Національна еліта · “З погляду вічності життєпис Людмили Лисенко має неоціненне значення”. · с. 12сторінка оригіналу ↗
П’єдестал для Марії
Слово Просвіти, №46 за 2025 рік
Ольга КОБЕЦЬ
Яскравою кометою увірвалася в літературний простір України письменниця Людмила Лисенко. Відома свого часу як науковиця, що десятиліттями досліджувала так зване “примітивне” українське мистецтво ХХ століття, через роки – як телевізійна журналістка, що залишила свій неповторний слід у розвитку мистецьких програм цього каверзного і примхливого виду масової інформації. Потім на десятиліття зникла з овиду суспільно-громадського життя – і ось явила світові свою трилогію з життєписом Марії Приймаченко “Світотворення від Марії”, яка нині записана у “довгому листі” здобувачів Шевченківської премії за 2026 рік в галузі літературознавства і мистецтвознавства. Звісно, з цього приводу будуть різні думки і судження. Одні захоплюватимуться сміливістю авторки, інші дивуватимуться зухвалістю, однак, ніхто не відбере від неї власного усвідомлення вартості цього твору, якщо розглядати його з “погляду вічності”. Щоб не з’явився колись дослідник, як скажімо, зараз Тамара Гусейнова на радіо, яка у своїй книжці “Українське радіо. Історія буремного століття” визначила “голосом епохи” Незалежності України віддану, переконану комуністку Світлану Горлову, відому величезним скандалом, коли вона як вірна “підручна партії”, на всіх зібраннях і ефірах захищала вказівку одного зі своїх начальників запровадити в українському ефірі копію російського мовлення часу. Скажімо, треба було дикторам і всім працівникам Держтелерадіо оголошувати в ефірі не “восьма тридцять ранку, “друга година ночі”, а тільки “вісім тридцять ранку”, “дві години ночі”. Тоді знялася ціла хвиля протестів від свідомого українства, втому числі й на Українському радіо, і дурна вказівка була скасована. Однак з’явилася Т. Гусейнова, яка, очевидно, в той час ще пішки під стіл ходила й не знає ні про цей скандал, ні взагалі нічого про справжніх українських журналістів того часу й оголошує саме Світлану Горлову “Голосом” епохи Незалежної України. Не Петра Бойка, якого боготворили слухачі, не Емму Бабчук, якій досі вдячні слухачі пишуть захоплені листи, не Анатолія Погрібного з його уславленими бесідами “Якби ми вчились так, як треба”, що усвідомили, привели до тями не одного українця, не Катерину Мотрич з її вікопомною “Молитвою до мови”, а саме ту особу, яка ніколи незалежним українським мисленням, або як пропагує та ж Гусейнова, в сучасній інтерпретації “критичним” мисленням не відзначалася… Так ось, з погляду вічності життєпис Людмили Лисенко має неоціненне значення. Вона не просто досліджує творчість відомої майстрині, бо з архівів вивчила і дослідила ті чи інші матеріали. Вона – молодша сучасниця , живий свідок і той дослідник, який мав безпосереднє живе спілкування протягом пів століття із предметом свого дослідження, яке просто нічим іншим замінити не можна. Так, безумовно, Людмила Лисенко володіє літературним талантом, її життєпис , незважаючи на об’єм у три величезних томиська, не обтяжує читача нейтральними але живописними описами “для описів” або науковими викладками і характеристиками. Її письмо – образне, динамічне, сповнене внутрішньої логіки і переконаності. Воно захоплює, воно спонукає до ще більшого заглиблення у матеріал тієї епохи, яку досліджує авторка. Однак це все рівно є наукове, мистецтвознавче дослідження. Бо хто зараз знає про “мистецькі” нововведення, принесені більшовиками, як то “дем’янобєдновці”, “агіткультбригада”, яка мала саме “три фури з різним призначенням”, “антирелігійний поїзд”, у якому були справжні міліціонери з “синіми кашкетами”? І як все це використовувалося в комуністичній, антирелігійній пропаганді? І хто конкретно цим займався? І як це виглядало у житті? І як сприймалося людьми? І як впливало на формування світогляду Марії Приймаченко? І які були суспільні наслідки такої “мистецької” пропаганди? Усі відповіді на ці й багато інших питань ми знайдемо у романі Л. Лисенко, яка подає читачеві свої знання легко й невимушено, створюючи (чи відтворюючи?) ті чи інші обставини життя своєї героїні. Цим, безумовно, письменниця дуже близька до авторів таких біографічних бестселерів свого часу, як Андре Моруа у Франції або Ірвінг Стоун із своїм знаменитим життєписом “Страждання й радощі” про Мікеланджело. Однак, звісно, на нашому, українському ґрунті, з нашими стражданнями і з нашими радощами початку і середини двадцятого століття, як вони відобразилися у житті і творчості геніальної української мисткині “ з народу” Марії Приймаченко. Знайдемо, звісно, у романі Л. Лисенко й точне, досконале знання процесу творення мисткинею своїх шедеврів. Багатьох, очевидно, вразить той факт, що шукала і знайшла художниця “з народу” відповіді на найважливіше питання “як?” створити той чи інший малюнок, коли ще тільки починала свій життєвий шлях, не від учителів, не з книжок, а у глибинах народної творчості, спостерігаючи, як жінки “плели” калачі, як сама вона зуміла втілити у звичайному городньому опудалі мистецький образ, що захопив односельців, як вертепна маска змогла втілитися у художній образ. Про ці речі жоден мистецтвознавець не вишукає даних у архівах-тільки у живому спілкування з митцем можна дійти таких глибин творчості. А ще ж – вражає авторське досконале знання поліських народних звичаїв і обрядів. Скажімо, сюжет про копання криниці-а в ньому не тільки художній образ “докопування до глибин”, а й звичаєва мудрість, яка вимагала віддячити колодяжнику за цей процес пізнання неабиякими символами: вишитою сорочкою, рушником і новим відром. Найважче, звичайно, дослідникові життя і творчості митця виявити, як саме, коли саме відбувається його творче осяяння на створення свого шедевру і як відтворити цей момент у своєму дослідженні, щоб це було переконливо, доказово, а у випадку Л. Лисенко – ще й образно і динамічно, чого вимагав обраний жанр оповіді. Звичайно, тут можна було б написати науковий трактат про вплив навколишнього життя на формування жанрових особливостей творів митця і формування його мистецького бачення. А можна піти іншим шляхом, як зробила це Л. Лисенко, коли просто показала читачеві, як відбувся процес озвіріння, здавалося б, звичайних людей з одного боку, і як дикий звір переймає чисто людські якості добра і світла. Тому авторка зображує кілька сцен із справжнього життя Марії Приймаченко – убивство беззахисної селянки Фросі, яка відзначалася безмірною любов’ю до своїх п’яти дітей, похорон брата Юрія, а особливо, похорон баби, який перетворився на звірство несусвітнього масштабу. А з іншого боку – усиновлення тих нещасних п’яти сиріт “непутящою” в очах односельців жінкою. Або найкращі людські риси доброти й любові, втіленням яких став пес Кир’ян і кіт Хомко. Все це примушувало спостережливе око мисткині переосмислювати, відчути світ і своє бачення в ньому добра і зла, а з іншого боку – бажання відтворити це своє нове бачення у мистецьких творах. І тоді з’являються перші твори уславленої “звіриної” серії Марії Приймаченко – спочатку в опудалах, масках, а вже пізніше і в живопису. Звісно, справжній мистецький твір – це не копія побутового факту, чим би він не був. Тут потрібна ще й авторська фантазія, творча уява. І тут знову можна було написати науковий трактат про виникнення фантазійного мислення у мисткині, аналізуючи ті чи інші її твори. А можна було показати, як саме це відбувалося на прикладі її життя і творчості. Для цього, звісно, треба було достеменно знати життя своєї героїні, чути її власні роздуми з цього приводу. Показовим щодо цього є осмислення авторкою перших мистецьких проявів характеру Марії Приймаченко, коли вона стала займатися вишиванням рушників, почала працювати в Іванківській майстерні машинної вишивки. І зрозуміла, що створення незліченних копій “французького рішельє” за готовими лекалами-не для неї. Вона воліє створювати свої власні узори на рушниках, хоч це потребує виснажливої копіткої праці над кожним з них, ніж строчити на машинці сотні копій продукції, яка вимагала тільки кількості, а не власної творчості. Ба більше, відволікаючись від цієї, власне, конвеєрної роботи “задля хліба насущного”, вона внесла свій творчий підхід до цієї рутинної праці, створивши дуже модний тодішній атрибут: комірець-прикрасу “жабо” із власним вигаптуваним візерунком “французького” рішельє, як вияв своєї мистецької фантазії. Творчою уявою майбутньої художниці позначені й опудала, які вона створювала з портретною схожістю до односельців, вкладаючи в них або добрі, або злі риси характеру, як ото Горботрус, Чуліндра та інші. І ті ж вертепні маски, виготовлені Марією, що вражали односельців яскраво вираженими характерами. Але ж це все треба було авторці, Людмилі Лисенко, не тільки знати з оповідей мисткині й односельців, а й осмислити значення цих фактів для формування образного мислення мисткині. Крім того, в романі переконливо показано процес творчого зростання мисткині: від тих же калачів, масок, опудал, перших замальовок на печі і розпису хати, через вишивки власних складних узорів гладдю на рушниках, лекції столичних мистецтвознавців, моменти творчого
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
