На часі · “Україна і Світ мусять зупинити цього молоха зла. Чим? Лише Правдою і Силою!” · с. 3сторінка оригіналу ↗
Чи “буде правда меж людьми…”
Слово Просвіти, №47 за 2024 рік
Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України
Щороку в четверту суботу листопада Україна та світ вшановують пам’ять жертв Голодомору-геноциду 1932–1933 років і масових штучних голодоморів 1921–1923 і 1946–1947 років, спричинених людожерною московією. Напередодні цієї скорботної дати національної пам’яті в Університеті імені М. Драгоманова відбулась Міжнародна наукова конференція “Правда про геноцид українців: запорука перемоги демократичного світу”. Голодомор-геноцид Українського народу 1932–1933 років. Уособлення страшних лихоліть штучно спланованих московитами масштабних морів українців 1921–23, 1932–33, 1946–47 років. Уроки трагедії, гідности та віри в нездоланність Народу, що зумів вистояти, продовжуючи борню з людожерним ординцем за право жити. Згадується лист 1932 року (ЦДАВО України, ф. 3563) до Ольги Кобилянської від українського громадського діяча з Румунії Д. Геродота (Д. Івашин), у якому зазначалось: “З України приходять дуже сумні звістки. Скрізь панує голод… Вимерли цілі села… Забули як виглядає мука. Ось до якого лиха попровадила грабіжницька політика червоної москви Україну, яка не тільки не знала ніколи голоду, але й годувала і росію, і частину Європи”. Ще не настав апогей жаху 33-го, а в усіх закутках Європи ширились серед людей страшні факти злочинного людомору українців, організованого сталінською московщиною. Чутливо, оголеними й зболеними нервами українська Нація сприймає ці чорні мітки своєї історії на 11-му році загарбницької війни ерефії проти України, усвідомлюючи, що геноцид продовжується. Понад тисячу днів повномасштабної навали рашистів, які переслідують свою задавнену злотворно-геноцидну “мрію” – знищити Україну та українців як Народ. Тому єдиним антидотом для цієї екзистенційної реальності є ствердження і реалізація священного заповіту українства – “Геть москву!” з усіх життєсфер Нації і Держави. Москвофільство, московщину з їхньою “глубінною” культурою і “магучім язіком”, сфальшованою історією, вкраденою церквою, шовіністично-нацистською ідеологією мусимо спільними зусиллями викинути на смітник людської цивілізації. Не прощаючи й пам’ятаючи Шевченкове Слово: “Що ми? Чиї сини? Яких батьків?...” У пам’яті спливають правдиві слова людини чистої совісті, дослідника Голодомору-геноциду в Україні Джеймса Мейса про вічне правило життя – щоби знати, куди йти, необхідно пам’ятати, звідки йдемо. Пам’ятаємо… Переді мною “Нарис історії України” (автори: А. Жуковський, О. Субтельний) перевиданий 1992 року, рекомендований Міносвіти України як підручник для середньої та вищої освіти, який демонстрував на конференції. Тоді в перший навчальний рік у щойно відновленій незалежній Україні він став одним із основних посібників вивчення рідної історії, взаємодоповнюючи видання Д. Дорошенка, І. Крип’якевича, М. Брайчевського, М. Грушевського, Н. Полонської-Василенко та багатьох інших українських істориків. Чимало фактів, подій, світоглядних суджень уперше стали предметом суспільної уваги, осмислюючи національне буття в європейському, світовому контексті. У передмові до зазначеного підручника мій земляк, великий енциклопедист і просвітник Аркадій Жуковський так описував тодішню ситуацію: “Історія України сьогодні – одна з найбільш занедбаних українознавчих дисциплін у нашій Батьківщині”, згадуючи слова О. Довженка про українців, позбавлених своєї історії, як і той гнітючий стан народу, в якого відібрана правда про минуле, а отже, надія на майбутнє. Однак демонстрація на конференції цієї книги переслідувала й іншу важливу мету – висвітлити ті аспекти, які прямо й опосередковано стосувалися теми Голодомору-геноциду в Україні, особливо чутливої проблеми щодо “статистики смерті” української нації, яку окремі доморощені “модерні” дослідники разом зі своїми “політиками” та замовниками-грантодавцями вже тривалий час намагаються звести до сталінського плінтуса (3,5–3,9 млн жертв). Нагадаю, що навіть на початку 90-х років минулого століття такого організованого “збочення”, етичної неохайності щодо пам’яті мільйонів невинно убієнних українців не спостерігалося. Здебільшого до людей, учнів та студентів доводилися оцінки, цифрові дані, які зовсім різнилися від тих, які так зухвало й безсоромно намагаються вже котрий рік “впихнути” суспільству новоявлені (оплачувані державою!) “дослідники” національної пам’яті, або “ситі ревізіоністи” (за висловом однієї професорші, внука-героя якої вшановували хвилиною мовчання). Чомусь за дивних обставин, але їхні “наукові” дані співпадають зазвичай зі сталіністсько-путінськими, а також з упередженими заготовками зацікавлених зарубіжних організацій. При цьому вони не нехтують абсолютно аморальними прийомами боротьби з тими науковцями, громадськими діячами, які мають іншу (обґрунтовану) точку зору на трагедію століття (тисячоліття!). Адже у згадуваному історичному нарисі Аркадія Жуковського констатується, що лише “по селах та малих містах України вимерло до 8 мільйонів людей” і що “ця найбільша катастрофа, злочин за більшовицької окупації вчинені москвою з метою зламати волю українського народу”, щоби передусім “традиційне українське село зі своїми звичаями перестало існувати”. Тому пам’ятаймо: вбивали українців не лише в Україні, і не за те, що ти вчинив, а нищили скрізь, повсюдно лише тому, що ми українці. Кулями, голодом, репресіями, знекоріненням, осибірюванням… “У 1926 р. – пише Роберт Конквест у “Жнивах скорботи”, – на Північному Кавказі проживало 3 млн 107 тис. українців, із них на Кубані – 1 млн 412276. Освіта там була тоді ще українською. У Краснодарі працював український педагогічний університет, а в станиці Полтавській – педагогічний технікум”. Однак штучний голод, репресії зруйнували український світ. Ті, хто вижив, свідчили: “Тут, на Кубані, такий голод, що мертвих вже ніде ховати”. Серед перших (ще 1933 р.), хто написав про Голодомор-геноцид, був Улас Самчук. Його роман “Марія” присвячений українським Матерям, що загинули разом зі своїми дітьми голодною смертю в Україні в 1932–1933 рр. Цей перший художній твір ще в 1934-му видали у Львові, але потрапити в Україну він зміг лише після відновлення Незалежности. Через 20 років по тому (1953 р.) “батько” Конвенції про геноцид, доктор Рафаель Лемкін скаже, що саме “винищення української нації” – це і є “класичний приклад геноциду”. Одначе світ як тоді, так і нині був розділений, окутаний брехнею, напівправдою, черствістю. О. Олесь, відчуваючи цю страшну катастрофу народу, писав у 1931- му (“Пам’ятай”): Коли Україна криваві жнива, Зібравши для ката, сама умирала І з голоду навіть згубила слова, Європа мовчала. Хоча для окремих європейських дипломатів, які працювали тоді на москві, була очевидною ця вселенська трагедія. Німецький аташе О. Шиллер стверджував, що “масштаби вимирання сягнули 30%, а цифра в 10 млн жертв від голоду не є перебільшенням”. Консул Італії в Харкові С. Граденіго вже в травні 1933-го заявив ще більш переконливіше, наголошуючи, що політика радянського уряду – “за кілька місяців ліквідувати українську проблему, пожертвувавши 10 чи 15 мільйонами душ”. Тоді ж він уточнює: “в університетському середовищі говорять про 40-50% населення України (людські втрати), тому вважаю цифру 15-16 мільйонів точнішою”. Але “велика” політика мовчала, задобрюючи агресора, ніби не помічаючи людиновбивства, геноциду українців, зате встановлюючи дипломатичні відносини з московськими диктаторами. Насправді, тоді 29 вересня 1933 року з 14 держав на засіданні Ліги Націй лише 4 країни голосували за допомогу помираючим українцям, вважаючи, що голод є їх “внутрішньою справою”. Але завжди стається так, що, зігнорувавши Правду, забезпечивши безкарність для Злочину, світ знову й знову отримуватиме шанс стикнутися з московським людоїдством. Адже подібні нещастя повторилися вже в післявоєнні сорокові роки, торкнувшись крилом смерті сотень тисяч інших українських родин, виморюючи голодом, знелюднюючи, знекорінюючи, розкуркулюючи, денаціоналізуючи… Як не йменувалася б ця трагіка життя під московитською владою, але в будьякому вимірі всі ці біди були своєрідними проявами геноцидних акцій. Сьогодні, розширивши географію і час, можна розгледіти нові злотворення московитів на рівні планетарного масштабу. Ось такими є гіркі уроки, які нині в умовах нової геноцидної війни проти українців не можна забувати, повторювати, прощати. Дивно й прикро, що й досі чомусь ніхто з відомих світових політиків так і не спромігся заявити, що і нинішня війна московитів проти України є геноцидом, правильніше – його продовженням, який ними чинився впродовж віків, а в 30-х роських організацій, міжнародна неурядова організація “Світовий Конґрес Українців” та віряни. Молитву супроводжували співом семінаристи Київської Трьохсвятительської духовної семінарії. Після Панахиди була оголошена загальнонаціональна хвилина мовчання. О 16:00 за київським часом розпочалася загальнонаціональна акція “Запали свічку”. Блаженніший Святослав разом з усіма присутніми запалили свічки біля монументу “Гірка пам’ять дитинства”. Зранку цього дня в Успенському соборі Києво-Печерської лаври за участі військово-політичного керівництва країни та релігійними лідерами відбулася міжконфесійна молитва.
Департамент інформації УГКЦ ках минулого століття сягнувши свого піку в образі нечуваного людомору, забравши життя мільйонів. І хоча серед істориків та політиків, серед націй і держав нема єдиної думки щодо того, чи можна вважати український Голодомор Геноцидом відповідно до Конвенції ООН 1948 р. про запобігання злочину геноциду і покарання за нього, а також якою, насправді, була кількість жертв, не зводячи її до усталеної “совєтської норми” – 3,9 млн, усе ж варто сподіватися на торжество Шевченкової віри, що таки “буде правда меж людьми”. Найстрашніше, що відбувалося (-ється), – свідоме дитиновбивство. Доля дітей приголомшує нечуваною трагедією, яка знищила навіть свідомість, коли самі діти вже сприймали страхіття як самозрозумілу даність. Хоча російські більшовики, НКВС цю відкриту війну та звірства проти дітей називали, звісно, не злочином-геноцидом, а “історичною потребою”. Однак світ мовчав, загравав, укладав дипломатичні відносини з жорстокою тиранією, не реагуючи навіть тоді, коли 7 квітня 1935 року (нібито за неможливістю вирішити проблему безпритульності і злочинності) набув сили сталінський указ про дозвіл страчувати дітей віком з 12 років, вважаючи, що в них уже сформована “класова свідомість”. Вбивали голодних дітей… Часто траплялося так, що на початок 1934-го в сільських школах не було кого навчати. У 1940/41 н. р. в перший клас у багатьох селах не було набрано жодної дитини. Демограф-дисидент М. Максудов ще в 70-х роках стверджував, що “не менше трьох мільйонів дітей вмерли від голоду, які народилися між 1932–34 роками”. До цього додавалася дитяча смертність в таборах та від хвороб – не менше 1 мільйона. Тому сьогодні дуже непереконливим та невиразним є блукання багатьох “українських” та зарубіжних дослідників між цифрами смерті – 3,5–3,9 млн жертв. Варто, щоби лукаві люди пам’ятали слова дослідника мору українства Джеймса Мейса: “Ваші мертві вибрали мене...” Тож говорімо з ними Правдою. Інакше ті мільйони українців (жертви Голодомору-геноциду) вчинять праведний моральний суд щодо цих “наших” і не наших фарисеїв-дослідників та політиканів, які ретиво не воліють знати про мільйони убієнних, вважаючи, ніби їх і не було на цьому світі… Ця позиція – диявольська послуга непокараному вселенському злу, що продовжує агонізувати новими війнами-геноцидами, знову й знову приходячи на нашу землю. Що це? Замовлення, хвороба обмосковлення, внутрішнє переконання, закладене кремлівськими наративами, чи повне несприйняття, невизнання (згідно з руськомірськими лекалами) Голодомору-геноциду українців. Бо якщо опиратися на перепис 1926 р. (31,2 млн), то чисельність українців у 1939 р. мала б становити не 27,5 млн чоловік, а принаймні 38 млн. Дефіцит – 10,5 млн! (Р. Конквест). Знаймо, що чужа “правда” отруює, вбиває. Мусимо мати свою. Знакове видання 2014 року книги “Геноцид в Україні 1932–33 рр.” за матеріалами розслідування СБУ кримінальної справи № 475 стало своєрідним нагадуванням про те, що непокаране зло таки здатне повертатися. У цьому документальному збірнику зазначено, що “з врахуванням кумулятивних втрат внаслідок голодомору в Україні втрачено 10 063 000 осіб”. А згідно з комплексною судовою статистично-криміналістичною експертизою від 3 грудня 2020 року № 957 українські жертви становлять 9 млн 108 тис. 500 українців в Україні та 1 млн 391 тис. 500 за її межами, загалом понад 10 млн 500 тис. Цей конвеєр смерті, давно запущений московськими ординцями, безупинно “працює” донині. Україна і Світ мусять зупинити цього молоха зла. Чим? Лише Правдою і Силою! Бо сказано у Святому Письмі: “Блаженні вигнані за правду…”
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
