Основний Закон · “Воля — мірило самостійної сили людини й народу. Будьте самостійною силою, а не знаряддям чужої сили”. Пантелеймон Куліш · с. 11сторінка оригіналу ↗
НАЦІОНАЛЬНА ІДЕНТИЧНІСТЬ І ГРОМАДЯНСЬКА ВОЛЯ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА
Слово Просвіти, №50 за 2009 рік
Олександер ШОКАЛО
Преамбула проекту Закону України “Про внесення змін до Конституції України” починається тезою: “Український народ — громадяни України всіх національностей”. Ще у квітні 2008 р. Наукова рада з проблем міжетнічних відносин і етнонаціональної політики при Президії НАНУ зробила висновок про її помилковість (хоч натомість запропонувала не краще — “народ України”). Ця хибна теза повторює відповідне твердження з чинної Конституції, яке дезорієнтує нашу суспільну свідомість уже 13 років поспіль, і його нав’язують нам і надалі. Чи це самі законописці отуманіли від теоретизувань про “громадянське суспільство” та “політичну націю” в Україні? Чи сторонні сили намагаються сформувати в Україні в ХХІ столітті модерну політичну спільноту під декларативною назвою “Український народ”? У Конституції СРСР аналогічною тезою декларували формування “радянського народу” — політичної нації як конгломерату всіх національностей, які проживали на території Радянського Союзу. Нині Радянський Союз прийнято називати імперією. Імперія, маючи відповідну великодер3 жавницьку ідеологію — систему політичних орієнтирів, заснованих на імперській док3 трині захоплення територій і підкорення на3 селення, сама формує своє пожиточне сус3 пільство. А самостійна нація з відповідною державницькою ідеологією — системою духовно-соціально-правових орієнтирів, заснованих на національній традиції культурної самоорганізації, сама творить власною політичною волею свою національну державу. У цьому — принципова різниця між інтернаціональною імперією й національною державою. Який же тепер експеримент задумали провести в Україні? У паспортах громадян України вже немає запису національності — відсутні правові підстави для національної самоідентифікації. Тепер завуальовано прибирають із паспорта держави — Конституції України — саме поняття корінного народу. Лишилось винародовити українців, а на їхній кореневій основі вивести гібрид космополітів, яким байдужі доля української землі й доля культурної традиції корінного народу, сам український народ і його національний дух. Руйнівний процес уже триває: з України витурено близько 8 млн соціальних вигнанців — нелегалів на заробітки у світ, а в Україну запущено майже таку саму кількість нелегалів із цілого світу. В нинішній Україні соціальне єство неповне, й відсутній саме середній клас, який мав би бути джерелом самостійної сили суспільства, здатного творити національну державу. Натомість компрадорська влада в задекларованій “суверенній і незалежній, демократичній, соціальній, правовій державі” проводить соціальний експеримент: формує пожиточне суспільство — безетнічну політичну націю під уніфікованою назвою “Український народ”. Заголовна теза “Український народ — громадяни України всіх національностей” із названого законопроекту задекларовує “Український народ” як етнополітичний конгломерат і одразу вилучає з політичного життя “український народ” як етнокультурно-духовну спільноту, титульну, корінну націю — базовий націєтворчий і державотворчий чинник. Політичний чинник одразу починає превалювати над культурним. А незріла політична свідомість руйнує духовні засади культури — системи самоорганізації, саморозвитку, самореалізації (другого, духовного, народження) індивіда й народу (нації) як збірної особи. Тільки на засаді національної культури можливий розвиток національної політики — системи забезпечення суспільного ладу. Нагадаю серйозне застереження видатного українського вченого-економіста й політичного діяча Михайла Туган-Барановського (1865—1919): “Політика ніколи не може бути вищою від рівня культури”. Політизація культури призводить до профанації всього розмаїття виявів культурного життя, заснованого на самоорганізації. Японці в ось якій філософемі сформулювали принцип творення національної держави на основі культурної самоорганізації: “Душа народу створює державу”. А перший і найвидатніший український філософ права Памфіл Юркевич (1826—1874) створив цілісну філософську систему національного державотворення на засаді національного права як явища національного духу: “Право — явище національного духу, історичного характеру народу та одвічної ідеї правди… Національний дух є джерелом права і вищим законодавцем”. П. Юркевич обґрунтовує надзвичайно актуальне нині переконання, що “дух народу виявляється в його законах через моральність влади”. Отже, якщо влада аморальна, то “дух народу” не виявляється в законах. І якщо уніфікований “Український народ” чи абстрактний “народ України” позбавлений національного духу, то такий псевдонарод не матиме й свого права, а Україна не стане правовою державою. Та попри все, український народ був, є й буде корінною етнокультурно-духовною спільнотою на своїй питомій землі й основним державотворчим чинником України як національної держави, хоч би які політичні експерименти над ним проводили. Іншому на цій хлібородній землі не бувати, хоч би як комусь хотілося змінити природно-історичний процес. Саме сакрально-природне наймення Україна визначає психотип і духовний тип людей, самонаймення й національну державницьку ідею корінного народу, який зберігає й примножує самостійну силу своєї самоорганізації за законом Усеєдиного Життя. Українці є домінантним титульним етносом в Україні, становлячи 78 % українського суспільства. Корінний український народ (нація) — об’єднавчий чинник для всіх прийшлих. На засадах культурної традиції українського народу й на загальнолюдській моральній основі формується українське суспільство. Українське суспільство — різноетнічне, соціальноEполітичноEправове самоутворення з громадянською ідентичністю. Український народ (нація) — моноетнічне етнокультурноEдуховне ядро цілісного українського суспільства з національною ідентичністю. Суттю української національної ідентичності є духовний тип української людини з первинністю серця — провідним чинником морального життя. Моральність і духовність — основний зміст життя українців на засаді питомої природно-культурної традиції. Бо саме духовність наповнює вищим сенсом індивідуальне життя людини й весь життєвий простір народу. Абстрагування від моральності й духовності призводить до винародовлення. Причиною нинішньої суспільної кризи в Україні стала відірваність від духовної традиції питомої культури й імітація західної фінансової цивілізації. Передусім зазнає руйнівних цивілізаторських впливів система традиційної етнопедагогіки й освіти — джерельна основа самоідентифікації народу (руйнівна дія Болонського процесу на українську освіту стала вже очевидною). Національна ідентичність в Україні перебуває не тільки під уніфікаційним натиском ліберальної космополітичної фінансової цивілізації, а й під нівеляційним тиском агресивної російської імперської “православної цивілізації”. В українського народу, як і в представників інших народів, власна етнічна (національна) ідентичність з осердям духовного типу, хоч би де вони жили. Етнічний соціум завжди лишається духовно-природною, етнокультурною, мовнопсихологічною реальністю, й представники його через етнічну самоідентифікацію відчувають і усвідомлюють себе невід’ємною частиною свого народу. Кожен представник титульної нації й етнічної складової українського суспільства повинен мати право вільно підтверджувати свою національність записом у паспорті громадянина України. А держава зобов’язана гарантувати це право всім етнічним складовим і на цій підставі — й представництво в органах державної влади всім національним меншинам у рівних із титульною нацією пропорціях. Де тепер місце українцям, але не громадянам України? Об’єктивно лишаючись частиною українського етнічного соціуму, закордонні українці (їхній статус визначено відповідним Законом України), за Конституцією, тепер не належать до “Українського народу”, бо не є громадянами України. Де-юре вони справді не належать до соціально-політично-правової спільноти українського суспільства, але до українського народу як етнокультурно-духовної спільноти вони належать де-факто. Тож який сенс етнічним українцям за межами України ідентифікувати себе з конгломератним “Українським народом” чи з абстрактним “народом України”? А чужинцям у нас варто тільки набути українського громадянства, як вони одразу стають “українським народом” або “народом України”. Етнічна чи національна ідентичність (то3 тожність) — це волевияв самостійної сили духу народу, нації як збірної особи через ін3 дивідуальні волевияви людей. Осердям ет3 нічної, національної самоідентифікації є ду3 ховний тип людини як сукупність стабіль3 них етнопсихічних якостей — провідна си3 ла духу особи в її серці. Серцем людина єд3 нається з усім рідним — землею, родиною, родом, народом, знаходячи природно-мо3 ральну основу для прагнення душі жити, а розумом, надто позбавленим сердечної ос3 нови, спрямовується у світ і переважно пристосовується, адаптується до чужого. Тепер постає питання щодо задекларованого в Конституції України “збереження генофонду Українського народу” як обов’язку держави. Виходить, держава зобов’язана зберігати генофонд конгломерату за рахунок винародовлення корінного народу? Зупинити винародовлення українців і політичні спекуляції на мовно-національних питаннях та забезпечити відтворення українським суспільством власної самостійної сили і його саморозвиток на цій основі можна лише, узаконивши в Конституції України: ключове правове поняття Українське суспільство — різноетнічна громадянська цілісність, сконсолідована довкола моноетнічного ядра корінного українського народу (нації); основоположне поняття традиційного українського права Воля — мудре рішення, яке усвідомлено приймають усі громадяни й яке стає дієвим законом для кожного громадянина в єдності його прав та обов’язків; світоглядне поняття Українська державницька ідеологія — система духовно-соціально-правових орієнтирів життя Українського суспільства на заса-
Фото Ксенії Гладишевої дах української культурної традиції й загальнолюдської моральності. Суть моральності — в досягненні людиною моральної зрілості в триєдності істинного думання, правдивого висловлення й праведного діяння, на основі чого й відбувається друге, духовне, народження людини в системі своєї питомої культури. Кожна людина й народ повинні мати власну моральну опору в духовній волі свого серця й моральній дієвості свого розуму. “Воля — мірило самостійної сили людини й народу. Будьте самостійною силою, а не знаряддям чужої сили”, — цей моральний імператив П. Куліша є ключем до осягнення суті людського життя. Людина має самостійну силу, коли керується прагненням душі жити й здійснює свою життєву програму — духовну мету. А коли послуговується тільки потребами організму, вона приймає засіб за мету й легко стає знаряддям чужої сили. Люди, які залежать від шматка хліба в прямому й переносному значенні, гублять самостійну силу й життєву програму своєї душі. Збірна особа народу, як і людська особистість, забезпечує собі гідне життя самостійною силою душі, серця й розуму. Вищу індивідуально-спільнотну мету концентрує ідея суспільного ладу (національна державницька ідея) — програма життя українського суспільства на основі культурної (духовно-господарської) традиції корінного народу з провідними світоглядними орієнтирами національної державницької ідеології. Тільки національна державницька ідеологія забезпечує ціннісні духовно-соціально-правові орієнтири для кожного громадянина й цілого українського суспільства в здійсненні життєвої програми індивідуальної й збірної душі в системі національної політики — управління суспільством і державою. Українське суспільство здатне досягти соціального порозуміння й згармонізувати своє життя з природним середовищем України через мову корінного народу — систему природних акустичних і духовно-смислових вібрацій, які уладовують життєвий простір цілого суспільства. Тільки система мови корінного народу в статусі державної забезпечує міжетнічне громадянське порозуміння й творення системи суспільного ладу. Держава повинна забезпечувати всебічний розвиток і повноцінне функціонування української мови як державної й міжетнічного спілкування в політичній та всіх інших сферах суспільного життя на всій території України й гарантувати вільний розвиток і культурне функціонування мов усіх національних меншин. Та функціонування мови, крім культурно-політичного аспекту, має ще й моральний аспект. Мова, надто державна, стає реальною моральною суспільною силою, коли мовці утверджують правду своїх слів праведними діями. Тільки державницька ідеологія, дієва державна мова й воля (дієва правова свідомість) сконсолідованого українського суспільства здатні об’єднати всіх українських громадян на батьківщині й за кордоном, а також закордонну частину українського етнічного соціуму в інтересах України всупереч запроданству компрадорів. А на збірну особу українського народу з його консолідуючою волею національного духу покладається висока місія об’єднати все українське суспільство в цілісну соціально-політично-правову спільноту, яка й витворить власною громадянською волею питому політичну систему суспільного ладу — Українську державу.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
