Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Сторінка · с. 16сторінка оригіналу ↗

Оригінал українською · переклад оновлюється

ССЛЛААВВАА ІІ УУББООГГІІССТТЬЬ ВИСОКОГО МИСТЕЦТВА

Слово Просвіти, №47 за 2011 рік

Шевченківська премія — найпрестижніша, найавторитетніша відзнака творчих досягнень українських митців. Заснована спочатку як республіканська (1961 р.), після здобуття Україною незалежності вона отримала статус національної. Понад 600 осіб стали її лауреатами, і лише 66 із них — художники, скульптори, графіки, народні майстри. Кого і за що нагороджувала держава (бо присуджує спеціально створений для того Комітет, але підписує Президент), можна побачити на виставці творів образотворчого мистецтва лауреатів Шевченківської премії усіх років, що відкрилася днями у “Хлібній” Софії Київської. Микола ЦИМБАЛЮК Представлені роботи — широка ретроспектива у часі, відлік якого ведеться від Василя Касіяна. Саме йому уперше, 1964 року, було присуджено цю премію у номінації “Образотворче мистецтво”. І знаменно, що підставою для того стала не лише багаторічна праця художника, а й створення портретів, плакатів на шевченківську тематику, ілюстрування п’яти видань “Кобзаря”. Гадаю, не помилюся, коли скажу, що на шевченківській “книзі буття українського народу” з касіяновськими малюнками виховувалося не одне покоління. Цю традицію підхопили наступники. Бо талановито інтерпретувати Слово Тараса художніми засобами можуть справді глибоко національній самобутні митці. Мотиви його поезії залишаються незмінною константою, змінюється лише глибина проникнення й осяжність бачення творчості кожним наступним поколінням. Згадаймо, наприклад, прекрасні, самобутні ілюстрації на шевченківську тематику, починаючи від Олександра Сластіона, Василя Седляра, Івана Їжакевича до останніх просвітянських видань “Кобзаря”, зокрема ілюстрованих Володимиром Гарбузом. Це ж можна побачити і в роботах-ілюстраціях до шевченкових творів Миколи Стороженка (лауреат 1988 р.), Василя Лопати (1993 р.) (до речі, теж видання “Просвіти”), Олександра Івахненка (1989 р.), на мотиви окремих його віршів, поем — Феодосія Гуменюка та багатьох інших художників. Але шевченкіана — то лише невелика, хоча й вагома частка творчості далеко не всіх художників-лауреатів. Бо ж кожен із них не менш плідно працював чи працює у різних видах і жанрах: історичному, портрета, пейзажу, релігійному, анімалістичному тощо. Виставка дає уявлення про новаторство низки художників-лауреатів, творчість яких стала віхами у розвитку національного станкового живопису. Це, зокрема, роботи Віктора Зарецького, Івана-Валентина Задорожного, Опанаса Заливахи, Івана Марчука, Валерія Франчука тощо. І відразу можна порівняти з уже забутими, які ще в совєтські часи викликали здоровий скептицизм і насмішки, примітивно-реалістичними полотнами-агітками Михайла Божія (“Новий час”), Костянтина Філатова (“Червона площа”). Народне, наївне мистецтво представлено геніальними роботами Марії Приймаченко, національно самобутніми — Володимира Наконечного, Марії Тимченко. Особливе зацікавлення викликає талановита серія жіночих строїв “Поляна” з циклу “Поліська легенда” та “Мирослава” — “Княжа доба” Людмили Семикіної. Здавалося б, серед прекрасного мусить бути все прекрасно. Мусить, якби… Ідеться тут не про політичну кон’юнктуру, яка часто грубо й нав’язливо втручається у творчість митця. Ідеться про той рівень поваги й уваги, що держава мусила б виявляти до українського мистецтва. Це добре, що керівництво Софії Київської надало виставкові зали (хоча й не зовсім пристосовані для того), щоб явити Києву і світові український духовний спадок, відзначений найвищою премією держави. Але, напевно, для цих полотен, скульптур, гобеленів краще б підійшли спеціальні виставкові зали. У нас завжди було і є кому готувати, але подавати широкому загалу (зокрема й світовому), досі не навчилися. Що це не перебільшення, свідчить популярність українських художників за кордоном. Роботи більшості з них нарозхват розкуповують галереї й приватні колекціонери США, Канади, багатьох європейських країн і не тільки. Але кожен митець мріє, аби його картини, як і наші діти, не продавалися за межі батьківщини, а залишалася там, де народилися — на рідній землі. — Коли вже започатковується така традиція виставок, то варто зробити, щоб була вона щорічною. І добре, аби роботи закуповувалися після присудження пре- Людмила Семикіна. “Жіночий стрій” Марія Приймаченко. “Чуліндра радіє, що вродила хороша морква” П П ЕЕ Р Р ЕЕ Д Д П П Л Л А А ТТ А А — — 22 00 11 22 ВВааррттііссттьь ппееррееддппллааттии ((зз ддооссттааввккооюю іі ппоошшттооввииммии ввииттррааттааммии))::

«Слово Просвіти», CC BY 4.0; machine translation from Ukrainian by Prosvita.Digital · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин