Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Поезія — це Доля”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

ДОБУВАТИ СЛОВО

Слово Просвіти, №49 за 2008 рік

мали, що в нас хлібно. А в нас не було хліба. Не було ні пучки муки. * * * Колись гуси врятували Рим, а Уторопи врятувала сіль. Якби не сіль, то півсела було би на цвин" тарі. Голод. До села проривалися вовки. І голод вив, як вовк. А сіль несли за Дністер. Міняли. За пле" чак солі — миска"дві муки. Коли ту сіль варили з соровиці, то одна дівчинка упала в киплячий черін з соровицею, і зварилася, і вмерла. Була у нас кобила Маґзя. Ху" да, як колгосп. Тато везли з села соровицю. На задній тічці від во" за. У дубовій бочці. Соровицю брали з того глибо" кого карата, що за другим мос" том у нас в Уторопах. Там вічно була черга. Така, як тепер за хлі" бом, за колготками чи за палицею ковбаси. Бамкали відра, дзвони" ли, як по мерцеві, а жінки зазира" ли у ту кирницю, як ворони у голу кістку: ждали, коли прибуде соро" виця, щоб зачерпнути відром з карата. Це той карат, коло якого, ще як жив Довбуш, було збудова" но шибеницю і повішено чотирьох опришків"рабівників. Ці опришки напали вночі на резиденцію ксьондза Ступницького. Ксьондз ксьондзом, а рушницю мав. Бах" нув з тої фузії — і двох опришків продірявив на решето, решта втекли, але шандарі їх зловили і завісили. Якраз отут була шибе" ниця, де цей карат. Ці опришки — це були шлях" тичі з Березова — з того Березо" ва, звідки етапом гнав жандарм босого Івана Франка до Коломиї. Гнав, бо Франко хотів Австрію за" валити. Гнав — і загнав Франка у тюрму. Промине, прогуркоче возами і танками кілька десятків років і — 1972"й. “Іменем Української Радян" ської Соціалістичної Республіки… стаття 62 українського криміналь" ного кодексу… …Тарас Мельничук вів анти" радянську агітацію і пропаганду з метою підриву і повалення (на цей раз не Австрії!) радянської влади…” Прокурор області (м. Івано" Франківськ) “просить” дати Т. Мель" ничукові 5 років ув’язнення. Звіс" но, суворого режиму. Суддя бу" цімто стоїть за те, щоб менший строк влупити. А я… Що — я? Стоять переді мною два сол" дати"охоронці з автоматами. Хай стоять. А я сиджу в клітці. Клітка читає мої вірші. А, може, то суддя читає? І ти впадеш, тюрмо народів сьогочасна. Пишайся й владарюй! вдавай, що шана божеська Належить тобі до тих племен найдальших, що, як сказав у захваті Намаціан, твоє впокорне двигають ярмо. Кінець зубчастий Рима, як і твій, Теж золотистою сіяв звіздою, — Та взявся тліном… …Жене Франка жандарм до Коломиї. По щебені. По камінні. По цісарській дорозі. Жандарм чоботами та шпорами"підківками вицоркує, креше іскри з каміння. Жандарм креше, а Франко боси" ми ногами чеше по тих гостряках, як по битому склі. Бите скло… Де я його бачив? Ага, в тюремних двориках не авс" трійських, а радянських тюрем. Львів… Харків… Стіни тюремного дворика товсті, як середньовічні мури, а зверху по стіні вбетонова" но бите скло. Танцюй, танцюй со" бі по тому склі, моя сонцечола Батьківщино, а я не збираюся ті" кати, бо від тебе хіба в могилу втечеш. Я не збираюся на твої сті" ни скакати, не збираюся підстри" бувати і руками хапатись за твоє щедро посіяне бите скло. Моєї крові на цих стінах поки що не треба. Нащо тобі свіжої крові, як ще не висохла кров тобою зака" тованих, тобою розстріляних твоїх синів і дочок?! …де слізка бризне — там винце зійде, де кровця кане — там церква стане… Стане церква! Стане церквою вся Україна! Стане собором! Стане Храмом Волі і Свободи! Храмом людської Брат" ності і Любові! І буде так! І до цього кличе нас Наш Велет, Пророк: Борітеся — поборете! Вам Бог помагає… Вогонь цих слів ме" не вперше обпік, коли я був хлопчиком. Ні світ ні зоря, роси краплисті і студені скрапують з лис" тя, міняться, переблис" куються, бик пасе, я тримаюся за ріг бика (бик не бив) і дивлюся, не надивлюся у велике, як горня, як дзеркало, око бика. Раптом я глип — листівка (а я вже знав, що це таке), листівка під кущем, під яловцем. На листівці — земна куля і Сталін з рийкою свині підриває ту кулю. Лис" тівка закликала до бо" ротьби за волю України і там, як піднятий до неба вогнен" ний меч, слова: “Борітеся — по" борете!” * * * Поки Франка довів жандарм до Коломиї, Франко мав криваві ноги. А на ногах — пощибані, поз" бивані до м’яса нігті. Я згадав Франка, бо брат мій Василь — щоправда, не за цісаря, а вже за радянської влади — си" дів у тюрмі в Коломиї там, де й Франко. Франко був дорослий, а братові було 15 років, коли його забрала облава. І коли мама при" несли передачу — пішки двад" цять кілометрів, босими ногами по шутрі"щебінці — і назвали: “Мельничук Василь, син Юри”, — то тюремщики"енкаведисти мамі сказали: “Таково здєсь нєт!” А мама стояли і добре чули, як від побоїв і мордувань “ревіли” у підземеллі під ратушем гуцули і березуни, і як за ґратами крича" ли, плакали (їх теж били) діти, під" літки. Серед них мама чули і піз" нали голос свого сина Василя. * * * А тато везуть соровицю. Від тих чотирьох повішених оприш" ків, через село, де, недоходячи “Янкелихи”, тої корчми, яку зро" били трупарнею і в якій лежать ті два мертві парубки — один з вир" ваним обличчям, а другий з відір" ваною головою, везуть сорови" цю. Скрипить віз і скриплять “ян" келишині” верби. А на 11"х вер" бах вітер розхитує 11 повішених “москвофілів” — це з нашого села люди. Їх повісили мадяри. У Пер" шу світову війну. Давно"предавно їх розвісили і поховали. А вони — висять. І верби скриплять. І тато везуть соровицю. Бо голод. Бо треба зварити сіль і поїхати за Дністер — це далеко, це за три" дев’ять земель від нас. А за Дніс" тром живуть бойки, і в них є хліб. Є хліб, але нема солі. І тато за міх солі “заміняють” півґілетки (ґілет" ка — 25 кіло) збіжжя. Жита або пшениці. А коли тато будуть вер" татися назад з"за Дністра, то ту Тарас Мельничук. 1992 р. пшеницю на дністровськім мості відберуть — та ще й нагайками наб’ють — німці. Або “фойдаче" ри” — свої посіпаки. Та поки що тато везуть сорови" цю. Колеса риплять. Кобила худа, аж клепає. Ось і Комисівки — гора. Кобила не хоче тягнути вгору. А може, не може? “Вйо"о!” — не йде. Зноровилась. Тато геп кула" ком межи вуха. І кобила задерла кациби. А тато кобилу і віз із соро" вицею — “Боже помагай!” переки" нули у скалу: “Оттуди вам!.. На зламану!.. Вже"м зварив сіль! Вже поїхав за Дністер! Вже голодні ро" ти ваші, діти, заткав на яку дни" ну!..” * * * Поезія — це Доля. Гірка доля. Це Судьба. Це Вирок. Поезія — це щось неминуче. Як Смерть. Як не втечеш від смерті, так і від поезії не втечеш, якщо вона тебе обрала своєю жертвою. Саме — жертвою! І дала тобі, жертві [Стефаник!], Камін" ний Хрест на плечі: неси! І мусиш нести! Аж до Голгофи! Мусиш? Ні! Скинь з себе хрест — і під три чорти. Забудь себе. За" будь свій рід. Забудь татову соро" вицю. Забудь убитих. Повішених. Кинутих за ґрати і мордованих. Забудь і Слово, й Мову Рідну. Та й взагалі забудь, звідки ти ро" дом. Забудь, що ти людина. Ос" котинься. Роби. Їж. Пий. Спи. Спи. Пий. Їж. Роби. Все одно кінець один: земля. Могила. Темінь. Вічна темінь. То чи ж варто заради цієї Віч" ної Темряви — Думати — Пере" живати — Страждати — Співчува" ти — Людяності і Справедливості шукати?!. Чи варто такою дорогою ці" ною — ціною життя — добувати Слово, щоб під кінець зникнути навічно в нічому, в темряві? Варто чи не варто, а все ж два рази — це майже шість років — довелося гибіти, гнити за ґрата" ми. За СЛОВО! А далі — як по склі: адміністративні “надзори” (це, по суті, домашній арешт — дворічний), “психіат" рички” — двічі, і викли" ки — безнастанні і не" зліченні виклики в КДБ: “Ми ж вам добра хоче" мо — і тільки”. А від того добра світ чимдалі крижанів і тем" нів — так, наче тебе хто кинув у бездонну крини" цю. І ти падаєш, падаєш — і знаєш, що впадеш, розіб’єшся, знаєш, що — смерть. Падаєш і ні за що вхопитись. Дума" єш: хоч би скоріше те дно, та смерть. А смерті нема. Ні смерті, ні життя. Ні, смерть! Смерть! Бо хотіти сказати Слово — і не могти, не сміти (зат" кнуть пельку, мов кля" пом, “радянською вла" дою”, розіпнуть, роз" терзають душу слідс" твами, допитами, ґра" тами, сонце і світ закри" ють від тебе тюрмою, колючим дротом і авто" матами). А це гірше смерті. Смерть — мить. А це — вбивство. Повільне, ви" важене, ритмічне вбив" ство. Христос один раз умирав. А тут — сто ра" зів. Тисячу. Вмирав — і не вмер. Тисячу смертей на одного — чи не забагато, Доле? Що ж, якщо ти така щедра, то вмреш і тисячу перший раз. Якщо буде треба. Треба! * * * 46"й. Я з братом Василем у кузні. У нашій кузні. Василь кує віз. А я “дую”, натискаючи на “ци" ганський міх”. Пахне залізо і вогонь. Мені добре. Мені весело. Гримає молот. Дзвонить кузня. Бий, Василю! Ковадло не лю" дина — витримає. Раптом зчинився стріл. Де? Недалеко. У потоках. А там такі гуки, такі рипи! Грають автомати. Е, це ще ні" чого. Так щоднини. Так щоночі. Але що це? Зацокотів, заклекотав куле" мет. Це гірше. Нараз: “Руки вверх!” У дверях солдат. За солдатом ще багато солдатів. У пілотках. Гарнізон! І вівчарка. Велика. Як телиця. — Р"ру"ки! Василь руки не підняв. Три" має молот. Солдати важко диха" ють. Бігли. Сопуть, як коні, як ци" ганські міхи. Бігли за кимось. За" хекались. — Бандера!.. виході! Гдє бан" діти?

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин