Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Письменники і час “Це досить сумний, але водночас світлий фільм”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Мирослав Слабошпицький: “Олеся Ульяненка називали enfant terrible української літератури”

Слово Просвіти, №47 за 2024 рік

28 листопада у приміщенні столичного літературного клубу YARBOOKLOVERS відбудеться зустріч із режисеркою документального фільму “Ульяненко. Без цензури” Юлією Шашковою. Одним із тих, хто безпосередньо причетний до створення документальної кінострічки про контроверсійного українського прозаїка, є відомий кінорежисер Мирослав Слабошпицький. Він люб’язно погодився відповісти на наші запитання напередодні мистецького заходу. – Пане Мирославе, наскільки документальний фільм “Ульяненко. Без цензури”, режисером якого є Юлія Шашкова, є актуальним в умовах воєнного часу? – Прем’єра фільму “Ульяненко. Без цензури” відбулася на “Книжковому Арсеналі” влітку 2021 року. Для нас дуже важливо було зробити перший офіційний показ саме там через доволі велику концентрацію людей, які цікавляться українською літературою. Прокат планувався на 2022 рік, але почалася повномасштабна війна, і тепер ми показуємо фільм на спеціально організованих творчих зустрічах переважно з філологами чи мистецтвознавцями. Зокрема, влітку 2022 року мали показ на фестивалі “Українікум” у Грайфсвальдському університеті в Німеччині та в низці українських вишів. Тож щодо вашого запитання, то я певний час думав, що Ульяненко “не переживе” цієї війни. Однак зараз я цього не боюсь, тому що війна, яка, безумовно, завершиться повною перемогою України, не лише породжує величезну кількість нових текстів, фільмів чи музичних творів, а й парадоксальним чином актуалізує нашу класику. Згадати б у цьому плані хоча б сплеск цікавості, скажімо, до Віктора Домонтовича чи Валер’яна Підмогильного, “Місто” якого, між іншим, західні дослідники люблять порівнювати зі “Сталінкою” Олеся Ульяненка. – Вже в самій назві стрічки закладена ідея про те, що літературна творчість Олеся Ульяненка має сприйматися широким читацьким, а тепер і глядацьким, загалом без табу і різноманітних обмежень. Це справді так, чи проза Ульяненка може й надалі викликати негативний резонанс або супроводжуватися скандалами, як це відбувалось за життя письменника? – На це запитання складно відповісти однозначно. Адже, з одного боку, Ульяненка включили у 12-й том “Історії української літератури”, який готується до друку в Інституті літератури під редакцією Роксани Харчук, і, таким чином, його творчість потрапляє в сучасний літературний канон. Але, з іншого боку, 2023 року громадський діяч і видавець Ярослав Карпець у рамках співпраці з однією з бібліотек запланував презентацію двотомної монографії професора Університету Коменського у Братиславі Фелікса Штейнбука “Під “Знаком Саваофа”, або “Там, де…” Ульяненко”. Однак за декілька днів до заходу його було скасовано: неофіційно – через близькість бібліотечного начальства до УПЦ МП та невдоволення церковних ієрархів, попередники яких наклали на Ульяненка анафему 2006 року за роман письменника “Знак Саваофа”. Тобто уявіть: 2023 рік, другий рік триває війна з росією, і йдеться навіть не про книгу Ульяненка, а про наукову монографію, присвячену його творчості і розраховану на фахового читача! Та, як виявляється, Ульян і через майже 15 років після своєї смерті не залишає у спокої тих, кому він свого часу залив сала за шкіру. – Які факти з біографії Ульяненка лягли в основу документального фільму і, як ви гадаєте, чому саме вони зацікавили Юлію Шашкову, щоб візуально їх інтерпретувати? – Насамперед треба сказати, що цей фільм складається зі спогадів про Ульяненка тих людей, які були особисто з ним знайомі. Завдяки цьому фільм представляє біографію письменника, вписану в контекст часу, в якому він жив і творив, і становить, до певної міри, значну частину життя Ульяненка – від його народження до смерті. Те саме стосується і всієї нашої команди, бо і я, і лавреат Шевченківської премії Володимир Тихий, і Юлія Шашкова – це люди, які знали Ульяненка особисто і товаришували з ним, а тому це фільм про нашого друга. Зрештою, ми мали на меті водночас декілька цілей, одна з яких полягала в тому, аби в такий спосіб замінити особисту присутність автора на різноманітних заходах, присвячених просуванню творів Ульяненка як в Україні, так і за кордоном. До того ж важливо було встигнути поговорити з людьми, які знали Ульяненка, адже час невблаганний, і декого з тих, хто взяв участь у нашому фільмі і у кого ми брали інтерв’ю, на жаль, уже немає. А ще нас надихала ідея, за якою кіно й телебачення обслуговують так званий “комплекс мумій”, тобто забезпечують створення ілюзії присутності людини вже після її смерті, і тому одна з робочих назв нашого проєкту була “Мертві можуть танцювати”. – Чи все із задуманого вдалося реалізувати в документальному фільмі “Ульяненко. Без цензури”? – Напевно, немає жодного фільму, в якому би все вдалося. Питання для мене полягає в тому, чи задоволений я фільмом загалом. І я можу абсолютно ствердно відповісти, що я задоволений. Не вдалося щось одне, проте вдалося щось інше. Головною проблемою фільму було те, що життя Ульяненка припало на доайфонний та доінстаграмний час. Зараз у разі смерті якоїсь публічної особи зібрати про неї фільм з телефонних зйомок та дописів в інстаграм-акаунті навряд чи буде проблемою. А з Ульяном усе виявилося набагато складніше, адже ми могли використати тільки кадри, зняті свого часу якимось телеканалом, або дуже рідкісні любительські зйомки. І в цьому плані Юлія Шашкова зробила за декілька років роботи над фільмом справжню титанічну працю з візуальної археології. На жаль, ми не встигли зняти вдову Загребельного Елю Михайлівну і не побували на дачі Павла Загребельного, до якого Ульяненко приїздив у гості до останніх днів життя метра української радянської літератури. З іншого боку, ми маємо велику кількість спікерів і досить цікаві та невідомі широкій аудиторії відомості про Ульяненка. Так, неабияким успіхом фільму я вважаю участь у ньому Ірини Ванникової, яку ми поза очі назвали Дульсінея і яка дала доволі відверте інтерв’ю для нашого фільму про свої взаємини з письменником. Ну, і сам Ульяненко, відтворений на архівних кадрах, виступає повноцінним спікером, тому що перебуває в динамічному діалозі і з живими, й з мертвими учасниками фільму (як, скажімо, з архівними кадрами із Загребельним). Отже, це багатоголосся і мертвих, і живих, і ненарожденних створює своєрідний портрет Ульяненка на тлі його доби. Тому я сказав би, що це досить сумний, але водночас світлий фільм. – Могли б ви пролити світло на те, хто і як з українських письменників ставився до літературного таланту Олеся Ульяненка? – Це запитання, на яке складно відповісти, особливо з відстані 15 років після смерті Олеся. Звісно, якісь непорозуміння чи навіть конфлікти, які мають місце в будь-якому професійному середовищі, виникали. Але з висоти часу вони здаються дріб’язковими та не вартими уваги. Своєю чергою, Ульян був не тільки письменником – він сам став героєм поп-культури, частиною київського андеграунду. А за натурою був доволі різким і вибуховим. Існує, наприклад, легенда про те, що він колись, ще на початку своєї кар’єри, у полемічному пориві кинув Юрію Мушкетику, мовляв, я переживу вас фізично. Втім, іронія полягає в тому, що Олесь свого слова не дотримав і пішов у засвіти раніше цього радянського письменника-патріарха. І все одно він був, як на мене, людиною дуже доброю та приязною. Він був вірним другом, людиною, здатною до емпатії, людиною, яка раптово спалахувала, але потім швидко заспокоювалася. Водночас, відомо, що інший літературний патріарх – Павло Загребельний, прочитавши роман “Сталінка”, доклав чималих зусиль для того, аби 35- річний Ульяненко отримав заслужену, хоч і вигадану тоді спеціально для нього, Малу Шевченківську премію. Після цього їхні стосунки набули такого дружнього виміру, що Ульян навіть возив до Павла Архиповича своїх потенційних наречених на оглядини. Взагалі варто сказати, що люди старшого покоління, скажімо, мій батько, досить приязно ставилися до Ульяненка. Позитивну роль у його долі відіграли і такі письменники, як Володимир Дрозд чи Володимир Яворівський, за головування якого у комітеті Шевченківської премії Ульян і отримав цю найвищу державну нагороду. При цьому свої романи він писав на друкарських машинках, подарованих друзями (на моїй, наприклад, – “Син Тіні” і, можливо, “Дофін Сатани”), і на старих комп’ютерах Андрія Куркова, які той віддавав Ульяненку, коли у нього з’являвся новий комп’ютер. Ульяненка називають enfant terrible української літератури. Я думаю, що до певної міри так і є, але це був надзвичайно талановитий enfant terrible, тому, коли його роман “Жінка його мрії” був визнаний порнографічним так званою Національною експертною комісією з питань захисту суспільної моралі, то чи не вся тодішня літературна спільнота – ліві, праві, україномовні, російськомовні тощо – виступала на захист Ульяна без перебільшення єдиним фронтом. І, врешті-решт, захистила. Та я і не можу пригадати, аби він комусь заподіяв якесь зло. – Циркулює інформація, що нібито дехто був зацікавлений у смерті письменника, щоб банально привласнити його квартиру... – Обставини смерті Ульяненка – це така історія, яка напевне могла б бути основою для подкасту True Crime. Є об’єктивні речі, які ми точно знаємо, і є речі, яких ми ніколи не дізнаємося стовідсотково. У будь-якому разі тоді, в мирний час, смерть без видимих ознак насильницької смерті в 47 років мала дивний вигляд. Офіційна причина смерті Ульяненка – хронічна серцева недостатність. Як це було? 17 серпня 2010 року Ульяненко перестав відповідати на дзвінки, і 18-го числа його помічниця і агентка Євгенія Чуприна, здається, разом з іще одним товаришем, не змігши додзвонитись, поїхали до нього додому на вул. Івана Гмирі, 15 чи 17, я зараз не пам’ятаю номер будинку, де зайшли в квартиру, там ніби були відчинені двері, і знайшли тіло Ульяненка. Після чого Євгенія Чуприна зателефонувала мені і сказала: “Мирославе, Олесь помер”. У цей час саме в Києві проходив якийсь із книжкових ярмарків, “Медвин” чи щось подібне, і вся письменницька спільнота, власне, тусувалась на цьому виставковому заході. Я зателефонував своєму батькові Михайлові Слабошпицькому, царство йому небесне, кажу, що Ульян помер. Мирослав Слабошпицький Батько побачив на цьому ярмарку якихось людей із тусовки, діячів спілки, письменників і та інших, які одразу почали вживати якісь заходи, формувати, що називається, поховальну комісію. Звістка почала розлітатися, і, власне, були суперечки, де поховати Ульяненка – в Хоролі, де він народився, це пропозиція від Шевченківського комітету, ми ж вважали, що його треба поховати на Байковому цвинтарі. Врештірешт, Олеся в закритій труні відспівали у Трапезній церкві Михайлівського собору, після чого поховали на Байковому цвинтарі, ділянка 33, де спочиває й донині. Є велика кількість теорій навколо смерті Ульяненка. Можливо, коли-небудь ми знатимемо всю правду, а можливо, не дізнаємося ніколи. Перша підозріла обставина полягає в тому, що письменник Олесь Ульяненко буквально за пів року до смерті виграв тривалий судовий процес проти Комісії з питань суспільної моралі, яка забороняла друк і розповсюдження його твору “Жінка його мрії” як порнографічного. Близько року Ульяненко був на всіх телеканалах, виступав у ролі ньюсмейкера, люди стежили за цим процесом – і ось він виграє. А менше ніж через рік його знаходять мертвим. Ульяненкова смерть оповита легендами та теоріями не менше, ніж його життя. Я буду радий, якщо когось цей матеріал надихне на такий собі True Crime подкаст. Є кілька версій смерті. Перша версія, про яку можна багато прочитати в інтернеті, знайти сюжети в ютубі і на телеканалах, – це квартирне питання. Ульяненко – один із останніх людей, хто отримав квартиру від держави і не приватизував. Оскільки квартира формально не приватизована, після смерті його родичі не змогли її успадкувати, бо вона лишалась у розпорядженні держави. Він міг її приватизувати, але хто знає Ульяненка, той розуміє, що треба було, щоб хтось цим питанням займався. Одразу після його смерті міліція винесла постанову, що немає складу злочину у смерті, яка настала природнім чином. Ульяненка поховали, і буквально за кілька тижнів у його квартирі заселився місцевий міліціонер. Є приклади, коли міліція працювала з чорними реєстраторами з приводу квартир. І оскільки це сталося, то, безперечно, виникла підозра, що міліція якось причетна до цієї трагедії. Тому що люди, які буквально розслідували причини смерті, нібито заселилися у квартиру Ульяненка. Про це можна більше дізнатися з Гугла, з інтерв’ю Євгенії Чуприної та адвоката Олеся Ульяненка – Олега Веремієнка. Інша версія полягає в тому, що Ульяненко є письменником

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин