Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗
ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ТИЖНЕВИК 50 (1329), 18 — 24 грудня 2025 ЯРОСЛАВА Виборюючи право на сонячне світло РІЗНИКОВА
Слово Просвіти, №50 за 2025 рік
Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України
Знову в Харкові. Сучасна поетка Наталія Дзюбенко-Мейс у збірці «Сковорода» напише про цю мотивацію так: «…Пора позбирати розсипані зерна Прарозуму Сковороди». Очевидно, саме таким є передусім етичний намір (обов'язок) тих, хто з українського «звідусіль» зібралися в Харківському національному університеті імені Григорія Сковороди на XІ Всеукраїнську (з міжнародною участю) науково-практичну конференцію «Під знаком Григорія Сковороди: зоряний час української культури». Після дивовижної виставки в древньому Переяславі народного художника України Валерія Франчука (70! картин) «Сад Божественних пісень», дух мислителя, що «творив Народ», цінності Сковородинівської Правди і Свободи вже витають, не перестаючи, в обпаленому війною, але вільному місті, що зростило багатьох славних велетів України.
Народини Григорія Сковороди 3 грудня.
«Слово Просвіти» внаслідок рашистських «блекаутів» змушено із запізненням доходити до свого читача. Однак ні тектонічні бурі в геополітичному обширі, ні часовий простір неспроможні зупинити його всеобіймаючий поступ, бо силомудрість, невгасимість слова і чину цього славного українського мужa – в позачассі. У своєму глибокому монографічному доробку «Біблійна герменевтика Григорія Сковороди» харківська професорка Наталія Левченко напише, що Сковорода навертає нас у той реальний світ, який є гармонійною взаємодією трьох видів буття чи трьох світів: макрокосму (всесвіту), мікрокосму (людини) і символічного світу (Біблії). А кожен світ складається з двох натур – видимої і невидимої, тварі і Бога. І починати слід із самопізнання – «пізнай себе». Проте нині в часи екзистенційного смертельного двобою з лютим московитом цього замало, а тому маємо пізнавати і керуватися більш «повнотілим» його принципом – «Кожен мусить пізнати свій Народ і себе в ньому».
Ця вічна істина розлого звучала впродовж двох днів (5-6 грудня) у Харківському Сковородинівському Університеті на ХІ щорічній Всеукраїнській науково-практичній конференції «Під знаком Григорія Сковороди: Зоряний час української культури». Цьогорічна тема — актуалізація української культурної традиції у стратегіях громадянського, національнопатріотичного виховання.
Хоча, насправді, її змістова частина в тій чи іншій мірі перебувала під безперервним «шахедним» та політичним упливом небуденних і далеких від логіки розуміння московських «переговорів», обрамлених уже звичним путінським скиглінням про «історію».
Цей світовий антихрист і злочинець знову торочить «своє» і вкотре на переговорах з американською стороною про «мир» розповідав байками. На цей раз вже окрім «Рюриковичів» мукав про Полтаву. А зять Трампа – Кушнер мав змогу наснажуватися черговими брехливими оповідками про «визвольну і праведну» місію цієї болотяної імперії часів Івана Мазепи.
Ні. Він не цитував «Думу» нашого державника:
Озьмітеся всі за руки… А за віру хоч умріте, І вольностей бороніте!
Зазвичай путін традиційно брехав як про минувшину, так і про будучину.
Нічого дивного, адже фальш, зварганена на кремлівській кухні людиноненависництва, лише нагадує про давню традицію конокрадства на московії. Спробуємо лише на мить заглянути в його смутну історію. Адже свого часу їхній іван грозний, коронуючись на царя, присвоюючи собі титул «римського імператора», у Константинопольській грамоті з 37 положень підмінив аж 35! За два роки до народження Сковороди (1720-го) петро І заборонив, утверджуючи імперську брехню, всі українські стародруки та саме друкування українською мовою, а 1753-го вийшла єкатєріненська заборона викладання українською в Києво-Могилянській Академії. 1769 року синод рпц заборонив український буквар… А верхом великої облуди і цинізму став день 4 грудня 1783 року, коли єкатєріна ІІ, воліючи прочитати історію росії, натомість отримала лише 5 байок (!) про цю великоординську деспотію, спричинивши створення «шуваловської комісії» з написання історії росії, яка діяла аж до смерті імператриці (1796). В основі їхніх історичних писань була мішанина, зварганена зі спалювання, знищення та заборон на все українське, починаючи з нашої сивої докняжої доби. Як писав в «Українській культурі» (1918 р.) Іван Огієнко: «заборонні укази (московії) сипались кожного року…».
Проте домінуючим вектором імперських писак була не тільки руїна й заборона, але передусім творення фальшивих міфів про свою «славну минувшину». А оскільки їхнє минуле видається досить мутним, сумним, краденим, у кращому випадку запозиченим, то позір (не орлиний) москвина вкупі зі звірячим оскалом (за Шевченком) завжди
…неситим оком За край світа зазирає, Чи нема країни, Щоб загарбать і з собою Взять у домовину. Тому, не маючи власної національної історії, а тільки загарбану імперську, їхній хижий вищир безперестану впирався в Україну. Гниле до скону від неправди нутро москаля скніло пєтро-єкатєріненським риком – Україну «к рукам прібрать». Фізично, духовно, ментально, мілітарно…
Нищення українства стало для них державною політикою, «національною» ідеєю. Ця незмінна субстанція буття «глубінного народа» незалежна від політичного чи ідеологічного устрою. Чи існує царат, чи сталінабад, чи рашистський путіноград. Бо все єство московитів завжди спрямовувалося задля єдиної мети – обдурити світ, видаючи за «благо» загарбання, вбивство, облуду. У цьому – ні дивини, ні новини. Особливо з ХVІ століття московщина намагалася повсюдно знищувати будь-які правдиві свідчення про свою темноту і баговиння, невігластво і дикунство, беручи свої витоки з «москви», що в перекладі з їхнього первородного язіка означало каламуть, затхлу воду. Звісно, що серед «своїх», які б дружили з правдою і писали істинно, майже не водилось. І лише чужинцям, яким доводилося певний час жити на московії, удавалося доносити до світу нелукавість, описуючи свої несусвітні вражіння, видаючи книги про достеменних московитів.
Ще 1591 року московщина вимагала від англійського уряду вилучити з обігу працю Флетчера, а пізніше організувала тотальне полювання на сатиричні і достовірні книги про них Керба, Рульєра, Дегомара, Кюстіна...
Єкатєріна ІІ навіть пропонувала
Вольтеру нечуваний для тих часів хабар (25 тисяч рублів), щоби той написав фальшиво-величальну історію про московщину. За період царювання миколи І виділялися сотні тисяч франків для французьких газетярів і журналістів, щоби ті «знешкоджували» вплив книги А. де Кюстіна «Росія у 1839 році» («миколаївська росія»), в якій автор писав, що кремль – це капище деспотизму, а цей загарбницький народ любить більше рабство, аніж свободу, плазуючи перед тираном. Брехню вважали чеснотою, а нечесаного «батюшку» вшановували вище Бога. Московити, пише він, створили з «руської культури», насправді, карикатуру культури, мавпуючи лише форми європейської культури.
Справді, нічого європейського
(окрім украденого українського) самі вони не сотворили. Адже головний археолог росії (уваров), розкопавши 7729 курганів (8-16 століття) на московських землях, так і не відшукав жодного слов’янського поселення.
Із тих часів матриця їх поведінкових норм якщо й «змінювалася», то тільки в бік вандалізму та ще більш нестерпної ненависті до «інших». Вони не відшукували власних витоків і джерел, а лише загарбували, обкрадали чужі статки і надбання. Бо чого ж очікувати нині від північних вандалів, якій досі возвеличують свого зверхника «боголюбського», що спалюючи ще 1169 року Київ, нищачи вся і всіх, замурував заживо в печерах Видубицького монастиря навіть священників та ченців.
Продовження на стор. 2
ЄВГЕН БУКЕТ
ЮРІЙ МОСЕНКІС
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
