Суспільство · “І возвеличимо надиво І розум наш і наш язик...” Тарас Шевченко. Подражаніє 11 псалму · с. 6сторінка оригіналу ↗
Виступ на парламентських слуханнях на тему “Національна ідентичність в Україні в умовах глобалізаційних викликів: проблеми та шляхи збереження”
Слово Просвіти, №50 за 2009 рік
Фото Олеся Дмитренка
Микола ЖУЛИНСЬКИЙ
Коли Тарас Шевченко за два роки до передчасного завершення свого земного життя заповідав: Воскресну нині! Ради їх, Людей закованих моїх, Убогих, нищих… Возвеличу Малих отих рабів німих! Я на сторожі коло їх Поставлю слово, — то думав він про духовне пробудження української людини, про набуття нею національної гідності й честі, про відродження національного духу. Пригадуєте, в Івана Франка: Вірю в силу духа І в день воскресний твойого повстання. Це із поеми “Мойсей”, написаної Франком 1905 року заради возвеличення високої правоти самопожертви в ім’я духовного прозріння тих, кого слід вивести з пустелі рабства та національної правоти. Наші політики завзято проштрикують один одного словесними списами в намаганні подати суспільству своє розуміння національної ідеї, тоді як і Шевченком, і Франком, і Лесею Українкою національна ідея образно осмислювалася як проблема духовного вибору і моральної свободи, як енергія любові до свого народу і повсякчасна готовність до самопожертви в ім’я реалізації національного ідеалу. А дух народу нашого ослаблений, знесилений боротьбою за виживання і відразою до політично спекулятивної демагогії цинічних “державників”. Український народ так і не набув віри, бо влада її не культивувала, оскільки була зайнята передусім приватизацією політики та комерціалізацією власної влади. А народ без віри не набуде національної гідності, бо саме на вірі вирощується дух нації, національний характер. Пам’ятаєте, як Микола Гоголь висловився: “Справжня національність перебуває… в самому дусі народу”. Поняття “народний дух”, “душа” народу, які лежать в основі філософії національної ідентичності, належать німецькому філософові та природознавцю ХVIII століття Й. Г. фон Гердеру. Що ж зумовлює специфіку “Народного духу” кожної нації? За Гердером, людину як особистість формують “два світи” —
система, інституційна структура, якийсь державний орган, спроможний конструювати власну національну ідентичність? Коли Європа майже півстоліття поступово, але цілеспрямовано формує єдиний європейський культурний фундамент, творить, за словами ідеолога європейської інтеграції Роберта Шумана, “специфічну духовну близькість” на основі єдиного інформаційного та культурно-символічного простору, то ми вряди-годи лише несміливо заявляємо свої права на український культурно-інформаційний простір, який буквально “переораний” російськими масмедіа, російською й американською поп-культурою, кінопродукцією… Мусимо з гіркотою визнати, що українська влада виявилася не здатною забезпечувати захист національного культурно-інформаційного простору, а отже, активно і системно формувати національну ідентичність, зберігати, захищати, розвивати і поширювати власні ідеали та цінності. Слід усвідомлювати, що формування національної ідентичності — це процес, який проходить у кожній модерній державі, бо він забезпечує демократичний розвиток кожного суспільства. Уніфікаційні хвилі глобалізації заливають наші національні береги в той час, коли ми ще далекі від завершення процесу формування національної ідентичності. Натомість ми мали б прискорювати створення наднаціональної європейської ідентичності на основі сформованої національної ідентичності, яка гармонійно розвивалася б у європейській культурній сфері. Україна як суверенна держава стоїть перед серйозним модернізаційним викликом, який зосереджений на трансформації української національної ідентичності в умовах глобалізації. Оскільки процеси інтеграції та глобалізації активно впливають не лише на національну економіку, але передусім на соціогуманітарну сферу, є нагальною необхідність формування цілісної політики гуманітарного розвитку України. Це зумовлюється тим, що в останні десятиріччя активізувався вплив багатьох суб’єктів міжнародної політики — транснаціональних корпорацій, міжнародних урядових і неурядових організацій, наддержавних утворень (СНД, ЄС, НАТО тощо) на формування ідентичності шляхом поширення власних цінностей, ідеалів, змістів, культурних та ідеологічних текстів і мови, нових моделей самоідентифікації тощо. Якщо в економічному вимірі сучасна Україна повинна динамічно нарощувати частку інтелектуального продукту в національному виробництві й практично визначати інноваційність як домінантну модель економічного розвитку, то в соціогуманітарному розвитку пріоритетним має бути максимальне розкриття потенціалу кожної людини і соціуму загалом, створення сприятливих умов для реалізації інтелектуальних, культурних, духовних можливостей людини й нації. Передусім держава зобов’язана формувати політику можливостей для людини як головного національного ресурсу в освіті, науці, культурі, в її професійній реалізації, забезпечуючи адресність охорони здоров’я і соціального захисту, впроваджуючи пріоритети здорового способу життя, гармонізації людського і природного середовища, підтримки сім’ї та сприяння народжуваності. Очевидно, що реалізація цілісної політики гуманітарного розвитку неможлива без формування демократичного, консолідованого суспільства, досягнення найвищих рівнів свободи особистості й утвердження людської й національної гідності. Усе залежатиме від того, чи буде здатна українська влада забезпечити рівний та всеосяжний доступ до основних громадянських прав і свобод, стати координатором дій різних суб’єктів суспільства, сформувати сприятливу для розвитку суспільства й особистості правову і нормативну базу. Важливо виробити інтегративні механізми, соціальні стандарти та моделі поведінки, цінності толерантності й суспільної консолідації, на основі яких і відбувається трансформація національної ідентичності в контексті європейської інтеграції. У людини зокрема і суспільства загалом має сформуватися потреба і вміння спільного, в атмосфері поваги і взаєморозуміння толерантного співжиття, зберігаючи власну культурну, етнічну, мовну, релігійну різноманітність. Держава зобов’язана з цією метою забезпечувати розвиток і якнайповніше використання культурного потенціалу нації в багатогранних зв’язках з іншими національними культурами, розвивати міжкультурну взаємодію з метою виборення належного місця України в європейському і світовому гуманітарному просторі. Від цього залежатиме, наскільки буде прискорений процес перетворення України на інтегральну складову європейського соціокультурного середовища завдяки долученню до культурних і духовних явищ і процесів об’єднаної Європи. Формування сучасної моделі гуманітарного розвитку України повинно стати пріоритетним завданням держави, оскільки, як свідчить досвід країн Центральної й Східної Європи, завдяки інтеграції до європейських політичних, економічних, наукових, освітніх, культурних сфер ці країни демонструють динамічний розвиток. Тому держава зобов’язана виробити і задіяти механізми “конструювання” національної ідентичності задля об’єднання різних етнічних і соціальних груп у єдину цілісність, у “суцільний культурний організм, здібний до самостійного культурного і політичного життя” (Іван Франко). Необхідною і визначальною складовою трансформації української національної ідентичності є національний соціогуманітарний простір. Важливою складовою соціогуманітарного простору, дієвим механізмом його формування є інформаційно-комунікаційний простір, бо передусім завдяки засобам масової інформації та комунікації й поширюються в суспільстві різні типи ідентичності — національний, етнічний, релігійний, ґендерний, професійний… У цьому плані зростає роль і завдання гуманітарних наук, які зобов’язані оперативно включатися в реалізацію важливого для держави завдання — формування модерної української ідентичності, зміцнення міжетнічного миру, громадянської солідарності, суспільної єдності. Тільки системна акцентація на національних пріоритетах гуманітарного розвитку динамізує формування сучасної моделі конкурентоспроможної нації, базованої на прискореному нарощенні інтелектуально-духовного потенціалу суспільства та науково-технологічних інновацій. Водночас Україна повинна розв’язувати надзвичайно складну проблему політичної консолідації та гомогенізації суспільства, без чого важко сподіватися на віднайдення власного шляху національного розвитку, становлення української політичної нації, утвердження модернізаційного характеру української національної ідеї, створення спільного культурно-символічного простору та формування поряд з українською національною європейської ідентичності. Єдність і політична консолідація суспільства — одне з пріоритетних завдань держави, без розв’язання якого залишається проблематичною повноцінна, на рівноправних засадах інтеграція України у європейські та загальносвітові процеси, системи взаємодії та співжиття. Отже, передусім слід вибудувати національний Дім буття для всіх громадян України — створити національну державу. Це завдання і поставив 1905 року Іван Франко в “Одвертому листі до галицької української молодежі”: здобути незалежність України, що означало “здвигнення нашої національної будови в усій її цілості”. Ми досягли незалежності, утверджуємо її, але ми ще не витворили з “величезної етнічної маси українського народу” “суцільний культурний організм” — українську націю зі своєю системою цінностей і пріоритетів, з власною мовою, міфологією, свідомістю і символізмом. Тому формування національної ідентичності для нас, для української влади, громадських інституцій, національної еліти — завдання першочергове, невідкладне. І в цьому плані ніяк не оминути питання націоналізму в тому європейському розумінні й тлумаченні, яке базується на національній свідомості, на національному чутті, почуванні, а головне — на пориванні до свободи і державного самоздійснення нації. Як визначає націоналізм автор книжки “Національна ідентичність”, англійський фахівець із питань виникнення й розвитку націй і націоналізму Ентоні Сміт: “…Я визначу націоналізм як ідеологічний рух за досягнення й утвердження незалежності, єдності та ідентичності від імені населення, яке, за задумом кількох своїх членів, має становити реальну або потенційну “націю”. Учений вважає, що “націоналізм — це головним чином культурна доктрина”, яка слугує передусім для досягнення “єдності та ідентичності нації”. Отже, націоналізм можна розглядати не лише як різновид політичної ідеології, а як культурну доктрину, як “форму культури”, а саму націю — як “тип ідентичності, чиє значення і пріоритет зумовлений цією формою культури”. Формування національної ідентичності як колективного феномену спрямоване передусім на творення єдності, суспільної солідарності, на досягнення консолідації народу. Без такої єдності, без згоди і злагоди держава не утвердиться. Більше двох тисяч літ тому славетний філософ Луцій Анней Сенека в одному із своїх “Моральних листів до Луцілія” наводив мудрі слова мужнього Марка Аґрипи: “Згодою розростаються малі держави, незгодою — руйнуються навіть найбільші”.
9 грудня 2009 р.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
