Геноцид · “Свідомо влаштовуючи різноманітні геноциди на українських теренах, Москва завжди була зацікавлена у зменшенні автохтонних українців”. · с. 6сторінка оригіналу ↗
Терор і страждання в образі кремлівського Молоха Про що свідчать деспотичні сліди “червоної чуми”
Слово Просвіти, №47 за 2024 рік
Тарас ГОЛОВКО
Закінчення. Початок у ч. 46 за 2024 р.
Автор, користуючись об’ємною джерельною базою, відбирає у ній документально підтверджені факти злочинів офіцерів-енкаведистів, які стали відомими після їхньої страти за сфальсифікованими обвинуваченнями в 1937 році. У книзі підводиться читач до думки: як би партійна верхівка більшовицької партії на чолі з Йосипом Сталіним не приховувала масове знищення цивільного населення у найстрашніші 30-ті роки, все одно правда про ті апокаліптичні часи, рано чи пізно, ставала надбанням громадськості. Згадується, зокрема, книга А. Трембовецького “Злочин у Вінниці”, написана після війни в еміграції під враженням побаченого на окупованій німцями Вінниччині у 1943 році. Тоді окупаційною адміністрацією було виявлено місця масового поховання людей на території обласного центру. Після створення міжнародної комісії, куди увійшло одинадцять представників європейських країн, і проведення ексгумації трупів, експертизи речей, стало зрозуміло, що вбивство людей вчинило Вінницьке НКВД напередодні війни. У книзі наводиться чимало фактів співробітництва представників творчої інтелігенції з НКВД УССР, завербованих в 20-30-х роках для ведення оперативної роботи. Зібрана інформація секретними співробітниками (у народі їх називали презирливо – “сексоти”) цього слідчо-розшукового і водночас репресивного державного органу, потрапляла до особистої справи підозрюваних у нелояльності до радянської влади, а після їхнього арешту, тортур під час слідства з метою отримання додаткових свідчень, виносився вирок – або тривалий термін ув’язнення, або вища міра покарання – розстріл. На основі розсекречених архівів НКВД УССР автор розкриває ганебну практику доносів таємних інформаторів, зокрема письменника Юрія Смолича на його колегу Олександра Довженка, директора видавництва “Рух” і голови правління Української Радянської Енциклопедії А. Білецького-Березинського та ученого-філософа В. Юринця, причетних до арешту і загибелі М. Куліша, Г. Епіка, Ю. Бачинського, О. Слісаренка. Метода вербування і система письмових звітів сексотами, відлагоджена у найстрашніші роки сталінських репресій, функціонувала впродовж усього періоду існування СРСР. З падінням Радянського Союзу в 1991 році найцінніша картотека НКВД-МГБ-КГБ УССР – мережа таємних агентів спецслужби була вивезена до Москви її колишніми керівниками з єдиною метою – використати у майбутньому для повалення української державності. Як тільки Україна в черговий раз опинилась під п’ятою Москви в 20-х роках минулого століття, крім людського геноциду, про який вже йшлося, тут творився і культурний геноцид, що підточував духовні основи української нації впродовж семи десятиліть. В книзі О. Бондаренка зібрано кричущі факти щодо незаконного вилучення з українських музейних установ різноманітних культурних цінностей, свідоме руйнування давніх архітектурних споруд, нищення унікальних бібліотечних фондів. Викрадені музейні експонати, які фактично були національним надбанням не одного покоління українців, згодом опинялись у Третьяковській галереї, або за розпорядженням центральної влади за безцінь передавались іноземним колекціонерам. В огидних традиціях володимиро-суздальського князя Андрія Боголюбського, котрий ще в 1155 році викрав ікону Вишгородської Божої Матері зі спаленого ним Києва, так само його нащадки – московити-сталіністи нахабним чином обкрадали українські музеї за всі часи більшовицького свавілля, а хто їм заважав – тих фізично знищували. Як, скажімо, колекціонерабукініста Павла Потоцького (знайдений закатованим біля брами Лук’янівської тюрми влітку 1938 року), трагічна історія якого описана автором в одному з розділів книги. Характерною рисою авторської розповіді є те, що Олександр Бондаренко намагається ґрунтовно аналізувати конкретні історичні події, які призвели до глобальних зрушень не лише на європейському континенті, а й в усьому світі наприкінці 30-х – на початку 40-х років, ті фатальні рішення керівників окремих держав з тоталітарною формою правління, що вилилися у загарбування чужих територій і початку Другої світової війни. Детально досліджується співпраця, здавалося б, двох антагоністичних режимів – сталінського Радянського Союзу і гітлерівської Німеччини, – які, за висновком автора, свідомо уникали існуючих ідеологічних розбіжностей заради поширення свого впливу на сусідні країни з подальшою їхньою окупацією. Так, зокрема, сталося з Польщею й іншими європейськими державами після підписання сумнозвісного пакту Молотова-Ріббентропа в серпні 1939 року з відповідними для них наслідками, що виявилися жахливими, особливо для євреїв, які хоч і контролювали на той час світову фінансову систему, однак так і не змогли завадити катастрофі, яка насувалась. Вибудовуючи історичну хронологію, Олександр Бондаренко намагається не обминути у розповіді найсуттєвіші факти, які викривають злочинну суть як сталіністів, так і нацистів, винних у загибелі мільйонів людей, незалежно від їхнього громадянства та етнічності. Два промовистих і до того ж маловідомих факти — це таємна угода між НКВД і гестапо, підписані їхніми керівниками – Берією і Мюллером, а також секретна зустріч Сталіна і Гітлера у Львові в жовтні 1939 року. І в першому, і в другому випадку автор публікує у книзі достовірні документи, які засвідчують спільність інтересів Кремля і Третього рейху у поділі світу, сприянні одне одному у фізичному винищенні як ідеологічних супротивників, так і громадян іншої національності, встановленні диктаторських форм правління на захоплених територіях, обміні стратегічно важливою інформацією, постачанні сировини й військових технологій... Автор схильний вважати, що попри цю зовні показну ідилію у міждержавних стосунках СРСР і Німеччини на межі 30-40-х років, між Сталіним і Гітлером не існувало довіри, а тому один дав наказ таємно складувати на західних кордонах різноманітне військове озброєння для наступальних дій, а інший доручив генералітету розробляти план Барбаросса. На жаль, Україна, як і в минулі віки, знову опинилась між молотом і ковадлом, наївно сподіваючись, що сильні світу цього залишать їй місце під сонцем. Автор дуже аргументовано, використовуючи документально підтверджені факти, розповідає про терор Московії проти українського народу в умовах Другої світової війни та голодомору, що виник в Україні по її закінченні. До незліченної кількості злочинів Сталіна, безпосередньо вчинених ним за час перебування на вершинах влади у комуністичній державі Олександр Бондаренко зараховує і не підписання Радянським Союзом Женевської конвенції, ухваленої в липні 1929 році більшістю європейських країн, тим самим прирікши радянських військовополонених на нелюдське поводження з ними німецьких нацистів, а відтак – до їхньої масової загибелі у неволі. Це був лише початок штучно створеного апокаліпсису ленінсько-сталінською системою, що передбачала антигуманне ставлення до людей. Адже сталіністи – прямі нащадки московитів, ментальність яких зароджувалась у темні часи московського деспотичного царства, не змінювалась упродовж віків, а, навпаки, набувала все більш огидних виявів у часи великих потрясінь. Саме війна, наче лакмусовий папір, виявила ще більшу звірячу сутність сталінізму, неспроможного в екстремальних обставинах приймати адекватні рішення. Йдеться про перші місяці німецько-радянської війни, що супроводжувались величезними людськими втратами на фронті, коли через некомпетентне керування вищим військовим командуванням Червоної Армії і помилкові рішення Сталіна як головнокомандувача цілої армії потрапляли в оточення і в ньому гинули десятки тисяч бійців лише тому, що не надходив наказ про відступ. У книзі згадується трагічна доля командувача Південно-Західного фронту, генерал-полковника Михайла Кирпоноса, який фактично став жертвою свавільного бажання Сталіна ціною колосальних людських втрат, зупинити наступ супротивника. Смерть Кирпоноса й інших армійських командирів у перші місяці війни повністю лежить на совісті того, хто у радянській державі одноосібно приймав рішення. Вироблений за десятиліття встановленої радянської влади антилюдський метод державного керівництва, що супроводжувався розправами швидко поширився і в умовах війни. Носієм такої владної методи Жуков, про якого автор зумів віднайти в архівах надзвичайно важливі спогади сучасників орденоносного маршала. Цей бузувір відзначався винятковим українофобством, яке зовсім не приховував. Його товариш по службі генерал Єременко, на якого посилається автор книги, у своїх мемуарах зневажливо відгукувався про Жукова, якого за очі в армії презирливо називали “м’ясником”. Адже це йому належала ідея так званих “м’ясних штурмів”, широко застосованих у роки Другої світової війни, коли людською масою просто завалювали ворожі вогневі позиції, не рахуючись з кількістю загиблих. Подібне сьогодні відбувається в наші дні на сході, зокрема, на Донбасі, бо спадкоємці Жукова — рашисти, так само як і він, і досі не рахуються з людським життям, масово встеляючи трупами українську землю. Нечувані звірства чинили солдати Червоної Армії стосовно жінок на території гітлерівської Німеччини, виявляючи при цьому непогамовну лють. Свідками цих злочинів були Олександр Солженіцин і його колега по літературному цеху, письменник і художник Леонід Рабичев, документальні спомини яких опубліковано в книзі. Аби дотриматися певної об’єктивності у висвітленні обвинувачувального фактажу, автор звертається до іноземних джерел, зокрема до праць американського історика Уільяма Лютера Пірса. Проведені ним розслідування, пов’язані зі злочинами радянських військовослужбовців, вчиненими серед німецького цивільного населення у роки війни, український читацький загал довідався з публікації “Москалі – садисти” в газеті “Україна молода” в квітні 2017 року. “Коли військові частини Радянської Росії займали населені пункти Східної Прусії, то вони починали таку звірячу оргію тортур, зґвалтувань і убивств, що неможливо все описати в повному обсязі, — розповідає Пірс. – Інколи російські військові кастрували чоловіків і хлопчиків, перед тим як вбити їх. Іноді вони видавлювали їм очі або спалювали їх живими. Деяких жінок, після групового зґвалтування, розпинали, прибивши їх ще живими до дверей комор, а потім використовували їх як мішень для стрільби”. Знайомлячись із цими розслідуваннями, приходиш до висновку: радянських солдатів, винних в убивствах і тортурах німецького населення у 1945 році, без жодних сумнівів і вагань, можна прирівняти до німецьких нацистів, які так само по-звірячому вбива-
Олександр Бондаренко ли людей і палили цілі села під час окупації України. Між ними, як доводить історія, можна сміливо ставити знак рівності. Олександр Бондаренко у своїй книзі неодноразово доводить, що Москва як центр радянської імперії за всі десятиліття свого існування постійно приймала рішення, які йшли врозріз з інтересами автохтонного населення національних республік, не запобігала, а, навпаки, сприяла суттєвому погіршенню життєвого рівня, зокрема, українців, фактично поступового їхнього вимирання, що катастрофічним чином позначалось на демографічній ситуації в УРСР. Це переконливо доводять драматичні події, що розгорнулись в Україні у повоєнні роки, коли в 1946-1947 роках виник голод у республіці. Неспростовними фактами автор підтверджує, що Кремль, де ще господарював Сталін, міг запобігти масовому голоду в зруйнованих війною українських містах і селах. Міг, але не схотів. Адже як пояснити те, що за розпорядженням із Москви з незрозумілих причин були суттєво збільшені норми хлібопоставок, село обклали непомірними податками, а примусово запроваджені облігації державної позики забирали останні гроші у населення, прирікаючи сім’ї на безхліб’я. Наводить вражаючу статистику смертності серед дітей в 1947 році, коли у містах померло 57601 дитина, в селах – 81515. Незважаючи на катастрофічну ситуацію із харчовим забезпеченням населення, за розпорядженням вищого партійного керівництва з Москви через порти південного регіону Миколаїв, Одесу, Херсон, Очаків транспортувалось зерно за кордон, зокрема, до Болгарії (отримала 30 тисяч тонн кукурудзи, 20 тисячн тон пшениці, додатково ще 40 тисяч тонн зерна), Польща (900 тисяч тонн зерна), Чехословаччина (600 тисяч тонн), Франція (500 тисяч тонн зерна). Як підсумовує автор, загалом експорт зерна в СССР у голодні роки у 1946 становив – 1 мільйон 646 тисяч тонн, в 1947 – 1 мільйон 800 тисяч тонн. З наведеної статистики можна зробити лише один безпомилковий висновок – Росія, як колонізатор України впродовж попередніх століть, жодним чином не рахувалася з інтересами народу, який споконвічно проживав на цій території. Свідомо влаштовуючи різноманітні геноциди на українських теренах, Москва завжди була зацікавлена у зменшенні населення, що переважно складалося з автохтонних українців, планомірно заміщувала його переселенцями-росіянами, добиваючись тим самим зміни етнічного складу України. Автор своєю історико-публіцистичною розвідкою дуже переконливо й аргументовано виявив злочинну суть сталінського режиму, винного у масовому винищенні українців упродовж 20-, 30-х і 40-х років минулого століття. По суті, це суцільна книга-обвинувачення політики Кремля, яка у майбутньому може бути використана як цінний документ міжнародним трибуналом, який, рано чи пізно, відбудеться, бо пам’ять про мільйони загиблих постійно стукає у серця живих, вимагає справедливої кари спадкоємцям сталіністів – нинішнім рашистам.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
