“Проведи рукою по обличчі — і на твоїй долоні відіб’ється сльоза”. Тарас Мельничук · с. 12сторінка оригіналу ↗
ПЕРШОДРУК
Слово Просвіти, №49 за 2008 рік
Тарас Мельничук. Карпатський легінь, поет високого дару, що за вільнолюбивий норов і поклоніння слову не лише двічі потрапляв за ґрати, а й більшу частину життя був невольником честі. Визнання і слава прийшли до нього запізно, коли важка недуга висотала всі сили. Та навіть ставши лауреатом Шевченківської премії, тяжкохворий поет залишався бездомним. Рідну хату спалили. Ночував у знайомих, друзів, перебивався, чим Бог пошле. Інколи знаходив притулок на якийсь час в Ірпінському будинку творчості. Пам’ятаю, в один з ірпінських вечорів я попросила Тараса написати автобіографію. Але не канонічну, як для довідника, а розлогу, з життєвими враженнями. Саме тоді, працюючи на Українському радіо, готувала про поета велику програму і хотіла, щоб слухачі глибше пізнали цю яскраву особистість. Тарасові моя ідея сподобалася, і він вечорів зо два своїм виразним почерком мережив сніги аркушів. Списане віддавав мені. Та раптово поїхав до Коломиї, і його рукопис обірвався на 22-й сторінці. Усі ці роки начерки автобіографії Тараса Мельничука лежали в моєму архіві. Спокійно читати їх не можна. В них стільки болю, що усвідомлюєш: лише на прикладі цієї однієї гуцульської родини можна побачити всю українську історію, весь наш тернистий і трагічний шлях до свободи. Читачі “Слова Просвіти” мають змогу першими прочитати рядки, де “поет відкриває нам свою душу з беззахисністю птаха, сповідується нам у безгрішній любові до України, долю якої пережив і виболів”. Так написав про його творчість академік Микола Жулинський у передмові до збірки “Князь роси”. Сподіваюся, що цей текст увійде і до книжки поезій Тараса Мельничука “Флояра Мольфара”, яку підготувала для видавництва “Факт”. Збірку склали вірші, надіслані мені Тарасом з-за ґрат Вінницької колонії суворого режиму. А з’явиться збірка завдяки підтримці благодійного фонду “Україна Інкоґніта” (президент А. Матвієнко, виконавчий директор Д. Стус). Тарас Мельничук належав до тієї когорти людей, які оголеними шпилями своєї духовності тримають небо. А тому громи і блискавки першими вдаряють саме їх.
Ніна ГНАТЮК
…Сидимо ми з братом Васи" лем у тому сховищі. “Задикува" лись”. Раптом гавкіт: — Партізан! Партізан! — заґа" ґали"заґелґотали на нашім блін" дажі. Мадяри! Німці! — Nicht schissen!.. Kinder! — (Не стріляйте! Ми діти!..) — про" пищав брат Василь. На щастя, він знав кілька німецьких слів. А ме" не — під ребро: “Плач, дурню! Фист!” І я заверещав щосили. Таки спромігся зі страху. На нас спершу зиркнули люфи автоматів (з дірочками довкола), потім каски догори дном: мадяри дивилися зверху, з бліндажа, а відтак — очі. Ці очі я не забуду. Вони блищали. То страх. То страх блищав. Нас з братом витягли, дали копняків і нагнали: марш додому, до “муттер”! По дорозі я дістав кілька лупцанів від Василя — за те, що не зразу заверещав.
* * * А це — по війні. Мама: “Юрку, та візьми хоч раз Тараса з собою в село. Він так хоче йти!..” Юрко взяв мене. Село. Скіль" ки щастя! Перший цукерок! — (солодка штука! І пахне). Видів я живого поляка — Янка Скорецького. На великих пишних вусах літав наді мною. Поволі. Розважно. Ґречно. Статечно.
с. 13 · сторінка оригіналу ↗
— Які бандити?.. Я сам… — Бистрєй! Шевелісь! І тільки Василь переступив по" ріг з кузні, як його з гарчанням цапнула вівчарка за стегно. Впилася зубами і не пускає. — Йой! Най дитина! — це з ха" ти мама вискочили і заголосили. — Молчі, сука! І забрали Василя. І тата заб" рали. Вели і били. Били і вели на “енкагебе”. Гарнізонник знову збив Василя з ніг. Тато не витри" мали, що так мордують дитину, іна свою біду сказали: “Б’єте — то добийте вже його. Не мучте!” Коло Кіцелика “пайдьошники” — солдати"облавники — зі злості застрелили Кіцеликового пса, щоб не гавкав, і виволокли з хати за коси Марійку Кіцеликову — теж 15"річну дівчину — і разом по" провадили до Яблунова на “енка" гебе”. На допити! На катування! Били таким дрином, як топо" рище від сокири. Розбирали до голого — і били. Били раз у раз — так, що ціле тіло було чорне від побоїв, як байбарак. А на голих дівчатах “танцюва" ли” чобітьми. Чортзна"що понавигадували ці чекісти"комсомольці і комуніс" ти, а по"нашому — совіти, пай" дьошники і убийники, поприпису" вали цим хлопцям і дівчатам таке, що й сталінові не снилось. А це ще були діти. І проти жеб" роти"москальноти нічого не ма" ли, хіба одну ненависть, та ще, може, у когось із бахурів (хлопча" ків) тризуб знайшли, а в дівчат — хустинку з вишитим “Слава Украї" ні”. Або й то ні. У брата Василя нічого не знайшли. Але все одно катували. Через крісло горілиць перегинали, на розжарену кухню (плиту) саджали, аж доки не за" пахне м’ясом. Смаженим. І все питали: — Ты! Взрывал мосты?.. — Ты! Нес жрать бандитам? — У тебя есть оружие. Где оно? — Ты! Был вестовым. Созна" вайсь! А то тебе каюк! — Сколько вас в сотне? И кто? Называй! — Ты! Предупреждал банди" тов: — Гарнизо"он?! — Ты? — Ты?! — Ты?!.
* * * Так пройшло по кістках, по мертвих і живих тілах півроку. Спершу мордували Василя у Яблунові на “енкагебе”, а домор" довували у Коломиї в тюрмі. * * * Сніг валив пластами. Замети сягали даху нашої хати. Тата від" пустили з “енкагебе” (чи “енкаве" де”). І тато були дома. — Слава Йсу! — прийшла Ґриджучка зі Стопчатова, з Мал" цева. — Юрку, їдьте і заберіть Ва" силя. Тато подумали, що Василя за" мучили кадебісти, що Василь мертвий. — Мені трупа не треба! Най собі беруть його на вечерю ті, що його закатрупили. — Та ні, живий. Янко Скорець" кий його допровадив до нас. Ян" ко був у Коломиї, а там ще були наші люди. І взяли вашого хлопця (під тюрмою лежав. У снігу. Вики" нули). Взяли і привезли на корчу" гах. Він у нас. Тато запрягли у сани корову і теля. І привезли Василя. Напівжи" вого. Три місяці лежав на постелі, обертали його. Нічого не їв. Лиш афинником і варом з сушених ма" лин закроплювався.
* * * Перший раз — за вірші! — ме" не викликали (забрали) в КДБ в 1964 році. Це було в Чернівцях.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
