“Проведи рукою по обличчі — і на твоїй долоні відіб’ється сльоза”. Тарас Мельничук · с. 12сторінка оригіналу ↗
ЦІНОЮ ЖИТТЯ
Слово Просвіти, №49 за 2008 рік
Приятель тата сказав, що мусить їхати до Польщі. Мусить! Так Ста" лін скомандував. Татові було сумно. Тато довго не хотіли йти. І я не хотів. Але пішли. В селі за мостом зайшли до “Янкелихи”. Тут за Польщі була корчма. Янкелиху (“за то, шо жидівка”) і її дівок заб" рали німці, коли гнали через наше село велику товпу її однокровців і одновірців. Понад 500 чоловік. Всіх до одного перестріляли у по" тилицю за Коломиєю у Шепарів" ськім лісі. Перед розстрілом вони самі на себе копали могили. Татові було жаль Янкеля і Ян" келиху з дівками, бо він парубком любив сюди зайти і кинути два" три злотих на житнівку, яку Ян" кель черпав з бочки. Пізніше тато зарікся пити. За" рікся перед людьми і Богом. Став ґаздою. Не пив, жінку не бив, трьох синів пристарав, і робив, робив, як чорний віл, на землі. Ґаздував, ґарував. А як совіти пустили коріння у нас в горах, то землю відобрав колгосп, і зроби" ли людей батраками і жебраками. І почалося страшне і тяжке крі" пацтво. Йвани людей били, йвани пили, а хлопи"раби робили. Кол" госп гарбав, що міг. Стайні і сто" доли людські розбирали, дахи з хат зривали, забирали плуги, во" зи, коней, худібку поволоком тяг" ли на ферму, аж кривавились ра" тиці, — і так будували колгосп. Колгосп імені Сталіна. На люд" ських плачах і сльозах. На люд" ській кривавиці. Йшла нова влада селом, трясла гори, як пошесть. Цокали копійками, як людськими кістками, рахівниці в конторі, двигтіли і надривались плуги, лю" ди і коні у полі, і тільки миші шару" діли, та щури гризлись у колгосп" ній коморі. Весело, ой, весело! Щастя — аж очі вилазили. Ой так! Ні курочки, ні свині, Лишень Сталін на стіні. Батьку Сталін, дайте мила, Бо вже воші мають крила. Польське ярмо було дерев’я" не. Польське ярмо ковбасою шию гризло, а московське — здушило залізом. Але вернусь назад. До того, як ми з татом прийшли в село. Вер" нусь до смерті. Тато привели мене в село до Янкелихи в шинок не на те, щоб чарку житнівки “висипати собі за обшивку”, а щоб показати мені смерть. Я й раніше видів умерлих і вбитих. Але я думав, що вони сплять. Виспляться — і встануть. А розірвані мінами і снарядами — це розірвані. Їх збирали по кавалках — де рука, де нога, де на вербах кишки порозвішувані. Їх збира" ли у мішки і кошелі, а по" тім… не знаю що… Кри" чали, плакали. Але — смерть?.. Мені було жаль овець, коли тато їх різав — перетинав горло. Бо яті вівці пас, і вони диви" лися на мене і плакали, коли тато їх різав. Я також кривився і хотів плакати, але тато гримав: “Тримай, кажу, бо зараз будеш бідний! Ти видиш, що мушу різа" ти. Не хочу, а мушу! Аби" с з голоду не здох. Та й я коло тебе”. Мені було жаль овець. А що люди можуть вмерти або загинути, — я це не розумів. І тут… Двері до “Янкелихи” от" ворені. Від порога і в глибину на" півтемних сіней лежить дві люди" ни. Два трупи. Два парубки. Тато: “Дивись! Видиш, що з тобою буде, як рушиш міну”. Я дивлюсь. — Вони розбирали снаряд. Кленьцали. Вибух! Грім! Двох по вербах рознесло. По вільхах. По всіх пастівниках. Їх зібрали по ка" валках. А ці два отут, перед то" бою, лежать. Я дивлюсь. Аж рот розкрив, як ворота. Очима мацаю, як пальця" ми, мерців. Трупи. Обпалені, без" живні трупи. Ще вчора бігали, а ни" ні — трупи. В одного вирвано об" личчя. А другий взагалі без голови. — Надививсь? — Тату!.. Тату!.. Я вчепивсь, як кліщ, у татову руку. Світ закрутився, як колесо у млині. — Та!.. Ходім!.. — Цс"с! Ані писк! Заткай пи" сок — і ані писк! Бо я тебе зараз заткаю! Хотів села — маєш! Йдемо. Перейшли міст. В очах мені темно. В очах у мене трупи. В голові джмелі. Джмелі і трупи. Такі парубки великі і — трупи. Тру" пи всюди. Трупи лізуть під груди. Трупи підіпхались під горло. Мене занудило. Пробуджуюсь — тато мене трясе. Б’є по лиці. Блюхає в очі горня води. Студеної"студеної. І, видко, — живої. — Встань! Спати будеш дома. А не по дорозі!.. Це була смерть. Смерть! Смерть! Смерть ішла перед нами. Смерть ішла за нами. Смерть бу" ла ліворуч і праворуч. Смерть бу" ла на цілий город. На цілий світ. На всі Уторопи. Вдома тато читали Біблію. “Не вбий! — гриміло. — Не вкради! Не чужолож!..” І я не вбивав. Не крав. І не “чужоложив”. Мені було шість років.
* * * 1946"й. Голод! У нас — голод! Тифуст і голод. Голод і черевінка. Людей ріже всередині. Люди йдуть кров’ю надвір. Люди вмирають. Люди гинуть. Здихають. Як худо" ба. Як пси. У сусідів — у Мисі Ґриджука — вже вмерла жінка. Умерла донька. Штефка. Стефа" нія. Така файна — ще краща, як
Богородиця. І Марійка Николи Михайликового була дуже файна. Дівчина, як галунка. Най їй земля завидить. Але Марійка не вмерла. Марійку у фронт убило. Пішла з жінками сапати. А мадяр стрі" лив… Та ж видів, що то не вой" сько, а жіноцтво у білих фустках і сорочках білих… Але стрілив, Бог би його стрілив у серце, — бехнув снарядом аж із"за Яблунова, з Дубового. Снаряд розірвався і вбив Марійку. А вона так любила косиці! Ще й тепер на грядці коло хати цвітуть Марійчині косиці. Але — 46"й. Земля, як кістка. Земля, як ка" мінь. Як залізо. Потріскала земля. Тріщини — хоч ногу пхай. Хоч сам скакай — і пропадай пропадом. Корови ноги ломлять. А хліба — ні крішки. Який хліб! Рвемо натину — лободу"біду. Давимось бурячин" ням. Жолуд збираємо та в жорнах жорнаємо. А мама печуть з того пляцки, аби ми, ґєрґавиця мамина, не поздихали. Ґєрґавиця – це такі мушки"жучки, що їдять зерно.
* * * Доліпотік висох. Наша “ріка”, наше “море”, наша дитяча ра" дість висохла до дна. Там, де під скалою у Юрка По" люка було глибоке плесо, де брат Василь учив мене “по"братськи” плавати: підняв мене високо над собою на руках: “Не диш! Або жи" єш — або гниєш!” — і кинув у цю страшну, глибшу за всі моря, бе" зодню: “Пливи!” І я поплив. Як жа" беня. І жаби"мами у печерах під вербами не квакнули, не засмія" лись. Не до сміху! Василь — та" кий!.. Отож там, де синіло, аж чорніло, плесо, — на дні билася, здихаючи, риба. Хапала зябрами повітря, небо, сонце — так жаліс" но, пожадливо хапала, що й нас проковтнула б. Хотіла жити! По боках річища, на розпече" ному зарінку, біліли людські й кін" ські черепи. Їх було дуже багато і вони пекли нас у ноги. Так, що не мож було стати. Ні, то не черепи. То каміння. А черепів мало. Десь там, та не там. Більше трупів. Але не тут, а попри цісарську дорогу. В ровах. Одні трупи ще дихали, а другі не диха" ли. Вже не дихали. Сині й опухлі, як колоди. Але не дихали. То гнит" тя і черва ними рушала. І тому здавалося, що вони дихають. Хто ці люди? Не наші. Сторонські. Все біль" ше “басараби”. Прийшли — ду"
Т. Мельничук серед авторів перших книжок. Ірпінь, квітень 1967 р.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
