“Росія ворог України надовго, · ймовірно на все ХХІ століття”. Презентація · с. 10сторінка оригіналу ↗
Закінчення статті «Тривога за долю України», с. 1
Тривога за долю України
Слово Просвіти, №49 за 2019 рік
Закінчення. Початок на стор. 1
На думку автора, у ХХІ столітті людство очікують тривожні події. Людина-мутант здатна захопити владу над людиною і нав’язати суспільству нові принципи існування, що призведе до непрогнозованих наслідків. За передбаченням автора, штучний інтелект у 2040 році може розпочати війну без волі людини. Нові види зброї — мікрохвильова, електронно-магнітна, лазерна, — здатні перетворити землю на пекло.
Серед небезпек ХХІ століття — клонування людей. (Не)важко уявити собі, що одіозних виродків — Путіна, Жириновського, Соловйова та інших україножерів після смерті замінять їхні клони, а на зміну відомим олігархам прийдуть олігархи-клони. Це не фантазії. Це те, що чекає нас, за передбаченням автора, у ХХІ столітті.
Ю. Щербак прогнозує великі зміни на політичній карті світу, доля якого буде залежати від таких потужних держав, як Індія з населенням країни 1 млрд 252 млн осіб і Китаю із чисельністю населення 1 млрд 367 млн осіб. Разом це вражаюча потужна сила — близько 3 млрд осіб.
Автор книги звертає увагу, що США —
світова держава №1 з найпривабливішим стандартом демократії і прав людини, втрачає позиції, а це може призвести до катастрофічних геополітичних змін, які вплинуть і на долю України. Багато нашкодила США непрогнозована поведінка президента Трампа. Держава, яка понад 100 років визначала хід світової історії, у ХХІ столітті змушена вести боротьбу за власне виживання. На думку автора, Україна повинна підтримати США, йти проамериканським шляхом Польщі, а не покладатися на проросійські держави Європи — Францію й Німеччину, схильні до аморальних компромісів з Росією. США єдині можуть бути парасолькою від загроз Росії. Україна зобов’язана вступити до ЄС і НАТО, а перед тим стати найбільшим союзником США — не членом НАТО.
У книзі дано аналіз складних політичних процесів, які відбуваються у Європейському Союзі з населенням понад 500 млн осіб (28 країн), але порівняно з Індією і Китаєм — у військовому вимірі — це невелика сила, залежна від оборонної структури США. Зараз ЄС перебуває у глибокій кризі. Залишаються невирішеними проблеми мігрантів з країн Близького Сходу (Сирія, Лівія), поширення ксенофобських настроїв, зростання впливу правих партій. Ударом для ЄС став брекзіт (вихід із ЄС Британії). Автор книги передбачає війну США з Китаєм, повномасшабну війну Росії з Україною, яка може статися у 2040-х рр.
Після з’ясування ситуації у світі логічно перейти до питань, пов’язаних з Україною. Ю. Щербак відзначає, що минулі п’ять років були утвердженням базових цінностей України, закарбованих президентом Порошенком у гаслах передвиборної кампанії: “Армія. Віра. Мова”. Нині ті цінності під загрозою. Допущені у попередні п’ять років помилки фатально вплинули на нинішню ситуацію: Україна не змогла досягти згуртованості, влада не вселила в душу українців тої віри в свою державу, яку мають поляки, народи країн Балтії. Свої рішення держава часто приймала без роз’яснення і обґрунтування у ЗМІ. У той час на повну потужність працювали путінські ЗМІ, очорнюючи все, що чинив президент Порошенко. Проти української держави, мови, історії, національної пам’яті в Інтернеті, на російському телебаченні за підтримки проросійських телеканалів в Україні безперервно лився потік брудної антиукраїнської пропаганди, створювалися історичні міфи для обґрунтування загарбання українських земель. Доказом є дослідження Віктора Брехуненка “Війна за свідомість” (2017), в якому по розділах проаналізовано міфи Росії про українську державність, про українську мову, українську церкву та ін. Активну участь в інформаційній війні проти України бере особисто президент Росії Путін. Це він у своїх виступах придумує різні міфи про утворення українського народу і Української державності, переписуючи історію на свій імперський лад.
Українське Міністерство інформації,
наголошує автор, виявилося недолугим ор
Виступає Юрій Щербак ганом. Програш інформаційної війни обернувся програшем на президентських виборах у квітні 2019 р. Вибори 21 квітня 2019 року — це щось більше, ніж боротьба Зеленського і Порошенка. Це боротьба за долю України, за її майбутнє й постмайбутнє. Події 21 квітня 2019 року стали для автора книги, для мільйонів українців і для прихильної до України світової спільноти політичним землетрусом. Доводиться констатувати, що у відповідальний момент Україна не склала іспиту на зрілість.
Більшість виборців, затуманена інформаційною отрутою ворожих ЗМІ, сповнена заздрісної ненависті до багатого Порошенка, керувалася емоційною логікою “будь-хто — тільки не багатий Порошенко”. Автор наводить цитату зі Св. Письма. “Ходіть, поки маєте світло, щоб не обгорнула вас темрява. Хто ходить в темряві — не знає, куди йде”. Віримо, що мине час, український люд прозріє і буде вдячний Порошенку за порятунок від російської окупації, за утвердження базових національних цінностей.
Автор констатує, що ситуація в Україні на 28-му році незалежності дуже складна. Україна залишається економічно відсталою, соціально невдоволеною, роз’єднаною, зневіреною у своїй державності, владних інституціях, керівній еліті, нестабільною у виборі своїх базових цінностей, свого життєвого маршруту. Те, що Україна впродовж п’яти років вистояла, витримала удар путінської Росії, ще не означає, що Путін відмовився від головної своєї мети — знищення Української держави і знищення українців як Нації. Психологія кагебістів — особлива психологія. Тут і мови не може бути про мораль, дотримання слова, договорів, чесність і взаємоповагу. Тут панує підступність, брехня, ненависть, кровожерливість. Автор застерігає, що Росія може напасти на Україну з будь-якого напрямку — півночі, сходу, заходу, півдня. “Хто вірить у добрі наміри Росії — невиліковний політичний ідіот”, — читаємо у презентованій книжці.
Після виборів почався непередбачуваний період української історії, спостерігається намагання нової влади змінити політичний курс, накреслений президентом Порошенком. “Вибори висунули на чоло України недосвідченого провінціального лицедія з сумнівними поглядами російського хохмача, блазня, якого “слухали, іржали й рохкали від щастя” — читаємо різку, нищівну характеристику особи, яка перед виборами заявляла, що бути президентом не її покликання, та особа не мала морального права брати участь у виборах, не маючи відповідних знань і елементарного досвіду виконувати визначені Конституцією України обов’язки президента.
Викликає тривогу, що за плечима недосвідченого, несамостійного президента діє таємний, стратегічно орієнтований мозковий центр. Ніхто не знає, чим закінчиться цей акт трагікомедії — сміхом чи черговою катастрофою, — читаємо сповнені гіркоти слова.
Вибори 2019 стали реваншем. Відбувся легальний переворот: сформовано сумнівного інтелектуального рівня парламентську більшість, новий склад Кабінету міністрів, Служби безпеки, Прокуратури. Під загрозою фундаментальні основи держави, без яких не може існувати ні держава, ні нація, а безнаціональна держава недовговічна.
Викликає тривогу схильна до компромісів з Росією міжнародна політика президента Зеленського. Через його недолугу дипломатичну діяльність втрачено великого друга України Стівена Волкера, котрий подав у відставку після зустрічі Зеленського з Трампом. Роком раніше Юрій Щербак сподівався на плідне співробітництво Волкера з Україною, але воно раптово обірвалося. Керівники провідних західних держав — президент Франції Макрон і канцлер Німеччини Меркель — після зустрічі президента Зеленського з президентом Трампом з недовірою ставляться до України.
Громадськість України стурбована готовністю Верховного головнокомандувача Збройних сил України йти на поступки Путіну, котрий висуває до України все нові вимоги. На думку автора, війна з Росією триватиме доти, доки існуватиме Росія: “Ця війна надовго, якщо не на ціле ХХІ століття, і вона значною мірою вплине на сучасний стан і майбутнє України”.
Не слід тішити себе думкою, що після відходу Путіна у небуття Росія змінить свою політику щодо України. Скоріше навпаки, агресія проти України набере нового розмаху. “Росія ворог України надовго, ймовірно на все ХХІ століття”, — наголошує автор.
Підтверджує цей прогноз вихід на політичну арену Росії нових імпершовіністичних сил, зокрема “Русского имперского движения” — організації, про яку в Маніфесті РІД написано (тут і далі мовою оригіналу) “охватывает многие регионы исторической России (Великороссии, Малороссии, Белоруссии, Прибалтики, Северного Казахстана) и Русского Зарубежья”. Чи знає СБУ про підпільні групи РІД в Україні?
Активний член цього руху — росіянин Олександр Жучковський, у листопаді 2012 р. з групою російських імпершовіністів був у Києві, а 2014-го у тому ж оточенні знову з’явився у Києві (невідомо — зі зброєю чи без) начебто з метою спостереження (чи лише спостереження?) за Революцією гідності: “Мы снова приехали в Киев — уже в качестве наблюдателей на т.н. Евромайдан” (цікаво, чому його приїздом і діяльністю не зацікавилася Служба безпеки?)
Навесні 2014-го Жучковський разом із групою Стрелкова прибув на Донбас і відтоді у складі бойовиків заповзято воює проти України. У статті від 12 квітня 2017 р. “Русский национализм против украинского национализма” він одверто пише про столітню боротьбу Росії проти України:
“По сути борьба русского национализма с украинским идет больше ста лети продолжается до сих пор. Это борьба за единство русской нации — не территории Русского мира, а исторической России. Насколько она будет успешной и как скоро завершится — зависит от нас с вами. А решается эта борьба сегодня в первую очередь на фронтах Донбасса — нынешней передовой войны за Россию” (Виділ. — Б. Г.)
Насправді не з українським націоналізмом сто років бореться Росія, а з непокірним українським народом, його твердою волею мати власну державу. І не сто років це триває, а від Переяславської ради — першої спроби закабалити Україну, знищити українську державність, нав’язати свої порядки. А далі — насильницьке знищення 1709 року московськими військами під керівництвом полковника Петра Яковлєва Запорозької Січі, друге знищення Запорозької Січі 1775 р. за наказом імператриці Катерини ІІ і заслання у Соловецький монастир на довічне ув’язнення кошового отамана Петра Калнишевського, репресій 1920-х—1930-х рр., вбивства видатних державних і політичних діячів: Симона Петлюри 1926 р. у Парижі, Євгена Коновальця 1938 р. у Роттердамі, Лева Ребета і Бандери 1959 р. у Мюнхені. Росія — країна вбивць, оскаженілих україноненависників. Не виключено, що й надалі кадебістські вихованці вдаватимуться до терористичних актів проти українських лідерів.
Розмову про долю Донбасу Жучковський продовжує у статті “Еще раз к вопросу об украинцах и украинстве”, в якій пише таке:
“И когда этот регион станет частью России и поменяет свое административное деление, он должен будет называться в двух своих частях Малороссией и Новороссией (с возможным дальнейшим делением на ДНР, ЛНР и остальные республики и области либо губернии). Понятие “Украина” как часть нашей страны следует будет упразднить”. Далі російський виродок розвиває тезу про необхідність знищення України і українців, вдаючись до такої “логіки”:
“Но воевать и побеждать можно только с ненавистью к врагу и ко всему, что этот враг олицетворяет — т. е. с украинской государственностью, украинским языком и украинской культурой. Великую Отечественную русские выиграли на “ярости благородной”, на натуральной ненависти к немцам, захватывающим наши земли и уничтожавшим наш народ. Точно так же русским следует понять, что сама Украина и сами украинцы как народ — это исключительно враждебное нам явление, а все враждебное следует уничтожать. Для того, чтобы соединить русский народ, собрать заново и усилить Россию, — Украину и украинцев необходимо уничтожить”.
У своїх виступах Путін такі дії ототожнює з менталітетом росіян, з “широкой душой русского народа”, заявляючи: “Может быть, в этом отражается и величие нашей страны, и её необозримые размеры”.
Який вихід? У чому порятунок України? Автор презентованої книги вважає, що Україні передусім необхідно стати монолітною силою, об’єднати громадян України, як радив історик В. Липинський, у межах української території, незалежно від віросповідання і етнічного походження в політичну націю. Об’єднавчою силою повинна стати ідеологія українського демократичного націоналізму. Досвід інших країн свідчить, що реалізувати таку ідею цілком можливо.
Сповідуючи ідеологію демократичного націоналізму, Естонія, Литва і Латвія, будучи окупованими, зберегли мову, культуру, незборимий дух свободи, який, врешті, дав можливість звільнитися від окупації й побудувати національні держави, стати 2004 року членами ЄС і НАТО.
Завдяки демократичному націоналізму Японія досягла високого рівня розвитку, а Хорватія стала незалежною і процвітаючою країною.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
