Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ Всезнаюча статистика стверджує, що геніальному українському поетові Тарасові Шевченку споруджено пам’ятники на п’яти з шести континентів Землі, а їх кількість наближається до півтори тисячі. За цим показником він далеко випереджає великих і видатних письменників світу. На цих монументах у бронзі, литому й натуральному камені, дереві, новітніх композитних та інших матеріалах його зображено в різному віці та одязі, різного зросту, в різних позах, з різними жестами тощо. Час від часу появляється інформація про відкриття нових пам’ятників національному пророкові, бо так хочуть українці. Після здобуття незалежності України Велика Британія передала нашій державі свою наукову станцію на далекому крижаному шостому континенті – Антарктиді – землі пінгвінів, де знаходиться південний полюс Землі. Тепер уже українську станцію назвали іменем видатного українського вченого, співзасновника і першого президента ВУАН, засновника першої наукової бібліотеки в Україні, що носить його ім’я, теорії ноосфери як якісно нового стану розвитку біосфери Володимира Вернадського (1863–1945). Позаяк автор цієї публікації, член ради Дрогобицької “Просвіти” і т. ін. давно й успішно займається питаннями монументального увічнення імен видатних українських діячів у пам’ятниках, меморіальних і пам’ятних таблицях, пам’ятних знаках, то виникла ідея відкриття принаймні скромного, якщо на більше годі розраховувати, пам’ятника Великому Кобзареві в Антарктиді на станції імені В. Вернадського. Чому б і ні? Тоді ім’я поета, якщо за кількістю пам’ятників воно ще не внесено до світової Книги рекордів Гіннеса і Книги рекордів України, повинно знайти в них заслужене місце. Сконтактувалися з директором Національного антарктичного наукового центру в Києві Євгеном Диким, прессекретаркою Оленою Марушевською, отримали “добро” і взялися за роботу. Ініціатор і організатор залучив дрогобицького художника і скульптора Івана Можака, дрогобицького спонсора, підприємця, засновника та керівника Товариства “Українські медовари” Романа Войтківа. До речі, він уперше в Україні та світі освоїв виробництво неповторного за смаком медового бальзаму “Медак”, а також питного меду “Медівка” та медової горілки,
попит на які зростає. А ще цього доброчинця знають не лише в Дрогобичі як активного спонсора на потреби ЗСУ, багатьох інших корисних справ. І ось тривала в часі справа добігла кінця. 22 листопада 2024 р. пам’ятник-бюст поета для встановлення в закритому приміщенні на станції ім. В. Вернадського відправлено з міста народження першого українського середньовічного доктора наук Юрія Дрогобича і водночас Франкової юності на адресу Київського національного антарктичного наукового центру. Звідти його чекає велика мандрівка до місця призначення. Скромний за розмірами монумент складе честь не лише причетним до його появи, але й Дрогобичу та всій Україні.
Роман ПАСТУХ, член НСПУ
ОКСАНА ПРИХОДЬКО
ПЕРЕДПЛАТА—2025 Тижневик "Слово Просвіти" (індекс 30617) можна передплатити у відділеннях "Укрпошти" за допомогою "Каталогу видань України" на 2025 рік.
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ Так історично склалося, що люди пам’ятають “останню кров” – найближчу в часі до них війну. Такою до подій 2014-го, а потім і 2022 року, для багатьох з нас була Друга світова. Зараз же колективна пам’ять українців будує грандіозну канву образів і символів, подій і явищ, героїв та антигероїв, які стали визначальними в українському спротиві російській агресії і сформують образ “останньої крові”, “останньої війни” для наступних поколінь. російсько-українська війна і, хочеться сподіватися, переконлива Перемога в ній надовго залишаться стрижнем національної пам’яті українців. Про те, як історики вивчають війну вже сьогодні, про очікування і страхи суспільства на третьому році широкомасштабки, чого чекати далі, зважаючи на історичний досвід, поспілкувалися з військовим істориком, головою ГО “Центр мілітарної історії” Василем Павловим.
– російсько£українська війна триває вже 10 років і 9 місяців, понад чверть цього часу – широкомасштабна фаза. Розкажіть, як іс£ торики зараз вивчають досвід цієї війни, пе£ ріодизують його… – Ця війна з усіх війн України, які вона вела протягом своєї історії, є найбільш інформатизованою. У зв’язку з цим ми маємо велику кількість матеріалів, інформації, свідчень, які мають абсолютно різне походження. Це офіційні документи і неофіційні ролики в мережах Facebook, Tik- Tok, Youtube тощо. Це наукові дослідження, публіцистичні дослідження, статті в інформаційних ресурсах, документальні фільми, сюжети в новинах. Все це створює величезний масив інформації, який дійсно необхідно систематизувати. Оскільки ми перебуваємо в новому інформаційному суспільстві, де події розвиваються швидше, аналізуються швидше, навіть історія пишеться швидше, то і прості люди, і інформаційні ресурси, і навіть науковці потребують набагато швидшої періодизації. Ми де-факто періодизуємо цю війну по роках або по кампаніях: кампанія 22-го року, кампанія 23-го року, кампанія 24-го року. Так, кампанію 2024 року умовно можна ділити, як це робиться традиційно, на зимово-весняну, весняно-літню, літньо-осінню і зараз вже ми вступили в осінньо-зимову кампанію. Кожен з цих періодів має свої особливості і характерні риси,
пов’язані з кліматом, з територією, з природою, але водночас вони мають особливості, пов’язані, наприклад, з проведенням мобілізаційної кампанії в нас, завершенням чи відкриттям прихованої мобілізації в росії. Вони співпадають з наданням чи не наданням нам військово-технічної допомоги. Тобто є дуже багато факторів, які можуть вплинути на ту чи іншу періодизацію, якою б вона не була – чи вона буде календарною, чи подієвою, чи знаковою, тобто буде спиратися на якісь окремі знакові події, від яких ми будемо відраховувати. Знаковою була, наприклад, періодизація 2022 року. Фактично вся вона базувалася не стільки на календарі, скільки на знакових подіях, які можна було відзначити
(битва за Київ, втеча окупантів з острова Зміїного, Харківська і Херсонська наступальні операції. – Авт.). Але така періодизація можлива лише при активній фазі ведення бойових дій, коли обидва супротивники є активними. На даний момент ми змушені через низку факторів відповідати на дії росії. Якщо говорити про кампанію 2024 року, то тут постає питання будь-якої війни: як ми пишемо її історію? Ми пишемо історію через наші дії, чи ми пишемо історію через дії супротивника? Я хочу це пояснити. Опис будь-якої війни полягає в тому, що його можна зробити по-різному: як діяв супротивник і як ми йому протидіяли, або як діяли ми, а супротивник відповідав на наші дії. І в цьому є суттєва різниця. Вона полягає в тому, хто задає ініціативу, хто описує і як описує. Кажуть, що історію пишуть переможці (а в даній війні, сподіваюся, переможемо ми), але ситуація вимагає, щоб історію цієї війни вже писали, до її завершення. І це робимо ми, але це роблять і росіяни. – Мені здається, що найбільш знаковою в цьому році була Курська операція ЗСУ, що розпочалася 6 серпня. – Курська операція – це справді абсолютно нова віха, новий елемент. Це не визволення окупованих територій, а перенесення бойових дій на офіційну територію ворога, яка визнана міжнародними кордонами. Але, як і у випадку з нами, жодна міжнародна організація не змогла вплинути на ці дії. Україна, відверто кажучи, здійснила акт агресії. В цьому немає нічого поганого. Ми здійснили акт агресії у відповідь на акт агресії. Але ми дійсно зробили те, що дуже важко зробити в оборонних війнах, – перенесли бойові дії на територію супротивника. Таким чином ми, як люблять казати, перегорнули дошку. Тобто ми змінили правила гри, змінили підходи до них. І тим самим дуже багато планів росіян на літньо-осінню кампанію, на другу частину або на кінець літа, були кардинально сплутані. Адже вони змушені були на це відповідати, причому відповідати, можливо, не стільки
Продовження на стор. 2
Пряма мова · “Може не подобатися скальпель. Але його під час операції не заміниш нічим. Так само у роботі зі свідомістю нічим іншим не заміниш пропаганду”. · с. 2сторінка оригіналу ↗ Закінчення статті «Мілітарний історик Василь Павлов: “Доки існує рф, вона буде для нас екзистенційною загрозою”», с. 1
Закінчення. Початок на стор. 1
на самій лінії фронту, скільки в інформаційній площині, для своїх громадян. Вони можуть скільки завгодно просуватися на території України, але досі не можуть позбутися того, що на території власне росії знаходяться українські війська. Ця територія є доволі немаленькою. І що робити з цими військами, росія на даний момент не винайшла. – Щоб протистояти ворогу, чий людський ресурс значно більший за наш, який шлях мобілізації обрати Україні? Чи варто зменшити мобілізаційний вік, призивати жінок чи впроваджувати інші механізми, які діють у світі? – Якщо говорити про мобілізацію, то ми не знайдемо жодних інших рецептів ефективного протистояння агресору. Питання полягає лише в тому, що українське суспільство до 2014 року взагалі перебувало у певному “летаргічному” стані, ніхто до війни не готувався. З 2014 по 2021 рік українській владі, українській державі вдалося мінімізувати вплив війни на суспільство, що призвело до того, що війна і її відчуття завершувалися на адміністративних кордонах проведення антитерористичної операції чи операції об’єднаних сил, а інша частина країни цього не відчувала. А коли постало питання мобілізації, то з’ясувалося, що населення абсолютно не готове до участі у війні. Я не знаю, як це оцінити. Чи це дуже погано, чи ні. У нас люблять казати – “я не народжений для війни”. Так, ніхто не народжений для війни, ніхто не народжений для вбивства. Скоріш за все, люди народжені для того, щоб реалізовувати вищі, красивіші цілі. Але життя складається так, як складається. І якщо говорити про мобілізацію, то рано чи пізно Україна пройде всі ті етапи, які проходили держави, що опинялися у стані тотальної війни. Ми зараз перебуваємо у стані тотальної війни, тобто вона відбувається по всій території нашої держави, незалежно від того, чи відбуваються бойові дії на землі, чи ракетні атаки, чи щонічні атаки “шахедами”, чи є загроза дій диверсійно-розвідувальних груп. Тобто ми зараз маємо ситуацію, що все населення держави так чи інакше дотичне до війни. Але певна частина населення не вважає, що це її війна. І тут причина в тому, що протягом 30 років не проводилась нормально політика з виховання молоді, не проводилась політика з виховання суспільства, держава не готувалася до війни. Ми постійно згадували про те, що Україні непогано б стати Ізраїлем, от врештірешт ми Ізраїлем і стали. Але тоді ми маємо прийняти всі ті норми, які є в тому самому Ізраїлі. Це і певний мобілізаційний вік, це і мобілізація жінок, це участь усіх верств і прошарків населення у війні. Тому я сподіваюся, що так само як українське суспільство подолало дуже багато проблем свого зростання від 1991 року, ми подолаємо і проблему мобілізації. Рано чи пізно це все вирівняється, тому що у стані війни, і це мають розуміти всі, нам жити ще дуже і дуже довго. І знову-таки тут питання полягатиме втому, що держава має зайняти проактивну позицію в аспекті формування мобілізаційного ресурсу. Ми часто глузуємо з росіян, що вони намагаються щось робити від дитячого садочку. Але ми маємо розуміти дуже просту річ: вони готуються до війни протягом кількох поколінь. І про це росіяни, не приховуючи, казали ще від 2015 року. Що вони мають мобілізаційний ресурс для ведення війни протягом одного-двох поколінь, тобто протягом 25–50 років. Тобто росіяни абсолютно свідомо перейшли до війни на виснаження, до війни довготривалої. Так само і нам до цього треба готуватися: готувати суспільство фізично, технологічно й готувати ментально. – Чого чекати від окупації – історичний досвід і прогноз. Що буде, якщо, наприклад, у Київ зайдуть росіяни? – Ми маємо щонайменше десяток історичних прикладів, якщо можна так висловитися, окупації Києва чи то росіянами, чи то радянськими військами. Але, на превеликий жаль, весь цей досвід є абсолютно однаковим. Він весь зводиться до того, що після зайняття міста відбуваються масові репресії, як проти тієї частини населення, яке було готове чинити опір, яке чинило опір, так і проти того населення, яке, на думку окупантів, було недостатньо лояльним. Тому тут хочеться нагадати усім, насамперед звернутися до так званих “ждунів”, щоб у них не виникало жодних ілюзій щодо того, як будуть поводитися росіяни. Будуть вони поводитися так само, як вони поводилися у 1169, 1659, 1918, 1919 роках. Таких прикладів у нас є дуже багато. Це буде спочатку абсолютно свідоме знищення людей, які займають проукраїнську позицію, а потім займуться всіма іншими для того, щоби просто вирівняти ландшафт і змінити його, заселивши місто абсолютно лояльним власним населенням. Тому ні в кого не має бути ілюзії щодо того, що окупація буде мирною, що сюди зайде “велика російська культура”, гуманісти у вигляді Льва Толстого та інших. Ні, цього не буде. Абсолютно мирної окупації не буває. Будуть репресії, будуть тортури, будуть страти, буде море крові. І Київ вже це переживав багато разів. Сподіваюся, що цього більше не буде. Для цього в нас є запорукою Збройні сили України й, сподіваюся, свідомість нашого населення. – Чи стане, наприклад, Суджа чи якась окупована частина України новим фронтом Корейської війни? Чи вступить інша країна, наприклад, Південна Корея у війну на боці України? – На початку листопада всі визнали, що північнокорейські військові перебувають на території російської федерації і навіть вже, можливо, брали участь у бойових діях. Ми мали спочатку дуже обережні оцінки, потім мали стверджувальні оцінки. Зараз ми будемо їх отримувати дозовано, тому що ця інформація поки що має велику і політичну, і дипломатичну інформаційну вагу. Тому вона не буде з’являтися швидко. Одні її будуть намагатися приховати, ми ж будемо намагатися отримати її якомога швидше, якомога швидше її використати. Наразі питання полягатиме в тому, чи готові міжнародні інституції з цим щось робити. Наскільки ми бачимо за останньою реакцією більшості міжнародних організацій, на превеликий жаль, вони не готові здійснювати дії згідно навіть своїх власних статутів. Тобто так, як би вони мали відреагувати на російську агресію, як би вони мали відреагувати на дії Ірану, як би вони мали відреагувати на дії Північної Кореї, ніхто не реагує. Тому зараз фактор Північної Кореї, скоріш за все, буде каталізатором того, що світовий порядок, який існує, ті міждержавні організації, які існують, будуть змушені змінювати свої підходи до подій і до своєї діяльності. Що стосується реакції інших країн, зокрема, Південної Кореї, тут треба знати їхню воєнну доктрину, як вона має реагувати на опосередковану агресію Північної Кореї проти іншої держави. Але ми вже бачимо “перші ластівки”, які проявляються в міжнародному просторі. Ми знаємо, що Північна Корея так само буде вимагати участі російського контингенту в можливій війні проти Південної Кореї. Я не думаю, що Південна Корея у великому захваті від такої перспективи. Адже російська армія є абсолютно різною. Є підрозділи, які ми зневажаємо, але є й підрозділи, які створюють нам величезну кількість проблем. І так само це дуже добре розуміють і Південна Корея, і Сполучені Штати Америки, і НАТО. Тож активність інших країн залежатиме від того, наскільки їхні доктринальні документи відповідають існуючій ситуації, з одного боку, а з іншого боку, наскільки воєнно-політичне керівництво інших країн готове відреагувати на ту ситуацію, яка складається. – На вашу думку, які найбільш дієві методи пропаганди? Можливо, нам треба переймати радянський досвід, можливо, якісь більш сучасні методики? – У нас не люблять згадувати ані про радянський досвід, ані про досвід інших тоталітарних держав. Але насправді пропаганда працює завжди однаково. Вона працювала так само в Давньому Римі, в європейських державах, коли готувалися Хрестові походи. Вона працювала так в Європі під час 30-річної війни. Вона так працювала під час Першої та Другої світових воєн. На цей час певні демократичні кола вважають, що використання пропаганди неприпустимо, хоча ми бачимо, що використовувати пропаганду не цурається жодна держава світу. Відмінність полягає тільки в тому, що зараз слово “пропаганда” замінили конструктом “стратегічні комунікації”. Але від цього сутність і методи не змінилися. Ми можемо називати їх як завгодно, але ці принципи є абсолютно незмінними, вони працювали однаково завжди. І я не думаю, що Україні слід від цього відмовлятися, просто врешті-решт ми маємо привчитися до того, що зло треба називати злом, а не словосполученням “не все так однозначно”. Добро треба називати добром, боротьбу треба називати боротьбою, йти треба саме до Перемоги. І тоді пропаганда перетворюється просто на інструмент. Вона не є нічим добрим і нічим поганим. Це є просто інструмент для роботи з людською свідомістю. Так само комусь може не подобатися скальпель. Але скальпель під час операції не заміниш нічим іншим. Так само у роботі зі свідомістю нічим іншим не заміниш пропаганду. – На виборах у США переміг Дональд Трамп. Як ви вважаєте, це добре для України чи погано? Взагалі, які відмінності у світовій політиці відбудуться після того, як він вступить на свою посаду? – Коментувати вибори в іншій державі доволі-таки важко. З однієї причини: треба бути громадянином цієї держави, бути зануреним у всю проблематику того, що відбувається в цій державі щоденно. Коли така країна, як США, показує результати на виборах, які ми побачили, це означає, що США є державою зі сталою демократією. США є державою, де фальсифікація виборів неприйнятна. Тобто ми маємо відзначити, і це відзначили всі, – що вибори відбулися максимально чесно. Відповідно, населення США проголосувало так, як воно проголосувало. Подобається нам Дональд Трамп чи не подобається – ми маємо констатувати те, що гасла його передвиборчої кампанії знайшли відгук у серцях, душах, розумі американців. І вони свою думку висловили на виборчих дільницях. Населення кожної держави має право голосувати так, як воно вважає за потрібне. Давати якісь вказівки чи якусь оцінку вибору американського народу – це перетворитися на маленьку росію. Який це вплив матиме на події в Україні? Відповісти на це питання доволі-таки просто. Невідомо, який це вплив матиме на події в Україні. Чому? Тому що ми бачимо це не тільки на прикладі США, ми бачимо це на прикладі будь-якої держави. Коли відбувається виборча кампанія – є передвиборча риторика, а коли потім у справу включається реальна політика, – дії можуть відрізнятися від передвиборчих гасел. Слід абсолютно чітко розрізняти те, що людина говорить під час виборчої кампанії, від того, як людина буде діяти. Також слід чітко розуміти, що США – це є так званий “діпстейт”, тобто глибинна держава, яка вкорінена на дуже багатьох рівнях по дуже багатьох напрямках. І для того, щоб прийняти те чи інше рішення, яке Президент може проголосити, щоб втілити його в життя, потрібен час. Це і буде реалізація принципу, що демократія – це насамперед процедура. І от якраз у США ми це дуже добре побачимо, і ми це вже бачили не раз, на превеликий жаль, на своєму досвіді, що, наприклад, постачання зброї однією демократичною державою іншій демократичній державі для боротьби з тоталітарною державою – це насамперед процедура, яку ніхто не може обійти. Тому що 200 років тому була прийнята Конституція, і згідно з Конституцією влада США має діяти саме так. Так само, в такій вилці проблем опиниться Дональд Трамп і його республіканська адміністрація. Вони будуть змушені діяти винятково за законом. А закон в США – це один зі “священних стовпів”, священних мурів, який ніхто не зможе і навіть не буде думати про те, як його обійти. Тому я думаю, що на сторожі демократії в Україні стоїть якраз американська демократія. В прямому розумінні цього слова – демократія, як інституція. – Чи врятує нас перемир’я і євроатлантична інтеграція без окупованих територій? – У даній ситуації нас врятуємо тільки ми. Нас не врятує ані євроатлантична інтеграція, ані навіть повернення територій. Ми маємо чітко розуміти, що доки існує російська федерація, вона буде для нас екзистенційною загрозою. І відповідно вона не зникне навіть у випадку укладання перемир’я. Я не говорю “завершення бойових дій”, тому що навряд чи це буде мирний договір, це буде перемир’я. Перемир’я, повинні всі розуміти, має тимчасовий характер і може бути порушене і з об’єктивних, і з суб’єктивних причин, у будь-який момент. Тут треба розуміти та відразу готуватися до того, як і для чого ми використаємо це перемир’я, адже ми маємо чітко розуміти, що будь-яке перемир’я завершується наступною війною. Тому в даній ситуації українське населення, український політикум, світове співтовариство має розуміти, що той час, який в нас з’явиться після укладання перемир’я, має бути використаний для того, щоб Збройні Сили України, військово-промисловий комплекс України став ще більш потужним. Тому що тільки це є гарантією уникнення можливої майбутньої агресії російської федерації. Одразу треба говорити про те, що майбутня агресія рф, або хоча б спроба агресії, – це фактично 100% варіант. І росіяни навіть цього не будуть приховувати. Вони скажуть, що вони виконали цілі сво-1, а потім у них почнеться сво-2. Ми це вже бачили на прикладі антитерористичної операції, яка була завершена Мінськими угодами. Ми знаємо це, бо росіяни ніколи не дотримуються свого слова і пишаються цим. Про це знають у світі всі дипломати. Про це пишуть в усіх історичних і дипломатичних підручниках, це вивчають всі, але ніхто не робить жодних висновків. – План Перемоги України – це спроба поставити ультиматум росії? – План Перемоги – це вимоги Президента України, які є вимогами Української Держави і є вимогами українського народу. У цих вимогах немає нічого дивного. Ми просто вимагаємо повернути своє. Питання в тому, як нам це вдасться, як нам у цьому допоможе світове співтовариство. План Перемоги, скоріш за все, — це не спроба поставити ультиматум, а дії для того, щоб питання України не зникало з порядку денного, для того, щоб воно постійно перебувало в колі інтересів і у сфері інтересів провідних держав світу, для того, щоб ми могли продовжувати чинити свій опір. Не більше і не менше.
Спілкувався Євген БУКЕТ
На часі · “Україна і Світ мусять зупинити цього молоха зла. Чим? Лише Правдою і Силою!” · с. 3сторінка оригіналу ↗ Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України
Щороку в четверту суботу листопада Україна та світ вшановують пам’ять жертв Голодомору-геноциду 1932–1933 років і масових штучних голодоморів 1921–1923 і 1946–1947 років, спричинених людожерною московією. Напередодні цієї скорботної дати національної пам’яті в Університеті імені М. Драгоманова відбулась Міжнародна наукова конференція “Правда про геноцид українців: запорука перемоги демократичного світу”. Голодомор-геноцид Українського народу 1932–1933 років. Уособлення страшних лихоліть штучно спланованих московитами масштабних морів українців 1921–23, 1932–33, 1946–47 років. Уроки трагедії, гідности та віри в нездоланність Народу, що зумів вистояти, продовжуючи борню з людожерним ординцем за право жити. Згадується лист 1932 року (ЦДАВО України, ф. 3563) до Ольги Кобилянської від українського громадського діяча з Румунії Д. Геродота (Д. Івашин), у якому зазначалось: “З України приходять дуже сумні звістки. Скрізь панує голод… Вимерли цілі села… Забули як виглядає мука. Ось до якого лиха попровадила грабіжницька політика червоної москви Україну, яка не тільки не знала ніколи голоду, але й годувала і росію, і частину Європи”. Ще не настав апогей жаху 33-го, а в усіх закутках Європи ширились серед людей страшні факти злочинного людомору українців, організованого сталінською московщиною. Чутливо, оголеними й зболеними нервами українська Нація сприймає ці чорні мітки своєї історії на 11-му році загарбницької війни ерефії проти України, усвідомлюючи, що геноцид продовжується. Понад тисячу днів повномасштабної навали рашистів, які переслідують свою задавнену злотворно-геноцидну “мрію” – знищити Україну та українців як Народ. Тому єдиним антидотом для цієї екзистенційної реальності є ствердження і реалізація священного заповіту українства – “Геть москву!” з усіх життєсфер Нації і Держави. Москвофільство, московщину з їхньою “глубінною” культурою і “магучім язіком”, сфальшованою історією, вкраденою церквою, шовіністично-нацистською ідеологією мусимо спільними зусиллями викинути на смітник людської цивілізації. Не прощаючи й пам’ятаючи Шевченкове Слово: “Що ми? Чиї сини? Яких батьків?...” У пам’яті спливають правдиві слова людини чистої совісті, дослідника Голодомору-геноциду в Україні Джеймса Мейса про вічне правило життя – щоби знати, куди йти, необхідно пам’ятати, звідки йдемо. Пам’ятаємо… Переді мною “Нарис історії України” (автори: А. Жуковський, О. Субтельний) перевиданий 1992 року, рекомендований Міносвіти України як підручник для середньої та вищої освіти, який демонстрував на конференції. Тоді в перший навчальний рік у щойно відновленій незалежній Україні він став одним із основних посібників вивчення рідної історії, взаємодоповнюючи видання Д. Дорошенка, І. Крип’якевича, М. Брайчевського, М. Грушевського, Н. Полонської-Василенко та багатьох інших українських істориків. Чимало фактів, подій, світоглядних суджень уперше стали предметом суспільної уваги, осмислюючи національне буття в європейському, світовому контексті. У передмові до зазначеного підручника мій земляк, великий енциклопедист і просвітник Аркадій Жуковський так описував тодішню ситуацію: “Історія України сьогодні – одна з найбільш занедбаних українознавчих дисциплін у нашій Батьківщині”, згадуючи слова О. Довженка про українців, позбавлених своєї історії, як і той гнітючий стан народу, в якого відібрана правда про минуле, а отже, надія на майбутнє. Однак демонстрація на конференції цієї книги переслідувала й іншу важливу мету – висвітлити ті аспекти, які прямо й опосередковано стосувалися теми Голодомору-геноциду в Україні, особливо чутливої проблеми щодо “статистики смерті” української нації, яку окремі доморощені “модерні” дослідники разом зі своїми “політиками” та замовниками-грантодавцями вже тривалий час намагаються звести до сталінського плінтуса (3,5–3,9 млн жертв). Нагадаю, що навіть на початку 90-х років минулого століття такого організованого “збочення”, етичної неохайності щодо пам’яті мільйонів невинно убієнних українців не спостерігалося. Здебільшого до людей, учнів та студентів доводилися оцінки, цифрові дані, які зовсім різнилися від тих, які так зухвало й безсоромно намагаються вже котрий рік “впихнути” суспільству новоявлені (оплачувані державою!) “дослідники” національної пам’яті, або “ситі ревізіоністи” (за висловом однієї професорші, внука-героя якої вшановували хвилиною мовчання). Чомусь за дивних обставин, але їхні “наукові” дані співпадають зазвичай зі сталіністсько-путінськими, а також з упередженими заготовками зацікавлених зарубіжних організацій. При цьому вони не нехтують абсолютно аморальними прийомами боротьби з тими науковцями, громадськими діячами, які мають іншу (обґрунтовану) точку зору на трагедію століття (тисячоліття!). Адже у згадуваному історичному нарисі Аркадія Жуковського констатується, що лише “по селах та малих містах України вимерло до 8 мільйонів людей” і що “ця найбільша катастрофа, злочин за більшовицької окупації вчинені москвою з метою зламати волю українського народу”, щоби передусім “традиційне українське село зі своїми звичаями перестало існувати”. Тому пам’ятаймо: вбивали українців не лише в Україні, і не за те, що ти вчинив, а нищили скрізь, повсюдно лише тому, що ми українці. Кулями, голодом, репресіями, знекоріненням, осибірюванням… “У 1926 р. – пише Роберт Конквест у “Жнивах скорботи”, – на Північному Кавказі проживало 3 млн 107 тис. українців, із них на Кубані – 1 млн 412276. Освіта там була тоді ще українською. У Краснодарі працював український педагогічний університет, а в станиці Полтавській – педагогічний технікум”. Однак штучний голод, репресії зруйнували український світ. Ті, хто вижив, свідчили: “Тут, на Кубані, такий голод, що мертвих вже ніде ховати”. Серед перших (ще 1933 р.), хто написав про Голодомор-геноцид, був Улас Самчук. Його роман “Марія” присвячений українським Матерям, що загинули разом зі своїми дітьми голодною смертю в Україні в 1932–1933 рр. Цей перший художній твір ще в 1934-му видали у Львові, але потрапити в Україну він зміг лише після відновлення Незалежности. Через 20 років по тому (1953 р.) “батько” Конвенції про геноцид, доктор Рафаель Лемкін скаже, що саме “винищення української нації” – це і є “класичний приклад геноциду”. Одначе світ як тоді, так і нині був розділений, окутаний брехнею, напівправдою, черствістю. О. Олесь, відчуваючи цю страшну катастрофу народу, писав у 1931- му (“Пам’ятай”): Коли Україна криваві жнива, Зібравши для ката, сама умирала І з голоду навіть згубила слова, Європа мовчала. Хоча для окремих європейських дипломатів, які працювали тоді на москві, була очевидною ця вселенська трагедія. Німецький аташе О. Шиллер стверджував, що “масштаби вимирання сягнули 30%, а цифра в 10 млн жертв від голоду не є перебільшенням”. Консул Італії в Харкові С. Граденіго вже в травні 1933-го заявив ще більш переконливіше, наголошуючи, що політика радянського уряду – “за кілька місяців ліквідувати українську проблему, пожертвувавши 10 чи 15 мільйонами душ”. Тоді ж він уточнює: “в університетському середовищі говорять про 40-50% населення України (людські втрати), тому вважаю цифру 15-16 мільйонів точнішою”. Але “велика” політика мовчала, задобрюючи агресора, ніби не помічаючи людиновбивства, геноциду українців, зате встановлюючи дипломатичні відносини з московськими диктаторами. Насправді, тоді 29 вересня 1933 року з 14 держав на засіданні Ліги Націй лише 4 країни голосували за допомогу помираючим українцям, вважаючи, що голод є їх “внутрішньою справою”. Але завжди стається так, що, зігнорувавши Правду, забезпечивши безкарність для Злочину, світ знову й знову отримуватиме шанс стикнутися з московським людоїдством. Адже подібні нещастя повторилися вже в післявоєнні сорокові роки, торкнувшись крилом смерті сотень тисяч інших українських родин, виморюючи голодом, знелюднюючи, знекорінюючи, розкуркулюючи, денаціоналізуючи… Як не йменувалася б ця трагіка життя під московитською владою, але в будьякому вимірі всі ці біди були своєрідними проявами геноцидних акцій. Сьогодні, розширивши географію і час, можна розгледіти нові злотворення московитів на рівні планетарного масштабу. Ось такими є гіркі уроки, які нині в умовах нової геноцидної війни проти українців не можна забувати, повторювати, прощати. Дивно й прикро, що й досі чомусь ніхто з відомих світових політиків так і не спромігся заявити, що і нинішня війна московитів проти України є геноцидом, правильніше – його продовженням, який ними чинився впродовж віків, а в 30-х роських організацій, міжнародна неурядова організація “Світовий Конґрес Українців” та віряни. Молитву супроводжували співом семінаристи Київської Трьохсвятительської духовної семінарії. Після Панахиди була оголошена загальнонаціональна хвилина мовчання. О 16:00 за київським часом розпочалася загальнонаціональна акція “Запали свічку”. Блаженніший Святослав разом з усіма присутніми запалили свічки біля монументу “Гірка пам’ять дитинства”. Зранку цього дня в Успенському соборі Києво-Печерської лаври за участі військово-політичного керівництва країни та релігійними лідерами відбулася міжконфесійна молитва.
Департамент інформації УГКЦ ках минулого століття сягнувши свого піку в образі нечуваного людомору, забравши життя мільйонів. І хоча серед істориків та політиків, серед націй і держав нема єдиної думки щодо того, чи можна вважати український Голодомор Геноцидом відповідно до Конвенції ООН 1948 р. про запобігання злочину геноциду і покарання за нього, а також якою, насправді, була кількість жертв, не зводячи її до усталеної “совєтської норми” – 3,9 млн, усе ж варто сподіватися на торжество Шевченкової віри, що таки “буде правда меж людьми”. Найстрашніше, що відбувалося (-ється), – свідоме дитиновбивство. Доля дітей приголомшує нечуваною трагедією, яка знищила навіть свідомість, коли самі діти вже сприймали страхіття як самозрозумілу даність. Хоча російські більшовики, НКВС цю відкриту війну та звірства проти дітей називали, звісно, не злочином-геноцидом, а “історичною потребою”. Однак світ мовчав, загравав, укладав дипломатичні відносини з жорстокою тиранією, не реагуючи навіть тоді, коли 7 квітня 1935 року (нібито за неможливістю вирішити проблему безпритульності і злочинності) набув сили сталінський указ про дозвіл страчувати дітей віком з 12 років, вважаючи, що в них уже сформована “класова свідомість”. Вбивали голодних дітей… Часто траплялося так, що на початок 1934-го в сільських школах не було кого навчати. У 1940/41 н. р. в перший клас у багатьох селах не було набрано жодної дитини. Демограф-дисидент М. Максудов ще в 70-х роках стверджував, що “не менше трьох мільйонів дітей вмерли від голоду, які народилися між 1932–34 роками”. До цього додавалася дитяча смертність в таборах та від хвороб – не менше 1 мільйона. Тому сьогодні дуже непереконливим та невиразним є блукання багатьох “українських” та зарубіжних дослідників між цифрами смерті – 3,5–3,9 млн жертв. Варто, щоби лукаві люди пам’ятали слова дослідника мору українства Джеймса Мейса: “Ваші мертві вибрали мене...” Тож говорімо з ними Правдою. Інакше ті мільйони українців (жертви Голодомору-геноциду) вчинять праведний моральний суд щодо цих “наших” і не наших фарисеїв-дослідників та політиканів, які ретиво не воліють знати про мільйони убієнних, вважаючи, ніби їх і не було на цьому світі… Ця позиція – диявольська послуга непокараному вселенському злу, що продовжує агонізувати новими війнами-геноцидами, знову й знову приходячи на нашу землю. Що це? Замовлення, хвороба обмосковлення, внутрішнє переконання, закладене кремлівськими наративами, чи повне несприйняття, невизнання (згідно з руськомірськими лекалами) Голодомору-геноциду українців. Бо якщо опиратися на перепис 1926 р. (31,2 млн), то чисельність українців у 1939 р. мала б становити не 27,5 млн чоловік, а принаймні 38 млн. Дефіцит – 10,5 млн! (Р. Конквест). Знаймо, що чужа “правда” отруює, вбиває. Мусимо мати свою. Знакове видання 2014 року книги “Геноцид в Україні 1932–33 рр.” за матеріалами розслідування СБУ кримінальної справи № 475 стало своєрідним нагадуванням про те, що непокаране зло таки здатне повертатися. У цьому документальному збірнику зазначено, що “з врахуванням кумулятивних втрат внаслідок голодомору в Україні втрачено 10 063 000 осіб”. А згідно з комплексною судовою статистично-криміналістичною експертизою від 3 грудня 2020 року № 957 українські жертви становлять 9 млн 108 тис. 500 українців в Україні та 1 млн 391 тис. 500 за її межами, загалом понад 10 млн 500 тис. Цей конвеєр смерті, давно запущений московськими ординцями, безупинно “працює” донині. Україна і Світ мусять зупинити цього молоха зла. Чим? Лише Правдою і Силою! Бо сказано у Святому Письмі: “Блаженні вигнані за правду…”
На часі · “Україна і Світ мусять зупинити цього молоха зла. Чим? Лише Правдою і Силою!” · с. 3сторінка оригіналу ↗ 23 листопада в Україні вшанували 91- ші роковини Голодомору 1932–1933 років, визнаного геноцидом. Із цієї нагоди Глава УГКЦ Блаженніший Святослав очолив панахиду на території Національного музею Голодомору-геноциду в Києві. Спільно з Главою УГКЦ молилися архиєпископ Православної Церкви України Агапіт Гуменюк, єпископи-помічники Київської архиєпархії УГКЦ Йосиф Мілян і Андрій Хім’як та священики Київської архиєпархії УГКЦ, повідомляє Департамент інформації УГКЦ. У поминальній молитві також взяли участь третій Президент України Віктор Ющенко, представники різних громад-
Геноцид · “Нація має об’єднатися навколо єдиного, як дзвін, кличу “Геть москву звідусіль”. · с. 4сторінка оригіналу ↗ Олеся МАЗУРКОВА
23 листопада в Україні вшановують 91-ші роковини пам’яті жертв Голодомору-геноциду 1932–1933 рр. та масових штучних голодів 1921–1923 та 1946–1947 років. 19 листопада в Українському державному університеті імені М. Драгоманова відбулась Міжнародна наукова конференція “Правда про геноцид українців: запорука перемоги демократичного світу”, де державні та громадські діячі, представники української діаспори, науковці, експерти та дослідники вшановували пам’ять 15,5 мільйонів українців, знищених комуністичним тоталітарним режимом. У ході конференції науковці презентували 15 книг із новітніми дослідженнями. У своєму виступі Павло Гриценко, директор Інституту української мови НАНУ, зазначив, що в новітніх виданнях українському суспільству та міжнародній спільноті представлені незаперечні докази вчинення злочинів тоталітарним режимом проти української нації у ХХ ст. І такі матеріали відіграють важливу роль у процесі розгляду питання геноциду українців на міжнародному рівні, у тому числі в міжнародних судах. Підбиваючи підсумок, професор Гриценко наголосив: “Цивілізаційний вибір України обходиться нам дуже дорого – зараз відбувається повторення геноциду проти української нації. Знищення мови, культури, історичної пам’яті, всього, що становить зміст українства, – все це комплексний геноцид, який застосовують рашисти й досі. Саме ми маємо захистити свою державу, землю, історію, не чекаючи допомоги від інших. Тож маємо знайти в собі сили й ресурс і з допомо-
Учасники Міжнародної конференції дослідників “Правда про геноцид українців: запорука перемоги демократичного світу” із числа державних та громадських діячів, представників української діаспори, науковців, експертів, дослідників вшановують пам’ять 15,5 мільйона українців, знищених комуністичним тоталітарним режимом у 1921–1923, 1932–1933, 1946–1947 роках. У ході конференції науковці презентували 15 книг з новітніми дослідженнями, які розкривають злочини кремля, механізми знищення українців та їхні наслідки для української нації. Народний художник України Валерій Франчук під час заходу представив свій мистецький альбом “Розгойдані дзвони пам’яті”, який налічує понад 300 картин, що висвітлюють біль і страждання українців у роки геноциду. Відомий митець Володимир Ребров, маючи в своєму доробку три художніх альбоми, у яких висвітлив силу духу та незламності українського війська, подарував організаторам конференції свою картину з теми Голодомору. Учасники міжнародної конференції засудили кремль та “п’яту колону” в Україні, діяльність якої загрожує безпеці та існуванню держави. Враховуючи виклики та загрози, науковці звернулися до українського суспільства із закликом бути пильними та не реагувати, а засуджувати російські наративи в гуманітарній сфері. Учасники конференції заклигою наших союзників відстояти свою країну. І тільки тоді зло буде покаране назавжди”. Голова Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Т. Шевченка Павло Мовчан зауважив, що державні установи фактично відсторонилися від вшанування пам’яті жертв геноциду. “Вони роблять вигляд, що нібито все вже в минулому, та ця історія продовжуватиметься доти, доки не буде зруйновано російську імперію та знищено російські наративи в України. Саме тому дуже важливо вшановувати пам’ять 15,5 млн замордованих українців – жертв геноциду. І доки в Україні гуманітарну політику визначатимуть “дробовичі” та йому подібні, які продовжують нав’язувати російську пропаганду, започатковану Кульчицьким і Курасом, ворог завжди матиме перевагу”. Голова Конгресу української інтелігенції Георгій Філіпчук переконаний, що на сьогодні відомого гасла Хвильового “Геть від москви!” недостатньо. Московію потрібно гнати з усіх сфер життєдіяльності держави: військової, наукової, духовної, економічної, соціальної, інтелектуальної – з усіх рівнів. Нація має об’єднатися навколо єдиного, як дзвін, кличу “Геть москву звідусіль! Продовжуючи свій виступ, академік зазначив: “Це війна на знищення національної пам’яті України! Українці практично позбавлені історії на своїй землі: як тільки вона почала ставати на ноги, її знову намагаються знищити, приховати чи ігнорувати. А наша історія – це наша свобода, воля, ідентичність та перспектива”. Олеся Стасюк, голова Національної асоціації дослідників Голодомору-геноциду українців, розповіла, що кремль дуже вдало нав’язав Україні свої умови, за яких теоретично згадувати “голод” можна, проте в майбутньому українське суспільство не пам’ятатиме вже історичної правди про злочин москви. Лише одним словом “голод” фактично заперечується факт геноциду: вбивств, катувань, розстрілів, пограбувань, депортацій, знищення мови, культури, науки, традицій, освіти, тобто знищення нації. За вказівкою з кремля наукові дослідження звужувались буквально до факту “голодування”. І це все під контролем декількох незмінних цензорів в Україні протягом останніх 33-х років. Саме такий нав’язаний і контрольований кремлем варіант досліджень відбився і в законодавстві України щодо Голодомору та й у комеморативній складовій нашої держави. У підсумку доктор історичних наук О. Стасюк зазначила: “Сьогодні, як ніколи, українському суспільству та світовому товариству важливо знати, що кремль за підтримки своїх цензорів і “п’ятої колони” в гуманітарній сфері намагається знівелювати правду про злочин геноциду та чисельність жертв. На це питання свого часу надав відповідь представник Швеції в ПАРЄ Горан Ліндблан, згодом президент Європейської платформи пам’яті та сумління, який зазначив, що лише у 1921–1923 рр. було знищено до 5 млн українців, і порушив питання про відкриття російських архівів”. Народний художник України Валерій Франчук під час заходу представив свій мистецький альбом “Розгойдані дзвони пам’яті”, який налічує понад 300 картин, що висвітлюють біль і страждання українців у роки геноциду, та заявив, що впродовж 30 років незалежності України промосковські чиновники блокували видання мистецького альбому з теми Голодомору. Це свідчить про повний провал державної гуманітарної політики, що й призвело до цієї страшної війни. Сучасний відомий митець Володимир Ребров, який створив проєкт “Війна очима українського художника”, має в своєму доробку значну кількість картин, які розкривають героїзм української нації та силу духу українського воїна. Під час заходу художник подарував університету репродукцію своєї першої картину з теми Голодомору-геноциду українців. Учені, правники та дослідники констатували про необхідність проведення люстрації в історичній науці, розробки законодавчих механізмів, які не допустять кремлівської пропаганди та російських наративів у культурній, освітній та науковій сфері. Звернулися до української влади з вимогою відновити діяльність Інституту дослідження Голодомору, який був знищений українофобами – колишнім міністром О. Ткаченком, головою УІНП А. Дробовичем та директоркою музею Голодомору Л. Гасиджак. У ході заходу учасники конференції вшанували пам’ять полеглих українських воїнів і героїчно полеглого в бою Іллі Чернілевського – поета, співака, композитора, внука відомої дослідниці геноциду українців, член-кореспондента НАНУ, етнолога Валентини Борисенко.
від злочинів тоталітарних комуністичних режимів та однозначно їх засудити. 5. Звернутися до Президента України, Верховної Ради України та Кабінету Міністрів України забезпечити неухильне виконання Резолюції Європейського Парламенту від 15 грудня 2022 р., в якій Європарламент закликав країни Європейського Союзу, державні та приватні установи, все громадянське суспільство активно засуджувати та спростовувати всі спроби спотворення історичних фактів чи маніпулювання громадською думкою в Європі через фальшиві історичні наративи, які сфабриковані та поширюються для підтримки ідеології та виживання злочинних тоталітарних режимів. Закликати рішуче засудити всі форми тоталітаризму, злочини комуністичного тоталітарного режиму та надати їм нову історичну і правову оцінку. 6. Звернутися до Міністерства закордонних справ України, Міністерства освіти та науки України, Міністерства культури та стратегічних комунікацій, Державного комітету телебачення і радіомовлення України з пропозицією розробити спільно з громадськістю програму, мета якої — повне знищення російських наративів та інформування світової спільноти про злочин геноциду українців, вчинений кремлем, та його наслідки.
Із сайту видання “Україна молода”
Геноцид · “Нація має об’єднатися навколо єдиного, як дзвін, кличу “Геть москву звідусіль”. · с. 4сторінка оригіналу ↗ Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу
кали українську владу до рішучої боротьби з “п’ятою колоною”, “історичними” цензорами, які маніпулюють громадською думкою та історичною пам’яттю, констатуючи, що вже 33 роки українська влада не спромоглася прийняти закон про кримінальну відповідальність за заперечення злочину геноциду українців, що дає можливість кремлю та “п’ятій колоні” поширювати пропаганду ворога і приховувати злочини проти української нації. Також звертаються до українського суспільства і міжнародної спільноти об’єднати зусилля заради перемоги над диктаторським рашистським режимом та констатують: — кремль вчинив масові вбивства українців з метою ліквідації національно-визвольного руху, знищення української нації та недопущення відновлення Української держави; — сучасні наукові дослідження та проведені судові експертизи встановили, що в 1932–1933 роках комуністичний режим знищив 10,5 млн українців, з них 4 мільйона – дітей. Українське суспільство та міжнародна спільнота повинні також пам’ятати про знищення 3,5 млн українців під час масового штучного голоду 1921–1923 років та 1,5 млн українців – під час масового штучного голоду 1946–1947 років. Учасники констатували, що приховування особливо тяжкого злочину геноциду проти українців, поширення російських наративів в Україні та світі, незасудження злочинів тоталітарного режиму призвели до чергової російської війни проти України та геноциду українців. Заявивши про “денацифікацію” та знищення Української держави, путін віддав наказ російсько-окупаційній армії знищувати українську націю, інфраструктуру, міста та села України, вчиняти воєнні злочини, злочини проти людяності та геноцид; — 13 жовтня 2022 року Парламентська асамблея Ради Європи за результатами термінових дебатів на тему “Подальша ескалація агресії російської федерації проти України” ухвалила Резолюцію, якою визнала путінський режим терористичним, та запропонувала створити Міжнародний трибунал для переслідування злочину агресії росії проти України; — 21 листопада 2022 р. Парламентська асамблея НАТО також визнала рф державою-терористом; — 15 грудня 2022 року Європейський Парламент ухвалив Резолюцію до 90-х роковин Голодомору 1932–1933 років, якою визнав Голодомор геноцидом Українського народу; — 13 жовтня 2023 року Парламентська асамблея Ради Європи ухвалила історичну резолюцію,
якою російського президента путіна визнано диктатором, а його режим – диктаторським. Учасники Міжнародної наукової конференції прийняли рішення: 1. Закликати українське суспільство та міжнародну спільноту вшанувати пам’ять українців, яких знищив комуністичний тоталітарний режим під час Голодомору-геноциду 1932—1933 років та масових штучних голодів 1921–1923, 1946–1947 років. 2. Звернутися до Президента України, Верховної Ради України, щодо прийняття Закону про кримінальну відповідальність за заперечення злочину Голодомору-геноциду українців 1932–1933 років. 3. Звернутися до Президента України та Кабінету Міністрів України щодо відновлення діяльності Інституту дослідження Голодомору з поверненням провідних науковців, які займаються розкриттям злочинів кремля. 4. Звернутися до Президента України, Верховної Ради України та Кабінету Міністрів України щодо забезпечення неухильного виконання Резолюції 1481 Парламентської асамблеї Ради Європи “Необхідність міжнародного засудження злочинів тоталітарних комуністичних режимів” від 25 січня 2006 року, в якій закликано надати нову оцінку історії комунізму, чітко відмежуватись
Суспільство · “Алекс зробив 600 знімків і передав їх дипломатичною поштою в Австрію, куди невдовзі виїхав з родиною”. · с. 5сторінка оригіналу ↗ Галина ДАЦЮК, журналістка, м. Київ
Коли 23 листопада я приєдналася до хвилини мовчання і запалила свічку в пам’ять жертв Голодомору-геноциду 1932–1933 рр., то згадала інженера-хіміка, австрійця Александра Вінербергера, який 1933 року жив і працював в Україні і став свідком трагедії цілого народу. Він не був жертвою, але саме завдяки його людському вчинкові світ тепер дізнаЄться про жертви геноциду. Працюючи на заводі у Харкові, Алекс бачив, як просто на площі, під будинками, на базарі, біля храму, лежать і
Режисерка Марина Ткачук гинуть від голоду сотні людей — літніх, молодих і маленьких дітей. І зважився на рішучий і відважний крок – почав фотографувати і записувати. Він ще не знав, яким чином передасть ці документи за кордон. Він усвідомлював, що робить небезпечну справу, за яку може поплатитися не лише роботою, а й життям. Проте вирішив, що повинен зберегти страшні свідчення правди, бо зло має бути покараним. Одного разу до нього підійшов чоловік, спитав: “Ви іноземець? Ви бачите, що у нас коїться? Ви мусите про це розказати світові”. Алекс зробив 600 знімків і передав їх дипломатичною поштою в Австрію, куди невдовзі виїхав з родиною. Через багато років праонука Алекса фотографиня Самара Пірс, вже у Великій Британії, де мешкала родина, віднайде серед сімейних реліквій фотоапарат Le- ica II – “лейку” і фотоальбом у бордовій обкладинці зі знімками прадіда, близько 100 – єдині на сьогодні документальні свідчення про геноцид-голодомор в українському Харкові. І ця знахідка
Лейтмотивом зібрання в Полтавській академії неперервної освіти (ПАНО) ім. М. В. Остроградського стала думка про необхідність донести правду про геноцидний характер Голодомору. Освітяни мають усвідомити, що наративи, які вони несуть в учнівську та студентську аудиторію, заходи та уроки з теми Голодомору мають бути наповнені не пафосом, а конкретикою, спираючись у викладанні теми на матеріали про ті страшні події на Полтавщині. Заступник начальника Полтавської ОВА Антон Чубенко наголосив: “Необхідно максимально демонструвати інформацію про Голодомор на цифрових платформах, якими користується молодь, активізувати просвітницьку роботу з учнями, студентами. Свідки злочинів 1932–1933 років відходять у засвіти, натомість сьогодні бачимо нові злочини того ж ворога. Український народ століттями відчуває цю екзистенційну боротьбу з росією. Треба, щоб не тільки ми пам’ятали і відчували, як нам важко, треба, щоб ця інформація була мультиплікована для всіх. Наше завдання – освітян, Українського інституту національної пам’яті,
змінить її життя. Самара вирішить, що має продовжити історію Алекса і поширити цю гірку правду по світові. 2022-го в Києві у Музеї Голодомору вперше покажуть камеру Александра Вінербергера і трохи його унікальних світлин з голодного Харкова 1933 р. Виставку побачить режисерка Марина Ткачук і з пришвидшеним серцебиттям зрозуміє, що це сюжет для її документального фільму. І невдовзі за підтримки УКФ у партнерстві з Музеєм Голодомору її творча команда разом з продюсером Андрієм Корнієнком почне знімати документальну стрічку “Сімейний альбом”. У 2023 р. – на другому році повномасштабної війни росії проти України, Самара Пірс приїде з Британії на деокуповані території Харківщини, щоб зробити новітні світлини з місць, які залишив на фотографіях 90 років тому прадід. Побачене і сфотографоване її вразить, і Самара зрозуміє, що росія продовжує знищувати український народ, як і багато літ тому. Тисячі загиблих людей і зруйнованих домівок, спалені поля і знищений хліб. Сучасні світлини Самари Пірс і світлини її прадіда – це свідчення однієї лінії – лінії війни тоталітарної системи на винищення України. Присутність якої на мапі світу з цінностями свободи і гідності – як найвищих цінностей буття нації і ок-
Творча команда фільму “Сімейний альбом”
ремої особистості – для росії смертельна цикута. 2024-го всі світлини, кадри, історії за 90 років – стануть у щільний відеоряд з озвучкою як ще одне свідчення про злочини імперської держави. Колись Самарин прадід занотував слова свого колеги: “сталін хоче зробити з людських черепів піраміду Хеопса”. “путін мало чим відрізняється від сталіна”, – такий висновок зробила Самара. 21 листопада, у День Свободи і Гідності, на спеціальному показі в кінотеатрі “Жовтень” документальний “Сімейний альбом” постав перед глядачами пронизливою історією з концентратом болю і наснаги водночас. Бо талановита стрічка – не лише про жертви. Як сказала режисерка Марина Ткачук: “Наш фільм про нашу гідність, про те, що ми не здавалися за жодних обставин, ми опиралися, не мовчали, але сили були нерівні. Тому наша боротьба триває, і сьогодні ми маємо зробити все, щоб зло не повторилося”. Майже 80 кінотеатрів України вже відкрили продаж квитків на цю документальну драму. Паралельно з українськими фільм “Сімейний альбом” дивитимуться глядачі з-понад десятка країн світу: Німеччина, Франція, Іспанія, Польща, Португалія, Кіпр, Велика Британія, Чорногорія, Румунія. Фільм покажуть,
Самара Пірс із сімейним фотоальбомом та фотоапаратом її побачить і зрозуміє, що Україна сьогодні – країна великої битви за волю. Тому на її боці мають стояти пліч-о-пліч усі світлі сили Світу. Бачу ще одну історичну паралель, про яку журналістка і режисерка Марина Ткачук зняла блискучий фільм “Три Івани”, з якого власне почалося наше знайомство. У фільмі йдеться про примусове виселення у Казахстан 1947 року населення нескореного заходу України, в числі якого моя Волинь – понад 100 тисяч за одну ніч! За що? За посібництво бандерівцям. А насправді, щоб заглушити національний спротив, будь-який натяк на те, що ти українець чи українка і маєш право бути собою. Маринин фільм – про родини учасників та учасниць національно-визвольних змагань, яких енкаведисти викинули з товарних вагонів у замерзлий казахстанський степ і заставили рити землянки. У людей не було ніякого знаряддя, крім власних рук і алюмінієвих ложок. Ними й рили. І побудувалися, і зажили, і заспівали, і не забули мови, і трималися рідних свят і звичаю, і тужили за Україною до самої смерті. Залишившись нескореними і незламними. Така от паралель про нашу боротьбу за волю, яка триває не тисячу днів, а тисячу літ. І повинна закінчитися перемогою світла. Вибору іншого нема.
зокрема, в Малайзії, Єгипті, Індонезії, Йорданії, Гані, ПАР, Республіці Ботсвана, Алжирі та багатьох країнах – у наших посольствах, кінотеатрах, культурних центрах, у рамках Днів українського кіно. А також в Раді Європи та Європарламенті – за участю іноземних дипломатичних місій. Вітаю чудову команду і дякую. Дякую неймовірній Самарі, яка полюбила і відчула Україну настільки, що зробила собі на плечі авторське тату з нашим тризубом і українським воїном. Болючі відчуття, скажу вам. Але це вибір людини з когорти відважних, які не мовчали, а кричали до світу правду про геноцид 32-33 рр. в Україні, як би боляче їм не було! Ґарет Джонс, Джеймс Мейс. Тепер от Самара Пірс сигналить світові про загрозу, яка може перекинутися за межі України. Бо природа зла – не спинятися. І сьогодні прадідів фотоапарат, і сімейний альбом, який Самара привезла в Україну, – щитом стоять за нашу правду. На показі фільму у Польщі піднялася одна рука, яка промимрила: “нє віжу паралєлєй”. Ще б пак! Ви нічого не бачите, бо ви раби, яких до раю не пускають. Ваші паралелі в пеклі. Дорога Марино, наша зірочко, як сказала журналістка Валентина Клименко, вітаю вас з надзвичайно серйозною і архіважливою роботою. Вірю, що світ але забувати попередній не можна”, – наголосив краєзнавець. Заступник директора – начальник відділу інформації та використання документів Державного архіву Полтавської області Тарас Пустовіт розповів про дистанційні можливості Полтавського державного архіву, якими можуть скористатися вчителі та діти для наукових робіт, досліджень МАН, написання статей, адже документи ДАПО стрімко оцифровуються за допомогою американських партнерів, і Полтавський державний архів – один із лідерів в Україні за діджиталізацією матеріалів. Також пан Тарас підкреслив ґрунтовність книги “Національна книга пам’яті жертв Голодомору 1932–1933 років в Україні. Полтавська область”, у підготовці якої брав участь. “У книзі сотні сторінок із прізвищами людей, які загинули від голоду на Полтавщині. Але навіть сьогодні мені надходять листи від громадян із приводу доповнення цього тому новими прізвищами”, – поділився краєзнавець та висловив сподівання, що згодом книгу буде доповнено. Учитель історії Комунального закладу “Полтавський міський багатопрофільний ліцей № 1 ім.
Суспільство · “Алекс зробив 600 знімків і передав їх дипломатичною поштою в Австрію, куди невдовзі виїхав з родиною”. · с. 5сторінка оригіналу ↗ Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу
краєзнавців, – максимально поширювати історичну правду”. Під час “круглого столу” “Злочини росії проти України: століття голодоморів, війн, репресій” пролунало чимало слушних думок. Про шлях, який пройшли українці до усвідомлення геноцидного характеру Голодомору, нагадав присутнім представник Українського інституту національної пам’яті (УІНП) в Полтавській області (співробітник Управління забезпечення реалізації політики національної пам’яті в регіонах та підвідомчих установ) Олег Пустовгар: “Маємо говорити молоді, що 2006 року лишень 47% українців вважали Голодомор геноцидом (така була сила впливу тоталітарної ідеології), а вже 2024-го – 97%”. Також Пустовгар висловив думку, що українці у 20 столітті зазнали страшних спроб з боку Москви вбити Українську націю голодоморами, війнами, репресіями, але потрібно розглядати 20 століття ще і як століття безперервної боротьби і перемог. Це стосується і 21 століття. Одне із гасел УІНП – “Голодомор не зламав”,
адже варто розповідати правду про тих, хто вижив і зміг створити низку важливих сенсів в історії, культурі – Олесь Гончар, Василь Барка та інші. Було продемонстровано 20-хвилинний відеоматеріал “Чому голодомор став можливим”, який створено у межах відеопроєкту УІНП “Відеоісторія” (це цикл відеолекцій від УІНП про події історії України в ХХ столітті). Про свої наукові дослідження Голодомору 1932–1933 рр. на Полтавщині розповів керівник “Науково-редакційного підрозділу-центру по дослідженню історії Полтавщини” Полтавської обласної ради Олександр Білоусько. Він представив свій внесок у вивчення цієї теми на прикладі підручника “Історія Полтавщини” для 10 класу та унікальної книги – “Національна книга пам’яті жертв Голодомору 1932–1933 років в Україні. Полтавська область”. Поділився спогадами своєї родини про Голодомор-геноцид 1932–1933, що забрав 10,5 млн життів. “Зараз ми переживаємо ще один геноцид,
І. П. Котляревського Полтавської міської ради Полтавської області” Едуард Фісун актуалізував тему геноциду 1932–1933 років, порівнявши її із сучасними геноцидними практиками, які росія застосовує до дітей на окупованих територіях, порушуючи норми міжнародного гуманітарного права. Пан Едуард вважає: саме приклади того, що сталося з їхніми однолітками, допомагають його учням і ученицям зрозуміти геноцидний характер дій рф. До обговорення долучився викладач історії Фахового коледжу управління, економіки і права, кандидат історичних наук Дмитро Стаценко, висловивши думки про методику викладання дітям подій 20 століття на Полтавщині. Модерував захід директор ПАНО ім. М. В. Остроградського Віталій Зелюк. Він наголосив, що академія працює з учительством, але у фокусі її діяльності – учнівство. Важливо, щоб національна пам’ять залишалася у свідомості молодого покоління, якому розбудовувати майбутню країну-переможницю – Україну.
За матеріалами сайтів ОВА і ПАНО
Геноцид · “Свідомо влаштовуючи різноманітні геноциди на українських теренах, Москва завжди була зацікавлена у зменшенні автохтонних українців”. · с. 6сторінка оригіналу ↗ Тарас ГОЛОВКО
Закінчення. Початок у ч. 46 за 2024 р.
Автор, користуючись об’ємною джерельною базою, відбирає у ній документально підтверджені факти злочинів офіцерів-енкаведистів, які стали відомими після їхньої страти за сфальсифікованими обвинуваченнями в 1937 році. У книзі підводиться читач до думки: як би партійна верхівка більшовицької партії на чолі з Йосипом Сталіним не приховувала масове знищення цивільного населення у найстрашніші 30-ті роки, все одно правда про ті апокаліптичні часи, рано чи пізно, ставала надбанням громадськості. Згадується, зокрема, книга А. Трембовецького “Злочин у Вінниці”, написана після війни в еміграції під враженням побаченого на окупованій німцями Вінниччині у 1943 році. Тоді окупаційною адміністрацією було виявлено місця масового поховання людей на території обласного центру. Після створення міжнародної комісії, куди увійшло одинадцять представників європейських країн, і проведення ексгумації трупів, експертизи речей, стало зрозуміло, що вбивство людей вчинило Вінницьке НКВД напередодні війни. У книзі наводиться чимало фактів співробітництва представників творчої інтелігенції з НКВД УССР, завербованих в 20-30-х роках для ведення оперативної роботи. Зібрана інформація секретними співробітниками (у народі їх називали презирливо – “сексоти”) цього слідчо-розшукового і водночас репресивного державного органу, потрапляла до особистої справи підозрюваних у нелояльності до радянської влади, а після їхнього арешту, тортур під час слідства з метою отримання додаткових свідчень, виносився вирок – або тривалий термін ув’язнення, або вища міра покарання – розстріл. На основі розсекречених архівів НКВД УССР автор розкриває ганебну практику доносів таємних інформаторів, зокрема письменника Юрія Смолича на його колегу Олександра Довженка, директора видавництва “Рух” і голови правління Української Радянської Енциклопедії А. Білецького-Березинського та ученого-філософа В. Юринця, причетних до арешту і загибелі М. Куліша, Г. Епіка, Ю. Бачинського, О. Слісаренка. Метода вербування і система письмових звітів сексотами, відлагоджена у найстрашніші роки сталінських репресій, функціонувала впродовж усього періоду існування СРСР. З падінням Радянського Союзу в 1991 році найцінніша картотека НКВД-МГБ-КГБ УССР – мережа таємних агентів спецслужби була вивезена до Москви її колишніми керівниками з єдиною метою – використати у майбутньому для повалення української державності. Як тільки Україна в черговий раз опинилась під п’ятою Москви в 20-х роках минулого століття, крім людського геноциду, про який вже йшлося, тут творився і культурний геноцид, що підточував духовні основи української нації впродовж семи десятиліть. В книзі О. Бондаренка зібрано кричущі факти щодо незаконного вилучення з українських музейних установ різноманітних культурних цінностей, свідоме руйнування давніх архітектурних споруд, нищення унікальних бібліотечних фондів. Викрадені музейні експонати, які фактично були національним надбанням не одного покоління українців, згодом опинялись у Третьяковській галереї, або за розпорядженням центральної влади за безцінь передавались іноземним колекціонерам. В огидних традиціях володимиро-суздальського князя Андрія Боголюбського, котрий ще в 1155 році викрав ікону Вишгородської Божої Матері зі спаленого ним Києва, так само його нащадки – московити-сталіністи нахабним чином обкрадали українські музеї за всі часи більшовицького свавілля, а хто їм заважав – тих фізично знищували. Як, скажімо, колекціонерабукініста Павла Потоцького (знайдений закатованим біля брами Лук’янівської тюрми влітку 1938 року), трагічна історія якого описана автором в одному з розділів книги. Характерною рисою авторської розповіді є те, що Олександр Бондаренко намагається ґрунтовно аналізувати конкретні історичні події, які призвели до глобальних зрушень не лише на європейському континенті, а й в усьому світі наприкінці 30-х – на початку 40-х років, ті фатальні рішення керівників окремих держав з тоталітарною формою правління, що вилилися у загарбування чужих територій і початку Другої світової війни. Детально досліджується співпраця, здавалося б, двох антагоністичних режимів – сталінського Радянського Союзу і гітлерівської Німеччини, – які, за висновком автора, свідомо уникали існуючих ідеологічних розбіжностей заради поширення свого впливу на сусідні країни з подальшою їхньою окупацією. Так, зокрема, сталося з Польщею й іншими європейськими державами після підписання сумнозвісного пакту Молотова-Ріббентропа в серпні 1939 року з відповідними для них наслідками, що виявилися жахливими, особливо для євреїв, які хоч і контролювали на той час світову фінансову систему, однак так і не змогли завадити катастрофі, яка насувалась. Вибудовуючи історичну хронологію, Олександр Бондаренко намагається не обминути у розповіді найсуттєвіші факти, які викривають злочинну суть як сталіністів, так і нацистів, винних у загибелі мільйонів людей, незалежно від їхнього громадянства та етнічності. Два промовистих і до того ж маловідомих факти — це таємна угода між НКВД і гестапо, підписані їхніми керівниками – Берією і Мюллером, а також секретна зустріч Сталіна і Гітлера у Львові в жовтні 1939 року. І в першому, і в другому випадку автор публікує у книзі достовірні документи, які засвідчують спільність інтересів Кремля і Третього рейху у поділі світу, сприянні одне одному у фізичному винищенні як ідеологічних супротивників, так і громадян іншої національності, встановленні диктаторських форм правління на захоплених територіях, обміні стратегічно важливою інформацією, постачанні сировини й військових технологій... Автор схильний вважати, що попри цю зовні показну ідилію у міждержавних стосунках СРСР і Німеччини на межі 30-40-х років, між Сталіним і Гітлером не існувало довіри, а тому один дав наказ таємно складувати на західних кордонах різноманітне військове озброєння для наступальних дій, а інший доручив генералітету розробляти план Барбаросса. На жаль, Україна, як і в минулі віки, знову опинилась між молотом і ковадлом, наївно сподіваючись, що сильні світу цього залишать їй місце під сонцем. Автор дуже аргументовано, використовуючи документально підтверджені факти, розповідає про терор Московії проти українського народу в умовах Другої світової війни та голодомору, що виник в Україні по її закінченні. До незліченної кількості злочинів Сталіна, безпосередньо вчинених ним за час перебування на вершинах влади у комуністичній державі Олександр Бондаренко зараховує і не підписання Радянським Союзом Женевської конвенції, ухваленої в липні 1929 році більшістю європейських країн, тим самим прирікши радянських військовополонених на нелюдське поводження з ними німецьких нацистів, а відтак – до їхньої масової загибелі у неволі. Це був лише початок штучно створеного апокаліпсису ленінсько-сталінською системою, що передбачала антигуманне ставлення до людей. Адже сталіністи – прямі нащадки московитів, ментальність яких зароджувалась у темні часи московського деспотичного царства, не змінювалась упродовж віків, а, навпаки, набувала все більш огидних виявів у часи великих потрясінь. Саме війна, наче лакмусовий папір, виявила ще більшу звірячу сутність сталінізму, неспроможного в екстремальних обставинах приймати адекватні рішення. Йдеться про перші місяці німецько-радянської війни, що супроводжувались величезними людськими втратами на фронті, коли через некомпетентне керування вищим військовим командуванням Червоної Армії і помилкові рішення Сталіна як головнокомандувача цілої армії потрапляли в оточення і в ньому гинули десятки тисяч бійців лише тому, що не надходив наказ про відступ. У книзі згадується трагічна доля командувача Південно-Західного фронту, генерал-полковника Михайла Кирпоноса, який фактично став жертвою свавільного бажання Сталіна ціною колосальних людських втрат, зупинити наступ супротивника. Смерть Кирпоноса й інших армійських командирів у перші місяці війни повністю лежить на совісті того, хто у радянській державі одноосібно приймав рішення. Вироблений за десятиліття встановленої радянської влади антилюдський метод державного керівництва, що супроводжувався розправами швидко поширився і в умовах війни. Носієм такої владної методи Жуков, про якого автор зумів віднайти в архівах надзвичайно важливі спогади сучасників орденоносного маршала. Цей бузувір відзначався винятковим українофобством, яке зовсім не приховував. Його товариш по службі генерал Єременко, на якого посилається автор книги, у своїх мемуарах зневажливо відгукувався про Жукова, якого за очі в армії презирливо називали “м’ясником”. Адже це йому належала ідея так званих “м’ясних штурмів”, широко застосованих у роки Другої світової війни, коли людською масою просто завалювали ворожі вогневі позиції, не рахуючись з кількістю загиблих. Подібне сьогодні відбувається в наші дні на сході, зокрема, на Донбасі, бо спадкоємці Жукова — рашисти, так само як і він, і досі не рахуються з людським життям, масово встеляючи трупами українську землю. Нечувані звірства чинили солдати Червоної Армії стосовно жінок на території гітлерівської Німеччини, виявляючи при цьому непогамовну лють. Свідками цих злочинів були Олександр Солженіцин і його колега по літературному цеху, письменник і художник Леонід Рабичев, документальні спомини яких опубліковано в книзі. Аби дотриматися певної об’єктивності у висвітленні обвинувачувального фактажу, автор звертається до іноземних джерел, зокрема до праць американського історика Уільяма Лютера Пірса. Проведені ним розслідування, пов’язані зі злочинами радянських військовослужбовців, вчиненими серед німецького цивільного населення у роки війни, український читацький загал довідався з публікації “Москалі – садисти” в газеті “Україна молода” в квітні 2017 року. “Коли військові частини Радянської Росії займали населені пункти Східної Прусії, то вони починали таку звірячу оргію тортур, зґвалтувань і убивств, що неможливо все описати в повному обсязі, — розповідає Пірс. – Інколи російські військові кастрували чоловіків і хлопчиків, перед тим як вбити їх. Іноді вони видавлювали їм очі або спалювали їх живими. Деяких жінок, після групового зґвалтування, розпинали, прибивши їх ще живими до дверей комор, а потім використовували їх як мішень для стрільби”. Знайомлячись із цими розслідуваннями, приходиш до висновку: радянських солдатів, винних в убивствах і тортурах німецького населення у 1945 році, без жодних сумнівів і вагань, можна прирівняти до німецьких нацистів, які так само по-звірячому вбива-
Олександр Бондаренко ли людей і палили цілі села під час окупації України. Між ними, як доводить історія, можна сміливо ставити знак рівності. Олександр Бондаренко у своїй книзі неодноразово доводить, що Москва як центр радянської імперії за всі десятиліття свого існування постійно приймала рішення, які йшли врозріз з інтересами автохтонного населення національних республік, не запобігала, а, навпаки, сприяла суттєвому погіршенню життєвого рівня, зокрема, українців, фактично поступового їхнього вимирання, що катастрофічним чином позначалось на демографічній ситуації в УРСР. Це переконливо доводять драматичні події, що розгорнулись в Україні у повоєнні роки, коли в 1946-1947 роках виник голод у республіці. Неспростовними фактами автор підтверджує, що Кремль, де ще господарював Сталін, міг запобігти масовому голоду в зруйнованих війною українських містах і селах. Міг, але не схотів. Адже як пояснити те, що за розпорядженням із Москви з незрозумілих причин були суттєво збільшені норми хлібопоставок, село обклали непомірними податками, а примусово запроваджені облігації державної позики забирали останні гроші у населення, прирікаючи сім’ї на безхліб’я. Наводить вражаючу статистику смертності серед дітей в 1947 році, коли у містах померло 57601 дитина, в селах – 81515. Незважаючи на катастрофічну ситуацію із харчовим забезпеченням населення, за розпорядженням вищого партійного керівництва з Москви через порти південного регіону Миколаїв, Одесу, Херсон, Очаків транспортувалось зерно за кордон, зокрема, до Болгарії (отримала 30 тисяч тонн кукурудзи, 20 тисячн тон пшениці, додатково ще 40 тисяч тонн зерна), Польща (900 тисяч тонн зерна), Чехословаччина (600 тисяч тонн), Франція (500 тисяч тонн зерна). Як підсумовує автор, загалом експорт зерна в СССР у голодні роки у 1946 становив – 1 мільйон 646 тисяч тонн, в 1947 – 1 мільйон 800 тисяч тонн. З наведеної статистики можна зробити лише один безпомилковий висновок – Росія, як колонізатор України впродовж попередніх століть, жодним чином не рахувалася з інтересами народу, який споконвічно проживав на цій території. Свідомо влаштовуючи різноманітні геноциди на українських теренах, Москва завжди була зацікавлена у зменшенні населення, що переважно складалося з автохтонних українців, планомірно заміщувала його переселенцями-росіянами, добиваючись тим самим зміни етнічного складу України. Автор своєю історико-публіцистичною розвідкою дуже переконливо й аргументовано виявив злочинну суть сталінського режиму, винного у масовому винищенні українців упродовж 20-, 30-х і 40-х років минулого століття. По суті, це суцільна книга-обвинувачення політики Кремля, яка у майбутньому може бути використана як цінний документ міжнародним трибуналом, який, рано чи пізно, відбудеться, бо пам’ять про мільйони загиблих постійно стукає у серця живих, вимагає справедливої кари спадкоємцям сталіністів – нинішнім рашистам.
Точка зору · “Для того, щоб якомога віддалити цю війну, ми повинні радикально змінити стиль нашого життя”. · с. 7сторінка оригіналу ↗ Валерій ШВЕЦЬ, доктор фізико-математичних наук, професор, академік Академії наук вищої школи України
Чому розпався Радянський Союз і чому Російська федерація вийшла з нього першою? Моя відповідь така. Союз був імперією, а імперії існують лише за рахунок сильного центру. Соціалізм як економічна модель суспільства зазнав у срср повного банкрутства і центр суттєво ослаб. Після 74 років блукання економічними манівцями слід було повертатись до нормальної моделі суспільства, базованої на свободі громадян і змагальності суб’єктів економічної діяльності, тобто на капіталістичній економічній і політичній основі. Повернення в русло світової цивілізації мало бути дуже болючим, згадайте дев’яності. Аналітики російських спецслужб це очевидно передбачили. Союз міг розпастись у некерований спосіб під час цього переходу. Військові конфлікти між окремими суб’єктами і взаємні образи могли поховати назавжди саму ідею відродження “великої імперії”. Один із законів контролю спецслужбами суспільних процесів полягає в тому, щоб очолити небажані політичні процеси, якщо не можна їх відмінити. Тому російська федерація вийшла з союзу першою. І зробила це тому, щоб незабаром взяти реванш за втрачену колишню імперську могутність. І вона почала послідовно готуватись до цього. У той час, як нові незалежні держави почали активно роззброюватись, скорочуючи свої армії і знищуючи цілі класи власної зброї, рф навпаки, незважаючи на схожі з усіма новими державами економічні труднощі, викуповувала у них їх озброєння. Куди поділась потужна стратегічна авіація України, якої нам тепер так не вистачає? Продали в рф. Куди поділись потужні і у великій кількості балістичні ракети України, яких нам тепер так не вистачає? Продали в рф, а шахти підірвали. Куди поділись колосальні запаси протипіхотних мін, які тепер нам так потрібні? Знищили. Куди подівся величезний бронетанковий парк України, якого нам тепер не вистачає? Порізали на брухт, на щастя, не весь. Не хотіли витрачатися на власне озброєння – тепер платимо життями українців. На довершення руйнування нашої армії і спецслужб у часи улюбленця черні, президента Януковича, Міністерство оборони і СБУ очолили громадяни рф. Але залишалась одна компонента нашої безпеки – це ядерна зброя. Україну потрібно було позбавити її останнього захисту. Самотужки РФ цього не могла зробити. Скільки б не викуповувала у нас рф ядерні заряди, а їх у нас було дуже багато, навіть невеликої їх кількості, що залишилась, було б достатньо для завдання у разі війни непоправної шкоди і навіть біологічному існуванню колишньої метрополії. Тут потрібна була зовнішня підтримка, і таку підтримку надали США і Велика Британія. Так з’явився Будапештський меморандум. Будапештський меморандум – це документ, підписаний 5 грудня 1994 року в рамках зустрічі в Будапешті. Він містить гарантії безпеки для України в обмін на її відмову від ядерної зброї. Підписантами меморандуму стали: Україна, росія, США, Велика Британія. Останні три країни зобов’язалися забезпечити зокрема дотримання такого принципу – утримуватися від загрози силою чи її застосування проти територіальної цілісності або політичної незалежності України. 20 років – це термін, необхідний для підготовки великої війни. Друга світова війна почалась, як це і передбачалось у 1919 році, через 20 років після Першої. рф також вистачило 20 років для підготовки великої війни. Захід створив сприятливі економічні умови для відродження її економіки і військової потуги. За ці 20 років рф заробила трильйони доларів на продажу енергоресурсів: нафти і газу. Рівно через 20 років після підписання Будапештського меморандуму (згадайте Версальський мирний договір) у 2014 році росія порушила територіальну цілісність України в рамках гібридної війни, а у 2022 році почала широкомасштабне вторгнення на територію України. Зараз вона окупувала близько 20% території України. Тобто рф грубо порушила засадничий пункт Будапештського меморандуму. Росією легко керувати. Після Першої світової війни Захід побудував у радянському союзі тисячі підприємств, що дало змогу створити стільки озброєння, яке у рази перевищувало озброєння решти світу включно з Німеччиною. І союз розпочав Другу світову разом з Німеччиною, напавши на Польщу. Тепер правонаступниці союзу – рф дали гроші, точніше дали заробити шалені гроші на продажу нафти і газу. Отже, дай їй зброю і вона нападе. А що ж інші підписанти меморандуму – США і Велика Британія? Вони реально допомагають. Без їхньої підтримки Україна вже давно була б окупованою московитами. Допомагають, але як? Якщо на початку повномасштабної війни ми на десять російських гарматних пострілів могли відповісти одним, то майже через три роки війни, ура, лише на три російські постріли одним. Усі роки російсько-української війни ми стикались з абсолютною перевагою московитів у повітрі. Лише в останні місяці у нас нарешті з’явились сучасні американські літаки F16, але все ще без ракетного озброєння. Своїми балістичними ракетами наші союзники забороняють бити по території ворога, а власні ми тільки но створили і ще не запустили у серію. З усього видно, що ми воюємо зі зв’язаними руками, і лише героїзм наших воїнів, неспівмірний з військовою спроможністю російського бидла, дає змогу тримати паритет на полі бою. І скільки буде тривати така дивна війна? Це запитання не до Росії. Її народ відстав від українського у своєму цивілізаційному розвитку на шість тисяч років. Які всі примітивні цивілізації, вони розуміють лише мову сили. Маючи лише 1,5% світового ВВП рф все ще впевнена у своїй спроможності захопити Україну. Саме кволість допомоги цивілізованого світу України підсилює цю впевненість... У мене є підозра, що війна триватиме до останнього українця, здатного тримати зброю у руках. Лише тоді Захід зрозуміє, що це не лише наша війна... Отже, всі підписанти Будапештського меморандуму, крім України або грубо порушили всі його пункти, або ж неналежним чином їх виконують. Чи доцільно Україні залишатись єдиною країною, що дотримується всіх умов меморандуму? Може, і нам потрібно піти слідом за іншими підписантами і відкликати свою згоду на позаядерний статус України? рф розуміє лише мову сили, а ядерна зброя – це дуже авторитетна сила для держави з примітивним геостратегічним мисленням. Ми повинні створити ядерну зброю і засоби її доставки швидше, ніж закінчаться наші солдати. Які ж у нас стартові умови для такого амбітного проєкту? Україна має 15 енергоблоків на чотирьох атомних електровнях: Запорізька АЕС – 6 блоків ВВЕР-1000 (територія станції тимчасово окупована Росією), Південноукраїнська АЕС – 3 блоки ВВЕР-1000, Рівненська АЕС – 4 блоки ВВЕР- 440 та ВВЕР-1000, Хмельницька АЕС – 2 блоки ВВЕР-1000. Загалом вони виробляють приблизно 50% електрики країни. Для порівняння: США мають 93 ядерні реактори, а росія – 38. Україна має значні запаси власної уранової руди – 170 тисяч тонн. Для порівняння у Австралія таких запасів 1,7 млн тонн. Українська руда доволі бідна і містить урану лише 0,03–0,15%. На більшості родовищ світу ця концентрація становить 0,1–1%. З цієї кількості урану лише 0,7% становить ізотоп урану-235, що і використовується в якості ядерного палива. Атомні електровні України за рік споживають приблизно 2400 тонн української руди. На сьогодні технологія споживання руди у нас доволі примітивна. До повномасштабної війни з рф ми вивозили руду до росії, де з неї виділяли ізотопи урану, суміш ізотопів збагачувалась за рахунок ізотопу урану-235 і з неї виготовлялись тепловиділяючі елементи (ТВЕЛи). Ці ТВЕЛи після разового використання знову повертались в Росію для подальшого зберігання. Якщо врахувати, що при використанні ТВЕЛів з 3% урану-235 вигорає лише 2%, тобто лише 2% запасу енергії ТВЕ- Лів, а решта просто дарувалась сусідній державі. А чи можна використати всі 100% урану в ядерній енергетиці? Виявляється, можна. З відпрацьованих ТВЕЛів відділяються 3% високоактивних елементів, 1% залишків урану-235 і 1% плутонію-239, що утворився в реакторі при опроміненні урану-238 швидкими нейтронами, які при будь-яких механізмах уповільнення нейтронів завжди присутні в реакторі. При поділі ядра урану-235 у середньому виділяється 2,5 нейтрона. 1 нейтрон йде на підтримку ланцюгової реакції, а решта поглинається ураном-238,
який перетворюється в ізотоп урану-239, а після його розпаду у плутоній-239. Насправді плутонію утворюється значно більше, ніж 1%, але решта його разом з ураном-235 розщеплюється, збільшуючи виділення теплової енергії реактором приблизно на 30%. З отриманих чистих компонент змішуванням їх у потрібних пропорціях знову виготовляються нові ТВЕЛи і відбувається новий цикл використання урану. Якщо застосувати такий замкнений цикл, то наших запасів уранової руди вистачить вже на 3500 років! А де ж тут українська ядерна бомба? Вона у відпрацьованих ТВЕЛах. Річне використання урану-235 в Україні становить приблизно 17 тонн. Кількість плутонію-239, напрацьована у 15 ядерних реакторах становить приблизно 4,7 тонни. Бомба, яка зруйнувала Нагасакі, містила 6 кг плутонію-239 і мала потужність 21 тисячу тонн у тротиловому еквіваленті. Це середньостатистична ядерна бомба, яка є на озброєнні ядерних країн світу. З плутонію, отриманого з відпрацьованого за рік ядерного палива України, може зробити приблизно 800 таких бомб. Так у чому проблема? Проблема у стані масової свідомості українців і політичній волі керманичів України. Шлях до української ядерної бомби такий: 1. Створення сховищ для відпрацьованого ядерного палива і високоактивних ізотопів. Жодний грам відпрацьованого палива не можна вивозити за межі України. (Наскільки я знаю, такий крок уже зроблений і в Чорнобильській зоні у 2021 році введене в експлуатацію сховище для відпрацьованого ядерного палива). 2. Освоєння технології збагачення природного урану його ізотопом ураном-235 і виготовлення на цій основі власних ТВЕЛів. Центрифуги, які використовуються для цього не є тепер чимось унікальним. 3. Освоєння технології переробки відпрацьованого ядерного палива на предмет виділення з нього всіх його основних компонент: високоактивних відходів, урану-238, урану-235, плутонію- 239. Для цього потрібно вивести на сучасний рівень нашу хімічну промисловість і хімічну науку. 4. Повторне використання відповідних компонент для створення нових ТВЕЛів. Ця технологія тепер також не є чимось унікальним. 5. Використання частини виробленого плутонію-239 для створення власної ядерної зброї. Технічних проблем тут достатньо, але жодна з них не має принципового характеру. 6. Початок власних досліджень по створенню реакторів на швидких нейтронах. Приведення експериментальної базу провідних вишів України і галузевих наукових інститутів до рівня сучасних вимог. 7. Початок широкомасштабних досліджень керованого термоядерного синтезу для створення у майбутньому на цій основі термоядерної енергетики і власної термоядерної зброї. Тут потрібен розвиток всіх головних напрямів точних і прикладних наук. Як бачимо, створення ядерної бомби не вимагає жодних додаткових технологій, крім тих, що вже використовуються у світі для створення замкненого паливного циклу і можуть бути використані для українських атомних електровень. Усі ці технології широко висвітлені у науковій літературі відкритого доступу. Рішення потрібно приймати швидко, поки ще є кому із зброєю в руках захищати нашу землю. Але слід переконати наших союзників у необхідності і невідворотності такого кроку. Перші п’ять із зазначених вище пунктів – це наша найближча перспектива. Для розуміння віддаленішої перспективи ми маємо виходити з неминучості нової війні з росією або тим новим державним утворенням, до якого увійде її територія. Що було, те і буде – такого світоглядного наративу маємо дотримуватись. Для того, щоб якомога віддалити цю війну, ми повинні радикально змінити стиль нашого життя. Починати варто з освіти дітей. Потрібно знову відродити високий статус точних наук у школі і суспільстві. Не можна миритись із сьогоднішніми реаліями, коли більшість студентів технічних вишів не здатні оволодіти вищою математикою. Її базові операції диференціювання та інтегрування вони просто не можуть осягнути через низьку математичну підготовку у середній школі. Здебільшого вона на рівні незавершеної початкової освіти. Розвиток вітчизняної науки має стати пріоритетом діяльності української держави. У 2022 році у США вперше у світі вдалось реалізувати термоядерний синтез, при якому енергія, що виділилась при термоядерній реакції, у півтора рази перевищила енергію імпульсу 192 лазерів, сфокусованих на пігулці з суміші дейтерію і тритію. Ця установка обійшлась країні у 3,5 млрд доларів. І це лише один з величезної кількості наукових напрямків, що підтримуються державою. Тому не дивно, що ми молимось на американські танки, літаки, ракети тощо. Не копійки виділяти на розвиток науки в Україні в обмін на безліч паперів, написаних науковцями, замість реальних результатів їх досліджень, для яких у них просто немає сучасної експериментальної бази, а реальні гроші для досягнення вагомих наукових результатів. Тоді у нас буде і замкнений паливний цикл в атомній енергетиці, і власна ядерна зброя, і власні засоби її доставки. Усі наші наступні мирні проєкти мають оцінюватись з точки зору їх корисності у майбутній війні. На прикладі нинішньої російсько-української війни бачимо, що за всі стратегічні помилки у плануванні перспектив України доводиться платити кров’ю її найкращих синів. Я впевнений, що майбутньої війни можна уникнути, лише маючи військову і економічну перевагу над нашим потенційним ворогом. Тож будьмо сильними. Довга дорога починається з першого кроку. А це зміна ставлення до Будапештського меморандуму у масовій свідомості і у свідомості очільників держави. Автор висловлює щиру подяку професору Михайлу Борисовичу Кравченку за плідні обговорення порушених у статті питань. Днями його не стало. Світлій пам’яті про нього ця стаття.
Пошта “СП” · “У світі постійно ведеться боротьба темних і світлих сил, але з часом добро перемагає”. · с. 8сторінка оригіналу ↗ “Серед плеяди українських композиторів-шістдесятників яскраво зоріє творчість Лесі Дичко. Художній світ її музики постає як неповторна сфера хвилюючих духовних осяянь і мистецького пошуку. Лірична за своєю природою, музика Лесі Дичко чарує тонким чуттям природи і емоційною силою переживань, туга недолі межує тут з образами героїчної боротьби, стихія палкого танцювального руху – з благосним філософським роздумом…”
Цьогоріч святкує поважний ювілей – 85-ліття – знана українська композиторка Леся Дичко. Творчість Дичко припала на той часовий відтинок в анналах сучасного мистецтва, який умовно позначено як “золотий період” еволюції української музики. Євген Станкович, Мирослав Скорик, Валентин Сильвестров, Леонід Грабовськиий, Віталій Губаренко, Валентин Бібік, Юрій Іщенко, Геннадій Ляшенко, Іван Карабиць, Олег Ківа. До цієї ж когорти маститих авторів, що сформувалася й ефектно вибухнула в 1960–1970-ті роки, належить і Леся Дичко. Ювілярка та її ровесники, колеги-композитори своєю діяльністю змінили траєкторію шляху української музики другої половини XX століття, створили і прописали сучасну картину уявлення про світ мистецтва… Музична творчість Лесі Дичко та її колег-ровесників – це національний скарб музичної культури. Леся Дичко народилася 1939 року в інтелігентній родині. Музикою займалась з дитинства. З 1958 року Леся Дичко навчалася на композиторському факультеті Київської державної консерваторії (тепер Національна музична академія України) спочатку у Костянтина Данькевича, пізніше у Бориса Лятошинського, потім – в аспірантурі Київської та Московської консерваторій. Після закінчення студій викладала історію музики, теоретичні дисципліни та композицію в Київському художньому інституті та у Національній музичній академії України, в якій працює і до сьогодні на посаді професора. Творчий доробок композиторки вельми об’ємний і різноплановий за жанрами і стильовими уподобаннями, хоча наскрізними лініями залишаються національна історія і фольклорні обряди, а також прихильність до масштабних форм та хорового письма. Ранні твори Лесі Дичко витримані в стилістиці нової фольклорної хвилі. Це притаманно кантатам – “Червона калина”,
“Карпатська”, “Пори року” на слова українських старовинних пісень, фортепіанні “Українські писанки”. Згодом фольклорна першооснова набуває монументального алегоричного прочитання в ораторії “І нарекоша ім’я Києв” для хору, солістів і оркестру, та кантаті для чоловічого хору “У Києві зорі”, операх-дійствах “Золотослов” і “Вертеп”. Колористично-імпресіоністичні барви позначають “мандрівні” хорові концерти, яким Дичко дає назву “фрески” – “Іспанські”, “Французькі”, “Швейцарські”. Символіка танцювальної пластики розкривається в балетах “Метаморфози”, “Досвітні вогні” та “Катерина Білокур”. Важливе місце в її доробку посідають твори для дитячих хорових колективів (кантати “Чотири пори року” на народні слова, “Сонячне коло”, “Весна”). Твори Лесі Дичко виконують найкращі хорові колективи України, вони постійно звучать на фестивалях, державних урочистостях, в програмах музичних академій та філармоній. Творча натура Дичко – стихійно природна, червоною ниткою творчості є її вельми потужне тяжіння до фольклору, його глибинних шарів і прадавньої автентики, пристрасть до старовини і фольклорної архаїки й рідного Києва Це і хорова опера “Золотослов”, і кантати “Червона калина”, “Пори року”, “Карпатська”, ораторія “І нарекоша ім’я Київ”, варіації для симфонічного оркестру “Веснянки” та інші опуси. Практично немає твору, в якому б не прозвучала в тій чи іншій мірі фольклоризована мелодика, просочена автентичним колоритом. “Я вважаю, що розвинена фантазія – моя найсильніша риса…Для мене важлива не тільки інтонація, але і її кольорове забарвлення”, – наголошує Леся Дичко. Для композиторки архітектура – це звукова матерія, а музика у вимірі фантазій може набути контурів якогось архітектурного ансамблю, адже, за словами німецького поета і письменника Йоганна Вольфганга фон Ґете, “архітектура – це музика, яка застигла в камені”. Сковородинська філософія і сковородинське ставлення до життя проявляє себе також і в творчості композиторки, котра завжди дуже багато писала – від початків і дотепер “страждає” на трудоголізм. Як результат – чималий перелік творів, причому серед них багато великоформатних. Це, до речі, прикметна “слабкість” більшості мистців її покоління. “Життя прекрасне, хоч в ньому є й багато зла – у світі постійно ведеться боротьба темних і світлих сил, але з часом добро все-таки перемагає зло, бо інакше світ просто не існував би”, –
розмірковує композиторка Леся Дичко в час важких випробувань української нації. У Національному будинку музики та Національній філармонії України відбулися ювілейні концерти, під час яких звучали як романси, так і масштабні ораторії у виконанні Liatoshynskyi Capella (диригент Богдан Пліш, Ірина Харечко – орган, Назарій Пилатюк – скрипка, Мар’яна Боднар – сопрано). Підготувала програму-вітання, що складалася з яскравих творів Лесі Василівни, і рідна Національна музична академія України. У виконанні колективів та солістів академії прозвучали фольклоризовані твори, мелодика яких просочена автентичним колоритом, серед яких і знаменита кантата “Червона калина”. Ювілейні концерти стали справжнім святом української музики, яскравим свідченням безмежної творчої сили композиторки Лесі Дичко, а її музика, пронизана глибокими емоціями та вишуканою красою, полонила серця слухачів.
Підготував Георгій ЛУК’ЯНЧУК Світлини із заходів, присвячених ювілею Лесі Дичко
Пошта “СП” · “У світі постійно ведеться боротьба темних і світлих сил, але з часом добро перемагає”. · с. 8сторінка оригіналу ↗ Галина ШОТ, координаторка проєкту “Відомі краяни”, викладачка Тернопільського фахового коледжу ТНТУ ім. І. Пулюя, просвітянка Фото Михайла ВИГІННОГО
“Композитор з трагічною долею” – під такою назвою в рамках проєкту “Відомі краяни” Тернопільської “Просвіти” та благодійного фонду “Карітас” відбулася культурно-просвітницька зустріч для внутрішньо переміщених осіб. Її учасники дізналися більше про українського композитора, педагога, диригента, піаніста, визначного діяча української музичної культури ХХ століття Василя Барвінського. Знаємо, що він народився у Тернополі 20 лютого 1888 року. На початку 1948 року комуністичний режим позбавив великого українця волі на десять років. Більше того, чекісти силоміць змусили його підписати документ, що композитор дозволяє знищити всі свої рукописи. З часом Барвінський назве себе композитором без нот. Власне, цікаві біографічні відомості, спогади діячів української культури про Василя Барвінського щиро, проникливо підготували й представили учасникам зустрічі майбутні менеджери – студенти групи М-208 Тернопільського фахового коледжу ТНТУ ім. Івана Пулюя. Розповідь супроводжували відеопрезентацією про композитора. Дуже вразив, зокрема, присутніх відеоматеріал про подружжя Барвінських, якому совіти дозволили лише одну зустріч за десять років у таборах. Василя та його дружину Наталю тоді змусили розмовляти лише російською мовою. Вони того аж ніяк не бажали, тож сиділи й мовчали. Зворушливо звучала у залі музика Василя Барвінського. Зокрема, студентка Тернопільського мистецького фахового коледжу ім. Соломії Крушельницької Богдана Каспрук виконала “Український танець” композитора, а Яна Шершін, яка теж навчається в цьому закладі, зіграла “Прелюдію фа-дієз мажор для фортепіано”. Голова Тернопільської міської “Просвіти” Наталія Чорна подякувала організаторам та учасникам, зазначивши, що проєкт “Відомі краяни” надто потрібний для всіх українців, адже вони більше дізнаються про видатних особистостей, які творили славу Україні, нашій культурі та мистецтву, утверджували національну ідентичність і надихають нас на незламність нині, у час великої війни. Після заходу присутні ще довго не розходилися, а ділилися власними враженнями, обмінювалися інформацією, цікавилися додатковими фактами. “Дякуємо “Просвіті”, всім учасникам проєкту “Відомі краяни” за цікаву пізнавальну, виховну зустріч. Уклін їм за роботу. Божої опіки та благословення”, – поділилася власними думками про зустріч переселенка Надія Герус.
Українська класика “Щедрик” (Carol of the Bells), що була написана Миколою Леонтовичем понад сто років тому, стала музичним супроводом нової Різдвяної кампанії відомого французького модного дому Chanel. Мелодія, що здобула популярність по всьому світу, тепер стала частиною святкової презентації нової колекції косметики бренду. Відео, присвячене святковій колекції косметики, було презентовано напередодні та вже привернуло увагу поціновувачів бренду по всьому світу. Головною зіркою рекламного ролика стала італійська супермодель Вітторія Черетті, відома як “ангел” Victoria’s Secret. У відео показано святкову атмосферу, яка гармонійно підкреслюється музикою Леонтовича. Його “Щедрик” давно став символом Різдва і улюбленою мелодією в різних країнах. Залучення “Щедрика” до кампанії Chanel стало черговим прикладом інтеграції української культури у світові брендові проєкти, повідомляє Nenka.info.
Зліва направо: студентка Тернопільського мистецького фахового коледжу ім. С. Крушельницької Яна Шершін і просвітянка Галина Шот
Освіта · “Позитивний вплив знань і вражень на вибір спеціальності”. · с. 9сторінка оригіналу ↗ Осінь для Горлівського інституту іноземних мов – це період наполегливої праці, боротьби за право бути у когорті кращих закладів вищої освіти України, підведення підсумків роботи за 75 років і планування свого майбутнього. Інститут, на прикладі якого історія випробовувала на життєстійкість вищу освіту, інститут – двічі переселенець за останнє десятиліття, а якщо зазирнути в його історію – тричі. Восени далекого 1949 року на базі Білоцерківського педагогічного училища було утворено вчительський інститут іноземних мов. За п’ять років інститут було переведено з міста Біла Церква Київської області до міста Горлівка Сталінської (нині Донецької) області й названо: Горлівський педагогічний інститут іноземних мов. Переїзд відбувся у першій половині вересня 1954 року. Того року в інституті було сім кафедр, на яких працювало 46 викладачів. Інститут іноземних мов був першим вищим навчальним закладом у місті, горлівчани радо зустріли викладачів і студентів. Вишу одразу ж передали на баланс чотириповерхову будівлю для занять. Починаючи з двох факультетів (англійської та французької мов) у 1955 році інститут набрав потужності і у 2014 році освітній процес здійснювався на восьми факультетах, де здобували освіту майже 3500 студентів. Здобувачі мали можливість користуватися величезним бібліотечним фондом та фондами ресурсних центрів англійської, французької та німецької мов. У 2012 році внаслідок реорганізації Горлівського державного педінституту іноземних мов та Слов’янського державного педуніверситету утворений ДВНЗ “Донбаський державний педагогічний університет”. Славна історія інституту горлівського періоду змінилася періодом потужної боротьби за своє існування після переїзду у Бахмут в 2014-му. На той час інститут очолював В. М. Докашенко, доктор історич-
Викладачі Горлівського інституту іноземних мов у м. Дніпрі, 2024 р.
ці обіймала посаду проректора. Бахмутська спільнота отримала потужну підтримку в особі інституту. Жоден захід у місті не відбувався без участі ін’язівців: спортивні змагання, молодіжні заходи, а найголовніше – формування національної свідомості, вивчення української мови, літератури, культури та історії. Кафедрою вітчизняної та зарубіжної історії у співпраці з Бахмутським краєзнавчим музеєм започатковано науково-практичну конференцію “Бахмутська старовина: краєзнавчі дослідження – 2017”. Проходять засідання інтелектуального клубу “Ін’яз збирає друзів”. Серед гостей – палаци культури та дитячої творчості, музеї Бахмуту та Часів Яру, народні майстерні, бібліотеки, літератори та видавці, громадські організації, засоби масової інформації, освітні заклади. Студенти та викладачі організовують “Українські посиденьки”, день калини, благодійні ярмарки для дитячих будинків, дні козацтва, форуми студентського самоврядування, беруть участь у них наук, професор. У Горлівці колектив розділився на дві частини: хтось залишився, а незгодні з ситуацією (на чолі з директором) виїхали з рідного міста. Так, разом із двадцятьма закладами вищої освіти Донецької та Луганської областей, наш виш отримав статус переміщеного навчального закладу. Розпочався новий етап Горлівського інституту іноземних мов у Бахмуті. Перша вчена рада в занедбаному, без опалення і меблів приміщенні, запам’яталася кожному ін’язівцю, котрий мав мужність зробити цей крок – вибрати Україну. Колектив зробив, як здавалося, неможливе: у 2015-му видав дипломи випускникам і зарахував на навчання першокурсників, зберіг свою єдність і почав набирати матеріальну базу завдяки неймовірній працездатності та самовідданості кожного, міжнародним проєктам, грантам і допомозі наших друзів-однодумців, здобув міжнародне визнання. На засадах наступництва інститут очолила кандидат філологічних наук, доцент Є. М. Бєліцька, яка в Горлівднях вишиванки, відроджують інститутську газету “Nota Bene”, розпочинає роботу літературно-художній клуб “LITERA”. Бібліотека та ресурсні центри інституту поповнюються необхідною літературою українською, англійською, французькою, німецькою та іспанською мовами. Відкрилися спортивні зали в студентському гуртожитку №1 та навчальному корпусі по вул. Садовій, 78-а. У 2022 році інститут мав два сучасних обладнаних корпуси і готував до відкриття другий, вже повністю оснащений меблями і побутовою технікою, гуртожиток… 6 квітня 2022 року Горлівський інститут іноземних мов переїхав до Дніпра. Дніпровський національний університет імені Олеся Гончара гостинно прийняв його, надав приміщення для роботи і проживання членам колективу та їхнім родинам І знову – налагодження робочого ритму, координація роботи відділів, нові міжнародні проєкти і гранти, безперервний освітній процес, наукова та просвітницька діяльність, розкриття здібностей та розвиток талантів студентів, і постійна турбота про кожного члена колективу і здобувача попри все, попри відстані та війну. А ще – пекучий біль від втрат і вічна подяка нашим героям-випускникам, чиї імена назавжди вписані в історію вишу. Здається, відірвані від рідних домівок, дехто – від рідних людей, мали б опустити руки за ці десять важких років. Але колектив Горлівського інституту іноземних мов сміливо дивиться уперед, набирає новий темп і розпочинає свій 76-й рік життя, роботи і боротьби за право бути одним з найпотужніших лінгвістичних центрів в Україні. Тисячі історій успіху наших випускників дають нам на це право.
Підготувала Наталія КОВАЛЬСЬКА, викладачка Горлівського інституту іноземних мов, м. Дніпро
beauty experiment)” викликала значний інтерес молоді та педагогів: телеміст дивилось більше 150 чоловік. В ході доповіді вони дізнались багато цікавого про ЦЕРН в рік його 70-річчя, а також про те, як створювався детектор для одного з чотирьох основний експериментів ЦЕРН на Великому адронному колайдері – LHCb. Окремо зазначимо, що попри війну і наявність багатьох життєво важливих для Миколаївської області завдань, Центр та інші заклади освіти Миколаївщини отримують постійну допомогу з боку місцевого керівництва. Користуючись цією нагодою, треба з вдячністю зазначити особисту увагу до підтримки освітян Голови Миколаївської обласної державної адміністрації Віталія Кіма, директорки Департаменту освіти і науки Миколаївської обласної державної адміністрації Алли Веліховської та почесного президента Миколаївської МАН, професора, Уповноваженого із захисту державної мови Тараса Креміня. У привітальному слові до учасників телемосту А. Веліховська окреслила сьогоднішній стан освітньої сфери Миколаївщини, виклики і завдання, висловила побажання успіху учасникам. Цікавим позаплановим елементом телемосту стала участь і виступ миколаївця Івана Селезньова – колишнього МАН-івця, переможця конкурсів, почесного посла науки ЦЕРН в Україні (навчався на школі в ЦЕРН у 2012 році). Він зазначив позитивний вплив отриманих в ЦЕРН знань і вражень на вибір спеціальності, навчання, подальшу наукову кар’єру і побажав молоді стійкості, працьовитості та успіху на обраному шляху. Запитання, які ставили слухачі обом виступаючим науковцям, продемонстрували значний практичний інтерес аудиторії до опанування сучасними знаннями з фізики та інших наук. Ми вдячні Малій академії наук України і нашим співвітчизникам-науковцям, які співпрацюють з ЦЕРН, за підтримку освітян нескореної України, бажаємо успішного продовження цієї роботи і спільних успіхів на благо Перемоги.
Освіта · “Позитивний вплив знань і вражень на вибір спеціальності”. · с. 9сторінка оригіналу ↗ Любов ЮРЧЕНКО, директорка Миколаївського обласного Центру науково-технічної творчості учнівської молоді
Миколаївський обласний Центр науково-технічної творчості учнівської молоді – спеціалізована державна освітня установа, головною метою діяльності якої є підтримка інтересу школярів до науки і техніки, створення умов для прояву і розвитку їх здібностей, стимулювання участі в науково-дослідницькій діяльності, розвиток загально-освітнього рівня. Миколаївщина – одна з прифронтових областей України, освітня сфера життя і діяльності населення якої зазнала значних втрат за роки повномасштабного російського вторгнення. На сьогодні повністю знищено і не підлягає відновленню 35 закладів освіти; 262 установи зруйновані частково. Багато учнів та їх батьків, педагогів, освітян і науковців вимушено покинули територію Миколаївської області і знаходяться далеко за її межами. Проте наш Центр підтримує з ними комунікацію і докладає зусиль до продовження підтримки довоєнних освітньо-наукових вподобань учнів шляхом використання дистанційних технологій. Попри існування постійної загрози населенню Миколаївщини з боку рашистських загарбників Центр, який виступає територіальним відділенням Малої академії наук України, докладає зусиль також для збереження високого рівня інтересу молоді до участі в позашкільній освітній та науково-дослідницькій діяльності. Одним з показників успішності цієї роботи є активна участь представників Миколаївщини в інтелектуальних змагальних заходах в Україні та закордоном і отримання ними чисельних перемог. Зокрема, у Всеукраїнському конкурсі-захисті науково-дослідницьких робіт учнів-учасників Малої академії наук за 2 роки війни взяли участь 22 учні, 8 з яких вибороли звання переможців в різних галузях сучасної науки. На сьогодні в роботі 42 гуртків Центру бере участь 630 старшокласників, їх наставниками і керівниками досліджень з фізики, інформатики, біології та інших галузей науки виступають викладачі і науковці Миколаївських вищих навчальних закладів. З урахуванням сьогоднішніх умов на прифронтовій Миколаївщині робота гуртків поєднує очну та дистанційну форму участі. Викладачами і науковими керівниками таких робіт створені спеціальні методики, які дозволяють ефективно поєднувати обидві форми і підтримувати інтерес молоді до науки і техніки, підготовці конкурсних робіт, формуванні перспективних проєктів з відбудови повоєнної Миколаївщини. Традиційно значна увага учнів і педагогів приділяється фізико-математичним і природничим навчальним дисциплінам, вивченню і застосуванню самих передових світових досягнень. У цьому контексті велике значення надається запозиченню знань від провідних науково-дослідницьких установ світу, зокрема, Європейської організації ядерних досліджень – ЦЕРН (м. Женева, Швейцарська Конфедерація). В довоєнний період на школах з фізики в ЦЕРН пройшли навчання чотири учні й два педагоги з Миколаївщини. Проте на сьогодні продовження освітньої співпраці Миколаївських освітян з ЦЕРН можливо із застосуванням дистанційної форми навчання. За таких обставин наш Центр з розумінням і вдячністю зустрів ініціативу Малої академії наук України щодо проведення телемосту з Європейською організацією ядерних досліджень. Такий захід успішно відбувся 28 жовтня 2024 року за участю учнів, педагогів та науковців Миколаївщини та інших областей і міст України. При цьому важливо зазначити, що телеміст з Миколаївською МАН став продовженням і розвитком низки аналогічних дистанційних заходів, які з початком повномасштабної рашистської агресії проведено співдружністю Національний Центр “Мала академія наук України” (м. Київ) – Європейська організація ядерних досліджень (м. Женева) для освітніх установ нескорених міст і областей України – Маріуполя, Бучі, Ірпеня, Луганська, Києва, Чернігова, Херсонщини, Харківщини, Запоріжжя, Дніпропетровщини, Одещини і Донеччини. Спікером телемосту виступив молодий український вчений родом із Миколаївщини – Сергій Чолак, випускник Київського національного університету ім. Тараса Шевченка, Ph.D., науковець Бостонського Університету у сфері експериментальної фізики частинок, учасник розробки обладнання для експерименту ЦЕРН LHCb, спікер онлайн Школи ЦЕРН для педагогів України UATP2024Online-1. Модераторами виступили: Олександр Юров – провідний фахівець Національного центру “Мала академія наук України”, голова Всеукраїнського клубу почесних послів науки ЦЕРН в Україні, який за час від початку війни виступає почесним посланником освітян нескорених міст України; і Ольга Яремчук – педагог, старша викладачка Чорноморського національного університету ім. Петра Могили, почесний посол науки ЦЕРН в Україні. Тема телемосту “Як створити власний детектор елементарних частинок. Історія розробки PLUME: люмінометр LHCb (Large Hadron Collider
Письменники і час “Це досить сумний, але водночас світлий фільм”. · с. 10сторінка оригіналу ↗ 28 листопада у приміщенні столичного літературного клубу YARBOOKLOVERS відбудеться зустріч із режисеркою документального фільму “Ульяненко. Без цензури” Юлією Шашковою. Одним із тих, хто безпосередньо причетний до створення документальної кінострічки про контроверсійного українського прозаїка, є відомий кінорежисер Мирослав Слабошпицький. Він люб’язно погодився відповісти на наші запитання напередодні мистецького заходу.
– Пане Мирославе, наскільки документальний фільм “Ульяненко. Без цензури”, режисером якого є Юлія Шашкова, є актуальним в умовах воєнного часу? – Прем’єра фільму “Ульяненко. Без цензури” відбулася на “Книжковому Арсеналі” влітку 2021 року. Для нас дуже важливо було зробити перший офіційний показ саме там через доволі велику концентрацію людей, які цікавляться українською літературою. Прокат планувався на 2022 рік, але почалася повномасштабна війна, і тепер ми показуємо фільм на спеціально організованих творчих зустрічах переважно з філологами чи мистецтвознавцями. Зокрема, влітку 2022 року мали показ на фестивалі “Українікум” у Грайфсвальдському університеті в Німеччині та в низці українських вишів. Тож щодо вашого запитання, то я певний час думав, що Ульяненко “не переживе” цієї війни. Однак зараз я цього не боюсь, тому що війна, яка, безумовно, завершиться повною перемогою України, не лише породжує величезну кількість нових текстів, фільмів чи музичних творів, а й парадоксальним чином актуалізує нашу класику. Згадати б у цьому плані хоча б сплеск цікавості, скажімо, до Віктора Домонтовича чи Валер’яна Підмогильного, “Місто” якого, між іншим, західні дослідники люблять порівнювати зі “Сталінкою” Олеся Ульяненка. – Вже в самій назві стрічки закладена ідея про те, що літературна творчість Олеся Ульяненка має сприйматися широким читацьким, а тепер і глядацьким, загалом без табу і різноманітних обмежень. Це справді так, чи проза Ульяненка може й надалі викликати негативний резонанс або супроводжуватися скандалами, як це відбувалось за життя письменника? – На це запитання складно відповісти однозначно. Адже, з одного боку, Ульяненка включили у 12-й том “Історії української літератури”, який готується до друку в Інституті літератури під редакцією Роксани Харчук, і, таким чином, його творчість потрапляє в сучасний літературний канон. Але, з іншого боку, 2023 року громадський діяч і видавець Ярослав Карпець у рамках співпраці з однією з бібліотек запланував презентацію двотомної монографії професора Університету Коменського у Братиславі Фелікса Штейнбука “Під “Знаком Саваофа”, або “Там, де…” Ульяненко”. Однак за декілька днів до заходу його було скасовано: неофіційно – через близькість бібліотечного начальства до УПЦ МП та невдоволення церковних ієрархів, попередники яких наклали на Ульяненка анафему 2006 року за роман письменника “Знак Саваофа”. Тобто уявіть: 2023 рік, другий рік триває війна з росією, і йдеться навіть не про книгу Ульяненка, а про наукову монографію, присвячену його творчості і розраховану на фахового читача! Та, як виявляється, Ульян і через майже 15 років після своєї смерті не залишає у спокої тих, кому він свого часу залив сала за шкіру. – Які факти з біографії Ульяненка лягли в основу документального фільму і, як ви гадаєте, чому саме вони зацікавили Юлію Шашкову, щоб візуально їх інтерпретувати?
– Насамперед треба сказати, що цей фільм складається зі спогадів про Ульяненка тих людей, які були особисто з ним знайомі. Завдяки цьому фільм представляє біографію письменника, вписану в контекст часу, в якому він жив і творив, і становить, до певної міри, значну частину життя Ульяненка – від його народження до смерті. Те саме стосується і всієї нашої команди, бо і я, і лавреат Шевченківської премії Володимир Тихий, і Юлія Шашкова – це люди, які знали Ульяненка особисто і товаришували з ним, а тому це фільм про нашого друга. Зрештою, ми мали на меті водночас декілька цілей, одна з яких полягала в тому, аби в такий спосіб замінити особисту присутність автора на різноманітних заходах, присвячених просуванню творів Ульяненка як в Україні, так і за кордоном. До того ж важливо було встигнути поговорити з людьми, які знали Ульяненка, адже час невблаганний, і декого з тих, хто взяв участь у нашому фільмі і у кого ми брали інтерв’ю, на жаль, уже немає. А ще нас надихала ідея, за якою кіно й телебачення обслуговують так званий “комплекс мумій”, тобто забезпечують створення ілюзії присутності людини вже після її смерті, і тому одна з робочих назв нашого проєкту була “Мертві можуть танцювати”. – Чи все із задуманого вдалося реалізувати в документальному фільмі “Ульяненко. Без цензури”? – Напевно, немає жодного фільму, в якому би все вдалося. Питання для мене полягає в тому, чи задоволений я фільмом загалом. І я можу абсолютно ствердно відповісти, що я задоволений. Не вдалося щось одне, проте вдалося щось інше. Головною проблемою фільму було те, що життя Ульяненка припало на доайфонний та доінстаграмний час. Зараз у разі смерті якоїсь публічної особи зібрати про неї фільм з телефонних зйомок та дописів в інстаграм-акаунті навряд чи буде проблемою. А з Ульяном усе виявилося набагато складніше, адже ми могли використати тільки кадри, зняті свого часу якимось телеканалом, або дуже рідкісні любительські зйомки. І в цьому плані Юлія Шашкова зробила за декілька років роботи над фільмом справжню титанічну працю з візуальної археології. На жаль, ми не встигли зняти вдову Загребельного Елю Михайлівну і не побували на дачі Павла Загребельного, до якого Ульяненко приїздив у гості до останніх днів життя метра української радянської літератури. З іншого боку, ми маємо велику кількість спікерів і досить цікаві та невідомі широкій аудиторії відомості про Ульяненка. Так, неабияким успіхом фільму я вважаю участь у ньому Ірини Ванникової, яку ми поза очі назвали Дульсінея і яка дала доволі відверте інтерв’ю для нашого фільму про свої взаємини з письменником. Ну, і сам Ульяненко, відтворений на архівних кадрах, виступає повноцінним спікером, тому що перебуває в динамічному діалозі і з живими, й з мертвими учасниками фільму (як, скажімо, з архівними кадрами із Загребельним). Отже, це багатоголосся і мертвих, і живих, і ненарожденних створює своєрідний портрет Ульяненка на тлі його доби. Тому я сказав би, що це досить сумний, але водночас світлий фільм. – Могли б ви пролити світло на те, хто і як з українських письменників ставився до літературного таланту Олеся Ульяненка? – Це запитання, на яке складно відповісти, особливо з відстані 15 років після смерті Олеся. Звісно, якісь непорозуміння чи навіть конфлікти, які мають місце в будь-якому професійному середовищі, виникали. Але з висоти часу вони здаються дріб’язковими та не вартими уваги. Своєю чергою, Ульян був не тільки письменником – він сам став героєм поп-культури, частиною київського андеграунду. А за натурою був доволі різким і вибуховим. Існує, наприклад, легенда про те, що він колись, ще на початку своєї кар’єри, у полемічному пориві кинув Юрію Мушкетику, мовляв, я переживу вас фізично. Втім, іронія полягає в тому, що Олесь свого слова не дотримав і пішов у засвіти раніше цього радянського письменника-патріарха. І все одно він був, як на мене, людиною дуже доброю та приязною. Він був вірним другом, людиною, здатною до емпатії, людиною, яка раптово спалахувала, але потім швидко заспокоювалася. Водночас, відомо, що інший літературний патріарх – Павло
Загребельний, прочитавши роман “Сталінка”, доклав чималих зусиль для того, аби 35- річний Ульяненко отримав заслужену, хоч і вигадану тоді спеціально для нього, Малу Шевченківську премію. Після цього їхні стосунки набули такого дружнього виміру, що Ульян навіть возив до Павла Архиповича своїх потенційних наречених на оглядини. Взагалі варто сказати, що люди старшого покоління, скажімо, мій батько, досить приязно ставилися до Ульяненка. Позитивну роль у його долі відіграли і такі письменники, як Володимир Дрозд чи Володимир Яворівський, за головування якого у комітеті Шевченківської премії Ульян і отримав цю найвищу державну нагороду. При цьому свої романи він писав на друкарських машинках, подарованих друзями (на моїй, наприклад, – “Син Тіні” і, можливо, “Дофін Сатани”), і на старих комп’ютерах Андрія Куркова, які той віддавав Ульяненку, коли у нього з’являвся новий комп’ютер. Ульяненка називають enfant terrible української літератури. Я думаю, що до певної міри так і є, але це був надзвичайно талановитий enfant terrible, тому, коли його роман “Жінка його мрії” був визнаний порнографічним так званою Національною експертною комісією з питань захисту суспільної моралі, то чи не вся тодішня літературна спільнота – ліві, праві, україномовні, російськомовні тощо – виступала на захист Ульяна без перебільшення єдиним фронтом. І, врешті-решт, захистила. Та я і не можу пригадати, аби він комусь заподіяв якесь зло. – Циркулює інформація, що нібито дехто був зацікавлений у смерті письменника, щоб банально привласнити його квартиру... – Обставини смерті Ульяненка – це така історія, яка напевне могла б бути основою для подкасту True Crime. Є об’єктивні речі, які ми точно знаємо, і є речі, яких ми ніколи не дізнаємося стовідсотково. У будь-якому разі тоді, в мирний час, смерть без видимих ознак насильницької смерті в 47 років мала дивний вигляд. Офіційна причина смерті Ульяненка – хронічна серцева недостатність. Як це було? 17 серпня 2010 року Ульяненко перестав відповідати на дзвінки, і 18-го числа його помічниця і агентка Євгенія Чуприна, здається, разом з іще одним товаришем, не змігши додзвонитись, поїхали до нього додому на вул. Івана Гмирі, 15 чи 17, я зараз не пам’ятаю номер будинку, де зайшли в квартиру, там ніби були відчинені двері, і знайшли тіло Ульяненка. Після чого Євгенія Чуприна зателефонувала мені і сказала: “Мирославе, Олесь помер”. У цей час саме в Києві проходив якийсь із книжкових ярмарків, “Медвин” чи щось подібне, і вся письменницька спільнота, власне, тусувалась на цьому виставковому заході. Я зателефонував своєму батькові Михайлові Слабошпицькому, царство йому небесне, кажу, що Ульян помер.
Мирослав Слабошпицький
Батько побачив на цьому ярмарку якихось людей із тусовки, діячів спілки, письменників і та інших, які одразу почали вживати якісь заходи, формувати, що називається, поховальну комісію. Звістка почала розлітатися, і, власне, були суперечки, де поховати Ульяненка – в Хоролі, де він народився, це пропозиція від Шевченківського комітету, ми ж вважали, що його треба поховати на Байковому цвинтарі. Врештірешт, Олеся в закритій труні відспівали у Трапезній церкві Михайлівського собору, після чого поховали на Байковому цвинтарі, ділянка 33, де спочиває й донині. Є велика кількість теорій навколо смерті Ульяненка. Можливо, коли-небудь ми знатимемо всю правду, а можливо, не дізнаємося ніколи. Перша підозріла обставина полягає в тому, що письменник Олесь Ульяненко буквально за пів року до смерті виграв тривалий судовий процес проти Комісії з питань суспільної моралі, яка забороняла друк і розповсюдження його твору “Жінка його мрії” як порнографічного. Близько року Ульяненко був на всіх телеканалах, виступав у ролі ньюсмейкера, люди стежили за цим процесом – і ось він виграє. А менше ніж через рік його знаходять мертвим. Ульяненкова смерть оповита легендами та теоріями не менше, ніж його життя. Я буду радий, якщо когось цей матеріал надихне на такий собі True Crime подкаст. Є кілька версій смерті. Перша версія, про яку можна багато прочитати в інтернеті, знайти сюжети в ютубі і на телеканалах, – це квартирне питання. Ульяненко – один із останніх людей, хто отримав квартиру від держави і не приватизував. Оскільки квартира формально не приватизована, після смерті його родичі не змогли її успадкувати, бо вона лишалась у розпорядженні держави. Він міг її приватизувати, але хто знає Ульяненка, той розуміє, що треба було, щоб хтось цим питанням займався. Одразу після його смерті міліція винесла постанову, що немає складу злочину у смерті, яка настала природнім чином. Ульяненка поховали, і буквально за кілька тижнів у його квартирі заселився місцевий міліціонер. Є приклади, коли міліція працювала з чорними реєстраторами з приводу квартир. І оскільки це сталося, то, безперечно, виникла підозра, що міліція якось причетна до цієї трагедії. Тому що люди, які буквально розслідували причини смерті, нібито заселилися у квартиру Ульяненка. Про це можна більше дізнатися з Гугла, з інтерв’ю Євгенії Чуприної та адвоката Олеся Ульяненка – Олега Веремієнка. Інша версія полягає в тому, що Ульяненко є письменником
Пошта “СП” · “І допоки живі ми, патріоти й невтомні трудівники, доти буде битися серце великої незламної соборної України”. · с. 11сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
трьох скандалів. До скандалу з “Жінкою його мрії” був неймовірний скандал з його романом “Знак Саваофа” (до речі, дуже цікавий твір, зараз його вже проблематично купити). Ще до того, як це стало мейнстримом, цей роман розглядав Російську православну церкву як організоване злочинне угруповання і зображав багато сцен всілякого неймовірного проміскуїтету у стінах монастирів, вбивств тощо. Недоброзичливці називали цей твір дешевою агіткою на користь Української греко-католицької церкви, до якої Ульяненко належав. Були дивні випадки, коли віруючі бабусі з Лаври плювали йому під ноги тощо. Роман, до речі, був у тіньовому бані, тобто жодних нагород чи відзнак не отримував. Інша теорія, яка не виключає першої та другої, полягає в тому, що Ульяненко мав неймовірно широке коло знайомих – від київських повій і бандюг до депутатів, діячів уряду та політичних журналістів. Ульяненко був досить екзотичною та цікавою персоною, і бути його знайомим вважали за честь багато людей. В одному з перших романів Олеся Ульяненка “Вогняне око” найогидніший персонаж, який займається копрофагією і всіма можливими збоченнями, мав реальний прототип у владних колах з ім’ям та прізвищем, він зник з України – втік до Росії після Революції Гідності, коли Ульяненка вже не було на світі. І деякі інші мерзенні персонажі могли теоретично впізнати себе в його творах, і це могло бути своєрідною помстою. Доказів немає, але ось такий набір версій. – Цікаво, кому належить авторське право на видання прозових творів Олеся Ульяненка в Україні? Чи враховувалося воно під час створення документальної стрічки “Ульяненко. Без цензури”? – Авторські права на всю творчу спадщину Олеся Ульяненка належать його сестрі Валентині, яка живе у США і з якою ми товаришуємо. Ви можете побачити її у фільмі – Юлія Шашкова їздила до неї в Каліфорнію і зробила з нею інтерв’ю. За ці 14 років, які минули від смерті Олеся, вона мала доволі багато роботи як правовласниця, адже змушена регулярно укладати угоди на українські та закордонні видання творів Ульяненка. Останню за часом угоду на видання окремою книгою роману “Хрест на Сатурні” Валя підписала зовсім нещодавно. Крім цього, вона надала для фільму унікальні фото з сімейного архіву, а також подарувала деякі реліквії, зокрема знак лавреата Шевченківської премії, який я передав у Національний музей літератури України в Києві. Що ж стосується фільму, то в ньому використана величезна кількість архівної хроніки, і в кожного фрагмента є свій правовласник, але всі вони з великим ентузіазмом пішли нам назустріч. – Чи використовувався особистий архів письменника під час створення документального фільму? – Концепція фільму “Ульяненко. Без цензури” виникла на базі книги-інтерв’ю, яку я підготував разом зі своєю дружиною і яку ми назвали “Ульяненко: Без цензури” (опубліковано видавництвом “Махаон-Україна” 2011
року, в першу річницю смерті письменника). Ця книга складалася з розташованих у хронологічному порядку близько 30 інтерв’ю Ульяненка різним ЗМІ. Також у це видання було включено додаткові матеріали, пов’язані із судовим процесом щодо скасування заборони Національної експертної комісії з питань захисту суспільної моралі на друк його роману “Жінка його мрії”. У цих інтерв’ю він розповідає про своє життя і творчість у певні часові проміжки, тому, читаючи книгу, можна простежити, як змінювався Ульяненко і як змінювалася країна. Подібно до цього було задумано й фільм, хоч зробити його на особистому архіві Ульяненка було б неможливо, тому що такого архіву просто не існує: він або знищений, або втрачений. І це ще одна з причин створення фільму – зберегти ім’я видатного українського письменника для майбутніх поколінь. – Знаю, що ви виношуєте ідею створення музею Олеся Ульяненка. На якому етапі реалізація цього задуму? – Це радше метафора. Думаю, що створення музею Ульяненка є утопічною ідеєю в тому сенсі, що для такого музею просто не вистачить експонатів. Олесь був людиною, яка жила передусім літературою. Я порівняв би його з таким собі середньовічним ченцем, який жив у своїй однокімнатній келії – у квартирі типу “гостинка” на Позняках, де він і писав свої книжки. Квартира була дуже маленькою, у ній не було нічого зайвого, але й ту обмаль речей люди, що заволоділи квартирою, одразу ж викинули на смітник. З іншого боку, у рамках вшанування пам’яті Ульяненка, на яке він, безумовно, заслуговує, особливо нині, коли в Україні масово змінюються топоніми, бібліотека в Києві, яка носила б ім’я Ульяненка, була б цілком на часі. До речі, провулки імені Ульяненка з’явилися вже в місті Хорол, де народився письменник, а також в Ірпені, де він жив у Будинку творчості письменників. – Чи є у ваших творчих планах здійснити екранізацію одного з романів Олеся Ульяненка? – Ульяненко і кінематограф – це взагалі особлива тема. Справа в тому, що, з одного боку, Ульян мріяв бути екранізованим, а з іншого – важко переоцінити вплив кінематографа на його творчість. Так, багато алюзій, ремінісценцій і мотивів в його романах пов’язані з різними кінофільмами. Але йому не пощастило з часом, бо в 90-ті та “нульові” роки українського кінематографа практично не існувало. Ми познайомилися з Олесем тоді, коли я шукав когось, із ким можна було написати сценарій для мого дебютного фільму. Аж ось у газеті “Київські відомості” вийшло досить скандальне інтерв’ю Ульяненка, яке мені припало до душі, і я попросив друзів познайомити мене з цим письменником, хоча на тоді не прочитав ще жодної його книги. Ба більше, один із літературних діячів сказав мені, що Ульяненко – це людина, у якої душа чорніша за гуталін. Але я подумав: “О! Цей хлопець мені підходить”. Врешті, ми познайомилися і спробували писати з ним сценарії. Таких спроб було дванадцять, однак всі вони закінчилися нічим, крім того, що ми з Олесем стали друзями. Перший сценарій називався “Чорнобильський Робінзон”, але згодом я написав його вже сам. Інший сценарій – “Спальний район” – ми теж не завершили. Ще один сценарій був про маніяка. Але з цього задуму пізніше постав роман Ульяненка “Дофін Сатани”. Своєю чергою, у співавторстві з Володимиром Тихим Ульяненко написав адаптацію роману “Сталінка” для кіно, однак екранізувати цей твір їм так і не поталанило. А пізніше Ульяненко стверджував, що деякі елементи цього сценарію були вкрадені Олексієм Балабановим і використані в російському фільмі “Жмурки”. Також вони з Тихим написали сценарій “Дикі коні”. А із сьогоднішнім директором кіностудії імені О. Довженка Андрієм Дончиком працювали над серіалом “Украдене щастя”. Це був 4-серійний фільм за мотивами п’єси Івана Франка, перенесеними в сьогодення. Сценарій написали Марина і Сергій Дяченки, проте Андрій залучив Ульяна для доопрацювання сценарію як автора діалогів. Натхненний можливими кіноперспективами, Ульяненко написав навіть кримінальну мелодраму “Хрест на Сатурні” одразу як сценарій. Але через брак фінансування цей сценарій теж не було реалізовано, і Олесь змушений був переробити його на роман із посвятою Андрію Дончику. До речі, готується перше видання цього роману окремою книгою. Після смерті Ульяненка, наприкінці 2010-х років, Держкіно підтримало фінансування короткометражного фільму за новелою письменника “Наказ”, перекладеною англійською ще у 90-ті. Вона була надрукована в Канаді в антології “Two Lens New Vision”, однією з укладачок якої була Соломія Павличко. Це була одна з двох новел, зумовлених афганським досвідом Ульяненка. На жаль, спочатку через пандемію ковіду, а потім через повномасштабну війну цей фільм так і не було знято. Був ще один перспективний проєкт: Марися Нікітюк написала сценарій за романом Олеся Ульяненка “Серафима”. Ми продюсували його з покійним Юрієм Мінзяновим. Але через згадані вже причини і цей проєкт поки що “на паузі”, однак я сподіваюся, що його все-таки буде реалізовано, тому що Марися знайшла абсолютно приголомшливий ключ до сценарію. І я як режисер періодично думаю щось зняти, але в будь-якому разі як продюсер я намагаюся докладати всіх зусиль, щоб твори Ульяненка були екранізовані.
Спілкувався Тарас ГОЛОВКО Фото: кадри з фільму
Пошта “СП” · “І допоки живі ми, патріоти й невтомні трудівники, доти буде битися серце великої незламної соборної України”. · с. 11сторінка оригіналу ↗ Переможців та їхніх наставників Обласного літературного конкурсу для школярів “Перло многоцінне”, яке організовує т о в а р и с т в о “Просвіта” імені Тараса Шевченка, вже традиційно віншували в обласній науковій бібліотеці. Її “Світлиця” враз розквітла вишиванками – промовистими символами нашої любові та незламності. Голова Рівненського обласного відділення “Просвіти” Іван Вєтров розповів про історію конкурсу, який і започаткували “Просвіта”, управління освіти три десятиліття тому за ініціативи Наталії Савчук, та подякував членам оргкомітету, керівникам закладів освіти, органів управління освітою громад, спілці письменників та обласній бібліотеці за сприяння у цьогорічному його проведенні. Незмінна мета конкурсу – утвердження української національної ідеї, державного статусу української мови, піднесення її престижу серед молоді, виховання шанобливого ставлення до історії, культури і традицій українського народу. Тож, аби плекати рідне слово і передавати цю найдорожчу реліквію дітям та онукам, вирішили публікувати прозові та віршовані твори переможців на сторінках альманаху “Проріст”. Це – дітище письменника Євгена Шморгуна. Цьогоріч церемонію нагородження поєднали із 30-річчям першого видання. “Проріст” побачив світ у 1994-му із творами перших переможців конкурсу “Перло многоцінне”. Серед них були тодішні школярі, а нині письменниці Олена Захарченко і Галина Гнатюк, секретар НСЖУ засновник “Школи універсального журналіста” Віталій Голубєв. Усі вони приєдналися до зацікавленої розмови про рідне слово, визнавши: три десятиліття тому конкурс допоміг їм повірити в себе. Щоб відшліфувати рідне слово, наче ювелір діамант. “Проріст” є його незмінним супутником конкурсу. Як же багато можуть ці маленькі скромні книжечки! Це вони тримають наш дух, будять думку і стократ множать незламність. Чудове підтвердження – потужні та не за роками глибокі дитячі рядки, що звучать у “Світлиці”. Поетичні й прозові, вони народжуються з-під пера юних у містах, містечках та скромних селах: там, де на покуті завжди був Шевченків “Кобзар”. Бо переважна більшість цьогорічних переможців – учні сільських ліцеїв та гімназій нашого краю: Нетреба, Деражне, Тумень, Єльне, Дядьковичі, Глинне, Повча, Чудель, Вири, Мирогоща… І це ще неповний перелік адрес, де живуть і вчаться ті, хто, переконана, вже ніколи не розлучиться з рідним словом. Бо, приміром, Михайло Буднік із Нетреби, що в Рокитнівській громаді, має наставника й маму водній особі: тож це – їхня спільна перемога. Ще одна переможниця Ангеліна Наконечна з Повчанського ліцею читає писану серцем поезію про тата, який нині в почесних лавах наших захисників. У мирному житті він також був учителем рідної мови. Нині ж тримає над нами небо, – аби і донька, і її ровесники дихали повітрям свободи та творили. Плекали серце України. Над питанням, де ж, власне, серце України, задумалася переможниця конкурсу-2009 Вікторія Костирко. Й відповіла: в душах українців. І допоки живі ми, патріоти й невтомні трудівники, доти буде битися серце великої незламної соборної України. Переможці конкурсу отримали дипломи, книги рівненських письменників та подарунки від волонтерських організацій “Ukraine-Hilfe Berlin”, “Твори добро” (Юлія та Костянтин Левіт), які вже майже три роки спільно з “Просвітою” опікуються допомогою для воїнів ЗСУ. Наставники, серед яких більшість – учителі української мови та літератури, отримали подяки від “Просвіти”. На завершення заходу хвилиною мовчання вшанували пам’ять загиблих за Україну та виконали Гімн України.
Інна ОМЕЛЯНЧУК, журналістка, м. Рівне
Культура без провінції · “Він умів торкатися найпотаємніших струн душі кожного. Кожен рядок його віршів – це історія про нас, про Україну”. · с. 12сторінка оригіналу ↗ Пам’ятний день 26 жовтня у Рівному був присвячений відомому поету-пісняру Олександру Смику в його день народження (1957–2022). Хвороба і, очевидно, війна підштовхнули його до Вічності, наблизивши до іншого світу. Сотні написаних ним творів, в основному пісні, не перестають звучати так само потужно, правдиво і по-сучасному, як це було за життя письменника. Він істинно любив Україну, і ця любов – у кожному подиху його Музи, в кожному рядку його витвору. Саме цей день народження письменника, мабуть, за бажанням Бога, став особливим, пам’ятним. Талановитий митець, український бард, поет, драматург – ким тільки не був Олександр Смик.
Рік тому. Вечір пам’яті, спогади Почалися усі нинішні події рік тому, коли вдруге, у Рівному, в обласній бібліотеці на Лебединці, проходив вечір пам’яті Олександра Смика із врученням премії “Я хочу жити в Україні”, яку тоді отримала поетка-бард Лідія Гольонко. Друзі, рідні, знайомі, усі, хто знав і спілкувався зі Смиком, розповідали цікаві епізоди з життя, ділилися враженнями про те, яким був Сашко. Наші рівненські барди виконували його пісні та сміливі і по-сучасному потужні поезії. Кожна з історій торкалася серця навіть тих, із якими доля поета не перетиналася. Відомо, що тривалий час Олександр Смик проживав у Рівному, тому і безмежно до кінця життя любив це місто. Переїхавши до Кременця разом із огромом цікавих задумів, ідей і планів, які не міг втілити в Рівному, він організував там перший приватний будинок творчості “Потік Ірва”. Згодом, потрапивши до Тернополя, організував бібліотеку-музей “Літературне Тернопілля”. Саме це місто і прийняло його по-рідному, тут він обіймав посаду заступника міського голови Тернополя з гуманітарних питань, був начальником управління культури мистецтв Тернопільської міської ради. Увесь спектр його масштабної і всебічної діяльності висвітлився концептуально і патріотично. Він є автором розробок музичних фестивалів: “Тарас Бульба”, “Вивих”, “Повстанські ночі”, “Лаба”, “Золоте підпілля”, “Зелений цвіт – цвіт надії”, “Кобзарські сезони Волині”, “Я там, де благословення”… І це не все. Український бард, поет і драматург очолив Тернопільську організацію НСПУ, у якій, завдяки йому, постійно з’являлися нові віяння, фантастичні, здавалося б, пропозиції та їх втілення. Пісню “Я хочу жити в Україні” радо співають усі, вона ніби справжній гімн сьогодення підносить дух і зігріває душі людей. Валентина Люліч, організаторка пам’ятних вечорів поета-барда, спробувала визначити роль цієї людини в культурно-освітній історії нашої держави: “Олександр Смик – талант, від якого живляться наші серця. Щирість, відвертість, любов до життя – все це про нього. Він умів торкатися найпотаємніших струн душі кожного. Кожен рядок його віршів – це історія про нас, про Україну. Лише він описав у піснях історію України. Такого, як він, немає ніде. Пам’ятаємо. Шануємо. Любимо”. А журналістка Людмила Марчук, котра працювала зі Смиком в обласній просвітянській газеті “Дзвін”, тоді ж, рік тому, і запропонувала зробити і видати книгу спогадів про Смика, аби нічого не забути і не випустити з пам’яті.
Книга. “Я проросту травою у росі. Олександр Смик у спогадах” Так ось, книга народилася за рік, і це заслуга колективу людей за очільництва Валерія Парфенюка, видавництва “Волинські обереги” (Віталій Власюк), дружини Олександра Марії Гудими. Її упорядником стала Людмила Марчук, редактором – Анна Лимич. Перша подія дня відбувалася у фойє Рівненської обласної універсальної наукової бібліотеки, на фоні фотовиставки “Олександр Смик на світлинах Олександра Харвата”. Чарівна усмішка симпатичного О. Смика притягувала погляди, наче додавала світла нескінченної любові до кожного, хто знав цю неординарну людину. Модератором презентації книги був товариш О. Смика, підприємець Валерій Парфенюк, котрий і потурбувався про усі фінансові питання. Про роботу над книгою розповіли Людмила Марчук і Анна Лимич. Спогадами про незвичайну магію поета-барда та безліч започаткованих ним унікальних проєктів поділилися Олександр Харват, фотографії якого доповнюють і роблять живою книгу, письменник Сергій Лазо, поет Анатолій Кичинський, дружина поета-барда Марія Гудима та інші. “Ми познайомились ближче і стали колегами у 1995 році, коли опинилися водній редакції Рівненського обласного часопису “Дзвін”, – пригадувала письменниця Людмила Марчук. – То була газета патріотичних кіл, заснована “Просвітою”. До нас заходили рухівці і просвітяни, велися розмови про утвердження української державності. Ніде, в жодній редакції, де мені за життя довелося працювати по тому, так не кипіло життя, як у цьому невеличкому виданні на вісім сторінок і накладом у три тисячі. Сашко Смик писав різне, як і кожен із нас, проте найбільше виявив себе в інтерв’ю під рубрикою “Вечірня розмова”, де розкривав цікавих людей: творчих, талановитих і патріотичних. Після Рівного неабияке враження на кожного, хто там був, справляв Будинок творчості О. Смика “Потік Ірва”. Цей затишний острівець для творчого спілкування і праці. Скільки це роботи й коштів треба було вкласти у сам будинок, в якому учасники пленерів мали ізольовані кімнати з усіма комунікаціями, окремим входом… Удень художники працювали: хто на подвір’ї, хто в саду, а хто на Замковій горі, у лісах, в околицях та на вулицях Кременця. А ввечері всі збиралися у затишній вітальні, де в невимушеній атмосфері йшли художні виступи. Неначе вчора все це було: усміхнений і красивий Олександр Смик сидить у центрі посеред вишуканої публіки, яка ловить кожне його слово і випромінює радість від спілкування з ним! Він виконує свої “Сніги”, цілу серію пісень на тему наших національно-визвольних змагань, присвячених героям УПА. Лунають і його саркастичні пісні з критикою можновладців і корумпованої системи. Та найбільше мене вразив його новий альбом під назвою “Чужина”. Уривки зі спогадів знаних в Україні людей, опубліковані в книзі, безсумнівно показують образ воістину непересічної людини, яка безперестанно творила на благо України. Василь Шкляр: “Я уже знав, що Олександр Смик – один з нас. Мабуть, він так думав і про мене, бо згодом з’явилися пісні “Чорний Ворон”, “Отаманша Маруся”, “Троща”... Приходив поспіхом (мав же ще купу справ), підіймався на сцену з гітарою і завжди дарував нову пісню, яка ставала прологом до всієї зустрічі. Публіка просила ще і ще. Після презентації починалася гамірна автограф-сесія. Сашко мусів бігти далі, ми нашвидку прощалися, і я не встигав навіть по-людському подякувати йому за чергову пісенну перлину. “Потім, потім!..” – махав він уже здалеку рукою. Таким і лишився назавжди у пам’яті. У леті. Як птах. В одній руці – чорна гітара, другою, мов крилом, махає мені на прощання. Ця одна з миттєвостей наших зустрічей постійно зринає у моїй пам’яті під мелодію його пісенного шедевру “Мить”. Брати Капранови: “Сашко Смик був відданим бійцем за Україну, яскравим поетом, неординарним музикантом, магнітом, до якого тягнулося все найкраще, що є в нашій культурі. І все це правда, крім одного слова – “був”. Яке там “був”! – він і зараз продовжує воювати за Україну своїми піснями, своїми віршами, втіленими задумами і прикладом, який залишив наступникам. Він залишається з нами у наших лавах, у наших спогадах і задумах. Бо і “Волинь”, і “Ой, рекруте, рекруте”, “Пане підпоручнику” – це все, виявляється, Смик. Не знаємо, як кому, а нам завжди з ним було легко спілкуватися – тонка посмішка, оксамитовий голос, лагідна розмова, легкий гумор, все лягає на душу і дарує почуття затишку. Всі – свої, ти серед друзів, ти вдома”. Павло Шуляк: “Пригадується й 2012 рік, Тернопіль. Спілка карикатуристів України і тернопільська обласна спілка художників провели виставку карикатури…
Величезну роль в організації цієї події відіграв Олександр Іванович Смик, який на той час займав посаду начальника управління культури і мистецтв Тернопільської міської ради. Ось на тій виставці я востаннє і розмовляв із Сашком… “Не вір мені, не вір. Я сивий чоловік” – пісня, яку не забудеш…”. Лідія Гольонко: “Він безкінечно щось придумував, фантазував, переконував у реальності своїх неймовірно творчих викрутасів. “Генератор божевільних ідей” – так, як комплімент, називали Сашу. На жаль, часто ці його ідеї хтось крав, більш прагматичний, та успішно втілював у життя. А Смик лише махне рукою і далі фонтанує своїми переконаннями...”. Сергій Лазо: “І справді, найцікавішим, як на мене, проєктом Олександра Смика був його музей-резиденція у Кременці. Тут поєднались зовсім різні, подекуди протилежні риси його особистості: любов до мистецтва, романтизм, практичний розрахунок, організаторські і господарські навички, наполегливість, послідовність тощо. Він продав житлову площу, яку мав у Рівному, придбав оселю у мальовничому містечку Кременці – столітню садибу Вишневських, і створив там художню галерею, справжній музей скульптур край неба і резиденцію для митців, аби вони мали можливість працювати і творити на повному пансіоні. Дуже смілива і гонорова ідея! Будинок творчості “Потік Ірва”, світ мистецьких пленерів!” Олег Мосійчук: “Гастролі у Києві, незабутня “Червона рута” у Чернівцях, патріотичні мистецькі події “Повстанських ночей”, “Тараса Бульби”, а згодом – прем’єра “Шлях на Берестечко” за творами Шевченка, про яку в театральній спільноті молодої країни говорили чи не усі… Автором, модератором, натхненником і виконавцем цих проєктів і заходів завжди був Олександр Смик. Пригадується 2003 рік, Карпати, зйомки художнього фільму “Один в полі – воїн”, де мені, окрім роботи режисера, довелося виконати роль одного з повстанців, що гине в бою з енкаведистами. І враз ідея, на яку надихнула пісня Смика “Пане підпоручнику, вже зійшла зоря…”! Вношу зміни до сценарію, і загибель героя набуває зовсім іншого значення і смислу”. В’ячеслав Хім’як: “У Сашка був ще один дар – ораторський хист, який, у свою чергу, проявився у природному захопленні театром. Навіть був час, коли він очолював літературну частину Рівненського музично-драматичного театру. Сашко любив сценічне життя свого Слова, в якому (і він це відчував!) проявлялося його громадянське покликання, його особистісне первородство художника. Бо ж, якщо для багатьох інших поетів сцена була місцем кволої декламації, для Смика вона була такою, як скеля для орла, де радісно розкривалися його крила, і стихія залу, в якій ширяла його душа, підносила його на рівень неба…”. Ірина Шинкарук: “Перша пісня Олександра Смика, яку я почула, коли була ще маленькою дівчинкою, це “Кредо” чи “Мені потрібно зовсім небагато”, 1989 рік перша “Червона рута”… я й уявити не могла, що через багато років він стане одним із найближчих моїх друзів, що ми будемо писати разом пісні, робити спільні проєкти, читати одне одному свої нові вірші… А в моєму репертуарі буде так багато його пісень: “Ти мій солдат”, “Маленька батьківщина”, “Це моя і твоя Україна”, “Вірую” (Свято світлого Різдва), “Тільки вір у краще”, “Всеношна для душі”, “Чарочка”, “Заручниця” і це далеко не весь перелік. …Поезію Олександра Смика я для себе ділю на кілька тематичних напрямів: філософська, патріотична, соціальна, любовна лірика, політична сатира. Можу
Пошта “СП” · “А час на цьому полі ставить віхи, Як символи змагань і перемог”. · с. 13сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
навіть виділити блок календарно-обрядових та соціально-побутових пісень… За два тижні до непоправного дня Сашко на моє прохання записав відео для акції “Великодні дзвони – і буде мир над Україною”. Мені важко уявити, як боляче йому було, але він говорив, озвучуючи важливі, але дуже некомфортні теми, читав вірші, дотримуючись свого статусу українського співця: “Не будь солодким, бо розлижуть, не будь гірким, бо заплюють!” Читав так, що мурашки бігли по шкірі. Я знала, що Саші необхідно було бути учасником цього заходу, що йому не просто єщо сказати людям, він озвучував те, про що думали, але боялися говорити інші”. Валентина Люліч: “У своїх інтерв’ю він говорив: “Я пів світу об’їздив, але весь часу Рівне повертався”. Він розповідав мені багато, довіряючи частинку свого життя та себе. Передавав свій полум’яний вогник, аби я несла його далі. Спілкуючись з ним наживо і в довгих телефонних розмовах, я розуміла багато серйозних речей. Та перед собою я бачила лише справжнього генія. Якось він сказав: “А що зробили ви? А я написав історію України в піснях”. На його творчості, певно, вчитимуться нащадки, діти цієї кривавої війни, які беззаперечно усвідомлять, про що говорив поет. Він писав до останньої хвилини свого земного життя, називаючи той нічний час, коли йому боліли і тіло, і душа, “нічними рейдами”. Він щосили боровся у цій кривавій війні росії проти України Словом і водночас – за власне життя. У моєму телефоні зберігаються пісні та поезії, які він мені надсилав у нічних повідомленнях… Слухаю його голос, перечитую його поезію, згадую розмови і щоразу відчуваю його присутність…”.
Премія. “Я хочу жити в Україні” Одразу ж після презентації книги – вручення Всеукраїнської премії за кращу авторську пісню імені Олександра Смика “Я хочу жити в Україні”, яку вже втретє модерувала Валентина Люліч. До останнього подиху, зауважила письменниця, Олександр Смик боровся із хворобою та підтримував українську авторську пісню. Варто зазначити організаторів цієї премії, і це Рівненське обласне відділення НВМС (Андрій Пастушенко) та Асоціація діячів авторської пісні й співаної поезії (Валентина Люліч). Ідея такого творчого фестивалю належить Олександру Смику. Цього разу журі премії назвали одразу трьох лавреатів: Ілля Кубай (авторська пісня “Молодий козак”), військова ЗСУ Валерія Охтирчанка (авторська пісня “Воля”) і рівнянка Валентина Слуквіна (авторська пісня “Сон”). Зворушливо і щемливо звучали пісні та поезія й самого Смика. А на завершення учасники Клубу авторської пісні ПДМ “Музика мрій” (керівник Ольга Борис) виконали “Думи мої, думи” Тараса Шевченка в сучасному аранжуванні, під супровід гітар. І це було видовище!
Театр. Грандіозний концерт Найбільше рівнян і гостей міста Олександр Смик зібрав у Рівненському музично-драматичному театрі. Зі сцени Марія Гудима розповіла, що Сашко згадував про свій 40-річний ювілей і мріяв, щоб колись на цій сцені відбувся його концерт. Однак мрія, як зауважила дружина, здійснилася тільки після смерті... Настільки вдалими, патріотичними і змістовними були виступи, що здавалося, – Олександр Смик з нами, він ось-ось має вийти на сцену... і заспівати. А його популярні, улюблені пісні блискуче виконував лідер гурту “Чорні черешні” Юрій Поліщук з Луцька, письменник і композитор Сергій Лазо з Тернополя, відомі рівняни – Наталія-Марія Фарина, Андрій Пермяков, Сергій Востріков, Володимир Кардаш, Михайло Фіськович, камерний хор ПДМ “Ave Maria”. “Співав” Смика і саксофон Тараса Пастушка, і неперевершений камерний оркестр Рівненської обласної філармонії (диригент Юрій Скрипник). А він, Олександр Смик, усміхався зі світлин до переповненої зали глядачами... “Так, він – Бард, але, насамперед, – Поет. Він автор музичних фестивалів, які живуть і будуть жити. – пише Валентина Люліч. – Він автор саундтреків до трьох фільмів. А ще він зміг увібрати своїм великим серцем українську історію і перетворити її на історично-романтичні балади. Послухайте лише його “Пане підпоручнику” – ліричну повстанську пісню, яка стала музичним оформленням до фільму “Марія”. Не полінуйтеся, знайдіть його пісню “Межа”. А “Сніги, сніги”, а “Жінка другова”? У виконанні Юрія Поліщука вона звучить як шедевр інтимної лірики. Є і невидані твори Олександра Смика, однак: “І буде день, і будуть вірші...”.
Підготувала Анна ЛИМИЧ, м. Рівне
Пошта “СП” · “А час на цьому полі ставить віхи, Як символи змагань і перемог”. · с. 13сторінка оригіналу ↗ Тетяна МОРГУН
Журналістка, редакторка, поетеса. Працювала в редакціях газет “Культура і життя”, “Профспілкові вісті”, головною редакторкою журналу “Профспілки Ук& раїни”. Підготувала до друку низку кни& жок історичного, музикознавчого, публі& цистичного характеру. Зокрема, редагу& вала монографію “Модест Менцинський” Михайла Головащенка і його фундамен& тальну працю “Феномен Олександра Ко& шиця”. Уперше її вірші були надруковані в періодиці 2003 року з напутнім словом по& ета, прозаїка і публіциста Миколи То& менка.
Прогулянка На тихому осінньому Подолі, де йду я, грішна, у думках, без пози, каміння сиве, жовте листя долі, за банями – причаєні морози.
Та ностальгія мій маршрут владнала: Штовхає владно у стежки й провулки, де вдень – ти пам’ятаєш? – ми гуляли, немов святі, без їжі, без притулку,
І осінь слала злото нам під ноги, і ми обоє – золотої масті, і жодної хмаринки, чи тривоги, ні натяку на швидкоплинність щастя…
Мабуть, те щастя підійшло до краю – фатальної межі нам не збагнути. І я з твоїм портретом розмовляю, бо голосу твого уже не чути!
Бо ти пішов, нікого не спитавши, пішов один за дальні небокраї… Але вночі і вдень, як було завше, твоя душа мою благословляє.
Думки, думки… Безжалісні, незвані, примарне ретро старого Подолу. Та я уся – в тій золотій нірвані, яка вже не повернеться ніколи.
Ворзель Весна раптово! Промінь в серце впав, Лягло на плечі тепле павутиння, А корабельні сосни в небо синє Пливуть крізь розкіш молодих отав.
...І знову Ворзель, чистий і сумний. А я нахабно лузаю насіння, І вулиця, уже така осіння, Прийма мене в порожності своїй.
Та ба! Немає безпричинних драм, І зрештою, яка там осінь – літо! То я сама осіннім листям вкрита, То я сама не з тими і не там...
І все ж тут рай! Пташки собі сміються, Дерева гомонять собі до хмар, Природа так поводиться... по-людськи, А люди, як природа, – чистий скарб.
Поезія в повітрі тут незрима, Коли ще й підгодовує з руки, Слова самі складаються в рядки, Метеликом на них сідає рима.
І все ж тут – сум. Все страшно мовчазне. Хіба не цим стривожені тополі? Ой, тиші й волі так тепер доволі, Що вже воно збентежило мене.
О, душе, душе! Що ж тобі іще? Яких принад, яких світів манливих? Чого ти вічно мокнеш під дощем – Зневірена, утомлена, лінива?..
Та кличу в свідки цей зелений шум, Цей травостій і це високе небо: У темряві всіх імпульсів і дум Один є промінь – ти, тебе, до тебе...
*** Найкращий в світі дятел на сосні! Здається, він підморгує мені, Чи я усе це бачу уві сні? Чи й справді подаєш таємний знак? А він: так-так, так-так.
Тоді уже хоч якось натякни: Чом сутеніє, наче восени, Чому під вітром хилиться трава, Чому втрачають сенс прості слова, Чом серцю так болить фальшивий звук? А він: тук-тук, тук-тук.
А, може, це – лиш імпульс, і за мить Життя довкола знову задзвенить, Покличе усміхатись і любить, Покинути страждать і ворожить, Не бачити “прикмет” ані “ознак”? А він: так-так, так-так...
О, ці душі блукання! Ця мана, Коли в осінній світ прийшла весна! А в світі – лиш галявина одна, І красень-дятел, І струнка сосна…
Розмова Й. Фиштику
Торкнулась серця ще одна струна – Жива душа. Як сонячна безодня... Отак живеш, немов сама-одна, І позавчора, й вчора, і сьогодні,
Та бачиш світ, байдужий і сліпий, Що квапиться мерщій пройти крізь тебе, Наповнить штучним світлом морок твій – Йому, по суті, більшого й не треба.
Та раптом ясний промінь кине хтось І сяєво довкола тебе ляже. Ніхто цього, звичайно, не завважить, Та щось прекрасне все-таки збулось –
Розмова. Річ банальна і проста, Але от дух розмови – дійсна сила, Він їй дає свої духовні крила І промовляє більше, ніж вуста.
І світ вже не холодний та чужий, А поле, де по вінця щастя й болю, Бажання долі і жадана воля – Безмежний лан для праці і надій,
Для дум, з якими лихо або втіха, Сюжетів, де пролог і епілог, А час на цьому полі ставить віхи, Як символи змагань і перемог.
...Здавалося б, яка ж тут новина? Усе оте і так я добре знаю. Чому ж мене зворушено до краю? А втім, чому зворушує весна?..
Пошта “СП” · “А час на цьому полі ставить віхи, Як символи змагань і перемог”. · с. 13сторінка оригіналу ↗ Департамент культури, молоді та сім’ї Полтавської міської ради на пропозицію представника Українського інституту національної пам’яті (УІНП) в Полтавській області Олега Пустовгара надіслав звернення до АТ “Укрзалізниця” щодо усунення з публічного простору шляхом перенесення барельєфу на честь перемоги армії московського царя і ката Гетьманщини петра I у Полтавській битві, що розташований на фасаді будівлі залізничного вокзалу “Полтава-Південна”, з подальшою передачею його до Державного історико-культурного заповідника “Поле Полтавської битви”. Необхідність демонтажу та переміщення зумовлена підпунктами “ґ”, “е” пункту 4 частини 1 статті 2 Закону України “Про засудження та заборону пропаганди російської імперської політики в Україні і деколонізацію топонімії”, де вказано, що символіка російської імперської політики – символіка, що включає, в тому числі, зображення, пам’ятники, пам’ятні знаки, написи, присвячені подіям, пов’язаним із здійсненням російської імперської політики зображення, написи, пов’язані із глорифікацією і виправданням російської імперської політики. “Барельєф встановлено на честь перемоги у Пол& тавській битві 1709 року армії Московського царс& тва петра І над союзними військами шведського коро& ля Карла XII та україн& ського гетьмана Івана Ма& зепи. Полтавська битва започаткувала процеси ос& таточної ліквідації україн& ської державності та ін& корпорації Російською ім& перією українських земель. Таким чином барельєф на фасаді будівлі залізничного вокзалу “Полтава&Півден& на” є пам’ятним знаком, що присвячений події, пов’язаній із здійсненням та глорифікацією російської імперської полі& тики, відтак, відповідно до підпунктів “ґ”, “е” пункту 4 частини першої статті 2 За& кону України “Про засудження та заборону пропаганди російської імперської політики в Україні і деколонізацію топонімії”, є симво& лікою російської імперської політики”, – на& голошують у Полтавському офісі УІНП. Законодавством передбачено також “переміщення таких об’єктів у спеціалізований музейний простір або з подальшою музеєфікацією”.
Полтавський офіс УІНП
Театр · “Були привезені справжні трембіти. Окремим артефактам понад 100 років”. · с. 14сторінка оригіналу ↗ Восени виповнилося 160 років від дня народження Михайла Коцюбинського, українського прозаїка-імпресіоніста світового рівня. А 20 листопада на сцені Рівненського академічного українського музично-драматичного театру (директор і художній керівник Володимир Петрів) завдяки інтермедіальній адаптації режисера Ігоря Бориса вкотре ожила повість “Тіні забутих предків”. Прем’єра відбулася ще в березні 2013 року і була приурочена 100-річному ювілею виходу твору.
Оксана ПРИХОДЬКО, доцентка Державного університету “Київський авіаційний інститут” Фото Анатолія МІЗЕРНОГО
Повість Михайла Коцюбинського “Тіні забутих предків” привертала увагу творців у різних мистецьких жанрах. У 1960 році за її мотивами було створено балет на музику Віталія Кирейка у Львівському національному академічному театрі опери та балету імені Соломії Крушельницької. А у 2023 році на сцені Львівської національної опери за повістю М. Коцюбинського знову було репрезентовано балет (музика Івана Небесного, лібрето Василя Вовкуна). Також фільм-балет знято на студії “Укртелефільм” у 1990 році. Вершиною українського та світового кінематографу в жанрі “українського поетичного кіно” став фільм “Тіні забутих предків”, зрежисований у 1964 році вірменином Сергієм Параджановим. Цей український кіношедевр одержав 39 міжнародних нагород, 28 призів на кінофестивалях у 21-ій країні та входить до переліку обов’язкових для перегляду фільмів студентами-кінознавцями Гарвардського університету. Художником-постановником фільму був Георгій Якутович. Робота над фільмом надихнула митця на створення серії дереворитів за повістю. І в 1967 році у видавництві “Дніпро” вкотре вийшла повість Михайла Коцюбинського, проілюстрована дереворитами Георгія Якутовича. А першим ілюстратором “Тіней забутих предків” у 1912 році став Михайло Жук. Окреме місце посідають театральні вистави за “Тінями забутих предків”. У
2015 році до сценічного втілення повість було адаптовано в Одеському академічному українському музично-драматичному театрі ім. В. Василька. Ще зовсім молодий на той час режисер Іван Уривський (автор культової сьогодні театральної адаптації “Конотопська відьма” в Національному академічному театрі ім. Івана Франка) у властивому для нього експериментальному стилі створив виставу-перформанс за повістю М. Коцюбинського. Також театральні адаптації “Тіней забутих предків” були представлені Київським академічним театром українського фольклору “Берегиня” у 2019 році та Запорізьким академічним обласним театром імені Володимира Магара у 2022 році. Роботу над виставою запоріжчани розпочали вже під час повномасштабного вторгнення і прем’єру мріяли представити глядачеві в уже звільненій від рашистів Україні. У чому ж секрет такого інтересу творців інших видів мистецтв до повісті М. Коцюбинського? Було зроблено спробу дослідити природу тексту повісті, яка робить її сприятливою для інтермедіальних мистецьких інтерпретацій. Насамперед це імпресіоністичний характер повісті як літературного жанру (поєднання зорових (візуальних) та звукових (музичних) образів; мистецькі обдарування головних героїв (Іванко – створював мелодії (фактично був композитором) та виконував їх на денцівці, Марічка – створювала тексти коломийок (у гуцулів – співанок), була піснетворкою; синестезійність, що є полімистецькою за своєю суттю, міксуючи різні види мистецтв (візуальність живопису, виражальність музики, пластичність скульптури тощо); фольклористичність через побут і звичаї гуцулів (народні жанри завжди тяжіють до драматургії, театральності і перформативності); міфологічність, яка завжди була потужним джерелом для мистецьких експериментів; інтертекстуальність із імпліцитною алюзією на сюжетному рівні до шекспірівської трагедії “Ромео і Джульєтта”. Інтермедіальне перетворення прозового тексту (повісті) на драматургічний твір, адаптований для сценічного втілення, потребував неабиякої режисерської майстерності, сценічних знахідок та креативу. Створити сценічну адаптацію повісті, яка є доволі статичною із мінімальною кількістю діалогів і дії як такої, завдання доволі складне. Вистава, створена в реалістичному ключі Ігорем Борисом на теренах Рівненського академічного українського музично-драматичного театру, має жанрове режисерське визначення “драматургічна повість”. Свій задум режисер коментує так: “У мене було завдання зберегти цей відгук наших предків – таємницю часу”. Він фактично “іде” за сюжетом тексту, відтворюючи основні епізоди з життя героїв. Проте сценічна адаптація має свої особливості, що робить виставу цікавою для глядачів. Зупинимося на ключових. Насамперед це акцент на обрядовості гуцулів, відтворення звичаїв, традицій, свят (упродовж усієї вистави звучать коломийки (співанки), максимально автентичне відтворення обрядів весілля, похорону (двічі), Різдва з вертепом. Відчувається, що режисер-постановник скрупульозно попрацював із “польовим матеріалом”, живими коломийками гуцулів на щодень, які збереглися до сьогодні. Цікава подача поховання спочатку Марічки, а потім Івана: у жодній із мізансцен немає труни з тілом. Акценти проставляються на самому дійстві – театралізованому перформансі, влаштованому гуцулами, зі співами, танцями, залицяннями, що оприявнює стихійність і природність горян та вираженні глибокої філософської ідеї вічності й величі світу і проминальності та швидкоплинності земного буття людини. Ще однією особливістю вистави є мінімалістичні декорації та реквізит, що компенсуються багатством костюмів для створення гуцульського колориту. Директор театру Володимир Петрів особисто їздив на Косівщину для закупівлі автентичного одягу та предметів обрядовості. Вінтажний раритетний одяг було доповнено спеціально пошитими національними костюмами гуцулів для масових сцен (кількість одиниць одягу налічувала майже 200). Також були привезені справжні трембіти. Окремим артефактам понад 100 років. Режисер вільно поводиться з текстом. З метою надання динаміки та дії виставі він спеціально розробляє та уводить діалоги, монологи, полілоги, яких немає в тексті. Також виставі притаманне монтажування – вибір окремих фрагментів тексту повісті для інсценізації. Це зіткнення ворогуючих родів Палійчуків і Гутенюків, класичний діалог-знайомство маленьких Іванка і Марічки, сакральні сцени розведення ватагом вогню та сквашування вів-чарами сиру на полонині, різдвяна вечеря Івана (артист Олег Ягелюк) і Палагни (заслужена артистка Ніна Ніколаєва), ворожіння Палагни та розганяння хмар Юроюмольфаром (заслужений артист Станіслав Лозовський), бійка Івана і Юри-мольфара на бартках у корчмі, остання зустріч і ностальгійний діалог Івана з Марічкою-няв-кою (артистка Анастасія Фролова). До сценічної дії уведено персонаж-символ, якого не було в тексті повісті – напівбожевільну відьму-чаклунку Химку (артистка Вікторія Фіськович), яка неодноразово з’являється на сцені як провісниця біди. Також мають місце символічні деталі (предмети). У цьому смисловому полі цікавою режисерською знахідкою видається опозиція Марічка – Палагна, інтерпретована через хустки як образи-символи, що оприявнюють сутність і внутрішній світ обох героїнь. Біла ніжна хустка, яку дарує Марічка Івану, коли він вирушає на полонину, дисонує з яскраво-червоною агресивною хусткою Палагни і створює експліцитні смислові опозиції. Очевидними є інтермедіальні алюзії на фільм Сергія Параджанова 1964 року: жовто-сині кісники вже у дорослої Марічки, персонаж божевільної, злива під час прощання Івана й Марічки, акцент на колориті та обрядовості горян тощо. Потужна хореографія надає національного колориту та відтворює автентичність мікросвіту гуцулів. Ось уже більше десяти років від часу прем’єри вистава за повістю Михайла Коцюбинського “Тіні забутих предків” на сцені Рівненського академічного українського музично-драматичного театру збирає повну залу. Адже український національний дух і стоїцизм наших предків, сформований віками українською інтелектуальною культурно-мистецькою елітою, оприявнився в сучасниках і є незнищенною і потужною силою та зброєю у протистоянні рашизму.
Театр · “Були привезені справжні трембіти. Окремим артефактам понад 100 років”. · с. 14сторінка оригіналу ↗ У Києві в межах Другої міжнародної конференції Crimea Global показали фільм мексиканської журналістки Хані Новель “Діти війни”. Один із героїв стрічки – Костя з Херсона, якого вивезли до Росії в Анапу і пропонували зректися батьківщини. Про це йдеться на сторінці організаторів заходу Центру прав людини ZMINA. Зазначається, що хлопчику вдалось повернутися в Україну завдяки тиску на Москву з боку міжнародної спільноти. Фільм “Діти війни” демонструє російські злочини проти українських дітей, включаючи обстріли цивільної інфраструктури, а також депортацію дітей та мілітаризацію молодого покоління з окупованих територій. Особлива увага у стрічці приділена роботі державних органів України та правозахисних організацій, таких як Save Ukraine, які допомагають повертати дітей в Україну, повідомляє ZMINA.
Театр · “Якщо ти отримала задоволення, якщо мурашки пішли по тілу, значить, ти йдеш у правильному напрямку”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ У музичному салоні Національної філармонії України показали музичну моновиставу “Ваша Lesia”, присвячену життю та творчості Лесі Українки. Прозвучали її знані та маловідомі вірші, уривки з листів під музичний супровід з творів відомих вітчизняних та зарубіжних композиторів.
– До цього у мене ще не було такої об’ємної роботи, – розповідає солістка Національної філармонії України Наталія Насікан (художнє слово). – Це перша моновистава. Тут я від початку і до кінця вистави на сцені, ні на мить не виходжу за куліси. Це був другий показ моновистави. Перший відбувся 28 квітня. Спершу я написала сценарій. Довго його виношувала, переписувала. Колись ми робили постановку про Лесю Українку в концертному варіанті. Хтось співав романси на її вірші, а я читала поезії. Мабуть, саме тоді у мене виникла ідея щодо постановки такої моновистави у філармонії з музикою. Леся була піаністкою, хотіла продовжувати грати на цьому музичному інструменті, але доля зіграла злий жарт. Минулого року до Національної філармонії України прийшла працювати Марина Рижова. У нас уже були спільні роботи. Я показали їй свій сценарій. Почитали, дещо змінили. І вона сказала: “Будемо працювати”. Я вносила свої ідеї, а концепцію режисерської постановки Марина повністю взяла на себе. Леся Українка – це моя муза ще з театрального інституту, хоча в шкільні роки я не розуміла її поезії. А коли стала студенткою, то до рук потрапив її твір “Я не кохаю тебе і не прагну”. “Боже, який цікавий вірш! Це що, Леся Українка?” – здивувалася я, бо раніше знала письменницю лише за шкільною програмою. Після цього занурилася в її біографію, в її життя. Мені подобається творчість Ліни Костенко, Олени Теліги. У нас також були цікаві проєкти за поезією Олени Теліги. Але все-таки Леся для мене на першому місці. З Мариною Рижовою працювалося прекрасно. Ми розуміли одна одну, не було жодних суперечок. Вона приймала всі мої ідеї, вносила свої. Зокрема, ідею з валізами, а також образ чорного кохання, яке Леся собі наворожила і чекала його. Леся Українка дуже близька мені за характером і світоглядом. Іван Франко сказав, що чи єдиний на всю соборну сучасну Україну мужчина – це Леся. Вона сміливо висловлювала свої думки. Вона хотіла подобатися, і їй подобалися чоловіки. Леся хотіла кохання і прагнула його. Любила модно вдягатися, не була аскеткою.
Вистава поставлена за новелою Михайла Коцюбинського “Сон”, яку письменник написав після тривалої подорожі до Італії, зокрема, на острів Капрі. Новела була написана і опублікована в Чернігові у 1911 році й одразу ж зібрала схвальні відгуки. Чеський перекладач О. Бочковський у листах до М. Коцюбинського писав: “Давно вже не доводилося мені читати такого чудового літературного твору. Читаючи “Сон”, я рівночасно інтуїтивно чув музику Гріга (пісню Сольвейг та “Смерть Озе”) і бачив малюнки Бекліна “Святий рай” та “Острів мертвих”. Нова постановка торкається вічної проблематики – людських стосунків, особливо теми почуттів, складної й неоднозначної взаємодії піднесеного й буденного у парі. Це глибоке занурення в душу митця, його боротьбу з емоційними та творчими кризами, пошук сенсу і натхнення. – Молоді українські режисери по-новому відкривають потужних українських письменників, – наголосив генеральний директор – художній керівник Національної оперети України Богдан Струтинський. – Ми маємо повертати те, що нам належить, через тексти української літератури, закладати в український театр нові сенси, нові думки. Формувати нову якість українця, який би через самоідентифікацію, через театр зрозумів, що він живе в надзвичайно сильній країні. Цей проєкт реалізовується як результат виграного ґранту для молодих митців. Це дебют молодого режисера Станіслава Іванова, який ще навчається в театральному інституті, але сьогодні працює на професійній сцені і формує нове режисерське обличчя театру. Плюс цього проєкту полягає в тому, що тут задіяна повністю молода команда – режисер, сценограф, художник з костюмів –
Підбором музичного матеріалу займалися Марина і наша чарівна піаністка Анна Поліщук. Я була ініціаторкою того, щоб запросити Анну до нашого проєкту. Вона теж, як і Марина, не так давно прийшла працювати до філармонії. Вже проводили багато концертів разом: я як ведуча, Аня як концертмейстер. Запропонувала їй разом із нами пірнути у творчість Лесі Українки. Вона погодилась: “Так, без проблем. Кажіть, що мені шукати, вчити”. Як я сказала, відбулося два покази моновистави. Вони різні. Третя вистава теж буде не такою, як попередні. У мене виникають нові думки, з’являються нові інтонації. Не скажу, добре це чи погано. Вистава просто інша. До того ж ми не очікували аншлагу. Тому дуже приємно, що постать Лесі Українки не припадає пилом, людей зачіпає ця тема. Можливо, щось додамо до наступного показу. Адже саме в процесі репетицій виникають нові емоції, нові враження, можливо, додаються нові тексти. Я задоволена своєю роботою. Згадую свого вчителя з режисури. Він казав: “Завжди відштовхуйся від себе. Комусь сподобалось, а комусь ні. Але якщо ти отримала задоволення, якщо мурашки пішли по тілу, значить, ти йдеш у правильному напрямку. А якщо просто технічно все сказати, але не отримати душевного задоволення, то варто подумати про професію”. Є думки щодо нової моновистави. Що з цього вийде – покаже час. – Не можу сказати, що дуже багато працювала з українською класикою, – продовжує розмову Марина Рижова, режисерка-постановниця. – Переважно мала справу із сучасними українськими композиторами й авторами. Коли закінчувала навчання в Національній музичній академії України, то поставила там монооперу “Одержима” за Лесею Українкою. Це була опера, в якій провідну роль займала жіноча постать. Наразі це другий мій досвід роботи з класикою.
Ідея нового проєкту одразу зацікавила. Мені близький цей матеріал, до того ж подобається працювати разом із Наталією Насікан. Це авторський проєкт Наталки, куди вона запросила мене режисером. У неї вже були якісь ключові рішення. Їх треба було тільки допомогти технічно втілити, допомогти вирішити деякі епізоди. Це була прекрасна репетиційна робота, і вона продовжується. Зазвичай ми дуже натхненно і радісно проводимо репетиції. Тому, напевно, результат виходить непоганий. Наталія – прекрасна людина, це головне. Адже коли митець хороша людина, то з ним і творити легко. У Національній філармонії артисти художнього слова ведуть музичні програми. Це дає їм можливість повноцінно проявляти свої акторські таланти. Чудово, що вони здатні втілювати в життя авторські проєкти. Це перший великий авторський проєкт у Наталії. У неї вже є безліч ідей з приводу того, як розвиватися далі. Думаю, що все вийде якнайкраще. Я режисерка музичного театру і займаюсь в основному музичними постановками, оперними виставами та невеликими мюзиклами. А в Національній філармонії доводиться більше працювати з музично-драматичними творами, ставити музично-драматичні композиції. Мені близький формат салону, і роботу з Наталією в цьому плані вважаю однією з найвдаліших. Також працюю в Арт-центрі імені Івана Козловського Національної оперети України. Там дещо інший формат, інший напрям. Ми теж там робимо музично-поетичні вечори, але вони більш розважального плану, оскільки це оперета і спілкування з публікою інакше. Різні запити в людей, які приходять на камерну сцену Козловського і в салон Національної філармонії. Зараз працюємо над новорічним блоком. У нас планується насичена новорічна палітра почуттів чоловіка і жінки, яка іноді засмоктується побутом, і тоді вони не здатні побачити того, що вже втратили. З іншого боку, у виставі є мрія. Сон – це завжди те, що видає підсвідомість про наші ідеальні уявлення життя. Але водночас сон – це страхи. Отже, вистава побудована на певному балансі дуже цікавої драматургії. Складність полягала в тому, що багато прози ми переводили у драматургічну дію.
Марина Рижова, Наталія Насікан і Анна Поліщук програма. Минулого сезону ми займалися переформатуванням салону. У нас тут відбулася низка спецподій. Зокрема вистава Наталії. Зараз плануємо такий самий процес із нашим фойє. Вже зробили там “Багряний. Етюд” за “Етюдом” Івана Багряного. Будемо повторювати цей проєкт трохи в іншому форматі, до нас доєднається акордеоніст Ігор Саєнко. Власне, у фойє я хочу поставити до кінця сезону ще низку музично-драматичних композицій. Також плануємо постановку камерної опери Мирослава Волинського у Колонному залі імені Миколи Лисенка. Ольга Табуліна запросила мене поставити її монооперу. Наприкінці сезону плануємо інший формат двох моноопер Віталія Губаренка. Ми ставили їх минулого сезону до ювілею композитора. А на завершення цього музичного сезону плануємо вечір пам’яті Марини Романівни Черкашиної-Губаренко. Ми спілкувалися в останні місяці її життя. Вона завжди мріяла спробувати поєднати ці дві моноопери в один твір. Спробуємо це зробити.
– Коли почалося повномасштабне вторгнення, то з’явився час на читання книг, – пригадав режисер-постановник Станіслав Іванов. – Відбулася відмова від усього московського, водночас зріс інтерес до нашої літератури. Натрапив на Коцюбинського і зрозумів, що українська література краща. Нам є чим пишатися. Наша вистава про людей. Думаю, що кожен театр має торкатися життя людини. Інакше цей театр довго не проживе. Ми намагалися зануритися у взаємовідносини чоловіка і жінки, побачити, як можуть руйнуватися стосунки і на що це має вплив. Задум поставити виставу за Михайлом Коцюбинським виник ще тоді, коли ми навчалися на другому курсі. Тоді була ідея зробити спектакль з різних новел. Але все змінилося, і врешті ми вирішили зупинитися на новелі “Сон”. Жанр постановки визначили як етюд. Сам Коцюбинський називав свої твори етюдами, це драматичні замальовки. Це наша перша робота на великій сцені, перша спроба працювати з таким матеріалом. Всі актори з майстерні Богдана Струтинського, а сценограф і художник з костюмів – з майстерні Сергія Маслобойщикова. Назвали виставу “З глибини”. Думаю, що ми знайшли щось у цій глибині, сподіваюся, разом з нами знайде і глядач. Якщо вистава сподобається публіці – це прекрасно, якщо ні – теж не так погано. Ставлюся до цього спокійно, бо на кожну виставу свій глядач. Плануємо показати її ще в січні. Сподіваюсь, що вона увійде до репертуару театру. У публікації використано матеріали видання Operetta News Світлини Анатолія ФЕДОРЦІВА
Матеріали підготував Едуард ОВЧАРЕНКО
Театр · “Якщо ти отримала задоволення, якщо мурашки пішли по тілу, значить, ти йдеш у правильному напрямку”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ У Національній опереті України відбулася прем’єра драматичного етюду на одну дію “Коцюбинський. З глибини”. Проєкт створено за ґрантом Президента України для молодих діячів за підтримки Міністерства культури та стратегічних комунікацій України.
усі студенти четвертого курсу. Це надзвичайно цікавий експеримент. Ми досліджуємо певні, навіть якісь віщунські речі, які є у Коцюбинського. Він дуже багато речей передбачав. Я думаю, що вийшла цікава вистава, яка об’єднала енергію та прагнення молодих талановитих людей. Сподіваюсь, що глядач полюбить проєкт. Він – інший, а для мене – дуже щемливий. У виставі простежується вся
16 Вернісаж · “Ольжин День шостий – це про райські квітники у кожному українському обійсті, на городах, при межі, біля вікон, призьби, воріт”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
ність кожної миттєвості. Про щасливі і радісні дитячі сни, у яких життя освітлене надією на зустрічі, де тебе виглядатимуть, як королівну. І ти сподіваєшся, що у кожному дні життя пануватимеш і раюватимеш. Ольжин День шостий – це про райські квітники у кожному українському обійсті, на городах, при межі, біля вікон, призьби, воріт. Про птахів, які неохоче відлітають з рідної землі в ірій, затискуючи між пір’їнками спомин про гніздо над сільською хатою, у якій живуть любов і Україна. Про щастя літа, над яким літають мирні золотокрилі метелики, а не металеві хижаки, що забирають немовлят у свої пащі. Оля – з обдарованої талантами родини, у якій були нереалізовані маляри, які ніби готували творчий ґрунт для неї. Дід писав портрети за фотографіями, і люди виходили впізнаваними. Творили мама, батько, брат. Оля могла б стати чудовою дизайнеркою, бо закінчила Львівську академію мистецтв саме за цим фахом. Але зустріла двох чудових педагогів, які навернули її до живопису. Так почалася стежка у творче поле самобутньої Художниці. Кожна її зустріч з глядачами, для яких творить, – це ще й можливість зібрати пожертви для ЗСУ, у лавах яких воює Ольжин чоловік, теж за фахом художник, що тепер змінив майстерню на бліндаж. І Софія в цей вечір світилася Ольжиним Днем шостим, з найвищою його сутністю – творення. Її бані щасливо споглядали на Хлібню, де був приготований для людей хліб краси і таланту, яким обдарував Бог Ольгу Квашу. А вона — нас. У такі вечори висихають сльози, і серце налаштовується на життя. Бо щоб жити, потрібно писати, звучати, малювати, співати. Бо німоти очікує ворог, але ми цьому нізащо не піддамося. Бо ми — творці. А що створене Божим талантом – то вічне. ...У День шостий світу Бог створив “живу душу за родом її, тварин і плазунів, і земних звірів за родом їх” і побачив, що це добре… Тепер світ живих істот мав вигляд розлогого дерева, проте не було ще людини – вінця творіння. І створив Бог людину за образом Божим, тобто подібною на Себе. І, закінчивши створенням людини створення всього видимого світу, Бог побачив, що усе, що Він створив, – дуже добре. Дякую, дорога Олю, за творчість. Все, що ви робите, – дуже добре. Про це знають в Україні, Польщі, Великій Британії, Німеччині, Франції, США, Канаді, Японії, Бразилії – скрізь, де сяють ваші картини, що як День шостий. Обіймаю мою маленьку супутницю, художницю, якій неймовірно сподобалася виставка. Світлини з презентації виставки “День шостий”
16 Вернісаж · “Ольжин День шостий – це про райські квітники у кожному українському обійсті, на городах, при межі, біля вікон, призьби, воріт”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Галина ДАЦЮК, журналістка, м. Київ
У Хлібні на території Національного заповідника “Софія Київська” триває персональна виставка дивовижної художниці зі Львова Ольги Кваші “День шостий”. І ви маєте її побачити. “Одгородила доля шматочок поля…” – це Ліна Василівна. Додам власне – “для Кваші Олі”. Цим виплеканим полем-садом щедро ділиться художниця з нами, творячи своє диво щодня, як у День шостий. Не зважаючи на спеку, зиму, війну, холод. Або так – зважаючи на те, що зима, війна, холод, спека, – вона творить. Бо митець не обирає ні часу, ні обставин. У її полі, щоб ви розуміли, зайці варять борщ, а олені велично несуть золоті роги, як антени. На Олиному полі живуть казки дитинства, голоси мами і сопілки, снується срібна ниточка осені, по ньому тихо чалапають м’якенькі лапки котика, прокладаючи стежку до миски з молоком. Часом ці лапки люди впускають до хати, завбачливо обтираючи хустинкою, і вони хазяйновито заходять до бабиної світлиці, чіпляються за барвисте рядно і забираються на найвищий пагорб подушки, устелений вишитими квітами і птахами. Умощуються серед кольорового тепла, збираючи на м’якенькі кігтики, як бджоли мед, тихе муркотіння. Ви побачите цих котиків, навіть якщо вони вдаватимуть, що їх на полотні нема. У її полі волинські Лесині праліси і повінь зелених львівських Карпат. І яблука, яблука, яблуні. З якими вона не розлучається, які саджає, з якими розмовляє, з яких збирає урожай, чиї плоди замовляє на любов. А всі дерева знає, уявіть, по іменах. Сад-поле Олі Кваші – для усіх добрих людей – великих і маленьких. Воно настільки доросле, наскільки дитинне. Яскраві кольори її картин сподобалися і бабусі, і онуці, яка захопливо розглядала і фотографувала кожен сюжет. І до круглих кульбабок, що стрибають на Олиному полі, як маленькі глобуси, – синхронно потягнулася і доросла, і маленька рука. Щоб погладити, звісно. Як і до жовтих животиків вербових котиків, що ростуть пухнастими курчатами вздовж поля. Її поле засіяне Божим даром таланту, проте щоб воно родило, Оля працює, бо це умова її буття. Бо без її щоденної праці вичахнуть і сад-поле, і гарячий заячий борщу мисці. У творчій праці Оля і розкошує, і втомлюється, і відновлюється. День шостий Ольги Кваші – це про світло і тишу посеред війни, про радість посеред листопадового вечора і неповтор-
16 Вернісаж · “Ольжин День шостий – це про райські квітники у кожному українському обійсті, на городах, при межі, біля вікон, призьби, воріт”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Друзі! Тижневик “Слово Просвіти” – один із небагатьох нині існуючих островів незалежного українського слова в інформаційному морі — за певного “сприяння” нашої влади опинився на межі припинення свого існування. І тільки ми самі, хто любить, шанує і дорожить українським правдивим і об’єктивним словом можемо допомогти “Слову Просвіти”. Будь-яка фінансова підтримка видання – це вагомий внесок в українську справу. Тож подаємо Вам наші банківські реквізити: АТ КБ "ПРИВАТБАНК" (ЄДРПОУ банку 14360570, код банку 305299) вiдкрито рахунок: № UA263052990000026004036804116; отримувач: ГО “Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка; код ЄДРПОУ: 00031756. Призначення платежу заповнюється платником так, щоб надати повну інформацію про платіж. На наше прохання про допомогу для газети “Слово Просвіти” відгукнулися: 1. Черняхівський Олексій Іванович — 1000 грн. 2. Ющенко Микола — 380 грн. 3. Боцій Семен Кирилович — 500 грн. 4. Столярова Анна — 1000 грн. 5. Теодорович Артем Юрійович — 2000 грн.
Відповідальний секретар
Ірина ШЕВЧУК
Літературна редакторка
Галина ДАЦЮК
Коректорка
Олена ГЛУШКО
Комп’ютерна верстка
Ірина ШЕВЧУК
Бухгалтерія
279-41-46
А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001
E-mail: slovo_prosvity@ukr.net
Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”, 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 3.
16 Вернісаж · “Ольжин День шостий – це про райські квітники у кожному українському обійсті, на городах, при межі, біля вікон, призьби, воріт”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р.
Шеф-редактор Павло МОВЧАН
Головний редактор
Ігор ЗОЦ
Р е д к о л е г і я
Любов ГОЛОТА (голова)
Павло МОВЧАН
Микола ТИМОШИК
Георгій ФІЛІПЧУК
Микола ГОЛОМША
Юрій ГАНДЗЮК
Галина ДАЦЮК
Євген БУКЕТ