Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Культура без провінції · “Він умів торкатися найпотаємніших струн душі кожного. Кожен рядок його віршів – це історія про нас, про Україну”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Олександр Смик: “Я хочу жити в Україні”

Слово Просвіти, №47 за 2024 рік

Пам’ятний день 26 жовтня у Рівному був присвячений відомому поету-пісняру Олександру Смику в його день народження (1957–2022). Хвороба і, очевидно, війна підштовхнули його до Вічності, наблизивши до іншого світу. Сотні написаних ним творів, в основному пісні, не перестають звучати так само потужно, правдиво і по-сучасному, як це було за життя письменника. Він істинно любив Україну, і ця любов – у кожному подиху його Музи, в кожному рядку його витвору. Саме цей день народження письменника, мабуть, за бажанням Бога, став особливим, пам’ятним. Талановитий митець, український бард, поет, драматург – ким тільки не був Олександр Смик. Рік тому. Вечір пам’яті, спогади Почалися усі нинішні події рік тому, коли вдруге, у Рівному, в обласній бібліотеці на Лебединці, проходив вечір пам’яті Олександра Смика із врученням премії “Я хочу жити в Україні”, яку тоді отримала поетка-бард Лідія Гольонко. Друзі, рідні, знайомі, усі, хто знав і спілкувався зі Смиком, розповідали цікаві епізоди з життя, ділилися враженнями про те, яким був Сашко. Наші рівненські барди виконували його пісні та сміливі і по-сучасному потужні поезії. Кожна з історій торкалася серця навіть тих, із якими доля поета не перетиналася. Відомо, що тривалий час Олександр Смик проживав у Рівному, тому і безмежно до кінця життя любив це місто. Переїхавши до Кременця разом із огромом цікавих задумів, ідей і планів, які не міг втілити в Рівному, він організував там перший приватний будинок творчості “Потік Ірва”. Згодом, потрапивши до Тернополя, організував бібліотеку-музей “Літературне Тернопілля”. Саме це місто і прийняло його по-рідному, тут він обіймав посаду заступника міського голови Тернополя з гуманітарних питань, був начальником управління культури мистецтв Тернопільської міської ради. Увесь спектр його масштабної і всебічної діяльності висвітлився концептуально і патріотично. Він є автором розробок музичних фестивалів: “Тарас Бульба”, “Вивих”, “Повстанські ночі”, “Лаба”, “Золоте підпілля”, “Зелений цвіт – цвіт надії”, “Кобзарські сезони Волині”, “Я там, де благословення”… І це не все. Український бард, поет і драматург очолив Тернопільську організацію НСПУ, у якій, завдяки йому, постійно з’являлися нові віяння, фантастичні, здавалося б, пропозиції та їх втілення. Пісню “Я хочу жити в Україні” радо співають усі, вона ніби справжній гімн сьогодення підносить дух і зігріває душі людей. Валентина Люліч, організаторка пам’ятних вечорів поета-барда, спробувала визначити роль цієї людини в культурно-освітній історії нашої держави: “Олександр Смик – талант, від якого живляться наші серця. Щирість, відвертість, любов до життя – все це про нього. Він умів торкатися найпотаємніших струн душі кожного. Кожен рядок його віршів – це історія про нас, про Україну. Лише він описав у піснях історію України. Такого, як він, немає ніде. Пам’ятаємо. Шануємо. Любимо”. А журналістка Людмила Марчук, котра працювала зі Смиком в обласній просвітянській газеті “Дзвін”, тоді ж, рік тому, і запропонувала зробити і видати книгу спогадів про Смика, аби нічого не забути і не випустити з пам’яті. Книга. “Я проросту травою у росі. Олександр Смик у спогадах” Так ось, книга народилася за рік, і це заслуга колективу людей за очільництва Валерія Парфенюка, видавництва “Волинські обереги” (Віталій Власюк), дружини Олександра Марії Гудими. Її упорядником стала Людмила Марчук, редактором – Анна Лимич. Перша подія дня відбувалася у фойє Рівненської обласної універсальної наукової бібліотеки, на фоні фотовиставки “Олександр Смик на світлинах Олександра Харвата”. Чарівна усмішка симпатичного О. Смика притягувала погляди, наче додавала світла нескінченної любові до кожного, хто знав цю неординарну людину. Модератором презентації книги був товариш О. Смика, підприємець Валерій Парфенюк, котрий і потурбувався про усі фінансові питання. Про роботу над книгою розповіли Людмила Марчук і Анна Лимич. Спогадами про незвичайну магію поета-барда та безліч започаткованих ним унікальних проєктів поділилися Олександр Харват, фотографії якого доповнюють і роблять живою книгу, письменник Сергій Лазо, поет Анатолій Кичинський, дружина поета-барда Марія Гудима та інші. “Ми познайомились ближче і стали колегами у 1995 році, коли опинилися водній редакції Рівненського обласного часопису “Дзвін”, – пригадувала письменниця Людмила Марчук. – То була газета патріотичних кіл, заснована “Просвітою”. До нас заходили рухівці і просвітяни, велися розмови про утвердження української державності. Ніде, в жодній редакції, де мені за життя довелося працювати по тому, так не кипіло життя, як у цьому невеличкому виданні на вісім сторінок і накладом у три тисячі. Сашко Смик писав різне, як і кожен із нас, проте найбільше виявив себе в інтерв’ю під рубрикою “Вечірня розмова”, де розкривав цікавих людей: творчих, талановитих і патріотичних. Після Рівного неабияке враження на кожного, хто там був, справляв Будинок творчості О. Смика “Потік Ірва”. Цей затишний острівець для творчого спілкування і праці. Скільки це роботи й коштів треба було вкласти у сам будинок, в якому учасники пленерів мали ізольовані кімнати з усіма комунікаціями, окремим входом… Удень художники працювали: хто на подвір’ї, хто в саду, а хто на Замковій горі, у лісах, в околицях та на вулицях Кременця. А ввечері всі збиралися у затишній вітальні, де в невимушеній атмосфері йшли художні виступи. Неначе вчора все це було: усміхнений і красивий Олександр Смик сидить у центрі посеред вишуканої публіки, яка ловить кожне його слово і випромінює радість від спілкування з ним! Він виконує свої “Сніги”, цілу серію пісень на тему наших національно-визвольних змагань, присвячених героям УПА. Лунають і його саркастичні пісні з критикою можновладців і корумпованої системи. Та найбільше мене вразив його новий альбом під назвою “Чужина”. Уривки зі спогадів знаних в Україні людей, опубліковані в книзі, безсумнівно показують образ воістину непересічної людини, яка безперестанно творила на благо України. Василь Шкляр: “Я уже знав, що Олександр Смик – один з нас. Мабуть, він так думав і про мене, бо згодом з’явилися пісні “Чорний Ворон”, “Отаманша Маруся”, “Троща”... Приходив поспіхом (мав же ще купу справ), підіймався на сцену з гітарою і завжди дарував нову пісню, яка ставала прологом до всієї зустрічі. Публіка просила ще і ще. Після презентації починалася гамірна автограф-сесія. Сашко мусів бігти далі, ми нашвидку прощалися, і я не встигав навіть по-людському подякувати йому за чергову пісенну перлину. “Потім, потім!..” – махав він уже здалеку рукою. Таким і лишився назавжди у пам’яті. У леті. Як птах. В одній руці – чорна гітара, другою, мов крилом, махає мені на прощання. Ця одна з миттєвостей наших зустрічей постійно зринає у моїй пам’яті під мелодію його пісенного шедевру “Мить”. Брати Капранови: “Сашко Смик був відданим бійцем за Україну, яскравим поетом, неординарним музикантом, магнітом, до якого тягнулося все найкраще, що є в нашій культурі. І все це правда, крім одного слова – “був”. Яке там “був”! – він і зараз продовжує воювати за Україну своїми піснями, своїми віршами, втіленими задумами і прикладом, який залишив наступникам. Він залишається з нами у наших лавах, у наших спогадах і задумах. Бо і “Волинь”, і “Ой, рекруте, рекруте”, “Пане підпоручнику” – це все, виявляється, Смик. Не знаємо, як кому, а нам завжди з ним було легко спілкуватися – тонка посмішка, оксамитовий голос, лагідна розмова, легкий гумор, все лягає на душу і дарує почуття затишку. Всі – свої, ти серед друзів, ти вдома”. Павло Шуляк: “Пригадується й 2012 рік, Тернопіль. Спілка карикатуристів України і тернопільська обласна спілка художників провели виставку карикатури… Величезну роль в організації цієї події відіграв Олександр Іванович Смик, який на той час займав посаду начальника управління культури і мистецтв Тернопільської міської ради. Ось на тій виставці я востаннє і розмовляв із Сашком… “Не вір мені, не вір. Я сивий чоловік” – пісня, яку не забудеш…”. Лідія Гольонко: “Він безкінечно щось придумував, фантазував, переконував у реальності своїх неймовірно творчих викрутасів. “Генератор божевільних ідей” – так, як комплімент, називали Сашу. На жаль, часто ці його ідеї хтось крав, більш прагматичний, та успішно втілював у життя. А Смик лише махне рукою і далі фонтанує своїми переконаннями...”. Сергій Лазо: “І справді, найцікавішим, як на мене, проєктом Олександра Смика був його музей-резиденція у Кременці. Тут поєднались зовсім різні, подекуди протилежні риси його особистості: любов до мистецтва, романтизм, практичний розрахунок, організаторські і господарські навички, наполегливість, послідовність тощо. Він продав житлову площу, яку мав у Рівному, придбав оселю у мальовничому містечку Кременці – столітню садибу Вишневських, і створив там художню галерею, справжній музей скульптур край неба і резиденцію для митців, аби вони мали можливість працювати і творити на повному пансіоні. Дуже смілива і гонорова ідея! Будинок творчості “Потік Ірва”, світ мистецьких пленерів!” Олег Мосійчук: “Гастролі у Києві, незабутня “Червона рута” у Чернівцях, патріотичні мистецькі події “Повстанських ночей”, “Тараса Бульби”, а згодом – прем’єра “Шлях на Берестечко” за творами Шевченка, про яку в театральній спільноті молодої країни говорили чи не усі… Автором, модератором, натхненником і виконавцем цих проєктів і заходів завжди був Олександр Смик. Пригадується 2003 рік, Карпати, зйомки художнього фільму “Один в полі – воїн”, де мені, окрім роботи режисера, довелося виконати роль одного з повстанців, що гине в бою з енкаведистами. І враз ідея, на яку надихнула пісня Смика “Пане підпоручнику, вже зійшла зоря…”! Вношу зміни до сценарію, і загибель героя набуває зовсім іншого значення і смислу”. В’ячеслав Хім’як: “У Сашка був ще один дар – ораторський хист, який, у свою чергу, проявився у природному захопленні театром. Навіть був час, коли він очолював літературну частину Рівненського музично-драматичного театру. Сашко любив сценічне життя свого Слова, в якому (і він це відчував!) проявлялося його громадянське покликання, його особистісне первородство художника. Бо ж, якщо для багатьох інших поетів сцена була місцем кволої декламації, для Смика вона була такою, як скеля для орла, де радісно розкривалися його крила, і стихія залу, в якій ширяла його душа, підносила його на рівень неба…”. Ірина Шинкарук: “Перша пісня Олександра Смика, яку я почула, коли була ще маленькою дівчинкою, це “Кредо” чи “Мені потрібно зовсім небагато”, 1989 рік перша “Червона рута”… я й уявити не могла, що через багато років він стане одним із найближчих моїх друзів, що ми будемо писати разом пісні, робити спільні проєкти, читати одне одному свої нові вірші… А в моєму репертуарі буде так багато його пісень: “Ти мій солдат”, “Маленька батьківщина”, “Це моя і твоя Україна”, “Вірую” (Свято світлого Різдва), “Тільки вір у краще”, “Всеношна для душі”, “Чарочка”, “Заручниця” і це далеко не весь перелік. …Поезію Олександра Смика я для себе ділю на кілька тематичних напрямів: філософська, патріотична, соціальна, любовна лірика, політична сатира. Можу

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин