Пам’ять · “Виховати сміливого українця, який матиме за честь боронити людські права й національні інтереси”. · с. 3сторінка оригіналу ↗
ФРОНТ ЗАХИСТУ УКРАЇНСЬКИХ ІДЕАЛІВ
Слово Просвіти, №50 за 2009 рік
Наталія АНТОНЮК Фото Олеся ДМИТРЕНКА Діяльність “Меморіалу” важко переоцінити у контексті формування історичної свідомості українського народу. Проголосивши своїми статутними завданнями збереження пам’яті про політичні репресії в УРСР і здійснення правозахисної діяльності, ця громадська організація — приклад служіння Україні. Результати дослідницької роботи “Меморіалу” — десятки публікацій, віднайдені тисячі архівних документів, участь у створенні музею історії, присвяченого жертвам Голодомору в Житомирі, у відкритті музею Василя Стуса в Донецьку, розв’язанні проблеми збереження фресок Алли Горської, встановлення пам’ятника Василю Стусові у Вінниці тощо. “Меморіал” влаштовував документальні виставки репресованих художників Алли Горської, Віктора Зарецького, Володимира Куткіна, Веніаміна Кушніра, Опанаса Заливахи, Галини Севрук, Людмили Семикіної та ін., вечори пам’яті репресованих діячів культури, літератури, науки, виступи в школах, інститутах, участь у радіо-й телепередачах. За сприяння “Меморіалу” знято фільми й телевізійні передачі про Голодомор, НКВС, Биківню, Соловки, Сандармох, поневіряння українських дисидентів та репресованих письменників тощо. І це — лише одна грань діяльності, яку проводить товариство з 1989 року. Звітне слово про “Меморіал” виголосив його незмінний голова, народний депутат України п’яти скликань, поет, режисер, правозахисник Лесь Танюк. З нагоди 20-річчя створення організації з письмовим вітанням до урочистого зібрання звернувся Президент Віктор Ющенко. “Глибока повага товариству “Меморіал”, усім вам, шановні друзі. Бажаю доброго здоров’я, невичерпного натхнення й нових досягнень в ім’я Батьківщини”, — ідеться в привітанні, яке зачитав заступник глави Секретаріату Президента України Юрій Богуцький. Ющенко зазначив, що товариство “Меморіал” стало виявом національної волі українців до подолання тоталітарного колоніального режиму й відновлення власної держави. Президент вважає, що зараз “Меморіал” — одна з найбільш шановних і впливових організацій країни; дякує членам товариства за значну дослідницьку роботу, за допомогу колишнім політв’язням і репресованим, за просвітницьку діяльність і виховання підростаючого покоління в дусі патріотизму. Глава держави висловив упевненість, що Україна, яка постраждала від тоталітаризму, обов’язково повинна засудити радянський режим і правлячу тоді Комуністичну партію за злочини проти українців. Він переконаний, що попри всі труднощі, українці відроджуватимуть національну пам’ять й історичну справедливість. “Меморіал” вітали його засновники — національні творчі спілки, відомі політичні діячі, поети й правозахисники. Художник-шістдесятник Василь Перевальський сказав про традиційну “куцість” деяких українців: “Ми ще продовжуємо встановлювати пам’ятники катам, зокрема Леніну. Тому позиція “Меморіалу” повинна бути наступальнішою, жорсткішою. Сподіваюся, сучасна молодь не залишиться байдужою, а приєднається до спільної боротьби за українську ідею”. Тему наполегливості й утвердження національної свідомості продовжили Мирослав Попович, академік НАН України, директор Інституту філософії ім. Г. С. Сковороди, Роман Круцик, голова Київської міської організації “Меморіалу”. Микола Жулинський, директор Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка, академік НАН України сказав: “Меморіал” — фронт захисту українських ідеалів. Багато українців, на жаль, ще й сьогодні не знають історичної правди, тому завдання товариства — поширювати правду і викорінювати помилкові уявлення народу про минуле”. На потребу мобілізації народних сил звернув увагу Іван Драч: “Якщо не зробимо національного парламенту, то не буде з нас ніякого толку”. Дмитро Павличко зазначив, що витоки національної меншовартості — в нашій історії: “На суспільні процеси треба дивитися глибше. Так, ми були частиною російської імперії, однак хіба далеко відійшли від того часу? У Дніпропетровську міська рада прийняла постанову, в якій ідеться про те, що на території міста офіційною мовою є російська. Розпорошились наші сили… Варто знати, що неорганізований народ нічого не може зробити, натомість маленька організована група олігархів уже захопила українські цінності”. Друга частина вечора — святковий концерт — розпочалася з голосу Василя Стуса. Поет читав: “Не побиваюсь за минулим”. Потім гості переглянули фраґмент фільму “Просвітлої дороги свічка чорна”. Про страшні події української історії — трагедію в селищі Биківня співав Теодор Кукуруза, а Кость Гільченко презентував пісню “Голодомор”. Завдяки пластичним етюдам “Протистояння”, “Нескореність”, “Безсмертя”, які майстерно виконали артисти Театру сучасної хореографії “Сузір’я Аніко”, присутні переконалися, що в танці можна висловити найтонші почуття. На вечорі також виступали сестри Тельнюк із піснями “Жертва” й “Прощай, Україно”. Також присутні могли насолодитися віршами Василя Стуса у виконанні Галини Стефанової, Євгена Нищука, Андрія
Микола Жулинський і Лесь Танюк голосують за встановлення пам’ятника Василю Стусу
Бурлуцького і Тетяни Михіної. Наостанок Камерний хор “Київ” виконав твір “З нами Бог”. Справді, Боже благословення супроводжує діяльність Українського добровільного культурно-просвітницького правозахисного благодійного товариства “Меморіал” імені В. Стуса, бо члени цієї організації служать національній ідеї, Україні. Пропонуємо інтерв’ю з Лесем Танюком, який розповів “Слову Просвіти” про роботу “Меморіалу”, плани і поділився своїми переживаннями за долю України. — Лесю Степановичу, розкажіть про створення “Меморіалу”. — “Меморіал” ім. В. Стуса не міг не народитися — на тлі аморалізму радянської системи людиноненависництва, а над усе — на тлі її параноїдального імперського синдрому. Після наших акцій стосовно заборони КПРС-КПУ, після підготовленого мною проекту Закону про люстрацію, а особливо після створення Всеукраїнського комітету з підготовки суду над КПРС-КПУ за злочини тоталітаризму “Нюрнберґ-2” на “Меморіал” ім. В. Стуса, на Всеукраїнське товариство політв’язнів та репресованих, на провідників Руху і на кожного, хто очолював ці структури, обрушилася злива провокацій, фальшивок, політичних наклепів, у яких, крім принципово “червоних”, узяли участь і “побратими”, кар’єрні братчики, які виявилися потім, коли правда перемогла, або політичними блукальцями, або псевдодемократичними мародерами української незалежності. На оборону “Меморіалу” стали його чільні засновники В’ячеслав Чорновіл, Микола Руденко, Генріх Алтунян, Льоля і Надія Світличні, Іван Гель, Опанас Заливаха, Семен Глузман, Михайлина Коцюбинська, Мирослав Маринович, Ніна Смужаниця, десятки майстрів літератури, театру, кіно — гроно шістдесятників. Ви добре розумієте, що “Меморіалові” не 20 років. У його жилах тече кров повстанців ОУН-УПА,
кров розіп’ятих на хрестах і закатованих у підвалах ЧК, кров розстріляних на Соловках і Магаданах, чорна кров українського Голодомору і жовто-блакитна кров української культури. Найяскравіший спалах українського вогню — шістдесятники, тому “Меморіал” фактично народжений 50 років тому в Клубі творчої молоді, який започаткував тоді процес реабілітації правдивих українських цінностей і правдивих українських героїв. — Якщо говорити мовою статистичних даних, що “Меморіал” здійснив протягом останнього часу? — Не звітуватиму про зроблене — обсяг надто великий. Наведу кілька цифр: це 39 вечорів пам’яті, виставки документів, художніх творів, самвидаву (64 загальних, 128 реґіональних), 16 всеукраїнських, 8 міжнародних і 12 реґіональних конференцій та симпозіумів; сім з’їздів, юридична і соціальна допомога репресованим, законодавчі акції, понад 100 фільмів і стільки само телепрограм. Зараз у Національному музеї літератури проходить виставка графіки, живопису, скульптури, кераміки з колекції Музею шістдесятників, яку підготував Микола Плахотнюк. Нарешті, це наші книжкові видання, серед яких 358 назв: перша — “Голод-33” Володимира Маняка, остання — “Дем’янів лаз” Романа Круцика. — Українська незалежна держава і “Меморіал” — майже однолітки. Чи є між ними дружня підтримка, взаємодопомога? — Держава за 20 років не виділила “Меморіалові” жодної копійки, хоч на це були розпорядження, укази… Єдина допомога: коли товариство почало влаштовувати поїздки на Сандармох, то нам посприяв Президент України. Одного разу ми поїхали на місце розстріляної еліти із Главою держави. Є два укази Президента України, що треба допомагати таким товариствам, як наше. Однак рішень не виконують, а спонсорів на захист прав людини немає. Усю роботу проводять самотужки небайдужі українці, які ніколи не сходили з барикад, завжди були в обороні України, на Майдані української незалежності, яких поєднала українська національна ідея. Репресовані — люди немолоді, число їхнє щороку меншає. Але на їхнє місце в “Меморіал” приходить молодь, якій ця проблема болить не менше, ніж першопрохідцям. Не болить хіба київській бюрократії, яка ніяк не відважиться “зняти” Леніна або встановити пам’ятник Стусові там, де був Петровському, бюрократії, яка всупереч Указові Президента, досі не знайшла коштів на музей шістдесятництва на вулиці Гончара, 33, де вже розташований музей-кабінет Чорновола і фонд його імені, яким керує Атена Пашко. Цей будинок треба повністю передати шістдесятникам. Якби була допомога держави, ми могли б видати близько 100 томів у справах суду над КПРС-КПУ за матеріалами 240 громадських судів, які провели в усіх областях України. Злочини проти людства і людяності не мають строку давності, й
“Нюрнберґ-2” для виживання людства — необхідний, неминучий. — Лесю Степановичу, які пріоритети у подальшій роботі товариства й чим зараз займаєтеся? — Віднедавна робота товариства “Меморіал” імені Василя Стуса зосереджена на видавничій діяльності, юридичній допомозі людям і освітній пропаганді. Зокрема поширюємо диски для шкіл про репресованих, Сандармох, Голодомор. “Меморіал” першим почав друкувати літературу з цієї тематики. Я видав монографію про репресований український театр “Мар’ян Крушельницький”, над якою працював сорок років; її висунуто на Шевченківську премію. Завершив цикл “Народження і розстріл шістдесятників” (1956— 1966). Це 14 томів, які закінчуються арештами української інтелігенції. Переплетені щоденники вже давно стоять на полицях, проблема лише в тому, щоб знайти кошти для друку. У цих щоденниках — тогочасний самвидав, письменницькі авантюри, протоколи, багато документального матеріалу, якого ніде немає тощо. Крім того, на сторінках щоденників є список репресованих: майже 9 тисяч імен — до 1990-х рр. Видання розраховане на 60 томів. — Який курс має взяти Україна, щоб виховати справжнього українця? — Ми з ідеологічної доби перескочили в добу меркантильну, де немає жодної ідеології. З українців, вихованих на духовних цінностях, сьогодні вибивають моральність, щоб зробити їх туземцями на власній землі, аби їм легше було сплавляти чужі цінності, товари, ідеологію. Виростає нова генерація, яка хоче бути справжніми українцями. Та перед нею стільки спокус, стільки реклам “солодкого життя”, що вона не може дорівнятися до шістдесятників, які не мріяли про матеріальне збагачення, а віддано працювали на благо народу. Ми в ті часи, попри всі переслідування, мали внутрішню рівновагу, бо знали, що національна ідея — сенс нашого життя, все інше — другорядне. Сучасна молодь тягнеться до національного, але їй ще хочеться збагатитися. Це нормально. Але за це доводиться часом платити власною несвободою, залежністю від того, хто дає гроші. У такому разі недалеко й до традиційної старшини, яка в скрутні хвилини здавала Україну й обирала маєтки. Якщо раніше люди боялися КПРС, КПУ, КДБ, у державі панувала атмосфера страху, то тепер бояться, що не зможуть забезпечити родину, що продажний суд їх засудить, бо гроші — всьому голова. Україні потрібен могутній ривок уперед, повна заборона позаморальності, що панує на телебаченні, в пресі, в суспільстві. Зараз треба освітити людину зсередини моральними принципами, щоб вона не боялася власної тіні, виховати сміливого українця, який матиме за честь боронити людські права й національні інтереси і матиме право сказати: Душу й тіло ми положим За нашу свободу! І покажем, що ми, браття, Козацького роду!
7 грудня в театрі імені Івана Франка на урочистому вечорі, присвяченому 20-й річниці створення Українського добровільного культурно-просвітницького правозахисного благодійного товариства “Меморіал” імені Василя Стуса, зустрілися горді й нескорені сини України.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
