Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє

Закінчення статті «БАЧУ Â СНАХ ХАТУ МОГО ДИТИНСТВА Спогади Вовк Олени Євдокимівни, село Малий Бакай, Решетилівський район, Полтавська область», с. 11

БАЧУ Â СНАХ ХАТУ МОГО ДИТИНСТВА Спогади Вовк Олени Євдокимівни, село Малий Бакай, Решетилівський район, Полтавська область

Слово Просвіти, №49 за 2005 рік

Закінчення. Початок на с. 11 Улітку 1933 року я знову почала ходити до школи, в перший клас. Не вистачало підручників, зошитів. Але партійна пропаганда працювала відмінно: паперу на газети, партійні брошури завжди було вдосталь, — на них між друкованими рядками ми й виводили свої перші букви. Прагнення до знань було непереборним. Я дуже вдячна чуйним, відданим своїй справі вчителям: Вовк Єлизаветі Дмитрівні, Мостовому Герасиму Романовичу, Вовку Мусію Йосиповичу, Загребельному Миколі Тарасовичу, Киві Івану Антоновичу, Бровченку Івану Іллічу, Вусик Єфросинії Іванівні, Параскеві Никифорівні. Вони робили все, щоб ми виросли високоосвіченими, щирими, гуманними, духовно багатими людьми. У 1940 р. закінчила Горянську семирічку і вступила на перший курс Полтавського сільськогосподарського технікуму, та навчання моє тривало лише до грудня. Напередодні 1941 р. вийшло розпорядження сталінської “народної” влади про плату за навчання. До речі, український селянин мало того, що задарма працював у колгоспі, повинен був іще заплатити податок м’ясом, податок за кожне дерево із власного саду, а ще викупити за готівку щорічні облігації державної позики. Більшого ярма для радянського колгоспника не можна було вигадати. Молоді люди правдами й неправдами покидали свій рідний, квітучий, але невільницький край, і виїжджали в Донбас. Там працювали в глибоких вугільних шахтах, де втрачали здоров’я, а часто й життя. Додому не поверталися, тому що там платили гроші, а дома панувало кріпацтво. Колгоспники навіть не мали права отримувати громадянський паспорт. За рік навчання в технікумі треба було заплатити 150 крб. Таких грошей я не мала, тому що стипендії (56 крб. на місяць) ледь вистачало на харчування. Під час навчання я жила впроголодь, хліба давали в їдальні по 200 г на день, а в місті продуктів харчування у вільному продажу взагалі не було, продавали по картках. Де сироті взяти гроші на навчання? Колгосп відмовився допомогти. Я мусила повернутися додому, аби працювати в місцевому колгоспі. Ця подія так мене вразила, що коли я йшла від сільськогосподарського технікуму до залізничного вокзалу в Полтаві, то так плакала, що згубила дорогу. Добрі люди підказали, куди йти... Приїхала додому, закінчила Решетилівські місячні курси вихователів дитсадка. Працювала вихователькою дошкільного дитячого закладу в колгоспі. Жила в батьківській хаті. Купила собі теличку й почала хазяйнувати. Мені вже було сімнадцять років. 1941 р. Під час війни мене ледве не вивезли до Німеччини як дармову робочу силу. Дякуючи старості села, Тумку Свиридону Васильовичу, лихо обминуло мене. 1943 р. фашисти, відступаючи, забрали мою годувальницю-корівку, хату спалили. І залишилась я без нічого, і стала поневірятися по чужих людях. 1944 р. разом із односельцями відбудовувала сільське господарство, зруйноване війною. Відбудовували переважно жінки. Чоловіки загинули на фронті, а живі ще не були демобілізовані. Колгосп тримався на жіночих плечах. Хліб молотили за допомогою кінних машин. Запрягали три пари коней у привід, копали вузький рів великим колом, ставили в той рів залізне колесо, на яке кріпили широкий ремінь, з’єднаний із кінним приводом. Погонич ходив за кіньми, коні рухали колесо, а колесо приводило в дію машину-молотарку, яка обмолочувала снопи. Так добували хліб до війни і після війни. Пізніше з’явилася парова Вовк Олена Євдокимівна на городі серед квітів молотарка. Паровик працював на соломі. Машина з’єднувалася широким ременем із паровиком. Біля молотарки стояв один чоловік, він отримував від чотирьох жінок звільнені від перевесел снопи, і кидав їх у барабан. Усе — як у німому кіно. Парова молотарка вимагала швидких рухів обслуговуючого персоналу. Особливо потрібно було бути дуже обережним біля барабана. Довелось і мені працювати біля нього. На весні ми молотили великі, як хати, стоги пшениці. Працювали тяжко з ранку до вечора. В одному селі закінчуємо обмолот, далі перетягуємо машину власними руками за допомогою вірьовок в інші села. Усі сили і вільний час віддавали колгоспові, а взамін що? Пригадую, ще до війни, аби полагодити хату, я за власні гроші купила в лісника дерево і привезла додому. На другий день до мене, сироти, приходить голова колгоспу й забирає це дерево. Яким правом? Та про яке право тоді можна було говорити! Колгоспники були безправною робочою силою. 1946–1947 рр. Знову голод. У хаті лише сіль і вода. У колгоспі давали по сімнадцять штук бобів удень на працівника: поки дійду додому, — з’їм. Уранці знову йду на роботу голодна. Одного разу пощастило, ми з односельцями знайшли списані з обліку колгоспні ями з гнилою картоплею. Це було наше спасіння, харчуючись нею, ми вижили до нового врожаю. Хоч на всю силу лютував голод, проте від роботи нас ніхто не звільняв. Працювали не тільки в колгоспі, а й у людей, на толоці. Усією громадою будували хати, місили глину, робили цеглу-сирець, з якої потім місцеві майстри клали печі, виливали з цементу і піску круги для колодязів, молотили ціпами жито, пшеницю, ячмінь. Толокою — за три-чотири дні — будували хати. А після закінчення роботи, повечерявши, починали співати. У часи моєї молодості не було достатку. Ми жили бідно, упроголодь, але були веселі й щирі, наші добрі, благородні помисли були відкриті людям. Своєю працею ми прагнули наблизити краще майбутнє, яке, як міраж, завжди ховалося від нас за горизонтом. 1950 р. Будували дорогу з твердим покриттям Київ-Харків. Я там возила землю, два місяці вирівнювали дорожне “полотно”. 1952 р. Завербували мене з колгоспу на лісорозробки в Комі АРСР, де при сорокап’ятиградусному морозі пиляли ліс. Жили в бараках, а на роботу ходили вісім кілометрів пішки по снігу висотою під руки. “Дім” наш ззовні нагадував довгий корівник. Стіни з круглих колод, перекладені мохом, аби не проникав мороз і не задував вітер. На даху кріпилися крокви, укриті шліфованими дошками. Усередині гладенька дерев’яна підлога і стеля, підбита струганими дошками. Обігрівалися “буржуйками”, які топились дерев’яними кубиками. Такі ж дерев’яні кубики замість бензину використовували й у вантажних автомобілях. Спиляний і звільнений від гілок ліс тракторами трелювали на сплав до річки, там колоди складали в бунти. Навесні, як тільки скресне крига в річці Печора, починали сплавляти ліс униз за течією до півострова Канін. Далі вантажили в товарні вагони і відправляли залізницею за призначенням. Не жіноча справа — працювати в тайзі. Але такий суворий був час. Не було нікому пощади — ні жінці, ні старому, ні малому. Попрацювавши рік у тяжких кліматичних умовах, я підірвала своє здоров’я на все життя. “Бузова” взимку 1953 р. повернулася з Півночі у рідний край, але не в свою хату, бо вона лежала в руїнах, спалена німецькими фашистами. Жила в двоюрідної сестри Вовк Надії Денисівни. Вона тоді працювала в місцевому фельдшерському пункті і виховувала своїх двох дітей: Олександру й Миколу. Того ж року вийшла заміж за Вовка Олексія Кириловича. Спочатку жили в тісній хаті разом із батьками чоловіка Кирилом Матвійовичем і Ольгою Антонівною та його сестрою Ориною з донькою Марією. Після нашого одруження вся хатня робота одразу перейшла до моїх рук. У 1954 р. народився син Василь. Пригадую, чотири кілометри несла на руках маленького сина хрестити до церкви, що в селі Баладі. Нашу дерев’яну церкву влада зруйнувала. Хрестив сина батюшка високого зросту, червонощокий, одягнений в гарну, сяючу золотом ризу, в присутності хрещених батьків Безпалька Павла Захаровича і Вовк Марфи Кирилівни. Пізніше і цю православну святиню знищили новітні вандали. 1956 р. збудували власну хату. Подякували татові й мамі за дах над головою і перейшли жити у свою хату. Так ми перегорнули ще одну важливу сторінку в сімейному житті. Довгими зимовими вечорами я біля каганця вишивала хрестиком рушники, пряла нитки, ткала на верстаті килими, якими потім покривали долівку. Хата нам дісталась тяжкою працею, не вистачало будівельних матеріалів, але були добрі люди, які нам допомагали. Серед них столяр Срібний Махтей Опанасович. Він виготовив нам лаву, стіл, мисник і ще багато необхідних у побуті речей. Скриня, як добра пам’ять про моїх батьків, і досі нам служить вірою і правдою. Світовий прогрес тільки починав несміливо заходити до наших осель. У 1960 році провели радіо, в 1967 р. підключили електрику і аж у середині 70-х років збудували в

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин