Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Театр · “Були привезені справжні трембіти. Окремим артефактам понад 100 років”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Стоїцизм наших предків – незнищенний

Слово Просвіти, №47 за 2024 рік

Восени виповнилося 160 років від дня народження Михайла Коцюбинського, українського прозаїка-імпресіоніста світового рівня. А 20 листопада на сцені Рівненського академічного українського музично-драматичного театру (директор і художній керівник Володимир Петрів) завдяки інтермедіальній адаптації режисера Ігоря Бориса вкотре ожила повість “Тіні забутих предків”. Прем’єра відбулася ще в березні 2013 року і була приурочена 100-річному ювілею виходу твору. Оксана ПРИХОДЬКО, доцентка Державного університету “Київський авіаційний інститут” Фото Анатолія МІЗЕРНОГО Повість Михайла Коцюбинського “Тіні забутих предків” привертала увагу творців у різних мистецьких жанрах. У 1960 році за її мотивами було створено балет на музику Віталія Кирейка у Львівському національному академічному театрі опери та балету імені Соломії Крушельницької. А у 2023 році на сцені Львівської національної опери за повістю М. Коцюбинського знову було репрезентовано балет (музика Івана Небесного, лібрето Василя Вовкуна). Також фільм-балет знято на студії “Укртелефільм” у 1990 році. Вершиною українського та світового кінематографу в жанрі “українського поетичного кіно” став фільм “Тіні забутих предків”, зрежисований у 1964 році вірменином Сергієм Параджановим. Цей український кіношедевр одержав 39 міжнародних нагород, 28 призів на кінофестивалях у 21-ій країні та входить до переліку обов’язкових для перегляду фільмів студентами-кінознавцями Гарвардського університету. Художником-постановником фільму був Георгій Якутович. Робота над фільмом надихнула митця на створення серії дереворитів за повістю. І в 1967 році у видавництві “Дніпро” вкотре вийшла повість Михайла Коцюбинського, проілюстрована дереворитами Георгія Якутовича. А першим ілюстратором “Тіней забутих предків” у 1912 році став Михайло Жук. Окреме місце посідають театральні вистави за “Тінями забутих предків”. У 2015 році до сценічного втілення повість було адаптовано в Одеському академічному українському музично-драматичному театрі ім. В. Василька. Ще зовсім молодий на той час режисер Іван Уривський (автор культової сьогодні театральної адаптації “Конотопська відьма” в Національному академічному театрі ім. Івана Франка) у властивому для нього експериментальному стилі створив виставу-перформанс за повістю М. Коцюбинського. Також театральні адаптації “Тіней забутих предків” були представлені Київським академічним театром українського фольклору “Берегиня” у 2019 році та Запорізьким академічним обласним театром імені Володимира Магара у 2022 році. Роботу над виставою запоріжчани розпочали вже під час повномасштабного вторгнення і прем’єру мріяли представити глядачеві в уже звільненій від рашистів Україні. У чому ж секрет такого інтересу творців інших видів мистецтв до повісті М. Коцюбинського? Було зроблено спробу дослідити природу тексту повісті, яка робить її сприятливою для інтермедіальних мистецьких інтерпретацій. Насамперед це імпресіоністичний характер повісті як літературного жанру (поєднання зорових (візуальних) та звукових (музичних) образів; мистецькі обдарування головних героїв (Іванко – створював мелодії (фактично був композитором) та виконував їх на денцівці, Марічка – створювала тексти коломийок (у гуцулів – співанок), була піснетворкою; синестезійність, що є полімистецькою за своєю суттю, міксуючи різні види мистецтв (візуальність живопису, виражальність музики, пластичність скульптури тощо); фольклористичність через побут і звичаї гуцулів (народні жанри завжди тяжіють до драматургії, театральності і перформативності); міфологічність, яка завжди була потужним джерелом для мистецьких експериментів; інтертекстуальність із імпліцитною алюзією на сюжетному рівні до шекспірівської трагедії “Ромео і Джульєтта”. Інтермедіальне перетворення прозового тексту (повісті) на драматургічний твір, адаптований для сценічного втілення, потребував неабиякої режисерської майстерності, сценічних знахідок та креативу. Створити сценічну адаптацію повісті, яка є доволі статичною із мінімальною кількістю діалогів і дії як такої, завдання доволі складне. Вистава, створена в реалістичному ключі Ігорем Борисом на теренах Рівненського академічного українського музично-драматичного театру, має жанрове режисерське визначення “драматургічна повість”. Свій задум режисер коментує так: “У мене було завдання зберегти цей відгук наших предків – таємницю часу”. Він фактично “іде” за сюжетом тексту, відтворюючи основні епізоди з життя героїв. Проте сценічна адаптація має свої особливості, що робить виставу цікавою для глядачів. Зупинимося на ключових. Насамперед це акцент на обрядовості гуцулів, відтворення звичаїв, традицій, свят (упродовж усієї вистави звучать коломийки (співанки), максимально автентичне відтворення обрядів весілля, похорону (двічі), Різдва з вертепом. Відчувається, що режисер-постановник скрупульозно попрацював із “польовим матеріалом”, живими коломийками гуцулів на щодень, які збереглися до сьогодні. Цікава подача поховання спочатку Марічки, а потім Івана: у жодній із мізансцен немає труни з тілом. Акценти проставляються на самому дійстві – театралізованому перформансі, влаштованому гуцулами, зі співами, танцями, залицяннями, що оприявнює стихійність і природність горян та вираженні глибокої філософської ідеї вічності й величі світу і проминальності та швидкоплинності земного буття людини. Ще однією особливістю вистави є мінімалістичні декорації та реквізит, що компенсуються багатством костюмів для створення гуцульського колориту. Директор театру Володимир Петрів особисто їздив на Косівщину для закупівлі автентичного одягу та предметів обрядовості. Вінтажний раритетний одяг було доповнено спеціально пошитими національними костюмами гуцулів для масових сцен (кількість одиниць одягу налічувала майже 200). Також були привезені справжні трембіти. Окремим артефактам понад 100 років. Режисер вільно поводиться з текстом. З метою надання динаміки та дії виставі він спеціально розробляє та уводить діалоги, монологи, полілоги, яких немає в тексті. Також виставі притаманне монтажування – вибір окремих фрагментів тексту повісті для інсценізації. Це зіткнення ворогуючих родів Палійчуків і Гутенюків, класичний діалог-знайомство маленьких Іванка і Марічки, сакральні сцени розведення ватагом вогню та сквашування вів-чарами сиру на полонині, різдвяна вечеря Івана (артист Олег Ягелюк) і Палагни (заслужена артистка Ніна Ніколаєва), ворожіння Палагни та розганяння хмар Юроюмольфаром (заслужений артист Станіслав Лозовський), бійка Івана і Юри-мольфара на бартках у корчмі, остання зустріч і ностальгійний діалог Івана з Марічкою-няв-кою (артистка Анастасія Фролова). До сценічної дії уведено персонаж-символ, якого не було в тексті повісті – напівбожевільну відьму-чаклунку Химку (артистка Вікторія Фіськович), яка неодноразово з’являється на сцені як провісниця біди. Також мають місце символічні деталі (предмети). У цьому смисловому полі цікавою режисерською знахідкою видається опозиція Марічка – Палагна, інтерпретована через хустки як образи-символи, що оприявнюють сутність і внутрішній світ обох героїнь. Біла ніжна хустка, яку дарує Марічка Івану, коли він вирушає на полонину, дисонує з яскраво-червоною агресивною хусткою Палагни і створює експліцитні смислові опозиції. Очевидними є інтермедіальні алюзії на фільм Сергія Параджанова 1964 року: жовто-сині кісники вже у дорослої Марічки, персонаж божевільної, злива під час прощання Івана й Марічки, акцент на колориті та обрядовості горян тощо. Потужна хореографія надає національного колориту та відтворює автентичність мікросвіту гуцулів. Ось уже більше десяти років від часу прем’єри вистава за повістю Михайла Коцюбинського “Тіні забутих предків” на сцені Рівненського академічного українського музично-драматичного театру збирає повну залу. Адже український національний дух і стоїцизм наших предків, сформований віками українською інтелектуальною культурно-мистецькою елітою, оприявнився в сучасниках і є незнищенною і потужною силою та зброєю у протистоянні рашизму.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин