11 Слово многоцінне · “Багато справжніх поетів віддали би всі свої вірші за один, який би став народною піснею, адже в ідеалі кожен вірш прагне стати піснею”. · с. 11сторінка оригіналу ↗
Кує, к ує зозулен ьк а...
Слово Просвіти, №48–49 за 2025 рік
нувшись, принесла киянам світло Христової віри. Нарешті, п’яте хрещення сталося в 988 році, коли великий князь Володимир хрестив Русь у Почайні. У його концепції історії хрещення слов’янських народів Київ займає одне з головних місць. У наступні часи, контактуючи з представниками Московії Сільвестр Косов часто апелював до такого погляду.
Будучи високоосвіченою людиною, він не міг ставитися позитивно до московитів і до московської церкви. Тому в нього виникали конфлікти з посланими в Київ представниками московської влади. Спілкуючись з ними, зокрема з дипломатом Васілієм Бутурліним, він спеціально наголошував на минулому Києва як «первопрестольного града» давніх руських князів, які надали Київській митрополії різноманітні права й привілеї. Також цей ієрарх звертав увагу на подвиги печерських святих, що мало б засвідчити особливу благодатність київських святинь.
Такі звернення до давньоруської історії мали також на меті вказати на недоречність підпорядкування церкви Московському патріарху, адже з цього випливало, що київська православна традиція є більш давньою, ніж московська. Натомість, прихильники єдності з Московією теж апелювали до цієї історії. Зокрема, присяга Богдана Хмельницького на вірність московському цареві обґрунтовували спільністю віри, тим, що колись князь Володимир хрестив Русь, до якої почали включати й московські землі, а також ідею зв'язку московської династії Романових з київською династією «Володимирового племені».
Відповідно, й перехід Війська Запорізького та контрольованої ним території під владу московських правителів обґрунтовувалося як перехід династичного спадку. Відповідно, московський цар отримував право на київську «отчину», що включало й право володіння Київською митрополією. Тому Сільвестр Косов та його оточення усвідомлювали необхідність підтвердити особливий статус своєї митрополії, її права та вольності.
Попри те, що в середовищі духовенства Київської митрополії було чимало прихильників підпорядкування українських земель Московії, Сільвестр Косов залишався, взагалі, противником цього
Олега Федорова, 2025. – 216 с.
Ігор ПАВЛЮК, член-лавреат Британського ПЕН-клубу, лавреат Народної Шевченківської премії
Перші рядки із цієї страшної емоційної новітньої історії нашого народу, які впали мені в очі, – це її підзаголовок: «Народна поезія про сучасну війну», бо багато справжніх (професійних) поетів віддали би всі свої вірші за один, який би став народною піснею, адже в ідеалі кожен вірш прагне стати піснею.
І рука моя потягнулася до знакової книги у моїй домашній бібліотеці: «Закувала зозуленька. Антологія української народної творчості: пісні прислів’я, загадки, скоромовки» (Київ: Веселка, 1989. – 606 с.), яку складають «класичні зразки української народної поетичної творчості – обрядова поезія, епічні й ліричні пісні, коломийки, а також авторські пісні, що стали народними, стрілецькі, пісні-гімни»…
Окремі тексти із «полімистецького твору» «Рядки незламності» мають екзистенційні шанси (бо «нам не дано передбачити, як наше слово відгукнеться») продовжити цю «Антологію народної творчості», зокрема її ліро-епічні розділи «Рекрутські та содатські пісні», «Думи», «Історичні пісні», «Пісні-хроніки», «Балади», «Голосіння»...
Особливо «голосіння» – як голоси мертвих, живих і ненарожденних, – як плач, як глас (голос) волаючого – як-от артезіанськи пронизливий, проникливий ліприєднання. Він з осудом поставився до Переяславської ради 1654 р. Цей екзарх, а також архімандрит Києво-Печерської лаври Йосиф Тризна з київським духовенством відмовилися присягати на вірність московському цареві, про що з невдоволенням доповідав московський посол до українських козаків боярин Васілій Бутурлін. Окрім того, митрополит записав у Луцьку городську книгу протест щодо підпорядкування України Московії. Такий же протест він подав до сейму Речі Посполитої.
Звісно, що в тих умовах, Митрополит змушений був шукати певного порозуміння і з московським царем. 26 липня 1654 року він відрядив свого посла Інокентія Ґізеля до Смоленська, де в той час знаходився цар Олексій Михайлович. Посольство мало на меті добитися підтвердження прав духовенства Київської митрополії. Зокрема, малося на увазі наступне: збереження підпорядкування митрополії Константинопольському патріархату (що трактувалося як «перша вольность»); самостійне обрання Київського Митрополита, настоятеля Києво- Печерської лаври та єпископів; збереження права мати власний митрополичий суд над духовними особами підтвердження майнових прав деяких київських монастирів Києво-Печерського і Видубицького. Також обумовлювалося, що московити не повинні посилати в митрополію своїх священнослужителів. При цьому у письмових зверненнях до московського царя наголошувалося на його династичному зв’язку з князем Володимиром. Це була церковна дипломатія, яка дала певні результати. Цар підтвердив майнові права київських монастирів й заборонив царським воєводам у Києві втручатися в справи церковного суду. Однак щодо «першої вольності», власне підпорядкування Київської митрополії Константинопольському патріарху, то вона не була підтверджена. Хоча за життя цього ієрарха московська влада не ризикнула здійснити кроки з підпорядкування Київської митрополії Московському патріарху, розуміючи, що зустріне серйозну протидію.
Сільвестр Косов сформував когорту священнослужителів, які після його відходу відстоювати автономію Київської митрополії, і протягом майже тридцяти років рично-драматичний епос знайомої мені авторки Інеси Доленик (лауреатка народного поетичного конкурсу «Рожева мрія» у номінації «Найкраща поезія – пам’ять про загиблих») «А мати бійцям наказала відкрити труну» із наскрізно архетипними, істинно християнськими рядками:
Коли панотець говорив, що тепер лише
Бог
Вирішує – й треба молитися всім нам за брата,
Вона підійшла і сказала: «Я буду за двох Молитись віднині – за сина свого і за ката».
Поважне Журі народного поетичного конкурсу «Рожева мрія» у складі знакових постатей нашого культурно-інформаційного простору (Головний Суддя – Богуслав Поляк, Ольга Сумська, Анжеліка Рудницька, Олег Нікоф, Віктор Васильчук, Катерина Тимошенко) відібрало аж вісім десятків творців віршованих текстів, серед яких відомі в Україні поети (Михайло Жайворон, Оксана Лозова, та ж Інеса Доленик...) і учениця 11 класу Міра (Шевченко Вєроніка Віталіївна), яка «любить танцювати, читати книжки, спілкуватись та спостерігати за світом, висловлюючи свої думки за допомогою поетичних рядків, відвідує драматичний гурток», тут же (вибираю навмання): «© Шевченко Олександр Миколайович. Добровольцю (Брату Шевченку Михайлу Миколайовичу і всім воїнам України)», Ірина Іваськів. Соняхи Іловайська», Софія Дякунчак «Сімейна сага, або як намагалися вбити Україну»,
Церкви. Така позиція митрополита мала свою логіку. Більша частина земель Київської православної митрополії не була охоплена козацьким повстанням й залишалася в складі Речі Посполитої. У такій ситуації Київському митрополиту йти під руку царя московського, як це зробив Богдан Хмельницький, означало створити для православних Речі Посполитої чималі проблеми. Їх би розглядали як ворогів, адже ця країна вела війну з Московією. Водночас підпорядкування Московії так чи інакше вело до переходу Київської митрополії до Московського патріархату. А такий би перехід неминуче привів би до розколу в митрополії.
Власне, так і сталося, коли в 1685-
1686 рр. Київський митрополит визнав своє підпорядкування Московському патріарху, то чимало православних Галичини, Волині й Білорусії, що жили в Речі Посполитій, перейшли в унію. Лівобережний гетьман Іван Самойлович був прихильником поєднання з Київської митрополії з московським патріархатом, близько зійшовся з патріархом Іоахимом Савеловим, навіть одружившись, поїхав вінчатися до Москви. І, коли на Соборі 8 липня 1865 р. був обраний митрополитом Святополк Четвертинський, який навіть був відсутній на соборі, цим скористався Самойлович. домовленістю з регентшою царівною Софією він відправляє грамоти, а ще 200 червінців і 120 соболиних шкур до Константинополя, де Константинопольськи патріарх Діонісій підписав грамоту про перехід Київської митрополії під руку московського патріарха
А ще у 1649 р. Сільвестр Косов отримав титул екзарха Константинопольського патріарха, тобто став його намісником. Це вказано і в абревіатурі, яка була зазначена на труні митрополита: «Сільвестр Косів, митрополит Київський, Галицький и всієї Русі, Екзарх Святійшого Апостольського Константинопольського трону». І це ще одне підтвердження того, що він спочив у святій Софії.
Сільвестр Косов — надзвичайно важлива постать у нашій історії. Видатний інтелектуал, книжник, богослов, патріот України, сподвижник Петра Могили. Якщо Петра Могилу називали сонцем, то Сільвестра Косова — місяцем, у якому відбивається світло ідей могилянського відродження.
Попросила окупанта Справити антену А сама швиденько в кварту всипала пургену...
У душевній передмові української журналістки, радіоведучої, авторки та співавторки книжок про сучасну російськоукраїнську війну, укладачки книжок, волонтерки Дар’ї Бурої, яка, зокрема, проголошує: «Пропонуємо доторкнутися і відчути: слова матері, яка чекає дитину з війни, смиренно приймаючи цей вибір найріднішої кровинки; дівчат і дружин воїнів, готових розділити долю коханого та витягнути його своєю любов’ю з будьякого пекла; синочків і донечок, вимушених рости під повітряними тривогами та хаотичними обстрілами, ховаючись у підвалах, дітей, котрі пишуть листи, очікуючи на тата чи маму з фронту; слова старшої людини, що прожила життя і молиться за свій народ; відчути біль українських міст, розбитих російськими бомбами; усвідомити ненависть і зневагу до ворога, а, втім, і силу його здолати.
Зрештою, почуйте слова воїнів, які щосили намагаються відвести кулі і снаряди від найрідніших, пишуть до них про свою любов».
Антологія доречно і зі смаком інкрустована-ілюстрована актуальними і сильними фотографіями.
Історія тут інтегрована в сучасність, що спонукає до компаративу, до емоційних роздумів, що, врешті, і є суттю справжнього мистецтва – як сплаву несумісних енергій.
Тобто усі причетні до творення «Рядків незламності» добре зробили своє діло. Тому ця Книга – справді народний високомистецький арт-факт нашої героїчної епохи, подарунок для нащадків.
Відгук на книгу Рядки незламності: Полімистецький твір. – К.: Друкарський двір
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
