“Через 180 років опісля створення вірша · «Як умру, то поховайте...» ми по-новому · вдумуємося в кожний його рядок...” Шевченкіана · с. 12сторінка оригіналу ↗
Святе слово Шевченкового заповіту До 180-річчя з часу написання 25 грудня 1845 року
Слово Просвіти, №48–49 за 2025 рік
Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
Заповіт – великеє, найкращеє слово!
Через 180 років опісля створення вірша
«Як умру, то поховайте…» ми по-новому вдумуємося в кожний його рядок. І починаємо з самої назви, бо в Шевченковій мові – поетичній і прозовій – відсутнє слово … заповіт.
Нагадаю, що вперше вірш опубліковано, імовірно, за списком Пантелеймона Куліша, під назвою «Думка» в Лейпцизі 1859 року. Повний текст уперше надруковано у львівському часописі «Мета» (1863, № 4), і тут уже з’явилася принципово нова, сказати б, родоначальна назва «Завіщаннє»1, повторена 1867 року в публікації вірша у двотомному виданні «Поезій Тараса Шевченка» у Львові. Наголошу, що в обох випадках ідеться саме про назву «Завіщаннє», а не русифіковане «Завіщаніє», як іноді стверджується.
Того ж 1867 року в Петербурзі вийшло у світ коштом Дмитра Кожанчикова перше посмертне видання «Кобзаря», в ньому було надруковано лише перші вісім рядків вірша «Як умру, то поховайте…» під редакційною назвою «За́повіт»2, яка надалі стала традиційною. Хоча насправді означена назва стосувалася тільки Шевченкової волі поховати його в Україні, яку було виконано навесні 1861 року, і фактично віщувала заборону подальшого цілісного, глибокого сприйняття і розуміння Заповіту, що справді було закріплено в імперські часи.
З огляду на це, сутнісним першоджерелом історичної назви твору слід вважати вже згадане «Завіщаннє», бо саме в українській Галичині вперше озаглавили поновому повний текст «Як умру, то поховайте…» рідною мовою.
Проте це не був, так би мовити, інтелектуальний продукт – подарунок українцям у буквальному сенсі, бо саме народ узаконив у всеукраїнському просторі назву «Заповіт», як істинно масову, правильну й точну. Дозволю собі сказати по-шевченківськи: «Великеє, найкращеє слово!»
У цьому контексті важливо нагадати, що наприкінці 1850-х років вірш «Як умру, то поховайте…» переписав із невстановленого списку Іван Лазаревський під назвою «Завищаніе»3, а Шевченко після повернення із заслання вніс виправлення в деякі рядки твору4. Але не в назву! Таким чином, очевидно, що поет прийняв її за своєю суттю…
Вельми цікаво, що під такою ж назвою
(«Завищаніє») в роки Шевченкового заслання переписав у Москві з невідомого списку вірш «Як умру, то поховайте…» поетів друг Осип Бодянський, котрий од себе поставив наприкінці тексту багатозначні чотири крапки. Мудрий Осип Максимович, який задовго до Заповіту вважав Тараса Григоровича «поводирем усіх нас» – українців, очевидно передбачив безсмертя цього твору…5.
Історичний феномен Шевченкового Заповіту показав, як особистісний, інтимний мотив смерті ліричного героя виріс органічно до, говорячи словами Юрія Барабаша, «масштабного філософського та історіософського контексту, відтак трагедія смерті окремого “я” стає, по суті, фактом національної історії, поштовхом для розмислу поета про долю України, про призначення митця, про свої непрості стосунки з Богом…»
Необхідно відзначити, що «За́повіт»
було вміщено в «Кобзарі» 1867 року нев хронологічному порядку, витриманому у виданні, а наприкінці (сторінка 666) після останнього вірша Шевченка «Чи не покинуть нам, небого…» (14–15 лютого 1861 року). Утім, уже після «За повіту» Шевченкові поезії завершував безжально почикрижений цензурою вірш «Чигрине, Чигрине…», написаний у Москві 19 лютого 1844 року, до якого звернімося далі.
Павло Чубинський:
«Ще не вмерла Україна»
Зупинюся, щоб особливо наголосити,
сказати б, енциклопедично відомий, але малозгадуваний історично-містичний факт: у 4-му номері журналу «Мета», як це зафіксовано в «Літературознавчій енциклопедії» (2007), «вперше було опубліковано гімн “Ще не вмерла Україна” П. Чубинського, помилково вміщений у добірці Т. Шевченка…» Та й після цього тривалий час згаданий твір приписували Шевченкові. Скажімо, його було вміщено в 1-му томі львівського видання його поезій (1867 рік).
Нічого дивного! У творі Чубинського невідворотно проросла Шевченкова притлумлена, але невигубна надія, закладена в останній строфі вірша «Чигрине, Чигрине…»:
Спи, Чигрине, нехай гинуть У ворога діти, Спи, гетьмане, поки встане Правда на сім світі.
До речі, у вірші Павла Чубинського,
який відкривав збірку, читаємо:
Ще не вмерла Україна, І слава, і воля! Ще нам, браття-молодці Усміхнеться доля! Згинуть наші вороги, Як роса на сонці; Запануєм, браття, й ми У своїй сторонці.
Отже, у першодруці йдеться про безсмертність України – нації, а не лише її слави й волі, та про те, що «згинуть наші вороги», як у Шевченка в «Чигрине, Чигрине…» Лексему «вороженьки» Шевченко вживав лише двічі, наприклад, «з вороженьків покепкую». Зовсім інакше – гнівно – звучить у нього: «Вороги!! І люті! люті!.. Нехристияне!» Певно, звернули увагу й на те, що у Чубинського не «браття молодії», а «браття-молодці» – точно по-шевченківськи, як у вірші «Іван Підкова» (1839): «Нехай ворог гине!... Панове молодці…» Так само слово «запануєм» у Чубинського ментально пов’язано з Шевченковим баченням «і слави, і волі»:
Було колись – в Україні Ревіли гармати; Було колись – запорожці Вміли пановати. Пановали, добували І славу, і волю…
Відомий шевченкознавець Володимир
Мовчанюк у статті про Павла Чубинського в «Шевченківській енциклопедії» доказово зафіксував: «Публікацію пісні “Ще не вмерла Україна” як твору Шевченка разом із віршами справді його авторства… можна пояснити схожістю окремих мотивів і образів майбутнього гімну із Шевченковою поезією. Пісню Чубинського пронизують
Шевченкові ідеї національної честі, слави, волі, братерства».
Ментальна спорідненість поезій
«Чигрине, Чигрине…» і
«Як умру, то поховайте…»
Повернімося до цих поезій, які розміщені поряд наприкінці «Кобзаря» 1867 року. Певно, це зробив Микола Костомаров, який готував видання й, звісно, прекрасно знав, що саме віршем «Чигрине, Чигрине…» Шевченко відкрив рукописну збірку «Три літа» з 23 поезій 1843–1845 років, а завершив «Як умру, то поховайте…» Якщо Заповіт таки й був написаний останнім у 1845-му, то «Чигрине, Чигрине…» став першим у геніальному ряді за повною, вичерпною суголосністю з поетовою душею й сутнісною передбаченістю ключового політичного заклику Шевченкового Заповіту про розірвання кайданів й окроплення волі «вражою злою кров’ю».
Відомо, що згадана публікація «Чигрине, Чигрине…» відбулася з купюрами у рядках 45–46 та 83–86 з огляду на цензуру. У першому випадку йдеться про видалення рядків «Поки тії недолітки / Підростуть, гетьмани». У другому – вилучено вибухову завершальну строфу вірша, вже процитовану вище.
Але це не все. У Шевченкових рядках
«За що скородили списами / Московські ребра??» останні було грубезно підмінено на «татарські ребра»! Тобто, в «Чигрине, Чигрине…» Шевченко фактично вперше непрямо вказав на «кров ворожу», вискороджену саме з-під «московських ребер»… Між іншим, ще у вірші «До Основ’яненка» (1839) двадцятип’ятирічний Тарас Шевченко прямо писав про те, що за часів славних запорожців «кров ляха, татарина / Морем червоніла…», і це було надруковано у «Кобзарі» 1840 року… Не сумніваємося, що в тому морі поет бачив і ворожу московську кров, але варто було натякнути на неї у «Чигрине, Чигрине…»…
Саме «татарські ребра», за влучними словами Івана Дзюби та Миколи Жулинського, «на радість ідеологічним фальсифікаторам “поселилися” в наступних масових і навіть багатотисячних зібраннях творів Т. Шевченка». Це було зроблено, «аби не образити Москву, “старшого брата”». Запам’ятаймо це пояснення, воно ще знадобиться в осмисленні неназваного феномену московських кайданів.
Заодно треба пам’ятати, що вірш «Чигрине, Чигрине…» було надруковано у Львові того ж 1867 року без означених вище петербурзьких купюр. Із присутністю скороджених українцями московських ребер!
Інша річ, що через три десятиліття навіть
Михайло Грушевський, виступаючи на Шевченковому святі у Львові 1896 року, цитував саме цензурований текст. Те саме він зробив і у статті «Шевченко і українська минувшина» 1912 року. Це й зрозуміло, бо «татарські ребра» випиналися й у «Кобзарі», виданому Василем Доманицьким у 1907-му в Петербурзі.
Нагадаю, що саме в Москві Шевченко залишив огненні рядки про гетьманську резиденцію та фактично столицю України: «Чигрине, Чигрине, / Все на світі гине, / І святая твоя слава, / Як пилина, лине…» До вірша «Осія. Глава ХIV. Подражаніє» (25 грудня 1859 року) залишалося ще більш як півтора десятиліття, але саме в «Чигрине, Чигрине…», саме в московській атмосфері було кинуто поетом зерно найзастрашливішої Шевченкової застороги: «Погибнеш, згинеш, Україно / Не стане знаку на землі…»
Вірш «Чигрине, Чигрине…» – єдиний,
написаний Шевченком у Москві, – відкрив антимосковський період Шевченкової творчості. Незважаючи на безжальні купюри, він став уособленням національної свідомості й ідентичності, жертовної любові Шевченка до України:
Чигрине, Чигрине, Мій друже єдиний, Проспав єси степи, ліси І всю Україну. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Помолившись, і я б заснув… Так думи прокляті Рвуться душу запалити, Серце розірвати.
Михайло Грушевський пояснював: Шевченко, розкриваючи перед земляками образи минувшини і сучасності й огненним словом накликаючи земляків, щоб приглянулися до них і розважили собі їх, сподівався, що з того вийде спасенна наука нашому народові на будуще його…
До речі, твір «Чигрине, Чигрине…» вилучався з радянських видань творів Шевченка у 1925–1931, 1943, 1950, 1955 та інших роках…
Кажучи словами Миколи Жулинського,
«Чигрине, Чигрине…» має «національнорятівничий сенс». Як і Шевченків Заповіт!
«Москва вночі запалила…»
Нагадаю, що всі Шевченкові інвективи на адресу Москви містяться в його поетичних творах, написаних у 1844–1845 роках, тобто після першого відвідання міста й написання там «Чигрине, Чигрине…» з його «московськими ребрами», а пізніше, у липні 1844-го уже в Петербурзі, – поеми «Сон» (комедія) та після другого проїзду через Москву в Україну навесні 1845 року і створення на Батьківщині містерії «Великий льох», поеми «Кавказ», Посланія «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні …», вірша «Холодний Яр».
У поемі-комедії «Сон» Кобзар уперше покладає відповідальність за нищення України безпосередньо на Москву: «Москва випалила…»; далі у «Великому льосі» (1845) – «Москва вночі запалила…»6 і т. д.
Це може здатися містичним, але Заповіт
Шевченко написав одразу після того, як сказав своєму народові про ворожу Москву з її поневоленням України все найголовніше на віки наперед, аж до ненарожденних українців…
І підтвердили це найперші за часом трударі III відділу власної його імператорської величності канцелярії – вищого органу таємної політичної поліції. Нагадаю про причину Шевченкового десятирічного заслання словами з доповіді начальника III відділу Олексія Орлова, направленої Миколі I 28 травня 1847 року:
«Шевченко, люблячи полум’яно свою батьківщину, Малоросію, в надрукованих ним книгах із захопленням описував дух колишнього козацтва… натякав, що цей дух не вистигнув також і досі у малоросіянах; описував розпорядження імператора Петра I і наступників його у вигляді пригноблення та придушення прав народних…»
На четвертому році поетового заслання,
у квітні 1851 року, в «Довідці про рядового Шевченка» III відділ пам’ятливо повторив, що з його віршів випливала думка «про можливість Україні існувати у вигляді окремої держави».
Отже, спеціалістам III відділу не відмовиш в аналітичних і прогностичних здібностях, а також особливо гострому жандармському нюхові на головну небезпеку для Російської імперії, сиріч Москви і Московщини, що неминуче випливала з Шевченкових поезій, – незалежність України від Москви і Московщини.
Та й цензор Олександр Тройницький,
даючи дозвіл 1859 року на друге видання «Кобзаря» і «Гайдамаків», особливо вказав на поезію «Думи мої, думи мої…» (1840): «Цю пісню я вважав би за краще вилучити взагалі… загальна її думка ворожа злиттю Малоросії з Великоросією. Вилучення цієї пісні… відсторонить важку думку, що він зараховує і Росію до числа колишніх ворогів України».
Московщина була й завжди залишалася лютим ворогом Тараса Шевченка, і він усвідомлював, що незалежність України можна здобути врешті-решт у збройній боротьбі з нею: «І на оновленій землі / Врага не буде, супостата…»
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
