Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Пошта “СП” · “А час на цьому полі ставить віхи, Як символи змагань і перемог”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

“Життя довкола знову задзвенить”

Слово Просвіти, №47 за 2024 рік

Тетяна МОРГУН Журналістка, редакторка, поетеса. Працювала в редакціях газет “Культура і життя”, “Профспілкові вісті”, головною редакторкою журналу “Профспілки Ук& раїни”. Підготувала до друку низку кни& жок історичного, музикознавчого, публі& цистичного характеру. Зокрема, редагу& вала монографію “Модест Менцинський” Михайла Головащенка і його фундамен& тальну працю “Феномен Олександра Ко& шиця”. Уперше її вірші були надруковані в періодиці 2003 року з напутнім словом по& ета, прозаїка і публіциста Миколи То& менка. Прогулянка На тихому осінньому Подолі, де йду я, грішна, у думках, без пози, каміння сиве, жовте листя долі, за банями – причаєні морози. Та ностальгія мій маршрут владнала: Штовхає владно у стежки й провулки, де вдень – ти пам’ятаєш? – ми гуляли, немов святі, без їжі, без притулку, І осінь слала злото нам під ноги, і ми обоє – золотої масті, і жодної хмаринки, чи тривоги, ні натяку на швидкоплинність щастя… Мабуть, те щастя підійшло до краю – фатальної межі нам не збагнути. І я з твоїм портретом розмовляю, бо голосу твого уже не чути! Бо ти пішов, нікого не спитавши, пішов один за дальні небокраї… Але вночі і вдень, як було завше, твоя душа мою благословляє. Думки, думки… Безжалісні, незвані, примарне ретро старого Подолу. Та я уся – в тій золотій нірвані, яка вже не повернеться ніколи. Ворзель Весна раптово! Промінь в серце впав, Лягло на плечі тепле павутиння, А корабельні сосни в небо синє Пливуть крізь розкіш молодих отав. ...І знову Ворзель, чистий і сумний. А я нахабно лузаю насіння, І вулиця, уже така осіння, Прийма мене в порожності своїй. Та ба! Немає безпричинних драм, І зрештою, яка там осінь – літо! То я сама осіннім листям вкрита, То я сама не з тими і не там... І все ж тут рай! Пташки собі сміються, Дерева гомонять собі до хмар, Природа так поводиться... по-людськи, А люди, як природа, – чистий скарб. Поезія в повітрі тут незрима, Коли ще й підгодовує з руки, Слова самі складаються в рядки, Метеликом на них сідає рима. І все ж тут – сум. Все страшно мовчазне. Хіба не цим стривожені тополі? Ой, тиші й волі так тепер доволі, Що вже воно збентежило мене. О, душе, душе! Що ж тобі іще? Яких принад, яких світів манливих? Чого ти вічно мокнеш під дощем – Зневірена, утомлена, лінива?.. Та кличу в свідки цей зелений шум, Цей травостій і це високе небо: У темряві всіх імпульсів і дум Один є промінь – ти, тебе, до тебе... *** Найкращий в світі дятел на сосні! Здається, він підморгує мені, Чи я усе це бачу уві сні? Чи й справді подаєш таємний знак? А він: так-так, так-так. Тоді уже хоч якось натякни: Чом сутеніє, наче восени, Чому під вітром хилиться трава, Чому втрачають сенс прості слова, Чом серцю так болить фальшивий звук? А він: тук-тук, тук-тук. А, може, це – лиш імпульс, і за мить Життя довкола знову задзвенить, Покличе усміхатись і любить, Покинути страждать і ворожить, Не бачити “прикмет” ані “ознак”? А він: так-так, так-так... О, ці душі блукання! Ця мана, Коли в осінній світ прийшла весна! А в світі – лиш галявина одна, І красень-дятел, І струнка сосна… Розмова Й. Фиштику Торкнулась серця ще одна струна – Жива душа. Як сонячна безодня... Отак живеш, немов сама-одна, І позавчора, й вчора, і сьогодні, Та бачиш світ, байдужий і сліпий, Що квапиться мерщій пройти крізь тебе, Наповнить штучним світлом морок твій – Йому, по суті, більшого й не треба. Та раптом ясний промінь кине хтось І сяєво довкола тебе ляже. Ніхто цього, звичайно, не завважить, Та щось прекрасне все-таки збулось – Розмова. Річ банальна і проста, Але от дух розмови – дійсна сила, Він їй дає свої духовні крила І промовляє більше, ніж вуста. І світ вже не холодний та чужий, А поле, де по вінця щастя й болю, Бажання долі і жадана воля – Безмежний лан для праці і надій, Для дум, з якими лихо або втіха, Сюжетів, де пролог і епілог, А час на цьому полі ставить віхи, Як символи змагань і перемог. ...Здавалося б, яка ж тут новина? Усе оте і так я добре знаю. Чому ж мене зворушено до краю? А втім, чому зворушує весна?..

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин