олекса, який уже відсидів у Мордовії свій перший термін за антирадянську агітацію, спочатку навіть не повірив, що Микола міг просто в обличчя партійним функціонерам кинути такі слова: Ні! Цей народ із крові і землі Я не віддам нікому і нізащо! Він мій, він я, він – світ в моїм чолі, Тому життя його і ймення не пропащі! … У битві доль, політик і систем Мої набої – у його гарматах. Я не слуга його, я – син його на чатах, Я – син зорі його, що з Кобзаря росте!.. Я формаліст? Я наплював на зміст? Відповідаю вам не фігурально – Якщо народ мій числиться формально, Тоді я дійсно дійсний формаліст! Та де вже дінешся, раз світ заколосив Пустоколоссям вашим в сиві ночі, Жаль одного, що в леті до краси Народу ніколи і плюнуть вам у очі!.. Але вже наступного дня, отримавши “Літературну Україну”, прочитавши слова з виступу Андрія Малишка: “Ви, Миколо Степановичу, кажете, що Ви син народу, а не слуга. А я пишаюсь, що є слугою народу…”, біг до Миколи вибачатись за сумніви. Це був чи не найяскравіший і найвідвертіший виступ Вінграновського проти радянської системи. А я, слухаючи цю розповідь, думала – звідки ж беруться такі Люди?! Адже всього за кілька років до народження Вінграновського у 1936 році, Україна пережила величезну трагедію Голодомору 1932- 1933 років, що зумисне був організований радянською владою, аби зламати і упокорити дух українців. У 1937-1938 – досягли піку страшні репресії сталінсько-комуністичного терору, що забрали життя сотень тисяч українців і мали посіяти страх у серцях людей. Скільки горя, страждань і страшних втрат України та її народу! Але… Воістину, як писав Тичина: “Де грози падають, там райдуга встає…”. У тому ж 1936 народились Іван Драч, Василь Захарченко, Володимир Підпалий, Надія Світлична, Валентин Мороз, Іван Марчук, у 1937 – В’ячеслав Чорновіл, Олесь Шевченко, Степан Хмара, Петро Осадчук, Іван Гель, Олекса Різників, Галина Могильницька, Ніна Бічуя, Євген Гуцало, Володимир Рутківський, Володимир Яворівський, Юрій Щербак, Осадчук Петро, Лідія Орел, Ада Роговцева та інші правозахисники, громадські діячі, письменники, педагоги, вчені, актори! Україна знову й знову народжувала тих, хто світив у темряві, хто ніс її слово, гідність і правду. І Вінграновський – один із них. Поет, який прийшов у світ, щоб засвідчити: Ми знову є. Ми – пізні. Найпізніші. Що наросли з худеньких матерів В саду порубанім. Це відчуття приналежності до українського народу не відпускало поета, формувало його письменницьку палітру, диктувало вчинки і слова, аж до таких: Ми тут. Ми є. Ми – всі. Ми – гурт. Єднаймося! Ми той є ґрунт Подій майбутніх, вирішальних…. Не вірю в бога – в Україну. Вона мій бог і поводир. В свободу вірю, вірю в мир. І хоч загину – до загину. До мурах по шкірі – наскільки актуальні слова саме для нашого часу! А завершився наш вечір заглиблення в поезію Вінграновського виступом Олександра Висоцького – організатора та ідейного натхненника “ВІНГРА- НОВСЬКИЙ ART FEST-2025”, що вже втретє стартував у Первомайську (як я очікую на його перейменування в Богопіль!) на основних локаціях – у Краєзнавчо- Учасники заходу Олекса Різників під час виступу му музеї та мистецькому хабі “Вінграновський”. Олександр розповів, що 4 листопада відбулася прем’єра оцифрованого фільму Петра Марусика “Микола Вінграновський” (1992), де сам поет мислить, згадує, декламує – живе перед камерою. А 7 листопада, удень народження Вінграновського, в межах фестивалю презентовано першу повну біографію поета – чудову книгу науковиці Світлани Богдан “Вінгран: Життя Миколи Вінграновського”. Цьогоріч до фестивального марафону долучилися Анжеліка Рудницька – артистка, співачка, телеведуча, популяризаторка українських традицій; Лариса Ніцой – дитяча письменниця; Наталія Мієдінова / Тьотя Панда – популярна дитяча аніматорка й авторка контенту для дітей; Анатолій Кичинський – лавреат Шевченківської премії; гурт “Мова”, що виконує пісні української естради 60–70-х років, а також численні шанувальники таланту поета. Командою однодумців зроблено вже чимало, але саме тепер закладається фундамент для великого ювілею – 90-річчя Миколи Вінграновського у 2026 році. І це не лише про пам’ять – це про наш культурний фронт, про опір русифікації. Олександр Висоцький наголосив: “Проти нас воює русифікований YouTube, TikTok, російська література і попса, совєцькі пам’ятники й міфи. Вони окуповують мізки людей своїми книжками, храмами, блогерами, “камєді-клабами” і фільмами. А потім людина втрачає здатність до спротиву, бо сама потихеньку стає спірною територією. Маємо говорити про Вінграна, маємо популяризувати українських поетів, маємо творити дуже крутий, сильний тил. Бо якщо у нас не буде української ідентичності, якщо в наших головах не звучатимуть вірші Вінграновського й пісні сучасних українських музикантів – то за що ми боремось?” Його виступ став глибоким акордом вечора і своєрідним маніфестом фестивалю: культура сьогодні не може бути “поза війною”, бо саме вона є нашою духовною обороною. А добровільні пожертви, зібрані під час заходу, буде передано на підтримку військових ППО ЗСУ в Одеській області – як знак вдячності тим, хто сьогодні боронить небо, під яким живе українське слово.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин