Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ Щороку 8 грудня просвітяни традиційно відзначають день заснування своєї організації. Не став винятком і 157-й день народження. Напередодні цієї дати в центральному офісі ВУТ «Просвіта» імені Тараса Шевченка зібралися активісти, щоб не тільки привітати один одного, своїх побратимів і посестер в регіонах, але й поговорити про наболіле.
Вітальне слово голови ВУТ «Просвіта»
Павла Мовчана було дуже змістовим, бов своєму виступі він зосередився на драматичних подіях в суспільстві під час російсько - української війни і на тому, як громадська організація має впливати на владу, політикум, співгромадян.
Він звернув увагу на проблеми в освітній і культурній сферах, де національна складова не займає належного їй чільного місця.
«На єдиному телемарафоні немає Тараса
Шевченка, у Києві ставлять менори, а де пам’ятники Святославу та Симону Петлюрі? Сьогодні День Святого Миколая (6 грудняред.) проходить майже непоміченим», - зазначив Павло Мовчан і закликав очиститися від скверни, від внутрішніх і зовнішніх ворогів. Він висловив упевненість в українській перемозі, бо на його думку такою є Божа воля.
Членкиня редколегії «Слова Просвіти»
Любов Голота додала, що в тижневику треба більше писати про Ірину Фаріон, розвивати Шевченківську тематику. «Мрію, що колись зможемо видати книгу, присвячену письменникам — просвітянам, починаючи з Юрія Федьковича», - сказала пані Голота.
До зустрічі долучилися онлайн очільники деяких обласних організацій. Зокрема, Петро Шимків з Тернополя поділився досвідом відродження просвітянських осередків у громадах. «В історії кожного села є роль «Просвіти», прагнемо, щоб так було і в сучасному житті, залучаємо до громадської діяльності молодь», - зазначив пан Шимків, а Павло Мовчан привітав побратима з Днем ЗСУ, оскільки два роки Петро Шимків захищав Україну на війні.
Ярослав Пітко зі Львова підтримав колег в прагненні залучати молоде покоління. «Йдемо у виші, в інші навчальні заклади, нам є про кого розповісти з наших краян шістдесятників»,- сказав пан Пітко.
Микола Кульчинський зазначив, що наша школа не виховує національно свідомих людей і тому просвітяни мають компенсувати цю прогалину власними зусиллями. Пан Микола розповів про видавничу програму, яку вдається реалізовувати своїм коштом і презентувати серед юні. Також народний депутат України кількох скликань Микола Кульчинський додав, що критикувати владу потрібно, бо влади приходять і відходять, а Україна вічна.
Народний артист України Іван Дерда у своєму виступі наголосив на необхідності чинити і жити по правді, розповів про заходи, які просвітяни проводять на Буковині і які висвітлюються на шпальтах «Слова Просвіти».
Віталій Міхалевський з Хмельницького розповів про таку родзинку в діяльності просвітян, як увічнення пам’яті Симона Петлюри в Кам’янці — Подільському.
Зустріч просвітян набула особливої врочистості під час заходу в Національному музеї літератури України, який зорганізувала Київська «Просвіта» на чолі з народним артистом України Кирилом Стеценком.
Мистецький парад «Сім свят вогненного духу» присвятили, зокрема, Дню святого Миколая та Дню Збройних Сил України.
Свято розпочалося виступом Кирила
Стеценка, який виконав надзвичайно чутливу композицію на скрипці.
Павло Мовчан виголосив щиру промову і вручив просвітянські нагороди. Ордени «Нестор Літописець» отримали Любов Голота, Галина Дацюк, Ігор Зоц, Сергій Присухін, Микола Васьків,Степан Волковецький, Микола Тимошик, Олена Фещенко, Микола Кульчинський. Медаллю «Будівничий «Просвіти» нагороджені Зоя Ружин, Фергад Туранли. Премією імені Бориса Грінченка відзначені Юрій Работін, Михайло Тимошик.
Своєю чергою Кирило Стеценко вручив подяки та грамоти активістам Київської «Просвіти».
Також новоприйняті просвітяни отримали свої посвідчення. Вітаємо вас, колеги!Неймовірним моментом стало урочисте винесення прапора з логотипом Київської «Просвіти» під пісню «Ой у лузі червона калина» у виконанні Миколи Лисенка.
Присутніх, зокрема, вітали: бандурист
Тарас Яницький, етногурт «Осяйна і Живосил», співак Сергій Файфура, актор Дмитро Лінартович, поетки Ольга Киця, Ольга Ходацька, Ніна Шаварська, бард Тетяна Мирошниченко.
Також своїми талантами дивували діти. Ольга Ходацька прочитала свій вірш і привітала діток зі святом, з Днем Святого Миколая, і подарувала чудові книжечки «Дідусеві оповідання».
Заслужений журналіст України і громадський діяч Сергій Комісаров виголосив промову та представив захисниць і волонтерок.
За відгуками багатьох присутніх це справді був день великої духовної сили.
Підготував Ігор ЗОЦ
ОЛЕКСАНДР БАЛАБКО
ГАЛИНА ДАЦЮК
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ Тижневик "Слово Просвіти"
(індекс 30617) можна передплатити у відділеннях "Укрпошти" за допомогою "Каталогу видань України" І півріччя 2026 року
(стор. 50). Вартість є такою: 1 міс. — 74 грн. 3 міс. — 222 грн. 6 міс. — 444 грн.
Будьмо, друзі, разом!
“Залучення ЄС до переговорів в якості сторони · повинно бути суспільною вимогою українців”. На часі · с. 2сторінка оригіналу ↗ Коли читаєш текст американського “мирного плану” з 28-ми пунктів, то найперше виникає асоціація з розп’яттям Ісуса Христа, якого прибили цвяхами до хреста за те, що благовістив нову добу в бутті людства, і, мабуть, за те, що вигнав ТОРГАШІВ з храму.
Люди доброї волі бачать, що Україна кров’ю своїх синів і дочок рятує не тільки себе, але й Європу, весь цивілізований світ від московитської орди, від наступу сучасного варварства. І саме за це її хочуть розіп’яти теперішні світові ТОРГАШІ.
Російсько-українська війна – це екзистенційна війна між варварством і цивілізацією, між темрявою і світлом, між злом і добром. Це не тільки війна між тоталітарними та демократичними політичними системами. Це – війна цивілізаційна.
“Мирний план” з 28-ми пунктів створили і хотіли нав’язати Україні ті політичні сили в Адміністрації президента США Д. Трампа, які бажають будь-якої миті заплющити очі на московську політику глобального реваншизму та вселенські злочини московитів у війні проти України і ПЕРЕЗАВАНТАЖИТИ відносини з Росією, щоб ПОТОРГУВАТИ.
Коли з’явився цей “мирний план”, президент США Рональд Рейган, мабуть, перевернувся в могилі. В найстрашнішому сні йому не могло приснитися, що колись влада США захоче застосувати його доктрину “мир через силу” не для покарання Росії як агресора, як Абсолютного зла, і не для забезпечення тривалого миру в Європі, а для примушення жертви агресії – України – до капітуляції, що неодмінно послабить європейську цивілізацію і розхитає глобальну безпеку.
Діяння президента Рональда Рейгана створили з США образ лицаря в сяючих обладунках, який по всьому світу бореться за демократію, за звільнення народів від колоніального рабства, за права людини, який протистоїть тоталітарним людиноненависницьким владним режимам, насамперед комуністичним.
Президент Р. Рейган справедливо означив
Радянський Союз як Імперію зла, але не обмежився простою констатацією факту, а повів з нею боротьбу на її знищення саме в рамках доктрини “мир через силу”. Проекція американської сили на регіон Центральної та Східної Європи, на весь простір впливу російської комуністичної імперії – СРСР – створила умови для успішного завершення українцями новітніх національно-визвольних змагань – відновлення української національної державності. Поява самостійної Української держави створила можливість для розбудови нової, більш безпечної, стабільної Європи в її природних цивілізаційних межах. Існування незалежної України на кілька десятиліть скувало експансіоністські амбіції Росії і суттєво підвищило рівень безпеки в європейському регіоні.
“Мирний план” трампівської адміністрації є повною ревізією рейганівської доктрини “мир через силу”. План Трампа повністю заперечує світ, заснований на правилах, відкидає міжнародне право з його засадничим принципом недоторканності кордонів, затверджує в міжнародних відносинах “право сили” взамін “сили права”, виправдовує політику глобального реваншизму та імперського експансіонізму російської влади і воєнного вторгнення Росії в Україну, вбиває державні перспективи існування Українського народу.
“Мирний план” пропонує легітимізувати і закріпити руйнацію Росією існуючого світового порядку, заснованого на правилах, міжнародним правом, ще й освятити це винагородою (бонусами) на кшталт визнання окупованих українських територій російськими територіями, передачею гігантського українського енергетичного активу – ЗАЕС – у власність агресора. І цих бонусів антилюдськості міститься в цьому так званому “мирному плані” більше, ніж може уявити ЦИВІЛІЗОВАНА людина, наприклад, бонус у вигляді повної амністії агресора за воєнні злочини, злочини проти людяності.
“Мирний план” не тільки урівнює агресора і жертву, а ще й виявляє величезну турботу за майбутню долю агресора, зокрема покликаний створити найкращий режим сприяння розвитку воєнного потенціалу Росії на майбутнє. Цим “мирним планом” американські ТОРГАШІ погоджуються на зміну державних кордонів силою, шляхом війни.
“Мирний план” не залишає для Українського народу жодної ділянки державного буття без ВБИВЧИХ обмежень, насамперед у забезпеченні безпеки країни (фіксує відмову України від членства в НАТО взамін на паперові запевнення гарантій безпеки – пункти 7 та 5) та плеканні національної ідентичності (повертає в Україну політику чергового змосковщення). Окуповані агресором українські території де-факто визнаються російськими (пункт 23), що надає першому пункту плану про “підтвердження суверенітету України” знущального характеру. “Мирний план” не тільки зменшує територію України і позбавляє її статусу морської держави, зводячи цей статус лише до “вільного транспортування зерна Чорним морем” (бачення України в статусі сировинного придатку до світової економіки), але й забирає в нас – українців, наш Дніпро, який впродовж тисячоліть відігравав в долі Українського народу роль історичної осі, роль осьового національного символу (пункт 23). За цим планом Росія лише “не перешкоджатиме Україні використовувати річку Дніпро для комерційної діяльності”. Кожне з обмежень щодо України суперечить десяткам й десяткам міжнародних документів та зобов’язанням США.
“Мирний план” з 28 пунктів наскрізь просякнутий ідеологією ТОРГАШЕСТВА, а не базований на міжнародному праві. Отже, під цим планом немає камінної основи, а лише пісок. Святе письмо вчить, що дім, збудований на піску, при першому випробуванні негодою розпадеться. А це означає, що цей план не приведе до справедливого і тривалого миру. Нащо ж самих себе дурить!
Цей план вимагає від українців капітуляції і не залишає для них жодного шансу бути в майбутньому. Він передбачає такі умови капітуляції України, яких не зазнала навіть Німеччина після Другої світової війни. Цього не бачать тільки духовні сліпці та пан Президент.
Те, що Росії не вдалося досягти воєнним шляхом – ліквідувати Українську державу і знищити Українську націю, мав довершити цей “мирний план”.
Щоб вистояти в цій багатоликій бездушній війні і гарантувати державне майбутнє своєму народу, треба діяти спільно владі і суспільству. Але діяти відповідально і жертовно ВСІМ.
Цей план засвідчує жахливу деградацію образу США як оплоту вільного демократичного світу. “Мирний план” перевершує в своєму цинізмі, облуді, аморальності і безвідповідальності Мюнхенський договір 1938 року про розподіл Чехословаччини. І це – трагедія для всієї європейської цивілізації.
І таке диявольство проголошене створенням важливих умов для закінчення війни.
Розумний, небайдужий і відповідальний світ жахнувся від цієї американської пропозиції. Жахнулися мудрі люди не тільки в Україні, але й в країнах ЄС, і в самій Америці. Частина конгресменів-республіканців також забила у дзвони. Європейські лідери зробили заяву, в якій наголосили на недопустимості зміни кордонів силою. Європейці підготували контрпропозиції до “мирного плану”, в яких, за повідомленнями ЗМІ, зокрема, “передбачається повернення під контроль України ЗАЕС та Каховської дамби, а також забезпечення “вільних проходів” (?) по Дніпру та контролю над Кінбурською косою“.
Багато людей жахнулися не тільки від змісту цього офіційного документу американської влади, але й від ультиматуму Президента США, який заявив, що якщо Зеленський не прийме “мирного плану”, то “CША стримають свою підтримку України”. Його висловлювання на кшталт “якщо Зеленському не подобається мирний план США, то він може продовжувати воювати” та “у тебе немає козирів” не можна розцінити інакше як шантаж України, як примушування до капітуляції.
Президент США Д. Трамп визначив
27 листопада, коли в Америці святкують День подяки, терміном, до якого Україна має пристати до цього “мирного плану”. Все це виглядає як якийсь окультизм чи запозичення традицій Радянського Союзу, коли до комуністичних свят приурочували не тільки введення в дію нових промислових об’єктів, але й масові розстріли української інтелігенції, наприклад, в Сандормосі, де за кілька днів було розстріляно 1111 в’язнів ГУЛАГу. Розстріл цей було здійснено “на ознаменование” 20-річчя так званої “октябрьской социалистической революции”.
Д. Трамп в черговий раз застосував тактику наскоку й нахрапу. На щастя, перший випад американців був відкинутий зусиллями українців та європейців. Однак, Адміністрація Президента Трампа продовжує тиснути на Україну, встановивши “агресивні” строки для підготовки остаточного варіанту “мирного плану” і представлення його російській стороні.
В неділю, 23 листопада, в Женеві відбулися переговори між делегаціями США та України, в яких не брали участь європейські дипломати. Формат участі європейців в цих переговорах дуже поверхово висвітлений в українських ЗМІ. Є тільки повідомлення про те, що перед переговорами з американцями українці матимуть зустріч з європейськими дипломатами. Отже, європейці не були стороною переговорів.
Після переговорів в Женеві Білий дім та
Офіс Президента В. Зеленського спільно заявили про підготовку “оновленого і доопрацьованого” “мирного плану” (як рамкового документу). В цьому повідомленні говориться також про “суттєвий прогрес” у напрямку припинення війни Росії проти України, а також задекларовано, що “cторони підтвердили, що будь-яка майбутня угода має цілковито поважати суверенітет України та забезпечити стійкий і справедливий мир”. Про залученість європейців до вироблення мирного плану сказано дуже загально, а саме, що сторони погодилися ”підтримувати тісний контакт із європейськими партнерами”.
Українські дипломати заявили про продуктивність переговорів і закликали українців “зберігати спокій…, що б не трапилося”. Конкретики про “нову” версію “мирного плану ” дуже мало, щоб стверджувати, що українській владі вдалося уникнути більшості прямих і потенційних екзистенційних небезпек для України, які містилися в попередньому плані. Більше того, є ряд ознак, що ці загрози залишися, що випливає із заяв про віднесення особливо чутливих питань “мирного плану” на розгляд президентів України і США. Розраховувати, що на базі “мирного плану” з 28-ми пунктів можна створити прийнятну для України та Європи, і не шкідливу для США, угоду про закінчення війни є великою ОМАНОЮ, бо цей план всуціль заснований на хибних базових ідеях, які є ревізією існуючого міжнародного права.
Геть ілюзії! Небезпека не відступила! Небезпека мімікрувала! Чому?
Перше. Ми не знаємо, які пункти з “мирного плану” вилучені, а які залишилися чи зазнали уточнень. З повідомлень ЗМІ напрошується висновок, що у ключовому питанні – питанні гарантування територіальної цілісності України – домовленостей немає. А це насторожує, бо означає, що політика задобрювання агресора українськими територіями з боку США продовжується, що водночас підважується і питання гарантування суверенітету України, як його трактує міжнародне право і національне законодавство. Для прикладу звернемося до Декларації про державний суверенітет України. Декларація “проголошує державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в МЕЖАХ ЇЇ ТЕРИТОРІЇ …”. То на якій території України буде підтверджено суверенітет України? (пункт 1).В міжнародно визнаних кордонах 1991 року? А саме так повинно бути! Чи за виключенням окупованих Росією українських територій під час війни, яка вже завершує своє дванадцятирічне коло? Це не ті питання, які треба утаємничувати від українців і світової громадськості. Ціна питання – бути чи не бути Українській державі і Українському народу. Бути чи не бути Європі загалом.
Друге. Куди поділися європейці? Як нам вдалося їх загубити в переговорному процесі з США?
Ці питання виводять на важливу проблему про формат переговорів з вироблення “мирного плану”. За жодних умов не можна було погодитися (і погоджуватися далі) на вироблення плану закінчення війни тільки в рамках двостороннього формату переговорів: Україна – США. Україна з Європою – в одному човні. Безпека України – безпека Європи. Лідери європейських демократій свідомі того, що легітимізація і формалізація російського силового підриву кордонів є для Європи скринькою Пандори, джерелом нових воєн. І вижити в цьому човні в теперішньому політичному та безпековому штормі можна тільки за умови узгодженого і спільного веслування українців і решти європейців. Не можна віддавати питання про територіальну цілісність і недоторканість кордонів України, яке пронизує все міжнародне право, і яке є дуже важливим для країн європейського терену, на розсуд влади двох країн, а тим більше на відкуп двох президентів. Надто тоді, коли із-за спини Д. Трампа в “мирному плані” виглядає московський варвар.
Тому вироблення рамкової угоди, а тим більше “мирного плану”, про припинення війни повинне відбуватися в тристоронньому форматі: Україна – Європа – США. Це життєво важлива умова для всіх, а особливо для України і країн ЄС.
Досвід Нормандського формату, коли
США (на противагу Женевському формату) залишилися осторонь процесу припинення російської агресії проти України, мають врешті-решт чомусь навчити українську владу. Навчити українське керівництво не залишати осторонь європейців в ранзі консультантів, а робити їх стороною троїстого (Україна – США – ЄС) формату переговорів про закінчення війни.
Залучення ЄС до переговорів в якості сторони – повинно бути СУСПІЛЬНОЮ ВИ МОГОЮ українців.
В ЗМІ є повідомлення (а диму без вогню не буває) про те, що Адміністрація Трампа, не кажучи вже про Росію, воліє остаточно витіснити європейців з переговорного процесу і створити переговорний трикутник “Україна – США – Росія”.
Коли США погодилися на роль головного миротворця у війні Росії проти України, то Україна має стояти по праве плече США разом з Європою, а по ліве нехай стоїть тільки Росія.
Третє. Насторожує легкість, з якою деякі експерти та блогери, а також політики, почали мало не вихваляти “мирний план” з 19-ти пунктів, пропагувати те, чого вони не бачили, але судять з куцих слів учасників переговорів та куцих заяв президентів України та США. Чомусь не віриться, що з документа, засадничо хибного в своїй основі, можна частковими змінами швидко створити щось якісно нове. Треба дивитись в корінь – в “мирний план” з 28-ми пунктів!
Висновок. Небезпека не минула! Брехня переодяглася в одіж правди! І тому нікуди не ділася!
На часі 3 · “Не треба політикам ховатися за мантрами швидкого миру. Швидкого миру не буде!” · с. 3сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
Україні треба бути в одній зв’язці з Європою і в переговорах з США, і в переговорах з Росією, і в переговорах України і США з Росією.
Українцям потрібно відбити цей черговий
“зненацький” наскок Трампа на Україну, але не для того, щоб знову згаяти час, як це спостерігалося від “наскоку” до “наскоку” впродовж майже року, а для того, щоб посилити суспільний рівень мобілізації в усіх сферах національного буття для значно потужнішого опору агресору, як на фронті, так і на міжнародній арені. І не попасти в дипломатичну пастку, яка веде Україну до капітуляції.
Якщо під час розгортання Росією в 2022
році Великої війни московитів зупинила небувала самоорганізація і самомобілізація та протидія ворогу найширших верств українського громадянства, то нині суспільна активізація в значній мірі залежить від дій влади, від її готовності об’єднатися і здійснити кроки на суттєве покращення якості державного управління. Політики мають показати громадянам приклад безкорисливого, самовідданого, жертовного і відповідального служіння Вітчизні. Політики власним прикладом мають показати суспільству, що в них немає інших інтересів, окрім бажання перемогти ворога і зберегти державу та націю. Вони повинні продемонструвати готовність до відповідальної політики.
Український народ нині перебуває в найкритичнішому періоді війни. Небезпеки чатують на Український народ як на гарячому фронті, так й на фронті дипломатичному. В такій ситуації потрібні неординарні дії влади, особливо відповідальні дії політиків. Історичний досвід рясніє такими прикладами, якими необхідно скористатися.
В теперішній ситуації адекватною відповіддю на загрози на фронті та в дипломатичній сфері є формування влади національної єдності з УРЯДОМ НАЦІОНАЛЬНОГО ПОРЯТУНКУ. Уряд національного порятунку – це не просто заміна діючого уряду іншим, а формування уряду в такому складі міністрів, якому довірятиме суспільство. Формування уряду національного порятунку потребує такої парламентської більшості, яка здатна буде здійснити відбір кандидатур на посади міністрів не на основі вузько партійних інтересів, а через призму імперативних вимог щодо патріотичних, моральних та професійних якостей претендентів.
Україна потребує влади, яка діятиме в парадигмі забезпечення ВИЖИВАННЯ Українського народу, для чого має працювати на забезпечення значно вищого рівня суспільної мобілізації в усіх сферах національного буття.
Не треба політикам ховатися за мантрами швидкого миру. Швидкого миру не буде! Швидкий мир веде до капітуляції, до капітуляції з втратою перспектив існування Українського народу, з попереднім перенесенням війни на всіх громадян в усіх куточках України.
Політикам з різних таборів не треба кивати з претензіями один на одного в небажанні творити уряд національного порятунку, а нарешті зважитися на реальні кроки по його формуванню. Такими реальними кроками в цьому напрямку є скликання Форуму патріотичних сил для схвалення ідеї створення уряду національного порятунку. Цей Форум повинен ухвалити звернення до влади в усіх її статусах та фракціях з вимогою провести національний Круглий стіл за участю Президента В. Зеленського, який дасть старт процесу формування політичними силами уряду національної єдності.
Польща йшла до очищення влади і свого відродження через національний круглий стіл.
Велика Британія йшла до перемоги у війні з гітлерівською Німеччиною через формування уряду національної єдності. Антагоністичні політичні розбіжності між різними партіями не завадили в 1940 році після нападу Німеччини на Велику Британію створити в парламенті “Туманного Альбіону” унікальну парламентську більшість і унікальний уряд. Із 615 парламентарів 604 ввійшли в парламентську більшість. Всі партії, представлені в парламенті, мали своїх представників в уряді, в межах якого існував Кабінет воєнного часу.
Однак, в теперішній ситуації першочерговим завданням української влади є уникнення капітуляції через дипломатичну поразку. Д. Трамп у своєму прагненні закінчити російсько-українську війну за будь-яку ціну штовхає де-факто керівництво України і Український народ через “мирний план” до капітуляції. Терміновим завданням української влади і українського суспільства є відвернути цю загрозу.
Українська влада повинна усвідомлювати відповідальність за свою діяльність на дипломатичному фронті і не дати втягнути Україну в згубні для неї “мирні плани”, які ведуть до капітуляції. Українське суспільство повинне знову продемонструвати здатність до самоорганізації та мобілізації для швидкого посилення опору агресору на всіх фронтах. Українська громадськість не повинна спостерігати збоку за процесом творення любителями поторгувати з росіянами “мирних планів”, від тільки появи яких в нас вже кістки болять.
Щоб вистояти в цій багатоликій бездушній війні і гарантувати державне майбутнє своєму народу, треба діяти спільно якісно оновленій владі і суспільству.
Іван ЗАЄЦЬ
У згортку старого рушника, вишитого в рік Голодомору, були приховані ці 25 казенних відповідей та 25 її листів, написаних у пошуку правди заради «для світлої пам’яті правди про мого батька і чесного імені моїх дітей і внуків».
Це – крик душі українського народу, вічна пам’ять про неоплачений борг перед поколінням, яке каторжно працювало і мовчало, щоб ми могли жити. Місія діяспори та нові чинники Професор Тимошик акцентував на чинності діаспори, яка навіть у розсвареному стані залишається живосилом нації, створюючи архіви та видаючи книги, що руйнують «русскій мір» зсередини (як, наприклад, контрабандна література ОУН- УПА). Окремо він відзначив Івана Огієнка – найбільш гнаного й заборонюваного комунобільшовицькою владою міністра освіти і віровизнань часів УНР, чий рукописний архів у Канаді, за його заповітом, має бути повернений в Україну. «Немає мови – нема народу. Нема народу – нема нації. Нема нації – нема держави. Нема держави – немає мови. Все» – ця формула Огієнка, озвучена професором, є дорожньою картою нашого виживання.
***
Ця зустріч, блискуче розпочата вступною промовою ректорки Дідковської та продовжена глибоким аналізом професора Тимошика, була не просто презентацією. Це був заклик до єдності в головному: захисті нашої національної ідентичності та рятуванні Української України! Давайте спільно стверджувати Українську Правду!
На світлинах зліва направо: 1. Професор Микола Тимошик дарує свої книги ректору УВУ професорці Ларисі Дідковській. 2. Професор Микола Тимошик презентує проєкт "Запізніле вороття". 3. Дискусія після лекцій.
На часі 3 · “Не треба політикам ховатися за мантрами швидкого миру. Швидкого миру не буде!” · с. 3сторінка оригіналу ↗ В Українському Вільному Університеті (Ukrainische Freie Universität) відкривали таїну й силу «Запізнілого вороття» на мультимедіалекції професора Миколи Тимошика
Лілія БОНДАРЕНКО, докторка філософії Українського Вільного Університету, Мюнхен
Скажу без перебільшення: друга публічна лекція київського професора Миколи Тимошика в Мюнхені (перша була для громади катедрального собору Св. Покрови і Св Андрія УГКЦ) назавжди вкарбується у літопис Українського Вільного Університету як день глибокого емоційного та інтелектуального потрясіння.
Університет, що протягом десятиліть є незламним форпостом української думки в Європі, приймав видатну постать – професора Миколу Тимошика, чия 25-річна колосальна праця стала не просто науковим дослідженням, а справжнім чином повернення історичної пам’яті.
Про вагу зустрічі – з представлення ректорки
Вступне Слово, сповнене ваги зустрічі розпочалася з глибокої та змістовної промови ректорки Українського Вільного Університету, професорки Лариси Дідковської. Вона наголосила, що особлива честь приймати такого визначного гостя, чия праця має надзвичайну вагу для утвердження української національної свідомості та протидії імперським міфам.
«Сьогодні наш університет має особливу честь приймати видатну постать української науки, журналістики та видавничої справи – Миколу Степановича Тимошика. Ця зустріч є знаковою, адже вона присвячена глибокому, багаторічному дослідженню, яке має надзвичайну вагу для утвердження української національної свідомості та протидії імперським міфам», – наголосила пані ректорка, відкриваючи подію.
Її слова надали особливої значущості мультимедіапрезентації його унікального освітньо-науково-видавничого проєкту,
з яким професор уже побував у кількох країнах заходу. І незміно мав широку прихильність і зацікавленість численних слухачів. Назва цього проєкту глибинна за змістом: «Запізніле вороття»: українська правда і «русскій мір» із архівів західної діяспори та колишніх радянських спецфондів: непізнані уроки».
Відповіді на болісні питання Зі стін УВУ пролунали гострі, болючі питання, які стосуються самої сутності нашого буття:
-Чому світ так довго дивився на Україну крізь московські окуляри?
-Чому російські агресивні наративи (про
„не окрему націю“, „несвоєрідну мову“, „створення України Леніним“) досі знаходять своїх прихильників?
-Якими є Чин і Місія української діяспори та всієї України в час війни?
Професор Mикола Тимошик – людинаепоха, невтомний воїн на полі українського слова – надав відповіді, ґрунтовані на архівних документах, які десятиліттями були заборонені та приховані.
«Ми маємо подивитися на власну національну історію в європейському, а не російському контексті», – наголосив Микола Степанович, представляючи свою працю.
«Запізніле вороття» як повернення кожного з нас до свого національного «я»
Проєкт «Запізніле вороття» – це колосальна праця у 65 томах (з них 30 томів одноосібно написані самим автором і 35 – упорядковані й видані ним з власними передмовами і науковими примітками). Тексти написані за принципом non-fiction (невигадки), де головний герой – це документ та людська доля.
Микола Степанович з болем показав, як систематично і з якою підступністю «русскій мір» століттями нищив нашу ідентичність. Виділю тут кілька його аспектів.
1. Інформаційний вакуум. Навіть у найбільших бібліотеках світу на одну книгу про Україну припадає тисяча про Росію.
2. Крадіжка історії. Міфи про Івана Федоровича як „першого друкаря“, замовчування друкарства у Львові 1460 року, пов’язаного з іменем Степана Дропана, – це свідоме стирання нашої самостійності.
3. Знищення Села. Двотомник «Село»
професора Тимошика – це гімн і реквієм українському селу, генетичній колисці нації, яке було знищене в ході колгоспної системи та бездумного олігархічного землекористування.
4. Розстріляні Університети. Наші виші,
створені чужинською владою для колонізації та асиміляції, придушували національно свідомих особистостей. Як-от героя його чотирьох книжок Івана Огієнка – вигнали з університету св. Володимира через те, що першим почав викладати свій курс у березні 1917-го українською.
«Спершу пропаганда, а потім танки» –
цей жахливий принцип російської політики став ключовим лейтмотивом мультипрезентації про „змосковлення» України, зокрема, Буковини.
Скриня матері: найглибший борг Найбільш емоційною частиною стало представлення книги «Материн заповіт у рушнику 1933-го», присвяченої його напівграмотній матері. Знаючи про працю сина в пресі комуністичної доби, тихо і наполегливо, 15 років, писала листи у радянські інстанції, аби дізнатися правду про свого батька, діда Миколи Степановича, висланого як куркуля на Соловки у 1933 році за незгоду іти до колгоспу.
З роси і води! 4 · “Ювіляр має досить значний внесок у підготовку · кадрів вищої кваліфікації. Під його науковим керівництвом · захищено 15 кандидатських та 3 докторські дисертації”. · с. 4сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
героїчну боротьбу за волю і свою державу, причини колоніального минулого, геноцид нації і як наслідок відсутність провідної верстви, яка не зуміла використати стихійний потяг українства до свободи й відродження державності, що ми спостерігаємо і сьогодні.
За його участі розроблені та запроваджені освітні навчальні програми з багатьох дисциплін українознавства. Щоб забезпечити ефективне вивчення цих навчальних предметів колективом кафедри було підготовлено близько 20-ти навчальних і навчально-методичних посібників.
Вагомий внесок ювіляра у наукову та громадську діяльність Університету. Він є автором 7 монографій, 8 навчальних посібників, укладачем і відповідальним редактором 18 збірників наукових праць, понад 200 наукових і навчально-методичних досліджень, зокрема й у міжнародних та українських фахових виданнях. Впродовж 1995-2025 рр. за його ініціативою й керівництва колективом кафедр організовано понад 20 міжнародних та всеукраїнських конференцій, круглих столів з актуальних проблем історії та етнології та культури України, за участі вчених з України, Польщі, Білорусі, Болгарії, Словаччини.
Кафедра етнології і краєзнавства на чолі з професором Петром ЧЕРНЕГОЮ успішно здійснила два прикладних дослідження у межах держбюджетних замовлень університету з проблем ролі етнонаціонального чинника в системі навчання і національно-патріотичного виховання молоді України. Наукова робота колективу відображена у п’яти номерах його періодичного видання збірнику наукових праць «Україна в етнокультурному вимірі століть» та колективної монографії «Національна політика радянського комуністичного режиму щодо українського та польського народів (1920-1940 рр.)».
Завдяки плідній діяльності ювіляра вперше було налагоджено співпрацю з науково-освітніми установами Польщі: Краківською педагогічною академією, Інститутом гуманістичних наук Вроцлавської політехніки. Багаторічна ефективна взаємодія колективів кафедр, які очолював професор Петро ЧЕРНЕГА, склалася з провідними гуманітарними академічними установами: Інститутом етнонаціональних та політичних досліджень імені Івана Кураса НАН України, Інститутом історії України НАН України, Інститутом мистецтвознавства, фольклористики і етнології імені Миколи Рильського НАН України, а також з провідними університетами України, зокрема з Київським національним університетом імені Тараса Шевченка.
Ювіляр має досить значний внесок у підготовку кадрів вищої кваліфікації. За його наукового керівництва і консультування 15 аспірантів і викладачів захистили кандидатські, а докторанти – 3 докторські дисертації.
Професор Петро ЧЕРНЕГА і колектив кафедр, які він очолював, приймали активну участь у популяризації об’єктивних наукових знань з трагічної й героїчної історії нашої нації, зокрема, у виступах на радіо й телебаченні. Патріотизм вченого щирий, а не показний. Любов до рідної землі виховали у нього ще його батьки. Його діяльність сприяла виховано тисяч українських патріотів, учителів-випускників Університету імені Михайла Драгоманова. Викладачі та аспіранти кафедри, яку він очолював, приймали активну участь у «Помаранчевій революції» та «Революції Гідності», волонтерській роботі, а доценти Сергій Горохов, Володимир Лущай, аспіранти Владислав Швець, Денис Пасічник, Денис Татко добровільно стали до лав ЗСУ на захист Батьківщини. Денис Татко загинув у боротьбі з російськими окупантами.
Враховуючи активну життєву позицію професора Петра ЧЕРНЕГИ та його діяльність, спрямовану на виховання національної та політичної свідомості молоді, збереження й захист ідентичності українців, його було обрано членом центрального правління ВУТ «Просвіта» імені Тараса Шевченка, членом правління Національної асоціації дослідників геноциду українців і заступником голови Міжнародної асоціації дослідників геноциду українського народу.
Досить ефективною є багаторічна співпраця ювіляра з Головою ВУТ «Просвіта» імені Тараса Шевченка Павлом Михайловичем Мовчаном. Товариством «Просвіта» за участю представників науковоосвітніх установ та творчих організацій проведено десятки заходів, конференцій, круглих столів присвячених актуальним соціально-політичним та історико-культурницьким проблемам.
Визначальними особистісними рисами ювіляра були і залишаються величезна любов і відданість Батьківщині, працелюбність та працездатність, Петро ЧЕР НЕГА самовіддано працює сам і «запалює» до ефективної праці своїх колег. Користується повагою серед професорсько-викладацького складу та студентського загалу рідного Університету, а також серед представників науково-освітніх колективів інших установ та творчих організацій.
Сільський хлопчина, який зростав у злиденному повоєнному селі на Київщині, завдяки наполегливій праці, став відомим українським ученим, громадським діячем, органічно поєднав у собі талант науковця, педагога, просвітянина з мудрістю наставника для молоді та нової генерації патріотів України. Визначальними ознаками його характеру є людяність, гуманізм та природне бажання прийти на допомогу тим, хто її потребує. Життєвий шлях та творчі досягнення Петра ЧЕРНЕГИ дійсно стали прикладом для його колег та численних учнів: студентів, аспірантів, докторантів.
Побажаємо ЮВІЛЯРУ міцного здоров’я,
нових творчих здобутків на ниві української історичної науки й боротьби за відродження й захист Української держави.
З води і роси Вам, шановний Петре Макаровичу!
ції, готовий працювати в умовах складних викликів і формувати безпечне майбутнє.
Професія в центрі концепції «Єдиного здоров’я»
Світова ветеринарна спільнота працює в межах концепції One Health («Єдине здоров’я»), яку офіційно визнали ООН, ВООЗ, FAO, WOAH та Європейська комісія. Її сутність очевидна: здоров’я людей, тварин і довкілля є нерозривно пов’язаними.
Лікар ветеринарної медицини – один із ключових «архітекторів» цієї концепції. Його робота формує бар’єр між вірусами та людством, між інфекціями і тваринницькими підприємствами, між екологічними ризиками та безпечними продуктами харчування.
Він не просто лікує. Він попереджає спалахи, контролює якість кормів і ветеринарних препаратів, бере участь у моніторингу хвороб, забезпечує стабільність продовольчого ланцюга й захищає здоров’я суспільства на національному рівні, що є частиною системи продовольчої безпеки.
З роси і води! 4 · “Ювіляр має досить значний внесок у підготовку · кадрів вищої кваліфікації. Під його науковим керівництвом · захищено 15 кандидатських та 3 докторські дисертації”. · с. 4сторінка оригіналу ↗ Володимир Скляр, доктор історичних наук, професор
Лише той життя й свободи вартий,
хто йде за них щодня у бій.
Йоганн Гете
10 грудня 2025 р. виповнюється 80 років відомому українському вченому, педагогу, доктору історичних наук, професору УДУ імені Михайла Драгоманова Петру Макаровичу ЧЕРНЕЗІ. Ювіляр народився у селі Терешки Сквирського повіту Київської області у багатодітній сільській родині. Непереборне бажання вчитися вело сільського хлопчину до навчання у початковій школі, потім семирічній у селі Шаліївка на відстані 7 км від батьківської хати. Середню освіту здобував у селі Антонів, долаючи щодня 14 км шляху полями і ярами.
Досить довгим і тернистим був життєвий шлях на науково-педагогічній ниві. Після закінчення середньої школи, щоб вирватися з колгоспу, вступає до Білоцерківського технічного училища № 4, яке закінчив з відзнакою та був направлений на будівництво Київської гідроелектростанції у місті Вишгороді. У 1964–1967 рр. проходив дійсну військову службу у Групі радянських військ на території Східної Німеччини (НДР). Зразу після демобілізації працював фрезерувальником на Київському авіаційному заводі, а з 1968 року слюсарем Автотранспортного підприємства № 1 «Головкиївміськбуду». Маючі природні організаційні здібності активно включився у громадську роботу. Сприяли йому в цьому людяність та любов до української пісні та музики, закладені родиною. У 1969 р. вступив на навчання до Київського музичного вечірнього училища імені Миколи Лисенка по класу скрипки. Натомість складні життєві обставини не дали здобути музичну освіту.
Кардинальні зміни у долі Петра ЧЕРНЕ
ГИ розпочалися у 1970 р., коли він вступив на вечірнє відділення історичного факультету Київського державного університету імені Тараса Шевченка. Закінчив навчання з відзнакою у 1976 р. здобувши спеціальність викладача історії і суспільствознавства. В університетські роки у нього з’явився хист до дослідницької роботи та викристалізувалося бажання стати дослідником історії свого багатостраждального народу. Початком реального втілення його мрії стала праця, ще у період навчання в Університеті, в Інституті історії Академії наук Української РСР, куди ювіляр перейшов працювати у 1974 р. начальником відділу кадрів, а згодом зайняв посаду молодшого наукового співробітника. За керівництва провідного українського вченого з історії Другої світової війни доктора історичних наук, професора Михайла Коваля молодий дослідник розпочав роботу над кандидатською дисертацією. Проте важка атмосфера у цій науковій установі змусила молодого науковця дописувати наукове дослідження у вільний час після роботи в автопарку, куди за непереборних обставин повернувся ювіляр.
Лише у 1982 р. працюючи старшим лаборантом кафедри історії СРСР Київського державного педагогічного інституту він захистив кандидатську дисертацію. У 1983 р. перейшов на викладацьку роботу до Київського політехнічного інституту, де працював до 1993 р. на посадах старшого викладача та доцента кафедри історії КПРС (з 1987 р. кафедри історії).
З 1993 р. і донині науково-педагогічна та громадська діяльність Петра ЧЕРНЕГИ пов’язана з Національним педагогічним університетом імені Михайла Драгоманова (з 2023 року Український державний університет імені Михайла Драгоманова), де він пройшов шлях від доцента до завідувача кафедр. В Університеті, де ювіляр працює 34 роки, зокрема за підтримки ректора – академіка Віктора Андрущенка повністю розкрилися його науково-педагогічні та організаційні здібності.
Професійна діяльність вченого характерна пошуком нових освітніх програм, що сприятимуть відродженню державності, розвитку національної культури. У 1993 р. дослідник розробив навчальну програму та почав викладати нову дисципліну «Історія української культури». Науковий та педагогічний талант ювіляра розкрився коли він очолив з 1994 року кафедру історії слов’ян і українознавства, а з 2006 року кафедру етнології і краєзнавства та став натхненником й одним із організаторів підготовки вчителів українознавства, впровадження у навчальний процес новітніх гуманітарних дисциплін.
Значущою суспільною потребою для професора Петра ЧЕРНЕГИ стало служіння Україні й своєму народові на ниві освіти і науки. Для ювіляра виховання майбутніх вчителів справжніми патріотами своє Батьківщини, проповідниками національної ідеї, глибоко обізнаними з українською етнічною культурою, історією, мовою, викорінення величезного і потужного пласту неправди та ідеологем з історії рідного народу, формування української етнологічної та українознавчої школи задля давно назрілої етнологізації гуманітарної науки в Україні, як вагомого чинника збереження національної ідентичності українців, стало головним завданням всього його життям, ідеєю самореалізації, як особистості педагога і вченого.
У лекціях, виступах на конференціях,
радіо і телебаченні, в наукових дослідженнях професор Петро ЧЕРНЕГА науково обґрунтовано висвітлює етнічну історію України та її народу, його багату культуру,
З роси і води! 4 · “Ювіляр має досить значний внесок у підготовку · кадрів вищої кваліфікації. Під його науковим керівництвом · захищено 15 кандидатських та 3 докторські дисертації”. · с. 4сторінка оригіналу ↗ Лікар ветеринарної медицини – фах майбутнього, це професія, що поєднує науку, етику та відповідальну турботу.
Сучасний світ змінюється з неймовірною швидкістю. Щодня перед людством постають нові виклики: зміни клімату, глобальні епідемії, небезпечні зоонози, питання харчової безпеки, етичне ставлення до тварин та сталий розвиток аграрної сфери.
У центрі цієї турбулентної реальності стоїть фахівець, який поєднує глибоке розуміння природи, клінічне мислення й щире прагнення допомагати. Це – лікар ветеринарної медицини.
Професія лікаря ветеринарної медицини давно вийшла за рамки уявлення про «лікаря для тварин». Сьогодні це – ключова складова національної безпеки, громадського здоров’я та наукового прогресу.
Це фахівець, який працює на перетині біології, медицини, зоотехнії, фармації, технологій та аналітики. Він одночасно – спостерігач і дослідник, клініцист і фармаколог, біоетик і менеджер.
Ветеринарна медицина – професія,
що змінює долі
Тварини не говорять. Вони не скажуть,
що їх турбує, не вкажуть на симптоми.
Тому лікар ветеринарної медицини – це не лише фахівець, а й уважний детектив, емпатійний співрозмовник і стратегічний мислитель. Його завдання – розпізнати невидимі загрози, запобігти хворобі, врятувати життя.
Це професія, яка не пробачає поверхневості. Той, хто обирає шлях лікаря ветеринарної медицини, не шукає легких рішень – він шукає сенс. Адже ветеринарна медицина – це відповідальність за живе.
Від роботи в приватній клініці для домашніх улюбленців – до прийняття стратегічних рішень у боротьбі з африканською чумою свиней. Від оперативного втручання на фермі – до розробки національних протоколів безпечного виробництва харчових продуктів.
Лікар ветеринарної медицини сьогодні –
це багатогранний фахівець нової генера
Бути лікарем ветеринарної медицини – означає стояти на варті здоров’я не лише тварин, а й усього світу
Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
“Професія лікаря ветеринарної медицини давно вийшла за рамки уявлення про «лікаря для тварин». Сьогодні — це ключова складова національної безпеки”. Суспільство
Вибір серця й розуму Скільки існує людство – стільки існує потреба в людях, які лікують тварин. У давнину це були цілителі, згодом – ветеринари-конюхи, а сьогодні – фахівці з науковим ступенем, які працюють з найновішими біотехнологіями, біобезпековими протоколами, штучним інтелектом.
Проте навіть серед стрімких змін незмінним лишається головне – емпатія. Той, хто обирає ветеринарну медицину, має глибоку здатність співчувати, критичне мислення, допитливість, витримку й делікатність. Лікар ветеринарної медицини – це не професія «на певний час», а покликання на все життя. І саме тому цей шлях обирають найкращі.
Факультет ветеринарної медицини
НУБіП України - серце фахової освіти
«Тут народжується фах, гартується характер і формується світогляд лікаря ветеринарної медицини»
Національний університет біоресурсів і природокористування України – це не просто виш. Це екосистема, в якій наука, освіта й реальна практика щодня об’єднуються заради майбутнього. І саме факультет ветеринарної медицини - один із тих магнітів, навколо якого вибудовується репутація НУБіП як флагмана ветеринарної освіти в Україні.
Це факультет, де не просто навчають лікувати – тут вчать розуміти життя. Від клітини – до цілісного організму. Від першої лекції з анатомії – до участі в міжнародних проєктах. Саме тут формується професіонал, готовий до викликів XXI століття й відповідальний за безпечне майбутнє суспільства.
Освітній простір, де знання мають практичну цінність
НУБіП України – потужний центр фахової освіти, де навчається понад 30 тисяч здобувачів освіти у 54 бакалаврських і 70 магістерських програмах. Серед цього розмаїття факультет ветеринарної медицини посідає особливе місце. Це освітньо-наукова платформа, що поєднує академічні традиції, сучасні інновації та міжнародні стандарти підготовки.
Програма підготовки лікаря ветеринарної медицини в НУБіП охоплює весь спектр сучасних дисциплін: від загальної біології, анатомії та фізіології – до клінічної діагностики, ветеринарної фармакології, хірургії, репродуктології, інфекційних хвороб і ветеринарно-санітарної експертизи.
Кожен модуль здобувачі освіти опановують через лабораторні роботи, практичні заняття та клінічні тренінги, що дозволяє закріплювати знання на практиці й формує справжні професійні компетенції.
Студенти навчаються в центрі столиці – в зеленому кампусі з науковою інфраструктурою європейського рівня
Кампус НУБіП України – це справжнє
«місто в місті». Лісопаркова зона, сучасні гуртожитки, лабораторії, спортивні майданчики, ботанічний сад, власна ветеринарна клініка та навчально-дослідні господарства створюють середовище, де здобувач освіти не просто отримує знання – він живе та розвивається в атмосфері, яка надихає на професійний і особистісний ріст.
Факультет має лабораторії анатомії, гістології, фізіології, фармакології та мікробіології. Тут обладнані сучасні симуляційні центри, функціонує власна ветеринарна клініка та музей анатомії. Практична підготовка проходить не лише в стінах університету, а й у навчально-дослідних господарствах та на підприємствах партнерів, що забезпечує здобувачам освіти цілісне розуміння професії.
Практика з першого курсу, міжнародний досвід - з другого
На факультеті ветеринарної медицини не чекають п’ятого курсу, щоб здобувач «нарешті побачив хвору тварину». З першого року навчання майбутні лікарі ветеринарної медицини активно долучаються до практичних занять. А вже з другого курсу вони мають можливість брати участь у міжнародних стажуваннях у провідних університетах Європи.
НУБіП України є активним учасником європейських академічних альянсів EUgreen та UNIgreen. Реалізуються спільні програми з університетами Німеччини, Польщі, Франції та Чехії. У 2024 році університет очолив рейтинг за кількістю отриманих патентів серед закладів вищої освіти.
У 2025 році Європейська асоціація закладів вищої освіти у ветеринарній медицині затвердила звіт за результатами акредитації факультету ветеринарної медицини НУБіП України та рекомендувала здійснити наступний етап повноцінного акредитаційного візиту з подальшим вступом до складу асоціації. Факультет відповідає європейській системі оцінки якості освіти, що є важливим кроком на шляху до інтеграції у європейський простір ветеринарної освіти.
Випускник факультету - практик і мислитель
Сьогодні бізнес шукає не лише власника диплома, а компетенції. Факультет ветеринарної медицини орієнтований на мультидисциплінарність. Тут готують фахівців із критичним мисленням, здатних приймати рішення в умовах невизначеності, працювати з даними, розуміти глобальні тренди.
Випускники – спеціалісти, які можуть працювати в клініках, лабораторіях, міжнародних проектах, державних органах ветеринарного нагляду, фармацевтичних компаніях, аналітичних установах.
Академічна родина, яка підтримує й надихає
Навчання на факультеті ветеринарної медицини НУБіП України – це не лише дисципліни та екзамени. Це атмосфера взаємоповаги, партнерства та спільнота однодумців. Здобувачі освіти з перших курсів долучаються до наукових досліджень, працюють у студентських наукових гуртках, виступають на конференціях і реалізовують власні проєкти під менторством досвідчених викладачів.
Кафедра фізіології хребетних і фармакології – лабораторія знань
«Фармакологія – це розмова з організмом. Фізіологія – вміння його слухати». Справжній лікар ветеринарної медицини – це не лише майстер клінічного втручання, а й тонкий аналітик живого організму. На перехресті цих знань працює Кафедра фізіології хребетних і фармакології – простір, де здобувач освіти починає розуміти, що насправді означає «лікувати».
Унікальна кафедра з подвійною природою
Об’єднання фізіології та фармакології в межах однієї кафедри є винятковим і стратегічно обґрунтованим. Ці дисципліни нерозривно пов’язані: неможливо призначити ліки, не розуміючи, як працює організм.
На кафедрі здобувачі освіти опановують фізіологію систем організму хребетних, загальну та спеціальну фармакологію, фармакокінетику, фармакодинаміку, лікарські рослини у ветеринарній медицині, токсикологію та клінічну фармакологію.
Це не просто теорія – це живе знання, яке застосовується в кожному клінічному випадку.
Лабораторії, де студент – дослідник На кафедрі функціонують навчальні лабораторії з фізіології, фармакології, токсикології. Студенти проводять експерименти з вивчення впливу різних речовин на тваринні організми, аналізують фармакологічні ефекти препаратів, досліджують біологічну дію лікарських рослин, вивчають механізми нейрогуморальної регуляції, моделюють клінічні ситуації.
Викладання ведеться з використанням інтерактивних платформ, мультимедійних візуалізацій. Такий підхід дозволяє майбутнім лікарям ветеринарної медицини не лише запам’ятовувати, а й розуміти.
Основа для прийняття клінічного рішення
Знання, отримані на кафедрі, стають базою для подальшого розуміння патологій, призначення терапії, оцінки ефективності лікування. Випускники отримують системне клінічне мислення, вміння оцінювати дію ліків у контексті фізіологічного стану пацієнта, здатність до фармакологічного прогнозування, розуміння біобезпеки й антимікробної резистентності.
Кафедра – не просто ланка в освітньому ланцюзі, а ключовий етап формування клінічного професіонала.
Це місце, де народжується повага до складності організму і розуміння того, як її використати на благо тварини.
Сучасна ветеринарна медицина: виклики, на які ми відповідаємо
«Хвороби не мають кордонів. Але мають бар’єр – знання»
У ХХІ столітті ветеринарна медицина перетворилася на стратегічну сферу, де вирішується не тільки здоров’я тварин, ай безпека націй. Нові інфекції, глобальні пандемії, антибіотикорезистентність, біозагрози, зоонози, харчова безпека – усе це виклики, на які сьогодні відповідає ветеринарна наука.
Вірус, бактерія, токсин – щоденна реальність
Африканська чума свиней, високопатогенний пташиний грип, сибірка, сказ, нові штами коронавірусів, мікотоксикози, неконтрольоване використання антибіотиків – це реальні проблеми, що впливають на життя мільйонів.
Саме лікарі ветеринарної медицини першими стають на шлях локалізації спалахів. Вони контролюють безпечність продуктів, відстежують поширення інфекцій, проводять епізоотичний моніторинг. Їх знання – це основа національної продовольчої і біологічної безпеки.
Глобальні виклики – глобальні рішення Концепція One Health передбачає тісну інтеграцію медицини, ветеринарії, екології. НУБіП України активно впроваджує цей підхід у підготовку лікарів ветеринарної медицини. Освітні програми переглядаються з урахуванням глобальної антимікробної резистентності, біозагроз, фармаконагляду, необхідності системної профілактики.
Технології, які стають щоденною реальністю
Лікар ветеринарної медицини майбутнього працює з молекулярною діагностикою, біосенсорами, біостатистикою, цифровою томографією, електронними базами, великими даними, симуляційним моделюванням, цифровим моніторингом стада.
НУБіП України інтегрує ці технології в навчальний процес: студенти знайомляться з ними на практиці, у власних лабораторіях, під час практичних кейсів, симуляцій, реальних клінічних практик.
Інноваційна платформа НУБіП України сьогодні – дослідницька платформа, де адаптують міжнародні клінічні протоколи, випробовують нові форми препаратів, проводять токсикологічний скринінг, впроваджують концепції сталого тваринництва, працюють над епізоотологічним прогнозуванням.
Ці дослідження проводяться спільно з бізнесом, державними установами, міжнародними партнерами. Випускники, які брали в них участь під час навчання, стають затребуваними фахівцями як в Україні, так і за кордоном.
Студент, який змінює систему НУБіП України формує лідерів. Майбутні фахівці навчаються не боятися складного, ставити правильні запитання та знаходити неочевидні відповіді. Кожен здобувач освіти має можливість брати участь у наукових проєктах, публікувати результати досліджень, виступати на конференціях, реалізовувати власні ініціативи та проходити міжнародні стажування.
Ми не чекаємо на майбутнє – ми його створюємо
Поки світ готується до нових викликів,
ветеринарна школа НУБіП України вже діє. Вона не просто навчає – вона формує культуру відповідального ставлення до знань. І доводить: лікар ветеринарної медицини – це не просто професія. Це позиція. Це свідомий вибір на користь життя. І в цьому виборі немає місця для компромісів.
Олександр ВАЛЬЧУК, декан факультету ветеринарної медицини НУБіП України, кандидат ветеринарних наук, доцент,
Олена ЖУРЕНКО, завідувач кафедри фізіології хребетних і фармакології, доктор ветеринарних наук, професор, академік Національної академії наук вищої освіти України,
Валентин КАРПОВСЬКИЙ, професор кафедри фізіології хребетних і фармакології, доктор ветеринарних наук, професор, академік Національної академії наук вищої освіти України,
Григорій БОЙКО, доцент кафедри фізіології хребетних і фармакології, кандидат ветеринарних наук.
ФОРТЕЦЯ ПІД ЗАХИСТОМ
4 грудня Аккерманська фортеця в Білгороді-Дністровському була офіційно внесена до Міжнародного списку культурних цінностей під посиленим захистом ЮНЕСКО. Це історичне рішення ухвалили під час 20-го засідання відповідного Комітету, де підтримали українську ініціативу щодо збереження унікальних об’єктів у період війни. Про це повідомляється на сайті Міністерства культури України.
Разом із фортецею у списку вже 18 українських пам’яток в Одеській області, зокрема будівля кірхи Святого Павла, Приморські сходи, Одеський музей західного і східного мистецтва, Одеський національний художній музей та національну наукову бібліотеку в Одесі. Загальний перелік об’єктів під посиленим захистом тепер налічує 46 українських культурних цінностей.
"Це робить Україну однією з країн із найбільшим переліком культурної спадщини, що перебуває під найвищим міжнародно-правовим захистом у сфері гуманітарного права. Ми й надалі працюватимемо над розширенням переліку об’єктів під посиленим захистом та над зміцненням міжнародно-правових механізмів у сфері охорони культурних цінностей", - сказала міністерка культури Тетяна Бережна.
На сайті Мінкульту зазначається, що посилений захист вимагає відповідності трьом умовам: світове культурне значення, наявність національних заходів охорони та повна відсутність військового використання. Порушення режиму захисту таких об’єктів міжнародне право трактує як злочин. Україна стала першою країною, яка застосувала цей механізм у таких масштабах під час активної війни.
"Наш досвід доводить, що навіть у час щоденних атак можна й потрібно дотримуватися гуманітарного права та берегти культурну спадщину", - зазначила національна координаторка Ліна Дорошенко.
“Пишаюся, що новий роман «Ролі й манекени. Із життя · Соломії Крушельницької» випущено за підтримки Українського · інституту книги, і тепер книжку матимуть усі бібліотеки країни”. Культурний день 6 · с. 6сторінка оригіналу ↗ Ми із світлої пам’яті композитором Леонідом Нечипоруком створили пісню
Олександр БАЛАБКО, письменник, публіцист
Ця доля ось уже майже вісім років пов’язана із постаттю Соломії Крушельницької: подорожі Україною та Європою, де ступала їх нога, презентації першого роману “Кімоно для Баттерфляй”, відзначення 150-ліття від дня її народження і 70-ліття від дня пам’яті, який, до речі, припадає на 16 листопада. А початок цьогорічного ознаменувався тим, що я, нарешті, мав змогу тримати в руках, гортати, гладити, навіть нюхати щойно виданий і надрукований у чернівецькому видавничому домі “Букрек” примірник нового роману “Ролі й манекени. Із життя Соломії Крушельницької”. Пишаюся, що його випущено за підтримки Українського інституту книги, і тепер книжку матимуть усі бібліотеки країни.
Вісім років я не був у Чернівцях, хоча з його представниками, зокрема і директоркою “Букреку” Дариною Максимець, у ці роки не раз зустрічався на Книжковому Арсеналі. І, нарешті, випала нагода вперше презентувати новий роман там, де він видається. Як це відбулося уже далекого 2011 року, коли тут вийшла моя повість за листами митця “Київ, Ірининська, Лифарям” — у конференцзалі готелю “Буковина” за участі видавців, сестри Володимира Івасюка Оксани, також киян — давньої другині, публіцистки і ведучої радіо Галини Дацюк і співачки, яка виконує пісні на мої слова, Ірини Персанової. А тепер “Ролі й манекени” вперше постали перед студентами і викладачами кафедри музики Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича! Приємно, але й відповідально було звітувати мені, який пише романи про видатних митців, перед фахівцями та майбутнім українського мистецтва.
"Ролі й манекени"
У цей день, до речі, з Божого благословення теплий і сонячний, сталося кілька щасливих збігів — зустріч відбулася відразу після дня пам'яті Соломії Крушельницької, у День студентів, а головне — за присутності моїх любих видавців Дарини і Миколи Максимців, Ольги Бризицької; чернівчан, випускників цього університету, які прочитали всі мої книжки і були в очікуванні нової, — подружжя Тетяни Насоненко і Бориса Шабашкевича, батька якого, пана Григорія, заступника головного редактора газети “Буковина”, знало не одне покоління журналістів. А як же листопад без пісні “Полюбіть листопад”? І якраз подружжя, — журналістка Лариса Татаринова і народний артист України Олег Дзюба, — опинилися у потрібний час і в потрібному місці. З організаторами, — завідувачем кафедри музики Вадимом Лісовим і викладачем, заслуженим працівником культури України Іваном Гатричем, які майстерно керували звуком і відео, — ми домовилися, що від 13-ї до 14-ї, коли є світло, ми віддамо перевагу пісням і відео, а після — презентація нового роману й вікторина на його основі серед студентів. Спів Олега став окрасою зустрічі: виконував не лише наші з Леонідом Не
З Вадимом Лісовим і Дариною Максимець серед студентів чипоруком пісні, а й відомі світові хіти у перекладі українською. Звучала і польська мова, адже Олег Андрійович — ще й заслужений діяч культури Республіки Польща.
письменник, професор історії та теорії музики. Він був засновником Інституту музикознавства Віденського університету, Міжнародного товариства музикознавства. Власне, він уперше запровадив до наукового обігу термін “музикознавство”.
Далі я розповів про історію своїх зацікавлень постаттю Соломії, які почалися спільною працею у редакції газети “Культура і життя” з відомим музикознавцем Михайлом Головащенком, якому присвячено перший роман “Кімоно для Баттерфляй”. Викладачі кафедри, звісно, ознайомлені із доробком Михайла Івановича, його дослідженнями, присвяченими Соломії Крушельницькій, Модесту Менцинському, Олександру Мишузі, Олександру Кошицю. Він товаришував і багато писав про творчість народного артиста України, Шевченківського лауреата Андрія Кушніренка, за ініціативи якого 1992 року й створено цю кафедру музики.
У концерті взяв участь і вже на той час відомий галицький піаніст та педагог Тарас Шухевич. Представникам цієї славної родини приділено чимало уваги у моєму новому романі. А сестрі Соломії, Ганні, першу частину — “Сестра”. До речі, юна Ганна також виступала у Чернівцях, на тій самій сцені, в березні 1906 року в рамках проведення Шевченківських вечорів: співала “Садок вишневий” та “Якби, мені, мамо, намисто” на музику Миколи Лисенка.
З визначною для буковинців і всієї України постаттю пов’язано ще один епізод роману: Соломія з друзями на автомобілі подорожує Європою, і в Кордові вони чують чудові андалузькі пісні у виконанні юнака. Просять його ще співати. Він соромиться. Тоді Крушельницька, аби його спонукати, починає тужливо-ліричну пісню: “Заграй, ми цигане старий, такої, як бажаю...”. Звісно, це Сидір Воробкевич, письменник, композитор, редактор, художник, педагог! У репертуарі співачки був ще один його солоспів — “Рідна мова”, строфою з якого і знімком Крушельницької біля книжкової полиці дизайнерка “Букреку” Анна Андреєва прикрасила другу сторінку обкладинку роману “Ролі й манекени”. Його можна читати як продовження попереднього, — “Кімоно для Баттефляй”, про який читачі “Слова Просвіти” дізнавалися завдяки інтерв’ю, численним презентаціям, — і як окремий твір. Видатна примадонна, донька греко-католицького священика, а тепер — дружина масона Чезаре Річчоні, — постає у віллі “Саломея”, у вікні якої на манекені мало не щодня змінюють костюми героїнь співачки. Цей сюжетний хід допомагає згадати минулі тріумфи на оперних сценах, а далі — і на концертних, — зібрати під дахом вілли у Віареджо видатних гостей. Приміром, Елеонору Дузе і Айседору Дункан, яка після концерту Соломії вчить її сестру Ганну танцювати на пляжі. Було багато сподівань на її успішну кар’єру, але на заваді — війна, закриття більшості театрів і “ворожий” австрійський паспорт. Широка панорама подій на основі реальних фактів, домислу і уяви автора переносить читача до Риму, де опиняється Ганна; Мілана, де Соломія має останню оперну прем’єру; Неаполя, де відбуваються її прощальні вистави.
Мені приємно було познайомитися перед початком вечора з її професором і відомим солістом-вокалістом, народним артистом України, ларвеатом Народної премії імені Тараса Шевченка Іваном Дердою. А героїня моїх романів безпосередньо пов’язана із Чернівцями. 1911 року українська культурна громадськість Галичини і Буковини відзначала 100 років від дня народження Маркіяна Шашкевича, і співачка, відклавши виступи у Львові, приїхала сюди на запрошення “Товариства плекання музики на Буковині”. Єдиний концерт (до речі, у листопаді!) відбувся в залі “Музичного товариства”. Публіка була у захваті! Ще маючи аж дев’ять років інтенсивних виступів на оперних сценах світу, Соломія саме у Чернівцях, провела репетицію своєї подальшої творчої долі — концертів під гаслом “Пісні народів світу”. Рецензент німецькомовної газети “Bukowiner Post” написав: “Коли ці прекрасні уста відкриваються і починає звучати на чужій для мене мові теплий, гнучкий і дзвінкий голос, то здається, що потрапляєш у якийсь приємний, ніжний гіпноз. Все стає загадковим, далеким, незвичайним. Свідомість повністю вимикається, а почуття витає у блаженстві найвищих насолод... Співачку нагородили бурхливими оплесками, вона мусила співати на біс. Вона ще співала польською, німецькою та італійською мовами... Професор Адлер, достойний співачки акомпаніатор, мусив їй поступитися місце біля роялю. Вона сама сіла за рояль, повернулася до публіки і заспівала українських народних пісень... У цьому вільному, подібному на речитатив співі відчувалися і сім’я, і народ, відчувалася якась дуже близька інтимність”.
На цьому тлі — окупація царськими вій
Одним із запитань вікторини було саме ськами Львова, заборона українських видань; заслання до Сибіру родичів і друзів родини Крушельницьких; смерті Павлика про акомпаніатора. А Ґвідо Адлер – австрійський музичний критик і педагог,
і Франка; радість від удержавлення України. А після поразки ЗУНР і УНР Крушельницька у концертах містами Італії, Галичини, за океаном означує себе українською співачкою. Під час подорожей за кермом власного автомобіля має низку несподіваних зустрічей, як от з учнем маестро Чекетті Сержем Лифарем, який втік із більшовицького Києва. Популярні й в Італії соціалістичні ідеї спричинили прихід до влади фашистів, яких підтримали багато учених та митців. А оголошення поза законом масонства позначилося й на становищі Соломії та її чоловіка. Його смерть, також Джакомо Пуччині, еміграція багатьох друзів, зокрема Артуро Тосканіні, Тітта Руффо, самотність постійно кличуть Крушельницьку до сестер, їх родин. Вона приїздить до Галичини щороку, це сталося і в серпні 1939-го. Гадалося, що в гості, а виявилося — назавжди.
А наступного дня на мене чекала неймовірна, незабутня презентація роману у Чернівецькому меморіальному музеї Володимира Івасюка, куди городян і гостей міста запрошувала яскрава афіша, розміщена у Фейсбуці й на міських сайтах. Радісно було зустрітися тут, біля портретів і раритетних речей видатного митця, який, як і його велика попередниця Соломія Крушельницька, утверджувала українство у світі, із сестрою композитора Оксаною Івасюк, її чоловіком, першим мером Чернівців за незалежної України Віктором Павлюком, моїми видавцями, працівниками бібліотек, науковцями, журналістами. Цього разу розлоге слово про роман виголосила його букреківська редакторка Маріанна Антонюк, якій випало двічі прочитати текст — у комп’ютерному наборі й у верстці. Мені було дуже комфортно працювати з пані Маріанною онлайн — намагалися відшліфувати текст так, аби не було огріхів і, приміром, різних написань. Але вона зупинилася на змісті, широкою панорамою подій у світі й Україні, в долі героїні від початку першої світової війни до початку другої. А літературною редакторкою роману, як попереднього “Кімоно для Баттерфляй”, стала Галина Дацюк.
Цього ж вечора я і делегація у складі заступниці директорки видавничого дому “Букрек” Любові Прокопишин, дизайнерки Анни Андреєвої, заступниці начальника відділу розвитку територій та інвестиційних проєктів Чернівецької обласної ради Валентини Фудули взяли курс на Італію! Кілька місяців тому видавничий дім “Букрек” завдяки підтримці Національного конгресу українських асоціацій Італії, української асоціації у Реджо-Калабрії “S.ME.RE.CA” (“Смерека”) налагодив взаємини із відомим італійським видавництвом “Леоніда Едіціоні”, що запросило нас на міжнародну культурномистецьку конференцію “Голоси Сходу та Кавказу”. Воно вже мало спільні заходи з Грузією та Вірменією, а Україна буде представлена вперше саме нашою делегацією. І задовго до подорожі нею стала перейматися з високості люба героїня моїх романів.
Річ у тім, що спершу випадало летіти іншим напрямком, без пересадок, але примадонна Соломія вирішила, що я маю ще раз вклонитися місту її юності, її навчання і подальших тріумфів — Мілану! Тож увесь шлях — туди і назад лежав через Мілан. Вирушивши із засніженого летовища Ясс, ми прилетіли ніби в український жовтень, коли ще дерева стоять у різнобарвному вбранні й зрідка виблискує сонце. І чи не найяскравіше постають ці пишноти осені з берегів озера Комо. Без перепочинку ми відправилися туди, піднялися старовинним фунікулером нагору і милувалися цією перлиною Ломбардії...На звороті знову буде цілий день у Мілані, що припаде на 22 листопада, коли на майдані Дуомо перед величним собором ми візьмемо у велелюдній маніфестації українців та італійців з вшанування жертв голодоморів в Україні.
А ось і Калабрія, що вночі нас зустріла
“Полюбіть листопад”, де є такі рядки: “Полюбіть листопад, хоч і сонце ще десь за горами, хоч і мерзне на гіллі пташина в гаю, Полюбіть листопад, в ньому творяться вірші й романи, коли хочеться знову сказати “люблю”. Вірш цей написаний багато років тому, а я ніби напророчив: відтоді листопад справді став визначальним у моїй творчій долі.
“Насамкінець ми всі вийшли на майдан Італії з українським прапором і сфотографувалися перед палацом із синьйором Брунетті на знак підтримки нашої країни”. · Національна еліта 7 · с. 7сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
теплим квітневим дощем і температурою до плюс вісімнадцяти. Біля виходу з летовища чекали основні організатори заходу — очільник видавництва “Леоніда Едіціоні” синьйор Доменіко Політо і голова товариства “Смерека”, уродженка Буковини Лариса Ватрич, яка впродовж усього перебування буде не лише в ролі нашої перекладачки, а й, можна сказати, нашої доброї феї: опікувалася зустрічами і проводами, доставленням на своєму авто до призначених місць, екскурсію набережною... А вона у Реджо-Калабрії неймовірно гарна! Лариса сказала, що її називають “найкращим кілометром Італії”.
І справді — праворуч від нашого чотиризіркового готелю лагідне, із всіяним камінчиками берегом синє Тірренське під таким же небом, у якому впродовж усіх днів вдень не припиняло світити сонце; праворуч — бульвар із пальмами, мандариновими деревами з яскравими плодами і магноліями. Таких величних, потужних дерев із світлими, ніби виліпленими з гіпсу стовбурами я ніде бачив! Уявляю, якою красою сповнена ця набережна, коли цвіте магнолія! А ось українські чорнобривці, також хризантеми тут квітнули і досі! Це активісти українських товариств оформили тут свій куточок із написом італійською: “Цю клумбу оформила українська громада” і висловом Лесі Українки: “Відстань вчить нас щиріше любити свою батьківщину”.
І ось надвечір 20 листопада зала Франческо Перрі палаццо Коррадо Альваро на площі Італії розквітла яскравими кольорами українських вишиваних сорочок і суконь, хусток, писанок, прикрас, притаманних нашим традиціям. Це товариство “Смерека” оформила виставку нашої автентики, де були виставлені й три мої “італійські” книжки, видані у “Букреку” від початку війни рашистів проти Україні 2014 року — “Рай і пекло Коцюбинського” і два романи про Соломію Крушельницьку. Вибір, звісно, був невипадковий — ці мої твори якраз і демонструють давні літературно-мистецькі контакти між Італією та Україною. Та й створені вони після моїх подорожей на острів Капрі, не лише оспіваний Михайлом Коцюбинським, а й тут він написав кілька своїх класичних творів — “Коні не винні”, “Подарунок на іменини”. А про Соломію Крушельницьку, яку в Італії цінують і поважають (оперний театр у Реджо-Калабрії носить ім’я Франческо Чілеа, який з великою радістю чув її голос своїх операх “Глорія” і “Адріана Лекурвер”, одній з найулюбленіших у репертуарі співачки) годі й казати: вважала Італію своєю другою батьківщиною, але про те, що українка ніколи не забувала. Окрім цього у залі були здебільшого жінки і чоловіки в вишиванках, місцеві українці, до яких долучилися і ми. Усе це напрочуд гармоніювало із ошатною залою із великою люстрою. І загалом цей зведений 1920 року елегантний палац втілює велич умбертинської архітектури, де історія і мистецтво гармонійно поєднані. Великі сходи зустрічають відвідувачів давньоримським вівтарем. А зала названа ім’ям письменника, журналіста, громадського діяча Перрі, який одним із перших засудив фашизм. 1924 року в його романі “Конквіскатори” іде мова про криваві фашистські репресії, про егоїзм, політичну демагогію прихильників Муссоліні, серед
Із членкинями асоціації “S.ME.RE.CA”
лярніших місцевих музеїв, — бергамоту, — де відбувся вечірній захід із музикою й співом. До хору місцевих виконавців долучилася чудове сопрано Наталія Куцевич, яка співала в Одеській опері, а на вечорі виконала українські народні пісні та арії з італійських опер.
Завершальним акордом візиту була зустріч наступного дня у цій же залі української делегації та очільника видавництва “Леоніда Едіціоні” Доменіко Політо з віце-сіндако, тобто віце-мером Реджо-Калабрії, а віднедавна — виконувачем обов’язків очільника міста доктором Паоло Брунетті та його радником з питань культури Джузеппе Джордано. Звісно, нас і тут супроводжувала Лариса
Ватрич, з якою ми здружилися так, ніби знаємо один одного не один рік. Під час розмови обговорили культурну дипломатію, підтримку української громади у Реджо-Калабрії, як от — створення бібліотеки української літератури, — та подальшу співпрацю з регіонами України, італійським та українським видавництвами.
яких, на жаль, виявилося багато представників письменництва і мистецтва. У моєму романі чимало сторінок відведено цим болючим подіям в долі моєї героїні — власне, другий розділ твору і має назву “Фашизм”.
Почалася культурно-мистецька конференція “Голоси зі Сходу й Кавказу” з виконання гімнів Грузії, України та Італії. І, найгучніше, звісно, пролунав наш гімн, адже його співала більш як половина зали. Якщо Грузія була представлені здебільшого завдяки переданим організаторам відео, то голос України звучав наживо. Ремарка в контексті Грузії: Леся Українка, яка упокоїлася у місті Сурамі, якось казала: “якби я не була українкою, то була б грузинкою”. А перед початком заходу мені й представниці іншого українського регіону, — Вінничини, — поетесі, прозаїкині, громадської діячки, очільниці молодіжної ради Козятинської міської ради Марині Василюк-Чагіній, яка вже приїздила сюди на такі зібрання, випало дати інтерв’ю місцевому каналу телебаченню.
Вінничанка Марина Василюк-Чагіна,
яку тут добре знають, мала високу честь отримати міжнародну премію Anassilaos, одну з найпрестижніших відзнак Південної Італії в галузі мистецтва, культури, економіки та науки за культурну та соціальну відданість.
По завершенні молода журналістка також з допомогою перекладачки Лариси Ватрич провела бесіду і з Любов’ю Прокопишин та Валентиною Фудулою. До того ж ми всі ще і мали виступи у ході самої конференції. Марина, окрім своїх літературних уподобань, торкнулася теми нематеріальної культури України, Валентина — про плани зарубіжних контактів Буковини, а Любов — про доробок “Букреку”, плани щодо перекладу українських творів італійською, та й підручники української мови для дітей нашої діаспори в Італії — важлива справа. Я розповів про свій цикл творів “Стежками українців у світах” і про роботу над кожною з представлених на виставці книжок. З нетерпінням очікував поїздки до Сицілії, в Мессіну, відвідану через рік після землетрусу 1908 року Михайлом Коцюбинським, який потім написав новелу “Хвала життю”. У всіх виступах італійців, — науковців, літераторів, митців, — ми чули про беззастережну підтримку України в борні з рашистським агресором, про численні факти матеріальної допомоги.
На зустрічі, звісно, не обійшлося без подарунків. А які вони можуть бути у письменників і видавців? Звісно, книжки, альбоми! Буковинці передали видання, які символізують силу, стійкість і культурну пам’ять українців: комікс Марини Шварцман “Люди перемоги. Конан”, книжку “Подорож до супергероїв”, написану захисником Іваном Молдованом, та збірку “Дмитро Загул. Твори”, упорядковану захисницею Інгою Кейван. І я приберіг для цієї зустрічі єдиний примірник мого роману “Кімоно для Баттерфляй. Із життя Соломії Крушельницької”. Синьйора Брунетті зацікавило видання, — гортав його сторінки, читав синопсис, поданий італійською. Зайшла мова
А який же італійський захід без пісні?!
Тож із великою втіхою і радістю ми чули прекрасні пісні на початку й наприкінці дійства у виконанні сопрано Алесії Майо, якій акомпанував на гітарі Піно Кутрупі. А опісля на нас чекав сюрприз від організаторів — відвідини одного з найпопу
З очільником міста Реджо-Калабрія Паоло Брунетті і про новелу Михайла Коцюбинського “Хвала життю” — Лариса Ватрич навіть переповіла її зміст. А мер сказав, що наша країна в нього завжди викликає теплі почуття, адже, власне, має мало не родичку в Україні: ще багато років тому жінка з родиною стала приїжджати сюди на відпочинок, потоваришувала з його дружиною, і вони вже наче зріднилися. А тепер війна із страшним агресором припинила ці контакти... На віддарунок ми всі отримали чудово ілюстроване видання про архітектуру й археологію Реджо-Калабрії.
Насамкінець ми всі вийшли на майдан
Італії з українським прапором і сфотографувалися перед палацом із синьойром Брунетті на знак підтримки нашої країни у борні з лютим ворогом...
Через годину ми втрьох уже були в Мессіні — лише пів години поромом. Я взяв із собою примірник повісті “Рай і пекло Коцюбинського”, виданої до 150-річчя письменника і, сфотографувавшись із ним, написав письменнику листа:
“Михайлові Коцюбинському з Мессіни,
Сицилія.
Любий Михайле Михайловичу! Ось і здійснилася, нарешті, моя життєва мрія — побувати в Італії там, де ви черпали натхнення до творення чи не найвишуканіших зразків імпресіоністичної прози в українській літературі — новел “Сон”, вашої лебединої пісні, — “На острові”, — і “Хвала життю”.
У перших двох постає острів Капрі, який я відвідав уже далекого 2005 року. А другий — місто Мессіна, де ви побували через рік після страшного землетрусу і цунамі. І ось я в Мессіні, з книжкою про вас, де в додатку вміщено усі три італійські новели! Попросив супутниць, Любу Прокопишин і Аню Андреєву, які видають мої книжки у Чернівцях, сфотографувати мене з книжкою біля частини зруйнованої землетрусом скромної церкви святої Аннуаціати. Її відновлено лише кілька десятиліть тому... А саме місто завдяки волі, праці, думці працьовитого люду відновлено, і воно сяє у променях ще лагідного листопадового сонця...
Ви тут бачили руїни і те, як витягають трупи з під завалів... Та це сталося внаслідок стихії, а в Україні нині мало не щодня стаються такі лиха то в одному, то в іншому місті, бо страшний наш сусід зі Сходу хоче зруйнувати Україну вщент... Але ми впевнені, що це йому не вдасться, і ми відродимо з руїн наші міста і села. Бо ж бачимо, як і ви тут, у Мессіні, і в Чернігові, і в Україні, гори, “залиті радісним сонцем, помаранчеві сади, безконечний шовковий простір блакитного моря, і душа наша прагне співати хвалу життю”...
Знаю, що активісти, депутати Львівської обласної ради разом з помічниками з регіону Калабрія ведуть роботу із встановлення пам’ятного знака Михайлу Коцюбинському на Капрі. І я їм усіляко допомагаю”.
Київ – Чернівці – Ясси – Мілан –
Реджо – Калабрія.
Українська делегація з Доменіко Політо на набережній з українським прапором
“А тим часом, тисячам виробів васильківської · майоліки, зібраних у маленькій світличці, · потрібен простір, світло і квадратні метри!” Культурний день 8 · с. 8сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
що встояв після страшних рашистських бомбардувань. І відродився, як Фенікс з попелу. Бо був той птах родом з Василькова, і всепереможну силу вдихнув у нього васильківський Майстер. Віриться, щой завод воскресне, як Птах. Бо це справа честі очільників міста, за якими великі Роди гончарів і художників. Як зрадити їхню традицію? Тим більше, що для міста, це ще й перспектива розвитку, робочі місця, прибуток, міжнародні культурні та економічні зв’язки.
А тим часом, тисячам виробів васильківської майоліки, зібраних у маленькій світличці, потрібен простір, світло і квадратні метри! І віриться, що у славному місті знайдеться достойний палац цим шедеврами культурної спадщини. За внесення васильківської майоліки до культурної спадщини України нині йде наполеглива робота. Поки що до Всеукраїнської. А далі – до культурної спадщини ЮНЕСКО. Бо такого рівня художні вироби заслуговують на всесвітню пошану.
Ольга Вєтрова прийшла на презентацію у намисті своєї бабусі, яке виготовив колись Михайло Никифорович для своєї дружини за особливою технологією, з поливою з ефектом золота. Це було зворушливе вітання з минулого і свідчення, що краса вічна. А ще пані Оля принесла люльку, колись подаровану її дідусеві Григорієм Павловичем Денисенком. Ні, дідусь не палив, але майолікова люлька була символом вірного побратимства, творчого споріднення, козацького лицарпства. Нині вона засвідчила, що дружба вічна. Вічна глина і вічні ми. Бо ми нація, чиє покликання – творчість, дух, служіння, самопосвята. Бо наші гени налаштовані на красу. А вона безсмертна.
(Дякую моїй маленькій супутниці, яка все слухала і роздивлялася так тихенько, що мабуть Янгол пролетів над нами).
Дякую дорогим Лесі Денисенко, Сергію Денисенку, Людмилі Шкулковій, В’ячеславу Гладушкіну, Ользі Вєтровій та усім, з ким познайомилася у незабутній суботній день. Дякую родині Михайла Никифоровича за надані документи.
Наше видання триматиме тему васильківської майоліки до Перемоги. І після.
найбільша втрата – втрата часу, тому цінував кожну миттєвість і наповнював її глибинними сенсами.
Тепер Сковорода постав у творчості художників, які теж не згаяли ні хвилини. Творче заглиблення і осмислення буття родить у їхніх серцях любов. Вони щасливі, бо праця їхня сродна. У щасті всередині бачив сенс життя людинолюб Сковорода. Тож, можна сказати, що зібрав він тут щасливі споріднені серця, впоєні Україною. «У майбутньому України бачу нових людей... і нову її славу», – прозірливо передбачав Григорій Савич.
Нових людей він сьогодні побачив. А нову славу ми здобуваємо, лицарськи виборюючи Перемогу. За неї воюють нині Збройні Сили України, у чиїх лавах і бандуристи з гурту "Шпилясті кобзарі". За своїх побратимів грав нам на бандурі Ярослав Джусь. На те була воля Григорія Савича, посланця культурної дипломатії, тонкого музиканта, який плекав Сад божественних пісень і розумів, що пісня – це та сила, без якої Україні не прожити. Тому її треба зберегти...
Величезна вдячність панові Ігорю Осташу за цю актуальну змістовну і водночас дуже щиру подію, яка ще на один крок наблизила нас до розуміння невичерпної спадщини величного Сковороди. Головне, щоб ми наблизили його любов на відстань власного серця.
“А тим часом, тисячам виробів васильківської · майоліки, зібраних у маленькій світличці, · потрібен простір, світло і квадратні метри!” Культурний день 8 · с. 8сторінка оригіналу ↗ Галина ДАЦЮК, журналістка
На виставці представлено 11 його робіт.
На стендах фахово оформлені світлини, малюнки, документи. В оточенні васильківської майолікової краси виставка скидається на самобутній художній витвір.
На плечах Михайла Бібіка підприємство поставало і міцніло. А в 30-х, за його участі народжувалося як артіль "Керамік". Михайлові Никифоровичу довелося налагоджувати виробництво в умовах, коли навіть вода не була підведена. А що таке гончарство без води? Все одно що жито без дощу. Вів справу Михайло Никифорович зі знанням, умінням і розумінням. І мав звичку записувати передумане та заплановане.
А ще малював на всьому, що потрапляло під руки. Навіть на обгортках від цукерок. І сьогодні ці зібрані і збережені родиною записи, записочки, малюнки, креслення, дивовижні вироби Майстра – скарб. Михайло Бібік вийшов на пенсію у 79 років, а за гончарним кругом працював до останнього дня. Прожив 94.
Коли онука художника Ольга Вєтрова зацікавилася родинною історією і запропонувала дослідження для публікації, тоу відповідь почула, що це не актуально. Тепер до багатьох людей приходить прозріння, що подібні записи, начерки, фотографії безцінні. Вони ніби запускають відновлення пам'яті про феномен васильківської майоліки.
І не треба стверджувати, що українська кераміка досліджена. Лише за кілька годин спілкування відкрилися прецікаві факти і про вироби, і про народних майстрів, і про їхні часи, які досі були невідомі.
Зовні – краса, що милує око і тішить розрадою серце. А під зеленою поливою, у запечених шматочках вічної глини – помисли і почуття творців. Що думалося художнику? Як йому велося? Що він знав таке, чого ніхто крім нього не знав? У кожній тарелі, вазі, мисці, глечику, чашці – під поливою животворяща магма! Інформація, яка доводить, що у цьому містечку било потужне джерело української самобутньої культури.
А скільки труду вкладено! Щоб випалити навіть маленький глечик, потрібні не лише вогонь, глина, вода, а й обране небом серце Майстра, що рухає круг як планету. Про це на 9 машинописних сторінках Михайло Бібік залишив короткі, але детальні і правдиві спогади. З них ми дізнаємося, що артіль «Керамік» була заснована майстром-гончарем Олександром Усовим у 1923 році, зорганізував здоровських та васильківських гончарів. Керівником призначили Ничипора Парубця.
Починали з двох гончарних горнів і ще
Галина ДАЦЮК, журналістка
У такому багатогранному вимірі поставав український любомудр європейського рівня Григорій Сковорода на урочистому заході, організованому Дипломатичною академією України імені Геннадія Удовенка при міністерстві закордонних справ України.
Як наголосив директор Дипломатичної
Академії, надзвичайний і повноважний посол України Ігор Осташ, Сковорода – це посланець культурної дипломатії. Він має бути присутнім в усьому світі, жити в наших посольствах. А світ має знати його як видатного українця. Задля цього, будучи Надзвичайним і Повноважним послом у Лівані, Ігор Осташ доклав чимало зусиль, щоб Сковорода був перекладений арабською. Як і Іван Франко, Леся Українка, Тарас Шевченко – світочі нації.
Ворог розуміє значення цих імен для утвердження української ідентичності, тому й тримає під прицілом наші святині і варварськи нищить їх. Тому й зруйнував ущент музей Григорія Сковороди. До слова, у той час, коли над музеєм літали російські ракети, пан Ігор разом з режисером Станіславом Литвиновим знімали документальний фільм "Григорій Сковорода. Світе, я йду до тебе!" Саме для того,
стояла «дерев’яна проста споруда для майстерень розміром на 70 на 11 мп, в яких були встановлені прості гончарські кругиверстати та стіл для виготовлення глини». Спочатку випалювали прості горщики, миски, макітри, а потім з’явилися ангоби українського орнаменту. На початку 30-х це був єдиний заклад національної культури, але голодний 33-ій рік залишив на заводі всього 10 людей... Довелося в 1935- ому Михайлові Никифоровичу підіймати підприємство. Викопали у лузі навпроти заводу копанку. Збудували млин для помолу поливи. Змурували піч, встановили нафтодвигун – це була перша механізація – і запустили процес.
Згодом завод потрапив у підпорядкування Фарфортресту, що стало прогресивним кроком. Почалося будівництво цегляних приміщень. Удосконалювалися горни, у 1938 році з’явився артезіанський колодязь. Механізація, нафтодвигуни, глиносіялка, викинуті жорна… Здається до виготовлення васильківської краси ці щоденні проблеми не мають ніякого відношення. А втім, щоб виробляти якісний, міцний і красивий посуд, потрібно все обраховувати з математичною точністю. Ця робота забирала у Михайла Бібіка найбільше часу. Але він був потужний організатор і фахівець!
Йому вдалося підняти і завод, і зарплатню, і побут працівників. Бо це ж їхнє життя. У 1948 році виготовлення виробів з майоліки перевели на часткове лиття. Це стало великою подією. До складу суміші стали додаватися такі матеріали, як "часов’ярська глина, кволін глуховецький, пегматит маріупольський, пісок кварцевий місцевий…". Де тепер ті копальні Часового Яру і Маріуполя, звідки везли безцінні матеріали для васильківської майоліки?..
Коли у 1949 році, пише Михайло Бібік,
їхню майоліку вперше показали на районній виставці, то люди не йняли віри, що це зроблено у Василькові. Купили десь, мовляв, а тепер показуєте.
У 1949 році до Василькова прибули талановиті художники з Олешні Григорій та Михайло Денисенки. А в 1950 приїхало подружжя Надія та Валерій Протор’євих. Цій талановитій плеяді традицію васильківської майоліки вдалося вивести на новий художній рівень. І вже у 1950 році васильківські вироби демонструються на виставці в Мілані та Брюсселі, після чого продукцію починають експортувати на ярмарки в Італію, Польщу, Німеччину, Японію.
Гончарних виробів зменшувалося,
а кількість майолікових зростала. У 1960 році васильківська майоліка побувала на виставках в Канаді, Чикаго, Вашингтоні, Лондоні, Ріо-де Женейро. Художників визнали в Союзі: Михайло Денисенко був нагороджений золотою медаллю ВДНГ срср, Григорій Павлович срібною, Михайло Никифорович бронзовою.
На завод за досвідом почали приїжджати майстри з Фергани, Феодосії, Ургенту. Десятки років слава про васильківську майоліку сяяла перемогами на багатьох Міжнародних виставках. Побут тисяч українських родин прикрашали майолікові витвори васильківських майстрів. І це був тріумф.
Нині заводу нема, його серце охололо,
вода висохла. Але душа творців смерті не знає. Вона пробивається до життя новою ґенерацією гончарів-художників з непереборним бажанням – відродити виробництво васильківської майоліки. Яка сама по собі шедевральне явище, бо ж вироби розписуються вручну! У музеї васильківської майоліки (на одну кімнату), який подвижницьки заснувала Людмила Шкулкова, понад 1000 таких виробів. У колекції В’ячеслава Гладушкіна в Києві – 2000. У людей по Україні – таких тисячі, що збереглися як родинні артефакти. Набори «Сват» і «Шипшина» є у мене. Тож, коли покотити по Землі запалене у Василькові сонце бажання, то світ переможе!
Вірою в те, що васильківська майоліка буде жити вічно, палали серця художників-гончарів Михайла Івановича та Григорія Павловича Денисенків. Їх я знала від 1991 року, спілкувалися, дружили, разом бували в Олешні на Чернігівщині, звідки родом Художники. Цього року виповнилося 100 років Григорію Павловичу. 7 грудня минає 25 років, як гончарує в небі Михайло Іванович. У суботу вшанували 145-ліття Михайла Никифоровича Бібіка, теж родом з Олешні. Заслуженого Майстра народної творчості, якого благословила колись на навчання Софія Русова, народжена в Олешні. Такі от кровоносні судини духовних зв'язків живлять Україну. Такий от потужний заміс справдешньої майоліки з ангобами національних символів – від Часового Яру, Маріуполя, Олешні, Межигір’я – до Василькова.
І саме цей заміс втримав на кухонній шафці у Бородянці керамічного півника,
22 листопада у Василькові відбулася презентація виставки, присвяченої 145-літтю від дня народження Михайла Никифоровича Бібіка, художника, інженера, технолога, одного з засновників і подвижників Васильківського майолікового заводу.
“А тим часом, тисячам виробів васильківської · майоліки, зібраних у маленькій світличці, · потрібен простір, світло і квадратні метри!” Культурний день 8 · с. 8сторінка оригіналу ↗ У свій 303-ій день народження, Григорій Савич Сковорода не втікав від світу,
а вийшов назустріч йому. І щасливі були ті, хто зустрілися сьогодні з видатним мислителем, педагогом, музикантом, перекладачем, поетом, просвітителем, поліглотом, ерудитом.
щоб показати міжнародній спільноті рівень освіченості і глибину мислення цієї особистості, родом з України. І ницість та убогість болотяної нечисті. Фрагмент фільму ми побачили. І від цього постать людиноцентричного філософа стала нам ще дорожчою.
У рамках заходу відбулася презентація унікальної монографії «Вічно сучасний. Життя, філософська, педагогічна та літературна творчість Григорія Сковороди". Про історію створення видання, над яким протягом 10 років працювали 52 вчених не лише з України, а й з-за кордону, розповів Віталій Коцур ректор Університету імені Григорія Сковороди в Переяславі, бо саме там вийшло це ошатне дороге видання, яке поповнить бібліотеки, навчальні заклади або стане найкращим подарунком для тих, хто досліджує спадщину Сковороди.
У числі дослідників – кандидатка філософських наук Наталія Юхименко, яка очолює Центр Сковородинознавства у Переяславському університеті. Блискучу лекцію пані Наталі "Філософський доробок Г. С. Сковороди в європейському контексті" зала нагородила аплодисментами.
А ще у межах заходу відкрилася дивовижна виставка «Григорій Сковорода у творах українських митців». І цей завершальний акорд зворушив особливо. Бо ж біля своїх картин стали їхні автори, наші прекрасні художники і художниці, які розповідали про своє бачення і розуміння образу Філософа. Він плоть од плоті українець, народжений тут, зростав з Україною в серці, її любов'ю напоєний, її природою освячений, її правічною мудрістю просвітлений, вивершився до духовного Поводиря... Про це говорила народна художниця України мудра Віра Іванівна Баринова-Кулеба, якій 1 грудня виповнилося 87, і сьогодні її щиро привітали. Про свої роботи розповіли скульптор Микола Білик, художники Оксана Гуйда-Полтавець, Василь Корчинський, Олександр Мельник. Пан Олександр – куратор виставки. І звідки ця людина черпає на все час і сили, мабуть лише Григорій Савич знає. Він вважав, що
Культурний день 9 · “Щаслива, що презентація книжки Галини Дацюк «Світло повертається», написаних від 2022 року склалася якнайкраще!” · с. 9сторінка оригіналу ↗ Тетяна ЯРОВИЦИНА, поетка
Це – зустріч, наскрізь пронизана світлом, акумульованим у багатому на любові щедрому на вдячність жіночому серці, підсиленим гострим розумом, інтуїтивною прозорливістю, пильною пам’яттю, умінням відчувати, цінувати й берегти.
Пані Галина (з її то голосом і майстерністю!) зізналася, що вперше читатиме тексти зі своїх книжок! У це складно повірити, але ми виявилися першими слухачами есеїв, замальовок, нарисів – від щемких і теплих родинних історій "Борщ незалежності: локальна історія" та "Мій друг Комунальник" до нарисів "Життя як світло і покута" (про Василя Овсієнка), "Повернення Землі" (про Романа Ратушного), "Вічний сад..." (про Ірину Цвілу), "Бог дав йому в руки лопату і спровадив в Україну" (про Вікентія Хвойку)... І все це – м’яке, чуйне, справжнє до мурах!
А ще ж є історії про родини Миколайчуків, Дзюбів, Ліндфорсів-Русових, про рідне село Кордишів, що на Тернопільщині, про односельців-воїнів УПА, про поневіряння українців по Сибірах і ГУЛАГах.
І про невтомних творців української історії, літератури, мистецтва всіх часів, які дають людині силу на тлі Великої війни.
Загалом у книзі таких історій 85, і кожна з них світиться! Кожна пробуджує гордість, любов, гідність, нові смисли, бажання осягнути Україну й українців з позиції автохтонів, а не упосліджених малоросів.
"Світло повертається" – це книга, промені якої беруть початок у світовідчутті авторки і її життєвому шляху. У рідній хаті, у родині, в сільській бібліотеці, у школі, університеті, у редакціях провідних часописів, на "Радіо Культура", у викладацькій діяльності, у численних дослідженнях, розвідках та інтерв’ю, у книжках збережених історій "Янголи небесної чоти", "Одна з нас", "На хресній дорозі" та багатьох інших.
"Читати ці книги – перевіряти свою душу на українськість", – пише у передмові до презентованої книги письменниця, Шевченківська лавреатка Любов Голота. І має рацію! Усі численні шанувальники, сподвижники, друзі авторки, присутні на зустрічі, із цим погоджуються одностайно.
Із пані Галиною нас пов’язує дуже тепла історія. Ця тендітна жінка, сама цього не усвідомлюючи, дала мені особисто чи не найбільше з усіх сердечного світла, сяйва голосу, віри в завтра, гордості за минуле, безумовного прийняття, любові до людей, жодного разу не викликавши ані відторгнення, ані сумніву.
Це – людина, покликана бути берегинею національного спадку, свідком торжества українського духу, світлодайним мотиватором людськості, взірцем шляхетної щедрості в житті й фахові!
Щаслива, що сьогоднішня презентація її книжки есеїв і нарисів "Світло повертається", написаних від 2022 року, склалася якнайкраще! І що завдяки улюбленій Центральній бібліотеці імені Григорія Сковороди стільки людей відкрили для себе невичерпне джерело справжності, людяності, натхнення! Як і я колись...
Дивлюся я на пані Галину, відчуваю кожну емоцію і думку, й розумію: цей скарб треба берегти! Мій вірш про людину, об яку завжди грієшся серцем!
У найтепліше інтерв’ю журналістці радіо
«Культура», авторціукладачці збірки жіночих інтерв’ю «Одна з нас», Галині Дацюк!
Ну й новина! Одна із вас? Хіба? Та де мені?!!
Не надто дужа я – в цей час ганяти демонів...
Серед жінок величних цих, яким вклоняються,
м’якіш від мене та сильніш в рази трапляються!
Міцною зроду не була. Мені пороблено. Я ні велика, ні мала, а просто втомлена... Я понад світом гомінким лечу пір’їною... І серцем я не бозна з ким – із Україною. То в інших, справжніх берегинь – величні якості,
галони чуйності й снаги, і подих святості, і гідність, світла, наче юнь! Та... знову лину я у найтепліше інтерв’ю – з Дацюк Галиною.
Відчуєш людськість, доброту – тріпочеш колосом!
І по тобі мурахи йдуть од того Голосу... Він – височінь, і глиб, і шир – мов серед поля йдеш...
А як натхненно на душі, коли поля без меж!
2022 р.
*** Дорогі друзі, ви неймовірні! Дякую, що обдарували мене радістю і зарядили, як могутній павербанк, увагою та щирим зацікавленням книжкою. Щаслива була побачити усіх, обійнятися (зібралася повна зала) і почути від вас, що "Світло..." спонукає звернутися до родинних історій, розпитати старших, записати, зберегти. Це на сьогодні справді скарб, який, як от домашні альбоми, чи світлини, лежить у багатьох навіть у тривожних валізках...
Дякую, що поділилися дуже особистим і чуттєвим. Дякую Збройним і Комунальним Силам України, що тримали небо і світло. Дякую поетці і модераторці Тетяні Яровициній, Ользі Ходацькій, Ользі Самолевській, Олені Коваленко, Василю Корчинському, Ігорю Якубосвькому, Володимиру Царенку, моїй колишній студентці Тоні – мамі двох малючків. Дякую невтомним працівницям Центральної бібліотеки Солом’янки імені Григорія Сковороди за блискучу організацію свята і тепло чаювання після основної частини презентації.
Дякую моїй світлій родині, про яку прочитала кілька сторінок. Вишукане музичне оформлення у виконанні музиканта Ігоря Якубовського, мого земляка з Крем'янеччини, стало просто знаком оклику. Це було свято душі!
З вдячністю Галина Дацюк
16 листопада, у День працівників радіо, телебачення та зв'язку, у Центральній бібліотеці Солом’янки відбулася презентація книжки письменниці Галини Дацюк "Світло повертається".
Спільна світлина з презентації книжки "Світло повертається"
Культурний день 9 · “Щаслива, що презентація книжки Галини Дацюк «Світло повертається», написаних від 2022 року склалася якнайкраще!” · с. 9сторінка оригіналу ↗ У переповненій залі Печерськ Палацу відбувся дивовижний Україноспів заслуженої артистки України Руслани Лоцман з її дітьми Оріяною, Миладою і Тарасом. Це були не просто піснеспіви, а яскраве артистичне дійство, у якому кожен натхненно виконував свою роль. За добру годину вони виконали силу – силенну пісень.
Галина ДАЦЮК, журналістка
І «З сиром пироги..." заспівали, і калиту надкусили. Подарували «Ішло дівча лучками...» і "За Україну, за її волю..." Погукали, "Мамо, мамо, де моя піжама...". А під приспів колискової "Хай закінчиться війна..." у глядачів виступили сльози.
Невимушено, талановито, щиро співучий гурт тримав увагу, зривав оплески і сміх. У репертуарі унікальної родини добра сотня пісень набереться, а то й більше. Руслана знає з пів тисячі, Тарас сказав тихенько, що йому відомо трохи менше. Однак, яку б пісню не починали, хлопчик підхоплював або заспівував, бо знав!
Прекрасними голосами і слухом Бог і батьки обдарували усіх трьох дітей. Проте, скільки праці потрібно вкласти, щоб вийти з "Українськими піснеспівами" на сцену, знає лише мама. І тато, звісно, бо уся їхня творча сім'я живе піснею. Таланти плекають тут від колиски, а, якщо по правді, то ще до народження. Тож залишиться цей пісенний скарб у серці на все життя, як спадок, який передала мама. І який діти теж комусь передадуть.
З піснями вони мандрують, малюють,
знімають відео, пишуть казки і книжки. Їхні концерти відкривають людям друге дихання. І рятують від страху. І запалюють любов до пісенної спадщини України. І збирають тисячні зали по світу. (Цього травня Лоцмани співали у 15-и країнах). І вселяють віру, в те, що ми будемо завжди. Бо хто переможе народ, який створив сотні тисяч пісень і молиться ними – від літнього до найменшого?
Дякую, дорога Руслано, наша всенародна артистко України! "Ви – Світло Пісні!", – щиро написала вам на форзаці моєї книжки «Світло повертається», у якій є есей і про вас. Пишіть, творіть, співайте, захищайте докторську, одержуйте звання і нагороди, бо ви того варті! І нехай у кожного з ваших дітей, народжених у час нинішньої війни, буде щаслива доля у переможній щасливий Україні!
Під час виступу співоча родина зібрала трохи грошей на потреби ЗСУ. Це вони з радістю роблять на кожному концерті як волонтери за покликанням – від народження. Завдяки їхній благодійності наші вояки-визволяки вже отримали 29 тепловізорів. Дорогі Лоцмани-Глухенькі, ви прекрасні! Браво!
“Будучи високоосвіченою людиною, · він не міг ставитися позитивно · до московитів і до московської церкви”. Незабутні 10 · с. 10сторінка оригіналу ↗ Надія НАУМОВА
Постать митрополита Сільвестра Косова займає особливе місце в історії України та її церкви. Він був поставлений керувати єпархією після Петра Могили, і саме на ці роки прийшлися великі події і випробування: довга і виснажлива війна з поляками під проводом Богдана Хмельницького, позначена як перемогами так, правду кажучи, і поразками, що привели, до Переяславської ради. Він зустрічав Богдана у Софійському соборі разом з патріархом Паісієм, коли той у 1648 р по дорозі до Москви за милостинею і побував проїздом у Києві. Потім був вхід у Київ війська литовського під проводом гетьмана Януша Раздівіла і, нарешті, приїзд в Україну патріарха Макарія (який теж вирушив за милостенею до Москви). Його син і секретар Павло Халепський вів свій щоденник «Україна – земля козаків», спогади його про цю країну цитуються науковцями і є надзвичайно цінними для розуміння політичної ситуації того часу. Патріарх Сільвестр приймав Макарія у Києво-Печерській лаврі і у Софійському соборі.
Він прийшов на патріарший престол після свого попередника, який підняв православ’я (як тоді казали —«з темряви підземної»), оновив православну церкву, почав реставрацію Софійського собору. На жаль, не справдилися його надії на примирення православних, тих, хто виступав за унію і тих, що були проти неї. Розгубленість та безнадія запанувала вкраїні з його відходом у 1647 р. у віці всього лиш 50 років. Наступнику його залишилася велика кількість незавершених справ, і він чинив, як патріот України.
Після смерті Петра Могили на київську митрополичу кафедру був обраний єпископ Мстиславський, Оршанський і Могильовський Сільвестр Косов, який залишався на ній впродовж 1647-1657 рр. Цей ієрарх продовжив лінію свого попередника, намагаючись знаходити порозуміння з владою Речі Посполитої, відмовившись від промосковської орієнтації. Однак Сільвестру Косову довелося діяти в непростих умовах повстання під проводом Богдана Хмельницького й Переяславської ради, яка насправді переклеслила всі перемоги і здобутки гетьмана. Тому митрополит змушений був маневрувати між двома політичними потугами Польською і Московською. Присяга московському цареві в очах митрополита Сільвестра руйнувала два важливі «стовпи», на які спиралося «Могилянське відродження», — політична лояльність до корони Речі Посполитої, а також вірність Київської митрополії Церкві-Матері— Константинопольському патріархату. Цей митрополит — без перебільшення драматична фігура. На його очах у полум’ї «Хмельниччини» буквально згорів його світ. Але вірність цьому світу він зберіг до кінця.
Варто, згадати життєвий шлях і діяльність цього персонажа нашої історії, його місце народження і виховання, щоб зрозуміти логіку його поведінки і діяльності. Стефан (його світське ім’я) Адамович Косов походив із незаможної білоруської православної шляхти герба Корчак. З’ясуємо тут його прізвище Косов (Косівукраїнізована версія). Сільвестр, ім’я, яке надається при висвяченні означає «лісник»
Маємо його автограф: у прізвіщі стоїть буква «о»».
Народився він близько 1600 р. у селі Жаробичі Вітебського повіту в інтелігентній родині. Його батько, який служив вітебським гродським (міським) писарем, постарався, щоб син отримав хорошу освіту. Спочатку він, імовірно, навчався в православній школі Віленського братства, потім у єзуїтській колегії у Любліні (згадка з 1622 р.) і в Замойській академії (в альбомі студентів класу філософії записаний у 1628-1629 н. р.). Є також версія, що він студіював у Оломоуці (Чехія) та Відні. Звичайно, таке навчання не пройшло безслідно і зробило його «західником». По завершенню своїх студій Сільвестр Косов присвятив себе викладацькій роботі. Принаймні, достеменно відомо, що він працював у школі Львівського братства. Працюючи в цій об’єднаній школі-колегії, він займав посаду префекта, будучи другою особою після ректора. Він викладав там риторику й філософію. Також опікувався православною школою у Вінниці. Саме як префект школи Сільвестр Косов вписався до реєстру Київського братства.
Сильвестр Косов. Ікона в Михайлівському Золотоверхому монастирі
Саме на запрошення Петра Могили,
тоді настоятеля Києво-Печерської лаври, він опинився у Києві. У 1631 р., викладав у лаврській школі риторику і дидактику, згодом і філософію у Києво-Могилянській академії. Будучи прихильником західної освіти, він вважав, за необхідне її студентам вивчати латинську мову та «сім вільних наук». Проти цього були налаштовані православні консерватори, які відстоювали стару слов’яно-візантійську освітню систему. Вони, використовуючи козаків, навіть погрожували розправою лаврським вчителям. Пізніше в своєму творі «Екзеґезис на послання Св. Павла» (1635) Сільвестр Косов так писав про цю ситуацію: «Був час, що ми вже висповідались і чекали, коли нами будуть начиняти кишки дніпрових осетрів або одного огнем, а другого мечем виправлятимуть на той світ…». (Він мав на увазі розправу з уніатським єпіскопом, архімандритом Йосафатом Кунцевичем, запеклим прихильником унії, якого утопили у 1623 р. у Вітебську у Західній Двіні. У католицькій церкві він був канонізований, як святий). Однак до такого справа не дійшла. У 1632 р. лаврська школа була об’єднана з братською школою, в результаті чого виникла колегія, де викладалася латинська мова й використовувалася система навчання, притаманна єзуїтським школам. Цей освітній заклад, власне, поклав початок існування Києво-Могилянської академії.
Відстоюючи саме західну систему освіти,
Сільвестр Косов у згаданому творі писав: «Ти, сповнений святині народе руський, проси, як милості, щоб тобі не забороняли манни вільних наук. Тільки тоді твої церкви наповняться богобоязливими священниками, кафедри твої розквітнуть красномовними проповідниками, нащадки твої, укріплені в батьківській вірі та прикрашені ораторією, філософією, юриспруденцією, прославляться своїми судженнями та промовами на загальних сеймах і трибуналах, в судах та земських розправах, твої адвокати і надалі домагатимуться правди різного роду та оберігатимуть твої права кожного дня».
Патерикон
Ставши настоятелем у 1633 р., Києво-
Печерської лаври, змінивши Петра Могилу, він зайнявся укладенням нової редакції Києво-Печерського патерика, який у 1635 р. був опублікований польською мовою, яка в умовах тогочасної Речі Посполитої виконувала роль мови державної й міжетнічного спілкування. Її добре розуміли і в Україні, і в Білорусі. Нею навіть публікувалися деякі полемічні твори, спрямовані на захист Православної Церкви. Для укладача Києво-Печерського патерика було важливо, щоб і поляки-католики ознайомилися з цим твором. Адже в ньому йшлося про київських православних святих та чудеса, які творилися ними. Ця книга піднімала авторитет Православної Церкви на руських землях в очах як її прихильників, так і супротивників. При укладенні Києво-Печерського патерика використовувалося широке коло джерел. Це були не лише давньоруські літописи, ай твори різноманітних істориків – Іоанна Зонари, Цезаря Баронія, Яна Длугоша, Олександра Ґваньїні, Мацея Стрийковського. Сильвестру Косову також належить робота «Дадискалія, або Наука про сім сакраментів, або таїнств…», видана в 1637 р. До речі, цей твір зазнав жорсткої критики й звинувачення в єресі з боку московського патріарха Йоакима (Савелова), за часів правління якого здійснено було підпорядкування Київської митрополії Московському патріархату.
Титульний аркуш «Дідаскалії, альбо науки о седми сакраментах, альбо таїнах» (1637) Сильвестра Косіва
У 1635 р. після смерті Йосифа Бобриковича Сільвестр Косов був обраним єпископом Мстиславським, Оршанським та Могилівським. Після обрання він відмовився від майна, успадкованого від батька і здійснив енергійні заходи для зміцнення православ'я у своїй єпархії. Порушуючи королівський указ 1624 р. (виданий після вбивства Йосафата Кунцевича), він вирушив у пастирську подорож до Вітебська та Полоцька, де здійснював богослужіння. У результаті таких дій частина місцевих уніатів знову прийняла православ’я. Також він намагався повернути православним деякі храми й монастирі, які опинилися в руках прихильників унії. Це призвело до конфлікту з Полоцьким унійним архиєпископом Анастасом Селявою. Цей патріарх докладав зусиль, аби отримати згоду короля на заснування нових монастирів у приватних маєтках шляхти. Й справді, низка таких монастирів була заснована в єпархії.
У вересні 1640 р. Сільвестр Косов брав участь у соборі православних Речі Посполитої, що відбувся в Києві. Цей собор відіграв помітну роль у реформуванні Київської православної митрополії. Він також належав до вченого гуртка, який існував при митрополиті Петру Могилі. Його члени, у тому числі й Сільвестр Косов, уклали православний катехізис, що був схвалений в 1643 році для друку й розповсюдження східними патріархами. Це було перше видання такого типу, створене в Київській митрополії. Його широко використовували не лише православні Речі Посполитої, а й інших країн.
Менше ніж за рік після його обрання на митрополичу кафедру, у 1648 р. спалахнуло повстання Богдана Хмельницького, яке насправді створило зовсім іншу реальність, з якою новий митрополит – прагматик та реаліст, як кажуть, «з голови до п’ят» змушений був рахуватися. І рахувався, намагаючись, водночас, використати її у інтересах України – як він їх розумів. Можна зустріти думку, що Сільвестр Косов негативно поставився до Хмельниччини. В певному сенсі, можна припустити, що це так. Адже він, як і його попередник Петро Могила, намагався тримати дистанцію щодо козаків й шукати порозуміння з владою Речі Посполитої, дбаючи передусім про інтереси Київської митрополії. Козацьке повстання вело до соціальної дезорганізації, що не могло не вдарити по церкві. Але, іншого боку, Київський митрополит не міг не враховувати нову реальність, яка виникла в результаті повстання. Тому він робив усе, щоб досягти порозуміння з Богданом Хмельницьким. Показово, що Київський Патріарх разом з Єрусалимським Паїсієм урочисто вітав останнього під час його в’їзду в Київ після перемог над поляками 23 грудня 1648 року. (Паісій, порушивши всі канони, відпустив Богданові його минулі гріхи, і навіть, майбутні і обвінчав його заочно з Геленою Чаплинською). Пізніше Сільвестр Косів виконував певні дипломатичні доручення козацького гетьмана. Нічого незвичного в цьому не було, у той час високопоставлені священнослужителі часто ставали посередниками між представниками влади і церквою.
Ієрарх Сільвестр звертав увагу на стосунки Київських митрополитів із Константинополем та Римом, говорив про християнізацію слов’янських народів. Він визначив основні моменти цього процесу. Він вважав, що перше хрещення слов’ян здійснив апостол Андрій Первозваний, який після проповіді Євангелія в Херсонесі піднявся по Дніпру й дібрався до пагорбів, де згодом постав Київ і до земель, де пізніше виник Новгород. Це було за його переконанням перше хрещення людей, які тут жили і називалися полянами. Друге хрещення відбулося в 863 році, коли Константинопольським Патріархом був Фотій, а ромейським (візантійським) імператором Михайло. Тоді на прохання князів Великоморавської держави Святополка, Ростислава й Коцела до слов’ян були послані християнські вчителі Кирило й Мефодій. Третє хрещення відбулося в 886 році. Четверте – в 958 році за часів княгині Ольги, яка хрестилася під час своєї поїздки до Константинополя і, повер
11 Слово многоцінне · “Багато справжніх поетів віддали би всі свої вірші за один, який би став народною піснею, адже в ідеалі кожен вірш прагне стати піснею”. · с. 11сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
московити не змогли її підпорядкувати Москві.
У вікіпедії говориться, що Сільвестр Косов помер 13 квітня 1657 року в Києві та був похований в Успенському соборі Києво- Печерської лаври. Однак нещодавно було підтверджено його поховання у соборі Святої Софії, яке знайшов археолог Теодосій Мовчанівський під час його реставрації ще у 1936 р. Тоді були зняті квадратні чавунні плити підлоги, і учений, заклавши шурф в насипному гумусі виявив чотири поховання між північно-західною вежею та стіною західної внутрішньої галереї. Він датував їх ХVІІІ століттям, а одне з них визначив, як поховання митрополіта Сільвестра.
Співробітник Національного заповідника «Софія Київська», кандидат історичних наук Ігор Нетудихаткін підтвердив цей факт і подав докази того, що Сільвестра Косова було поховано таки у Софійському соборі. «Я маю надію сьогодні закрити дискусійне питання щодо поховання митрополита»,— запевнив науковець і представив відреставрований параман
(елемент чернечого одягу), який належав патріарху, склеп якого знаходився в Михайлівському приділі собору. Докази цього вдалося зібрати за допомогою вивчення інвентарних книг Теодосія Мовчанівського, який проводив розкопки в Софії і який, за словами пана Ігоря, перший віднайшов поховання митрополита Косова й інших духівників. Саме за цю діяльність його розстріляли більшовики 1938 року.
Ми досі достеменно не знаємо, як виглядав Сільвестр Косов. У Софійському монастирі була велика портретна галерея, яка до нашого часу збереглася лише частково. Рештки містяться в фондах Національного печерського історико-культурного заповідника, але портрета Косова там немає. Можна зробити висновок: так співпало, що саме його портрет до цього часу не зберігся. Але складається враження, що його вилучили, решту могли поновлювати, а портрети Косова ні. Тобто «він був не зовсім зручною історичною постаттю», — каже історик. Власне, ми маємо ікону у Михайлівському Золотоверхому монастирі, але це вже ікона пізнішого часу.
Митрополит вирізнявся жорсткою позицією щодо Переяславської ради, не квапився присягати царю та обстоював незалежність Української Православної
Стульківська Мирослава Євгенівна. Хресна дорога», представлена у кількох номінаціях Ірина Голуб...
Добре продумана структура Антології,
яка містить 17 розділів, назви яких ще раз нагадали мені диференціацію текстів з антології української народної творчості «Закувала зозуленька», лише не за формозмістом, а за міфота ідеологемами, як-от: «Становлення нації», «Віра у перемогу», «Полон», «Смерть героя», «Повітряна тривога. Жахи війни в українських містах», «Волонтерство», «Еміграція,
евакуація та рішення лишитись», «Шевченко – символ національної боротьби», «Мова», «Кохання і війна», «Присвята містам», «Післямова меценатки»... тобто всі егрегори людських емоцій: кохання, космос, батьківщина. І (що дуже важливо і здОрово): розділ «Фейлетони (сатира)», який «робить» книгу життєствердною, вітальною, адже «ворог, який не боїться нічого, боїться сміху», про що читаємо в рядках, між рядками та над рядками авторів, зокрема у цілком народному гуморному вірші «Баба Маня»:
Баба Маня у сараї вже зібрала яйця. Раптом бачить біля двору руського поганця. «Бабка, дай пожрать чєво-то», – Просить Маню зайда. «Та заходь-заходь, сволото, Баба їсти знайде». «Ти, бабуля, нє ругайся Лучше жарь катлєти. Пєрєд намі ти покайся. Нє забила гдє ти?» Баба хоч і не злякалась, Язик прикусила. Мов нічого ще не сталось, Їжі наносила.
11 Слово многоцінне · “Багато справжніх поетів віддали би всі свої вірші за один, який би став народною піснею, адже в ідеалі кожен вірш прагне стати піснею”. · с. 11сторінка оригіналу ↗ Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу
нувшись, принесла киянам світло Христової віри. Нарешті, п’яте хрещення сталося в 988 році, коли великий князь Володимир хрестив Русь у Почайні. У його концепції історії хрещення слов’янських народів Київ займає одне з головних місць. У наступні часи, контактуючи з представниками Московії Сільвестр Косов часто апелював до такого погляду.
Будучи високоосвіченою людиною, він не міг ставитися позитивно до московитів і до московської церкви. Тому в нього виникали конфлікти з посланими в Київ представниками московської влади. Спілкуючись з ними, зокрема з дипломатом Васілієм Бутурліним, він спеціально наголошував на минулому Києва як «первопрестольного града» давніх руських князів, які надали Київській митрополії різноманітні права й привілеї. Також цей ієрарх звертав увагу на подвиги печерських святих, що мало б засвідчити особливу благодатність київських святинь.
Такі звернення до давньоруської історії мали також на меті вказати на недоречність підпорядкування церкви Московському патріарху, адже з цього випливало, що київська православна традиція є більш давньою, ніж московська. Натомість, прихильники єдності з Московією теж апелювали до цієї історії. Зокрема, присяга Богдана Хмельницького на вірність московському цареві обґрунтовували спільністю віри, тим, що колись князь Володимир хрестив Русь, до якої почали включати й московські землі, а також ідею зв'язку московської династії Романових з київською династією «Володимирового племені».
Відповідно, й перехід Війська Запорізького та контрольованої ним території під владу московських правителів обґрунтовувалося як перехід династичного спадку. Відповідно, московський цар отримував право на київську «отчину», що включало й право володіння Київською митрополією. Тому Сільвестр Косов та його оточення усвідомлювали необхідність підтвердити особливий статус своєї митрополії, її права та вольності.
Попри те, що в середовищі духовенства Київської митрополії було чимало прихильників підпорядкування українських земель Московії, Сільвестр Косов залишався, взагалі, противником цього
Олега Федорова, 2025. – 216 с.
Ігор ПАВЛЮК, член-лавреат Британського ПЕН-клубу, лавреат Народної Шевченківської премії
Перші рядки із цієї страшної емоційної новітньої історії нашого народу, які впали мені в очі, – це її підзаголовок: «Народна поезія про сучасну війну», бо багато справжніх (професійних) поетів віддали би всі свої вірші за один, який би став народною піснею, адже в ідеалі кожен вірш прагне стати піснею.
І рука моя потягнулася до знакової книги у моїй домашній бібліотеці: «Закувала зозуленька. Антологія української народної творчості: пісні прислів’я, загадки, скоромовки» (Київ: Веселка, 1989. – 606 с.), яку складають «класичні зразки української народної поетичної творчості – обрядова поезія, епічні й ліричні пісні, коломийки, а також авторські пісні, що стали народними, стрілецькі, пісні-гімни»…
Окремі тексти із «полімистецького твору» «Рядки незламності» мають екзистенційні шанси (бо «нам не дано передбачити, як наше слово відгукнеться») продовжити цю «Антологію народної творчості», зокрема її ліро-епічні розділи «Рекрутські та содатські пісні», «Думи», «Історичні пісні», «Пісні-хроніки», «Балади», «Голосіння»...
Особливо «голосіння» – як голоси мертвих, живих і ненарожденних, – як плач, як глас (голос) волаючого – як-от артезіанськи пронизливий, проникливий ліприєднання. Він з осудом поставився до Переяславської ради 1654 р. Цей екзарх, а також архімандрит Києво-Печерської лаври Йосиф Тризна з київським духовенством відмовилися присягати на вірність московському цареві, про що з невдоволенням доповідав московський посол до українських козаків боярин Васілій Бутурлін. Окрім того, митрополит записав у Луцьку городську книгу протест щодо підпорядкування України Московії. Такий же протест він подав до сейму Речі Посполитої.
Звісно, що в тих умовах, Митрополит змушений був шукати певного порозуміння і з московським царем. 26 липня 1654 року він відрядив свого посла Інокентія Ґізеля до Смоленська, де в той час знаходився цар Олексій Михайлович. Посольство мало на меті добитися підтвердження прав духовенства Київської митрополії. Зокрема, малося на увазі наступне: збереження підпорядкування митрополії Константинопольському патріархату (що трактувалося як «перша вольность»); самостійне обрання Київського Митрополита, настоятеля Києво- Печерської лаври та єпископів; збереження права мати власний митрополичий суд над духовними особами підтвердження майнових прав деяких київських монастирів Києво-Печерського і Видубицького. Також обумовлювалося, що московити не повинні посилати в митрополію своїх священнослужителів. При цьому у письмових зверненнях до московського царя наголошувалося на його династичному зв’язку з князем Володимиром. Це була церковна дипломатія, яка дала певні результати. Цар підтвердив майнові права київських монастирів й заборонив царським воєводам у Києві втручатися в справи церковного суду. Однак щодо «першої вольності», власне підпорядкування Київської митрополії Константинопольському патріарху, то вона не була підтверджена. Хоча за життя цього ієрарха московська влада не ризикнула здійснити кроки з підпорядкування Київської митрополії Московському патріарху, розуміючи, що зустріне серйозну протидію.
Сільвестр Косов сформував когорту священнослужителів, які після його відходу відстоювати автономію Київської митрополії, і протягом майже тридцяти років рично-драматичний епос знайомої мені авторки Інеси Доленик (лауреатка народного поетичного конкурсу «Рожева мрія» у номінації «Найкраща поезія – пам’ять про загиблих») «А мати бійцям наказала відкрити труну» із наскрізно архетипними, істинно християнськими рядками:
Коли панотець говорив, що тепер лише
Бог
Вирішує – й треба молитися всім нам за брата,
Вона підійшла і сказала: «Я буду за двох Молитись віднині – за сина свого і за ката».
Поважне Журі народного поетичного конкурсу «Рожева мрія» у складі знакових постатей нашого культурно-інформаційного простору (Головний Суддя – Богуслав Поляк, Ольга Сумська, Анжеліка Рудницька, Олег Нікоф, Віктор Васильчук, Катерина Тимошенко) відібрало аж вісім десятків творців віршованих текстів, серед яких відомі в Україні поети (Михайло Жайворон, Оксана Лозова, та ж Інеса Доленик...) і учениця 11 класу Міра (Шевченко Вєроніка Віталіївна), яка «любить танцювати, читати книжки, спілкуватись та спостерігати за світом, висловлюючи свої думки за допомогою поетичних рядків, відвідує драматичний гурток», тут же (вибираю навмання): «© Шевченко Олександр Миколайович. Добровольцю (Брату Шевченку Михайлу Миколайовичу і всім воїнам України)», Ірина Іваськів. Соняхи Іловайська», Софія Дякунчак «Сімейна сага, або як намагалися вбити Україну»,
Церкви. Така позиція митрополита мала свою логіку. Більша частина земель Київської православної митрополії не була охоплена козацьким повстанням й залишалася в складі Речі Посполитої. У такій ситуації Київському митрополиту йти під руку царя московського, як це зробив Богдан Хмельницький, означало створити для православних Речі Посполитої чималі проблеми. Їх би розглядали як ворогів, адже ця країна вела війну з Московією. Водночас підпорядкування Московії так чи інакше вело до переходу Київської митрополії до Московського патріархату. А такий би перехід неминуче привів би до розколу в митрополії.
Власне, так і сталося, коли в 1685-
1686 рр. Київський митрополит визнав своє підпорядкування Московському патріарху, то чимало православних Галичини, Волині й Білорусії, що жили в Речі Посполитій, перейшли в унію. Лівобережний гетьман Іван Самойлович був прихильником поєднання з Київської митрополії з московським патріархатом, близько зійшовся з патріархом Іоахимом Савеловим, навіть одружившись, поїхав вінчатися до Москви. І, коли на Соборі 8 липня 1865 р. був обраний митрополитом Святополк Четвертинський, який навіть був відсутній на соборі, цим скористався Самойлович. домовленістю з регентшою царівною Софією він відправляє грамоти, а ще 200 червінців і 120 соболиних шкур до Константинополя, де Константинопольськи патріарх Діонісій підписав грамоту про перехід Київської митрополії під руку московського патріарха
А ще у 1649 р. Сільвестр Косов отримав титул екзарха Константинопольського патріарха, тобто став його намісником. Це вказано і в абревіатурі, яка була зазначена на труні митрополита: «Сільвестр Косів, митрополит Київський, Галицький и всієї Русі, Екзарх Святійшого Апостольського Константинопольського трону». І це ще одне підтвердження того, що він спочив у святій Софії.
Сільвестр Косов — надзвичайно важлива постать у нашій історії. Видатний інтелектуал, книжник, богослов, патріот України, сподвижник Петра Могили. Якщо Петра Могилу називали сонцем, то Сільвестра Косова — місяцем, у якому відбивається світло ідей могилянського відродження.
Попросила окупанта Справити антену А сама швиденько в кварту всипала пургену...
У душевній передмові української журналістки, радіоведучої, авторки та співавторки книжок про сучасну російськоукраїнську війну, укладачки книжок, волонтерки Дар’ї Бурої, яка, зокрема, проголошує: «Пропонуємо доторкнутися і відчути: слова матері, яка чекає дитину з війни, смиренно приймаючи цей вибір найріднішої кровинки; дівчат і дружин воїнів, готових розділити долю коханого та витягнути його своєю любов’ю з будьякого пекла; синочків і донечок, вимушених рости під повітряними тривогами та хаотичними обстрілами, ховаючись у підвалах, дітей, котрі пишуть листи, очікуючи на тата чи маму з фронту; слова старшої людини, що прожила життя і молиться за свій народ; відчути біль українських міст, розбитих російськими бомбами; усвідомити ненависть і зневагу до ворога, а, втім, і силу його здолати.
Зрештою, почуйте слова воїнів, які щосили намагаються відвести кулі і снаряди від найрідніших, пишуть до них про свою любов».
Антологія доречно і зі смаком інкрустована-ілюстрована актуальними і сильними фотографіями.
Історія тут інтегрована в сучасність, що спонукає до компаративу, до емоційних роздумів, що, врешті, і є суттю справжнього мистецтва – як сплаву несумісних енергій.
Тобто усі причетні до творення «Рядків незламності» добре зробили своє діло. Тому ця Книга – справді народний високомистецький арт-факт нашої героїчної епохи, подарунок для нащадків.
Відгук на книгу Рядки незламності: Полімистецький твір. – К.: Друкарський двір
“Через 180 років опісля створення вірша · «Як умру, то поховайте...» ми по-новому · вдумуємося в кожний його рядок...” Шевченкіана · с. 12сторінка оригіналу ↗ Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
Заповіт – великеє, найкращеє слово!
Через 180 років опісля створення вірша
«Як умру, то поховайте…» ми по-новому вдумуємося в кожний його рядок. І починаємо з самої назви, бо в Шевченковій мові – поетичній і прозовій – відсутнє слово … заповіт.
Нагадаю, що вперше вірш опубліковано, імовірно, за списком Пантелеймона Куліша, під назвою «Думка» в Лейпцизі 1859 року. Повний текст уперше надруковано у львівському часописі «Мета» (1863, № 4), і тут уже з’явилася принципово нова, сказати б, родоначальна назва «Завіщаннє»1, повторена 1867 року в публікації вірша у двотомному виданні «Поезій Тараса Шевченка» у Львові. Наголошу, що в обох випадках ідеться саме про назву «Завіщаннє», а не русифіковане «Завіщаніє», як іноді стверджується.
Того ж 1867 року в Петербурзі вийшло у світ коштом Дмитра Кожанчикова перше посмертне видання «Кобзаря», в ньому було надруковано лише перші вісім рядків вірша «Як умру, то поховайте…» під редакційною назвою «За́повіт»2, яка надалі стала традиційною. Хоча насправді означена назва стосувалася тільки Шевченкової волі поховати його в Україні, яку було виконано навесні 1861 року, і фактично віщувала заборону подальшого цілісного, глибокого сприйняття і розуміння Заповіту, що справді було закріплено в імперські часи.
З огляду на це, сутнісним першоджерелом історичної назви твору слід вважати вже згадане «Завіщаннє», бо саме в українській Галичині вперше озаглавили поновому повний текст «Як умру, то поховайте…» рідною мовою.
Проте це не був, так би мовити, інтелектуальний продукт – подарунок українцям у буквальному сенсі, бо саме народ узаконив у всеукраїнському просторі назву «Заповіт», як істинно масову, правильну й точну. Дозволю собі сказати по-шевченківськи: «Великеє, найкращеє слово!»
У цьому контексті важливо нагадати, що наприкінці 1850-х років вірш «Як умру, то поховайте…» переписав із невстановленого списку Іван Лазаревський під назвою «Завищаніе»3, а Шевченко після повернення із заслання вніс виправлення в деякі рядки твору4. Але не в назву! Таким чином, очевидно, що поет прийняв її за своєю суттю…
Вельми цікаво, що під такою ж назвою
(«Завищаніє») в роки Шевченкового заслання переписав у Москві з невідомого списку вірш «Як умру, то поховайте…» поетів друг Осип Бодянський, котрий од себе поставив наприкінці тексту багатозначні чотири крапки. Мудрий Осип Максимович, який задовго до Заповіту вважав Тараса Григоровича «поводирем усіх нас» – українців, очевидно передбачив безсмертя цього твору…5.
Історичний феномен Шевченкового Заповіту показав, як особистісний, інтимний мотив смерті ліричного героя виріс органічно до, говорячи словами Юрія Барабаша, «масштабного філософського та історіософського контексту, відтак трагедія смерті окремого “я” стає, по суті, фактом національної історії, поштовхом для розмислу поета про долю України, про призначення митця, про свої непрості стосунки з Богом…»
Необхідно відзначити, що «За́повіт»
було вміщено в «Кобзарі» 1867 року нев хронологічному порядку, витриманому у виданні, а наприкінці (сторінка 666) після останнього вірша Шевченка «Чи не покинуть нам, небого…» (14–15 лютого 1861 року). Утім, уже після «За повіту» Шевченкові поезії завершував безжально почикрижений цензурою вірш «Чигрине, Чигрине…», написаний у Москві 19 лютого 1844 року, до якого звернімося далі.
Павло Чубинський:
«Ще не вмерла Україна»
Зупинюся, щоб особливо наголосити,
сказати б, енциклопедично відомий, але малозгадуваний історично-містичний факт: у 4-му номері журналу «Мета», як це зафіксовано в «Літературознавчій енциклопедії» (2007), «вперше було опубліковано гімн “Ще не вмерла Україна” П. Чубинського, помилково вміщений у добірці Т. Шевченка…» Та й після цього тривалий час згаданий твір приписували Шевченкові. Скажімо, його було вміщено в 1-му томі львівського видання його поезій (1867 рік).
Нічого дивного! У творі Чубинського невідворотно проросла Шевченкова притлумлена, але невигубна надія, закладена в останній строфі вірша «Чигрине, Чигрине…»:
Спи, Чигрине, нехай гинуть У ворога діти, Спи, гетьмане, поки встане Правда на сім світі.
До речі, у вірші Павла Чубинського,
який відкривав збірку, читаємо:
Ще не вмерла Україна, І слава, і воля! Ще нам, браття-молодці Усміхнеться доля! Згинуть наші вороги, Як роса на сонці; Запануєм, браття, й ми У своїй сторонці.
Отже, у першодруці йдеться про безсмертність України – нації, а не лише її слави й волі, та про те, що «згинуть наші вороги», як у Шевченка в «Чигрине, Чигрине…» Лексему «вороженьки» Шевченко вживав лише двічі, наприклад, «з вороженьків покепкую». Зовсім інакше – гнівно – звучить у нього: «Вороги!! І люті! люті!.. Нехристияне!» Певно, звернули увагу й на те, що у Чубинського не «браття молодії», а «браття-молодці» – точно по-шевченківськи, як у вірші «Іван Підкова» (1839): «Нехай ворог гине!... Панове молодці…» Так само слово «запануєм» у Чубинського ментально пов’язано з Шевченковим баченням «і слави, і волі»:
Було колись – в Україні Ревіли гармати; Було колись – запорожці Вміли пановати. Пановали, добували І славу, і волю…
Відомий шевченкознавець Володимир
Мовчанюк у статті про Павла Чубинського в «Шевченківській енциклопедії» доказово зафіксував: «Публікацію пісні “Ще не вмерла Україна” як твору Шевченка разом із віршами справді його авторства… можна пояснити схожістю окремих мотивів і образів майбутнього гімну із Шевченковою поезією. Пісню Чубинського пронизують
Шевченкові ідеї національної честі, слави, волі, братерства».
Ментальна спорідненість поезій
«Чигрине, Чигрине…» і
«Як умру, то поховайте…»
Повернімося до цих поезій, які розміщені поряд наприкінці «Кобзаря» 1867 року. Певно, це зробив Микола Костомаров, який готував видання й, звісно, прекрасно знав, що саме віршем «Чигрине, Чигрине…» Шевченко відкрив рукописну збірку «Три літа» з 23 поезій 1843–1845 років, а завершив «Як умру, то поховайте…» Якщо Заповіт таки й був написаний останнім у 1845-му, то «Чигрине, Чигрине…» став першим у геніальному ряді за повною, вичерпною суголосністю з поетовою душею й сутнісною передбаченістю ключового політичного заклику Шевченкового Заповіту про розірвання кайданів й окроплення волі «вражою злою кров’ю».
Відомо, що згадана публікація «Чигрине, Чигрине…» відбулася з купюрами у рядках 45–46 та 83–86 з огляду на цензуру. У першому випадку йдеться про видалення рядків «Поки тії недолітки / Підростуть, гетьмани». У другому – вилучено вибухову завершальну строфу вірша, вже процитовану вище.
Але це не все. У Шевченкових рядках
«За що скородили списами / Московські ребра??» останні було грубезно підмінено на «татарські ребра»! Тобто, в «Чигрине, Чигрине…» Шевченко фактично вперше непрямо вказав на «кров ворожу», вискороджену саме з-під «московських ребер»… Між іншим, ще у вірші «До Основ’яненка» (1839) двадцятип’ятирічний Тарас Шевченко прямо писав про те, що за часів славних запорожців «кров ляха, татарина / Морем червоніла…», і це було надруковано у «Кобзарі» 1840 року… Не сумніваємося, що в тому морі поет бачив і ворожу московську кров, але варто було натякнути на неї у «Чигрине, Чигрине…»…
Саме «татарські ребра», за влучними словами Івана Дзюби та Миколи Жулинського, «на радість ідеологічним фальсифікаторам “поселилися” в наступних масових і навіть багатотисячних зібраннях творів Т. Шевченка». Це було зроблено, «аби не образити Москву, “старшого брата”». Запам’ятаймо це пояснення, воно ще знадобиться в осмисленні неназваного феномену московських кайданів.
Заодно треба пам’ятати, що вірш «Чигрине, Чигрине…» було надруковано у Львові того ж 1867 року без означених вище петербурзьких купюр. Із присутністю скороджених українцями московських ребер!
Інша річ, що через три десятиліття навіть
Михайло Грушевський, виступаючи на Шевченковому святі у Львові 1896 року, цитував саме цензурований текст. Те саме він зробив і у статті «Шевченко і українська минувшина» 1912 року. Це й зрозуміло, бо «татарські ребра» випиналися й у «Кобзарі», виданому Василем Доманицьким у 1907-му в Петербурзі.
Нагадаю, що саме в Москві Шевченко залишив огненні рядки про гетьманську резиденцію та фактично столицю України: «Чигрине, Чигрине, / Все на світі гине, / І святая твоя слава, / Як пилина, лине…» До вірша «Осія. Глава ХIV. Подражаніє» (25 грудня 1859 року) залишалося ще більш як півтора десятиліття, але саме в «Чигрине, Чигрине…», саме в московській атмосфері було кинуто поетом зерно найзастрашливішої Шевченкової застороги: «Погибнеш, згинеш, Україно / Не стане знаку на землі…»
Вірш «Чигрине, Чигрине…» – єдиний,
написаний Шевченком у Москві, – відкрив антимосковський період Шевченкової творчості. Незважаючи на безжальні купюри, він став уособленням національної свідомості й ідентичності, жертовної любові Шевченка до України:
Чигрине, Чигрине, Мій друже єдиний, Проспав єси степи, ліси І всю Україну. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Помолившись, і я б заснув… Так думи прокляті Рвуться душу запалити, Серце розірвати.
Михайло Грушевський пояснював: Шевченко, розкриваючи перед земляками образи минувшини і сучасності й огненним словом накликаючи земляків, щоб приглянулися до них і розважили собі їх, сподівався, що з того вийде спасенна наука нашому народові на будуще його…
До речі, твір «Чигрине, Чигрине…» вилучався з радянських видань творів Шевченка у 1925–1931, 1943, 1950, 1955 та інших роках…
Кажучи словами Миколи Жулинського,
«Чигрине, Чигрине…» має «національнорятівничий сенс». Як і Шевченків Заповіт!
«Москва вночі запалила…»
Нагадаю, що всі Шевченкові інвективи на адресу Москви містяться в його поетичних творах, написаних у 1844–1845 роках, тобто після першого відвідання міста й написання там «Чигрине, Чигрине…» з його «московськими ребрами», а пізніше, у липні 1844-го уже в Петербурзі, – поеми «Сон» (комедія) та після другого проїзду через Москву в Україну навесні 1845 року і створення на Батьківщині містерії «Великий льох», поеми «Кавказ», Посланія «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні …», вірша «Холодний Яр».
У поемі-комедії «Сон» Кобзар уперше покладає відповідальність за нищення України безпосередньо на Москву: «Москва випалила…»; далі у «Великому льосі» (1845) – «Москва вночі запалила…»6 і т. д.
Це може здатися містичним, але Заповіт
Шевченко написав одразу після того, як сказав своєму народові про ворожу Москву з її поневоленням України все найголовніше на віки наперед, аж до ненарожденних українців…
І підтвердили це найперші за часом трударі III відділу власної його імператорської величності канцелярії – вищого органу таємної політичної поліції. Нагадаю про причину Шевченкового десятирічного заслання словами з доповіді начальника III відділу Олексія Орлова, направленої Миколі I 28 травня 1847 року:
«Шевченко, люблячи полум’яно свою батьківщину, Малоросію, в надрукованих ним книгах із захопленням описував дух колишнього козацтва… натякав, що цей дух не вистигнув також і досі у малоросіянах; описував розпорядження імператора Петра I і наступників його у вигляді пригноблення та придушення прав народних…»
На четвертому році поетового заслання,
у квітні 1851 року, в «Довідці про рядового Шевченка» III відділ пам’ятливо повторив, що з його віршів випливала думка «про можливість Україні існувати у вигляді окремої держави».
Отже, спеціалістам III відділу не відмовиш в аналітичних і прогностичних здібностях, а також особливо гострому жандармському нюхові на головну небезпеку для Російської імперії, сиріч Москви і Московщини, що неминуче випливала з Шевченкових поезій, – незалежність України від Москви і Московщини.
Та й цензор Олександр Тройницький,
даючи дозвіл 1859 року на друге видання «Кобзаря» і «Гайдамаків», особливо вказав на поезію «Думи мої, думи мої…» (1840): «Цю пісню я вважав би за краще вилучити взагалі… загальна її думка ворожа злиттю Малоросії з Великоросією. Вилучення цієї пісні… відсторонить важку думку, що він зараховує і Росію до числа колишніх ворогів України».
Московщина була й завжди залишалася лютим ворогом Тараса Шевченка, і він усвідомлював, що незалежність України можна здобути врешті-решт у збройній боротьбі з нею: «І на оновленій землі / Врага не буде, супостата…»
“Компактна книжечка Сани Дутки читається легко, має 144 сторінки. Перед читачем чи то село, чи місто, в якому розгортаються всі події...” 13 Пошта «СП» · с. 13сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
Сказати вголос прямо про цю сутність
Шевченкового Заповіту впродовж багатьох десятиліть не було змоги, не посміли, не сталося…
Публічне визнання такої духовної та розумової роботи взагалі було неможливим у царські та радянські часи.
Проте немає сумніву, що в кореневищі живої душі народної, яка завжди страждала від «москаля-пройдисвіта», в інтелектуальному верхів’ї нації, насиченому болісними роздумами про те, що з-поміж скороджених списами московських ребер проросла «волі нашої отрута», зберігалося глибинне, справжнє розуміння Кобзаревого Заповіту.
Дмитро Донцов: «Іти за таким актуальним нині Заповітом Тараса»
Жорсткі максими, які не залишають сумніву, що в Заповіті йдеться саме про московські кайдани, залишив Дмитро Донцов, який 9 березня 1950 року виголосив у Торонто потужну доповідь «Заповіт Шевченка» на спеціальній академії, влаштованій осередком Спілки Української молоді:
«До чого кличе його Заповіт? Що ненавидів він?... Що ненавидіти вчив?...
Диявольську силу Півночі, брутальну,
облудну, цинічну, забріхану, протягом вісьмох століть незмінну в усіх своїх огидних барвах хамелєона, – ненавидів він всім серцем своїм, всею душею своєю і всім помишленієм своїм. Ненавидів, як ненавидить людина вільна того, хто плює їй в душу; хто топче ногами її гідність людську; хто трупами народів встелював свій шлях історичний. Ця ненависть полум’ям бухає з кождого рядка, написаного ним.
Та не тільки чужій деспотії належала його ненависть».
І далі по-шевченківськи рішуче відторгав Донцов од української ідентичності промосковських українців – рабів, «слуг чужинця», фальшивих земляків-«братів»:
«Не вважав Шевченко за брата, хто помагав москалеві “з матері полатану сорочку здіймати”. Не вважав за братів… “рабів, підніжків, грязь Москви”… Шевченко волів… щоб зарізав батько сина, ніж “продав в різницю москалеві”… Ті, що Шевченка знали, свідчать, що відносився “задирливо і нетолерантно до ідеї поєднання з москалями”…
Наказом Шевченка було любити Свою
Правду, яку чужі тирани і їх наші підбрехачі й досі хочуть тримати замкнутою многими замками, запечатаною многими печатями… Іти за таким актуальним нині Заповітом Тараса! Перейнятися його великою ненавистю до рабства, до насильника-чужинця, до його підбрехачів… Без викуплюючої сили крови, без оновлення в русі, без духовного очищення не зробить Господь твердими наші руки, не поможе встать на ката знову!
Вивчаймо його Заповіт!... Заповіт того,
хто карався, мучився, але не каявсь! Заповіт старої героїчної – страшної ворогам – України!»7.
З усього цього Донцов окремо виділив своє лапідарне розуміння Шевченкової позиції:
«Тих, що кували кайдани – проклинав,
тих, що їх несли покірно – жалів, тих, що їх рвали – любив!»
У той час, коли мовилися ці слова,
Московщина – поводир Радянського Союзу – здавалася непереможною, і Дмитро Донцов закликав українців не піддаватися тим, які «накликають вас любити трохи жовто-блакитне, трохи червоне, трохи Тризуб, трохи серп з молотом і з катом за ними». І нарешті вкрай завершально-важливе: «Коли прийдуть до вас намовляти, не стаючи на ката, а гендлем і крутійствами крутіїв “здобувати” Україну – пригадайте їм слова Шевченка, що не скорше встане вільна, нова Україна, аж “потече сторіками у синє море кров ворожа”… Нема иншого шляху визволення нації»8.
Дмитро Донцов жодного разу не згадував од себе Москву і Московщину зате гранично чітко формулював своє розуміння й прочитання Шевченкового Заповіту в контексті реального часу, а саме: в УРСР визволення України від кайданів «чужої деспотії» з «серпом з молотом і з катом за ними» неможливе, а станеться лише після того, як український народ окропить волю «вражою злою кров’ю»…
Вустами Івана Франка і Михайла Грушевського
В цьому контексті наведу маловідомі
Франкові слова з початку ХХ століття, припасовані до вже згаданої ключової строфи Шевченкового Заповіту про розірвання кайданів:
«Ми не пророки і не можемо знати,
чи справдиться Шевченкове слово; чи великий поет силою свого чуття здужав відгадати велику загадку нашої будущини. Для нас, однодневних мух, що жиють нинішнім днем, його короткими турботами й надіями, важко знати, що нам самим діяти, до чого простувати, як держати себе на нашім короткім шляху»9.
Великий Каменяр, який іще в 1878-
му закликав українців «лупати скалу», до якої був прикутий Шевченків народ, однозначно знав, як діяти, й усвідомлював, що «щастя всіх прийде по наших аж кістках». Але наприкінці наведеної цитати він озвучив для тих, які справді живуть «нинішнім днем», Шевченкові невідкладні високі заповіді, зокрема нагадав із поезії «Сон – Гори мої високії…»:
Я так її, я так люблю Мою Україну убогу, Що проклену святого Бога, За неї душу погублю!
ходять далеко не всі. Як тут не згадати Чарльза Дарвіна з його природним відбором. Сер Чарльз мав рацію.
Окрім підліткової прози, Сана Дутка пише казки для дітей, є учасницею команди «Перше українське радіо у Нідерландах», полюбляє пригоди, природу, гори і спілкування. Сьогодні ж мені хочеться поміркувати над книгою Сани Дутки “Така, як є”.
Компактна книжечка Сани Дутки читається легко, має 144 сторінки. Перед читачем чи то село, чи місто, в якому розгортаються всі події. Подій особливих нема: підлітки з’ясовують міжособистісні стосунки в школі. Перші закоханості – перші розчарування. Є в класі ізгої, є неформальні лідери, є покидьки, є ті, що цькують, є жертви, є противні вчителі й неприємні для всіх уроки.
Головна героїня Юлія втрачає батька на війні – ця рана кровоточить постійно, особливо відлунює тоді, коли її мама знаходить собі коханця з Італії – Рамона. Для дитячої психіки – це зрада, ґвалт, образа, несприйняття, конфлікт. Для мами ж – це спосіб знову відчути себе жінкою, кохати і бути коханою, реалізовуватися в особистому житті. Цей момент у повісті мені
Один буде, як той Гонта, Катів катувати! Другий буде … оце вже наш! Катам помагати.
Цей «другий» відтворюється на благо
Московщини з покоління в покоління, і Франко пророче попереджав, що нам доведеться ще довго долати «своє духовне відчуження від рідної нації».
Видатний шевченкознавець Юрій Барабаш (1931–2024) наголошував, що розбрат у містерії потенційно невідворотний, фатальний, наперед визначений екзистенційною природою України: «В цьому Шевченковому провіщенні закладено містичне зерно, і ця містика не суперечить історичній правді, бо вона є містикою самої історії, історії України»11.
Ми знаємо про неймовірно високий критерій української ідентичності, запроваджений Шевченком у «Великому льосі»: молоду дівчину, яка виростала під Чигирином у Суботові, «в Рай не пускають», бо вона … з повними відрами перейшла шлях гетьману, котрий «їхав в Переяслов Москві присягати!..».
Михайло Грушевський, який передав українцям системно успадкований від Кобзаря найдорожчий заповітний сенс мудро і різко заявив, що визволення від «песього обов’язку» перед Москвою є надзвичайно важливим і цінним. Але насправді тоді цього не сталося…
1 Завіща́ння – західноукраїнський застарілий синонім слова заповіт, який зустрічаємо у творах Ольги Кобилянської, Богдана Лепкого, Андрія Чайковського та ін.
2 Такий наголос зроблено у виданні
«Кобзаря» 1867 року.
3 У переліку переписаних Шевченкових творів Лазаревський означив: «“Завіщаніє” (“Як умру, то поховайте…”)».
4 Яскравим було виправлення в очевидно неякісному тексті, з якого переписував Лазаревський, рядка «землю окропіте» на «Волю окропіте».
5 Докладно див.: Мельниченко В. «На славу нашої преславної України» (Тарас Шевченко і Осип Бодянський). М., 2008. 560 с.
6 Докладно див.: Мельниченко В. Москва у творчій долі Тараса Шевченка. М. 2015. 496 с.
7 Донцов Д. Заповіт Шевченка. Доповідь,
виголошена на Шевченківській Академії в Торонті 9 березня 1950 р. Торонто; Онтаріо, 1950. С. 4, 10–12, 16.
8 Там само. С. 12–13. 9 Франко І. Шевченкознавчі студії. Львів,
2005. С. 316.
10 Грушевський М. Твори : у 50 т. Т. 1.
Львів, 2002. С. 391.
11 Цит. за: Шевченківська енциклопедія :
в 6 Т. Т. 1. К., 2012. С. 603.
Закінчення в наступному номері літковому віці часто світ видається жорстоким і несправедливим. Підлітки проявляють жорстокість до собі подібних. А ще люблять мучити батьків, тваринний світ власними, часом крутими, витівками. За ці витівки підлітки можуть дорого поплатитися – навіть буцигарнею. Сана Дутка тонко відчула цей нерв підліткового періоду, передавши його в назві. Себто, приймайте мене такою, яка я є, або не приймайте. У підлітковому віці цей максималізм зашкалює, часом градус напруги такий великий, що і сам підліток не второпає, що коїться навколо.
Ці сцени максимально нервово відображені в повісті – зокрема в стосунках із бабусею Юлі, школярським оточенням, з мамою, з її коханцем і поготів.
Скажу, що почин в Сани Дутки хороший. Авторка тримає інтригу до кінця, колоритно змальовує дітлахів, дає харч для філологічного й житейського розумування, показує підліткову психологію, ще дітей, але ще і недорослих, які намагаються віднайти себе в бурхливому морі під назвою життя.
...і таки мав рацію, сер Чарльз: виживають не найсильніші, а найдіяльніші.
“Компактна книжечка Сани Дутки читається легко, має 144 сторінки. Перед читачем чи то село, чи місто, в якому розгортаються всі події...” 13 Пошта «СП» · с. 13сторінка оригіналу ↗ Ярослав КАРПЕЦЬ
Письменниця Сана Дутка (Оксана Ягла)
дебютувала у Видавничому Центрі “Академія”. Її підліткову повість “Така, як є” можна побачити в усіх популярних книгарнях. Прозаїкиня виступає в Тернополі, де активно ділиться своєю творчістю з читачами. Її кейс – це хороший приклад старту в письменстві, коли авторка сама активно розповсюджує власну книгу. Найчастіше спостерігається картина полярна: письменник написав книгу й сидить в очікуванні манни небесної. І читачів йому подавай, і презентації організовуй, і книги реалізовуй. Таких безініціативних молодих авторів досить багато в сучасній українській літературі.
За моїми спостереженнями, не всі вони переживають шок першої книги, ті виклики, які постають перед молодим митцем, дуже швидко відбивають охоту писати в подальшому й виступати на публіці. До фінішу – всенародного визнання – до
Саме ці рядки найвище ставив і Михайло Грушевський: «Чи палить нас та свята, повна пожертвування любов до України, якій дав вираз Шевченко в знаних словах…» Ідеться не про те, чи знаємо ми про святу жертовну поетову любов або чи віримо в неї… Ні! Чи палить вона саме нас?! І найперше державних очільників – «цариків», як іронічно-разюче затаврував їх Шевченко!
Михайло Грушевський у переломний історичний час сформулював імператив Нової України:
«Перше, що я вважаю пережитим і віджитим… се наша орієнтація на Московщину, на Росію, накидувана нам довго й уперто силоміць, і кінець кінцем, як то часто буває – справді присвоєна собі значною частиною українського громадянства».
Накопичена століттями неможливість,
сиріч боязнь сказати вголос те, що накипіло на душі й викристалізовано розумом у повному сприйнятті Шевченкового Заповіту, поготів і викласти на папері та ще й у науковому контексті, є невід’ємним фрагментом історичного феномену, який Михайло Грушевський сформулював понад століття тому, а саме: «українське самозречення»:
«Ох, це українське самозречення, класичне самозречення… Ці земляки-українці, які пишалися своїм зреченням від вузьких місцевих і національних інтересів на користь “загальноросійських” і загальнодержавних, повторюючи при цьому нещасні фрази про те, що слід відректися від національних поділів в інтересах спільноти і братства народів, – так ніби відречення від своєї національності давало перехід до стану позанаціонального, – чи втішали своє сумління такими міркуваннями, що вирішення загальнодержавних проблем само по собі принесе вирішення національного питання та надасть українському народові умови розвитку й самовизначення! Звісно, вони не уявляли й не уявляють собі, що це відречення від національних інтересів насправді є аж ніяк не подвигом, не свідченням громадянської звитяги з їхнього боку, а малодушним дезертирством, відходом від позицій, які вимагають більшої витримки, такту, громадянської мужності, ніж пасивне плавання за течією всеросійських настроїв, що це відречення, завдаючи непоправної шкоди культурному й суспільному розвиткові українського народу, робить занадто двозначну послугу і “спільній справі”, яка зовсім не потребує для свого успіху такого дезертирства…»10.
Цитата чималенька та скорочувати не можна, бо висновки великого українця науково точні й екзистенційно важливі не лише в історичному часі, а й у сьогоденні.
Ніколи, ніколи не забуваймо, що прокаркала українська ворона в Шевченковій містерії «Великий льох», створеній за два місяці до Заповіту, про народження двох національних близнят:
видався доволі цікавим сюжетним загостренням, проте авторка серйозно його не розвиває у сюжетній лінії. Тільки вкінці виринає мотив помсти за полеглого батька, помсти кривдникам підлітків. Помсти, за яку доведеться героїні розплатитися здоров’ям і водночас віднайти нотку щастя в нудній буденності.
Основна інтрига повісті – випадкова зустріч багатого нового учня Арчі з бідною ученицею Юлією. Саме навколо цієї події авторка вибудовує сюжетне хитросплетіння. Ідея кохання багатого чоловіка та бідної дівчини експлуатується письменниками всіх часів і народів, кожен у цю тему хоче докласти щось своє. Не скажу, що вичитав щось унікальне в цьому старому прийомі, але він здався мені цілком органічним у повісті “Така, як є”. Вже тоді, коли головна героїня переступила поріг маєтку Арчі, – стала зрозуміла кінцівка твору: багатий покохає бідну, бідна ж ніяк не зможе оговтатися від щастя, яке звалилося на неї в лікарняній палаті. Гарне мелодраматичне закінчення повісті, як не крути.
Хочеться ще кілька словечок мовити про формулу книги: “Така, як є”. У під
“З листів Ганни Барвінок створюємо портрет · Бориса Грінченка нам, нащадкам: Високоповажний · Добродій, люблячий Україну і родину..” Незабутні · с. 14сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
конкурсі “Галицького виділу крайового» і була поставлена на сцені українського театру у Львові. Дозвіл виставляти «Ясні зорі» на Східній Україні було отримано в 1895 р.. Виставляли її Саксаганський та Кропивницький, роль головної героїні Аміни грала м. Заньковецька. Дія відбувається в турецькому місті Азові «року 167...». Драма присвячена історичному минулому. Герої п’єси козаки і посполити, які потрапили у турецьку неволю. Вони з болем згадують рідний край і все роблять, щоб повернутися в Україну:
О, Боже! Невже даси мені Побачити мій край коханий? О, дорогі, о, вічні ясні зорі! Ви сяєвом пречистим з висоти До вищих діл підносите нам душу....
Коли не було довгий час листів від
Б. Грінченка, то Олександра Михайлівна дуже турбувалась: «Мене турбує Ваше довге мовчання. Чи все у Вас гаразд? Чи всі здорові? Я знаю Вашу і чесність, і акуратність». В одному з листів пише: «Спасибі велике за чудові оповідання. Я все попрочитувала от доски до доски. Да вже ж «Болотяній квітці» дісталось». Йдеться про оповідання «Болотяна квітка», в якому устами головного героя Б. Грінченко висловлює своє поняття про правду і чесність:
«Адвокат Горинович каже своїй нареченій: бо я такий собі вдався і поки людині вірю – то вірю в усьому, без винятку; одному слову такої людини повірю дужче навіть тоді, коли б усі казали навпроти. Та вже ж коли я піймаю ту людину хоч раз єдиний тільки на неправді – перестаю їй вірити зовсім, і що вище вона в мене стояла попереду, то нижче тепер упаде» .
“З листів Ганни Барвінок створюємо портрет · Бориса Грінченка нам, нащадкам: Високоповажний · Добродій, люблячий Україну і родину..” Незабутні · с. 14сторінка оригіналу ↗ Анна СТОЛЯРОВА, просвітянка, м. Харків
Про нього говорили, писали і думали –
видатний український письменник, поет, педагог, лексикограф, літературознавець, етнограф, історик, публіцист, учитель життя, пророк, апостол, видавець, просвітянин, громадсько – культурний і політичний діяч, автор першого словника української мови. Це наш Слобожанський земляк Борис Дмитрович Грінченко. Він народився недалеко від Харкова, на хуторі з поетичною назвою Вільховий Яр, поблизу села Руські Тишки. Навчався в Харківській реальній гімназії, екстерном склав іспит на народного вчителя. Формування свідомості Б. Грінченка проходило під впливом простого українського народу, з його піснями, традиціями, обрядами. «Кобзар» Т. Шевченка довершив національне формування його душі. Ім’я Б. Грінченка знаходимо в довіднику «Літературна Харківщина». В статті подано коротку біографію і творчу діяльність письменника. Його найперше оповідання було написано в 1885 р., тоді він вчителював на Харківщині в с. Нижня Сироватка. Дія відбувається у Харкові. В оповіданні йдеться про трагічну долю 16 – річної Марини, у якої померли батьки. Вона приходить на вулицю Коцарську до пані, щоб взяли у найми. Їй відмовили і у розпачі, хвора, кидається під потяг. Вперше оповідання було надруковано в 1887 р. в альманасі «Складка». Потім ще п’ять разів перевидавалося – Львів, Київ, Полтава. Б. Грінченко мріяв учителювати в українському селі. Тому відразу відгукнувся на запрошення Х. Д Алчевської працювати вчителем в її приватній школі в с. Олексіївці на Луганщині. Тут Б. Грінченко працював з середини вересня 1887 р. до осені 1893 р.. Олексіївка причарувала педагога слобожанською природою – балки, гаї, річка Біла. А ще Луганщина це козацький край, заснований козаками, тут панувала українська мова.. Під впливом баченого життя робітників – шахтарів Б. Грінченко створює оповідання «Батько та дочка», «Панько». Своєю педагогічною і літературною діяльністю Б. Грінченко перетворив глухе село в один з духовних центрів українського літературно – громадського життя. Діти в школу ходили як на свято. Тепер село має назву Михайлівка, тому що в селі є церква Архангела Михаїла (1787 р.). Поруч зі школою, в якій працював Б. Грінченко, йому споруджено погруддя. У Харкові одна з вулиць Київського району в передмісті Велика Данилівка названа іменем Б. Грінченка. На ювілейні дати письменника у Харкові в Національному університеті імені В. Н. Каразіна відбуваються наукові конференції, присвячені Б. Грінченку. Чергова Всеукраїнська конференція відбулася 19 січня 2024 року за темою «Борис Грінченко: знаний і невідомий», працювали п’ять секцій, 73 учасників. Однією із новинок відзначена стаття просвітянки (м. Харків) А. Столярової «Шевченкова Євангелія для Бориса Грінченка», в якій презентовано мало відому працю Б. Грінченка «Шевченків «Кобзар» на селі» (Київ, 1906).
Значення проведення конференцій втому, що вони спонукають до подальшого вивчення творчості діячів культури, пізнання обставин, в яких вони жили, і особливо їх епістолярної спадщини. Ні один художник, скульптор, фотограф не зможе виявити ті риси характеру і поведінки особи, про які можна дізнатися від людини близької по духу до співбесідника. Листування з Кулішем започаткував Б. Грінченко листом від 24 березня 1894 р., просячи книги «Дзвін» та «Товитові словеса». Відтоді зав’язується дружба між подружжями Грінченків і Кулішами. Після смерті П. Куліша листовний діалог між Грінченком і Олександрою Михайлівною (так до неї звертався письменник в листах) посилюється. У 2023 р. побачила світ книга «Ганна Барвінок. Зібрання творів», в якій вміщено її спогади і листи. В книзі є багато листів до тих людей, які творили історію України. Один з них Б. Грінченко, до якого написано 174 листа. Більшість листів має звернення «Високоповажний Борисе Дмитровичу», на «Ви» і з великої літери. Була в Олександри Михайлівни мета – видати всі твори своєї дружини Пантелеймона Куліша. Для цього їй потрібен був помічник з досвідом видавця. Вона звернулася за допомогою до Б. Грінченка. Перший лист 28 червня 1897 р. починається так: «Посилаю Вам перечень творів мого подружжя». Далі в наступному листі – «Маю велику надію, на Ваше чуле серце, що не ухилитесь од такого діла, що я маю Вас прохати». Писала до нього відверто і щиро, бо знала – зрозуміє. Вона, як перед Богом, сповідується Б. Грінченкові про давню подію, арешт Куліша: «Увесь цвіт нашого життя несподівано тоді ляснув! Молоді, повні усяких надій. Жаждущії науки і добра Україні. Любящії друг друга, і через місяць після весілля рвуть наші серця – і розрізняють, і розганяють, і наслідник у сій суматосі гине – немовлятко. Як ми і винесли стільки горя. Вибачайте безумній страдалиці». Виливала біль душі Борису Дмитровичу, як сповіднику. Знала Олександра Михайлівна і про переживання Б. Грінченка. Якось писала йому, що пам’ятає ті вірші, в яких він сповіщає, що не уміють в Україні шанувати людей. Є вірш «Ізнов», створений у 1885 р., коли Б.Грінченко вчителював на Харківщині в с. Нижня Сироватка:
І знову муки люті і тяжкі... Поміж людей живу, як в самоті... Ізнову серце рветься на шматки І тихої мені нема й хвилини. Ні, я між вас. о люди. Не зазнав Ні приязні, ні щирої любові, І ні один між вас ще не сказав Од серця щире і прихильне слово!
Олександра Михайлівна відзначала
Б. Грінченка як патріота, який «йде дорожкою святою самоотверженою». В одному з листів пише Олександра Михайлівна: «Ви нескінченно хвиляєте своїми працями! Да і чужим не даєте залежатись... Коли б Вам Господь так сипав щедрою рукою во всі боки щастям, долею, як Ви сієте для рідної України книжечками». Продовжує свою думку авторка листів – «Я жила з таким трудолюбцем, що научилась цінити час, знаючи і Ваше бджолине трудолюбіє». В іншому з листів повідомляє: «Возрадувалась, як чутка до мне пролетіла, що Ви удвох (з дружиною – С. А.) як ангели Божі скеровані для піддержки української справи, держите у своїх руках Біблію». Мова йде про видання Біблії українською мовою у перекладі П. Кулішем, І. Пулюєм і І. Нечуй – Левицьким. Найповніше і найавторитетніше (останнє прижиттєве) видання творів Ганни Барвінок «Оповідання з народних уст» здійснив Б. Грінченко в 1902 р. до 40 – річного ювілею її письменницької праці і так, як вона просила – «з портретом авторки і передмовою Б.Грінченка». Свої книжки Б. Грінченко дарував Олександрі Михайлівні. Вона дуже дякувала за такі дорогоцінні подарунки і писала – «Моя бібліотека скрашається Вашими книжками, який гарний метод говорити, видно знавця почування серця народу». Нагадаємо про декілька книг Б. Грінченка, про які згадує в листах Олександра Михайлівна. Знаходимо відгук про драму «Ясні зорі»: «Прочитала Ваші «Ясні зорі». Зазоріли мені Ваші жінки і Панас. Спасибі, яких гарних і характерних жінок Ви обох змалювали. Се підтримає наших і очутить» . Написана драма 1894 р. в Чернігові. Б. Грінченко переїхав із с. Олексіївка до Чернігова і почав працювати в губернському земстві. У 1895 р. п’єса одержала першу премію на
Як оцінку творчого і громадського життя Б.Грінченка можна вважати вислів Олександри Михайлівни Білозерської - Куліш (Ганни Барвінок) в одному з листів: «У Вас робота гуком повсігди. Хоч та утіха, що слід свій на рідній ниві зоставите».
З її листів створюємо портрет Б. Грінченка нам нащадкам: Високоповажний Добродій, люблячий Україну і родину, ангел Божий, волелюбний, знавець почування серця народу, самовідданий, з «бджолиним трудолюбієм», уважний до ближнього, чуле серце, чесний, правдивий, скромний і сповідник.
Додам, що в нашій родині зберігається свята сімейна реліквія, - «СЛОВАРЬ украинского языка», Б. Д. Грінченко, державного видавництва України, 1925 рік, з великим розділом «Найголовніші правила УКРАЇНСЬКОГО ПРАВОПИСУ», 2178 сторінок, зроблений у Берліні фотографічним способом. Словником часто користується четверте покоління, тільки дуже сторожко.
Боже слово нам каже – пам’ятайте світлих людей, які пішли у вічність. ПАМ’ЯТАЄМО!
Примітка: збережено правопис Ганни
Барвінок
“З листів Ганни Барвінок створюємо портрет · Бориса Грінченка нам, нащадкам: Високоповажний · Добродій, люблячий Україну і родину..” Незабутні · с. 14сторінка оригіналу ↗ Роман ПАСТУХ, член НСПУ
З містом Стриєм на Львівщині пов’язані десятки славних діячів нашої історії та культури. Достатньо назвати принаймні такі, як поет Іван Франко, композитори Остап Нижанківський і Богдан Весоловський, полководець УСС і УГА Григорій Коссак, Провідник ОУН Степан Бандера, начальник Головного штабу УПА Олекса Гасин, художник і письменник Едвард Козак, історик Ярослав Ісаєвич, поет Віктор Романюк та інші, щоб в яві постали їхні образи, життя та діяльність, політична, наукова, творча, мистецька спадщина.
До цієї плеяди належить і поетка, активістка ОУН, зв’язкова Головного командира УПА Романа Шухевича, Героїня світу, лицарка ордену Княгині Ольги ІІІ ступеня, Почесна громадянка міста Стрия, авторка збірок «У тенетах двох «закриток» та «»Спокуса, або Проснись, Україно» Ольга Ільків (Стрий, 1920-Львів, 2021). Ця мужня дівчина, дружина полеглого повстанця, вдова, мама двох віднайдених і повернутих з дитячих притулків своїх дітей, в’язень найстрашніших політичних тюрем-«закриток» СССР – Алєксандровського (Сибір) і Володимирського «централів» (на р. Клязьмі) пережила страшне лихоліття Другої світової війни, не менш страшні знущання й тортури енкаведистів і кагебістів, на зло всім випробуванням долі залишилась віруючою в Бога, незламною патріоткою України, а наприкінці свого понад столітнього життя – ще й просвітянською і культурною діячкою. Ось із кого слід брати приклад нинішньому та наступним поколінням нашої молоді.
Яскравим зразком поетичного таланту
Ольги Ільків стала її «найосновніша пісня» «Повстанське танго» на музику бойової подруги Марти Пашківської з Тернопільщини. За словами поетки, вона «написала текст пізньої осені, у листопаді 1944 р. в селі Угольна Стрийського р-ну Львівської обл. (історична назва села Уголна в совєтський період спотворена до форми Угольна, Угільня і чекає на відновлення.-Авт.). Точніше, не в самому селі, а на хуторі, в присілку під самим лісом коло Угольної (там було дві хатинки, так звана парцеляція...)». Як виходець із цього села, де двічі перебував Роман Шухевич, я зустрічався з поеткою у Львові. За спогадами пані Ольги місцем написання вірша для майбутньої пісні стала давно неіснуюча хата парцелянта Івана Коса родом з Дашави. Коли в 1945 р. підпільна повстанська піаністка Марта Пашківська поклала вірш на музику, і пісня отримала назву «Повстанське танго», обидві авторки не очікували її широкої популярності на теренах дій ОУН-УПА. А сталось саме так. Їхнє «Танго...» увійшло до золотого фонду української пісенної творчості періоду боротьби за незалежність 1940 рр.
Влітку 2025 р. автор цих рядків звернувся до міського голови Стрия Олега Канівця з пропозицією увічнити місце написання вірша для відомої повстанської пісні пам’ятною таблицею. До благородної патріотичної справи особливо активно долучився уродженець Угольни, староста «подорожненського ключа» сіл Зеновій Микитин, а також підприємець і спонсор Андрій Меленевич, староста сусіднього села Великих Дідушичів Ігор Бардин. Засніженої неділі 23 листопада 2025 р. відбулось відкриття пам’ятної таблиці на фасаді Народного дому в Угольні. Чин освячення здійснив парох о. Василь Федорович. До присутніх промовляли заступниця начальника управління культури, молоді та спорту Стрийської міської ради, голова Стрийського осередку Товариства «Україна-Світ» Юлія Курилишин і ваш покірний слуга. Церковний хор під орудою регентки Любові Притоцької виконав «Повстанське танго» для присутніх жителів, яка стала для них справжнім відкриттям. Нехай же вони ще краще знають історію рідного села і по праву гордяться нею.
“Фільм «Позивний «Письменник», знятий за мотивами книги Сергія Мартинюка про події в Ірпені зими і весни 2022 року...”. · 15 Пошта «СП» · с. 15сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
а я адепт всього харківського, – зізнається Артем Вусик, режисер-постановник вистави. – Нещодавно у Дніпрі ставив Сергія Жадана. Прагну популяризувати харківську культуру, твори письменників про Харків. Цей матеріал складний. Було цікаво в нього зануритися і розплутати цей ребус. Вирішив піти на такий виклик.
Дмитро Весельський вже говорив про те,
що виставу робила харківська команда. З композитором Стасом Кононовим ми працювали дистанційно, а мої колеги – художник з костюмів і автор сценографії – переїхали після початку повномасштабного вторгнення до Києва. Раніше ми разом працювали у Харкові. Мені пощастило, що зараз вони тут і ми змогли продовжити нашу творчу співпрацю.
Художник з костюмів Саша Шай, з яким мали спільні проєкти у театрі «Нафта», ще й талановитий актор. Грав у багатьох виставах у Харкові. А з художником Андрієм Хворостьяновим співпрацюємо вже більше десяти років. З цими людьми мені працювати набагато легше, тому що потрібно менше часу, щоб знайти спільну мову і точки перетину.
Потрапляти в новий колектив завжди трохи стресово. Невідомо, як актори сприйматимуть матеріал, режисерське рішення. Коли я приїжджаю як запрошений режисер на постановку, то перші два тижні витрачаю на те, щоб синхронізуватися з акторською командою. Проводжу курс акторських тренінгів, де пропоную свій погляд на театр, певні акторські структури. Дивлюся, як актори відгукуються на мої пропозиції та завдання. Шукаю точки перетину.
Що стосується акторів і акторок Малого театру, то ми досить швидко порозумілися з цією молодою командою. Важливо, щоб у команди було хороше почуття гумору. Ми відчули ритм та настрій Йогансена і разом вибудовували цю історію.
Спочатку зробив інсценування, тобто переробив роман на п’єсу. Звісно, почав цю роботу ще перед приїздом до Києва. А продовжив її, коли вже познайомився з акторами і акторками. Процес створення п’єси і постановки вистави тривав паралельно.
Також паралельно писалася музика і створювалися декорації та костюми. Це був єдиний творчий процес – живий і природний. Для мене була важливою групова динаміка, відчуття єдності. Не можу виділити когось окремо. Усі виконавці і виконавиці однаково цінні.
Яким буде сценічне рішення, зрозумів вже на театральному майданчику. Разом із художником думали про те, які декорації можуть бути в такому обмеженому сценічному просторі. Вони мали бути лаконічні і прості. На початку вистави ці декорації майже непомітні. Тому що вони зливаються зі стінами і з’являються тільки там, де вони потрібні.
А костюми, навпаки, один із найвиразніших інструментів. Це мало бути епатажно, яскраво, багатошарово і гротескно. Отож, у мене персонажі випуклі, а декорації пласкі. Якщо Йогансен на перший план виводить ландшафт, то ми на перший план виводимо героїв. Ландшафт подаємо
Створення фільму відбувалося під патронатом Державного агентства України з питань кіно.
Зйомки проводила компанія ТОВ “Гольстрім продакшн”, керівник компанії і головний продюсер Михайло Гайдай. Автори ідеї – Михайло Гайдай, Сергій Мартинюк. Сценарій – Сергій Мартинюк. Режисер – Юрій Беденко. Директор фільму – Олександр Гайдай. Лінійний продюсер – Валентин Шевцов. Асистент оператора – Роман Мартинюк.
Фільм знятий за мотивами книги “Позивний “Письменник”, або як Ірпінці русню відірпінили” Сергія Мартинюка (Світогор Лелеко).
Ідея створення стрічки зародилася ще в
20-х числах березня 2022 року в Новобіличах, у штабі Ірпінської ТрО в Михайла Гайдая і Сергія Мартинюка. Уявіть собі, московити стоять під Києвом, а два ірпінці планують знімати фільм про героїчний мінімалістичними засобами. На мою думку, такий підхід виявився досить вдалим.
Це вистава, яка має розвиватися. Я бачив тільки дві прем’єри. І вже ці покази відрізнялися один від одного. Багато в чому це залежить від того, які глядачі приходять. Театр – це тонка матерія. Можна схопити загальний настрій, хвилю, піддатися їй і понести її; відштовхуватися від глядача, або провокувати його.
Для мене важливо, щоб вистава була жива, пульсуюча. Аби актори щоразу знаходили для себе щось нове. Планую бути в Києві у грудні. Якщо мені вдасться потрапити до Малого театру, то цікаво було б подивитися, як вистава видозмінюється, як актори й акторки несуть те, що ми знайшли на репетиціях.
Ірпінь. І це не письменницька вигадка, так і було.
Історія фільму розпочинається 24 лютого
2022 року. Червоною ниткою фільму проходить історія оборони міста Ірпінь. Від першого дня до визволення Ірпеня.
Перші хвилини повномасштабного вторгнення, вибухи, гелікоптери, транспортні літаки, атака на Гостомельське летовище, перший штаб добровольців Ірпеня в Будинку творчості письменників, бій біля Гостомельського мосту 25 лютого, легендарні блокпости: “Жираф”, “Караван-гала”, “Синергія”, “Водоканал”.
У чому родзинка фільму? Режисер відмовився від документальної хроніки, а концентрує увагу на героях стрічки. Емоції, розповіді, гнів, героїзм, огида до окупанта, непохитність, сміливість, самопожертва, любов до рідного міста проходять головною темою стрічки. У кожного героя своя історія, свій стиль, емоції, героїзм.
“Фільм «Позивний «Письменник», знятий за мотивами книги Сергія Мартинюка про події в Ірпені зими і весни 2022 року...”. · 15 Пошта «СП» · с. 15сторінка оригіналу ↗ Сміливим творчим експериментом Українського малого драматичного театру стала вистава за однойменним романом харків'янина Майка Йогансена «Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швайцарію» в постановці харків'янина Артема Вусика.
Едуард ОВЧАРЕНКО
Творці вистави пропонують глядачам зрозуміти причинно-наслідковий зв'язок усіх подій, які трапляться під час цієї подорожі. Тут можна побачити живі абстракції, розфарбовані умовними фарбами у пригодницькій історії з доброю іронією та абсурдним гумором.
– Я запросив режисера Артема Вусика,
тому що мені давно цікава його творчість, вистави, які він поставив у Харківському театрі «Нафта». Запропонував йому поставити виставу у нашому театрі, – розповідає директор – художній керівник Малого театру Дмитро Весельський. – На що він відгукнувся. А далі в Артема була абсолютна творча свобода.
Він запропонував матеріал, над яким йому хотілося б попрацювати. Власне, було кілька пропозицій. Серед них – поставити виставу за романом Майка Йогансена. Ця ідея із запропонованих Артемом мені сподобалася найбільше. Твір досить незвичний. Напевно, це єдиний абсурдний роман в українській класичній літературі.
Це непроста для театру література. Наприклад, я як режисер ніколи не взявся б ставити щось подібне. А з того, що побачив у творчому доробку Артема, зрозумів, що він володіє ключами, якими можна відкривати таку літературу. Я вже дивився кілька його вистав, але ближче ми познайомилися саме під час роботи над новою постановкою.
Артисти Малого театру, які беруть участь у виставі, натхненно йшли на репетиції, раділи творчому пошуку і творчому процесу. Для них це була радість творчості. Артем зміг їх переконати, зацікавити, закохати у правила гри, які він їм запропонував. Це був новий досвід для наших акторів.
Нічого подібного в нашому репертуарі немає. І вони з величезною охотою і навіть азартом спробували себе в цьому жанрі. У цьому заслуга режисера. Наш театр дуже задоволений цією співпрацею.
Артем запропонував взяти до роботи над виставою свою харківську команду. Я радо на це пристав. Крім того, що «харківський проєкт» у Києві – це хороша концепція, це ще й підтримка для митців з Харкова, які нині не завжди мають можливість на власних майданчиках займатися професією, «сродною працею».
Долучили до цього проєкту сценографа
Андрія Хворостьянова, який зробив досить цікаве просторове рішення. Думаю, що у світі не так багато вистав, під час яких глядачі перебувають у центрі, а дія відбувається на 360 градусів. Таке рішення потребувало особливого сценографічнообразного мислення. Мені здається, що Андрій добре з цим впорався. Тим паче,
що він з Артемом працював вже не вперше. Вони добре розуміють один одного.
Також треба сказати про художника з костюмів Сашу Шая. Це теж не перша співпраця Артема з Сашею. Особисто я вражений роботою Саші. Костюми в цій виставі – окремі мистецькі явища.
З композитором Стасом Кононовим Артем працював і раніше. Отож, це команда, всі члени якої одне одного добре знають, чують і розуміють. Що й посприяло результату. А художник зі світла Костянтин Ніорадзе, звукорежисер Давід Згардан та гример Катерина Скорих – це вже члени команди Малого театру. Вони натхненно долучилися до спільнотворення.
Що стосується акторського складу, то тут режисер зі мною радився. Він висловлював свої критерії та побажання, своє розуміння того, хто має бути в акторській команді. Я краще знаю акторів Малого театру, тому Артем прислухався до моїх міркувань. Врешті, як на мене, ми не помилилися з вибором.
Після прем’єри минуло менше року.
Ця вистава у хорошому сенсі цього слова формалістична. Для акторів тут дуже цікава гра і вічний тренінг. Вони постійно допрацьовують всі запропоновані режисером образи. Ця постановка, як і будь-яка хороша вистава, а я вважаю її хорошою, росте, видозмінюється, знаходяться нові акторські пристосування. Вона й далі має потенціал до зростання.
Наш театр завжди працює над чимось новим. Дуже рідко буває, що не репетирується жодна нова вистава. Зараз у процесі три нові роботи. Виставу за романом Віктора Домонтовича «Доктор Серафікус» робить Станіслав Весельський. Це його друга режисерська проба. Перша вистава «120 ударів на хвилину» тимчасово не представлена в репертуарі, але довго йшла і користувалася популярністю.
Також свою другу виставу ставить наш актор, провідний майстер сцени Юрій Кулініч. Це буде класика драматургії абсурду. Одна з найвідоміших п'єс Ежена Йонеско. Його перша режисерська робота «Сумнів» за п'єсою Джона Патріка Шенлі щомісяця йде на нашій сцені і користується глядацькою увагою.
Крім цього, молода, перспективна режисерка Марія Шварньова працює над виставою, на створення якої її надихнула одна відома сучасна французька п’єса. Але це не буде постановка власне цієї п’єси.
Особисто у мене тайм-аут, зараз у творчому пошуку. Наприкінці минулого сезону випустив «Патетичну сонату» (про цей проєкт вже писало наше видання. – Е. О.) у Молодому театрі. Це був досить енергозатратний процес. Поки що працюю лише як директор театру і працюю зі студентами.
– Цей твір Майка Йогансена зацікавив мене тим, що він дуже харківський,
“Фільм «Позивний «Письменник», знятий за мотивами книги Сергія Мартинюка про події в Ірпені зими і весни 2022 року...”. · 15 Пошта «СП» · с. 15сторінка оригіналу ↗ Сергій МАРТИНЮК, м. Ірпінь, Київська обл.
“Ірпінь боронили самі добровольці. Нас було до 200 осіб і ми утримали місто. Ми добре розуміли: якщо впаде Ірпінь, то впаде і Київ. Тому стояли на смерть…” – це цитата зі сценарію. Саме про це розповідає фільм “Позивний Письменник”. Отже, головний посил фільму – Ірпінці. Люди. Титани.
Звичайні люди, які стали легендами!
Місто, яке стало легендою і врятувало від захоплення Київ!
Нещодавно в читальному залі Ірпінської міської бібліотеки імені Максима Рильського відбувся прем'єрний показ документальної стрічки "Позивний «Письменник".
"Ух ти. Я не очікував такого напруження від перегляду. А сцена з дітьми і гасло "Я Українець і маю розум Переможця" – це бомба", – потискаючи мені руку, говорить побратим по зброї після закінчення фільму.
"Норм, письменнику", – говорить інший побратим, який, як і я, з початку повномасштабного вторгнення став на захист міста з власною мисливською рушницею. Його два слова для мене, як бальзам на душу.
"Фільм – вогонь. Сльози на очах. Зачарована і навіть боялася поворушитися. Бере за душу", – так мені сказала одна пані після перегляду і все намагалася пояснити, що його мають подивитися на великому екрані. Тут я погоджуюсь і, звісно, наша команда буде робити ще презентаційні покази.
Подія · “Фестиваль — конкурс показав, що навіть у темні часи в · країні діє величезна сила світла”. 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗ Леся КОРОЛИК-БОЙКО, Голова Культурно-просвітницької асоціації «Mist-Il Ponte» та Міжнародної організації «Поступ жінок-мироносиць у діаспорі», співголова оргкомітету, голова журі II Міжнародного фестивалюконкурсу «Мистецькі промені України»
Коли країна воює за свою свободу і право на існування, культура набуває зовсім іншого виміру – вона перестає бути лише сферою естетичного, вона стає духовною опорою, галуззю, де зберігається пам’ять, з'являється сенс і формується потрібна сила, щоб вистояти. Саме таким явищем став ІІ Міжнародний фестиваль-конкурс «Мистецькі промені України», який проходив з липня по жовтень цього року і об’єднав майже тисячу учасників з тринадцяти країн світу та завершився двома Гала-концертами – у Києві та Івано- Франківську.
Цей фестиваль–конкурс за своїм задумом і реалізацією став не просто творчим конкурсом, а культурною платформою, де українська ідентичність звучала по всьому світу – впевнено і переконливо. У часи, коли ворог прагне стерти нашу гідність, пам’ять та національну самосвідомість – кожен мистецький виступ стає маленьким актом спротиву, поверненням голосу, утвердженням себе у світі, і культура — це завжди відповідь, а в час війни — відповідь особливо вагома.
Фестиваль-конкурс зібрав учасників різного віку, творчих центрів, студій, дитячих музичних шкіл, загальноосвітніх шкіл, закладів вищих учбових закладів, Будинків культури і творчості мистецьких напрямів, і кожен з них продемонстрував не лише талант, а й спільну для всіх потребу — бути частиною великої творчої української родини, яка сьогодні тримає культурний фронт так само стійко, як наші воїни тримають фронт військовий. І в цьому і є найбільша цінність події. «Мистецькі промені України» створили майданчик, де звучала не просто пісня чи поезія — звучало життя, гідність і віра.
Та особливого значення набула благодійна складова фестивалю-конкурсу, бо його метою було не тільки зберігати національну ідентичність і популяризувати українське мистецтво, а й матеріально та морально підтримати наші ЗСУ. По завершенні фестивалю-конкурсу організатори передали кошти для 82-ї бригади ОДШБ на пульти Radiomaster TX16 та на обладнання для самохідно–артилерійського дивізіону самохідно–артилерійської батареї (Куп’янський напрям). У час, коли кожна гривня, кожен жест і кожен крок важливі — мистецтво стає не розрадою, а конкретною дією. У ці складні часи творчість рятує життя, а культура працює на перемогу.
Цього року, як і того — ГО «Федерація жінок за мир у всьому світі» (голова Тетяна Коцеба) найкращих учасників – переможців Гран-прі нагородила кришталевими нагородами. Їх разу отримали: Народний художній колектив Театр пісні «Ладоньки» Центру позашкільної роботи Святошинського району міста Києва (художній керівник Світлана Садовенко), володарі Гран-прі у двох номінаціях – «Найкраще виконання патріотичної пісні» та «Фольклорно-етнографічний жанр», Камерний хор «CANTEMUS» церкви Царя Христа монастиря оо. Василіян УГКЦ з Івано- Франківська (реґент Ігор Дем'янець), володарі Гран-прі у двох номінаціях – «Вокальний жанр (хорове мистецтво)» та «Найкраще виконання патріотичної пісні» і Дитяча вокальна студія «Передзвін» з Мадриду(Іспанія, керівник Лілія Ткачук, (володарі Гран-прі у трьох номінаціях – «Вокальний жанр (естрадний спів)», «Аудіовізуальне мистецтво» та «Найкраще виконання патріотичної пісні». Велика вдячність ГО «Федерація жінок за мир у всьому світі» та її голові Тетяні Коцебі за плідну міжнародну співпрацю, підтримку і чудові подарунки для учасників проєкту!
Вагомою підтримкою цього року для фестивалю-конкурсу стала і підтримка доброчинців. Переможці отримали цінні подарунки від: Ротарі Клуб міста Києва (голова Дмитро Алєксєєв). Вони подарував 50 примірників збірки пісень на слова Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки «Окрилені любов’ю» прикарпатської композиторки Галини Терлецької, видавництво «Ярославів Вал» (директор Світлана Короненко) передало понад 100 книг, Ігор Дем’янець – член журі та співорганізатор, подарував кілька видань власної збірки духовних творів, Олена Поліщук – членкиня журі з Канади, передала свої книги «Дідусеві оповідання»,Київське міське об’єднання ВУТ «Просвіта» ім. Тараса Шевченка (голова Кирило Стеценко) вже вдруге підтримало проєкт та подарувало «Кобзарі».
Усі видання було урочисто вручено переможцям під час Гала-концертів у Києві та Івано-Франківську.
Фестиваль–конкурс показав, що навіть у темні часи в країні діє величезна сила світла. Сила, яку створюють люди — організатори, представники громадських організацій, викладачі, митці, діти, батьки, волонтери — люди, які не зламалися зберігають нашу ідентичність через мистецтво навіть коли над країною літають ракети і шахеди.
Сьогодні, коли ми щодня боремося за право жити на своїй землі, культура доводить, що український дух неможливо ані стерти, ані зламати. «Мистецькі промені України» — це про незламність, про єдність, про любов до свого народу, про те, що в момент, коли мовчать гармати, говорить мистецтво, а коли гармати стріляють — мистецтво не мовчить, а підтримує. І саме за такі ініціативи хочеться сказати слова щирої подяки усім, хто вклав свою працю, свій талант, свій час і серце — усім, хто не зупиняється, а робить український голос гучнішим, бо наша культура — це наша сила, а наша сила — це наша перемога.
Слава Україні! Героям Слава! Слава Збройним Силам України!
Подія · “Фестиваль — конкурс показав, що навіть у темні часи в · країні діє величезна сила світла”. 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗ Друзі! Тижневик "Слово Просвіти" — один з небагатьох нині існуючих островів незалежного українського слова в інформаційному морі — за певного "сприяння" нашої влади опинився на межі припинення свого існування. І тільки ми самі, хто любить, шанує і дорожить українським правдивим і об'єктивним українським словом, можемо допомогти "Слову Просвіти". АТ КБ "Приватбанк" (ЄДРПОУ банку 14360570, код банку 305299) відкрито рахунок: № UA 263052990000026004036804116; отримувач ГО Всеукраїнське товариство "Просвіта" ім. Тараса Шевченка; код ЄДРПОУ 00031756.
Призначення платежу заповнюється платником так, щоб надати повну інформацію про платіж.
Відповідальний секретар
Ірина ШЕВЧУК
Літературна редакторка
Галина ДАЦЮК
Коректорка
Олена ГЛУШКО
Комп’ютерна верстка
Ірина ШЕВЧУК
Бухгалтерія
279-41-46
А д р е с а р е д а к ц і ї :
вул. Хрещатик, 10-Б,
м. Київ, 01001
E-mail: slovo_prosvity@ukr.net
Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”,
04073 м. Київ,
вул. Марка Вовчка, 12/14.
Листування з читачами —
тільки на сторінках газети.
Відповідальність за достовірність інформації несуть автори.
Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів.
Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів.
При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти”
обов’язкове.
І н д е к с г а з е т и
“Слово Просвіти” — 30617
Подія · “Фестиваль — конкурс показав, що навіть у темні часи в · країні діє величезна сила світла”. 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗ Засновник:
Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка
Реєстраційне свідоцтво
КВ № 4066
від 02.03.2000 р.
Шеф-редактор
Павло МОВЧАН
Головний редактор
Ігор ЗОЦ
Р е д к о л е г і я
Любов ГОЛОТА (голова),
Павло МОВЧАН,
Микола ТИМОШИК,
Георгій ФІЛІПЧУК
Микола ГОЛОМША
Юрій ГАНДЗЮК
Галина ДАЦЮК
Євген БУКЕТ