Читацьке віче · “Ленін був замовником Голодомору в Україні”. · с. 7сторінка оригіналу ↗
УКРАЇНСЬКИЙ РАХУНОК (гіркий спомин)
Слово Просвіти, №50 за 2009 рік
По-третє, він хотів, щоб Росія стала джерелом світової революції й організував Інтернаціонал, а також фінансову підтримку всіляких зарубіжних рухів з комуністичною орієнтацією. Засобом для досягнення цих бажань обрав знищення всіх непокірних. З цією метою він спочатку створив Надзвичайну комісію (НК), поставивши на чолі свого вірного послідовника Фелікса Дзержинського. НК була серійним убивцею, тобто вбивала сотнями на день. Вона стояла і над іншими каральними органами, які було створено пізніше, а також над створеною більшовиками армією. Ленін дуже любив винищувати людей і завжди дорікав своїм підручним за м’якотілість. Ось один із прикладів його діяльності. Організовуючи пограбування церков і монастирів, він 22 березня 1922 року дав вказівку Політбюро: “Изъятие ценностей должно быть произведено с беспощадной решительностью, безусловно, ни перед чем не останавливаясь, и в самый кратчайший срок. Чем большее число представителей реакционной буржуазии и реакционного духовенства удастся нам по этому поводу расстрелять, тем лучше. Надо именно теперь проучить эту публику так, чтобы на несколько десятков лет ни о каком сопротивлении они не смели и думать”. Звертаю увагу на слово “удастся”. Він учив розстрілювати не лише вимушено, а шукати підстави, щоб розстріляти. Організовував виконання цих постанов вождя генсек партії Йосип Сталін. Колективізацію селян запланував Ленін. Виступаючи на нараді делегатів комітетів бідноти центральних губерній 8 листопада 1918 року, він сказав: “Делёжка хороша была только для начала. Она должна была показать, что земля отходит от помещиков, что она переходит к крестьянам. Но этого недостаточно. Выход только в общественной обработке земли. Коммуны, артельная обработка, товарищества крестьян — вот где спасение от невыгод мелкого хозяйства, вот в чем средство поднятия и улучшения хозяйства, экономии сил и борьбы с кулачеством, тунеядством и эксплуатацией”. Розпочати активну колективізацію Ленін 1918 року не міг, бо йшла громадянська війна. А селяни потихеньку почали господарювати на власній землі. Після війни в Росії і в Україні відбулося багато селянських повстань проти більшовицької влади, яка силоміць відібрала у селян плоди їхньої праці. І більшовики змушені були встановити фіксований податок. Селянам стало жити краще, і з часом у переважної більшості з’явилися корови, коні, сільськогосподарський реманент. Селянство зводило будинки, господарські споруди. Незаможними залишилися ледачі. Ленін помер 1924 року. Кілька
Петро ТИТАРІВ, онук жертв Голодомору, український націоналіст, м. Київ
1952 рік… Квітнева пора в степовому селі Кіровоградщини, що розташувалося трьома вулицями на схилах балки. Городи, обмежовані кущами і вербами, збігають в берег, де тече весняна вода. На другій вулиці в хаті, де замість городу — великий двір, лунає шкільний дзвоник, його завжди чутно на все село. На двір вибігає галаслива дітвора сільської початкової школи. І раптом стихає… бо через балку, з двору, де росте найбільша в селі груша-дичка, чуються жіночий крик і людський гамір. Прудконога дітвора за мить була вже там, в центрі подій, що стривожили село. Біля дверей хати — “хозяйка двору” Зайцева в шкірянці, в якій, мабуть, і спала. На драному солом’яному даху стояв Павло, житель села з 1941 р., зі сніпком житньої соломи в руках. Серед подвір’я — Павлова жінка Марія з двома малими дітьми на руках, звертаючись до чоловіка на даху, питала, що він робить. На дворі, навколо груші-дички, зібралися вільні від роботи селяни, спостерігаючи за перебігом подій. Уже не лише до чоловіка, а й до них говорила Марія: “Ця хата вкрадена, ця жінка Зайцева приїхала в село 1933 року й вкрала цю хату, а діда й бабу, опухлих від голоду, з комсомольцями винесла під цю грушу-дичку — тут вони і померли. Мій дід ніколи не брав гріха на душу, не візьмеш і ти! Злазь!” Селяни схвально гули на сказане Марією, а Павло, відвертаючи очі, злазив по драбині. Марія з переможним виглядом пішла з двору. Слідом ішов Павло, вголос докоряючи собі… Йшли вони вулицею мимо сільського кутка з десятка хатів, що в 1932— 33 рр. опустіли і стали колгоспними кормокухнями, телятниками, курниками… А в тому, що хати стали пустками, винна “чужа” Зайцева з місцевим комсомолом. Далі сім’я пройде мимо двору, де весною 1933 р. чоловік з жінкою з’їли своє дитя. А навпроти їх ще живе комсомолець, що вигріб в сусідів 1932 р. все їстівне… 1953 р. зв’яже собі петлю й повисне над помийним свинячим коритом. А тоді пройдуть мимо клубу, що в добротній селянській хаті, теж украденій, від якого по-партійному хоронили і ще будуть хоронити… кара Божа! — місцеву партію. Комсомол задавлених петлею, чахоткою, бурячихою. В процесіях з червоним стягом в руках і “завклуба” — на чолі… Цей день в дворі вкраденого дому, на мертвій вулиці, в селі Павла і Марії став Днем спомину селян про пекло 1932—33 рр. Всі, хто їх чув, бачив, запам’ятали на все життя. Згодом “партія Зайцевої” намалює карикатуру на багатодітну Марію — квочка, з-під крил якої виглядають діти… Карикатура, обсиджена мухами, кілька років висітиме в конторі. Один куток, одна вулиця, а в селі їх три, і на кожній — свої “горбунови”, “будьки”, свої канібали. Ще багато живих свідків ось таких “картинок з минулого”. Не мовчімо! Мій дід Іван Кравченко, по-вуличному Чорний Іван з 1933 закликав мою пам’ять про замучених… А їхнім катам ганьба! На віки вічні!
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
