Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
← Архів «Слова Просвіти»

Слово Просвіти, №50 за 2009 рік

16 с. · 40 записів · PDF у Вікісховищі ↗ · CC BY 4.0

Текст отримано з PDF і розділено на матеріали автоматично. Межі частини матеріалів редакційно не перевірені: окремий запис може містити кілька матеріалів, лише частину одного або службовий блок (наприклад, передплату). Першоджерело — сторінка газети в PDF.

Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ТИЖНЕВИК 50 (531), 17—23 грудня 2009 ТЕМА НОМЕРА: Іван Заєць, Павло Мовчан, Микола Жулинський, Олександер Шокало про національну ідентичність в Україні 2, 5, 6, 11 ІНТЕРНЕТ — ДРУГ ЧИ ВОРОГ?

Вшанувати пам’ять жертв комуністичного режиму — першої хвилі українського Розстріляного Відродження прийшла на Лук’янівський цвинтар столиці жменька патріотів. Петро АНТОНЕНКО У ці дні — черговий страдницький ювілей нашої історії. Рівно 75 років тому, в грудні 1934-го, була перша хвиля Розстріляного українського Відродження. Звичайно, можна вести відлік тоталітарного терору і від перших днів жовтневого перевороту, згадати перші радянські концтабори, врешті, Голодомор 1932—1933 років. Але те, що почалося в грудні 1934-го, ще за кілька років до початку великого терору кінця 30-х, в українській історії стоїть осібно. Бо це вже була війна проти самого духу й душі нашого народу — проти його духовної еліти. 14 грудня 1934 року каральні органи СРСР розстріляли за сфальсифікованими звинуваченнями письменників Григорія Косинку, Івана Крушельницького, інших відомих представників творчої інтелігенції. Розстріли тривали і в наступні тижні. З нагоди цієї сумнопам’ятної дати Всеукраїнське товариство “Меморіал”, Інститут національної пам’яті організували на Лук’янівському цвинтарі Києва акцію вшанування розстріляної української інтелігенції. На одній із ділянок кладовища було освячено пам’ятний хрест на місці умовного поховання жертв тоталітарного режиму. Умовного, бо не те що через три чверті століття, а вже на ранок після нічних розстрілів і таємних закопувань жертв навіть працівники кладовища не могли розпізнати місць цих без-могильних, безхресних поховань. Розстріляних закопували у ями там, де по їхніх останках проходили цвинтарні доріжки, газони. Усе старанно вирівнювали, маскували. Так закопували в мерзлу землю цвіт нації. Біля пам’ятного хреста відправили панахиду. Відбувся мітинг представників громадськості. Відомий правозахисник, колишній політв’язень Василь Овсієнко сказав: “Для сталінського режиму зручний момент знищення української еліти настав у грудні 1934 року після вбивства в Ленінграді Кірова. Вбивство це було зовсім не політичним, швидше провокативним. 1 грудня вийшла підготовлена Сталіним постанова про порядок ведення справ “по підготовці та здійсненню терористичних актів”. Тобто цей терор було подано як боротьбу з тероризмом. На все слідство відводили десять діб. Участь представника захисту, самого звинуваченого, оскарження вироку — все це не передбачалося. І вирок виконували негайно після винесення, що було цілком у дусі настанов творця радянської держави Леніна. 4 грудня газета “Правда” повідомила про арешти знайдених “терористів”. Таких людей заарештували і в Україні, зокрема в Києві. І це були представники української творчої інтелігенції”. Доктор історичних наук Сергій Білокінь: “Дехто нині твердить, що, мовляв, уже пізно робити люстрацію, судити тих, хто винен у масових репресіях, Голодоморі. Ні, це не так, і це ніколи не пізно. Бо історія продовжується. Ми виходимо на нові випробування у зв’язку з певними політичними процесами”. Голова Товариства “Меморіал” Лесь Танюк: “Людей розстрілювали в Жовтневому палаці й привозили ховати сюди, закопували під доріжки. Маємо жахливі цифри про цвіт нації. Знаменита родина Крушельницьких, яку фактично заманили з Галичини сюди і знищили, — це були геніальні люди. Їх розкидало по всьому світові, від Києва до Сандармоха, від Соловків до Ленінграда. Зрозуміло, що “справу Кірова” вигадали ще до його вбивства. А Кіров свого часу сказав: “Треба карати так, щоб на тому світі був великий приріст населення”. Ось так впроваджували ідіотську ідею: що більше вб’єш людей, то більше принесеш їм щастя. Ідея ця рівняє коричневий фашизм із червоним. Сьогодні ми можемо вдруге ступити в ту саму річку, якщо до влади прийдуть люди, які не мають історичної пам’яті. Тож постараймося зробити все, щоб подібне не повторилося”. Онука Івана Крушельницького Тетяна Крушельницька: “Таке вшанування мало б відбутися значно раніше. Може, та яма, де поховані мій дід і його брат Тарас, десь поруч? Але належного вшанування цього місця досі не було. Усі бачать, наскільки це непривітне, невпорядковане місце. А хіба ж то не був геноцид, подібний до Голодомору?” Академік Ігор Юхновський, керівник Інституту національної пам’яті: “Добре, що нарешті жертви цього терору названі на імена, що їх поминатимуть. Інститут національної пам’яті ініціюватиме судові справи стосовно злочинців, які нищили люд України. Запам’ятаймо: ми господарі в Україні й ма- Фото Олеся Дмитренка ємо поводитися як господарі”. Були й ще не менш схвильовані виступи. Від Всеукраїнського товариства “Просвіта” слово вшанування сказав член Центрального правління Микола Оцун. Було й те, що промовистіше за виступи. На акцію прийшла донька Івана Крушельницького пані Лариса Крушельницька. Які почуття переповнювали цю немолоду вже жінку, батька якої розстріляли і таємно закопали ось тут рівно 75 років тому? Пані Лариса ковтала пігулки і ледве стояла на ногах. За неї, їхню замучену родину говорила на мітингу донька Тетяна. …Схиляють голови свого пломіння свічки біля хреста. Звучить молитва. Вічна пам’ять. І не допустімо повторення тих часів, тих трагедій. х х х Наостанок мушу сказати про дві речі. Перше — це повна відсутність представників влади — і всеукраїнської, й міської. Втім, не зволили вшанувати пам’ять патріотів і деякі політичні сили, що постійно позиціонують себе як національні, патріотичні й демократичні. І друге. Місце, де довелося встановити пам’ятний хрест, — задвірки Лук’янівського цвинтаря, більше схожі на смітник. Крім того, з усіх боків місце впокоєння оточили будівельні майданчики, роботи ведуть впритул до могил, мало не на самих похованнях. То хто ми тоді такі? Сумно, боляче… РЯТУЙМОСЯ ВІД РЕКЛАМИ! ЧОМУ В “ПРОСВІТІ” МАЛО МОЛОДИХ? ДО КАТЕРИНИ В БОГДАНІВКУ
Події, факти, коментарі · “Націям потрібна не роздвоєність, а єдність”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

ція прокурорів” збирала кошти з приватного бізнесу й намагалася отримати землю в курортних зонах України. І що ж? А нічого. Шинальський змушений переконувати журналістів, що придбав закордонну нерухомість на кревні, а керівництво Генпрокуратури як у рот води набрало. Корупція — явище міжнародне і живуче. Більшою чи меншою мірою вона є в усіх країнах. Але в демократичних з нею таки борються, у нас же — підживлюють. Великого розмаху в нас вона набирає з початком “прихватизації”, коли за нічого не варті папірці-ваучери у громадян відібрали левову частку загальнонародного добра. Тоді розплодилися всілякі трастові піраміди, старт яким було дано декретом прем’єра Леоніда Кучми. І що ж? Кучма став президентом на дві каденції: під час першої вчився на президента, під час другої — доучувався. Тоді основна маса національного багатства опинилася в руках ста олігархічних родин. У наших громадян залишилася дірка від бублика. А між цими різними полюсами маємо тонюсінький шар середнього класу, спутаного по руках і ногах корупціонерами. На телебаченні міліцейський міністр називав цифри, які мали б вражати глядача: тисячі спійманих корупціонерів. А доведених до логічного кінця справ дуже мало. Назвати хоч одного високопосадовця, якого покарали, міністр не зміг. Переважна більшість — дрібнота, для звітності. Який вихід? Що треба для того, щоб не гілочки стригти, а під корінь рубати? Вихід настільки простий, наскільки й неймовірно складний. Починати треба з того, з чого починає риба псуватися, — з голови: із системи влади. А саме — із законодавчої її гілки, з Верховної Ради. Вона створила умови для корупції, перейшовши на пропорційну систему виборів за партійними списками. Купивши за мільйони прохідні місця у списках, скоробагатьки провели під прозору баню сесійної зали своїх “кнопкодавів” — охоронців, водіїв, секретарок, кримінальних і напівкримінальних персонажів. І почалася веремія. Приймали непрозорі закони “під себе”, створювали корупційні схеми, розставляли “своїх людей” у виконавчій владі, надто у правоохоронних органах, на доходні місця у податковій сфері, на митницях, у прокурорських органах і судах. Народні обранці протиставили себе народові, на який їм наплювати. Про народ вони згадають лише на чергових виборах. Щоб обрати у законодавчий орган українських патріотів, людей високоморальних і високопрофесійних, треба змінити законодавство про вибори. Зробити це ні нинішня Верховна Рада, ні майбутня, обрана за списками — закритими чи відкритими, — не зможе. Час змінити законодавство так, щоб “дозвільний” чиновник не міг водити за ніс громадянина, щоб надання того чи того дозволу було чітко регламентоване конкретними умовами й обмежене в часі. Але це їм невигідно і непотрібно. Отже, хтось повинен взяти на себе відповідальність, спираючись на народ, змусити нинішній парламент ухвалити справді демократичний закон про вибори, а потім достроково розпустити цю Верховну Раду й обрати нову за новим законом. Думаю, що кожен із нинішніх претендентів розуміє цю просту істину, та далеко не кожен може взяти на себе відповідальність за її реалізацію. Поки що про таку готовність заявили чинний Президент Віктор Ющенко і, здається, ще Арсеній Яценюк. Дай Боже такому здійснитися.
Події, факти, коментарі · “Націям потрібна не роздвоєність, а єдність”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

НЕ ВІТТЯ СТРИГТИ, А КОРІНЬ РУБАТИ…

КОЛОНКА ПУБЛІЦИСТА Віталій КАРПЕНКО Тиждень минув під знаком боротьби з корупцією. Не можна сказати, що це нова тема: ще за радянських часів вели війну проти цього лиха із скромною назвою “хабарництво”. Ця тема була провідною у передвиборних обіцянках Леоніда Кучми. Не сходила вона з газетних шпальт, телеекранів, радіоефіру й у наші дні. Та особливо загострилася під час нинішніх президентських перегонів. Це й зрозуміло: адже корупційні побори, як кажуть, у печінках сидять у нашого люду — як же кандидатам не поборотися, звісно ж, на словах, із всезагальною бідою. А тут ще й неабияка нагода трапилася — Міжнародний день боротьби з корупцією. Ось і заговорили майже водночас усі претенденти, та чи не найбільше старалися основні гравці величезного всеукраїнського спектаклю з назвою “Вибори Президента України”. “Боролися” один від одного затятіше, один від одного грізніше: Янукович, Тимошенко, Яценюк, Тігіпко, Гриценко, Литвин… А обіцянки — привабливо рішучі: створити спеціальний орган (бюро) для боротьби з корупцією (про це, до речі, не один рік говорено); скоротити чиновницький апарат на 40 %; позбавляти пенсійного забезпечення тих, хто бере хабарі; посилити покарання аж до довічного ув’язнення з конфіскацією майна тощо. Прем’єр-міністр Юлія Тимошенко навіть заявила в ефірі “Великої політики” на “Інтері”, що в неї є “дуже великий список людей,.. яких треба в буквальному значенні кінчити за те, що вони зробили з країною за ці 18 років”. Президент Віктор Ющенко зібрав керівників силових структур з цього приводу і влаштував сувору прочуханку за бездарне керівництво, що несподівано вилилося у скандал, пов’язаний із главою МВС Ю. Луценком, який демонстративно залишив засідання, — це окрема тема для розмови. Усе це, зрештою, вилилося у звичне вже стрясання повітря й передвиборний піар. Нічого путнього з цього не вийде, тому що — і тут мав рацію Віктор Ющенко на згадуваній нараді, — коріння корупції слід шукати у вищих ешелонах влади, передусім у правоохоронних органах, керівництво яких її прикриває (“кришує”). Тож невипадково Україна за останні роки стала однією з найкорумпованіших держав, скотившись у світовому рейтингу з 98-го на 146-те місце. Що ж таке корупція? Словники тлумачать скупо: це підкупність, продажність урядовців і громадських діячів; у виданнях радянських часів ритуально додано: у капіталістичних країнах. Справді, з латини слово cor- ruptio — підкуп. Та словники не встигають за життям, а корупція не стоїть на місці. Нині, принаймні у нас, це поняття включає набагато ширший спектр понять — від дрібного хабарика-презента до тотальних зловживань владою, привласнень чужого і мафіозних діянь на кшталт сумно відомого рейдерства. Корупція в Україні стала всеохопною, її метастази пронизали весь управлінський апарат зверху донизу. І не треба дивуватися, що боротьба з нею віддана тим самим корупціонерам. Звідси і результат: вони один одного прикривають і підтримують — адже свій своєму ока не виколупа. Корупцію рухає прагнення наживи, незаконного збагачення. Її стимулюють дві речі: перша — сприятливі умови; друга — безкарність. Обидві тісно пов’язані й взаємно переплетені, зрощені. Тому нинішні форми боротьби з нею — якщо ця боротьба є — неефективні. Скоротити чиновницький апарат — це добре. Та чи механічне скорочення щось дасть, чи буде гарантія, що скоротять самих корупціонерів, чи не відсіють разом з половою і справжні зерна? Навіть якщо вичистити нечесних чиновників, і на їхнє місце прийдуть чесні люди, у корупційній атмосфері вони стануть такими самими. Посилити кримінальну відповідальність — до буцегарні потрапить дрібненька рибка для звіту, а велика так і плаватиме у каламутній воді державного управління. На жаль, за роки незалежності вже виробилася корупційна свідомість, корупційна психологія, рефлекси хижацького хапання. Про те, хто рветься на управлінські посади, оприлюднено статистику Головного управління Державної служби України: за п’ять років 90 % кандидатів на посади 1-ої й 2-ої категорії (це рівень керівників центральних органів влади, “губернаторів” та їхніх заступників, директорів департаментів) подали неправдиві відомості про себе. З них майже 73 % — недостовірні дані про доходи, 1,2 % — про освіту, 13 % приховали інформацію щодо адмінпротоколів про притягнення за корупційні діяння та про притягнення до кримінальної відповідальності. Щороку на держслужбу приходить 40 тис. осіб, а перевірку проходить лише 0,6 відсотка всіх, кого приймають. Що ж тоді дивуватися, що навіть виявлені корупціонери, як звикле, уникають заслуженого покарання, оскільки рука руку миє. Візьмімо кілька найрезонансніших фактів. Відома колишня суддя Конституційного суду в стислі терміни придбала на ім’я матері кілька квартир у Києві на 5 млн доларів США (у тодішніх цінах); ніхто не сумнівається, що не за суддівську платню — ну і що? Спливло, як з гуски вода. Піймали на гарячому керівника Львівського обласного адміністративного суду “колядника” Зварича, який “наколядував” мільйони, — досі справа не розслідувана і не передана до суду. Нещодавно у ЗМІ виплив скандал із заступником генпрокурора Шинальським, який із дружиною, маючи у Києві три квартири загальною площею 730 кв. м, два гаражі, катер і престижне авто, придбав ще й квартиру на півмільйона євро у Баден-Бадені. А ще очолювана ним “Українська асоціа-
Події, факти, коментарі · “Націям потрібна не роздвоєність, а єдність”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

НАЦІОНАЛЬНА ФОРМУЛА МОДЕРНІЗАЦІЇ

Виступ на парламентських слуханнях “Національна ідентичність в Україні в умовах глобалізаційних викликів: проблеми та шляхи збереження” Іван ЗАЄЦЬ, народний депутат України Дехто вважає, що європейці, а отже, й українці, ввійшли в постнаціональну еру, що глобалізація зменшує роль нації, що гряде епоха ліберального глобалізму. Як наслідок — ідеологія динамічного консерватизму, що обґрунтовує розвиток на етнічній основі, начебто стрімко втрачатиме силу. Іншими словами, стверджується, що національний етнічний фактор стане явищем світової історії, що відходить. І нібито особливу цінність матимуть не окремі держави, а наднаціональні інститути й космополітичні ідеології. Однак увесь досвід ХХ століття й те, що нині спостерігаємо на Європейському континенті (згадаймо жорстку боротьбу з міграцією, утвердження і захист єдиної державної мови), підводить до протилежного висновку: ХХІ століття стане часом широкої реалізації національних модернізаційних проектів. І тільки ті народи, які постійно поглиблюватимуть і розвиватимуть національну ідентичність, забезпечать собі конкурентоспроможність та гідне “місце під сонцем” у майбутньому. Отже, ми, українці, маємо також подбати про власну національну ідентичність на всіх рівнях. Перше. Потрібно наполегливіше і послідовніше утверджувати європей3 ську концепцію національної держави. В усі роки незалежності саме вибір ук3 раїнцями національного типу держави найбільше піддається атакам і спро3 бам ревізії. Кому не доводилося чути з найвищих трибун, що Україна — дер3 жава багатонаціональна? А звідси і той набір рецептів, який не можна сприйняти за жодних умов: дві дер3 жавні мови, федералізм, мультикуль3 турність. Поряд із цим бачимо чимало спроб спекуляцій і зловживання легі3 тимними правами національних мен3 шин з метою обмежити національний розвиток титульної нації. Але Українська держава проголошена в руслі європейської традиції державотворення, якій властивий саме національний тип держави. Це означає, що традиція і звичаї титульної, в нашому випадку української, нації лягає в основу суспільної організації за умови гарантування прав національних меншин. Саме на такій концепції, сформованій у Декларації про державний суверенітет України, ґрунтуються всі законодавчі акти, і Конституція також. У Декларації перший розділ називається “Самовизначення української нації”. А в Конституції прописано, що національний синьо-жовтий прапор, тризуб, гімн “Ще не вмерла Україна”, українська мова є державними символами. І це не має підлягати жодній ревізії. Твердження, що Європа зі створенням Європейського Союзу відмовляється від національної традиції державотворення, — не що інше, як спекуляції. ЄС — це спосіб солідарної конкуренції цивілізаційно близьких європейських національних держав з іншими світовими потугами. І ця солідарність простежується з дуже широкого кола питань: від економічних та екологічних до міграційних і геополітичних. Друге. Особливої уваги вимагає утвердження української мови в Ук3 раїні в усій її цілісності, й передусім як єдиної державної — основи націо3 нальної ідентичності та єдності нації. Світ входить в інформаційну добу, де інтелектуальний, інформаційний ресурс виступатиме принаймні як найдорожчий. Але кожен знає, що носієм інформації є мова. Мова — це окремий світ. Одна державна мова — це один світ, дві державні мови — це два світи. А націям потрібна не роздвоєність, а єдність. У сучасну інформаційну постіндустріальну добу мова, окрім культурно-духовної основи, відіграє й дуже важливу раціональну функцію, зокрема економічну. Не секрет, що передові країни використовують мову як інструмент захисту національної економіки, зокрема як нетарифний інструмент захисту внутрішнього ринку, національної промисловості й робочої сили. Тож не з позиції побутової зручності, а з доктрини розуміння мови як Дому буття людини і нації треба розв’язувати мовну проблему. Ось чому США, Франція, Індія, Росія, інші держави в останні роки на законодавчому рівні вжили заходів з інституціалізації єдиної державної мови. То відповідно до яких світових тенденцій нам нав’язують (ізсередини і ззовні) другу державну мову? Третє. Необхідно пам’ятати та3 кож, що національна ідентичність базу3 ється на історично вироблених тради3 ційних способах господарювання, які слід модернізувати, а не руйнувати. Українська традиція праці на землі сягає глибини багатьох тисячоліть. Тож збереження і розвиток українського села, традиції праці на землі, бережливого ставлення до природи є життєво важливими для української ідентичності в будь-які часи, і в інформаційну добу також. Органічна для українців у всі віки потреба в гармонійних стосунках з природою суперактуальна в наш часі може стати однією з наших конкурентних переваг. Я лише коротко означив деякі засади сучасної ідеології динамічного консерватизму, що єдиний здатний протистояти примітивній ліберальній глобалізації, яка руйнує різноманітність і багатство світу. Ідея динамічного консерватизму полягає в розвитку зовнішніх форм, що зберігає сутність і цілісність національного духу і буття, піднімаючи їх на новий, вищий рівень, адекватний викликам сучасної доби. Усі успішні приклади модернізації в ХІХ—ХХ століттях — від європейських країн і США до Японії та Південної Кореї, а нині Китаю — мали чітко означений національний характер, базувалися на національній специфіці, світогляді й історії конкретних націй. Отже, наша відповідь на виклики глобалізації — це національна формула модернізації, яка базуватиметься на вмілому використанні й розвитку того багатющого потенціалу, що міститься в традиціях, ментальності й інших чеснотах, вироблених і накопичених поколіннями нашого народу. 9 грудня 2009 року
Пам’ять · “Виховати сміливого українця, який матиме за честь боронити людські права й національні інтереси”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

ФРОНТ ЗАХИСТУ УКРАЇНСЬКИХ ІДЕАЛІВ

Наталія АНТОНЮК Фото Олеся ДМИТРЕНКА Діяльність “Меморіалу” важко переоцінити у контексті формування історичної свідомості українського народу. Проголосивши своїми статутними завданнями збереження пам’яті про політичні репресії в УРСР і здійснення правозахисної діяльності, ця громадська організація — приклад служіння Україні. Результати дослідницької роботи “Меморіалу” — десятки публікацій, віднайдені тисячі архівних документів, участь у створенні музею історії, присвяченого жертвам Голодомору в Житомирі, у відкритті музею Василя Стуса в Донецьку, розв’язанні проблеми збереження фресок Алли Горської, встановлення пам’ятника Василю Стусові у Вінниці тощо. “Меморіал” влаштовував документальні виставки репресованих художників Алли Горської, Віктора Зарецького, Володимира Куткіна, Веніаміна Кушніра, Опанаса Заливахи, Галини Севрук, Людмили Семикіної та ін., вечори пам’яті репресованих діячів культури, літератури, науки, виступи в школах, інститутах, участь у радіо-й телепередачах. За сприяння “Меморіалу” знято фільми й телевізійні передачі про Голодомор, НКВС, Биківню, Соловки, Сандармох, поневіряння українських дисидентів та репресованих письменників тощо. І це — лише одна грань діяльності, яку проводить товариство з 1989 року. Звітне слово про “Меморіал” виголосив його незмінний голова, народний депутат України п’яти скликань, поет, режисер, правозахисник Лесь Танюк. З нагоди 20-річчя створення організації з письмовим вітанням до урочистого зібрання звернувся Президент Віктор Ющенко. “Глибока повага товариству “Меморіал”, усім вам, шановні друзі. Бажаю доброго здоров’я, невичерпного натхнення й нових досягнень в ім’я Батьківщини”, — ідеться в привітанні, яке зачитав заступник глави Секретаріату Президента України Юрій Богуцький. Ющенко зазначив, що товариство “Меморіал” стало виявом національної волі українців до подолання тоталітарного колоніального режиму й відновлення власної держави. Президент вважає, що зараз “Меморіал” — одна з найбільш шановних і впливових організацій країни; дякує членам товариства за значну дослідницьку роботу, за допомогу колишнім політв’язням і репресованим, за просвітницьку діяльність і виховання підростаючого покоління в дусі патріотизму. Глава держави висловив упевненість, що Україна, яка постраждала від тоталітаризму, обов’язково повинна засудити радянський режим і правлячу тоді Комуністичну партію за злочини проти українців. Він переконаний, що попри всі труднощі, українці відроджуватимуть національну пам’ять й історичну справедливість. “Меморіал” вітали його засновники — національні творчі спілки, відомі політичні діячі, поети й правозахисники. Художник-шістдесятник Василь Перевальський сказав про традиційну “куцість” деяких українців: “Ми ще продовжуємо встановлювати пам’ятники катам, зокрема Леніну. Тому позиція “Меморіалу” повинна бути наступальнішою, жорсткішою. Сподіваюся, сучасна молодь не залишиться байдужою, а приєднається до спільної боротьби за українську ідею”. Тему наполегливості й утвердження національної свідомості продовжили Мирослав Попович, академік НАН України, директор Інституту філософії ім. Г. С. Сковороди, Роман Круцик, голова Київської міської організації “Меморіалу”. Микола Жулинський, директор Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка, академік НАН України сказав: “Меморіал” — фронт захисту українських ідеалів. Багато українців, на жаль, ще й сьогодні не знають історичної правди, тому завдання товариства — поширювати правду і викорінювати помилкові уявлення народу про минуле”. На потребу мобілізації народних сил звернув увагу Іван Драч: “Якщо не зробимо національного парламенту, то не буде з нас ніякого толку”. Дмитро Павличко зазначив, що витоки національної меншовартості — в нашій історії: “На суспільні процеси треба дивитися глибше. Так, ми були частиною російської імперії, однак хіба далеко відійшли від того часу? У Дніпропетровську міська рада прийняла постанову, в якій ідеться про те, що на території міста офіційною мовою є російська. Розпорошились наші сили… Варто знати, що неорганізований народ нічого не може зробити, натомість маленька організована група олігархів уже захопила українські цінності”. Друга частина вечора — святковий концерт — розпочалася з голосу Василя Стуса. Поет читав: “Не побиваюсь за минулим”. Потім гості переглянули фраґмент фільму “Просвітлої дороги свічка чорна”. Про страшні події української історії — трагедію в селищі Биківня співав Теодор Кукуруза, а Кость Гільченко презентував пісню “Голодомор”. Завдяки пластичним етюдам “Протистояння”, “Нескореність”, “Безсмертя”, які майстерно виконали артисти Театру сучасної хореографії “Сузір’я Аніко”, присутні переконалися, що в танці можна висловити найтонші почуття. На вечорі також виступали сестри Тельнюк із піснями “Жертва” й “Прощай, Україно”. Також присутні могли насолодитися віршами Василя Стуса у виконанні Галини Стефанової, Євгена Нищука, Андрія Микола Жулинський і Лесь Танюк голосують за встановлення пам’ятника Василю Стусу Бурлуцького і Тетяни Михіної. Наостанок Камерний хор “Київ” виконав твір “З нами Бог”. Справді, Боже благословення супроводжує діяльність Українського добровільного культурно-просвітницького правозахисного благодійного товариства “Меморіал” імені В. Стуса, бо члени цієї організації служать національній ідеї, Україні. Пропонуємо інтерв’ю з Лесем Танюком, який розповів “Слову Просвіти” про роботу “Меморіалу”, плани і поділився своїми переживаннями за долю України. — Лесю Степановичу, розкажіть про створення “Меморіалу”. — “Меморіал” ім. В. Стуса не міг не народитися — на тлі аморалізму радянської системи людиноненависництва, а над усе — на тлі її параноїдального імперського синдрому. Після наших акцій стосовно заборони КПРС-КПУ, після підготовленого мною проекту Закону про люстрацію, а особливо після створення Всеукраїнського комітету з підготовки суду над КПРС-КПУ за злочини тоталітаризму “Нюрнберґ-2” на “Меморіал” ім. В. Стуса, на Всеукраїнське товариство політв’язнів та репресованих, на провідників Руху і на кожного, хто очолював ці структури, обрушилася злива провокацій, фальшивок, політичних наклепів, у яких, крім принципово “червоних”, узяли участь і “побратими”, кар’єрні братчики, які виявилися потім, коли правда перемогла, або політичними блукальцями, або псевдодемократичними мародерами української незалежності. На оборону “Меморіалу” стали його чільні засновники В’ячеслав Чорновіл, Микола Руденко, Генріх Алтунян, Льоля і Надія Світличні, Іван Гель, Опанас Заливаха, Семен Глузман, Михайлина Коцюбинська, Мирослав Маринович, Ніна Смужаниця, десятки майстрів літератури, театру, кіно — гроно шістдесятників. Ви добре розумієте, що “Меморіалові” не 20 років. У його жилах тече кров повстанців ОУН-УПА, кров розіп’ятих на хрестах і закатованих у підвалах ЧК, кров розстріляних на Соловках і Магаданах, чорна кров українського Голодомору і жовто-блакитна кров української культури. Найяскравіший спалах українського вогню — шістдесятники, тому “Меморіал” фактично народжений 50 років тому в Клубі творчої молоді, який започаткував тоді процес реабілітації правдивих українських цінностей і правдивих українських героїв. — Якщо говорити мовою статистичних даних, що “Меморіал” здійснив протягом останнього часу? — Не звітуватиму про зроблене — обсяг надто великий. Наведу кілька цифр: це 39 вечорів пам’яті, виставки документів, художніх творів, самвидаву (64 загальних, 128 реґіональних), 16 всеукраїнських, 8 міжнародних і 12 реґіональних конференцій та симпозіумів; сім з’їздів, юридична і соціальна допомога репресованим, законодавчі акції, понад 100 фільмів і стільки само телепрограм. Зараз у Національному музеї літератури проходить виставка графіки, живопису, скульптури, кераміки з колекції Музею шістдесятників, яку підготував Микола Плахотнюк. Нарешті, це наші книжкові видання, серед яких 358 назв: перша — “Голод-33” Володимира Маняка, остання — “Дем’янів лаз” Романа Круцика. — Українська незалежна держава і “Меморіал” — майже однолітки. Чи є між ними дружня підтримка, взаємодопомога? — Держава за 20 років не виділила “Меморіалові” жодної копійки, хоч на це були розпорядження, укази… Єдина допомога: коли товариство почало влаштовувати поїздки на Сандармох, то нам посприяв Президент України. Одного разу ми поїхали на місце розстріляної еліти із Главою держави. Є два укази Президента України, що треба допомагати таким товариствам, як наше. Однак рішень не виконують, а спонсорів на захист прав людини немає. Усю роботу проводять самотужки небайдужі українці, які ніколи не сходили з барикад, завжди були в обороні України, на Майдані української незалежності, яких поєднала українська національна ідея. Репресовані — люди немолоді, число їхнє щороку меншає. Але на їхнє місце в “Меморіал” приходить молодь, якій ця проблема болить не менше, ніж першопрохідцям. Не болить хіба київській бюрократії, яка ніяк не відважиться “зняти” Леніна або встановити пам’ятник Стусові там, де був Петровському, бюрократії, яка всупереч Указові Президента, досі не знайшла коштів на музей шістдесятництва на вулиці Гончара, 33, де вже розташований музей-кабінет Чорновола і фонд його імені, яким керує Атена Пашко. Цей будинок треба повністю передати шістдесятникам. Якби була допомога держави, ми могли б видати близько 100 томів у справах суду над КПРС-КПУ за матеріалами 240 громадських судів, які провели в усіх областях України. Злочини проти людства і людяності не мають строку давності, й “Нюрнберґ-2” для виживання людства — необхідний, неминучий. — Лесю Степановичу, які пріоритети у подальшій роботі товариства й чим зараз займаєтеся? — Віднедавна робота товариства “Меморіал” імені Василя Стуса зосереджена на видавничій діяльності, юридичній допомозі людям і освітній пропаганді. Зокрема поширюємо диски для шкіл про репресованих, Сандармох, Голодомор. “Меморіал” першим почав друкувати літературу з цієї тематики. Я видав монографію про репресований український театр “Мар’ян Крушельницький”, над якою працював сорок років; її висунуто на Шевченківську премію. Завершив цикл “Народження і розстріл шістдесятників” (1956— 1966). Це 14 томів, які закінчуються арештами української інтелігенції. Переплетені щоденники вже давно стоять на полицях, проблема лише в тому, щоб знайти кошти для друку. У цих щоденниках — тогочасний самвидав, письменницькі авантюри, протоколи, багато документального матеріалу, якого ніде немає тощо. Крім того, на сторінках щоденників є список репресованих: майже 9 тисяч імен — до 1990-х рр. Видання розраховане на 60 томів. — Який курс має взяти Україна, щоб виховати справжнього українця? — Ми з ідеологічної доби перескочили в добу меркантильну, де немає жодної ідеології. З українців, вихованих на духовних цінностях, сьогодні вибивають моральність, щоб зробити їх туземцями на власній землі, аби їм легше було сплавляти чужі цінності, товари, ідеологію. Виростає нова генерація, яка хоче бути справжніми українцями. Та перед нею стільки спокус, стільки реклам “солодкого життя”, що вона не може дорівнятися до шістдесятників, які не мріяли про матеріальне збагачення, а віддано працювали на благо народу. Ми в ті часи, попри всі переслідування, мали внутрішню рівновагу, бо знали, що національна ідея — сенс нашого життя, все інше — другорядне. Сучасна молодь тягнеться до національного, але їй ще хочеться збагатитися. Це нормально. Але за це доводиться часом платити власною несвободою, залежністю від того, хто дає гроші. У такому разі недалеко й до традиційної старшини, яка в скрутні хвилини здавала Україну й обирала маєтки. Якщо раніше люди боялися КПРС, КПУ, КДБ, у державі панувала атмосфера страху, то тепер бояться, що не зможуть забезпечити родину, що продажний суд їх засудить, бо гроші — всьому голова. Україні потрібен могутній ривок уперед, повна заборона позаморальності, що панує на телебаченні, в пресі, в суспільстві. Зараз треба освітити людину зсередини моральними принципами, щоб вона не боялася власної тіні, виховати сміливого українця, який матиме за честь боронити людські права й національні інтереси і матиме право сказати: Душу й тіло ми положим За нашу свободу! І покажем, що ми, браття, Козацького роду! 7 грудня в театрі імені Івана Франка на урочистому вечорі, присвяченому 20-й річниці створення Українського добровільного культурно-просвітницького правозахисного благодійного товариства “Меморіал” імені Василя Стуса, зустрілися горді й нескорені сини України.
Читацьке віче · “Ті, кому вигідний морок, найбільше бояться нашої самосвідомості”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

В АСИМІЛЬОВАНОМУ ОТОЧЕННІ

Ольга ГРУШКО, м. Торез Донецької обл. Дуже турбує стан духовності населення Донбасу, особливо молоді. За весь час кравчуко-кучмівського режиму нічого не робили для відродження патріотизму, духовності, національної свідомості людей. Через економічне зубожіння населення, теле-радіо-пресозомбування й “обробку” політінформаторами УПЦ Московського патріархату робили з людей рабів — “електорат” для підтримки влади. Символи тоталітарного режиму — пам’ятники катам українського народу — бовваніють у містах і містечках нашої області, вулиці названо на честь ворогів України — Леніна, Постишева, Артема тощо. Сферу культури в малих містах на Донеччині знищено. Клуби, бібліотеки майже не працюють. З українськими виданнями йде боротьба, в продажу тільки містечкова і “жовта” преса. Від покупців ховають навіть газету Верховної Ради “Голос України”. Майже повністю порушена дротова радіомережа, тому непросто почути Перший Національний радіоканал, який один з небагатьох несе державницьку інформацію. Самовіддано, творчо працює колектив Донецького обласного радіоканалу, але, на жаль, слухачів дуже мало, адже радіо познімали — хто з економії, а хто з “нелюбові” до державної мови й усього українського. Але це ще й засіб оповіщення цивільної оборони! А з електроприймачів лунають “шансонопопсони”, особливо в міському транспорті, прилучаючи до чужої низькопробної “тюремної культури”, брудної політичної пропаганди. За “чиїсь” великі кошти до квартир підведено кабельне телебачення, яке транслює безліч ворожих до України каналів сусідньої країни, що продовжують зомбувати населення. Зате такі канали, як “Культура”, не ретранслюють. Усе це робиться з метою одебілювання народу. А звідси не тільки “сміття” в головах і на язиці, а й навкруги — в під’їздах, дворах. Віднедавна пакети зі сміттям кладуть уздовж доріг, мабуть, з великої зневаги до землі, на якій живуть. І дивлячись на цей спотворений Юрій Карплюк, гравець команди “ХАYС MODE” зі Львова, з Котом Баюном Анатолій ТЕКЛЮК, голова Вінницького обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка 5—6 грудня 2009 року відбувся черговий інтелектуально-ігровий фестиваль “Баюнале”. Традиційно “краєвид”, підростають діти. Але так в Україні було не завжди. Навіть іноземці у всі віки були захоплені культурними традиціями українського народу, його доброю вдачею, працьовитістю, духовністю, талановитістю, красою. Після всіх поневірянь — розкуркулення, голоду, війни — живучи на Донеччині, моя бабуся посипала доріжки у садочку піском, підбілювала деревця, а мати не дозволяла навіть папірець із цукерки кинути не тільки у дворі, а й за двором, і вже зовсім хвора і сліпа кожен день починала з підмітання подвір’я. Мама й бабуся дуже любили кожен куточок своєї землі й привчали нас. І двері в українських оселях не зачиняли, бо не боялися злодіїв; красти — гріх. І п’яних не було, бо сором, і ніхто не лаявся. Висока культура і духовність нашого народу виявлялася і в тому, що батьків називали на Ви. А які пісні співали, які візерунки вишивали українські дівчата! А кожен парубок, окрім того, що був найкращим хліборобом, мав ще якесь ремесло — шевця, бондаря, столяра… Особливо шкода молодь нашого реґіону, а також Криму, Севастополя. Ці юнаки й дівчата багато втратили. Їх труїли неправдою, агресією, злом. Але годі дивуватись молоді, бо такий світогляд мають їхні вчителі, представники влади. У моєму місті — руїни на кожному кроці. В руїнах моя школа, де вчителі нас учили думати і робити висновки, а перша вчителька казала: “Вчіть українську мову, вона буде вам потрібна”. Поряд — руїни лікарні, вечірня школа без даху і вікон, далі купа сміття на місці шахтного профілакторію, залишки стін будинку культури, який спалили, а потім розвалили, а поряд школа, що працює, схожа на буцегарню. Серед житлових п’ятиповерхівок — залишки конструкцій від нового дитячого садка “Лісова казка”, який належав великій шахті “Прогрес”, біло-голубі “прапори” панелей на руїнах гуртожитків, підприємств, недобудовані будинки для робітників, покинутий “парк культури” без атракціонів, залишки оглядових коліс, які зрізали на метал, мабуть, щоб згори ніхто не зміг побачити страшної руїни. Вінницьке обласне об’єднання Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Тараса Шевченка приурочує його до Дня української писемності та мови, але цього року в зв’язку з карантином довелося змінювати дату. Такі обставини не відлякали учасників фестивалю, їх зібралося чимало — 35 команд зі Львова, Івано-Франківська, Тернополя, Рівного, Києва, Одеси, Харкова і Вінниці. Два дні вони вели інтелектуальні баталії в різноманітних турнірах фестивалю, випробовували свої знання й кмітливість. Відкрився “Баюнале-2009” меморіальним турніром на честь Володимира Білинського, який трагічно загинув цього літа, — активного члена “Просвіти”, шанувальника інтелектуальних ігор, учасника попередніх всеукраїнських турнірів Клубу інтелектуального товариства “Баюн”. Програма фестивалю включала ІІІ етап Кубка Західної України, турнір “Всесвіт українського слова”, конкурс читців поезій Богдана Ігоря Антонича. Вечір присвятили іграм у брейн-ринг і “Своїй грі”, а за- На території гірничого училища № 110 ім. Стаханова Натомість зупинки облаштовують у комплексі з кіосками для продажу тютюнових виробів. За кіосками не видно автобусів. Як усе це діє на психіку підростаючого покоління, яке щодня дивиться на таку дисгармонію? Чи це не війна на власній території із власним народом, приниження гідності цього народу? Адже і зараз керують містом ті, що ще недавно навчав: “Бєйтє оранжевих, будєт вам бєнзін і оправдатєльная “ксіва”. Люди в бронежилетах зганяли молодь з інститутів і шкіл на мітинги, фальсифікували вибори, прослуховували телефони, залякували громадян. Тому обов’язково потрібна люстрація! Людей такого штибу давно слід замінити високоморальними, національно свідомими, молодими, патріотичними. Терміново треба відновити розповсюдження преси з Києва, яку варто рекламувати, бо навіть учителі української мови не знають, що є такі всеукраїнські видання як “Слово Просвіти” і саме товариство “Просвіта” ім. Т. Шевченка. Про газети “Шлях перемоги”, “Нація і Держава”, “Україна молода”, “Наша віра”, “Кримська світлиця” з чудовими додатками для дітей “Джерельце” і “Будьмо” та інші патріотичні видання майже не знають. Учителів потрібно самих учити. Адже коли людина перестає читати, то перестає й мислити. Саме це потрібно нашим недругам. У східних областях слід відкрити курси для вчителів і молоді з вивчення державної мови, історії та культури України. До всього цього треба залучити національно свідомих громадян, що буде і для них підтримкою, бо їм надзвичайно важко жити в асимільованому середовищі. Багато зних хворіють. Торік передчасно померла моя подруга Надія, з якою ми були на Майдані. Обидва її сини загинули від наркотиків, які на Донеччині й у нашому місті зокрема дуже легко дістати. У Севастополі помер наш знайомий — син відомого вченого-хлібороба В. Дідусь. Наказав поховати його в улюбленій вишиванці. Померла моя мати Софія, яка дуже багато пережила на віку. У мого чоловіка, талановитого художника, в п’ятдесят років стався другий інфаркт. Мене неодноразово намагалися звільнити з роботи, де працюю чверть віку, за політичними мотивами. Важко!.. На державному рівні потрібна підтримка і навіть захист національно свідомих громадян, що живуть в асимільованих містах. Такі люди, особливо в наших реґіонах, повинні бути на вагу золота, бо їх тут, на жаль небагато, а їхні знання можуть стати у пригоді багатьом молодим. Серед патріотів багато творчих особистостей, які через слово, образотворче мистецтво, музику можуть прищепити молоді любов до рідного краю. Є серед них і вчителі, яких відсторонили від улюбленої роботи за “українськість”. А в небагатьох українських школах панує російська мова, а поза школою — і поготів. Щоб перешкодити пануванню чужинської ідеології, на державному рівні слід терміново знайти не такі вже й великі кошти для відновлення дротової радіомережі у всіх областях, містах і селах. Адже ті, кому вигідний морок, найбільше бояться нашої самосвідомості. символ фестивалю) до Львова. “Баюнале” — один з небагатьох в Україні інтелектуально-ігрових фестивалів українською мовою. Але поступово завдяки просвітянській роботі стає звичним грати в інтелектуальні ігри на українському матеріалі (історія, культура, звичаї, гра слів і сенсів) й українською мовою, тож на фестиваль уже приїжджають команди з Одеси, Харкова, Чернігова, Луганська, а не лише з Центральної чи Західної України. вершувалося свято розуму фірмовою інтелектуальною стравою Кота Баюна — відеореаліями “Українське письменство”. Переможці одержали призи, а це стало можливим завдяки підтримці фестивалю Головним управлінням з питань внутрішньої політики, ЗМІ та зв’язків з громадськістю Вінницької ОДА, яке вже не один рік є надійним партнером вінницьких просвітян. Команда з Тернополя “Західний полюс” була найкращою на етапі Кубка Західної України і в турнірі “Всесвіт українського слова”, “Каріозні монстри” зі Львова святкували перемогу в “Українському письменстві”. Першість у конкурсі читців поезій виборов Дмитро Штофель, другим став Петро Осипенко, третє місце дісталося Тетяні Микитюк. В абсолютному заліку “Баюнале-2009” “бронзу” вибороли “Каріозні монстри” (Львів), “срібло” дісталось вінницькій “Пінті Тедді”, а на золотий щабель піднялась “XAYC MODE” зі славного міста Лева — саме вони й забрали Кота Баюна (статуетку —
Читацьке віче · “Ті, кому вигідний морок, найбільше бояться нашої самосвідомості”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

ВРЯТУЙТЕ ЦЕНТР КУЛЬТУРИ

Президентові України Віктору Ющенку Прем’єрEміністру України Юлії Тимошенко На Український культурно-інформаційний центр у м. Севастополі вкотре зазіхнули рейдери. Мета зрозуміла: сучасна будівля з площею приміщень близько 16 000 квадратних метрів і 4 гектари землі — ласий шматок для новітніх скоробагатьків. Поки що це належить державі. УКІЦ має залу на 1200 глядачів, сцену із сучасним обладнанням, щороку проводить 600 культурних заходів, зокрема фестивалі, концерти, художні виставки та святкові заходи до державних і народних свят. У цьому палаці безплатно проводять культурні заходи українські військові моряки, освітяни, Асоціація національно-культурних товариств Севастополя, громадські організації. Тут розташована єдина повноцінна бібліотека з українськими книжками, народний музей історії розвитку рибної промисловості Південної України. Та нещодавно голова Севастопольської міської державної адміністрації Сергій Куницин та його заступник Володимир Казарін озвучили намір розмістити в УКІЦ Севастопольський Театр танцю Вадима Єлізарова та структуру Київського університету культури і мистецтв, щоб “вдихнути в нього нове життя”. Мабуть, обидві ці культурні одиниці — вартісні надбання і можуть мати проблеми росту, але розв’язувати їх треба не за рахунок інших. А в інтерпретації представників влади такі наміри означають руйнацію творчого колективу центру, комерціалізацію використання приміщень і можливу появу тут торгівлі машинами чи меблями, побудову на земельній ділянці автомобільної стоянки чи супермаркету. Ці дії ворожі українському народу та його культурі. Володимир Казарін на брифінгу 7 грудня заспокоїв громадськість: “УКІЦ був, є і буде, але треба зробити, щоб він був щільніше завантажений”. Але в ці добрі наміри важко повірити, адже підготовка до дерибану матеріальних цінностей вже почалась десятьма перевірками УКІЦ і завершиться днями, коли вирішать — бути в Севастополі справжній українській культурі чи віддати Український культурно-інформаційний центр безнаціональним рейдерам. Ваші, Вікторе Андрійовичу та Юліє Володимирівно, підлеглі дуже поспішають з антиукраїнським рішенням. Просимо вас рішуче зупинити дестабілізацію українського культурного життя в Севастополі. Громадський комітет “Український Севастополь”
Читацьке віче · “Ті, кому вигідний морок, найбільше бояться нашої самосвідомості”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Українсько<німецька літературна премія ім. Олеся Гончара оголошує щорічний конкурс на кращий твір молодого автора

Престижну Міжнародну недержавну українсько-німецьку літературну премію імені Олеся Гончара заснували 1996 року німецькі меценати письменниця Тетяна Куштевська, підприємець Дітер Карренберг і Національна спілка письменників України. На конкурс приймають вже друковані й ще не оприлюднені твори молодих українськомовних авторів (до 30 років), які живуть в Україні та за її межами. Переможців журі визначає у п’яти номінаціях: проза — роман або повість; цикл оповідань, новел; поезія; літературознавча праця, присвячена творчості Олеся Гончара; публіцистика. Останній термін подання книжок та рукописів — до 15 березня 2010 року. Урочисте вручення нагород переможцям конкурсу традиційно відбудеться 3 квітня 2010 року — в день народження Олеся Гончара. Журі просить надсилати рукописи на адресу: 01001, Редакція газети “Слово Просвіти”, Хрещатик, 10-б, м. Київ (на конкурс премії Олеся Гончара). Керівник проекту — Галина Тарасюк, тел. 279-78-08 або 278-30-01.
Гаряча тема · “Соціальний дарвінізм — головний принцип існуючого світогляду”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

Закінчення. Поч. у ч. 49 за 2009 р. Ми, зачаровані словом “демократія”, здали в архів усі існуючі загрози для нас, молододержавників, ототожнивши це слово зі словом автоматичної рефлексії “мир”, не усвідомлюючи того, що Європа вже не один раз, підставляючи Україну, підставлялася сама. Уроки Веймарської республіки потрібно враховувати не лише українцям, а й росіянам, не забуваючи, що у них в підчерев’ї употужнюється неймовірної сили модернізований Китай. Планетарне співтовариство глобалізоване лише фактором часу, яке нараховує шість мільярдів сущих, розділене несамохітно мовами, культурами, релігіями, історіями; сущих, котрі не мають ані спільної шкали цінностей, ані спільного авторитету, ані загальної влади, живуть у відносному мирі. І кожна спроба переділу сфер впливу вкрай небезпечна. І будь-яка спроба зазіхань на моє право бути українцем, визначеним, ще раз нагадаю, самим Богом, є викликом Творцеві Світу. Ніхто не має мандата від Всевишнього на свою зверхність ані до мене особисто, ані до мого рідного слова, моєї культури, моєї нації. Поважайте наші права — адже це Ви на нашій, Богом даній, землі, а не навпаки… Хоча ми й запізнилися з відродженням своєї держави, але це не дає права фінансово-олігархічним колам ігнорувати Українську державу, послаблюючи цілеспрямовано всі її механізми, всі її правові засади. Ці кола є складовими транснаціональних угруповань, які прибрали до рук усі виробничі, всі аграрні, інформаційні сфери, і проектують всі політичні процеси, внаслідок яких в Україні все менше стає українського, гальмуючи усіма можливими засобами цілком природний потяг нації до самоідентифікації. Але Господнього плану ніхто не скасовував і не скасує… І це стосується не лише нас, українців. Глобалізований світ рухається до поступового елімінування місця і ролі кожної держави. Космічного ж плану ніхто не спроможний відхилити. Тому бути собою є космічним заповітом. Сучасний глобалізований світ обтяжений нерозв’язуваними, здавалося б, суперечностями. Він вимагає при сучасному способі виробництва уніфікації стандартів життя, а також при уніфікації політичної системи нерівномірності розподілу цивілізаційних здобутків. Поглиблювана прірва між так званим золотим мільярдом і рештою п’ятьма мільярдами може спричинитися до неминучих зіткнень… Але це справа, яка немовби нас не стосується… Справді, для нас важливо, як нам зберегти свою самобутність, як повернути своє обличчя, прагнучи одночасно до уніфікуючих принципів єдиної Європи. Як нам, прагнучи стати частиною політичної Європи, зберегти своє духовне осереддя там? У цьому прискорюваному уніфікуючому, знеосіблюючому глобалізаційному процесові молодим державам буде важко захищати себе, якщо ми нині не подолаємо інерцію плавання за течією… Потрібно про це говорити на повен голос. Далі так тривати не може, панове претенденти на папаху. Думайте час від часу і про Україну. Мовно-культурний ландшафт ще ніколи не руйнувався так інтенсивно, як тепер. Виглядає, що наша доля — це безкінечний шлях випробовувань та трагедій… Ми мусимо усвідомити, що справді оцарилася нова постіндустрійна доба, де фактично сформований новий світогляд, нова економічна система, нові міждержавні стосунки, де домінують ті народи, які перетрансформувалися в нації, створивши в попередні сторіччя свої національні держави. Легітимізація української нації відбулася при її цілковитому обеззброєнні як у мілітарній, так і у всіх інших сферах — виробничій, аграрній, інформаційній, науковій, освітній… Нам, українцям, відведена роль віслюків, що біжать за жмутом сіна, який теліпається весь час перед писком: роль вічнодоганяючих і всезалежних… Європа постійно вимагатиме в України дедалі нових стандартів, а Росія завжди шантажуватиме, вимагаючи призупинення так званої українізації історії, культури, освіти, тобто в тих сферах, де найменше на сьогодні присутня “українізація”, без якої самоідентифікація немислима. Хоча наш національний дух ще не притлумлений остаточно, але економічно ми витиснуті з того поля, на якому здійснюється розподіл праці й ринків… Тому найактивніша українська людність шукає собі місця за межами України, де для них створені найдискримінаційніші умови. І незважаючи на ці обставини, українці як за межами України, так і в самій Україні доволі романтично трактують наше національне майбуття, тяжіючи один до одного і витворюючи самозахисні структури збереження своєї ідентичності, чому, власне, і були присвячені попередні парламентські слухання… Як ми пересвідчилися останніми роками, глобалізаційні процеси вписують усі держави в іншу систему координат, в інші економічні системи й умови існування. Нам просто необхідно усвідомити, що ніхто і ніколи не сприятиме нашому історичному вияву бути собою як на загальнонаціональному рівні, так і на індивідуальному. Ринок співчуття не знає, конкуренція ні з ким не дружить. Соціальний дарвінізм — головний принцип існуючого світоладу. Великими і славними є не ті, хто успадкував тисячолітні культурні набутки, традиції, артефакти, а той, хто володіє статками і споживає найбільше благ. До критеріїв оцінки суспільств і націй не належать, на превеликий жаль, ані високий рівень духовності, ані загальнодоступна освіта, ані мистецьке різноманіття, ані категорії зла і добра, ані справедливості. Система ліберальних репресій якраз і стосується згаданих мною категорій, щоб притлумити надихаючі цінності або витіснити їх з великого національного простору у вузький, приватний, що, власне, і відбувається стрімко в новій Україні, де прищеплюється конформізм, впроваджуються масово в активні політичні періоди, аби проблеми “справедливості” чи “кривдності” були зняті з порядку денного, тому і стверджують, що п’ятирічної давності майданна самоідентифікація, мовляв, неможлива… Але я переконаний, що попри всі зусилля лібералів і русифікаторів скасувати національну ідентичність, яка вбирається з молоком матері, яка набуває статусу звичаєвості й створює вищу цінність, скасувати неможливо. Адже людині властиво за своєю природою стверджувати не тільки своє “я”, але і “ми”, і природно відстоювати в дихтомії “ми — вони”. Російська мова перетворилася на інструмент, хоч як це дивно, світового лібералізму, який прагне демонтувати колективну національну пам’ять, зруйнувати мовно-інформаційний український простір, знецінити, висміяти українські традиції. І зрозуміло, чому. Ця “так би мовити” культурна підсвідомість, на якій завжди відбувалась самоідентифікація, заважає впровадженню універсальної нової соціокультурної системи “купи—продай”. Адже не все купується і не Фото Олеся Дмитренка все продається… Це те, що освячене сакралізованою пам’яттю. Тому і відбувається штурм наших духовних основ, тому і не існує українського кінематографа, своїх національних героїв, тому сакральні національні святині антикварізуються по маєтках безрідних скоробагатьків, які ніколи не підуть шляхами Ханенків і Терещенків, і ніколи не вживуться в утрачений культурноісторичний контекст. Для них цей антикваріат — не високі символи, а набір цінників. Прилучення до колективної культурної пам’яті, як стверджує О. Панарін, народжує героїв, а присуспільнення до спадків в індивідуальному вимірі — породжує антикварів як агентів постіндустріального ринку… Нація є охоронцем суспільної історичної свідомості, тобто власної колективної ідентичності, тому так репресуються всі ділянки, всі механізми цієї ідентичності. Тому ми маємо таке співвідношення на книжкових ринках: одна українська книжка до 10 російських… Тому Палац “Україна” задовго до Майдану перетворився на палац “Росія”, тому всі глянцеві щомісячники, щоквартальники всуціль не українські, тому всі електронні носії інформації, включно з DVD, як і мережа Інтернет, — не українські. Але енергія витісненої національної спільноти нікуди не зникає — вона стискається в квазари, нація — великий мовчун, яку відсунули, відчужили від системи сучасних комунікацій, монополізованих “галасливою меншістю”, для якої територіальної влади не існує. Планетарні сили звільнилися від простору, що і створило беззахисність глобального характеру. Як стверджує польський публіцист Ришард Капущинський (“Знамя”, №10 за 2009 р., стор. 6): “Сучасна людина втратила почуття “безпечності”, втратила прихисток, де могла сховатися. В будь-якому місці її може сягнути якась сила, яку вона не спроможна навіть “ідентифікувати”. Глобалізується світ, відповідно глобалізуються і страхи, і загрози… Не хто інший, сам Джордж Сорос зізнається: “Раніше ми були впевнені в загальному правилі, що демократичні країни шукають миру. Після президентства Буша це правило більше не діє, якщо воно взагалі колись діяло”. (Газета “День”, 12 лист. 2009 р.). Отже, безпекові проблеми як міждержавні, так і міжособистісні — відкриті… Глобалізаційний простір вимагає глобалізованого контролю. І ми ще не усвідомлюємо, що сьогодні для загальнопланетарного контролю людства вже існують відповідні технології та глобальні інфраструктури, які з допомогою комп’ютерів і централізованого банку даних можуть здійснювати контроль над кожним сущим. Така можливість, як зазначає філософ Армін Різі, стане реальністю, коли персоналії всіх громадян і дані про їхні заощадження записуватимуть на мікрочипах. І приводом для переходу на таку технологію стане, наприклад, брак готівкових грошей в обігу. За таких умов жодна людина не зможе нічого: ані купити, ані продати без чийогось дозволу. Підстав для такого глобального контролю предостатньо. Фахівці називають шість найважливіших небезпек для світу. Поперше, це поглиблювана бідність у багатьох кінцях світу і пов’язана з цим деградація природного середовища. Адже на біжучий день вже понад 1,5 млрд людей не мають доступу до здорової питної води. Відповідне опустелювання супроводжує сучасну людину, адже вже третина Іспанії за останні два десятиріччя перетворилася на пустелю. До третьої категорії належать постійні міждержавні війни і громадянські конфлікти. До четвертої — поширення зброї, хімічно-біологічної, можливо, навіть ядерної. П’ята — організована злочинність, пов’язана з наркотиками і работоргівлею. Аж на шостому місці — загроза тероризму. Саме тому все більше виникає обґрунтування для такого тотального мікрочипового контролю. І теперішня світова фінансова криза є прелюдією до цього глобального проекту, мрія для тих, хто прагне оволодіти всім світом і хто нині найбільше говорить про “миру всьому світі”… Отже, глобалізація передбачає числову ідентифікацію, себто практику глобального абсолютного заперечення Бога, що, зрештою, і підтверджує Божественне одкровення Івана Богослова, а саме так, “одкровенням” перекладається грецьке слово “Апокаліпсис”, згідно з яким люди світового прикінеччя матимуть відповідні (незримі!) накреслення на руці чи на своєму чолі… І я погоджуюся з думкою Арміна Різі, що ці пророцтва дивним чином збуваються… На доказ цього він наводить широке впровадження замість паперових анонімних грошей нових віртуальних: відтинками магнітних стрічок та мікрочипів… Підготовка до повної ліквідації готівки йде стрімкими темпами. Чим частіше люди користуються пластиковими картками, тим більш дивними, підозрілими і старомодними є ті, хто користується готівкою… Не буду широко розводитися на цю тему, яка є чи не найактуальнішою для всього людства… Висновок один. Новий світовий лад, який неухильно глобально впроваджується у світі, все-таки гарантує мир і безпеку, але за це треба дорого платити: своєю свободою, своїм людським, національним набутком, який з душею, з Божественною іскрою набувається через самоідентичність… Бог, як і людина, виноситься за дужки. Такий висновок процесу глобалізації. Отже, ми тепер уважніше придивлятимемося до того, що чинять з нами дві рівноправлячі сили як зовні України, так і зсередини: роблять нас безбатченками, іванами безрідними, руйнують нашу мову, культуру, освіту, історію. Тепер під цим кутом зору читайте “одкровення” і Д. Табачника… Проте нам своє робить, аби не сталося того, від чого застерігав свого часу великий російський письменник Ф. М. Достоєвський словами одного із героїв роману “Бесы” Петра Верховенського, в прізвище якого закладено відповідний зміст: ось що він каже (не дослівно) Ставрогіну: гори зрівняти — річ нехитра. Ми напустимо сум’яття , пияцтво, брехню, та ще доноси і небачену розпусту. Ми кожного генія задушимо в пелюшках. О, наші — це лише ті, хто ріже і палить. Я всіх їх зрахував! Учитель, який глумиться разом з дітьми над їхнім Богом, їхньою колискою, — наш. Адвокат, який захищає освіченого вбивцю, — також наш. Адміністратори, літератори — о, наших багато, дуже багато, вони самі про це не знають! Ми лише одними голими ідейками переможемо! Їх, нечестивців, слуг диявольських, — за висловом митрополита Іларіона, — багато, але і нас немало. Та ще й не треба забувати, що з нами Бог. Ми існуємо у власному енергетичному полі, яке оброблялося тисячоліттями, плекаючи рідне слово, у власних традиціях і парадигмах. І тому рідне слово є для нас механізмом самоідентифікації. Домом буття нашого, і не такий уже й вузький наш культурний простір. Лише необхідна нова мовно-культурна політика з огляду на висловлені мною загрози, отже, потрібна і власна усвідомлена, а не стихійна, цілеспрямована політика розвитку українського слова, адже ми всі, українці, “логоцентричні”, обожнюємо слово і через нього самі певною мірою обожнюємося, бо змінюємося, стаємо самими собою, тобто самоідентифікуємось, уникаючи небезпечних мутацій, що можуть спричинитися і до “антропологічної кризи”, за висловлюванням відомої російської письменниці Олесі Ніколаєвої, яка на нещодавній зустрічі з прем’єром Росії сказала, що зараз відбувається в Росії “явне здичавіння і варваризація російської людини”. Найстрашніше те, що у нас, як і в Росії, у свідомості молоді замість естетичних, моральних парадигм, замість національних українських архетипів створюється “чорна дірка” невігластва, яку заповнюють каламуттю агресивного маскульту, що нав’язує свої стереотипи поведінки, свої сленги і слогани, свої рефлексії, виповнюючи їхні душі мерзенною безпросвітною пошлістю. Якщо й надалі так триватиме, то навіщо нам уже оця територія, яка сама себе не усвідомлює, не отямлює і мчить невідомо куди, територія, по якій нишпоритимуть нові варвари, куцодумні, із сутінковими душами? Проте цього ніколи не станеться хоча б тому, що ми озвучуємо існуючі в світі проблеми. Павло МОВЧАН
Суспільство · “І возвеличимо надиво І розум наш і наш язик...” Тарас Шевченко. Подражаніє 11 псалму · с. 6сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

світ природи і світ духу, що втілені в мові, в психології та людських цінностях, передусім мова організовує і єднає через культуру і завдяки культурі ці два світи, бо мова, як згодом визначить інший німецький вчений Гумбольдт, — “це дух нації”. Культурно організований “дух народу” втілюється у форму “нації–держави” (Геґель) і є виявом інституційної форми свободи народу. Саме Геґель обґрунтував правом сенс державності як форми культурної цілісності. Філософ наголошував: “Народ, що не організувався в Державу, — просто народ, позбавлений, власне, історії”. Ми організувалися в державу, ми не позбавлені власної історії, хоча її вповні не знаємо, але ми опинилися на порозі небезпечної для збереження держави межі, коли реальною загрозою є духовне і моральне виродження, суспільна дезінтегрованість і соціальна конфліктність. Очевидним є тривожне наростання процесу дегуманізації українського суспільства, зараження його бацилами аморальності, бездуховності, прагненням досягти збагачення будь-якими засобами, коли хизування багатством, як і приховування багатства, набутого нечесним шляхом, жорстокість, насильство, цинічне розкошування руйнують базові цінності нації. Безперечно, треба все робити для того, щоб формувати суспільство як “суцільний культурний організм” (Іван Франко). Іван Франко ще 1905 року закликав українську інтелігенцію “витворити з величезної етнічної маси українського народу українську націю, суцільний культурний організм, здібний до самостійного культурного й політичного життя…” Ця “величезна дійова задача” (Франко) особливо гостро постала нині, в умовах незалежності, коли на наших очах розмивається наш національний образ, руйнуються наші базові цінності й трансформуються під панросійську національну ідентичність. Іде активне поширення інших цінностей, ідеалів, змістів, культурних кодів і зразків, особливо мови — всього того, що й формує ідентичність. Говоримо “формує” і зразу ж самі себе запитуємо: які ж механізми формування національної ідентичності задіює українська влада? І чи існує якась
Суспільство · “І возвеличимо надиво І розум наш і наш язик...” Тарас Шевченко. Подражаніє 11 псалму · с. 6сторінка оригіналу ↗

Виступ на парламентських слуханнях на тему “Національна ідентичність в Україні в умовах глобалізаційних викликів: проблеми та шляхи збереження”

Фото Олеся Дмитренка Микола ЖУЛИНСЬКИЙ Коли Тарас Шевченко за два роки до передчасного завершення свого земного життя заповідав: Воскресну нині! Ради їх, Людей закованих моїх, Убогих, нищих… Возвеличу Малих отих рабів німих! Я на сторожі коло їх Поставлю слово, — то думав він про духовне пробудження української людини, про набуття нею національної гідності й честі, про відродження національного духу. Пригадуєте, в Івана Франка: Вірю в силу духа І в день воскресний твойого повстання. Це із поеми “Мойсей”, написаної Франком 1905 року заради возвеличення високої правоти самопожертви в ім’я духовного прозріння тих, кого слід вивести з пустелі рабства та національної правоти. Наші політики завзято проштрикують один одного словесними списами в намаганні подати суспільству своє розуміння національної ідеї, тоді як і Шевченком, і Франком, і Лесею Українкою національна ідея образно осмислювалася як проблема духовного вибору і моральної свободи, як енергія любові до свого народу і повсякчасна готовність до самопожертви в ім’я реалізації національного ідеалу. А дух народу нашого ослаблений, знесилений боротьбою за виживання і відразою до політично спекулятивної демагогії цинічних “державників”. Український народ так і не набув віри, бо влада її не культивувала, оскільки була зайнята передусім приватизацією політики та комерціалізацією власної влади. А народ без віри не набуде національної гідності, бо саме на вірі вирощується дух нації, національний характер. Пам’ятаєте, як Микола Гоголь висловився: “Справжня національність перебуває… в самому дусі народу”. Поняття “народний дух”, “душа” народу, які лежать в основі філософії національної ідентичності, належать німецькому філософові та природознавцю ХVIII століття Й. Г. фон Гердеру. Що ж зумовлює специфіку “Народного духу” кожної нації? За Гердером, людину як особистість формують “два світи” — система, інституційна структура, якийсь державний орган, спроможний конструювати власну національну ідентичність? Коли Європа майже півстоліття поступово, але цілеспрямовано формує єдиний європейський культурний фундамент, творить, за словами ідеолога європейської інтеграції Роберта Шумана, “специфічну духовну близькість” на основі єдиного інформаційного та культурно-символічного простору, то ми вряди-годи лише несміливо заявляємо свої права на український культурно-інформаційний простір, який буквально “переораний” російськими масмедіа, російською й американською поп-культурою, кінопродукцією… Мусимо з гіркотою визнати, що українська влада виявилася не здатною забезпечувати захист національного культурно-інформаційного простору, а отже, активно і системно формувати національну ідентичність, зберігати, захищати, розвивати і поширювати власні ідеали та цінності. Слід усвідомлювати, що формування національної ідентичності — це процес, який проходить у кожній модерній державі, бо він забезпечує демократичний розвиток кожного суспільства. Уніфікаційні хвилі глобалізації заливають наші національні береги в той час, коли ми ще далекі від завершення процесу формування національної ідентичності. Натомість ми мали б прискорювати створення наднаціональної європейської ідентичності на основі сформованої національної ідентичності, яка гармонійно розвивалася б у європейській культурній сфері. Україна як суверенна держава стоїть перед серйозним модернізаційним викликом, який зосереджений на трансформації української національної ідентичності в умовах глобалізації. Оскільки процеси інтеграції та глобалізації активно впливають не лише на національну економіку, але передусім на соціогуманітарну сферу, є нагальною необхідність формування цілісної політики гуманітарного розвитку України. Це зумовлюється тим, що в останні десятиріччя активізувався вплив багатьох суб’єктів міжнародної політики — транснаціональних корпорацій, міжнародних урядових і неурядових організацій, наддержавних утворень (СНД, ЄС, НАТО тощо) на формування ідентичності шляхом поширення власних цінностей, ідеалів, змістів, культурних та ідеологічних текстів і мови, нових моделей самоідентифікації тощо. Якщо в економічному вимірі сучасна Україна повинна динамічно нарощувати частку інтелектуального продукту в національному виробництві й практично визначати інноваційність як домінантну модель економічного розвитку, то в соціогуманітарному розвитку пріоритетним має бути максимальне розкриття потенціалу кожної людини і соціуму загалом, створення сприятливих умов для реалізації інтелектуальних, культурних, духовних можливостей людини й нації. Передусім держава зобов’язана формувати політику можливостей для людини як головного національного ресурсу в освіті, науці, культурі, в її професійній реалізації, забезпечуючи адресність охорони здоров’я і соціального захисту, впроваджуючи пріоритети здорового способу життя, гармонізації людського і природного середовища, підтримки сім’ї та сприяння народжуваності. Очевидно, що реалізація цілісної політики гуманітарного розвитку неможлива без формування демократичного, консолідованого суспільства, досягнення найвищих рівнів свободи особистості й утвердження людської й національної гідності. Усе залежатиме від того, чи буде здатна українська влада забезпечити рівний та всеосяжний доступ до основних громадянських прав і свобод, стати координатором дій різних суб’єктів суспільства, сформувати сприятливу для розвитку суспільства й особистості правову і нормативну базу. Важливо виробити інтегративні механізми, соціальні стандарти та моделі поведінки, цінності толерантності й суспільної консолідації, на основі яких і відбувається трансформація національної ідентичності в контексті європейської інтеграції. У людини зокрема і суспільства загалом має сформуватися потреба і вміння спільного, в атмосфері поваги і взаєморозуміння толерантного співжиття, зберігаючи власну культурну, етнічну, мовну, релігійну різноманітність. Держава зобов’язана з цією метою забезпечувати розвиток і якнайповніше використання культурного потенціалу нації в багатогранних зв’язках з іншими національними культурами, розвивати міжкультурну взаємодію з метою виборення належного місця України в європейському і світовому гуманітарному просторі. Від цього залежатиме, наскільки буде прискорений процес перетворення України на інтегральну складову європейського соціокультурного середовища завдяки долученню до культурних і духовних явищ і процесів об’єднаної Європи. Формування сучасної моделі гуманітарного розвитку України повинно стати пріоритетним завданням держави, оскільки, як свідчить досвід країн Центральної й Східної Європи, завдяки інтеграції до європейських політичних, економічних, наукових, освітніх, культурних сфер ці країни демонструють динамічний розвиток. Тому держава зобов’язана виробити і задіяти механізми “конструювання” національної ідентичності задля об’єднання різних етнічних і соціальних груп у єдину цілісність, у “суцільний культурний організм, здібний до самостійного культурного і політичного життя” (Іван Франко). Необхідною і визначальною складовою трансформації української національної ідентичності є національний соціогуманітарний простір. Важливою складовою соціогуманітарного простору, дієвим механізмом його формування є інформаційно-комунікаційний простір, бо передусім завдяки засобам масової інформації та комунікації й поширюються в суспільстві різні типи ідентичності — національний, етнічний, релігійний, ґендерний, професійний… У цьому плані зростає роль і завдання гуманітарних наук, які зобов’язані оперативно включатися в реалізацію важливого для держави завдання — формування модерної української ідентичності, зміцнення міжетнічного миру, громадянської солідарності, суспільної єдності. Тільки системна акцентація на національних пріоритетах гуманітарного розвитку динамізує формування сучасної моделі конкурентоспроможної нації, базованої на прискореному нарощенні інтелектуально-духовного потенціалу суспільства та науково-технологічних інновацій. Водночас Україна повинна розв’язувати надзвичайно складну проблему політичної консолідації та гомогенізації суспільства, без чого важко сподіватися на віднайдення власного шляху національного розвитку, становлення української політичної нації, утвердження модернізаційного характеру української національної ідеї, створення спільного культурно-символічного простору та формування поряд з українською національною європейської ідентичності. Єдність і політична консолідація суспільства — одне з пріоритетних завдань держави, без розв’язання якого залишається проблематичною повноцінна, на рівноправних засадах інтеграція України у європейські та загальносвітові процеси, системи взаємодії та співжиття. Отже, передусім слід вибудувати національний Дім буття для всіх громадян України — створити національну державу. Це завдання і поставив 1905 року Іван Франко в “Одвертому листі до галицької української молодежі”: здобути незалежність України, що означало “здвигнення нашої національної будови в усій її цілості”. Ми досягли незалежності, утверджуємо її, але ми ще не витворили з “величезної етнічної маси українського народу” “суцільний культурний організм” — українську націю зі своєю системою цінностей і пріоритетів, з власною мовою, міфологією, свідомістю і символізмом. Тому формування національної ідентичності для нас, для української влади, громадських інституцій, національної еліти — завдання першочергове, невідкладне. І в цьому плані ніяк не оминути питання націоналізму в тому європейському розумінні й тлумаченні, яке базується на національній свідомості, на національному чутті, почуванні, а головне — на пориванні до свободи і державного самоздійснення нації. Як визначає націоналізм автор книжки “Національна ідентичність”, англійський фахівець із питань виникнення й розвитку націй і націоналізму Ентоні Сміт: “…Я визначу націоналізм як ідеологічний рух за досягнення й утвердження незалежності, єдності та ідентичності від імені населення, яке, за задумом кількох своїх членів, має становити реальну або потенційну “націю”. Учений вважає, що “націоналізм — це головним чином культурна доктрина”, яка слугує передусім для досягнення “єдності та ідентичності нації”. Отже, націоналізм можна розглядати не лише як різновид політичної ідеології, а як культурну доктрину, як “форму культури”, а саму націю — як “тип ідентичності, чиє значення і пріоритет зумовлений цією формою культури”. Формування національної ідентичності як колективного феномену спрямоване передусім на творення єдності, суспільної солідарності, на досягнення консолідації народу. Без такої єдності, без згоди і злагоди держава не утвердиться. Більше двох тисяч літ тому славетний філософ Луцій Анней Сенека в одному із своїх “Моральних листів до Луцілія” наводив мудрі слова мужнього Марка Аґрипи: “Згодою розростаються малі держави, незгодою — руйнуються навіть найбільші”. 9 грудня 2009 р.
Читацьке віче · “Ленін був замовником Голодомору в Україні”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

років Сталін утверджувався в ролі правителя партії й держави. 1928-го Сталін відчув себе господарем у країні й вирішив продовжувати здійснювати задуми Леніна. Індустріалізацію розпочав Ленін, і вона йшла повним ходом. І Сталін узявся за колективізацію. Почав з розкуркулення. На цю тему Ленін також дав чітку вказівку у зверненні до робітників від 6 серпня 1918 року: “Товарищи рабочие! Идем в последний решительный бой! Кулак бешено ненавидит советскую власть и готов передушить, перерезать сотни тысяч рабочих. Беспощадная война против этих кулаков! Смерть им!” Смерть Сталін замінив так званим куркулям, а насправді найбільш дбайливим господарям, на висилку до Сибіру, Уралу та районів Європейської Півночі Росії разом із сім’ями, з конфіскацією всього майна. Зустрівши шалений опір колективізації решти селянства, Сталін і згадав про настанову Леніна: “…проучить эту публику так, чтобы на несколько десятков лет ни о каком сопротивлении они не смели и думать”. І виконав її з ленінською жорстокістю, обравши найефективніший спосіб знищення мільйонів людей без судів, розстрілів — голодом. Цей спосіб, між іншим, був випробуваний в українських селах ще Леніним 1921 року. “Проучить” Сталіну вдалося настільки добре, що аж до 1980-х люди боялися розповідати про Голодомор, а не те що чинити спротив комуністам. За винятком окремих героїв. Отже, Ленін був замовником і Голодомору в Україні. Якщо ж проаналізувати всі злодіяння, які він замовив й організував, то вийде, що це один із найбільших душогубів в історії людства. То чому ж українці повинні поклонятися своєму катові уже в незалежній Україні? Це схоже на те, що бандит убив ні за що вашого сина чи дочку, повісив у вашій оселі свій портрет і наказав не знімати його. І ось він помер, не може вас покарати за непослух, а ви все ще не знімаєте його портрета. То що — він навіки перетворив вас на покірне бидло? Так і в Україні. Комуністи одноосібно не правлять уже 18 років і покарати своїх ідейних супротивників не можуть, а їхні символи залишаються недоторканними. Схаменіться, українці! Пам’ятник жертвам Голодомору повинен бути саме на місці пам’ятника Леніну. На ньому повинні бути зазначені всі села Лозівського району і кількість загиблих у них людей від того Голоду. Лозівська міська рада, яка прийме рішення про знесення пам’ятника Леніну і спорудження пам’ятника на тому місці жертвам Голодомору, прославиться на всю Україну. А люди з вдячністю візьмуть участь у спорудженні такого пам’ятника. хевич узяв для себе псевдонім Чупринка. Академічну годину в педінституті організував і вів лауреат премій імені репресованих письменників Мирослава Ірчана і Тараса Мельничука, член правління Івано-Франківської “Просвіти”, заслужений діяч мистецтв України, поет і драматург Ярослав Ярош. Усі присутні студенти-четвертокурсники стояли тісним півколом. І тремтливим полум’ям горіла біла свічка. І в аудиторній тиші на завершення лунали молитви “Отче наш…” і “Богородице Діво…”, “Під Твою милість прибігаємо…” і проникливий 50-й псалом “Помилуй мене, Боже…”
Читацьке віче · “Ленін був замовником Голодомору в Україні”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

УКРАЇНСЬКИЙ РАХУНОК (гіркий спомин)

По-третє, він хотів, щоб Росія стала джерелом світової революції й організував Інтернаціонал, а також фінансову підтримку всіляких зарубіжних рухів з комуністичною орієнтацією. Засобом для досягнення цих бажань обрав знищення всіх непокірних. З цією метою він спочатку створив Надзвичайну комісію (НК), поставивши на чолі свого вірного послідовника Фелікса Дзержинського. НК була серійним убивцею, тобто вбивала сотнями на день. Вона стояла і над іншими каральними органами, які було створено пізніше, а також над створеною більшовиками армією. Ленін дуже любив винищувати людей і завжди дорікав своїм підручним за м’якотілість. Ось один із прикладів його діяльності. Організовуючи пограбування церков і монастирів, він 22 березня 1922 року дав вказівку Політбюро: “Изъятие ценностей должно быть произведено с беспощадной решительностью, безусловно, ни перед чем не останавливаясь, и в самый кратчайший срок. Чем большее число представителей реакционной буржуазии и реакционного духовенства удастся нам по этому поводу расстрелять, тем лучше. Надо именно теперь проучить эту публику так, чтобы на несколько десятков лет ни о каком сопротивлении они не смели и думать”. Звертаю увагу на слово “удастся”. Він учив розстрілювати не лише вимушено, а шукати підстави, щоб розстріляти. Організовував виконання цих постанов вождя генсек партії Йосип Сталін. Колективізацію селян запланував Ленін. Виступаючи на нараді делегатів комітетів бідноти центральних губерній 8 листопада 1918 року, він сказав: “Делёжка хороша была только для начала. Она должна была показать, что земля отходит от помещиков, что она переходит к крестьянам. Но этого недостаточно. Выход только в общественной обработке земли. Коммуны, артельная обработка, товарищества крестьян — вот где спасение от невыгод мелкого хозяйства, вот в чем средство поднятия и улучшения хозяйства, экономии сил и борьбы с кулачеством, тунеядством и эксплуатацией”. Розпочати активну колективізацію Ленін 1918 року не міг, бо йшла громадянська війна. А селяни потихеньку почали господарювати на власній землі. Після війни в Росії і в Україні відбулося багато селянських повстань проти більшовицької влади, яка силоміць відібрала у селян плоди їхньої праці. І більшовики змушені були встановити фіксований податок. Селянам стало жити краще, і з часом у переважної більшості з’явилися корови, коні, сільськогосподарський реманент. Селянство зводило будинки, господарські споруди. Незаможними залишилися ледачі. Ленін помер 1924 року. Кілька Петро ТИТАРІВ, онук жертв Голодомору, український націоналіст, м. Київ 1952 рік… Квітнева пора в степовому селі Кіровоградщини, що розташувалося трьома вулицями на схилах балки. Городи, обмежовані кущами і вербами, збігають в берег, де тече весняна вода. На другій вулиці в хаті, де замість городу — великий двір, лунає шкільний дзвоник, його завжди чутно на все село. На двір вибігає галаслива дітвора сільської початкової школи. І раптом стихає… бо через балку, з двору, де росте найбільша в селі груша-дичка, чуються жіночий крик і людський гамір. Прудконога дітвора за мить була вже там, в центрі подій, що стривожили село. Біля дверей хати — “хозяйка двору” Зайцева в шкірянці, в якій, мабуть, і спала. На драному солом’яному даху стояв Павло, житель села з 1941 р., зі сніпком житньої соломи в руках. Серед подвір’я — Павлова жінка Марія з двома малими дітьми на руках, звертаючись до чоловіка на даху, питала, що він робить. На дворі, навколо груші-дички, зібралися вільні від роботи селяни, спостерігаючи за перебігом подій. Уже не лише до чоловіка, а й до них говорила Марія: “Ця хата вкрадена, ця жінка Зайцева приїхала в село 1933 року й вкрала цю хату, а діда й бабу, опухлих від голоду, з комсомольцями винесла під цю грушу-дичку — тут вони і померли. Мій дід ніколи не брав гріха на душу, не візьмеш і ти! Злазь!” Селяни схвально гули на сказане Марією, а Павло, відвертаючи очі, злазив по драбині. Марія з переможним виглядом пішла з двору. Слідом ішов Павло, вголос докоряючи собі… Йшли вони вулицею мимо сільського кутка з десятка хатів, що в 1932— 33 рр. опустіли і стали колгоспними кормокухнями, телятниками, курниками… А в тому, що хати стали пустками, винна “чужа” Зайцева з місцевим комсомолом. Далі сім’я пройде мимо двору, де весною 1933 р. чоловік з жінкою з’їли своє дитя. А навпроти їх ще живе комсомолець, що вигріб в сусідів 1932 р. все їстівне… 1953 р. зв’яже собі петлю й повисне над помийним свинячим коритом. А тоді пройдуть мимо клубу, що в добротній селянській хаті, теж украденій, від якого по-партійному хоронили і ще будуть хоронити… кара Божа! — місцеву партію. Комсомол задавлених петлею, чахоткою, бурячихою. В процесіях з червоним стягом в руках і “завклуба” — на чолі… Цей день в дворі вкраденого дому, на мертвій вулиці, в селі Павла і Марії став Днем спомину селян про пекло 1932—33 рр. Всі, хто їх чув, бачив, запам’ятали на все життя. Згодом “партія Зайцевої” намалює карикатуру на багатодітну Марію — квочка, з-під крил якої виглядають діти… Карикатура, обсиджена мухами, кілька років висітиме в конторі. Один куток, одна вулиця, а в селі їх три, і на кожній — свої “горбунови”, “будьки”, свої канібали. Ще багато живих свідків ось таких “картинок з минулого”. Не мовчімо! Мій дід Іван Кравченко, по-вуличному Чорний Іван з 1933 закликав мою пам’ять про замучених… А їхнім катам ганьба! На віки вічні!
Читацьке віче · “Ленін був замовником Голодомору в Україні”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

ПРИ ПОЛУМ’Ї СВІЧКИ СКОРБОТНОЇ

Фото Олеся Дмитренка Микола СИЩЕНКО, постраждалий від Голодомору, пенсіонер, публіцист м. Лозова, Харківська обл. Це буде логічно, справедливо і по-християнськи. Був я на вшануванні пам’яті жертв Голодомору 1932—33 років. Влада Лозової зробила це за відпрацьованим сценарієм відзначення дат, що стосуються незалежної України. Головні особи — учні шкіл та інших навчальних закладів, які добровільно погодилися взяти участь у цьому заході, на чолі з педагогічним персоналом. Всі зі свічками. А ще небайдужі до тієї події люди, які дізналися про захід. Ведуча виголосила промову. Потім присутні запалили о 16-й годині свічки і виставили їх на асфальті у вигляді хреста. Були гучномовці, кореспонденти. Усе відбулося організовано й урочисто. Але виникає питання: чому цей хрест викладали біля пам’ятника Тарасові Шевченку? Хіба мало йому було душевного болю за ті страждання українців, які відбувалися до нього і за його життя? Вважаю, що це приниження національної гідності українців Лозової, яким лише біля пам’ятника Шевченку визначено владою почуватися українцями. Чому ж вони миряться з таким становищем? Чи, може, в них не померли під час того Голодомору дідусі, бабусі, бать- Василь СОФІЮК, м. Івано-Франківськ У далеких минулих століттях їх вішали, четвертували, нелюдськи катували, ребра ламали. Вороги нищили їх сотнями лишень за те, що вони були українцями. А в першій половині ХХ століття жорстока комуністична влада масово розстрілювала українців. І не тільки під час воєнних дій — під станцією Крути на Чернігівщині чи в містечку Базар на Житомирщині. Сатанинська владна верхівка цинічно морила їх страшним диким голодом. Мільйони наших співвітчизників — молодих і старих, сивих і дітей — нещадки, матері, брати, сестри, інша рідня? А якщо померли, і вони про те пам’ятають, то треба вимагати від влади спорудження пам’ятника жертвам того страшного Голодомору в центрі Лозової, а не десь на околиці. Уже 18 років українці живуть у незалежній державі, Україні, а почуваються не господарями, арабами. Як писав Шевченко: “…раби, подножки, грязь Москви”. Може, вже годі? Тому пропоную встановити пам’ятник жертвам Голодомору 1932—33 років на тому місці, де стоїть пам’ятник Леніну. Логічно і справедливо. Тому що саме Ленін був замовником того Голодомору. Бо все, що діялося в Російській імперії після захоплення влади більшовиками в жовтні 1917 року, було задумано Леніним і здійснено під його безпосереднім керівництвом або під керівництвом його послідовників. І Сталін, як найвірніший і найпослідовніший учень Леніна, здійснював те, що він заповідав, і так, як заповідав. По-перше, Ленін хотів, щоб жодна частина Російської імперії від неї не відкололася. І саме він організував знищення демократичної Української Народної Республіки, проголошеної Українською Центральною Радою. По-друге, він хотів, щоб у Росії існувала і правила лише одна, його, партія. Й організував фізичне винищення членів усіх інших партій. но трощила тоталітарна машина сталінізму. Із єдиною метою — щоб навіки стерти з обширів землі непокірний український народ як націю. Три сплановані голодомори чорнющим смерчем тяжко прокотилися Україною: 1921—22, 1932— 33, 1946—47 роки. Комуністи розстрілювали українців на чужинських Соловках, у Сандармоху і на українських просторах: у Вінниці, у Биківні під Києвом, у Полтаві, у Львові, у Станіславові… Гинули чесні люди — трудівники, патріоти… Безневинно… Про це йшлося на академічній годині “Наші молитви за душі невинні — при полум’ї свічки скорботної” на кафедрі філології та методики початкової освіти Педагогічного інституту Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника. Було названо багато видатних світлих імен, поміж ними і молодого поета Григорія Чупринки, що народився такого ж осіннього дня — 27 листопада, чекісти-комуністи розстріляли його 1923 року, а через двадцять літ Головний Командир УПА Роман Шу-
Соціум · “Віддалившись від землі, ми не наблизились до небес”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

ПРОБЛЕМА НАШИХ ДУШ

Кожен з нас щодня зустрічає людей, які, на наш погляд, не заслуговують ані на увагу, ані на повагу. Проходячи повз, відводимо очі, ховаючись у свій хисткий добробут, у власний світ, де нема місця бездомним. Олена ШУЛЬГА На початку зими (а взимку бездомним найважче) Міжнародна громадська організація “Друзі Спільноти Святого Егідія” і Школа соціальної роботи Національного університету “Києво-Могилянська академія” провели конференцію “Бездомні: невидимі люди Києва”. Організація “Друзі Спільноти Святого Егідія” має десятирічний досвід спілкування із київськими бездомними. Тож вона запропонувала неупереджено подивитися на людей, які з різних причин втратили оселю, залишилися без підтримки. Конференція мала за мету започаткувати зміни в ставленні громадян до бездомних, допомогти долати глибоко вкорінені стереотипи, привернути увагу суспільства до цієї верстви та її проблем. На конференцію прийшли небайдужі, які розуміють, що ступінь толерантності суспільства визначається ставленням до найвразливіших його верств: Апостольський Нунцій в Україні монсеньйор Іван Юркович, консул Італії в Україні Франческо ді Стефані, представник Уповноваженого з прав людини Верховної Ради України Раїса Бутаєва, представники Благодійвід бідних, створюючи стіни — іноді невидимі, іноді справжні, які відокремлюють бідних від світу добробуту. Якось на головному вокзалі Рима померла жінка, якій лікарі відмовилися надавати допомогу лише тому, що вона була погано одягнена й у неї були воші. Суспільство, яке залишає помирати людину на вулиці, — хворе, йому треба прищепити співчуття і милосердя. Нині “Спільнота Святого Егідія” працює в 70 країнах. Вона йде до влади з проектами, які сприяють розвитку в суспільстві нової культури ставлення до бездомних, базуються на конкретних проблемах цих людей і дають змогу подолати стереотипи. Життя на вулиці — не вибір. Причини бездомності — події, які не виходять за рамки буденності. Це може бути тривала хвороба, втрата роботи, розлучення, конфлікти з родичами. Серед бездомних багато літніх людей, яких виселили молоді. Бездомні — наші співгромадяни, яких спіткали труднощі. Це не безликий натовп, кожен з них заслуговує на пошану. Їм можна допомогти, це правильно і в Італії, і в Україні. Бідність людей вулиці в різних країнах не відрізняється. Місто, яке відштовхує бідних, не може гарантувати безпеку нікому”. Надія Кабаченко як викладач добре обізнана з проблемами бездомних. “Є законодавча база, яка гарантує соціальний захист бездомних, — каже вона. — Але в документах багато суперечливих положень. Політики навіть не ставлять за мету подолання бездомності. Не знаю прикладів, коли міська влада поставила бездомного на чергу на соціальне житло. Щоб змінити ситуацію, треба підвищити роль місцевої влади. На перший план виходить громада. Потрібне стратегічне планування, вивчення потреб, враховуючи індивідуальні. Серед бездомних багато людей з вищою освітою і значним досвідом роботи. Їхні знання й досвід суспільство може використати. Важлива проблема в системі роботи з бездомними — фахове навчання. Потрібно розробляти навчальні програми, щоб готувати висококваліфікованих фахівців, бо поки що в цій царині працюють волонтери”. Іванна Коберник говорила про відповідальність журналіста не лише за цифри і факти в матеріалі для ЗМІ, а й за вибір теми, за формування громадської думки про певне явище. Журналістика як дзеркало суспільства повинна працювати на те, щоб зробити його добрішим, гуманнішим, толерантнішим. Яким буде світ — залежить від кожного з нас. “У суспільстві існують стереотипи щодо бездомних, — упевнена Юлія Курочка. — Так, ми вважаємо, що всі бездомні — кримінальні елементи, які відмовляються працювати, алкоголіки; вони поширюють хвороби; це прихована мафія, яка заробляє тисячі гривень жебракуванням. “Друзі Спільноти Святого Егідія” добре знають, що будьяка людина у великому місті може опинитися на вулиці та втратити майно. Але той, хто втрачає дім, не повинен втрачати людську гідність. Часто бездомному для того, щоб повернути її, достатньо почути звертання на ім’я, привітання з днем народження. Наша любов, турбота й увага — не торт, якого стає менше, якщо ним ділитися з іншими. За роки, які працюємо з бездомними, добилися того, що “швидкі” не відмовляються приїжджати і надавати допомогу. Зустрічаємо чуйних лікарів, але вони змушені виписувати бездомних на вулицю, часто напівроздягнених, бо брудний одяг під час приймання до лікарень знищують. Бездомні брудні не тому, що вони від природи нечупари, а тому, що живучи на вулиці, не мають змоги помитися. Щоденно бездомна людина розв’язує багато проблем, про які ми навіть не підозрюємо. Насамперед це пошук їжі й місця для ночівлі. За всі роки ми не зустріли жодної людини, для якої життя на вулиці було власним вибором: так склалися обставини.
Соціум · “Віддалившись від землі, ми не наблизились до небес”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

Поставлю хату і кімнату, Садок-райочок насажу. Посижу я і похожу В своїй маленькій благодаті. Та в одині-самотині В садочку буду спочивати, Присняться діточки мені, Веселая присниться мати… Тарас Шевченко

ної фундації “Отчий дім”, Червоного Хреста, Міжнародного жіночого клубу, працівники соціальних кафедр ВНЗ Києва. У роботі конференції взяли участь представник “Спільноти Святого Егідія” Алессандро Салаконе, керівник організації “Друзі Спільноти Святого Егідія” Юрій Лі-фан-се та її представник Юлія Курочка, директор Школи соціальної роботи імені В. Полтавця при НаУКМА кандидат філософських наук Надія Кабаченко, завідувач секції роботи з бездомними громадянами Головного управління соціального захисту Київської міської державної адміністрації Олександр Лапенко, журналістка Іванна Коберник. Юрій Лі-фан-се сказав, що вкраїні нині багато політичних, економічних проблем. Тим часом суспільство вважає, що бездомні — це люди, які не мають права називатися людьми, їх іще з радянських часів ховають за скороченням “бомж”. На що перетвориться наше суспільство, якщо дбатиме кожен лише про себе? Чи не втратимо здатності до милосердя, співчуття? Проблема бездомних — це проблема безсердечності всіх і кожного зокрема. Чи можемо бути впевнені, що логіка безправ’я завтра не розповсюдиться на нас? “Друзі Спільноти Святого Егідія” намагаються залучити до роботи з бездомними молодь, сотні їхніх волонтерів — учорашні й нинішні студенти, які хоч і працюють у вільний від професійної діяльності час, їх не можна назвати непрофесіоналами. Алессандро Салаконе, який приїхав зі столиці Італії Рима, стверджує, що проблеми бездомності актуальні й для цієї зовні цілком матеріально забезпеченої країни: “Багата Європа захищається
Соціум · “Віддалившись від землі, ми не наблизились до небес”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

Львівські соціологи дослі3 дили, що десята частина “мешканців вулиці” Львова — люди з вищою освітою.

Під час роботи конференції. Фото Світлани Максименко “Друзі Спільноти Святого Егідія” пропонують створити міський номер телефону, куди люди могли б звернутися про перебування бездомного на вулиці. Цю інформацію отримували б соціальні патрулі, які Київська міська держадміністрація організовує взимку. Було б добре, якби курсував автобус милосердя, рятуючи людей від холоднечі. Такий проект успішно діє в Римі, Москві, інших великих містах. Організація просить міську владу дозволити у мороз перебувати бездомним у громадських місцях — переходах метро і на вокзалах. Варто відкрити нові соціальні центри для ночівлі бездомних, бажано з душем і пральнею. Пропонуємо також спростити систему реєстрації й видачі бездомним паспортів, адже без паспорта неможливо знайти роботу, отримувати пенсію тощо. Чи не краще для суспільства, якби було якнайменше людей без паспортів?” Як представник міської влади Олександр Лапенко бадьоро рапортував, що “робота з бездомними ведеться давно, тож є досвід. У Києві існує три заклади соціального захисту: будинок соціального піклування на 166 осіб — готель і відділення нічного перебування, де надають медичні послуги; центр соціальної адаптації в Ясногородці під Києвом на 300 осіб, де безплатне перебування, допомагають оформити документи, пенсії; центр обліку бездомних громадян, який займається реєстрацією й відновленням паспортів, оформленням пенсії й групи інвалідності. У кож- Фото Ксенії Гладишевої Боже мій! Стукіт, грім, блиск; по обидва боки височіють чоти3 риповерхові стіни; стукіт кінських копит, звук коліс відбивалися громом і лунали з чотирьох боків; будинки росли і ніби підіймалися з землі на кожному кроці; мости дрижали; карети літали; візники, форейтори кричали; сніг свистів під тисячею саней, що мчали зві3 дусіль; пішоходи тулились і тис3 нулись попід домами, що обни3 зані були плошками, і величезні тіні їх миготіли по стінах,сягаючи головою до димарів та дахів. Микола Гоголь ному районі міста є банк одягу і взуття для бездомних. Із 2006 року відбуваються зимові патрулювання, під час яких роздають гаряче харчування: щодня — 200 порцій. Існує й телефон: 15-51. На базі Першої міської лікарні створено відділення для бездомних на 20 (для кількамільйонного міста! — Авт.) ліжок. Є установа, яка зберігає речі. За рік три бездомні сім’ї стали на квартирний облік”. Отже, у Києві проблему бездомних майже розв’язано? Кажуть, чотири роки тому в холодну зиму на Хрещатику серед білого дня замерзла 39-річна жінка, мати чотирьох дітей. Вона приїхала до столиці на заробітки, щоб дати можливість дітям навчатися. Провівши безсонну ніч, заснула на вулиці. Щоб урятувати її, треба було просто розбудити. Байдужі перехожі цього не помітили… Як часто ми не помічаємо тих, хто потребує співчуття? Це проблема не фінансування, це проблема наших душ. Байдужість стала нормою. Тим часом ніхто не застрахований від того, що завтра спіткає лихо. У великому місті ми вразливі, часто воно буває вороже до нас. Місто, де не чути крику про допомогу, не можемо вважати безпечним. Віддалившись від землі, ми не наблизилися до небес. Ігноруючи українську споконвічну культуру, забувши найважливіші цінності, суспільство перетворюється на монстра, ворожого собі самому. Подумаймо, чи можлива була бездомність і ворожість до бездомного в нашій кордоцентричній культурі ще на початку ХХ століття? А минуло не так багато часу, ще живі люди, які пам’ятають інший світ. Невже урбанізація, прагнення ситого добробуту заставить нас забути набутий віками, генетично збережений досвід? Невже дозволимо, що милосердя і співчуття стануть пережитком минулого?
Молода країна · “Молодь дедалі частіше боїться залишатися наодинці з собою, заповнюючи себе електронними відчуттями”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

знайти відповідь на всі питання. До того ж, Інтернет — атрибут сучасної молоді. Коли хлопець чи дівчина знає цікаві сайти, вміє швидко знаходити потрібну інформацію тощо, так набуває авторитету в молодіжному середовищі. Людина, що не вміє користуватися електронною мережею, викликає насмішку. 3. Не відчуваю загрози від Інтернету, він приносить лише користь. ЗВАЛИЩЕ НЕПОD ТРІБНОЇ ІНФОРМАЦІЇ Едгард, 22 роки, прог3 раміст 1. Часто, бо це моя робота.
Молода країна · “Молодь дедалі частіше боїться залишатися наодинці з собою, заповнюючи себе електронними відчуттями”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

ІНТЕРНЕТ — БЕЗПЕЧНА ІГРАШКА ЧИ ЛЮТИЙ ВОРОГ?

VOX POPULI Кореспондент “СП” звернулася до київської молоді із запитаннями: 1. Скільки часу ви проводите в Інтернеті? 2. Які сайти відвідуєте? 3. Чи відчуваєте загрозу електронної мережі? ЗАГРОЗА ПІД ЧАС НЕГРАМОТНОГО КОРИСТУВАННЯ Артур, 24 роки, працівник банку 1. Два-три дні на тиждень. 2. Інтернет — найбільша бібліотека у світі, де можна знайти інформацію на будьяку тему, починаючи з прогнозу погоди й новин і закінчуючи текстами наукових робіт. Дуже зручною і корисною, особливо для ділових людей, є електронна пошта. Ще користуюся Інтернет-магазинами, які сьогодні — найкращий спосіб придбати будь-який товар. Світова мережа — важлива і невід’ємна частина сучасного світу. 3. Інтернет приховує учасна молодь у середньому проводить від двох до десяти годин на день за комп’ютером, а іноді навіть більше. Значну частину свого часу хлопці й дівчата витрачають на Інтернет, де слухають музику, дивляться фільми, читають електронні книжки, спілкуються з друзями тощо. Захоплення Інтернетом часто викликає психологічну залежність. Дедалі частіше молодь починає жити за моніторами, ризикуючи зіпсувати зір, викривити хребет, набути головного болю, порушення сну, нервових розладів. Однак найстрашніше те, що через Інтернет-залежність молодь помирає. Траплялися випадки, коли через емоційне перенапруження гинули люди, що по 12—50 годин не відводили очей від моніторів. У світі з’явилися клініки з реабілітації Інтернет-залежних, зокрема в Японії, Кореї й Китаї, а недавно їх почали створювати у США і Європі, зокрема в Римі. Органи охорони здоров’я Китаю офіційно визнали Інтернет-залежність хворобою, що підлягає негайному лікуванню. В Україні ще не говорять про масштабну небезпеку від Інтернету для молодих людей. Проблема залежності звужується: про негативний вплив комп’ютерних ігор на особистість відомо більше, ніж про загрозу соціальних мереж, сайтів знайомств, порносайтів. Психіатр київського психологічного центру “Ноу-хау” Аеліта Гарницька пояснила причини, через які молодь стає залежною від Інтернету: “Із розширенням можливостей електронної мережі, низькими цінами Інтернет-провайдерів та широким доступом молоді до комп’ютерів кількість залежних у нашому центрі збільшилася. Пристрасть до Інтернету виникає в тих, хто відчуває дефіцит любові й підтримки. З іншого боку — людина, схильна до залежності, все життя змінюватиме уподобання — чи то Інтернет, чи то паління, чи щось інше. Залежність остаточно не лікується”. Отже, Інтернет — не така вже безпечна іграшка, як на перший погляд. Він робить людину частиною електронної системи, змушує мислити мегабайтами і розмовляти комп’ютерним жаргоном. А ще — через Інтернет молодь почала забувати дорогу до власного серця, до власного “я”, адже у вір-певну небезпеку, якщо неправильно і неграмотно користуватися. Наприклад, через електронну мережу можна занести до комп’ютера віруси. Багато людей може “підсісти” на онлайн-ігри, втративши орієнтири в світі, переставши розуміти, що реально, а що ілюзорно. Руйнівний вплив на особистість має ненормативна лексика, яку зустрічаєш в електронних текстах. Також в Інтернеті у вільному доступі є інформація про те, як, наприклад, зробити бомбу з підручних матеріалів або підняти паніку в натовпі тощо. В Інтернеті потрібна жорстка цензура, хоч службам, які цим займаються, виловлювати подібні документи важко — постійно з’являються нові. ВТІХА ДЛЯ САМОТНІХ Ірина, 20 років, студентка 1. В Інтернеті проводжу п’ять—шість днів на тиждень. 2. Подобається переглядати цікаві фільми і слухати музику онлайн. У моєму житті був період, коли днями й ночами дивилася улюблений серіал — не могла відірвати очей від монітора. Непросто було переборювати цю залежність. 3. Загроза від Інтернету мінімальна. Вважаю, що електронна мережа — втіха для самотніх і для тих, хто на певному етапі хоче побути наодинці. НАЙУСПІШНІШИЙ ВИНАХІД ЛЮДСТВА Євген, 22 роки, менеджер 1. Коли відпочиваю вдома у вихідні, майже весь час проводжу в електронній мережі. 2. Кожен, хто має доступ до Інтернету, відкриває багато можливостей для себе — спілкування з цікавими людьми, різноманітна інформація, електронна пошта й бібліотека. Інтернет заощаджує гроші: не купую DVD-диски, адже на деяких сайтах можна скачувати будь-які фільми й музику. В Інтернеті дізнався багато цікавих історій про своїх кумирів і знаменитостей, знайшов друзів, почав спілкуватися з однокласниками, яких не бачив десять років. Інтернет сподобався моїм батькам, мама листується з давніми знайомими. Багато друзів за допомогою Інтернету знайшли свої “половинки”: одні весело проводять час разом, а інші вже готуються до весілля. Я фанат футболу, півроку тому почав грати у віртуальний футбол, враження від якого позитивні. На різних форумах спілкуюсь з уболівальниками київського “Динамо”, обговорюємо актуальні теми щодо команди. 3. Ні, адже Інтернет — це найуспішніший винахід людства. АТРИБУТ СУЧАСНОЇ МОЛОДІ Олена, 17 років, студентка 1. В Інтернеті “сиджу” щодня. 2. Чати, форуми, соціальні мережі дають змогу спілкуватися з друзями і знайомитися з новими людьми. В Інтернеті можна обмінятися досвідом, порадитися на будь-яку тему і 2. Відвідую різноманітні сайти: і для роботи, і для спілкування. 3. Інтернет — це гігантське звалище непотрібної й неточної інформації, яка засмічує мозок. Електронною мережею потрібно вміти правильно користуватися, а людям, які піддаються залежності, треба навчитися себе контролювати. ІСПИТ НА СИЛУ ДУХУ Тетяна, 20 років, студентка 1. Інтернету щодня присвячую принаймні дві години. 2. Як і вся сучасна молодь, не можу уявити життя без чатів і соціальних мереж. 3. Пристрасть до електронної мережі заважає займатися іншими справами. Часто замість того, щоб терміново писати контрольну роботу, заходжу на різноманітні сайти, де спілкуюся з друзями або читаю статті. Інтернет — іспит на силу духу: або ти його вчасно лишаєш, або він тебе остаточно засмоктує. Фото автора ки-блоги, головна мета яких — похизуватися собою, вигаданими перемогами, і все це гра нещирого і поверхневого актора. А в першому щоденнику жовтіють засушені пелюстки першої подарованої троянди… А чи уявляє молодь свої вихідні без комп’ютера? З ранку до ночі хлопці й дівчата, що носять звання геймери, грають у різноманітні комп’ютерні ігри. З напівзаплющеними почервонілими очима дивляться в монітор — грати, грати, грати. Електронні ґрати… Через Інтернет стирається солодкий смак зустрічей з коханою людиною й гіркота розлук. Адже можна цілодобово листуватися в електронному просторі, дарувати електронні квіти й поцілунки, обмінюватися фотографіями і спілкуватися за допомогою веб-камери. Такі вони, сучасні Ромео і Джульєтта. Колись звичайний лист був приємною звісточкою, на яку очікували днями, тижнями, місяцями. Наразі електронна пошта за лічені секунди доставить повідомлення. Тепер не випадає з тремтінням серця очікувати листа від коханої людини, довго вертіти в руках пузатий конверт, вдихаючи його запах, а потім з радістю читати слова ніжності. Тепер це лише легенди — спогади про те, як старанно виводили кожну літеру в листі, збризкували сторінки улюбленими парфумами, а прощаючись чи пустуючи — для романтики — залишали мокрий слід від сліз. Для багатьох ці спогади свіжі, але їх також поглинув Інтернет. Молодь дедалі частіше боїться залишатися наодинці з собою, заповнюючи себе електронними відчуттями. Коли раптово вдома зникає світло, молоді відчувають гостру самотність і печаль. Інтернет дає кисень… День без Інтернету проходить складно, через тиждень починається “ломка”. Потрібна нова доза електронної дійсності. І знову молодь припадає до моніторів, не шкодуючи часу, здоров’я, енергії. Ласкаво просимо в Інтернет-світ, де ніхто нікому не потрібен, де можна знайти втіху, натомість втративши духовний стрижень. Це світ, де гартуються молоді серця, які не відкриваються одне одному. Сторінку підготувала Наталія АНТОНЮК
Молода країна · “Молодь дедалі частіше боїться залишатися наодинці з собою, заповнюючи себе електронними відчуттями”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

СВІТ, ДЕ ГАРТУЮТЬСЯ МОЛОДІ СЕРЦЯ

Сучасне молоде покоління живе у двох вимірах — реальність і віртуальний світ. Якщо справжнє життя вимагає від людини зусиль, терплячості, наполегливості, то віртуальне — лише навичок роботи з комп’ютером. Тому і подобається молодим людям утікати від життєвих труднощів до електронного простору, де немає ні обмежень, ні обов’язків. Залежність від Інтернету така сама сильна, як від наркотиків, сигарет або алкоголю. туальному світі нема імен — є електронні прізвиська (нікнейми), нема облич — є фотографії (аватарки), нема емоцій — є віртуальні відповідники (смайлики). Інтернет знищив ті прості радощі, завдяки яким сповна відчуваєш смак справжнього життя. Зокрема, молодь втрачає розкіш безпосереднього спілкування з друзями, адже найліпшим товаришем стає комп’ютер. Молодіжна логіка така: навіщо зустрічатися з друзями, якщо є сайти, де можна з ними поспілкуватися? А ще коли холодно, іти кудись не хочеться, а вдома так зручно. З найкращою подругою, замість душевного спілкування за чашечкою чаю, можна поговорити в ICQ на роботі, адже це простіше, легше й економніше. В Інтернеті можна брехати, перебільшувати, не розставляти акцентів, адже ніхто не бачить твоїх очей, а так хочеться виглядати кращим, хоча б у віртуальному світі, де немає кордону між брехнею і правдою. Тому й здобули популярність соціальні мережі. Іноді спілкування із знайомими роками залишається на рівні електронного рукостискання. Інтернет поступово стає штучним замінником життєвого досвіду. Молодь без мети блукає лабіринтами різноманітних сайтів, накопичуючи в пам’яті інформацію, яка, може, ніколи і не знадобиться в реальному житті. Інтернет — як шведський стіл: багато всіляких наїдків — очі розбігаються, хочеться всього спробувати, однак корисних страв мало. Навіть свою найпростішу проблему молодь обговорює на форумах; витрачає дорогоцінний час на листування з незнайомцями, прислухаючись до безглуздих порад і відмовляючись від планів. Віртуальні порадники часто навіть авторитетніші, ніж люди, зокрема батьки. Якщо уявити вечір звичайної української родини, то дедалі частіше їхнє спілкування зводиться до обміну репліками з різних кімнат. Усі спілкуються з коробками: батьки — з телевізором, діти — з комп’ютером. Через Інтернет зникла традиція, коли у вільний час дівчата залишалися наодинці зі щоденниками, яким довіряли утаємничені переживання своєї душі. Тепер вони припадають пилом на полиці разом із забутими шкільними анкетами, збірками перших віршів і вирізками статей про улюблених кіногероїв. Це немодно. Зараз молодь створює електронні щоденни-
Мова єдина · “Українська науково-технічна термінологія зазнала тотального упослідження за часів “дружби народів”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

ПИШЕШ НЕ ТОМУ, ЩО ХОЧЕШ ЩОСЬ СКАЗАТИ, А ТОМУ, ЩО Є ЩО СКАЗАТИ

Іван ОЛІЙНИК На зміну жорстокому випробуванню цензурою на долю слова випало ще більш жорстоке випробування байдужістю. Євген Євтушенко В усі часи слово було скрипкою в руках віртуоза і шматком деревини в руках аматора. Споконвіку воно було основним мілітаристським знаряддям в руках натхненників революцій і небесним нектаром у руках проповідників Слова Божого. Століттями за одне лише слово людей спалювали посеред площ, і одне лише слово монарха дарувало помилування. Воно еволюціонувало від примітивних вербальних актів до могутнього матеріалізатора думок. Правдиве слово холопа викликало тваринний страх всемогутніх сюзеренів. І що правдивішим і місткішим воно було, тим більше боялись того, хто ним володіє. Слово обожнюють, доки воно звучить мелодією, але коли воно перестає вторити роздутому самолюбству, виникає огида і гнів. І тоді на зміну правдорубам приходять поступливіші писарі, які переписують історію наново. Слово потрібне всім — і водночас не потрібне нікому. “Політик повинен вміти передбачити те, що буде завтра, через тиждень, місяць, рік, а потім вміло знайти слова, щоб пояснити, чому цього не відбулося”, — каже Моріс Дрюон. Джованні Бокаччо словесно змальовував, який непересічний талант риторадемагога повинен мати ловелас, щоб завоювати чергову даму серця. Франц Кафка наводив софіти на гучномовці заіржавілої бюрократичної машини, яка на всі благання незмінно відповідала монотонним словесним абсурдом, немов записаним на плівку, проте завжди давала примарну надію. Слово — це сама людина, іноді така брехлива в своїй чарівності циганська голка, яка неодноразово колола наскрізь стиснуті серця, несучи вічний спокій. Слову вже майже ніхто не вірить. І не важливо, пишеш ти тому, що хочеш щось сказати, або тому, що тобі є що сказати. Слово об’єднало і розділило людей. На порозі інформаційної ери воно так і залишилось безцінним і нівельованим, правдивим і оманливим… І вічним. Хоч і скуйовдженим випробуванням байдужістю, проте вічним.
Мова єдина · “Українська науково-технічна термінологія зазнала тотального упослідження за часів “дружби народів”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

РЯТУЙМОСЯ ВІД РЕКЛАМИ!

Таїна БРАТЧЕНКО Якось увечері завітала до знайомої. Доки розмовляли, її п’ятирічний онук уважно дивився якусь телепередачу. А потім, коли на екрані з’явилася чергова реклама, він запитав: “А чому в рекламі тітоньки весь час, коли йдуть в гості одна до одної, то дарують не цукерки і торти, а пральні порошки? Вони що, такі нечупари? А з’ївши “снікерс”, обов’язково стрибати з даху?” ЧОМУ НАША РЕКЛАМА ТАКА БЕЗГЛУЗДА? Щовечора вмикаєш телевізор, і починається… На першому каналі рекламують “снікерси”, на другому— “памперси”, по-третьому— “тампакси”. Що з них краще? Дивишся і думаєш: скільки ж цікавої інформації дає реклама! Виявляється, що шоколад “Корона” — то смак бажання, а “Баунті” — райська насолода. А якщо дітки скуштують молочний шоколад “Мілки Вей”, то одразу замукають. Саме завдяки рекламі дізналася, що моє обличчя просто не може обійтися без косметики Мертвого моря, волосся — без шампуню “Хед енд шолдерс”, а шлунок — без жуйки “Орбіт”. А ще виявилося, що моя киця полюбляє консерви “Віскас”, щоправда моєї зарплати не вистачить на те, щоб самій харчуватися “Віскасом”… Від такого життя не те що замукаєш, а завиєш. Якщо вірити нашій рекламі, то пиво “Рогань” — справжній індикатор дружби. Коли пригощатимеш друзів цим пивом, то вони “для тебе зроблять все!” Як же легко купити чоловічу дружбу! А для порятунку нашої збірної дуже потрібно випити якомога більше “Чернігівського”! Ну, а хто питиме “Праменське”, той відчує велич австрійського імператора! Тільки цікаво: скільки ж його треба випити, щоб почуватися саме австрійським імператором, а то дехто після передозування може вважати себе й Наполеоном… ЧОМУ НАША РЕКЛАМА ТАКА БРЕХЛИВА? А чи сподобалося б комусь із батьків, якби син зловтішно поцікавився: “Тату, а чому ти не кашляєш?”, як це запитує в рекламі препаратів від кашлю “рекламний синок” у “рекламного батька”. Отже, кашляй, тату, ще! I гучніше! Щоб перекрити кашлем наступну рекламу, присвячену каві. Адже каву “Нескафе” пропагують під уривок маршу Монтеккі й Капулетті з балету Сергія Прокоф’єва “Ромео і Джультта”. То хай обидва клани вбивають один одного, а ми в цей час смакуватимемо кавою “Нескафе”. ЧОМУ НАША РЕКЛАМА ТАКА АГРЕСИВНА? Але найбільше обурило в черговій рекламі знущання над релігійними почуттями вірян. Нещодавно на всіх каналах почали оголошувати про грудневі концерти російських співаків “Різдвяні зустрічі”. То хіба ж ті безграмотні атеїсти, які організовують і пропагують “Різдвяні зустрічі”, не знають, що 12 грудня ще триває Передріздвяний піст у всіх християн: і православних, і католиків? Звичайно, що ніхто нікому не забороняє в цей час розважатися і відвідувати концерти, але чому ж їх треба називати “різдвяними”, а не “новорічними”? А коли вже в цій рекламі оголошують, що сюрпризом для нас буде приїзд “зірки” Алли Пугачової й пропонують зустріти “різдвяну зірку”, то цього мені не осягнути… Адже як усі християни, знаю з Біблії, що Різдвяною зіркою вважають єдину — ту, що зійшла над Віфлеємом і сповістила про народження Сина Божого. I ми зустрічатимемо її не раніше Різдвяної ночі. ЧОМУ НАША РЕКЛАМА ТАКА НАХАБНА? І як же мені, відсталій жінці, хочеться не дарів Мертвого моря, а плодів нашої живої землі, щоб на столі була наша паляниця з борщем і салом, а не кубик “Галини бланки” на літр води! І щоб консерви були спочатку для нас, а вже потім для киці. Єдине, за що я спокійна, коли дивлюся рекламу, — мені не загрожує карієс. I не тому, що користуюся “Діролом” із ксилітом, а тому, що дедалі менше відчуваю насолоду смаком. Адже що менше їжі — то менше насолоди, а отже, — і загрози карієсу. Мабуть, ті, що рекламують усі ці імпортні товари, живуть не в нашій країні, хоч і розмовляють нашою мовою. Бо інакше радили б, як можна прожити без їжі йне схуднути, а не пропагували б пігулки, що зменшують вагу і скорочують вік. А то крутишся на роботі цілий день, як та балерина, що в рекламі, й ніхто тобі не те що “Рафаело” не запропонує, а навіть підвищення зарплати… А нам усе обіцяють європейське життя, як у найкращих імпортних серіалах. Тільки слова їхні тануть, як піна від “Хед енд шолдерс”. I вже стільки піни і стільки бруду повиповзало на поверхню нашого життя, що жодний “Тайд” не впорається. Ось після таких реклам хочеться піти до наших можновладців у гості з пральними порошками, щоб очистити їх від бруду і хабарництва, а рекламу — від брехні й безглуздя. фактично бездарний у мовознавстві чиновник Держстандарту може своїми безграмотними, або навпаки — дуже продуманими діями сприяти дискримінації української мови в Україні. Очевидно, що для безпеки України та захисту її державної мови від несвідомих або навпаки дуже свідомих (шовіністично) чиновників потрібні такі заходи на державному рівні: залучити до штату Держстандарту мовознавця не нижче рівня директора Інституту української мови Національної академії наук України з тим, щоб усі термінологічні пропозиції Держстандарту перш ніж надходити у друк, як “невідкличний закон” для виконання громадянами, діставали гриф Інституту української мови; затим що в усталенні термінології зацікавлені фахівці різних науково-технічних інституцій, під час розробки певної термінології — наприклад, хемічної — обговорювати пропоновані терміни з фахівцями відповідної галузі — наприклад, хемічної; якщо у процесі обговорення не буде єдиного погляду, то остаточну редакцію термінологічної лексики довірити Інституту української мови і в жодному разі не працівникам Держстандарту України; знаючи, що в молодій державі, якою є Україна, ще не всі законодавчі акти приведено у відповідність з вимогами здорового глузду та інтересами безпеки держави, зобов’язати Службу безпеки України перевірити відповідність наукових звань чиновників Держстандарту України вимогам та цілям, які стоять перед цією установою, як рівно ж автентичність наявних у цих чиновників дипломів; кошти, потрібні для перевидання скарикатурених шкільних підручників, стягнути з осіб, винних у карикатуризації української мови. Від редакції: Правопис автора збе3 режено.
Мова єдина · “Українська науково-технічна термінологія зазнала тотального упослідження за часів “дружби народів”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

УДАР У СПИНУ?

Святослав КАРАВАНСЬКИЙ Державна мова окремої державної нації є її національне багатство, яке належить шанувати і боронити громадянам окремої держави так само, як державний прапор, державний герб та державний гімн. Для того, щоб ця аксіома стала реальністю, державні структури окремої держави — Президент, уряд, парламент — мають виробити й ухвалити відповідні законодавчі акти. Відсутність таких актів в Україні на ділі відбивається на державній безпеці країни, що видно з низки фактів, коли окремі бюрократичні структури своїми волюнтаристськими експериментами над державною мовою завдають шкоди державі у деяких галузях, зокрема в царині освіти, науки та культури. Ця шкода кінець-кінцем окошується на державній безпеці. Українська науково-технічна термінологія зазнала тотального упослідження за часів “дружби народів”, і цей факт призвів до створення в незалежній Україні державних, а також громадських закладів стандартизації термінологічної лексики. Факт, безперечно, здоровий. Але створення інституцій стандартизації — це ще не розв’язка проблеми. За цими установами у громадянському суспільстві потрібен контроль громадськости, а також органів безпеки, бо стандарти державної мови можуть впливати і впливають на державну безпеку. Брак такого контролю — характерна риса тоталітарних режимів, коли згори — з кабінетів ворожих народові узурпаторів — диктовано життєво конечні реалії, в тому числі й науковотехнічну термінологію. Саме рецидивами такої політики можна пояснити вироблення Держстандартом України “інтернаціональної” хемічної термінології не лише для науково-технічних потреб, Скарикатурені назви деяких хемічних елементів Символ Вимова символу Українська традиційна назва Карикатурна назва Ag argentum срібло Аргентум Au aurum золото Аурум C carbon вуглець Карбон Cu cuprum мідь Купрум Fe ferrum залізо Ферум H hidrogen водень Гідроген Hg mercurium живе срібло Меркурій Md mendelejevium менделеєвій Мєндєлєвій Ni nikel нікель Нікол O oxygen кисень Оксиген Pb plumbum оливо Плюмбум S sulfur сірка Сульфур St stanum цина Станум а також для системи освіти, на що Держстандарт не має законодавчих підстав, зазіхаючи на прерогативу Міністерства освіти і науки. Ось як Держстандарт розробив українську хемічну термінологію із запровадженням її у шкільні підручники (див. табл.). Яка потреба в такій карикатуризації української мови? По-перше, виникає питання про достатню професійність осіб, які зробили таку “ведмежу послугу” українській мові. До чого вестиме така карикатуризація? Ускладнення української термінології таким, на ділі, антиукраїнським заходом, буде викликати в середовищі учнів нехіть учитися в українських школах, а в батьків — віддавати дітей до українських шкіл. Те саме із зарубіжними студентами. Такий ультранауковий захід сприятиме напливу іноземців до російських ВНЗ у Росії, а не до українських в Україні. Іншими словами, якийсь маловідомий і
Основний Закон · “Воля — мірило самостійної сили людини й народу. Будьте самостійною силою, а не знаряддям чужої сили”. Пантелеймон Куліш · с. 11сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

Пропоную розглянути проблему національної ідентичності в Україні передусім у наших нинішніх правових реаліях. І почну з Основного Закону, а точніше із зініційованого Президентом України проекту Закону України “Про внесення змін до Конституції України”. Закінчилось громадське обговорення цього законопроекту, й судячи з відфільтрованої на президентському сайті інформації, до думки громадян не збираються дослухатись, а отже, українське суспільство не отримає необхідного результату від цієї конституційної ініціативи. А найтривожніше те, що з проекту Основного Закону — паспорта Української держави, як перед цим із паспорта громадянина України, вилучено правову підставу національної ідентичності.
Основний Закон · “Воля — мірило самостійної сили людини й народу. Будьте самостійною силою, а не знаряддям чужої сили”. Пантелеймон Куліш · с. 11сторінка оригіналу ↗

НАЦІОНАЛЬНА ІДЕНТИЧНІСТЬ І ГРОМАДЯНСЬКА ВОЛЯ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

Олександер ШОКАЛО Преамбула проекту Закону України “Про внесення змін до Конституції України” починається тезою: “Український народ — громадяни України всіх національностей”. Ще у квітні 2008 р. Наукова рада з проблем міжетнічних відносин і етнонаціональної політики при Президії НАНУ зробила висновок про її помилковість (хоч натомість запропонувала не краще — “народ України”). Ця хибна теза повторює відповідне твердження з чинної Конституції, яке дезорієнтує нашу суспільну свідомість уже 13 років поспіль, і його нав’язують нам і надалі. Чи це самі законописці отуманіли від теоретизувань про “громадянське суспільство” та “політичну націю” в Україні? Чи сторонні сили намагаються сформувати в Україні в ХХІ столітті модерну політичну спільноту під декларативною назвою “Український народ”? У Конституції СРСР аналогічною тезою декларували формування “радянського народу” — політичної нації як конгломерату всіх національностей, які проживали на території Радянського Союзу. Нині Радянський Союз прийнято називати імперією. Імперія, маючи відповідну великодер3 жавницьку ідеологію — систему політичних орієнтирів, заснованих на імперській док3 трині захоплення територій і підкорення на3 селення, сама формує своє пожиточне сус3 пільство. А самостійна нація з відповідною державницькою ідеологією — системою духовно-соціально-правових орієнтирів, заснованих на національній традиції культурної самоорганізації, сама творить власною політичною волею свою національну державу. У цьому — принципова різниця між інтернаціональною імперією й національною державою. Який же тепер експеримент задумали провести в Україні? У паспортах громадян України вже немає запису національності — відсутні правові підстави для національної самоідентифікації. Тепер завуальовано прибирають із паспорта держави — Конституції України — саме поняття корінного народу. Лишилось винародовити українців, а на їхній кореневій основі вивести гібрид космополітів, яким байдужі доля української землі й доля культурної традиції корінного народу, сам український народ і його національний дух. Руйнівний процес уже триває: з України витурено близько 8 млн соціальних вигнанців — нелегалів на заробітки у світ, а в Україну запущено майже таку саму кількість нелегалів із цілого світу. В нинішній Україні соціальне єство неповне, й відсутній саме середній клас, який мав би бути джерелом самостійної сили суспільства, здатного творити національну державу. Натомість компрадорська влада в задекларованій “суверенній і незалежній, демократичній, соціальній, правовій державі” проводить соціальний експеримент: формує пожиточне суспільство — безетнічну політичну націю під уніфікованою назвою “Український народ”. Заголовна теза “Український народ — громадяни України всіх національностей” із названого законопроекту задекларовує “Український народ” як етнополітичний конгломерат і одразу вилучає з політичного життя “український народ” як етнокультурно-духовну спільноту, титульну, корінну націю — базовий націєтворчий і державотворчий чинник. Політичний чинник одразу починає превалювати над культурним. А незріла політична свідомість руйнує духовні засади культури — системи самоорганізації, саморозвитку, самореалізації (другого, духовного, народження) індивіда й народу (нації) як збірної особи. Тільки на засаді національної культури можливий розвиток національної політики — системи забезпечення суспільного ладу. Нагадаю серйозне застереження видатного українського вченого-економіста й політичного діяча Михайла Туган-Барановського (1865—1919): “Політика ніколи не може бути вищою від рівня культури”. Політизація культури призводить до профанації всього розмаїття виявів культурного життя, заснованого на самоорганізації. Японці в ось якій філософемі сформулювали принцип творення національної держави на основі культурної самоорганізації: “Душа народу створює державу”. А перший і найвидатніший український філософ права Памфіл Юркевич (1826—1874) створив цілісну філософську систему національного державотворення на засаді національного права як явища національного духу: “Право — явище національного духу, історичного характеру народу та одвічної ідеї правди… Національний дух є джерелом права і вищим законодавцем”. П. Юркевич обґрунтовує надзвичайно актуальне нині переконання, що “дух народу виявляється в його законах через моральність влади”. Отже, якщо влада аморальна, то “дух народу” не виявляється в законах. І якщо уніфікований “Український народ” чи абстрактний “народ України” позбавлений національного духу, то такий псевдонарод не матиме й свого права, а Україна не стане правовою державою. Та попри все, український народ був, є й буде корінною етнокультурно-духовною спільнотою на своїй питомій землі й основним державотворчим чинником України як національної держави, хоч би які політичні експерименти над ним проводили. Іншому на цій хлібородній землі не бувати, хоч би як комусь хотілося змінити природно-історичний процес. Саме сакрально-природне наймення Україна визначає психотип і духовний тип людей, самонаймення й національну державницьку ідею корінного народу, який зберігає й примножує самостійну силу своєї самоорганізації за законом Усеєдиного Життя. Українці є домінантним титульним етносом в Україні, становлячи 78 % українського суспільства. Корінний український народ (нація) — об’єднавчий чинник для всіх прийшлих. На засадах культурної традиції українського народу й на загальнолюдській моральній основі формується українське суспільство. Українське суспільство — різноетнічне, соціальноEполітичноEправове самоутворення з громадянською ідентичністю. Український народ (нація) — моноетнічне етнокультурноEдуховне ядро цілісного українського суспільства з національною ідентичністю. Суттю української національної ідентичності є духовний тип української людини з первинністю серця — провідним чинником морального життя. Моральність і духовність — основний зміст життя українців на засаді питомої природно-культурної традиції. Бо саме духовність наповнює вищим сенсом індивідуальне життя людини й весь життєвий простір народу. Абстрагування від моральності й духовності призводить до винародовлення. Причиною нинішньої суспільної кризи в Україні стала відірваність від духовної традиції питомої культури й імітація західної фінансової цивілізації. Передусім зазнає руйнівних цивілізаторських впливів система традиційної етнопедагогіки й освіти — джерельна основа самоідентифікації народу (руйнівна дія Болонського процесу на українську освіту стала вже очевидною). Національна ідентичність в Україні перебуває не тільки під уніфікаційним натиском ліберальної космополітичної фінансової цивілізації, а й під нівеляційним тиском агресивної російської імперської “православної цивілізації”. В українського народу, як і в представників інших народів, власна етнічна (національна) ідентичність з осердям духовного типу, хоч би де вони жили. Етнічний соціум завжди лишається духовно-природною, етнокультурною, мовнопсихологічною реальністю, й представники його через етнічну самоідентифікацію відчувають і усвідомлюють себе невід’ємною частиною свого народу. Кожен представник титульної нації й етнічної складової українського суспільства повинен мати право вільно підтверджувати свою національність записом у паспорті громадянина України. А держава зобов’язана гарантувати це право всім етнічним складовим і на цій підставі — й представництво в органах державної влади всім національним меншинам у рівних із титульною нацією пропорціях. Де тепер місце українцям, але не громадянам України? Об’єктивно лишаючись частиною українського етнічного соціуму, закордонні українці (їхній статус визначено відповідним Законом України), за Конституцією, тепер не належать до “Українського народу”, бо не є громадянами України. Де-юре вони справді не належать до соціально-політично-правової спільноти українського суспільства, але до українського народу як етнокультурно-духовної спільноти вони належать де-факто. Тож який сенс етнічним українцям за межами України ідентифікувати себе з конгломератним “Українським народом” чи з абстрактним “народом України”? А чужинцям у нас варто тільки набути українського громадянства, як вони одразу стають “українським народом” або “народом України”. Етнічна чи національна ідентичність (то3 тожність) — це волевияв самостійної сили духу народу, нації як збірної особи через ін3 дивідуальні волевияви людей. Осердям ет3 нічної, національної самоідентифікації є ду3 ховний тип людини як сукупність стабіль3 них етнопсихічних якостей — провідна си3 ла духу особи в її серці. Серцем людина єд3 нається з усім рідним — землею, родиною, родом, народом, знаходячи природно-мо3 ральну основу для прагнення душі жити, а розумом, надто позбавленим сердечної ос3 нови, спрямовується у світ і переважно пристосовується, адаптується до чужого. Тепер постає питання щодо задекларованого в Конституції України “збереження генофонду Українського народу” як обов’язку держави. Виходить, держава зобов’язана зберігати генофонд конгломерату за рахунок винародовлення корінного народу? Зупинити винародовлення українців і політичні спекуляції на мовно-національних питаннях та забезпечити відтворення українським суспільством власної самостійної сили і його саморозвиток на цій основі можна лише, узаконивши в Конституції України: ключове правове поняття Українське суспільство — різноетнічна громадянська цілісність, сконсолідована довкола моноетнічного ядра корінного українського народу (нації); основоположне поняття традиційного українського права Воля — мудре рішення, яке усвідомлено приймають усі громадяни й яке стає дієвим законом для кожного громадянина в єдності його прав та обов’язків; світоглядне поняття Українська державницька ідеологія — система духовно-соціально-правових орієнтирів життя Українського суспільства на заса- Фото Ксенії Гладишевої дах української культурної традиції й загальнолюдської моральності. Суть моральності — в досягненні людиною моральної зрілості в триєдності істинного думання, правдивого висловлення й праведного діяння, на основі чого й відбувається друге, духовне, народження людини в системі своєї питомої культури. Кожна людина й народ повинні мати власну моральну опору в духовній волі свого серця й моральній дієвості свого розуму. “Воля — мірило самостійної сили людини й народу. Будьте самостійною силою, а не знаряддям чужої сили”, — цей моральний імператив П. Куліша є ключем до осягнення суті людського життя. Людина має самостійну силу, коли керується прагненням душі жити й здійснює свою життєву програму — духовну мету. А коли послуговується тільки потребами організму, вона приймає засіб за мету й легко стає знаряддям чужої сили. Люди, які залежать від шматка хліба в прямому й переносному значенні, гублять самостійну силу й життєву програму своєї душі. Збірна особа народу, як і людська особистість, забезпечує собі гідне життя самостійною силою душі, серця й розуму. Вищу індивідуально-спільнотну мету концентрує ідея суспільного ладу (національна державницька ідея) — програма життя українського суспільства на основі культурної (духовно-господарської) традиції корінного народу з провідними світоглядними орієнтирами національної державницької ідеології. Тільки національна державницька ідеологія забезпечує ціннісні духовно-соціально-правові орієнтири для кожного громадянина й цілого українського суспільства в здійсненні життєвої програми індивідуальної й збірної душі в системі національної політики — управління суспільством і державою. Українське суспільство здатне досягти соціального порозуміння й згармонізувати своє життя з природним середовищем України через мову корінного народу — систему природних акустичних і духовно-смислових вібрацій, які уладовують життєвий простір цілого суспільства. Тільки система мови корінного народу в статусі державної забезпечує міжетнічне громадянське порозуміння й творення системи суспільного ладу. Держава повинна забезпечувати всебічний розвиток і повноцінне функціонування української мови як державної й міжетнічного спілкування в політичній та всіх інших сферах суспільного життя на всій території України й гарантувати вільний розвиток і культурне функціонування мов усіх національних меншин. Та функціонування мови, крім культурно-політичного аспекту, має ще й моральний аспект. Мова, надто державна, стає реальною моральною суспільною силою, коли мовці утверджують правду своїх слів праведними діями. Тільки державницька ідеологія, дієва державна мова й воля (дієва правова свідомість) сконсолідованого українського суспільства здатні об’єднати всіх українських громадян на батьківщині й за кордоном, а також закордонну частину українського етнічного соціуму в інтересах України всупереч запроданству компрадорів. А на збірну особу українського народу з його консолідуючою волею національного духу покладається висока місія об’єднати все українське суспільство в цілісну соціально-політично-правову спільноту, яка й витворить власною громадянською волею питому політичну систему суспільного ладу — Українську державу.
«Просвіта» сьогодні · “Просвіта” повинна стати системотворчою організацією”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

ЧОМУ В «ПРОСВІТІ» МАЛО МОЛОДИХ?

Володимир ФЕРЕНЦ, член “Просвіти”, член НСЖУ, м. Івано-Франківськ Не переповідатиму багато з того, про що йшлося на звітно-виборній конференції Івано- Франківської обласної “Просвіти”. Делегати — переважно люди середнього і старшого віку, тому найбільше хотіли почути відповідь на питання, чому в “Просвіті” так мало молоді. Голова “Молодої Просвіти” Володимир Олійник на виступ не записувався, але таки одержав слово на вимогу стурбованих просвітян. Загальний ентузіазм вивітрився, коли почули правильні загальні фрази про особливі зацікавлення молоді й про те, що робота ведеться. Пан Олійник як голова “Молодої Просвіти” зробив стрімку політичну кар’єру, працює в департаменті внутрішньої політики і в силу службових обов’язків мусить займатися проблемами молоді. Тому важко відрізнити його особисті успіхи на державній службі, починаючи із “Школи лідерів”, від реального доробку очолюваної ним організації. З усього виходило, що причина старіння “Просвіти” — неувага організації до проблем молоді, її життєвих запитів і зацікавлень. Ніхто вже не став допитуватися, чи є “Молода Просвіта” в сільських школах, містах та районах області. Часу було обмаль, тому відповідь на болюче питання має дати новообрана рада “Просвіти”. Як на мене, не варто підлаштовуватися під молодь, тим паче “заманювати” її в “Просвіту”, хоч дехто вважає це єдиним простим способом омолодження організації. Молодь розумна і хоче бачити в організації силу, здатну домагатись успіху вже сьогодні, не розраховуючи на майбутнє. Молоді воліють не балакати про національну ідею, а жити вже сьогодні так, як повинні жити вільні українці, вони вважатимуть корисною організацію з конкретною місією допомоги громадянам в досягненні успішного українського способу життя. Тому пояснювати місію і демонструвати успішну дію “Просвіти” конче потрібно, щоб громада відчула присутність сили, яка реально допомагає в щоденному житті й працює на перспективу нації. Телебачення, реклама, преса та ліберальні політики відохочують українців від громадської активності, поступово перетворюючи на байдуже споживацьке суспільство. Зростає небажання українців підтримувати власні, українські громадські організації. Але ж наші діди з власних невеликих статків ще в гіршій ситуації утримували “Просвіту”, яка фактично започаткувала “Пласт”, ОУН, створила духовну основу визвольних змагань. Так уже заведено, що кожне покоління українців має нести свій тягар відповідальності й боротьби. Сучасному українству теж доведеться пережити змагання за визволення на цей раз від наростаючого впливу інформації з телеекранів, преси, радіо, Інтернету. Доведеться навчитися розпізнавати руйнівну інформацію і пропаганду, оберігати від неї дітей. На жаль, держава не все може, тому не можемо почуватися захищеними і вільними умові й національній культурі, якщо не матимемо національної громадської організації, призначеної для самозахисту від новітніх загроз і прогнозування успішного розвитку нації. Сучасне просвітництво — це складна сфера громадської діяльності, яка під силу не всім і вимагає володіння інформаційними технологіями, вміння глибоко аналізувати події в Україні й за її межами. Просвітяни старшого покоління, які не змогли оволодіти новими методами громадської роботи, об’єктивно не зможуть виконати сучасну місію “Просвіти”. Тому в організації потрібна молодь, але не як вікова зміна, а як повноправне членство з сучасним мисленням і фаховим підходом до громадської справи. “Просвіта” повинна стати системотворчою організацією, яка поєднає національні громадські структури в загальноукраїнський центр самозахисту нації, формування успішної поведінки суспільства у світових контактах й у творенні якісного українського способу життя. Тільки така сучасна “Просвіта” може успішно компенсувати слабкість політичної системи, виправляти вади демократії, контролювати сповідування владою національного інтересу. Створення такого складного громадського організму — системи українського національного (не ліберального) громадянського суспільства вимагає великих коштів й активності передовсім молоді. Але саме цей надзвичайно цікавий, ультрасучасний проект нарощування національного потенціалу і створення українського дива (на кшталт японського в Японії) може привабити всіх розумних українців і передусім молодь. “Просвіта” повинна переконати всіх українців світу в потребі зібрати кошти для оснащення її на рівні суперорганізації ХХІ століття. Якщо спуститися на грішну землю, то знайдемо безліч перешкод здійсненню цього проекту, але з часом їх можна подолати, маючи віру в українство. Прикро, що доведеться виправляти суто організаційні перешкоди. Так сталося, що “Молода Просвіта” юридично зареєстрована як окрема громадська організація з власним статутом, членством, незалежним керівництвом і формально непідзвітна “Просвіті”, лише делегує в правління власного представника. “Молода Просвіта” об’єднує вже самостійну молодь, зосереджену на власних зацікавленнях: організація дозвілля, підготовка до лідерства в політичній і бізнесовій діяльності. Тому члени молодіжної організації не мають потреби додатково набувати членство ще і в Матірній “Просвіті”. Не дивно, що така “Молода Просвіта” замикається в собі й тяжіє до клубу взаємопідтримки для здобуття політичної, ділової чи владної кар’єри. Вона неминуче залишає осторонь не зовсім ще самостійну учнівську молодь. Осередки “Молодої Просвіти” в школах насправді організовують ініціативні члени Матірної “Просвіти”. Звідси неприємний для нас висновок: організаційне виокремлення “Молодої Просвіти” фактично порушило традицію вікової наступності членства в “Просвіті”. Безумовно, це було помилковим рішенням, але як тепер умовити амбітних молодих лідерів віддати печатку, а “Молоду Просвіту” — самоліквідуватись і влитися в єдину “Просвіту”? Із самого початку було запропоновано інший шлях. Мені довелося брати участь у громадській дискусії на тему молодого просвітництва, доповідати на конференції Івано-Франківського міського об’єднання “Просвіти”, готувати проекти положень про “Молоду Просвіту” і методичні рекомендації для організаторів. “Молода Просвіта” тоді бачилась як молодіжне крило Товариства з концентрацією дії в школі. Набуття просвітянського членства молоддю мало б відбуватись на загальних засадах у старшому учнівському віці після вишколу під керівництвом досвідчених просвітян-наставників. Статут “Просвіти” не встановлює вікових обмежень чи привілеїв членства. Організація приймає всіх, готових до громадської праці, — від школяра до пенсіонера. На жаль, перемогла інша точки зору, і відтоді молодь вважає “Просвіту” організацією старшого покоління. Якщо все залишити, як є, то через деякий час не буде ні дієвої старої, ані молодої “Просвіти”. Є ще гірша небезпека: ослаблена організаційним відокремленням молоді, “Просвіта” може зазнати рейдерських атак олігархічних партій, які намагатимуться цинічно використати власний контроль над нею як доказ модної зараз “націонал-демократичності”. Українці повинні знати, що не підтримавши “Просвіту”, ми ризикуємо втратити громадську ініціативу, і тоді від імені української громади виступатимуть люди, яким глибоко байдужа доля української мови і справжня місія “Просвіти”. Отже, проблеми “Просвіти” невіддільні від сучасних труднощів України, тому надійно змінювати життя на краще можна лише в просвітянському русі. Молодість, на жаль, тимчасова, тому питання молоді в громадському житті не існує — є проблема сучасного ведення громадських справ і розуміння того, що системному тискові на українство може протистояти лише така сама сильна в протидії національна громадська структура, яка базується на “Просвіті”. З часом ми переконуємося в тому, що іншого виходу немає. Справжню демократію, здатну поліпшувати життя і державну владу, можуть реалізувати лише сильні національні громадські організації в системній єдності з модернізованою “Просвітою”.
«Просвіта» сьогодні · “Просвіта” повинна стати системотворчою організацією”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

ДОБІГАЄ КІНЦЯ «РІК БЕЗ МОЛОДІ»

Євген БУКЕТ З метою широкого залучення молоді до розбудови демократичного громадянського суспільства, створення належних умов для інтелектуального, культурного й фізичного розвитку молодих громадян Президент України Віктор Ющенко 3 липня 2008 року підписав Указ “Про проведення у 2009 році в Україні Року молоді”. Усе мало тоді оптимістичний вигляд — передбачити у проектах Закону про Державний бюджет України 2009-го та наступних років збільшення асигнувань на заходи з реалізації молодіжної політики, підтримки молодіжних і дитячих громадських організацій, створення молодіжних телета радіопрограм, створення Всеукраїнського центру патріотичного виховання молоді та Будинку молоді України, інше — загалом до двох десятків напрямів, які мали б поліпшити життя молоді. Це було влітку. А восени прийшла всеукраїнська криза… Хотілося як краще, а вийшло, як завжди: державне фінансування проектів програм молодіжних і дитячих громадських організацій порівняно з 2008 роком скорочено втричі, заморожено програму молодіжних житлових кредитів, Указ Президента виконується “на папері”. У цьому переконані організатори громадянської кампанії “Рік без молоді”, яка стартувала 8 листопада цього року. Згідно із соціологічними опитуваннями, 97 % респондентів не знають про проведення Року молоді в Україні, а 85 % з тих, хто чув про Рік молоді, вважають, що його реалізацію провалили урядовці. Невдоволення спричинило появу численної громадянської коаліції, якої вже давно не бачив організований молодіжний рух. За місяць до кампанії приєдналося понад 100 загальноукраїнських й реґіональних громадських об’єднань, серед них молоді просвітяни Вінниччини, Одещини, Київщини. Навколо ідеї змусити чиновників і високопосадовців в офіційно проголошений Рік молоді в Україні реалізувати задекларовану державою підтримку української молоді об’єдналися організації з усіх куточків країни. Серед них — органи студентського самоврядування, молодіжні ради різних міст, друковані й електронні ЗМІ, клуби різного спрямування, громадські організації та їхні об’єднання. Учасники кампанії вже надіслали близько трьох тисяч офіційних звернень до міністра у справах сім’ї, молоді та спорту Юрія Павленка, розпочали хвилю протестних акцій усіма реґіонами країни й готуються до проведення референдуму щодо Року молоді в Україні, яким планують дати остаточну оцінку реалізації державою її ж ініціатив у сфері молодіжної політики. Учасниками кампанії й сьогодні можуть стати будь-які громадські об’єднання, юридичні та фізичні особи. Збирають підписи під онлайн-петицією, діє сайт http://www.rikbezmolodi.org і група в соціальній мережі “В контакті”. Там можна ознайомитися зі звітами про проведені акції, анонсами заходів, знайти перелік організацій-учасників, телефони ініціативної групи тощо. Тим часом офіційний сайт Міністерства України у справах сім’ї, молоді та спорту подає інформацію, що все з Роком молоді гаразд, Указ Президента виконують, заходи відбуваються, хоч і не так масово, як планували. І чому ця молодь протестує? Потрібно нарешті зрозуміти, що вкраїні криза, і вона обов’язково мине, як і нікому не потрібний перед виборами Рік молоді.
«Просвіта» сьогодні · “Просвіта” повинна стати системотворчою організацією”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

СВІТИ НАМ, СВІТЛАНКО!

Марія ДІДИК, вчитель-методист, с. Киселів, Чернівецька обл. В її очах завжди багато світла. А світло це — від любові до всього: до матері, до бабусі й дідуся, до друзів-молодопросвітян, адже Світлана Снітко — голова первинного осередку “Молодої Просвіти” Киселівського ЗНЗ, що на Буковині. Відмінниця навчання з першого класу. Улюблені предмети — іноземні мови, історія. Хобі — виразне читання. Особливо любить огненні слова Шевченка. Уже три роки Світлана — незмінна призерка районних Шевченківських конкурсів “Повернені святині”. А ще — помічниця священика Юрія Лужного, керівника недільної школи при храмі Святого Миколая. Це приклад співпраці церкви і “Молодої Просвіти”. Завдяки цій співпраці проведено багато цікавих екскурсій (учні недільної школи побували у монастирях Маняви й Угриничів на Галичині), школярі-молодопросвітяни щороку беруть участь в обласному конкурсі Різдвяних вертепів у Чернівцях, дитячий церковний хор упродовж року співає акафісти біля всіх каплиць села. Юну просвітянку подорослому турбують проблеми її ровесників. Адже спілкуючись із ними, розуміє, чого прагнуть непокірні душі 16-річних. Це надзвичайно складний вік, бо вони вже не діти, але ще йне дорослі. Саме в цей період її ровесники шукають своє місце у групах, де були б спільні інтереси, схоже ставлення до світу. Світлана задумується над тим, що треба зробити, аби шкільна молодь змінилася, зрозуміла, що найголовніше для неї у майбутньому — знання, національні, культурні, історичні ідеали. Світлана — читачка “Слова Просвіти”. Найбільше її увагу привертають матеріали на історичну тему. А ще у газетних рядках вона, як і всі її ровесники, шукає відповіді на безліч запитань, особливо тих, що стосуються молодіжного руху. Тому, думаю, висловлю думку переважної більшості молоді, аби в часописі йшлося про шкільну молодь, її лідерів та їхні проблеми.
Святе діло · “Професійно мобільна молодь — запорука процвітання Української держави”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

ПРОФЕСІОНАЛІЗМ І ДОСВІД Національна презентаційно<рейтингова програма “Діловий імідж України. Національні досягнення”

Почесної відзнаки “Національне визнання—2009” удостоєна Спеціалізована науковоEпроектна архітектурноEреставраційна фірма “АрхпроектEМДМ”. Нещодавно вона відзначила п’ятнадцятиріччя. Створив її й очолив відомий одеський архітектор, дійсний член Інженерної академії України, дійсний член Міжнародної академії “Sciences Housing and Communal Economy”, член-кореспондент Міжнародної інженерної академії, член Національної спілки архітекторів України Михайло Повстанюк, який присвятив улюбленому місту більш як 42 роки професійної й творчої діяльності. “Архпроект-МДМ” — сімейна фірма, адже з Михайлом Григоровичем пліч-о-пліч працюють двоє його синів — Михайло і Дмитро, яким батько передав не лише професійні таємниці, ай любов до рідного міста, захоплення його історією, віру в його щасливе майбутнє. Фірма спеціалізується на проектуванні нових будівель, реконструкції та реставрації пам’яток архітектури. Окрім того, “Архпроект” проектує і реконструює житлові й громадські будівлі, працює над дизайном інтер’єрів. Усі проекти випускають з повним пакетом документів, зокрема з усіма потрібними погодженнями і дозволами. Фірма спроектувала і брала участь у будівництві більш як 350 об’єктів в Одесі, зокрема житлових будинків на Сабанському провулку (відзначено дипломом І ступеня Спілки архітекторів України за найкращий проект 1996 року). У творчому доробку компанії — реконструкція ринку “Привоз” і заслужена нагорода — перша премія міського голови 1999 р.; реконструкція кількох пам’яток архітектури з надбудовою поверхів (вул. Ланжеронівська, 9 і 13; на вул. Преображенській, 32 на розі вул. Дерибасівської); фасади й інтер’єри Арабського культурного центру; будівля ресторану “Червоний лобстер”, вул. Маразліївська, 1/1; реконструкція й реставрація пам’ятки архітектури — Шахського палацу, вул. Гоголя, 2. За цю роботу фірмі вручено ІІ премію на VIII Міжнародній виставці “Будівництво та архітектура, 2001” (м. Київ). Красномовне свідчення високої професійності колективу — численні нагороди всеукраїнського і міжнародного рівнів; диплом переможця виставки “АрхТех” у номінації “Архітектура” (2000); диплом Denkmal (2000) “Європейської виставки з охорони пам’яток і оновлення міст” (Лейпциг). Цей диплом — єдиний, який здобула проектна організація з країн СНД. “Архпроект-МДМ” нагороджено дипломом лауреата загальнонаціонального конкурсу “Вища проба”, а директора М. Повстанюка за особистий внесок в оздоровлення національної економіки, розвиток інтеграційних процесів — міжнародною відзнакою “Золотий Меркурій” (2004 р.). Того року фірма здобула міжнародний приз “Європейська якість”. Це вищий ступінь міжнародного визнання заслуг товаровиробника. Рішенням Європейської бізнесової асамблеї за персональний внесок в інтелектуальний розвиток сучасного Реставраційна робота фірми “Архпроект3МДМ” суспільства Михайла Повстанюка відзначено міжнародною нагородою Сократа і включено в міжнародний реєстр видатних особистостей сучасного світу (2005). За динаміку зростання у своїй галузі 2006 року фірму нагороджено дипломом “Кращі підприємства Європи”, а її директора М. Повстанюка за персональний внесок у розвиток європейської інтеграції — міжнародною відзнакою “Об’єднана Європа” (Англія, Оксфорд, 2007). Володар золотої відзнаки “Визнання року—2009” — Товариство з обмеженою відповідальністю “Украгротех” і Міжреґіональний центр професійної перепідготовки звільнених у запас військовослужбовців. Товариство з обмеженою відповідальністю “Украгротех” спеціалізується на розробці науково-технічної й проектної документації у сфері техногенної безпеки з 1999 року, зокрема на розробці й експертизі планів локалізації та ліквідації аварійних ситуацій і аварій, ідентифікації й декларуванні об’єктів підвищеної небезпеки, проектуванні комплексів автоматизованих систем раннього виявлення надзвичайних ситуацій, а також їхній монтаж, приймально-здавальні випробування та пусконалагод- Колектив ТОВ “Украгротех” ження. Усі роботи виконують кваліфіковані працівники. Досвід висококваліфікованих спеціалістів та експертів, накопичений під час розробки інжинірингової й технічної документації більш ніж для 1 500 великих і малих підприємств України, відзначений похвальними грамотами і листами. Підприємство — дипломант міжнародних виставок у сфері пожежної й техногенної безпеки, лауреат премії й володар золотої медалі всеукраїнської програми “Золоті руки України”. Наукові публікації співробітників підприємства друкували в журналах “Науковий вісник”, “Математичне моделювання” та інших виданнях. Спеціалісти брали активну участь у наукових конференціях і методичних семінарах, пленарних засіданнях всеукраїнських науково-практичних конференцій на теми: “Актуальні проблеми цивільної оборони”, “Про декларування безпеки ОПН”; міжнародних семінарах-нарадах “Охорона праці й промислової безпеки на підприємствах НАК “Нафтогаз України”, “Актуальні питання забезпечення пожежної і техногенної безпеки в Україні”, “Сучасний стан техногенної безпеки в Україні та напрями підвищення результативності запобіжних заходів”, “Упровадження систем раннього виявлення надзвичайних ситуацій та оповіщення людей у разі їх виникнення на потенційно небезпечних об’єктах та об’єктах підвищеної небезпеки — як ефективний засіб запобігання виникнення НС” тощо. “Украгротех” проводить наукові дослідження у сфері прогнозування НС, оцінки ризиків і наслідків аварій, а також перспективні розробки, над якими працюють кандидати й доктори хімічних і технічних наук. Видано посібник “Управління техногенною безпекою ОПН” (наклад 5 000 примірників), у якому викладено методики розрахунків наслідків аварійних ситуацій та аварій з прикладами, які допоможуть розробникам планів локалізації й ліквідації аварійних ситуацій і аварій. Підприємство володіє виробничо-технічною базою, воно офіційний дилер ХОКБА “Хімавтоматика” АТ “РОСС”, “СПО “Аналітприлад” (Росія), член асоціації “Техногенна безпека і цивільний захист населення”, член асоціації учасників програм раннього виявлення й оповіщення випадків виникнення НС в Україні. ТОВ НВП “Украгротех” запрошує всіх охочих до взаємовигідного співробітництва. Сучасній Україні вкрай потрібен новий тип молоді — мобільний на ринку праці випускник закладу ступеневої професійної освіти, який здобув не лише певні знання й професійні навички з однієї або кількох робітничих професій підвищеного розряду, а й переборюючи конкуренцію, зміг здобути ще й кваліфікаційний рівень молодшого спеціаліста, стати менеджером середньої ланки виробництва. Саме таких випускників готує один з найкращих навчальних закладів нового типу в Кривому Розі й у всій Дніпропетровській області — Міжреґ і о н а л ь н и й центр професійної переп і д г о т о в к и звільнених у запас військовослужбовців. Майже 20 років його очолює Володимир Балакін — кандидат педагогічних наук, доцент. Він науковець-практик, який поєднує науково-педагогічну діяльність з організаторською роботою з реалізації ступеневої професійної освіти. Саме за його ініціативи та наполегливості цей навчальний заклад став лідером освітянських новацій. Центр пройшов кілька етапів реорганізації — від училища машинобудівного напряму до створеного на виконання державної програми соціальної адаптації колишніх військових Міжреґіонального центру професійної перепідготовки звільнених у запас військовослужбовців. Нині до його складу входять три міські професійно-технічні навчальні заклади, училище сільськогосподарського напряму. Відповідно до впроваджуваної ступеневої професійної освіти заклад пропонує такі освітні послуги: первинна професійна освіта; підготовка молодших спеціалістів за галузями знань; курсове професійно-технічне навчання; перепідготовка та підвищення кваліфікації. Центр здійснює підготовку кваліфікованих робітників за 79 проліцензованими і трьома атестаційними рівнями професій, зокрема: токар, слюсар з ремонту автомобілів, електрогазозварник, кравець, кухар, перукар тощо. Навчальний заклад акредитовано за першим акредитаційним рівнем і такими напрямами підготовки: “Інженерна механіка”, “Швейне виробництво”, “Харчові технології та інженерія”. МЦППВ має навчальний комплекс, у складі якого шість навчальних і громадсько-побутових корпусів, навчально-виробничі майстерні, три бібліотеки з читальними залами, три спортивні та три актові зали, чотири комп’ютерні класи, бібліотечний фонд налічує майже 100 тисяч примірників, сучасні кабінети, лабораторії, майстерні, два молодіжні готелі. У складі навчального закладу — Центр трудової реабілітації учнів з вадами мовлення і слуху, які приїздять на навчання з усієї України. Заклад надає їм не тільки якісну освіту, ай перспективу на соціальний захист. Центр обладнаний автоматизованими системами навчання. Учні, студенти і слухачі мають можливість вільно користуватися Інтернетом, активно впроваджується дистанційна освіта. Навчання відбувається за денною, вечірньою і заочною формами. Контингент учнів, студентів та слухачів — 1 600 осіб. Навчальний заклад — об’єкт науково-педагогічних досліджень у галузі ступеневої професійної освіти. З 1999 тут року відкрито експериментальний педагогічний майданчик Інституту педагогіки і психології професійної освіти АПН України, 2000 року — Міністерства освіти і науки України з розробки і впровадження нових організаційних форм підготовки кваліфікованих робітників, молодших спеціа- Міжреґіональний центр професійної перепідготовки звільнених у запас військовослужбовців лістів на основі ступеневого навчання. Значної уваги тут надають патріотичному вихованню учнівської й студентської молоді. Створена й успішно діє Спілка ветеранів Афганістану “Перевал”, музей воїнів-інтернаціоналістів, військово-патріотичний клуб “Пошук”. Центр відомий у реґіоні не лише новими підходами до професійної освіти, а й активною діяльністю у сфері культури і спорту. Він організатор Всеукраїнського дитячо-юнацького фестивалю естрадної пісні “Співограй”, Всеукраїнського чемпіонату з авіамодельного спорту. Працюють вокально-інструментальний ансамбль “Кросворд”; школа-студія модельного бізнесу “М-центр”; театр моди та перукарського мистецтва; спортивний клуб тхеквондо “Кумган”; клуб з великого тенісу “Центр” та ін. Спортивний клуб “СК-Центр” упродовж кількох років переможець обласної та міської спартакіад професійно-технічних навчальних закладів, володар кубка з футболу Всеукраїнської спартакіади профтехосвіти. Плідна освітянська, наукова, громадська та культурно-спортивна діяльність Міжреґіонального центру професійної перепідготовки звільнених у запас військовослужбовців спрямована в майбутнє, адже всебічно розвинена, професійно мобільна молодь — запорука процвітання Української держави. 23 грудня 2009 року відбудеться урочиста презентація національної презентаційно-рейтингової програми “Діловий імідж України. Національні досягнення”, у рамках якої золотими і срібними відзнаками та дипломами національної програми будуть нагороджені найкращі міста та села нашої країни, підприємства, організації, установи та навчальні заклади.
Палітра · “Художниця дивиться на нас крізь вічність із портрета”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

ОБЛИТА ФАРБОЮ СПІДНИЦЯ — ОДНА З ОЗНАК СПРАВЖНЬОЇ ХУДОЖНИЦІ

7 грудня виповнилося 109 років відтоді, як на світ Божий у невеликому селі Богданівці теперішнього Яготинського району Київської області у селянській родині народилася дівчинка. Її назвали на честь святої великомучениці Катерини. Тоді ще ніхто не знав, що вона стане талановитою художницею зі світовим ім’ям, без якої нині важко уявити український декоративний живопис. А прихильники її унікального таланту щороку відзначають цю дату. Розповідаємо про деякі заходи, присвячені Катерині Білокур. Студентка Наталя Лозинська в ролі Катерини Білокур денти Київського обласного училища культури і мистецтв, демонструючи літературно-музичні композиції, вистави й моновистави за матеріалами багатої й високохудожньої епістолярної спадщини Катерини Білокур. Цього разу студенти третього курсу училища презентували дипломну роботу випускниці закладу Лесі Панченко “Душа митця — це квітка”. Наталя Лозинська, що вико- Дмитро ЩЕРБИНА Фото автора Багато картин Катерини Білокур милують око шанувальників живопису в Музеї українського народного декоративного мистецтва. П’ятий рік поспіль у день народження художниці колектив науково-просвітницького відділу музею організовує урочисті заходи. Не перший рік тут виступають і сту- Надія КИР’ЯН Фото автора Благодійний фонд “Думнич” (голова — депутат Печерської райради Марта Ткачук) організував поїздку в село Богданівку, де відзначали 109-ту річницю з дня народження Катерини Білокур. Дорогою згадала розповідь науковця Катерини Криворучко: “1980 року я потрапила в Будинок художника на вечір Катерини Білокур, який організував Микола Кагарлицький. У великій залі зібралася жменька людей, чоловік з 25. Серед них — кілька студентів-африканців. У мене тоді вже був альбом цієї художниці, виданий 1968 року, нею захоплювалася вся наша сім’я. Пам’ятаю, як мій, тоді ще маленький син Валерій сказав: “Ох, я ніколи не зможу так намалювати!” Це був пік застійних часів, і про Білокур ще мало знали”. Відтоді слави Катерини Білокур значно побільшало, про що свідчила й ця поїздка. У Богданівці біля пам’ятника Катерині Білокур зібралися учні місцевої школи, вчителі, численні гості. Серед промовців — учителька з села Аркадіївки Згурівського району Ганна Сябро, авторка книжки “Використання епістолярної спадщини Катерини Білокур у навчальному процесі школи”. Вона вважає, що історія життя мисткині допоможе дітям у наш складний час протистояти бездуховності, стати патріотами. У школі прекрасний історичний музей, багато репродукцій картин Катерини Білокур, усі учні знають її листи. На базі цієї школи організовують районні семінари, школярі ставлять вистави про художницю. Директор Яготинського державного історичного музею Лідія Демченко згадала, як виступаючи в прямому ефірі Національного радіо, розповідала про музейну роботу. Коли розповідь торкнулася Катерини Білокур, її картин — почалася справжня злива дзвінків, телефонували майже з усіх областей України, ставили питання. Тоді переконалася, наскільки шанують художницю, її творчість. До 110-річчя з дня народження музей проведе районні, обласні виставки учнівських і студентських робіт “Катерина Білокур — жива квітка України”. Планують зробити капітальний ремонт музею-садиби, облаштувати подвір’я, обкласти гранітною плиткою пам’ятник тощо. Завідувач Яготинської картинної галереї зазначила, що письменник Микола Кагарлицький, дослідник життя і творчості Білокур, дуже влучно описав колись Катерину Василівну, спостерігши її одного разу в Київському музеї: “Осяйне темно-брунатне вбрання сільської жінки. Стояла за метр од глухої повздовжньої стіни, всім тілом налігши на ціпок, за який трималася обома руками. нала роль Катерини Білокур, пристрасно й емоційно передала внутрішній світ героїні твору через її листи. Головна тема композиції — сватання до юної художниці. Студенти також відтворили й певні конфліктні моменти в родині майстрині — батьки не розуміли її захоплення малюванням. Сцени зіграні дотепно, з народним гумором. В композиції розкрито й трагічні віхи життя художниці, зокрема війна, через яку 1941 року в Полтаві знищили її роботи. Численних відвідувачів, серед яких переважала молодь, заворожила чарівним співом молода співачка, учениця народної артистки України Ніни Мавієнко, лауреат всеукраїнських та міжнародних конкурсів Руслана Лоцман. Пісня, так само, як і квіти, завжди супроводжувала художницю в житті. Своїми враженнями від гри юних акторів і творчості Катерини Білокур поділилися гості, зокрема директор галереї “Світлиця” Ірина Садова, художниця Галина Верещинська. На думку Галини Верещинської, попри те, що весь цивілізований світ уже давно визнав Катерину Білокур, попри те, що її роботами захоплювався сам Пабло Пікассо, Україна не надає достатньої уваги популяризації картин майстрині. Не всі шанують талант художниці й у Богданівці. Художниця згадала поїздку на її малу батьківщину, відвідала її хату, ніби відчувала присутність самої господині — тут усе збережено, як за життя Катерини Василівни. Галина Верещинська розповіла, з яким трепетом дивилася на “палітру” Катерини Білокур — простий шматочок скла. І вже коли виходила з хати, зупинилася у дворі біля фотографії Катерини Білокур. Колоритний дядько з чубом, що стирчав з-під картуза, проходячи поруч, грубо зауважив: “Та що ви на неї дивитеся! Теж мені знайшли красуню! Та в неї спідниця у фарбі!” Очевидно, він сподівався такими словами відвернути туристів від художниці. Але це справило зворотне враження. Адже якщо спідниця у фарбі — це справжня художниця, — вважає Галина Верещинська. “Ви сьогодні перейшли в образ Катерини Білокур та її оточення так, як колись вона переходила в образ квітки, коли їх малювала”, — ділилися враженням від вистави захоплені глядачі. Студенти у подарунок від музею одержали збірку “Класики української пісні”. А художниця дивилася на нас крізь вічність із портрета. Біля нього стояв вазон з розкішними квітами, які вона так любила. Але саме квіти з її робіт здавалися куди живішими за ще живі, але вже зірвані. Можливо, одна з цих квіток — це і є Катерина Білокур, на яку художниця перетворилася, щоб милувати око небайдужих до мистецтва та краси. кий справді багато зробив для популяризації творчості Катерини Білокур, і це не заради нагород чи грошей, а заради любові. У нього девіз: “Коли доля героя проходить крізь серце, тоді варто писати про нього”. Усе життя писав про Оксану Петрусенко і Катерину Білокур. Він довів, що картини Білокур — це не наївне малярство, а професійні роботи талановитої художниці. Ольга Кагарлицька подякувала яготинцям, які цього року написали подання на Шевченківську премію на книжки Миколи Кагарлицького. “Нам більших нагород не треба”, — сказала пані Ольга. Заслужений діяч культури України Зоя Ружин приїхала до Богданівки з учнями Київського міжреґіонального вищого професійного училища зв’язку, директор якого В. Петрович в усьому сприяє поширенню творчості Катерини Білокур. В училищі створили галерею фотокопій картин художниці, знайомляться з її листами. “Коли я, як і щороку, готуючись до річниці Катерини Білокур, цілий день плела вінок з колосся пшениці для неї, — розповіла Зоя Ружин, — цього дня найуспішніша учениця Катерини Василівни Ганна Самарська отримала звання народного художника України. Це символічно”. Відвідала Богданівку учениця Катерини Білокур Тамара Ганжа, яка, навчаючись у школі, разом з подругою Галиною Коповою ходила до майстрині вчитись малювати. І тепер зберігає ті альбоми. Закінчивши механіко-математичний факультет Київського державного університету імені Т. Шевченка, вона працює інженером-програмістом, але досі з вдячністю згадує вчительку, завдяки якій захопилася мистецтвом. Юрій Шилов, історик, археолог сказав: “Квітковий світ Катерини Білокур, який сформувався поряд зі стародавніми орнаментами, віддзеркалив уявлення про ірій, рай, у якому перебувають душі пращурів, якого прагнуло селянство, особливо у ті важкі часи колективізації, голодоморів. Це постать і велична, і дуже трагічна”. Працівник фонду “Думнич” Тамара Глушенок повідомила, що вони з допомогою Ганни Сябро кожній школі Печерського району Києва подарували методичні розробки уроків, які знайомлять з творчістю Катерини Білокур, епістолярною спадщиною. Фонд займається духовним розвитком дітей, знайомить із творчістю Катерини Білокур, дарує в школи району репродукції її картин. Голова Богданівської сільської ради Людмила Романенко подякувала гостям за те, що пам’ятають їхню видатну землячку. “Як прийде весна, на подвір’ї садиби зацвітуть чудові квіти, які так любила господиня. Але найголовніше, щоб ці квіти цвіли у душах людей”, — підсумувала зустріч завідувач садиби-музею Ольга Шаповал.
Палітра · “Художниця дивиться на нас крізь вічність із портрета”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

ДО МЕТИ ЙШЛА СМІЛИВО, УПЕРТО Й ГОРДО

Туго запнута хустиною з торочками, що рядочками спадали на підборіддя. Великі красиві, зволожені темні очі викресали сліпучу іскру зі стіни…” У картинній галереї бережуть 72 її роботи разом з ескізами й начерками. Коли привозять картини Катерини Василівни до Києва на виставки, люди кажуть: “Яка багата у вас колекція, хотілося б частіше її бачити”. Від пам’ятника гості вирушили до Меморіального музею-садиби, де їх зустріла завідувач Ольга Шаповал: “У садибі намагаємося зберегти все так, як було за життя Катерини Василівни. Ось прекрасна паркова скульптура, яку створив і подарував землякам небіж художниці Іван Білокур. Катерина ніби працювала в саду чи на городі, он навіть картинка залишилася біля вишень, стомилася, присіла у своєму квітнику. Коли цю скульптуру привезли 1986 року, прийшла невістка Христя, заплакала й сказала: “Нарешті ти, Катре, в своєму саду”. Люди ледве помістилися в хатині, де звучали добрі слова про колишню господиню. Учасники місцевого народного ансамблю “Берегиня” під керівництвом Надії Слапковської показали виставу за оповіданням Катерини Білокур “В селі Богданівці Шрамківського району на Черкаській землі”, в якому згадано понад двадцять народних пісень. Щоб їх відтворити, учасники “Берегині” ходили до літніх людей, записували. Згадували важливі віхи життя художниці. Можливо, якби вона не почула пісні “Чи я в лузі не калина була” у виконанні Оксани Петрусенко і не написала їй лист, якби добрі люди не віднесли того листа, що на ньому не було навіть точної адреси, невідомо, чи знали б ми сьогодні про видатну художницю Катерину Білокур. Катерина Василівна писала: “До своєї мети я йшла уперто, сміливо й гордо”. Людина, яка жодного дня не сиділа за партою, але писала прекрасні листи, оповідання, поему. Вона навіть не знала, де розставити оті “різнії знаки”. У листі до Оксани Андріївни внизу намалювала кошик, де помістила коми, крапки і написала: “Розставте їх, де треба, бо не знаю, де вони мають стояти”. Говорили про людей, які своїм серцем торкнулися долі Катерини Василівни. 30 років присвятив вивченню життєвого й творчого шляху художниці письменник Микола Кагарлицький. Він заходив у Богданівці мало нев кожну хату, зустрічався з односельцями, збирав листи художниці й спогади про неї. Результатом його творчої праці стали книжки: повість-есе “Квіти мої діти”, “Катерина Білокур: Я буду художником!”, “Катерина Білокур очима сучасників”, “Листами, мов зорею, засвітилася”, багато публікацій у пресі. Займався дослідницькою роботою земляк-науковець Олександр Непорожній, колектив працівників Яготинського історичного музею. Саме за ініціативою Олександра Степановича через 16 років після смерті Катерини Білокур у Богданівці було відкрито Меморіальний музей-садибу. 1998 року дослідниця творчості художниці Євдокія Осьмак опрацювала рукопис оповідання Катерини Білокур “В селі Богданівці…”, було надруковано тисячу примірників книжки. А цього року за ініціативою Лідії Лихач, директора видавництва “Родовід”, видано книжку з репродукціями картин Катерини Білокур і цим оповіданням. Дружина Миколи Кагарлицького, колишній редактор видавництва “Мистецтво” Ольга Зіновіївна зазначила: Микола Кагарлиць-
Про-читання · “Книжка, як Сонячне Коло, висвітлює Срібним Променем Глибини Світу”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

ЖМЕНЯ ЖИТА НА НЕОЗОРІЙ НИВІ

Надія ДАНИЛЕВСЬКА Нещодавно у Коростені побачила світ книжка М. Брицун-Ходака “Велика Древія Земля Древлянського Князівства” — результат багаторічної духовної праці. Це третя книжка — Книга-Сповідь про Звичаї й Вірування Великої Отчини, книжка Історії в Казаннях, продовження другої — Кола Пошуку. А перша книжка, як Сонячне Коло, висвітлює Срібним Променем Глибини Світу, розкриває, як Морок згаслих Тисячоліть пов’язаний з прихованим Майбутнім у синьому Мареві Віків. Третя книжка — як безкінечність Буття Духу Великих предків. Це про Велику Житомирщину. Вона — як Відчуття Глибин бездонного колодязя Життя-історії. Обсяг книжки — 427 сторінок. На кольоровій обкладинці — зображення давніх традиційних вишитих на полотні візерунків у чотири кольори з відповідною символікою. На першій сторінці — світлина Святині Предків, Каменя-Жертовника в Урочищі Сятовщина, Язицька Волока. Автор висловлює щиру подяку благодійникам видання та постійному сподвижникові у його праці — синові, старшому науковому співробітнику Інституту органічної хімії НАНУ Василеві Брицуну. У книжці багато чорно-білих світлин. Це і зразки орнаментики рушникового та килимового ткацтва; і тисячолітній Рушник- Божниця Русів-Словен; зразки досконалої архітектури хати; пасіка; місця поховань; кургани поховання Предків; Могильники; річки; панорами гір та урочищ; плотництво тощо. Слова: Звичай, Отчина, Людина, Казання, Криниця, Річка та ін. автор підносить до рівня символу і пише з великої літери, наповнюючи їх глибинним змістом. Книжка складається із семи умовних розділів: “Велика Древія-древлянь”; “Сива Каменщизна”; “Велика Олевщина”; “Велика Лугинь”; “Велика Случ”, “Стара Вулминь”; “Земля верхів’їв Уборті — Уші (Межиріччя — Ємільчинщина)”; “Розвідки 2006—2007”. Кожний розділ поділений на короткі науково-дослідницькі оповідки про походження давніх топонімічних назв, звичаїв, які побутують у цій місцевості й т. ін. Так, у розділі “Велика Древія-древлянь” ми дізнаємося про назву (Землі Города) Древія-Древи. Висвітлюючи суть, автор посилається на джерела (Літопис Руський зокрема). Ми також дізнаємося про Великий Древій у Скельних дубах; про Городи-Оборони землі дерев; Замки і замчища; про селища VI—VIII та X— XIII століть у лісах під Коростенем тощо. Розділ “Сива Каменщизна” також складається з коротких оповідок. У ньому можна знайти про три Оборони Каменщизни — Норинську, Словечанську, Овруцьку. Ми дізнаємося і про Князя-Печорника на Городоцьких кріпостях; про знахідки мечів давньоруських на Городенщині; про оборонний пояс княжо-града на Городенщині. Наступні розділи так само в коротких Казаннях висвітлюють Вірування та Звичаї Великої Отчини. Окрім захоплюючих оповідок, є також весільний обряд острова Богович, записаний 2004 року, і просто народні оповіді про побутове життя предків. Книжка, як на мою думку, розрахована на “підготовленого” читача. Для ширшого кола було б зручніше розмістити словник. Адже сучасникові відомо, що таке менеджмент, і невідомо, що таке бортник. Книжка цікава і повчальна. Крізь історичну призму Отчини висвітлюється багато різних давніх назв і подій, з ними пов’язаних. Зокрема казання про Церкву, яка пішла під Землю, казання про Церкви Заталі. Можна дізнатися про Гайдамацький скарб, інші історичні події. З книжки ми дізнаємося і про той період, коли Людина виживала в Пралісах протягом віків, коли Людина-Одинак жила подібно до Звірини. Про Жорстокість і Могутність Матері-Природи. Надзвичайно цікаві історичні відомості можна отримати про кургани, місця масових поховань. Неоціненним скарбом є оригінальні записи весілля, щедрівок, веснянок, петрівчаних пісень, маловідомих широкому загалу. Шкода, що вони подані без нотного запису. Наведу кілька прикладів народних перлин, записаних від житомирців: Веснянка Ой, Боже ж Боже! Який я вдавса! Йшов через Речку да й не вмивавса! Йшов через Речку да йне вмивавса. О3о-о! Ух! Свойой Дєвчинє не сподобавса! О3о-о! Ух! Ой да й вернуса! Да й умиюса, Свойой Дєвчинє сподобаюса! О3о-о! Ух! Ой не ворочайса! Да й не вмивайса! Ти минє красиви! Да й сподобавса! О3о-о! Ух! Є в мене Криница й на перелазі! Вмиємось, Козаче, й обоє разом! О3о-о! Ух! Є в мене хустина, шовком вишита! Втремось, Козаче, хоч буду бита. О3о-о! Ух! Ця веснянка за змістом відмінна від тих, які ми знаємо, чуємо чи співаємо на свята. Українська приказка Діло дівоче зробить як схоче ніби передує їй. Дівчина пропонує Козакові зустрітись на перелазі і вмитися з Криниці обом. А потім подарувати вишиту шовком хустину — на знак взаємної любові, хоч знає, що буде за те бита. Почуття її впевнені, щирі, глибокі. Веснянка Ой у Саду, да й у Садочку Барвінок розвивса! Там Барвінок розвивса! А Хлопчина да й із Паробком бивса! За Дєвчину бивса! Да за Дєвчину бивса! І не бийтеса! І не сваретеся! Я вас обох люблю Да я вас обох люблю! Да я одному да словце скажу За другого пойду! Да за другого пойду! Весна, веснянка, Дівчина — це жіноче начало. У даному випадку воно вкладається у зміст духовного поштовху подій, які мають відбутися у взаєминах двох чи трьох людей. Дівчина любить і Хлопчину, і Парубка. Вона хоче їх примирити. Одного любить душею, а за іншого готова вийти. Хлопчина ще не посвячений у Парубки. Отже, одружуватися йому рано. Петровки Петровачка! Петровачка! Петровачка, мала Ночка! Не виспалас моя дочка! Не виспалас моя дочка! Дєвки ночі не доспали! Да в крапиву й попадали! Да в крапиву, да в крапиву й попадали! Да там ночі досипляли: Бери, татку, бери, татку, й дубиноньку Гони дочку й додомоньку. Цікава петрівчана пісня, в якій кропива символізує пристрасне палке кохання. Ці пісні — релікти нашої давньої культури, у них збережена вимова землі Каменогорки, ухання зокрема. На мою думку, такі книжки слід відзначати краєзнавчими преміями. Авторові щиро бажаю здоров’я й подальших творчих успіхів.
Про-читання · “Книжка, як Сонячне Коло, висвітлює Срібним Променем Глибини Світу”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

ВІДКРИВАЮЧИ НОВІ ОБРІЇ

Олена ЩЕРБАНЬ, етнограф Наш земляк Анатолій Щербань — археолог, керамолог, історик, спелеолог, етнограф, краєзнавець, філателіст, нумізмат. Дитяче захоплення історією, археологією, яке почалося з Диканьки, — нині не лише професійне зацікавлення, а й вагома частка приватного життя. Першою знахідкою з сивої давнини була кам’яна сокира, яку знайшов неподалік від дому його молодший брат Юрій. Під час навчання у Полтавському політехнічному коледжі співробітник Полтавського краєзнавчого музею Олександр Ткаченко ознайомив Анатолія Щербаня з археологічною літературою, а також познайомив з одним із провідних археологів Полтавщини Олександром Супруненком. Тоді Анатолій зрозумів, що його подальша доля буде пов’язана з археологією. 1996 року вступив на історичний факультет Полтавського державного педагогічного інституту імені В. Короленка, де його наставником став кандидат історичних наук Петро Гавриш. 1996 року, ще під час навчання у коледжі, побачила світ невелика замітка Анатолія Щербаня “Знову про печери” в газеті “Трудова Слава”. Гіпотезу про призначення печер як монастирських споруд у подальшому підтвердили дослідники. До кінця 1990 років Анатолій відкрив близько тридцяти досі не відомих поселень доби енеоліту — раннього Середньовіччя, значну кількість курганів в околицях Диканьки, зібрав колекцію артефактів. Після закінчення ВНЗ місцем роботи обрав столицю українського гончарства — Опішне, адже саме там розташований Національний музейзаповідник українського гончарства та новостворений Інститут керамології НАН України. Анатолій Щербань поринув у наукову діяльність у руслі опішненської керамологічної наукової школи, що тільки-но починала становлення. Дуже важливим для молодого науковця була підтримка керівництва Інституту та Музею — доктора історичних наук Олеся Пошивайла та Людмили Дяченко. Пошукову діяльність Анатолій зосередив уже на Зіньківщині. Анатолій Щербань захистив дисертацію “Прядіння і ткацтво у населення Лівобережного Лісостепу України VІІ—початку ІІІ ст. до н.е. (за керамічними матеріалами)”, здобувши науковий ступінь кандидата історичних наук. 2007 року в київському видавництві “Молодь” вийшла друком монографія Анатолія Щербаня за темою дисертаційного дослідження. За період наукової діяльності Анатолій Щербань опублікував понад сорок наукових, науково-популярних статей. Нині він готує до друку монографію, відкриваючи нові обрії.
Про-читання · “Книжка, як Сонячне Коло, висвітлює Срібним Променем Глибини Світу”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

МАНДРУЄМО В НАУКУ

Федір ПОЛЯНСЬКИЙ Наука твориться сьогодні: в полеміці на конференціях, на сторінках монографій, посібників, словників і у фахових журналах. Важливе місце у полі української науки займає всеукраїнський науковий журнал “Мандрівець”, що є спільним проектом Національного університету “Києво-Могилянська академія” та видавництва “Мандрівець” і включений до переліку наукових фахових видань зі спеціальностей філологія, історія, філософія. Згідно зі структурою журналу, візитівка кожного числа — розділ “Ілюстрації”, де подано розширений анонс резонансних наукових, науково-популярних, публіцистичних розвідок українознавчої тематики. Найґрунтовніший розділ “Наукові виклади”. Тут друкують результати дисертаційних досліджень з філології, філософії, історії та інших галузей науки. У розділі “Історія України” подано дисертаційні напрацювання, які тематично поділено на ті, що стосуються XVIII—XIX і ХХ ст. Філологічні науки мають рубрики: “Фольклористика”, “Літературознавство”, “Мовознавство”. У фольклорній розвідці С. Маховської “Міфологічна семантика традиційної народної іграшки” зосереджено увагу на витоках і семантиці народної іграшки українців. Пріоритетними розділами розвитку журналу є “Рецензії та огляди”, де публікуються рецензії й монографії, огляди книжок, і “Хроніка та інформація”. Хроніка наукового життя — це аналіз наукових заходів, що відбулися в Україні або за її межами, але з проблем українознавства. Журнал “Мандрівець” відслідковує основні віхи наукового життя, надає сторінки для публікацій науковців як для апробацій результатів дисертаційних досліджень, так і для рецензій, оглядів книжок і аналітики наукового життя (конференцій, пленумів, семінарів, “круглих столів”). Крім того, на базі редакції науковці зможуть надрукувати власні монографії, довідники, посібники й словники.
Малі міста України · “Наше місто прекрасне і вічно молоде”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

лися сміливці, які неодноразово нападали на зайд, відбиваючи в них ясир. А тому, що острів був густо вкритий заростями лози й калини, по яких вився хміль, його й назвали Хмільником. Перша письмова згадка про Хмільник датується 1362 роком. Тоді, зібравши чимале військо з литовців, росіян, українців і білорусів, литовський князь Ольгерд біля річки Синя Вода, як пише літописець, розгромив вщент татарські орди братів Котлубуга, Качибея і Дмитра, яким належало Поділля. Він оволодів Хмільником.
Малі міста України · “Наше місто прекрасне і вічно молоде”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

ЄВРОПЕЙСЬКОГО РІВНЯ

Олесь ДМИТРЕНКО Фото автора Українське місто Хмільник — одне з найстаріших на Поділлі, воно розташоване на невеликому острові, що утворився двома рукавами Південного Бугу. Географічне положення визначило історичну долю міста. На тому острові, що за шість кілометрів від “Чорного шляху”, де рухалися татарські орди, залишаючи за собою страшні сліди насилля і руйнувань, за стародавніми народними переказами, жили й переховува- 1434-го Хмільник перейшов з-під влади литовців до поляків і став центром Хмільницького староства й частиною Подільського воєводства. 1448 року місто одержало Магдебурзьке право, тут почали розвиватися ремесло, торгівля. Виникли шевські, кравецькі та інші майстерні. 1534 року за наказом польського короля місто обнесли кам’яним муром із баштами. Викопаний канал між Південним Бугом і його притокою Постушею надавав центру міста острівного положення. 1603-го в Хмільнику збудували перший костьол. Національне гноблення змушувало бідноту тікати до козаків, підніматися проти шляхти. У період визвольної війни українського народу (1648—1654 рр.) повстанські загони хмільничан приєднувалися до військ Богдана Хмельницького. Місто не раз ставало ареною боїв між російсько-українськими і польськими військами, а згодом польськими і турецькими, було спустошене. Турки хазяйнували в місті з 1672 до 1699 року, укріпили замок, побудували мечеть — восьмигранну споруду, в заростях річки прорили ходи. До речі, за надзвичайну архітектуру та релігійну толерантність стару частину міста нині називають “маленьким Єрусалимом”. 1699-го Хмільник знову відійшов до Польщі, 1798-го разом з іншими містами Поділля був приєднаний до Росії. 1804 року Хмільник став позаштатним містом Літинського повіту Подільської губернії, яким і був до Жовтневої революції. Нині Хмільник широко відомий в Україні й далеко за її межами як бальнеологічний курорт. Про унікальні лікувальні властивості місцевих вод здавна ходили легенди. Наприклад, така. В одного польського багатія дочка хворіла на ревматизм. Ліки не допомагали. А її служниця так і сяяла здоров’ям. Магнат звернувся до служниці з проханням розповісти таємницю її здоров’я. Та порадила набрати води з чудодійної кам’яної криниці в лісовій гущавині за Хмільником. Сталося диво — дочка одужала. Та жадібний магнат наказав засипати криницю, щоб ніхто не міг нею скористатися. 1934 року в Хмільник із Києва запросили гідрогеологічну експедицію, щоб знайти питну воду в центрі старого міста. Видобута з глибини 65 метрів вода була несмачною, жорсткою, солонуватою. Виявилося, що в ній міститься радон, а крім того — ледве не вся таблиця елементів Менделєєва, дуже багато корисних мікроелементів. За хімічним складом цілющі води з радонових джерел Хмільника можна порівняти з водами грузинського курорту Цхалтубо або російського Білокуриха. Цілющий вплив на організм людини має і торф’яна грязь із родовища Війтецьке, що за 5 км від Хмільника, а також клімат, який за санітарно-гігієнічними нормами відповідає “зоні комфорту”. Нині місто стає одним із найкращих курортів Європи.
Малі міста України · “Наше місто прекрасне і вічно молоде”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

ПЕРЕДПЛАТА–2010 Ви — зі “Словом Просвіти”, бо це — ваша газета!

Відділ культури Сергій КЛИМКО 279-49-47 Відділ просвітянської роботи Надія КИР’ЯН 270-55-57 Відділ коректури Олена ШУЛЬГА 278-63-69 Комп’ютерна верстка Ірина ШЕВЧУК Олег БЕССЬКИЙ 278-63-69 Інтернет-редактор Євген БУКЕТ 279-39-55 Черговий редактор Сергій КЛИМКО 09050
Малі міста України · “Наше місто прекрасне і вічно молоде”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

Текст пошкоджено під час розпізнавання — читайте сторінку оригіналу

ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА «ПРОСВІТА» імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р. Ше ф-р ед ак т о р Павло МОВЧАН 50 грн 34 коп. 25 грн 77 коп.
Малі міста України · “Наше місто прекрасне і вічно молоде”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

АНОНС

Го ловн ий ре да кто р Любов ГОЛОТА Р ед к оле г і я Любов ГОЛОТА (голова), Ярема ГОЯН, Павло МОВЧАН, Олександр ПОНОМАРІВ, Іван ЮЩУК Заступник головного редактора Петро АНТОНЕНКО 279-49-47 Заступник головного редактора з виробничих питань Наталія СКРИННИК 278-01-30 (тел/факс) Відповідальний секретар Ірина ШЕВЧУК 13 грн 71 коп. 4 грн 77 коп.
Малі міста України · “Наше місто прекрасне і вічно молоде”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

Поштовий індекс — 30617, сторінка 60 в “Каталозі”

Бухгалтерія 279-41-46 А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10EБ, м. Київ, 01001 EEmail: slovo_prosvity@ukr.net http://slovoprosvity.org.ua Видрукувано з готових фотоформ на комбінаті “Преса України” у середу. Зам. № 3301250 Наклад у грудні — 17500 Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617 Передплатна ціна, враховуючи поштові послуги: на місяць — 4,77 грн. на 3 місяці — 13,71 грн. 4 820095 780016
Емблема «Просвіта»Просвітянин