Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України
Знову в Харкові. Сучасна поетка Наталія Дзюбенко-Мейс у збірці «Сковорода» напише про цю мотивацію так: «…Пора позбирати розсипані зерна Прарозуму Сковороди». Очевидно, саме таким є передусім етичний намір (обов'язок) тих, хто з українського «звідусіль» зібралися в Харківському національному університеті імені Григорія Сковороди на XІ Всеукраїнську (з міжнародною участю) науково-практичну конференцію «Під знаком Григорія Сковороди: зоряний час української культури». Після дивовижної виставки в древньому Переяславі народного художника України Валерія Франчука (70! картин) «Сад Божественних пісень», дух мислителя, що «творив Народ», цінності Сковородинівської Правди і Свободи вже витають, не перестаючи, в обпаленому війною, але вільному місті, що зростило багатьох славних велетів України.
Народини Григорія Сковороди 3 грудня.
«Слово Просвіти» внаслідок рашистських «блекаутів» змушено із запізненням доходити до свого читача. Однак ні тектонічні бурі в геополітичному обширі, ні часовий простір неспроможні зупинити його всеобіймаючий поступ, бо силомудрість, невгасимість слова і чину цього славного українського мужa – в позачассі. У своєму глибокому монографічному доробку «Біблійна герменевтика Григорія Сковороди» харківська професорка Наталія Левченко напише, що Сковорода навертає нас у той реальний світ, який є гармонійною взаємодією трьох видів буття чи трьох світів: макрокосму (всесвіту), мікрокосму (людини) і символічного світу (Біблії). А кожен світ складається з двох натур – видимої і невидимої, тварі і Бога. І починати слід із самопізнання – «пізнай себе». Проте нині в часи екзистенційного смертельного двобою з лютим московитом цього замало, а тому маємо пізнавати і керуватися більш «повнотілим» його принципом – «Кожен мусить пізнати свій Народ і себе в ньому».
Ця вічна істина розлого звучала впродовж двох днів (5-6 грудня) у Харківському Сковородинівському Університеті на ХІ щорічній Всеукраїнській науково-практичній конференції «Під знаком Григорія Сковороди: Зоряний час української культури». Цьогорічна тема — актуалізація української культурної традиції у стратегіях громадянського, національнопатріотичного виховання.
Хоча, насправді, її змістова частина в тій чи іншій мірі перебувала під безперервним «шахедним» та політичним упливом небуденних і далеких від логіки розуміння московських «переговорів», обрамлених уже звичним путінським скиглінням про «історію».
Цей світовий антихрист і злочинець знову торочить «своє» і вкотре на переговорах з американською стороною про «мир» розповідав байками. На цей раз вже окрім «Рюриковичів» мукав про Полтаву. А зять Трампа – Кушнер мав змогу наснажуватися черговими брехливими оповідками про «визвольну і праведну» місію цієї болотяної імперії часів Івана Мазепи.
Ні. Він не цитував «Думу» нашого державника:
Озьмітеся всі за руки… А за віру хоч умріте, І вольностей бороніте!
Зазвичай путін традиційно брехав як про минувшину, так і про будучину.
Нічого дивного, адже фальш, зварганена на кремлівській кухні людиноненависництва, лише нагадує про давню традицію конокрадства на московії. Спробуємо лише на мить заглянути в його смутну історію. Адже свого часу їхній іван грозний, коронуючись на царя, присвоюючи собі титул «римського імператора», у Константинопольській грамоті з 37 положень підмінив аж 35! За два роки до народження Сковороди (1720-го) петро І заборонив, утверджуючи імперську брехню, всі українські стародруки та саме друкування українською мовою, а 1753-го вийшла єкатєріненська заборона викладання українською в Києво-Могилянській Академії. 1769 року синод рпц заборонив український буквар… А верхом великої облуди і цинізму став день 4 грудня 1783 року, коли єкатєріна ІІ, воліючи прочитати історію росії, натомість отримала лише 5 байок (!) про цю великоординську деспотію, спричинивши створення «шуваловської комісії» з написання історії росії, яка діяла аж до смерті імператриці (1796). В основі їхніх історичних писань була мішанина, зварганена зі спалювання, знищення та заборон на все українське, починаючи з нашої сивої докняжої доби. Як писав в «Українській культурі» (1918 р.) Іван Огієнко: «заборонні укази (московії) сипались кожного року…».
Проте домінуючим вектором імперських писак була не тільки руїна й заборона, але передусім творення фальшивих міфів про свою «славну минувшину». А оскільки їхнє минуле видається досить мутним, сумним, краденим, у кращому випадку запозиченим, то позір (не орлиний) москвина вкупі зі звірячим оскалом (за Шевченком) завжди
…неситим оком За край світа зазирає, Чи нема країни, Щоб загарбать і з собою Взять у домовину. Тому, не маючи власної національної історії, а тільки загарбану імперську, їхній хижий вищир безперестану впирався в Україну. Гниле до скону від неправди нутро москаля скніло пєтро-єкатєріненським риком – Україну «к рукам прібрать». Фізично, духовно, ментально, мілітарно…
Нищення українства стало для них державною політикою, «національною» ідеєю. Ця незмінна субстанція буття «глубінного народа» незалежна від політичного чи ідеологічного устрою. Чи існує царат, чи сталінабад, чи рашистський путіноград. Бо все єство московитів завжди спрямовувалося задля єдиної мети – обдурити світ, видаючи за «благо» загарбання, вбивство, облуду. У цьому – ні дивини, ні новини. Особливо з ХVІ століття московщина намагалася повсюдно знищувати будь-які правдиві свідчення про свою темноту і баговиння, невігластво і дикунство, беручи свої витоки з «москви», що в перекладі з їхнього первородного язіка означало каламуть, затхлу воду. Звісно, що серед «своїх», які б дружили з правдою і писали істинно, майже не водилось. І лише чужинцям, яким доводилося певний час жити на московії, удавалося доносити до світу нелукавість, описуючи свої несусвітні вражіння, видаючи книги про достеменних московитів.
Ще 1591 року московщина вимагала від англійського уряду вилучити з обігу працю Флетчера, а пізніше організувала тотальне полювання на сатиричні і достовірні книги про них Керба, Рульєра, Дегомара, Кюстіна...
Єкатєріна ІІ навіть пропонувала
Вольтеру нечуваний для тих часів хабар (25 тисяч рублів), щоби той написав фальшиво-величальну історію про московщину. За період царювання миколи І виділялися сотні тисяч франків для французьких газетярів і журналістів, щоби ті «знешкоджували» вплив книги А. де Кюстіна «Росія у 1839 році» («миколаївська росія»), в якій автор писав, що кремль – це капище деспотизму, а цей загарбницький народ любить більше рабство, аніж свободу, плазуючи перед тираном. Брехню вважали чеснотою, а нечесаного «батюшку» вшановували вище Бога. Московити, пише він, створили з «руської культури», насправді, карикатуру культури, мавпуючи лише форми європейської культури.
Справді, нічого європейського
(окрім украденого українського) самі вони не сотворили. Адже головний археолог росії (уваров), розкопавши 7729 курганів (8-16 століття) на московських землях, так і не відшукав жодного слов’янського поселення.
Із тих часів матриця їх поведінкових норм якщо й «змінювалася», то тільки в бік вандалізму та ще більш нестерпної ненависті до «інших». Вони не відшукували власних витоків і джерел, а лише загарбували, обкрадали чужі статки і надбання. Бо чого ж очікувати нині від північних вандалів, якій досі возвеличують свого зверхника «боголюбського», що спалюючи ще 1169 року Київ, нищачи вся і всіх, замурував заживо в печерах Видубицького монастиря навіть священників та ченців.
Продовження на стор. 2
ЄВГЕН БУКЕТ
ЮРІЙ МОСЕНКІС
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ Тижневик "Слово Просвіти"
(індекс 30617) можна передплатити у відділеннях
"Укрпошти" за допомогою "Каталогу видань України" І півріччя 2026 року
(стор. 50). Вартість є такою: 1 міс. — 74 грн. 3 міс. — 222 грн. 6 міс. — 444 грн.
Будьмо, друзі, разом!
«Національна Пам’ять, Мова, Культура, Віра. · Їхня цінність сьогодні оберігається · Українським Воїном». Суспільство · с. 2сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
Виборюючи право на сонячне світло
Закінчення. Початок на стор. 1
І ця пошесть знелюднення дотепер шириться як сарана, ненаситно пожираючи людей, землі, ресурси, пам’ятки матеріальної і духовної культури.
Як можна бути настільки цинічними і бездушними, щоби від нас (українців) безперервно вимагати (навіть під час різноформатних переговорів) якоїсь компромісної «гуманності» до зла, що безупинно, одвічно виплоджує жахіття. За лекалами кремлівських ординців та їх посіпак українці не мають права бути вільними «Українцями», а лише «сторожити» на зруйнованій рашистами землі їхні пам’ятники «нашим» катам, гундяївську церкву, московський язік та інший «рузькомірський» мотлох, «кобзонізуючи» своїх дітей та внуків… А натомість отримаємо в додачу лише фальшиві «гарантії» безпеки України та наші «мирні» зобов’язання – бути повністю роззброєними, безракетними, «лагідними» до свого ката.
І одразу ж постає образ потворного лицедійства політики 30-их років ХХ століття, коли Голодомором-геноцидом було вбито 10,5 мільйонів українців (на жаль, цифра значно більша), а в тодішній Лізі Націй тільки 4 держави підтримали допомогу вмираючому народу, бо інші вважали це «внутрішньою справою» сталінського срср. Ба більше, у самий пік людомору в Україні тодішнє керівництво США встановлює з москвою дипломатичні відносини. Як писав Олександр Олесь («Пам’ятай», 1931), ніби попереджуючи про все більші страхіття,
Коли Україна криваві жнива Зібравши для ката, сама умирала І з голоду навіть згубила слова, Європа мовчала. А нині, коли нас убивають лише за те,
що ми українці, то з «дивних» причин спеціальний посланець президента США С. Віткофф стверджує, ніби не помічаючи продовження геноцидної політики росії, що на окупованих територіях України відбулися “референдуми”, на яких населення “обрало бути з росією”. Він чомусь упевнений, що «вони – російськомовні. Там відбулися референдуми, на яких переважна більшість людей вказала, що вони хочуть бути під російським правлінням». Отакої!
Але саме такого покрою є значна частина світового політикуму з їхніми ницими й запопадливими характеристиками людиновбивць і людиноненависників, якими є нинішні (і на всі часи) московити. То як їх тепер називати, коли ними вбито сотні тисяч українців, ущент знищені міста і села, випалена дотла земля. Тільки в одному Харкові зруйновано понад півтори сотні шкіл, гімназій, ліцеїв, дитсадків, університетів…
Мабуть, лише в казках, а не в політиці,
добро перемагає зло!?
Замість приборкати, зупинити, а то й знищити агресора-злочинця спільними зусиллями, «сильні цього світу» пропонують удавані біблейські чесноти на кшталт «підстав ліву щоку», одновекторний пацифізм, толерацію до «вбивці твого». Очевидно, у цьому жорстокому, несправедливому, інфікованому цинізмом світі, де «ціна» і «цінності» кинуті в одну яму, важко знаходити правду.
Як кажуть, «не на часі». Хоча у великій політиці траплялися повчальні прилади справедливого й безкомпромісного ставлення до цього «великого вселенського зла», «хвороби», «чуми» (так називав росіянців Черчилль ще в свої молоді роки). Він якось зазначив, що «моя ненависть до більшовиків (московських) спричинена не їхньою безглуздою економічною системою, не їхньою абсурдною доктриною неможливої рівності, а кривавим і спустошливим терором, який вони принесли в кожну країну, до якої вдерлися».
Минуло з тих пір понад 105 років (1919),
а їхній терор продовжується ще з більшою силою. Варто було б прислухатися (особливо «передньому ряду» американських політиків) до міркувань цього британського діяча, якого часто полюбляють цитувати не лише українці. Виступаючи в Гарвардському університеті в розпалі війни з фашистами, він тоді запропонував США не заглиблюватися у внутрішні справи, не відділятися від решти світу… Бо не можна стати лідером цивілізованого світу, – стверджував він, – не втручаючись у його проблеми, не відчуваючи його болю, не надихаючись його цілями.
Цілями Свободи! Бо найбезглуздіше – «гуманна» реакція до злочинця, від якого очікують умиротворення, надіючись, що якось таки минеться, що вогонь рашистського зла не обпалить моє «обличчя».
Не вийде. За непокараним злом – нові трагедії. І моральним екзаменатором для кожного політика, у кого ще збережено людську категорію совісті, особливо для тих, хто наважився керувати державами і народами, буде ставлення до цього вселенського отрутоплоду під йменням рашистська московія.
Я знову подумки навертаюся до монологу путлєра (для Кушнера) про Полтаву, в якому зримо і незримо витав таки нескорений Мазепа, що ось уже понад три століття в ненависті й страху «тримає» московитський народ. Певен, що ця «розмова» не торкалася правди, бо чого шукати там, де її ніколи не було. Адже Мазепа «презентувався» в Полтавській битві впродовж століть не світоглядним штилем європейських і національних мислителів: Байрона, Вольтера, Гюго, Словацького, Готтшала, Ліста, Делакруа, Верне.., або наших: Сосюри, Лепкого, Руданського, Старицького, Воробкевича, Шевчука...
Оскільки американську делегацію на москві підгодовували лише крізь оптику імперськості «пушкінського мазепи», якого московські попи обліпили анафемами (вже понад 300 років) за те, що прагнув України.
У цьому контексті згадується показовий епізод, коли російський цар ніколай ІІ їхав «святкувати» річницю Полтавської битви. Він звернув увагу на незвичну будівлю Полтавського земства, декоровану гербами з національними українськими мотивами й українською мовою. Реакція не забарилася. Усі кинулися здирати й нищити «малоросєйскія пісьмєна»…
З тих пір багато води утекло. І ось,
пам’ятаючи про цей учинок шовіністадержиморди на українській землі, визначний художник й архітектор Василь Кричевський на схилі літ скаже у далекій йому Венесуелі: «Можна здерти написи, але не можна знищити будівлі, якщо вона цілісна й непохитна».
Справді, не знести той Український
Дім, який збудований на своїх наріжних каменях – національна Пам’ять, Мова, Культура, Віра, цінність яких сьогодні оберігається найвищою чеснотою Нації – Українським Воїном.
Сильно й обнадійливо (навіть не метафорично) великий Майстер стверджував не про своє архітектурне диво, а про Україну, в яку вірив і був до «нестями закоханий». Бо другої чи рівної Їй на світі немає!
Сьогодні попри все ця атмосфера особливо відчувається у прифронтовому Харкові. Відчутно, що Сковорода з початку повномасштабної російської агресії є також його охоронцем, оборонцем, захисником і Воїном. Його присутність повсюди – в Університеті, картинних галереях міста, метро, підземних школах, де (уявімо на мить) не припиняється життя. В одній із них, яку ми разом із ректором Юрієм Бойчуком відвідали під час конференцперерви, нині навчається очно понад 1200 дітей. За час відвідин зустрічалися там з батьками, меценатами, волонтерами, митцями. Якби не усвідомлювалося, що на поверхні війна, то сприймав би «дітей підземелля» учасниками, дійовими особами якогось масового театрального дійства, на яке завітали в ролях головних героїв Григорій Сковорода і Святий Миколай, даруючи дітям щастя із повними торбинками ласощів і побажань. Адже, насправді, вони тут реально сущі – у малюнках, подарунках, книгах і натхненному слові Вчителя про те, що вистоїмо, здолаємо, переможемо, виборемо своє природне право на сонячне світло.
А поки саме такою є реальність «нової української школи». Наші скромні «книги-миколайчики», даровані для школи, на тлі тієї жертовної і самовідданої праці харків'ян (на цю школу містом виділено понад 100 млн гривень), є лише символом добрих побажань, що ми разом. І коли в Сковородинівському Університеті вшановували Героїв-Воїнів (понад сорок студентів та викладачів), які загинули за Україну, у подумках вклонялися і перед двома невтомними трудівницями (директоркою цієї школи, українським філологом, випускницею цього ж університету і очільницею міської освіти), які з палаючими очима оповідали навіть не про сьогодення, а про будущину.
Так, у цих жіночих очах прочитувалися біль і втома, але ще більше в них зримо нуртувала сила віри. Нині ці славні жінки в «підземних» школах є найбільш праведним образом прифронтового Харкова. Бо це ті люди, якими не можна не захоплюватися, жінки – «мироносиці», що вірують і чинять заради найвищого суспільного блага, приносячи найбільший дар для своєї України-освічену, виховану і щасливу (за Сковородою) молодь. Шана нездоланним!
Переконаний, що саме таку силу духу,
українськість, закоханість у рідну землю споконвік зрощували на цій благодатній материзні Харківщини її великі сини і доньки. Одного з них ми відвідали в суботу 6 грудня у селищі Високе. Разом із ректором Національного університету імені Григорія Сковороди Юрієм Бойчуком та Ольгою Різниченко з Літературного музею ми побували у музеї-садибу видатного українця Гната Хоткевича. У подарованій книзі «Там, де не колеться трава», написаній дочкою Хоткевича Галиною, є такі щемні слова, якими вона ніби прощається з батьківською хатою:
«…Пам'ятаєш? Посадили черемху! На тому ж місці, де наша черемха росла, біля ґанку. А від Гуцульщини посадили калину, біля батькової пам'ятної дошки… Височанські діти вчаться тут співати, на бандурі грати, писанки писати. А весною з ними треба буде напекти «жайворонків»… Тримаймося ж усі в добрі та любові, бо коли в думках у нас і в серці добро, тоді й навколо все добрішає, а Україні нашій, ой як цього треба!
Гнат Хоткевич життєтворив для України у співбратстві з Багалієм, Міхновським, Сумцовим, Лисенком, Стеценком, Гнатюком, Алчевськими та іншими знаковими українцями. Зростивши унікальні духовні національні оази, написавши понад 400 музичних і 300 літературних творів для українського світу, він ніби знову закликає з Харківської землі, як Воїн Духу, до себе на творчі гостини, до свого родинного обійстя, що, на жаль, нині дещо осиротіло, усамітнилось, ставши малолюдним… Але на цьому трохи самотньому подвір'ї продовжують іскритися під низьким зимовим сонцем грона золотисто-чорного винограду, як символ надії, що гостини таки заграють тут чарівною музикою скрипки і бандури. Такий щедрий, невмирущий знак плідного життя і добра, які звершив своїми творіннями для Українського народу харківський Верховинець – Гнат Хоткевич.
Георгій ФІЛІПЧУК
«Постгеноцидність — це не навіки. Вона лікується любов’ю, добром, знанням, терпінням». · 3 Суспільство · с. 3сторінка оригіналу ↗ За трагічними подіями сьогодення – війною, трагедіями та скандалами
Ярослава РІЗНИКОВА
22 листопада ми вчергове вшановували пам'ять жертв Голодоморів, несли колоски до пам'ятників та запалювали свічки й лампадки на своїх вікнах, говорили з дітьми, згадували.
І от на що варто звернути увагу: у багатьох розповідях та публікаціях у соцмережах згадують про Голодомор переважно 1932–1933 років. Справді, наймасштабнішим на теренах України був голод 1932– 1933 – саме його називають геноцидом українського народу, здійсненим сталінським режимом. Але ж не забуваймо, що українці у ХХ ст. пережили ще хвилі голодів 1921–1923-го та 1946–1947 років.
І прошу враховувати, що ідея про їжу
(тобто її відсутність) як інструмент контролю – не винахід Сталіна! Першим його застосував Ленін і його шайка терористів, що дорвались до влади після жовтневого перевороту 1917 року.
Ленін чітко усвідомлював, що: «хлібна монополія, хлібна карточка, загальна трудова повинність являється в руках пролетарської держави, в руках повновладних рад наймогутнішим засобом обліку і контролю. Цей засіб контролю і примусу до праці сильніший за закони… Нам треба зламати і пасивний, ще небезпечніший спротив... І ми маємо засіб для цього», – писав він.
Вдумайтесь! Ось суть «воєнного комунізму» – знищення капіталістичної експлуатації й заміна її суто рабовласницькою, коли раб за свою підневільну працю (трудову повинність), отримує лише визначений рабовласником (більшовицькою партією) мінімум, та й то лише тоді, коли не виявляє навіть пасивного спротиву, а самовіддано лиже руку гнобителя.
Ленін вже через чотири місяці після жовтневого перевороту впевнено заявив: «Нині завдання подолання спротиву в росії закінчена… росія завойована більшовиками».
Далі йшов наступ на Україну, бої проти незалежності, окупація і паралельно «продрозверстка» – продовольча диктатура більшовиків. 1919 року Червоній армії вдалося взяти Київ, куди переїхав уряд Української РСР.
Викачування продовольства на територію РРФСР в період запровадження політики «червоного терору», виснажило запаси українців. У червні 1921, незважаючи на посуху в південних губерніях, політбюро ЦК КП(б)У постановило стягнути борги по продрозкладці за минулі роки в усіх без винятку губерніях республіки. Москва і Петроград додатково отримали 138 тис. пудів зерна. З України активно вивозили збіжжя на допомогу голодуючому Поволжю та за кордон. За офіційними даними експорт зерна у 1921 р. становив 70 млн. пудів, а за даними зарубіжних дослідників – 101 млн.
Зернові запаси українського селянства були остаточно вичерпані, у селах розпочався голод, катастрофічна ситуація була на території Катеринославської, Херсонської, Донецької, Запорізької, Одеської, Миколаївської та Харківської губерній.
Масштаби голоду на півдні України,
який тривав до літа 1923 року, більшовики всіляко приховували, розповідаючи лише про «продовольчі труднощі».
А українці продовжували боротись. Зокрема, партизани Холодного Яру до свого розгрому у 1922 році регулярно робили диверсії в центральній Україні, заважаючи Червоній армії відвозити продовольство, і таким чином рятуючи цілі села від загибелі.
Після поразки Української Народної
Республіки, непокора селян, їх протест проти колективізації породили у вищого керівництва комуністичної партії моторошний план, як не допустити відновлення незалежної Української держави, придушити спротив...
Методи вже були добре відпрацьовані. Їх лише дошліфовували.
Наприклад, ввівши так звані "чорні дошки", коли населені пункти, колгоспи чи райони, які не виконували плани хлібозаготівель, негайно блокувались, здійснювалось повне вилучення харчів у населення, заборонялась торгівля та заборонявся виїзд за межі села, що призводило до масової голодної смерті.
Цим терором проти селянства радянська влада штучно звела інтереси особистості до інстинктів виживання, тотально деформувала культуру споживання їжі, що природним чином складалася протягом віків й закарбовувалась у суспільних нормах, неписаних законах, традиціях.
Голодні люди змушені були переступати як ірраціональні, так і раціональні заборони. Голодуючі ловили журавлів, лелек, чапель, яких в Україні здавна оберігали, а їхні гнізда ніколи не руйнували. А доведені до останньої межі відчаю порушували й найсуворіше харчове табу – вживання м'яса здохлих тварин та людського м'яса.
Ось жахливі рядки документа епохи –
листа Київського обласного відділу Державного Політичного управління голові ДПУ УРСР від 12 березня 1933 року (документ № 184): “За останній час ми відзначаємо значний ріст трупоїдства і людоїдства. Щоденно з районів отримую 10 і більше донесень. Є факти, коли окремі особи… вживають у їжу людське м'ясо.., для чого здійснюють вбивство дітей, знайомих і просто випадкових людей...».
Люди їли котів та собак, недозрілі рослини, “оладки” і “кашу”, зроблені з кропиви та іншого бур'яну, виварювали стружку з барилець, в яких раніше тримали сало, готували страви з непридатних для споживання продуктів, наприклад, з непромитої шерсті, пасків тощо.
Ці страшні “страви” голодоморних років, ґрунтуючись на свідченнях людей, які пережили Голодомор, зібрав у 2003 році у Словнику «Їдло-33» шістдесятник, колишній політичний в’язень і просвітянин Олекса Різників. У словнику в алфавітному порядку – від “Акації цвіт” до “Ящірка” – подано 296 назв страв того вимушеного “їдла”, яке вживали мешканці сіл, приречених комуністами на знищення.
За кілька років мільйони українців були знищені страшною голодною смертю. Мотиви радянських керівників добре прослідковуються у листі Сталіна до керівника осередку комуністичної партії в Україні Лазаря Кагановича. У серпні 1932 року він писав: «Найважливіше тепер Україна... Якщо не візьмемося зараз за виправлення ситуації в Україні, Україну можемо втратити…». (Лазар Каганович, який вкупі з Йосипом Сталіним, В'ячеславом Молотовим, Павлом Постишевим, Станіславом Косіором, Власом Чубаром та Менделем Хатаєвичем були головними організаторами геноциду українців у 1932–1933 роках. Цей факт доведено постановою Апеляційного суду м. Києва від 13 січня 2010 року, що офіційно підтвердила повну обґрунтованість юридичної кваліфікації Голодомору 1932-1933 років як злочину геноциду. З її ухваленням відбулась юридична фіксація факту злочину компетентним національним судовим органом у правовому документі, який відповідно до ст. 24 Конституції України має обов’язкову силу щодо всіх і на всій території України).
Постанова ЦК ВКП(б) і Раднаркому
СРСР від 22 січня 1933-го року за підписами Сталіна і Молотова заблокувала українців в межах голодуючої території, заборонивши виїзд із УСРР і Кубані по хліб.
Намір знищити українських селян голодом демонструють і слова другого секретаря ЦК КП(б)У Менделя Хатаєвича, який у 1933 році охарактеризував ситуацію так: «Між селянами і нашою владою йде жорстока боротьба. Це боротьба до смерті… Голод довів їм, хто тут господар… Ми виграли війну…».
Радянська, комуністична влада хотіла зламати волю українського народу і придушити його національне і культурне відродження, витравити гідність, самоповагу, чесність, щирість, доброту й людяність.
І певним чином їй це вдалось... Ірина
Магрицька наводить приказку, широко знану до 1933 року: «Лучче в латанім, ніж в хапанім».
Після Голодомору натомість лунало:
«Хто хапнув – той в пошані», «Не помажеш – не поїдеш», «Що везеш – те й гризеш», «Не вкрадеш – не проживеш», «День колгоспний – ніч моя».
Знаменитий Джеймс Мейс переймався пекучими питаннями: «Чому Україна зі своїми колосальними духовними, культурними, інтелектуальними цінностями і здобутками, зі своєю унікальною і високорозвиненою мовою, з 50-тимільйонним і талановитим народом, зі своїми сировинними ресурсами раптом опинилася на узбіччі історії? Чому так важко йде процес усвідомлення самих себе як державного народу?».
І знаходить відповідь: «Мені ясно, що щось трапилось. Щось винятково важливе. Це був геноцид».
А далі ставить діагноз нашому постгеноцидному суспільству: «це соціум, який був підданий настільки варварській тоталітарній «обробці», причому впродовж життя не одного покоління, що люди, які зазнали таких нещадних випробувань (йдеться, безумовно, не про все суспільство суціль, але про суттєву, значну його частину, і це справді страшно), свідомо чи не свідомо втрачають базові цінності загальнолюдського та національного життя».
Кузьма Матвіюк уточнює: "Страх очевидної смерті, бажання вижити хоча б фізично, позбувшись всього: власної історії, мови, споконвічних звичаїв, будь-що уподібнитися до вбивць, старатись бути схожими на них і пробувати заховатися поміж ними".
Мабуть, саме про це кричав і Микола
Вінграновський:
Прозрімо ж! Люди ми чи ні? Чи ми раби борщу і сала? І наша воля нас зассала, Нас, та у нашому ж човні. До бою! Бо не буде бою. Ледачість знелюдить і вас... Але погоджуюсь з головною редакторкою газети «День» Ларисою Івшиною, яка твердила: «…постгеноцидність – це не на віки. Вона лікується любов’ю, добром, знанням, терпінням».
І ми поступово оговтуємось від цього стану. Важко і повільно, але піднімаємось, як писав М. Вінграновський, "в саду порубанім...":
Бо він народ. Бо він глагол життя. Він зміна змін. Йому нема заміни. Бо він один крізь весни і крізь зими Веде свій слід з не бути у буття.
доступним для перегляду на онлайнплатформі MEGOGO. Про це повідомив генеральний продюсер компанії Ukhman & Company, журналіст з Тернопільщини Михайло Ухман.
Стрічка розповідає про події 2014 року,
коли в Донецькому аеропорту тривали запеклі бої з російськими окупантами. Українські військові, які утримували оборону в надзвичайно складних умовах, отримали неофіційне, але символічне ім’я — «кіборги» — як уособлення незламності та мужності.
У Лохвиці Миргородського району
Полтавської області демонтували погруддя радянського композитора
Ісака Дунаєвського. Про це повідомив представник Українського інституту національної пам’яті (УІНП) Олег
Пустовгар.
Демонтаж провели в межах виконання закону України «Про засудження та заборону пропаганди російської імперської політики в Україні і деколонізацію топонімії». Підставою для рішення став фаховий висновок експертної комісії УІНП, яка віднесла пам’ятники, присвячені Дунаєвському, до символіки російської імперської політики.
Підготував Ігор ЗОЦ пам'ятаємо сторінки нашої історії, оскільки часто саме там коріння причин наших сучасних проблем.
«Постгеноцидність — це не навіки. Вона лікується любов’ю, добром, знанням, терпінням». · 3 Суспільство · с. 3сторінка оригіналу ↗ Більшість українців, 75%, відкидають мирний план, який передбачає відведення військ з Донбасу, обмеження чисельності та можливостей української армії й водночас не містить конкретних гарантій безпеки для України. Як повідомляє видання РБК - Україна, про це свідчать дані опитування Київського міжнародного інституту соціології.
Такий показник залишається незмінним порівняно з вереснем, свідчать результати соціологічного опитування.
„Більшість американців продовжують виступати за військову підтримку України всупереч прокремлівському розвороту адміністрації Дональда Трампа. У листопаді кількість американців, які підтримують поставки зброї Києву, зросла до 64% – рекорду з початку війни, показало загальнонаціональне опитування з питань оборони, проведене Президентським фондом та інститутом Рональда Рейгана“, – повідомляє Телеграм-канал The Moscow Times.
Американці також продовжують вважати Росію «ворогом» США, незважаючи на те, що в стратегії нацбезпеки США вона більше не включена до переліку загроз, а налагодження відносин з Москвою названо пріоритетом для Вашингтона. Згідно з опитуванням, 79% американців називають Росію ворогом і тільки 17% - союзником. Навіть серед MAGA-республіканців співвідношення становить 74% до 21%.
У разі завершення повномасштабної війни, політичні сили, пов’язані з військовими та силовими лідерами, мають найвищі шанси на перемогу на виборах. Про це свідчать результати соціологічного опитування, проведеного Київським міжнародним інститутом соціології (КМІС).
За даними соціологів, відповідаючи на питання: “За яку партію українці готові голосувати після завершення військових дій?”, найбільшу підтримку отримала політична сила, пов’язана з Валерієм Залужним. Так, за партію Валерія Залужного готові віддати свій голос 19,9% громадян, які вже визначилися зі своїм вибором. На другій позиції закріпилася “Європейська Солідарність” Петра Порошенка. Її підтримка становить 16,2%, повідомляє видання «Букви».
Повернення з російської неволі для сотень українських цивільних не означає завершення випробувань. Нове дослідження Медійної ініціативи за права людини (МІПЛ) показує: майже дев’ять із десяти звільнених цивільних після повернення не мають власного або навіть тимчасового житла на підконтрольній Україні території.
У Національному заповіднику «Софія
Київська», у галереї «Хлібня», відкрилася виставка «До/Нації», присвячена історії українського меценатства та його ролі у формуванні освіти, науки й культури, повідомляє ZN. UA.
Проєкт розповідає про благодійників різних епох і демонструє, що без їхньої підтримки не з’явилися б ключові національні інституції — університети, музеї та культурні осередки, які забезпечили спадковість української традиції. В експозиції поєднано постаті минулого — зокрема Костянтина Острозького, Галшки Гулевичівни, родин Безбородьків, Терещенків і Ханенків — із прикладами сучасного меценатства.
Фільм «Трохи нижче неба», присвячений обороні Донецького аеропорту та подвигу українських захисників, став
«Просвіта» – це більше, ніж громадська · організація, це спосіб життя і мислення · кожного свідомого українця». Такі вони, просвітяни · с. 4сторінка оригіналу ↗ Державна реєстрація будь-якого об’єднання громадян підтверджує, що організація існує та відповідає вимогам законодавства України.
23 січня 1992 року Міністерством юстиції України була зареєстрована громадська організація «Всеукраїнське товариство «Просвіта» імені Тараса Шевченка» (Реєстраційний №197), що заявила про себе як ідейний наступник забороненої російською імперією «Громади» (1860 – поч. ХХ ст.), знищеної сталінським тоталітарним режимом «Просвіти» (1868–1939, 1941–1943) і створеного в часи комуністичної «перебудови» Товариства української мови імені Тараса Шевченка (1989– 1991). Відроджена «Просвіта» з перших днів позиціонувала себе як найдавніша громадська організація і найчисленніше культурно-освітнє товариство в Україні.
Після її державної реєстрації, мов гриби після дощу, почали відроджуватися регіональні «Просвіти» по всій Україні. Не була винятком і столична область.
Найпершою була зареєстрована
31.12.1993 р. Переяславська «Просвіта» ім. Тараса Шевченка, яку в 1917–1919 роках очолював вчений-літературознавець, професор Олександр Дорошкевич (1889– 1946).
01.03.1994 р. зареєстрована Кагарлицька «Просвіта», яку заснував ще в березні 1917 року вчитель Іоан Бржевський.
09.04.1994 р. зареєстрована Києво-Святошинська «Просвіта», названа на честь спочилого в Боярці поета Володимира Самійленка.
11.05.1994 р. зареєстрована Фастівська міська «Просвіта», яка активно діяла і в добу Визвольних змагань, і в період тимчасової гітлерівської окупації.
31.05.1994 р. зареєстрована Білоцерківська «Просвіта», яку 4 березня 1917 року заснував і очолив легендарний подвижник Модест Левицький.
Спираючись на міські й районні підрозділи, 29 серпня 1994 року було зареєстровано громадську організацію Київське крайове об’єднання товариства «Просвіта» ім. Тараса Шевченка (Реєстраційний №35), що тоді довершила організаційну структуру «Просвіти» в місті Києві та Київській області.
Кожна міськрайонна, районна, міська просвітянська організація Київщини вже на той час мала чим пишатися. Діяльність просвітян можна простежити за публікаціями газети «Слово Просвіти», обласної та районної преси. Окрім того, в ЦДАМЛМ України зберігається фонд №1424 «Київське крайове об’єднання Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка», що містить 52 справи з документами 1989–1998 років.
20 травня 2004 року, відповідно до ухвал загальних зборів ККО ВУТ «Просвіта» від 07.02.2004 р., Центрального правління ВУТ «Просвіта» ім. Т. Шевченка від 18.02.2004 р. та зборів голів районних об’єднань «Просвіти» від 11.03. та 27.03.2004 р., в Будинку письменників у Києві відбулася установча конференція Київського обласного об’єднання «Просвіта» імені Тараса Шевченка.
Крайову організацію, відповідно до чинного тоді законодавства, було розділено на Київську міську та Київську обласну. Головою КОО «Просвіта» ім. Т. Шевченка обрали директора видавничого центру «Просвіта» Василя Йосиповича Клічака.
Провести державну реєстрацію цих змін виявилося нелегкою задачею. Ще кілька разів доводилося переробляти документи і проводити збори. 14 квітня 2005 року була проведена друга «ліквідаційна» конференція ККО «Просвіта», що одночасно стала другою «установчою» для КОО. Врешті, наказом Київського обласного управління юстиції №44/07 від 30.05.2006 року запису реєстрі про реєстрацію Київського крайового об’єднання Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка було скасовано. А 22.09.2006 року відбулася державна реєстрація Київського обласного об’єднання «Просвіта» ім. Т. Шевченка. До слова, Київську міську «Просвіту» зареєстрували аж 4 лютого 2008 року. Її засновниками стали Ольга Віталіївна Пугач (тодішня керівниця КМО ВУТ «Просвіта» ім. Т. Шевченка), Євген Васильович Букеті Світлана Володимирівна Фещенко, про що свідчать дані з ЄДР.
Наступні звітно-виборчі конференції обласного об’єднання відбулися 02.06.2009, 25.06.2013, 29.06.2017 і 02.12.2017 рр. Оновлювалися керівні органи, обговорювалися зміни до Статуту, проте жодних змін до державного реєстру не вносилося. Хоча на це були об’єктивні причини, про що розповім далі.
Отже, у 2004–2005 роках до Київського обласного об’єднання виокремилися із Київського крайового такі об’єднання осередків нижчих рівнів: Білоцерківське міськрайонне (Володимир Опанасович Іванців), Богуславське районне (Надія Іванівна Болтікова), Бориспільське міське (Анатолій Антонович Ковальчук), Броварське міське (Валерій Михайлович Середа), Васильківське міське (Анатолій Трохимович Марущак), Васильківське районне (Леонід Юрійович Ковальчук), Вишгородське районне (Олександр Іванович Дробаха), Володарське районне (Тамара Яківна Устинівська), Ірпінське міське (Микола Якович Лабунський), Кагарлицьке районне (Надія Миколаївна Предченко), Києво- Святошинське районне ім. В. Самійленка (Валентина Петрівна Донець), Макарівське районне (Світлана Володимирівна Фещенко), Переяслав-Хмельницьке районне (Микола Тихонович Товкайло), Ржищівське міське (Ніла Григорівна Янцюк), Сквирське районне (Леонід Кирилович Шабатин), Славутицьке міське (Тарас Ступак), Фастівське міське (Микола Васильович Іванов), Фастівське районне (Віталій Віталійович Сокур), Софіївсько- Борщагівська ЗОШ І-ІІІ ступенів, осередок, прирівняний до районного об’єднання (Тетяна Василівна Петровська).
Коли в 2009 році було створено Єдиний реєстр громадських формувань, багато районних і міських об’єднань «Просвіти» повносили туди некоректно. Так, Бориспільське міське та Київське обласне об’єднання були зареєстровані як підрозділи ГО «Всеукраїнське товариство «Просвіта» ім. Т. Шевченка» (Запорізька обл., Новомиколаївський р-н., с. Михайлівське, вул. Зарічна, 58); Білоцерківське міськрайонне, Фастівське районне, Вишгородське районне, Переяслав-Хмельницьке міськрайонне об’єднання та Фастівський міський осередок – як окремі організації. Осередками ВУТ «Просвіта» ім. Т. Шевченка (реєстр. №197 від 29.01.1992) виявилися тільки Васильківське районне, Кагарлицьке районне і Києво-Святошинське районне об’єднання. Богуславське районне, Володарське районне, Макарівське районне, Сквирське районне, Броварське міське, Васильківське міське, Ірпінське міське, Ржищівське міське, Славутицьке міське, Софіївсько- Борщагівське об’єднання не мали державної реєстрації.
Через помилки в реєстрі діяльність Київської обласної «Просвіти» виявилася заблокованою. Коли 2 грудня 2017 року мене обрали її головою, я стикнувся з тим, що не можу внести жодних змін у реєстр. Навіть щодо власних повноважень…
Понад 7 років Київська обласна «Просвіта» була у «підвішеному» стані, працюючи лише як координаційний центр взаємодії між цілком автономними у своїй роботі товариствами навколо Києва, що в переважній більшості мають столітню історію і усталені традиції просвітянського життя. Але вічно так тривати не могло, тож 13 травня 2025 року чергова VI конференція Київського обласного об’єднання «Просвіта» імені Тараса Шевченка вирішила розблокувати роботу організації і привести статутні документи у відповідність до чинного законодавства. До справи взявся юрист Олексій Новіков, який був обраний до правління обласного об’єднання. П’ять разів ми з ним подавали документи на реєстрацію змін, щоразу уважно вивчаючи відмови реєстратора і виправляючи зауваження. Врешті, 26 листопада крига скресла: держава визнала нове керівництво КОО «Просвіта» ім. Т. Шевченка, оновила види діяльності та контакти організації. Тепер нарешті з’явилася можливість повернутися до повноцінної роботи, що передбачає практичну реалізацію статутних завдань.
На жаль, без змін до Статуту Всеукраїнського товариства «Просвіта» привести до вимог чинного законодавства Положення обласної «Просвіти» неможливо. Це суттєва проблема, що має наслідком низку незручностей. Тому для Центральної «Просвіти» оновлення Статуту і затвердження його на найближчих загальних зборах є завданням номер один. Після оновлення Статуту потрібно розробити типові Положення для відокремлених підрозділів і починати юридично переналаштовувати всю організаційну вертикаль: оновлювати структуру, відповідно до нинішнього адміністративно-територіального устрою (область – район – громада), перейменовувати і перереєстровувати більшість існуючих просвітянських осередків, виправляти помилки в реєстрі. Але починати варто вже зараз на місцях із перереєстрації членства, бо нинішнє законодавство дуже вимогливе до особистої участі кожного і кожної в громадській роботі.
Завдання ці цілком реальні і давно назрілі. Очевидно, що просвітянські форми і методи роботи, загартовані поколіннями патріотів, мусять розвиватися в ногу з часом, адаптуватися і модернізуватися новітніми технологіями. Переконаний, що в найближчі роки до лав просвітян, які в минулі часи, долучаться кращі представники українських еліт, щоб своїм прикладом та ініціативами зарядити якомога більше громадян нашої держави. Адже «Просвіта» – це більше, ніж громадська організація. Це спосіб життя і мислення кожного свідомого українця.
Євген БУКЕТ,
голова КОО «Просвіта»
ім. Тараса Шевченка
Героям Слава! 5 · «Перший захід нового проєкту присвятили Іванові Вітишину та Ярославові Кондришину, які поклали свої голови за Україну...» · с. 5сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
сти пам'ять про свого Івана, його полеглих побратимів і завжди усміхатися, хоча серце плаче. Бо наші хлопці поклали власне життя, аби ми усміхалися, пам'ятали про них, але не впадали в розпач», – поділилася думками пані Марія. І водночас подякувала всім присутнім, що їй «допомагають продовжувати любити свого сина, бо доки про нього мовлять, він живий».
Активна просвітянка, депутатка обласної ради Ірина Шумада, віддаючи глибоку шану батькам Героїв, теж наголосила, що маємо нести пам'ять «на всі покоління й віки про тих, які стали прикладом нашої національної ідентичності, героїзму».
Художниця Наталія Басараб показує портрет Героя Івана Вітишина,
який написала
Тим часом відома тернопільська художниця, просвітянка Наталія Басараб, яка творить портретний цикл наших захисників «Їхні очі дивляться в душі», написала, звісно ж, і портрети Івана Вітишина та Ярослава Кондришина та подарувала матері й батькові загиблих воїнів.
Певна річ, під час зустрічі-пам'яті в межах нового проєкту «Пам'ять – сильніша за час» звучали патріотичні музичні й поетичні твори у виконанні студентів і викладачів Тернопільського фахового коледжу ТНТУ ім. Івана Пулюя Данила Завитія, Антоніни Федорук, Романа Крушельницького, Максима Голуба, Злати Максимів, Тетяни Ликавської та Богдана Сушка. Духовні пісні виконав хор «Adoramus» храму Св. апостола Петра в Тернополі (керівниця Оксана Цимбалюк). Благословив проєкт і присутніх священник УГКЦ о. Сергій Сенчишин.
Творчий номер від працівниці Тернопільського фахового коледжу ТНТУ ім. Івана Пулюя
Тетяни Ликавської та студентів Максима Голуба й Романа Крушельницького
Героям Слава! 5 · «Перший захід нового проєкту присвятили Іванові Вітишину та Ярославові Кондришину, які поклали свої голови за Україну...» · с. 5сторінка оригіналу ↗ Микола ШОТ Світлини автора
Ініціатива проєкту належить заступниці голови ТМО ВУТ «Просвіта» ім. Тараса Шевченка, викладачці Тернопільського фахового коледжу ТНТУ ім. Івана Пулюя Галині Шот. Звісно, вона виступила й модераторкою зустрічі-пам'яті. Перший захід цього циклу присвятили Іванові Вітишину та Ярославові Кондришину, які поклали свої голови за Україну, яку так щиро любили, тож, коли над нею розпростерся чорний смерч війни, взяли до рук зброю, твердячи «Хто, як не ми».
На вечір пам'яті, крім просвітян, зібралося також чимало студентів Тернопільського фахового коледжу ТНТУ ім. Івана Пулюя, Галицького фахового коледжу ім. В. Чорновола та учнів загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів-правового ліцею № 2. Серед почесних присутніх – Іванова мати – Марія Вітишин і Ярославів батько – Володимир Кондришин.
Марія Вітишин, ініціаторка проєкту Галина Шот і Володимир Кондришин
Презентації про життєвий та бойовий шлях
Івана Вітишина й Ярослава Кондришина підготували студенти Тернопільського фахового коледжу ТНТУ ім. Івана Пулюя Антоніна Федорук і Данило Завитій.
Присутні, серед іншого, дізналися, що Іван
Вітишин та Ярослав Кондришин народилися в Тернопільському районі – один у с. Велика Лука, інший у Смиківцях. Іван здобув фах столяра-теслі, Ярослав же отримав диплом вчителя інформатики та математики, працював інженером, мав активну громадянську позицію, тож був членом Спілки української молоді в Україні, ВО «Свобода» та «Просвіти», волонтером, під час Революції Гідності отримав на столичному Майдані Незалежності кульове поранення. Іван був старшим сержантом 80-ї окремої аеромобільної бригади, Ярослав – заступником командира бойової машини військової частини А4667. Іван загинув, маючи 38 років. Рівно стільки ж літ на білому світі прожив й Ярослав. Обидва Герої полягли на Донеччині. «Кіборг» Іван загинув у січні 2015 року, захищаючи Донецьке летовище. Ярослав упав навічно 27 листопада 2023 року в бою з рашистами біля Кліщіївки Бахмутського району.
Людей треба пам'ятати за живими спогадами, переконана виховниця Тернопільського осередку Спілки української молоді в Україні Леся Голик. Власне, такими споминами вона й поділилася про Ярослава Кондришина, зокрема навіть навела факт, як він допомагав її матері разом з іншими сумівцями складати дрова у селі. Каже, що часто згадують члени СУМу про Ярка (так називали його друзі, такий позивний мав і на фронті), про інших сумівців, які загинули на війні, а їх 14. «Вони є частиною нашого повсякденного життя – наші спогади, молитви», – наголосила пані Леся.
Про Ярослава Кондришина мовила й заступниця директора з навчально-виховної роботи Тернопільського фахового коледжу ТНТУ ім. І. Пулюя, кандидатка педагогічних наук Ірина Каплун. У цьому навчальному закладі він працював інженером-електронником 13 років. «Ярослав був скромним, відповідально ставився до роботи, завжди охоче допомагав іншим. Тепер розуміємо, що це був його внутрішній стержень, сила», – зазначила пані Ірина. Значний його внесок, зокрема, в роботу видавничого відділу з оформлення навчально-методичної документації. Згадала й про те, як Ярослав з початком великої війни «жертовно взяв на себе величезний шмат додаткової праці» з ведення Єдиної державної електронної бази з питань освіти релокованого електромеханічного коледжу з Маріуполя.
Спогадами ділиться заступниця директора з навчально-виховної роботи
Тернопільського фахового коледжу
ТНТУ ім. І. Пулюя Ірина Каплун
На вечорі-реквіємі мовилося й про унікальне захоплення Ярослава Кондришина вишиванням. Кілька Ярославових вишитих полотен представили під час проєкту «Пам'ять – сильніша за час». Узагалі з цими рукотворами могли ознайомитися студенти Тернопільського фахового коледжу ТНТУ ім. І. Пулюя й у своєму навчальному закладі на виставці робіт Героя.
У виступах звучало чимало теплих і щирих слів про Ярослава. Про його працелюбність, умілість наголошувала викладачка Тернопільського національного медуніверситету ім. І. Горбачевського Орися Смачило, яка добре знала Ярка. Каже, що він «прекрасно ліпив вареники, чудово працював на городі».
Іван Вітишин також залишився у пам'яті великим працелюбом. Його мама – Марія Вітишин мовила, що без нього жодні роботи в родині не обходилися. Умів, наприклад, готувати смачні страви, не цурався праці на городі, знався на будівельній справі. А ще його рідні називали Іван-нянь, бо няньчив, доглядав, виховував не лише своїх трьох доньок, а й племінників, приділяв їм багато уваги. За натурою він також був воїном. Служив чинну військову службу в лавах Національної гвардії України в Криму. Коли російський агресор 2014 року окупував український півострів, вдерся з війною на нашу землю, Іван Вітишин пішов у військкомат, просився на фронт. Йому сказали пройти медогляд і чекати. У серпні того ж 2014 року мобілізували, свої бойові навички вдосконалював на Яворівському полігоні. Звідти зателефонував і сказав, що кардинально змінює власне життя, бо покликання знайшов у військовій службі. А потім був Донецький аеродром, де в новому терміналі у січні 2015 року Іван загинув. У руках він тримав світлину, на якій були зображені його донечки, що мали на той час 12, 15 і 17 років. Він їх міцно любив, пишався ними, за них молився.
Іван Вітишин не вишивав, як Ярослав
Кондришин. Зате його мама Марія Вітишин дуже любить вишивати. Вишила чимало чоловічих і жіночих сорочок, ікон. Подарувала власноруч вишиті речі Івановим донькам. А от синові не дарувала. Можливо, тому, що вдома були вишиті сорочки ще її батька. Вже будучи на війні, Іван одного разу під час телефонної розмови з матір'ю попросив вишити для нього сорочку червоними та чорними нитками. Пані Марія одразу ж узялася за справу, гадала, що син прийде у відпустку чи повернеться з фронту та тішитиметься з гарно вишитої сорочки. Залишилося лише дошити рукави, коли дізналася страшну новину – її любий син загинув.
Не могла вже вишивати, не було сили, хіба біль і сльози. Дошивала Іванова сестра. І цю вишиту сорочку поклали «кіборгу» в домовину.
Іван ніколи не дозволяв собі за життя тривожити маму, тож навіть у сон до неї прийшов лише один раз, принісши їй два букети білосніжних пролісків. Зате сестру у сні просив передати матусі, щоб вона розповідала всім про нього, тоді їй буде легше на душі. Після цього в Марії Вітишин виник задум написати книжку про сина. І написала, видала. Мовить, що її книжка «Мій син – кіборг» залишиться живим пам'ятником Іванові, зігріває її «теплом присутності сина».
Марія Вітишин каже, що вчиться нести біль і водночас вчить це робити інших згорьованих матерів. Деколи просто не вистачає сил іти далі, але це хвилинна слабкість, бо сили вона черпає у сина. «Стараюся не
Тернопільська міська організація «Просвіти» розпочала новий проєкт під назвою «Пам'ять – сильніша за час», аби розповідати про життя й фронтові дороги полеглих Героїв. Це водночас, як влучно зауважила просвітянка, депутатка обласної ради Ірина Шумада, і про віру в українське майбутнє – переможне, мирне та щасливе, де вшановуватимуть своїх захисників. Адже допоки пломеніє пам'ять, доти наші загиблі воїни живі.
Героям Слава! 5 · «Перший захід нового проєкту присвятили Іванові Вітишину та Ярославові Кондришину, які поклали свої голови за Україну...» · с. 5сторінка оригіналу ↗ Наталія Буланова, м. Кам’янське, Дніпропетровська обл.
У рамках відзначення 135-ї річниці від дня народження видатного борця за українську державність, Голови Проводу Українських Націоналістів – Андрія Мельника, Дрогобич став центром наукового осмислення його постаті.
Ключовою подією стала Всеукраїнська науково-практична конференція «Андрій Мельник та Українська революція 1917– 1921 років», яка зібрала провідних істориків, дослідників та музейників з усієї країни. Серед них - завідувач відділу Національного музею історії України Олександр Кучерук, доктори історичних наук Валентина Піскун, Василь Яблонський та Іван Хома, директор Хмельницького обласного літературного музею Василь Горбатюк, які у своїх доповідях висвітлили різні аспекти діяльності Андрія Мельника.
Мала велику честь долучитися до цієї конференції з доповіддю "Постать Андрія Мельника в історичній пам’яті: виклики меморіалізації та вектори перспектив".
Модерував конференцію перший заступник голови Національної спілки письменників України Микола Гриценко.
Конференція стала потужним майданчиком для ґрунтовних дискусій щодо ролі Мельника в процесах українського державотворення. Важливість постаті Провідника обговорювалася також під час круглих столів та дискусій, які відбувалися у Народному домі імені Івана Франка.
Також 12 грудня відбулася зустріч із керівництвом громади. Поважну делегацію дослідників та науковців прийняв міський голова Дрогобича Тарас Кучма спільно з начальником управління культури та розвитку туризму Володимиром Ханасом. Очільник громади підкреслив вагомість постаті Мельника в українській історії та наголосив на важливості розвитку його родинного села – як цілісного музейного комплексу. Особливу увагу під час зустрічі було приділено обговоренню перспектив створення меморіального музею Андрія Мельника у Дрогобичі.
Щиро вдячна організаторам за можливість взяти участь у ювілейних заходах в Дрогобичі та Волі Якубовій.
Позиція 6 · «Утрата мови — то завжди рана, · бо з нею людина втрачає спосіб · розуміти себе у світі». · с. 6сторінка оригіналу ↗ Володимир АНТОФІЙЧУК
Під час роботи однієї з тематичних панелей – «Збереження і популяризація рідної мови: освіта та матеріальна і духовна культури» – я мав честь виступити з доповіддю, у якій спробував окреслити багатовимірний простір української мови в Румунії: від родинної традиції та духовної культури – до освітніх інституцій, сучасних медіа та нових форм мовної присутності. Пропоную вашій увазі текст виступу, сподіваючись, що він стане корисним для ширшого розуміння сучасних процесів збереження й розвитку українського слова в іномовному державному просторі.
«Вельмишановні пані та панове, шановні колеги, дорогі друзі! Ми зібралися сьогодні в урочисту й символічно насичену мить – День української мови, свято, що вже утвердилося в культурному календарі Румунії як жест глибокої взаємної поваги між державою і громадянами українського походження. Цьогоріч це свято сповнене особливим змістом – 35-літтям Союзу українців Румунії, інституції, що стала духовним стрижнем і стратегічним захисником української громади.
Тема нашої панелі – «Збереження і популяризація рідної мови: освіта та матеріальна і духовна культура». У цій короткій формулі приховано складний і водночас життєво важливий смисл. Рідна мова може жити й розвиватися лише там, де одночасно існують і працюють школа й родина, книжка й пісня, інституційна опора й культурна традиція, матеріальні умови та духовна тяглість, знання і щоденна мовна практика, тобто всі компоненти того, що ми називаємо культурою – як матеріальною, так і духовною. Тому мій виступ – спроба окреслити цю багатовимірну природу рідної мови та її роль у майбутті українців Румунії.
Розмову про будь-які форми освіти –
формальні чи неформальні – треба розпочинати з того, що є первинним, тобто з природи рідної мови як духовної й культурної сутності. Адже рідна мова – одна з найтонших форм існування людського духу й водночас один із найглибших проявів національної культури. Вона супроводжує людину від народження, творячи її внутрішній світ, структуруючи мислення, формуючи вразливість і здатність до співпереживання.
Рідна мова – це невидимий всесвіт відчування, у якому людині відкривається світ. Через неї дитина вперше пізнає любов, добро, тепло й безпеку. Саме тому рідна мова часто переживається як емоційна матриця, що супроводжує людину в будь-яких змінах долі.
Мова – це також духовна пам’ять предків, присутність поколінь у нашому сьогоденні. Кожне слово, кожен зворот, діалектна барва – то спадок багатьох століть, що дійшов до нас у живому звучанні. Мова зберігає найдавніші шари нашої духовної спадщини – колядки й веснянки, молитви й казки, архаїчні фразеологізми, народні назви рослин, ремесел і предметів побуту. Це – код культурної пам’яті, який людина носить у собі, жива традиція, що передається від покоління до покоління через досвід, інтонацію, спільне переживання.
Утрата мови – то завжди рана, бо з нею людина втрачає спосіб розуміти себе у світі. Навпаки, збереження мови – це акт духовної й культурної цілості, спосіб залишатися собою, не губитися в глобальному потоці, а входити у ширший світ із гідністю, як особистість, що має свій внутрішній центр.
Перший простір мови – то не школа, а дім. Саме там народжується той «внутрішній слух», що супроводжує людину протягом усього життя.
У румунському просторі духовна культура українських родин має вирішальне значення. Українські сім’ї на Мармарощині, Буковині, в Банаті, Добруджі та інших теренах століттями передавали своїм дітям українське слово у пісні, звичаях, біблійних текстах, молитвах та родинній обрядовості. Саме завдяки родині й громаді тут збереглися унікальні діалекти, архаїчні форми, ритміка й інтонації, що давно відійшли від стандартизованої мови, але зосталися живими в культурній пам’яті як органічна частина духовної культури українців Румунії.
Важливо підкреслити ще один чинник,
який має глибоку історичну й духовнокультурну вагу для збереження рідної мови в Румунії, – це діяльність Церкви. Українська православна, греко-католицька та протестантські громади в різних регіонах країни століттями були духовними опорними пунктами рідного слова. У храмах українська мова звучала урочисто й природно навіть тоді, коли інші форми публічної мовної присутності були обмежені або переривані.
Церква у всіх своїх конфесійних виявах зберігала молитви, проповіді, біблійні тексти, церковний спів, традиції колядування й великодніх обрядів, тобто той пласт духовної культури, що передається серцем, голосом, спільною участю. Саме тут збереглися давні інтонації, архаїчні мовні форми, характерна питома мелодика, що становлять найтонший шар мовної пам’яті громади. Православні парафії підтримували традиційні співочі стилі та давні псаломні звороти. Греко-католицькі громади забезпечували стабільність літургійної традиції українською мовою. Протестантські церкви розвивали культуру проповіді, читання Святого Письма й активної мовної участі вірян. Разом вони творять духовно-культурне середовище, у якому українська мова залишається живою, змістовною та емоційно впізнаваною у всіх поколінь.
Участь дітей і молоді в богослужіннях,
релігійних святах, читаннях і спільних співочих практиках зміцнює внутрішній слух рідної мови, формує тривку емоційну пам’ять і надає мові моральної ваги. У сучасному багатомовному світі Церква й надалі залишається однією з найстійкіших опор українського слова, адже вона звертається до людського серця, до його духовної налаштованості та ціннісної ідентичності. Саме з цією метою стараннями Союзу українців Румунії видано книжку «Гірчичне зерня», з якої школярі пізнають основи християнського віровчення і відкривають духовний вимір рідної мови.
Що таке духовна культура в системі виховання та освіти?
Духовна культура – це атмосфера життя громади, її символічні практики, звичаєві форми й духовно-емоційні коди, у яких рідна мова постає не тільки засобом спілкування, а насамперед пережитим культурним досвідом. Вона починається із сімейного читання казок і Біблії, коли дитина чує слова, сповнені мудрості й тепла, та навчається розуміти світ у рідній інтонації.
Продовженням цієї духовної культури стають вечори з народними піснями, родинні свята, спільна молитва, участь дітей у народних обрядах, де українська мова набуває статусу події, жесту, символу єднання поколінь. Діалектні особливості місцевої говірки виступають своєрідними ключами до історичної пам’яті, а благословення, колискові й первісна інтонація любові закорінюють у дитині зв’язок із власною духовною традицією так глибоко, що жодні освітні системи не здатні цього замінити. Через ці досвіди формується те, що психологи називають емоційною ідентичністю мови – внутрішнім переконанням, що рідне слово є, крім мовного засобу, особливою духовною цінністю, частиною себе. У таких умовах популяризація рідної мови відбувається природно, бо дитина вчиться любити мову, вона в ній виростає. Саме тому двомовність за таких умов не загрожує людині. Якщо рідна мова є духовним центром, тоді друга мова – державна, румунська – розширює горизонти, не руйнуючи внутрішньої цілісності. Дитина входить у світ як громадянин Румунії, не втрачаючи української культурної приналежності.
Отже, духовна культура – це фундамент,
без якого не існує жодної стійкої освітньої системи й жодної тривкої мовної традиції.
Проте внутрішньої культури недостатньо, якщо вона не має опертя в зовнішніх структурах. Тому поряд із духовною культурою вирішальною постає матеріальна культура освіти, тобто інституційні умови, у яких рідна мова може розвиватися й бути присутньою в публічному житті. До цього культурно-освітнього фундаменту належать дитячі садки з україномовними групами, де малята природно входять у світ рідного слова; загальноосвітні школи, у яких українська є мовою навчання або окремим предметом, що дає дитині можливість зростати в рідному культурному просторі. Разом із ними важливе місце посідають загальноосвітні школи, у яких українська мова виступає мовою навчання або ж окремим предметом, що дає дитині можливість осягати знання у власній духовній традиції. Особливо значущим осередком став Український ліцей імені Тараса Шевченка – морально-інтелектуальний центр, де формується молода українська еліта Румунії, а культура українців набуває інституційної форми та публічного звучання.
Матеріальна освітня основа продовжується у вищій школі – на відділеннях української мови та літератури в університетах Бухареста, Клуж-Напоки та Сучави, де забезпечується підготовка фахівців і твориться академічний простір для розвитку мови як наукової дисципліни та складника культурної традиції. Саме університетські середовища інтегрують матеріальну суть освіти з духовною культурою громади. Тут відбувається осмислення мови як інтелектуальної цінності, як носія культурної пам’яті та як наукової проблематики. Водночас надзвичайно важливою є постійна праця над сучасними підручниками та методичними посібниками, без яких неможливо уявити повноцінного навчального процесу й систематичного культурного передання. Центральне місце посідають кваліфіковані вчителі-словесники, які викладають граматику та літературу, а найважливіше – передають дітям дух мови, її живу інтонацію, культурний зміст і духовно-ціннісний сенс.
З цього погляду особливо важливе місце належить Літній школі для вчителів української мови та літератури, організованій Союзом українців Румунії. Вона стала платформою професійного зростання педагогів і простором, у якому матеріальні знання поєднуються з духовно-культурною місією. Тут учителі опановують сучасні методики, цифрові ресурси, інноваційні підходи до викладання мови та літератури, а водночас занурюються в культурологічні та духовні аспекти рідного слова. Літня школа формує спільноту педагогів, які навчають і несуть місію збереження мовної тяглості й культурної неперервності в умовах двомовності.
Не менш вагому, а подекуди й визначальну роль у процесі формування мовної стійкості відіграють культурні інституції та преса, які творять повноцінний україномовний інформаційний простір і забезпечують безперервність мовлення за межами шкільного середовища. Саме ці інституційні ланки виступають посередниками між родинною духовною культурою та публічним культурним життям, переносячи рідне слово з домашнього й традиційного виміру у сферу соціальної комунікації, громадського діалогу й символічної репрезентації. У такий спосіб українська мова в Румунії отримує емоційну й духовну опору, міцне, інституційно закріплене місце в культурному просторі громади, що є ключем до її збереження і популяризації.
У цьому контексті роль Союзу українців
Румунії є принципово фундаментальною. СУР під чутливим керівництвом депутата Миколи-Мирослава Петрецького розбудував цілісну модель мовно-культурної присутності, у межах якої українська мова функціонує як системний, постійно оновлюваний і структурований компонент громадського життя. Особливо вагомою є діяльність у сфері інформаційного середовища, де простежується продумана вікова послідовність і методична логіка, а кожна вікова група має свій мовний майданчик, що відповідає її потребам і рівню розвитку.
Для дошкільнят видається журнал
«Бджілка», що вводить дитину у світ рідного слова через елементарні жанри – малюнок, казку, вірш, коротку притчу, пісеньку тощо. Учні молодшого та середнього шкільного віку долучаються до мови через часопис «Дзвоник», де зміст і структура матеріалів спрямовані на формування мовленнєвої культури, читацької компетентності та емоційної прив’язаності до українського тексту. Старшокласники входять у складніший інтелектуальний і духовний контекст завдяки сторінці «Духовні джерела» у журналі «Наш голос», що поєднує культурно-історичну інформацію, есеїстику, морально-ціннісні розмисли й елементи духовної традиції.
Паралельно з цим газети «Вільне слово»,
«Український вісник» та журнал «Наш голос» виконують дві ключові функції. З одного боку, вони документують життя громади, фіксуючи події, досягнення, культурні ініціативи та суспільні процеси, а з іншого, – продовжують мовну освіту поза шкільними стінами, забезпечуючи регулярний контакт читачів з українським словом, формуючи звичку читання й підтримуючи мовно-культурну ідентичність у дорослого населення. У своїй структурі ці видання поєднують елементи матеріальної культури (друковане слово, редакційні традиції, видавничу діяльність) і духовної культури (зміст, тематика, ціннісний вимір текстів), завдяки чому стають інструментами збереження та популяризації рідної мови. Журнал «Наш голос» систематично у відповідній рубриці пропонує вчителям методичні поради щодо викладання української мови, чим продовжує культурно-освітню лінію СУРу.
Розвиток української літератури силами місцевих авторів – визначне явище українського життя в Румунії. Твори письменників, що народилися й живуть у румунському культурному середовищі, надають українській мові нового змісту, локального досвіду, художньої сили. Завдяки видав
19 листопада ц. р. у Парламенті Румунії відбулися наукові та урочисті заходи, присвячені Дню української мови та 35-річчю Союзу українців Румунії. Цей день став важливим культурним і символічним моментом у житті української громади, адже поєднав державне визнання, наукову рефлексію й духовно-громадський вимір нашої мовної спадщини.
«Безсмертний Кобзар закликає нас, де б ми не були, пам’ятати власну історію, часи волі, послідовно відстоювати ідею державної самостійності України». 7 Пошта «СП»
ничим програмам СУРу ці книжки стають доступними школам і культурним центрам, відкриваючи читачам різних вікових категорій можливість бачити українську мову як сучасну творчу реальність, здатну продукувати нові смисли й цінності. Місцева література, таким чином, утілює духовну культуру громади й водночас формує матеріальну культурну присутність – книжку, текст, друковану традицію.
Така література формує місцевий канон,
увиразнює ідентичність та сприяє входженню українського письменства Румунії в ширший європейський літературний контекст. Її досліджують студенти, науковці, учасники літературознавчих конференцій, що підсилює її інтелектуальний престиж і розширює культурний простір української мови в Румунії.
У структурі сучасного інформаційного середовища особливу роль відіграють радіо-та телепрограми українською мовою, які суттєво розширюють комунікативні горизонти громади та закріплюють її присутність у загальнодержавному культурному просторі. Якщо друковані видання створюють стабільну текстову основу й формують звичку до читання, то аудіовізуальні медіа забезпечують ширший та емоційно сильніший канал мовної комунікації, особливо важливий у середовищі національних меншин, де темп і ритм сучасного життя часто обмежують можливості регулярного читання.
Українські радіопрограми в Румунії мають особливу соціолінгвістичну вагу, адже вони, по-перше, забезпечують щоденну акустичну присутність мови, що підтримує інтонаційні моделі, мелодику й ритміку українського слова – явища, критично важливі для збереження «внутрішнього слуху» мовців між поколіннями. По-друге, вони сягають тих регіонів, де друкована преса менш доступна, охоплюючи ширші вікові й соціальні групи. По-третє, вони виконують функцію інформаційної єдності громади, підтримуючи зв’язок між населеними пунктами, де компактно проживають українці.
Соціолінгвістичні дослідження підкреслюють, що саме радіо у двомовних регіонах найкраще підтримує фонологічну сталість та емоційно-ліричний регістр
Володимир ЗАЇКА, Німеччина
Моя старша донька Ірина вже 28 років живе у Німеччині. Щоразу, коли приїжджала на батьківщину погостювати, завжди на згадку про рідну землю, шкільні та юнацькі роки купувала в Донецьку книжки на українській мові українських авторів. “Щоб тримати постійний зв’язок з Україною», – при цьому казала. Коли народились онуки, купувала для дітей казки, легенди, загадки, українські колискові, народні пісні і з малих літ привчала їх до рідної мови. Тепер вони вже повиростали і окрім німецької та англійської знають українську, вільно нею спілкуються і цим пишаються.
За багато років донька зібрала чималу домашню бібліотеку української літератури — від класиків до сучасників. У її робочому кабінеті (працює викладачкою в баварській школі) чільне місце займають книжки з Батьківщини. Затишно на полицях почувають себе “Тореадори з Васюківки” Всеволода Нестайка, “Вершники” й “Майстер корабля” Юрія Яновського, “Меч Арея” й “Яр” Івана Білика, “Роксолана” Павла Загребельного, “Холодний Яр” Юрія Горліса-Горського, “Сад Гетсиманський” і “Тигролови” Івана Багряного, “Марія” Уласа Самчука, “...І будуть люди” та “Блакитна дитина” Анатолія Дімарова, “Дім на горі” Валерія Шевчука, “Жовтий князь” Василя Барки, “Любіть Україну” Володимира Сосюри, “Маруся Чурай” Ліни Костенко та багато інших.
Коли два місяці тому біженська доля закинула мене на чужину, нагально відчув тут відірваність від рідної землі та домівки, брак всього українського тут — мови,
мови, оскільки голос, інтонація, пісня й усне мовлення засвоюються насамперед на рівні емоційного слуху, а не лише раціональної уваги. У цьому сенсі українські радіопрограми фактично продовжують традицію усної культури громади, поєднуючи духовні традиції з технічними можливостями сучасності.
Українські телепрограми в Румунії виконують ще ширшу функцію, адже вони забезпечують візуальну репрезентацію громади, формуючи образ української мови як сучасної, престижної, здатної до повноцінної участі в інформаційному та культурному житті країни, і тим самим стають однією з ключових форм популяризації рідної мови в широкому суспільному контексті.
Тож діяльність Союзу українців Румунії у сфері преси та культурних інституцій формує цілісну лінгвокультурну екосистему, що забезпечує постійне звучання української мови в усіх вікових, соціальних і культурних сегментах громади. Завдяки такій моделі українська мова в Румунії зберігає свою духовну вагу, а найважливіше – стабільно функціонує як мова культури, освіти, громадського життя й колективної пам’яті, що є однією з найважливіших передумов для її тривалості у XXI столітті.
Освітні конкурси, фестивалі, публічні читання та наукові конференції становлять собою дієвий практичний механізм того процесу, який у сучасній соціолінгвістиці позначається терміном «мовна соціалізація». Йдеться про поступове входження дитини та молодої особистості у мовнокультурний простір громади шляхом участі у подіях, де мова виступає засобом спілкування і, головне, символом колективної ідентичності, носієм престижу та культурної тяглості. Через входження у такі форми діяльності дитина починає усвідомлювати, що українська мова функціонує не лише в родинному середовищі чи шкільній аудиторії, а й у публічних, соціально значущих контекстах, де вона є мовою творчості, інтелектуальної взаємодії та громадського визнання. Саме так формується не лише знання мови, а й глибинне відчуття її культурної та духовної цінності.
З погляду теорії соціолінгвістичної стійкості важливо, що саме ці заходи створю-спілкування, книг, друкованих видань. А без цього всього людина, як джерело без води, починає «замулюватися» – замикатися в собі, занепадати духом, піддаватися депресії, стресам тощо. Адже немає поруч близьких людей, друзів, сусідів, колег по роботі (окрім доньки, зятя та онуків). Ні до кого піти, ні з ким просто поговорити, бо навкруги інший світ: чужі люди, чужа мова, чужі звички та традиції. Правда, зрідка трапляється почути на вулицях баварських містечок рідний говір, але це, скоріше, виняток з правил. Та й люди, які опинилися тут, як і я, через війну в Україні, переважно наполохані, на контакт ідуть неохоче, замкнені в собі.
Тож доводиться щодня варитися у власному сокові. Зі своїми думками, переживаннями, сумнівами, до яких тут, власне, нікому нема діла.
Від початку грудня Німеччину заполонила передсвяткова різдвяна хвиля: скрізь різноманітні ярмарки, розпродажі, фестивалі, дитячі заходи, на яких педантичні німці заздалегідь закупляють подарунки для своїх рідних і близьких. А мені все ввижається рідна Україна, яка так контрастує з цією атмосферою радощів та безтурботності. З болем у душі стежу за подіями на рідній землі. Болісно сприймаю щоденні варварські обстріли ворогом наших міст і сіл, загибель цивільних людей, серед яких немало дітей, знищення інфраструктури, житлових будинків, соціально-культурних об’єктів.
У такій радісно-піднесеній атмосфері почуваєшся зайвим, забутим усіма сиротою, до якої людям байдуже.
Але, з’ясувалося, що я помилявся. Одного дня донька з загадковим таємничим виразом обличчя вручила мені теж різдвяють у молодої людини досвід публічної мовної участі. Коли її виступ, читання, виконання пісні чи участь у дискусії відбуваються українською мовою в присутності громади, мова набуває статусу соціального факту, що має емоційно-позитивний, символічний і нормативний характер. Так дитина ідентифікує українську мову як власну соціальну належність, як духовно-культурну ідентичність, а не лише як домашній чи шкільний функціональний інструмент.
У цьому контексті особливого значення набуває державне визнання української мови, закріплене рішенням Парламенту Румунії про проголошення
9 листопада Днем української мови. Цей крок усвідомлюється як важливий елемент сучасної мовної політики, що відповідає фундаментальним принципам Європейської хартії регіональних мов або мов меншин і загальним європейським нормам культурної демократії. Проголошення Дня української мови функціонує як акт легітимації рідної мови в очах суспільства, державних інституцій та інших етнічних спільнот, сприяючи підвищенню її публічного статусу й розширенню сфер уживання. Для української громади це є моральним підтвердженням її культурної повноправності та історичної присутності в румунському суспільстві.
Отже, культурно-освітні заходи та державна мовна політика утворюють взаємодоповнювальну систему, у якій українська мова постає одночасно як культура, як спільнота і як соціально-правова реальність. Це поєднання забезпечує її тяглість між поколіннями, створює можливість повноцінного розвитку в умовах сучасного багатомовного суспільства Румунії та формує моральні й культурні підстави для її подальшої популяризації серед молоді.
У сучасному інформаційному суспільстві, що все більше переходить у цифрову площину, традиційні механізми мовної передачі між поколіннями перестають діяти автоматично. Те, що протягом століть забезпечували родина, громада і школа, нині нерідко підмінює динамічний цифровий простір. Молодь XXI століття живе в середовищі, де головними каналами впливу є екран, звук і візуальна динаміка. Це ознаний кошик з подарунками: ласощами, сувенірами, канцтоварами. А на самому денці лежав паперовий пакунок. Коли я його розгорнув, не повірив власним очам: на світ Божий на мене глянули найдорожчі речі, які довелося до цього мати в житті (і це справді так) — дві книги українською мовою: “Кобзар” Тараса Шевченка і “Вірші. Драматичні поеми” Лесі Українки. Донька придбала ці подарункові видання під час своїх останніх відвідин України багато років тому. Просто так. На згадку. А тепер ось згодилися.
Тримаю в руках ці безцінні для мене книжки, а на душі так тепло, на щоках сльози радості та вдячності, бо відчуваєш зв’язок з рідною землею: я не один тут, на чужині, зі мною моя Україна. Читаю давно і не раз перечитане і ніби відкриваю для себе все заново, – таке воно актуальне, співзвучне з сучасним моментом. Знову чає, що рідна мова повинна бути присутня саме там, де формуються сучасні форми уваги, естетичної чутливості й культурного вибору, а популяризація українського слова повинна враховувати цифрові звички й уподобання нового покоління. Тому для того, щоб українська мова в Румунії повністю зберегла свою життєздатність, вона повинна інтегруватися в нові форми комунікації. Йдеться про її природну присутність у мультфільмах і аудіоказках, YouTube-каналах і подкастах, цифрових підручниках, соціальних мережах та молодіжних культурних проєктах. Соціолінгвістика цифрової доби наголошує на тому, що мова зберігається там, де вона стає конкурентною у боротьбі за увагу сучасної людини. Отже, важливо підтримувати те, що вже існує, і водночас переводити українську мову на новий комунікативно-технологічний рівень, де вона зможе функціонувати на рівних із глобальними мовами і водночас залишатися носієм духовної та культурної глибини.
У День української мови та в рік 35-ліття Союзу українців Румунії хочеться сказати про наше високе завдання – зберегти рідну мову як спадок минулого і, що особливо важливо, передати його як дар майбутнім поколінням. Адже збереження та популяризація мови – це наполеглива робота інституцій і щоденна практика духовної та матеріальної культури: зберегти її в серці, книзі, школі, родині, громаді, скрізь, де формується людина й де триває культурна тяглість.
Хай українське слово буде простором гідності, джерелом сили, мостом між поколіннями та знаком нашої духовної свободи!»
доторкаюсь серцем до нашої національної культури, ідентичності, народних звичаїв і традицій, бо в цих книгах наші витоки, наш український код, зв’язок поколінь.
Безсмертний Кобзар закликає нас, де б ми не були, пам’ятати власну історію, часи волі, послідовно відстоювати ідею державної самостійності України. А поезія Лесі Українки примушує кожного “крізь сльози сміятись, серед лиха співати пісні, без надії таки сподіватись...” І відразу ж – “геть думи сумні!” Як це актуально і зараз! А далеко від рідної землі — тим паче...
А ще хочу висловити вдячність головному редакторові “Слова Просвіти” Ігорю Зоцу, з яким ми багато років працювали колись в рідній газеті “Донеччина”, за турботу й можливість читати за кордоном електронну версію «Слова» – шанованого й улюбленого багатьма видання. До виїзду до Німеччини з прифронтової Донеччини я передплачував “Слово Просвіти” багато років і з задоволенням читав його та інколи дописував про наболіле. Як і цього разу.
«Весняні сплески емоцій в поезії · Любові Голоти завжди несподівані, · часто-густо разючі...» Слово многоцінне 8 · с. 8сторінка оригіналу ↗ Микола СЛАВИНСЬКИЙ
Знову й знову пригадуються рядки з давнього вірша Любові Голоти: «Я жінка. Я травина. Я роса. // Я без кохання – мов калина на морозі». Вони не раз і не двічі відлунюються в часопросторі нової збірки «Паперовий янгол», яка завершується твором, де є однозначне переконання: «Я – не робот». Підтвердження цього – всі, без жодного винятку, поезії книжки, написані трепетною жіночою душею.
Коли вже вкотре перегортаєш сторінки ошатного видання, здається, що починаєш чути лет янгола, який охороняє і справжню лірику, і Україну, і поетесу – жінку, «що край столу і престолу, // край любові і життя сидить…» Воістину дивовижне це зізнання! Дивовижна й заспівна мініатюра, де воно лунає. Отож не здивується дім, що лірична героїня до нього звертається як до живого («Здрастуй, доме!»), а стіл не почуватиметься самотнім, бо «Селена // зелене світло посила».
Це чаклунське світло сяятиме в історіях з життя пам’яті, яка, можливо, й хотіла б щось забути, але нічого не забуває, береже давнє, розмовляє з сучасним, вдивляється в майбутнє. І радіє, що не вигадує, не домислює – леліє правду й лише правду. Щиру, делікатну, жаску, материнську, – ту правду, яка зізнається: «І обійма мою сльозу // ота сльоза, що з неба…» Ту правду, без якої поезія – не поезія, а фальшиве, низькопробне віршування, навіть далекого відголосу якого немає в збірці «Паперовий янгол».
Маємо ж совісну, довірливу сповідь зрілості, яка і згадує «що любили, від чого гасли і кому світили», і знає, що «врода проминальна», і не боїться часу, який не плине – летить. Таки нестримно ле
27 листопада, до Дня вшанування пам’яті жертв Голодомору-геноциду, Православна Церква України вручила високі церковні нагороди двом видатним дослідникам злочину комуністичного режиму, вчиненого проти української нації. Таким чином духовенство відзначило їхній вагомий внесок у збереження історичної правди та національної пам’яті.
Від імені Митрополита Київського і всієї
України Епіфанія відзнаки вручив Архімандрит Михайлівського Золотоверхого монастиря отець Феодосій.
Орденом святого великомученика Юрія
Переможця «за жертовність у захисті добра та правди» нагороджено професора Володимира Сергійчука – завідувача кафедри історії світового українства Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
Професор Сергійчук здійснив величезний внесок у розкриття злочинів кремля проти української нації. Протягом понад 15 років він працював в архівах України, по крихтах збираючи дані про знищених дітей у роки геноциду. Результатом цієї кропіткої наукової праці стало документальне встановлення, що в роки Голодомору-геноциду було знищено понад 4 мільйони українських дітей. Це справа тить, але не збиває всевладними крилами полум’я свічки, бо воно захищене від злих вітрів ніжними жіночими долонями. Їхнє тепло й тепло свічки – в загадковому проханні: «Заграйте мені, замузичте мені на пів світу! // Хай плачуть скрипки голосами зелених отав…» Це ж незгасне тепло – навіть у мініатюрі, яка розпочинається болючим твердженням: «Вірші старіють…»
Весняні сплески емоцій в поезії Любові
Голоти завжди несподівані, часто-густо разючі («На згорток кураю міняю своє тіло!»). Вони вибурхують із таємничих глибин жіночого єства, аж ніби засліплюють очі й душу, яка читає виплекані совістю рядки. Очі хочеться примружити, а душа радіє, коли в неї лине молитовне: «Боже, знаю: // Твої письмена проступають не на папері…». Воістину це так, а ось у письмі авторки збірки живе, пульсує, проміниться магія органічної триєдності: природного хисту, давно набутої майстерності й великого досвіду творення лірики на світовому рівні. Лірики, яку благословляють небеса. Тим-то у книжці чільне місце займають «Ранкові розмови з Богом» та чимало інших творів, де і «сльози душі, // і рядки, що від Бога і Світла». А ще – від янгола, якого нетерпляче шукає погляд, вигострений літературно-критичною повсякденністю. І ось янгол, зрештою, постає перед читацьким зором. Відразу й не впізнати: «У стоптаних сандалях, у ветхому хітоні…». Цілком земний, таки ж наш, рідний, в якого «зношений вінок вже не вінець, а клоччя». Та настає чарівна мить, і «янгольська сурма співа Господнє слово». Саме тоді утверджується неспростовне розуміння: «Пощо нам цей бетон й неону мертві пасма, // Як лопотять крильми небесна сила й власна?!»
Тут стикаються різні полюси, стають на герць добро і зло, любов і ненависть, вишукане й нице… А між ними й з ними – відсвіти народних казок і грецьких міфів, християнські мотиви, відгомін язичницьких уявлень, неохопні обрії сонцелюбних степів «без початку й кінця», де сумує срібляста ковила і раює вже згаданий курай – невмируще українське перекотиполе, яке не боїться рвучких новочасних вихорів. Котиться й котиться повз окопи, бліндажі, обгорілі дерева, крізь дні та ночі російсько-української війни, про яку – філософське осердя книжки.
Воно чує «колядки про смерть» і згорьований зойк ліричної героїні: «Ти плачеш, Господи? Я не втішаю – плач», бачить, як «плем’я бісівське…// на Україну впало, наче сарана», озивається до читачів голосом непідкупної «окопної правди» та жіночого стоїцизму, який, рятуючи від нетрів розпачу, таїть у собі промені віри, надії та любові.
У книжці поруч, плече в плече, – вірші палахкі, схвильовані, задихані й супокійні, задивлені в себе, вірші саркастичні й сповідальні, звернуті до Бога, часу та наших воїнів, серед яких – «ті, що в огні горіли, //ті, що пройшли полон, // ті, що пропали в Азові, // ті, що самі вогонь…». Тут ( і в деяких інших мініатюрах) вловлюється рятівна грань між вибагливим образним прямоказанням і холодною публіцистикою, де панує не поезія, а безсердечна велемовність.
На щастя, вона – поза творами Любові
Голоти, поза мудрою стриманістю почуттів ліричної героїні, тим-то виважений зміст ясніє в шатах багатющої лексики, де немає жодного слова, яке німує або ж шкутильгає, спотикається на вибоїнах барабанного ритму. Вільнолетні мініатюри авторки, народнопісенні в джерельних глибинах, приваблюють самобутністю розмислів, точністю акцентів, вивіреністю висновків, а ще – делікатністю сенсів, затаєною соромливістю оповіді про зрілу закоханість у світ і в того єдиного, хто теж пише неповторні вірші й уміє цінувати іншу лірику, спроможну захиститися навіть від потужного впливу сусіднього яскравого таланту.
Є в поезії Любові Голоти й те, що для мене особливо значуще, дороге: і степове розкрилля, і приземленість, яка пахне полинами, нанизування прозаїзмів, звичних, звичайних та воднораз незвичайних, як домашній хліб. Саме поетичний образ хліба знову й знову аж ніби сяє на столі під іконами, дякує українці, що його замісила, виняньчила, спекла…
Так само захоплюєшся тим, як уява поетеси легко відмикає золоті замки минулого, за дверима якого – дивосвіт аж ніяк не ідеалізованого дитинства. Лірична героїня намагається випити його джерело до останньої краплини й, коли це не вдається, радіє, адже й завтра-позавтра можна буде насолоджуватися цілющою водою щастя, яке лиш навчається жити.
Отож не в’яне в пам’яті спогад про те, що вперше душу «відчула в собі дворічною дівчинкою, // побачивши бджолу над криворізькими чорнобривцями»… І досі щебечуть птахи з видноколів дитинства, і досі летять до квітів його метелики, мандрують до наших днів щедрівки, «хоч дорога все крутіш, під гору», та «хай скрипить Чумацький Віз»… Вірші, де плетиво спогадів гармонійно єднається з роздумами й прозираннями в себе та в майбутнє, довірливо зоріють на читача стоокістю літер, які стали рідними ще в дошкільні роки: «В ті часи я шукала слів // більше, аніж зміс
Любов генів саме до українського слова та козацьких степів, засіяних зерном і кулями, до того домашнього вогнища, без якого не можлива поезія, до народних пісень, легенд та небилиць, а ще – до миті, коли «рід цілує хрести», – ця любов освячує найзадушевніші рядки, які хочеться повторювати для себе й для часу, що зупиняється над ними, аби побачити, як «руку подає твій ровесник Івасик» – Телесик із білою бородою… Здається, що, читаючи цей вірш при свічці, здалеку вітаєшся з ним і «придивляєшся – в човні стоїть Перевізник». Таки вже стоїть… Міцна сув’язь образів і думок засвідчує природне для зрілості перевисання до синкретизму – того первісного сприйняття й трактування світу, які, за твердженням Івана Франка, «колись безпосередньо» торкалися розмаю наших почуттів.
Воістину для авторки збірки поезія – «це свято, як любов» (Ліна Костенко), де немає місця печерній брутальності, всюдисущим варваризмам, пінливому сленгу. Таку рідкісну нині особливість віршування цінує не лише вишукана естетика, а й саме справді українське світосприйняття. Синтез новітнього віршотворення й образних надбань фольклору, метафоричні блискітки, лагідні переливи звуків і кольорів, залюблених у сонце,– ті ворожбитські чари лірики Любові Голоти, які здатні заполонити найвибагливого читача, повести його в лабіринти епічної сутності народних доль і характерів, зробити причетним до летючої хвильки, коли вустами поезії промовляє або екзистенційна сутність непримиренної боротьби з лютим ворогом, або сувора правда реальності, або ж нею не забута казковість дитинних мрій.
Невичерпні таємниці творчості авторки «Паперового янгола», його тіні й «тіні слів» стають твоїми, мовби власними, щось незбагненно ясне, прастепове вливається в душу, нагадує про «безкрайність барв, речей, понять і тонів» (Микола Бажан), про те, що «на Чумацькім Шляху – на небеснім даху // зоряна сіль – сльози янголів».
Розлунистість змісту, вибагливе оркестрування кожного вірша, іскрометна образність – усе це, далеке від зумисного експериментаторства, стає справжнім поетичним експериментом Любові Голоти в обпаленому війною сьогоденні. Сприймати його як «естетичну категорію» (Ніцше) – покликання від Господа. Інакше навіщо в недосконалому світі живе лірика? Та, у світлоносній сутності якої, – доброта, совісність і краса.
Любов Голота. Паперовий янгол. Поезії. – К.: Український пріоритет, 2024. – 96 с. ту: // слова й були правдою // в книжках, які я читала, // бо вони, українські слова, // пробуджували в мені ще більше слів…».
«Весняні сплески емоцій в поезії · Любові Голоти завжди несподівані, · часто-густо разючі...» Слово многоцінне 8 · с. 8сторінка оригіналу ↗ Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу
всього його життя – праця, якій він відданий повністю. Володимира Сергійчука заслужено називають видатним ученим, адже його робота – приклад того, заради чого варто жити й працювати.
Орденом святої рівноапостольної княгині Ольги «за жертовну любов та віддану працю на благо української народу» нагороджено Олесю Стасюк – голову Національної асоціації дослідників Голодоморугеноциду українців.
За її ініціативою у 2019 році було подано заяву до СБУ про відкриття кримінального провадження щодо виконавців Голодомору геноциду. Внаслідок розслідування та серії комплексних судово-історичних, статистичних і криміналістичних експертиз, у яких взяли участь понад 40 науковців, правників, істориків, демографів та слідчих, встановлено, що втрати української нації становлять 10,5 млн жертв.
Судові експертизи, проведені у межах кримінального провадження, є юридично встановленим фактом розкриття злочину, вчиненого комуністичним режимом проти української нації. Таким чином, дослідження вчених відкривають шлях до європейського майбутнього України та служать основою для формування історичної правди.
Крім того, Стасюк захистила першу в
Україні докторську дисертацію з теми геноциду українців.
Варто зазначити, що 23 січня 2025 року
Європарламент ухвалив резолюцію щодо протидії дезінформації та пропаганді, яку поширює РФ з метою виправдання агресії в Україні. Дослідження українських вчених у галузі геноциду є виконанням положень цієї резолюції та підтримкою європейських стандартів встановлення історичної правди.
Також варто зазначити, що 18 листопада
2025 року, на Всеукраїнському круглому столі до роковин Голодомору в Державному педагогічному університеті імені Драгоманова, Володимир Сергійчук та Олеся Стасюк були нагороджені Медаллю честі за розкриття злочину Голодомору-геноциду проти української нації. Відзнака була вручена від імені президента Фундації Українського Голодомору-геноциду (США) Миколи Кочерги.
Церковне вшанування приурочене до щорічних меморіальних заходів, які проводяться у День пам’яті жертв Голодомору. Вручення нагород підкреслює важливість праці дослідників, котрі документують і поширюють правду про злочин комуністичного тоталітарного режиму та його наслідки для української нації.
У Православній Церкві України наголошують, що такі відзнаки є не лише виявом поваги, а й символом підтримки тих, хто присвятив свою діяльність боротьбі за історичну справедливість і за збереження національної пам’яті.
Вручення нагороди Олесі Стасюк
На перехрестях історії 9 · «За рік до «Графа Монте-Крісто», у 1843 році, надруковано знаменитий антимосковський твір маркіза Астольфа де Кюстіна «Росія у 1839 році». · с. 9сторінка оригіналу ↗ Юрій МОСЕНКІС, заслужений діяч мистецтв України, доктор філологічних наук
У масовій свідомості це невибагливий детектив про помсту з безліччю екранізацій. Однак це суто зовнішній шар, примітивний фасад для поверхового читача і згодом глядача. Насправді це гострий знущальний антимосквинський памфлет. Французькі читачі, знайомлячись у 1844 році з романом про француза Дантеса, не могли оминути увагою того, що за сім років до того інший Дантес смертельно поранив на дуелі Пушкіна. Дюма (та весь його «авторський колектив»), описуючи головного героя, також не могли не помітити такий «збіг».
Головний позитивний герой Едмон Дантес – це вбивця Пушкіна Жорж Дантес (до появи українського співака Дантеса були відомі тільки ці два Дантеси – історичний і літературний). Наступний після Дантеса ідеал детективного роману, політик-республіканець Нуартьє (Noirtier «чорний Тьєр») – очевидно, відомий політик Тьєр (Thiers), організатор революції 1830-го року, що в час написання роману (початок 1840-х) перебував ув опозиції до королівської влади. Тьєр – син розореного торгівця з Марселя, де починається роман. Незабаром (1848 рік) убивця Пушкіна був секундантом Тьєра на дуелі та став його другом.
Аббат Бузоні, що начебто диригує подіями з-поза сцени (насправді це перевдягнутий Дантес), – це дуже впливовий поет, вихователь наступника московитського престолу Жуковський (англійською buzz «дзижчання»), що диригував подіями навколо Пушкіна й, зокрема, запобіг двом дуелям Дантеса і Пушкіна (останній загинув від третьої). Перемовини Жуковського і Геккерна – історична паралель до ролі Бузоні в появі в Парижі Кавальканті.
Вишукано зашифрована в романі дружина Пушкіна й об’єкт закоханості Дантеса Наталя Гончарова. Іспанською «гончар» – al-farero (на початку слова арабський артикль al), а наречена Дантеса й об’єкт кохання «чорного рогатого» – каталонка Мерседес Herrera (жіночий рід іспанського слова «коваль» від латинського ferrarius). Убивця Пушкіна був одружений із сестрою Пушкінової дружини; кохана «чорного рогатого» Мерседес – його двоюрідна сестра.
Чільний антагоніст головного героя Фернан Мондего граф де Морсер (Morcerf, те саме звучання може бути записане Maur- cerf «рогатий мавр»; французьке cerf «олень» від латинського cervus «олень», буквально «рогатий») – правнук ефіопа Пушкін із «дипломом рогоносця». Морсер – каталонець (його селище – «напівмавританське, напівіспанське»),
до отримання графського титула
Мондего – натяк на дочку португальської графині д’Ега (Мондего – «моя д’Его», як сеньйор і монсеньйор) Ідалію Полетику, яка ненавиділа Пушкіна за те, що той знущався над нею. Юна Гайде (Haydee), дочка Алі, що є ключовою фігурою помсти «чорному рогатому» Морсерові, – це
Віра БОДНАРУК, культурно-освітня референтка Осередку імені Святого Андрія (США)
Після великих направ від шкоди заподіяних ураганом Іяном три роки тому, Український Культурний і Релігійний Осередок імені Святого Андрія в Норт Порті, Флорида був нарешті відкритий 22 листопада. На вечір відкриття прибули члени громади та гості, щоб нарешті бути разом у своїй українській домівці та скласти пожертви, щоб покрити великі кошти направи. Голова Осередку Віктор Лісничий привітав гостей в елегантно прибраній залі і попросив отця Олега Сацюка від православної громади і отця Дмитра Касіяна від греко-католицької громади освятити відновлений Осередок.
Осередок був заснований 50 років тому українськими піонерами з Америки і Канади. Вони подбали, щоб українці на Флориді мали свій український дім і свою та сама Ідалі (французька форма імені) Полетика, яка відіграла ключову роль у конфлікті Пушкіна і Дантеса. Гайде губить Морсера документами – а деякі біографи саме Ідалі вважають автором анонімних текстів проти Пушкіна. Ідалі й Дантеса пов’язували романтичні стосунки. Вона писала йому, що не забуде його, коли він поїде – порівняймо слова Гайде Дантесові. Дюма не міг знати їхнього листування, але до нього могли доходити чутки.
Несподівано в романі власною персоною з’являється навіть сам «арап Петра Великого» Ганібал: це «нубієць, чорний, як ебенове дерево», «араб, негр, нубієць» – раб Монте-Крісто.
Компромат на головного антигероя (антагоніста) Морсера («чорного рогатого») отримано з грецького міста Яніна (Йоанніна) – автором памфлету на «чорного рогоносця» Пушкіна вважали князя Івана Гагаріна.
Журналіст Beauchamp («гарне поле»),
з чиєї газети починається скандал навколо «чорного рогатого», явно натякає на ту саму Полетику. Її чоловік належав до видатного українського роду, який дав, зокрема, й вірогідного автора знаменитої «Історії русів». Таємне побачення Мерседес із Едмоном напередодні дуелі останнього з Морсером-молодшим нагадує таємне побачення Дантеса і дружини Пушкіна напередодні дуелі. Багато біографів уважають, що кохання Дантеса і дружини Пушкіна було взаємним попри шлюб останньої – як кохання Едмона і Мерседес.
За рік до «Графа Монте-Крісто»,
у 1843 році, Дюма написав пригодницький роман про помсту «Жорж», який уважають сюжетним попередником «Графа Монте-Крісто». Назва роману – ім’я убивці Пушкіна.
Королівський прокурор де Вільфор
(Villefort, французькою ville «місто», village «село») – це тогочасний шеф жандармів граф Бенкендорф (німецькою dorf «село»). Але що означає другий компонент fort «фортеця»? Очевидно, автор пов’язав Бенкендорфів на московській службі з німецькою родиною Бенкендорф унд Гінденбург (німецькою Burg «фортеця»). Дружину Бенкендорфа звали Єлизавета, дружину Вільфора – Елоїза. До слова, учас написання та публікації роману Дюма Бенкендорф очолював інформаційні акції царського уряду проти книги Кюстіна. Інспектор тюрем Бовіль (Boville, можливий інший варіант запису Beau-ville «гарне місто») – іще один варіант перекладу прізвища Бенкендорф (латиною bene «добре»).
Рояліст барон д’Епіне (d’Epinay), що намагався стати зятем королівського прокурора, нагадує згаданого Пушкіним у своєму щоденнику під 1834 роком рояліста маркіза де Піна (Pinas), який разом із Дантесом уступив до московитського війська. (Про барона д’Антеса і маркіза де Піна Пушкін навіть писав у своєму щоденнику).
Інструмент помсти юний розбійник італієць Бенедетто своїм іменем натякає на вендету – помсту. Його всиновив віконт Кавальканті (Cavalcanti), «конячий спів» (італійською cavallo «кінь», cantare «співати», canto «пісня») – натяк на барона ван Геккерена (Heeckeren, суголосся з німецьким wiehern «іржання коня»; також нагадує латинські слова equus «кінь», equarius «кінський»), що служив Наполеону і згодом усиновив майбутнього вбивцю Пушкіна. Геккерена звуть Луї – так само, як і батька Дантеса. Старший Кавальканті – майор, і майором був батько Геккерена. Усиновлення Дантеса Геккереном у 1836 році, незадовго до дуелі, нагадує «віднайдення» Кавальканті-молодшого його «батьком» Кавальканті-старшим.
Жорж Дантес дуелював із Пушкіним від імені свого батька – так само, як син Морсера від імені батька. Сам же «чорний рогатий» кінчає самогубством після дуелі з Дантесом – що недалеко від реальної історії смерті Пушкіна після дуелі. Анонімний лист до газети зі звинуваченням «чорного рогатого» нагадує анонімно надісланий Пушкінові «диплом рогоносця». Бенедетто здійснює помсту, уподібнюючись романному Дантесові й будучи однією з масок останнього. Отже, усиновлення Бенедетто копіює усиновлення історичного Дантеса. У романі сказано, що старий Кавальканті привіз сина до Франції, щоб одружити, – порівняймо Геккернів у росії. І чи випадково молодшого Кавкальканті звуть Андреа – чи не нагадує це д’Антеса?
Помста Дантеса Морсерові та його поплічникам датована в романі 1838 роком – наступним після року загибелі Пушкіна. Убивця Пушкіна Жорж Дантес із дружиною Катериною (рідною сестрою дружини Пушкіна) з’явились у Парижі навесні того самого 1838 року. Катерина Дантес померла у Франції восени 1843 року – незадовго до початку публікації роману Дюма.
Романний майстер фехтування Грізьє тренує і сина де Морсера, і маску Монте- Крісто лорда Вілмора, історичний Грізьє – Пушкіна. Морсерові-молодшому радять-то поїхати до Петербурга, то одружитися з російською князівною та повернутися з нею до Парижа (убивця Пушкіна поживу Петербурзі та повернувся до Франції з московитською дружиною – сестрою дружини Пушкіна).
Розбійник Кадрусс (Caderousse) – «росія, що падає» (латинське cado, італійське cadere, гасконське cader «падати»; французьке russe «російський, росіянин, росіянка»). Використання латинської мови співвідносне з численними латинськими цитатами роману. Його дружина з прізвиськом Карконта – натяк на імператрицю Катерину. Власне ім’я Карконти Мадлена може натякати на ім’я прапрабаби Катерини ІІ Магдалени.
Надихнути Александра Дюма могла особиста образа з боку Миколи І (відмова в ордені, про що пише Андре Моруа у книзі «Три Дюма»). «Графові Монте-Крісто» передувала інша помста – заборонений у московії роман зі звеличенням антицарських декабристів «Учитель фехтування» 1840 року, у центрі якого – майстер фехтування Грізьє, наставник Пушкіна і друг Дюма; у книзі з передмовою Дюма Грізьє засуджує дуель Пушкіна, що залишив дружину і дітей без засобів до існування. Дюма міг сприйняти поширені не тільки в Парижі, а й у Петербурзі настрої на користь Дантеса, а не Пушкіна.
А за рік до «Графа Монте-Крісто», у 1843
році, надруковано знаменитий антимосковський твір маркіза Астольфа де Кюстіна «Росія у 1839 році». Книга мала шалений успіх і того самого року вийшла другим виданням, ув інших країнах найближчими роками виходили і передруки, і переклади. (Царські спецслужби відзначали, що успіхи Кюстіна надихнули інших авторів на книги про московщину. Показове лицемірство царського поета-пропагандиста Тютчева, що публічно лаяв, а приватно хвалив Кюстіна). Кюстін знав (і описав ув одному з приватних листів), що його твір одразу після видання прочитала московитська імператорська родина. До речі, у названому творі Кюстін пише про мавританську кров Пушкіна (детально описуючи передісторію дуелі з Дантесом і навіть поетичний відгук Лермонтова), що можна порівняти з Морсером – «рогатим мавром». Кюстін згадує підземні тюремні камери, чиї в’язні збожеволіли, забули власні імена й могли з’явитися з-під землі як привиди помсти – проти деспота і деспотизму! Вони поховані живцем, хоча про деяких невідомо, які злочини вони вчинили. Злочинцем, за словами Кюстіна, виступає тільки суддя. Ці образи дуже нагадують образ ув’язненого графа Монте-Крісто. Чи не був антимосковський памфлет Кюстіна одним із безпосередніх ідейних джерел «Графа Монте-Крісто»? Чи не вкладав Дюма в образ Дантеса помсту не паризьким, а петербурзьким владцям? До дискредитації московитів Дюма підходив системно і творчо: у пізнішій книзі «Від Парижа до Астрахані» він одну московитку іменує Teljatine, а другу Telegue – від російських слів тєлятіна і тєлєга.
Академік Вадим Скуратівський у статті
«Зустріч у замку Аренсберг» (газета «Столичні новини», 2002, 10–16 вересня) повідомляє про зустріч 1832-го року у швейцарському замку Жоржа-Шарля Дантеса й Александра Дюма і шкодує, що наука пройшла повз дивний збіг прізвищ двох Дантесів. Дослідник відзначає, що Дантес завершив свої мемуари (видані на початку ХХ століття) останнім рядком роману «Граф Монте-Крісто» – «Чекати і сподіватися». Тепер головоломка склалася.
На перехрестях історії 9 · «За рік до «Графа Монте-Крісто», у 1843 році, надруковано знаменитий антимосковський твір маркіза Астольфа де Кюстіна «Росія у 1839 році». · с. 9сторінка оригіналу ↗ Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу
церкву, щоб продовжувати культурне і товариське життя та мати свій Божий Дім. Каплиця при Осередку була освячена православним і греко-католицьким владиками для вжитку обох конфесій.
Три роки направ припинили культурне життя в Осередку - не було вечірок, концертів, доповідей, товариських зустрічей на карти чи шахи, дивитися фільми, чи сходитися ліпити вареники.
Але нарешті після успішних направ культурне життя починає оживати.
Тут уже відбуваються проби-репетиції дитячого хору "Світанок" під проводом Олега Майовського, розпочалося навчання в "Рідній Школі" де навчається 35 дітей, тут проходять репетиції новоствореного українського театру "UArt" під проводом Максима Вишкварка. Тут існує бібліотека імені Сенатора Юзика (одного із засновників Осередку з Канади) та читацький куток, де можна оглянути українські і американські часописи і журнали.
Для приємності гостей при кінці вечері була коротка мистецька програма.
Дитячий хор Світанок виконав пісні
"Привіт", "Ми небесне військо" і "Друзі" під проводом Олега Майовського. Новостворений Ансамбль Бандуристів під проводом Зиновії Заковоротної виконав "America the Beautiful" та "Ой у лузі червона калина". А соліст Максим Вишкварок зачарував усіх піснею "Ніч така місячна" під супровід бандури. Гучними оплески дякували виконавцям за чудову програму.
Голова Осередку Віктор Лісничий розповів при помочі прозірок про фізичний стан Осередку, а заступниця голови і "мотор направ" Дарія Томашоска подала фінансовий звіт з направ та потреби на покриття боргів. Був заклик складати датки на цю ціль.
Щира подяка за успішний вечір членам управи Осередку: Вікторові і Галі Лісничим, Дарії і Євгенові Томашоским. Тарасові Королю, Ярі Літош, Юлі Даниловець та всім, хто долучився до великого успіху вечора.
«Сотні вчених-лінгвістів вважають Михайла · Жовтобрюха своїм учителем, дякують йому · за цінні поради та вчасну підтримку». Незабутні · с. 10сторінка оригіналу ↗ Уродженець села Ручки (тепер підпорядковане Петрівсько-Роменській громаді
Микола СТЕПАНЕНКО, доктор філологічних наук, професор
Дослідницький доробок Михайла Андрійовича (а це понад три сотні праць) займає осібне місце в сучасному лінгвістичному контексті. Жовтобрюх належить до таких науковців, в особі яких органічно переплелися академічна й вишівська наука. Упродовж довгого багатогранного життя не полишав студентської аудиторії, постійно підтримував зв’язки з мовознавчими кафедрами університетів та педагогічних інститутів, невпинно дбав про впотужнення їх кваліфікованими кадрами, залучав доцентів і професорів до активної співпраці з Інститутом мовознавства імені О. О. Потебні Академії наук. Сотні вчених-лінгвістів вважають Михайла Андрійовича своїм учителем, дякують йому за цінні поради та вчасну підтримку. Учні Михайла Жовтобрюха передають своїм вихованцям той багаж знань і те тепло, яким він ощедрював їх.
Учительсько-викладацький шлях майбутнього класика української філології починається зі славного Гадяча, у минулому гетьманської столиці, родового гнізда Драгоманових-Косачів, де у 20-х роках збіглого століття діяли трирічні педагогічні курси. Їх успішно закінчив колишній випускник Комишнянської вищепочаткової, а перед тим Ручанської початкової чотирирічної школи Миргородського району. Педагоги згадують, що Михайло і його ровесники ходили босоніж, носили одяг із батькових плечей чи когось із старших у сім’ї, але вмовляти вчитися їх не доводилося. Серед кращих був майбутній доктор філологічних наук, професор. Юнак мріяв про вищу освіту, невдовзі задумане здійснилося: 1926 року перед ним гостинно розчинив двері Дніпропетровський інститут народної освіти. У 1929 році Михайло Жовтобрюх закінчив мовно-літературне відділення факультету професійної освіти й отримав кваліфікацію викладача української мови та літератури в технікумах, вищих навчальних закладах, вищих технічних навчальних закладах, а в 1930 році – соціально-економічне відділення і здобув фах викладача соціально-економічних дисциплін у навчальних закладах професійної освіти.
Початки трудового шляху пролягли через село Попівщину Роменського району Сумської області. Тут Михайло Андрійович працював учителем початкових класів. Через рік перебрався на Донбас до міста Харцизька, де продовжив педагогічну діяльність: спочатку викладав у молодших класах, а згодом навчав рідної мови старшокласників. Коли був студентом інституту, не поривав зв’язків з освітою, читав рідну мову на державних курсах української мови, що діяли в Дніпропетровську.
Набутий досвід став у пригоді молодому спеціалістові, коли прийшов на роботу у вищу школу. Спочатку доля пов’язала Михайла Жовтобрюха з Дніпропетровським металургійним інститутом, у якому один рік навчав студентів української мови, а потім – із Запорізьким педагогічним інститутом, де з 1931 до 1937 року обіймав посади асистента й доцента, читав «Основи мовознавства», «Курс української мови», «Сучасну українську літературну мову». До міста свої молодості, читаємо в газеті «Запорізький університет» замітку доктора філологічних наук, професора В. Чабаненка, він частенько «приїздить… у гості, виступає перед студентами й викладачами, цікавиться життям його рідного філологічного факультету. Зустріч з ним – це завжди свято добра, щирості, справжньої інтелігентності, великої вченості…нам приємно усвідомлювати, що творчий шлях відомого вченого в 30-і роки починався на кафедрі української мови Запорізького педагогічного інституту».
Молодий мовознавець По-особливому тісні зв’язки склалися з
Київським педагогічним інститутом. Тут
Михайло Жовтобрюх пройшов шлях від старшого викладача до доцента, завідувача кафедри, декана мовно-літературного факультету, заступника директора з навчально-виховної роботи. Академік Арнольд Грищенко припускає, що з вересня 1937 року молодий мовознавець почав викладати лінгвістичні дисципліни замість засудженого за вироком так званої трійки й розстріляного 24 жовтня 1937 року О. Синявського, з котрим особисто не був знайомий, але добре знав його праці, з-поміж яких вирізнявся своєю важливістю, досконалістю й користувався великою популярністю посібник «Норми української літературної мови».
«…М. Жовтобрюх, – твердить професор Грищенко, – продовжив мовознавчо-викладацьку традицію свого попередника, виявив неабияку наполегливість і досяг визначних наукових результатів, поєднавши у своїй діяльності теоретичні пошуки і потреби щоденної практики, зокрема, належного змісту мовної освіти в середній та вищій школі і фахової підготовки вчителя української мови та літератури». Новим змістом наповнилася співпраця зі столичним інститутом у 1960–1964 рр. Михайло Жовтобрюх, тоді вже завідувач відділу теорії української літературної мови Інституту мовознавства, розкривав студентам української філології глибини курсу «Порівняльна граматика української і російської мови».
Грізна сталінщина: «скільки було репресовано викладачів мови та літератури»
«Я любив педагогічну й наукову роботу, спілкування зі студентами, – щиро зізнався Михайло Андрійович у листі до автора пропонованої публікації, – тому викладати мені не важко було, але постійно супроводжував страх, скільки було репресовано без усякої вини викладачів, особливо викладачів мови та літератури». Ідеться, звісно, про грізну сталінщину. Не обійшла ця лиха година й талановитого мовознавця Жовтобрюха. У 30-ті роки йому пощастило ухилитися від комуністичних репресій, хоч вони тоді нависли над ним, молодим і перспективним дослідником, який осмілився висловити свою аргументовану, науково правдиву думку про українську орфографічну традицію. У повоєнні роки кандидата наук (дисертацію захистив у 1945 році) Жовтобрюха почали переслідувати за перебування – не з власної волі – на окупованій гітлерівцями території. Життєва круговерть занесла в неблизький куточок Росії, а потім і в далекий Узбекистан. 1948 року, зізнався він в одному зі своїх листів, «щоб уникнути репресій, я навіть виїхав з України, три роки завідував кафедрою російської мови в Тюменському й два роки в Бухарському педінституті». Як тільки-но випала нагода повернутися в Україну, він, не роздумуючи, скористався нею. Шість років – з 1953 до 1959 – мешкав у Черкасах і сумлінно трудився в місцевому педагогічному інституті спочатку на посаді доцента, а з 1955 року – завідувача кафедри української та російської мов.
Автор понад 70-ти лінгводидактичних праць
Жовтобрюх є автором понад 70-ти вдумливих лінгводидактичних праць, які не втрачають своєї значущості й через десятки літ, відповідають за всіма параметрами сучасним освітнім викликам. «Десь у кінці 30-х рр., – дізнаємося з його «Нарисів історії українського мовознавства» (1918– 1941) (К.: Наук. думка, 1991. – 260 с.), – до програми з української мови для 10 класу середньої школи була введена тема «Елементи мовознавства та відомості з історії української мови».
За дорученням Міністерства освіти не раз очолював конкурсну комісію у справах підручників з української мови для середніх шкіл, укладав програми з лінгвістичних дисциплін для студентів-філологів вищих навчальних закладів. Не одне й не двоє десятиліть майбутні вчителі-філологи навчалися за його програмами із «Сучасної української мови», «Української мови» (для факультетів та інститутів іноземних мов), «Історичної граматики української мови» (у співавт. з А. П. Грищенком), «Загального мовознавства» (К.: Рад. школа, у співавт. з С. П. Самійленком, Г. М. Удовиченком, П. М. Фесуненком).
Курс «Сучасна українська літературна мова»
Це ще одне засадниче положення лінгводидактичної концепції Михайла Жовтобрюха. Працював над принципом побудови цього курсу на факультетах мови й літератури педінститутів. Основне завдання курсу вбачав у тому, щоб дати студентам глибокі теоретичні знання про фонетичний, лексичний склад, граматичну будову мови й допомогти їм набути практичні навички в досконалому володінні всіма нормами літературної мови.
Роль у національному творенні підручників
Переймався проблемою якості підручників. Ще в 1939 році опублікував працю «Про підручники української мови», а в 1940 – «Про підручники синтаксису української мови». Радо відгукувався на з’яву підручників, посібників, методичних рекомендацій, збірників вправ тощо. Цінні думки він висловив у рецензіях на такі праці, як «Збірник вправ з сучасної української мови», «Нариси з загальної стилістики сучасної української мови» (Українська мова в школі. – 1963. – № 1. – С. 84–88, у співавт. із З. Франко) І. Г. Чередниченка, «Українська мова: синтаксис» (Українська мова в школі. – 1957. – № 5. – С. 85–89) А. П. Медушевського, А. К. Тищенка, «Викладання фонетики і морфології української мови у восьмирічній школі. (Українська мова і література в школі.– 1963. – № 2. – С. 85–88) А. П. Медушевського, «Сучасна українська мова» (Українська мова і література в школі. – 1974. – № 7. – С. 81–86) М. Т. Доленка, І. І. Дацюка, А. Г. Кващука, В. Д. Поповського.
Кожну з них скрупульозно аналізує,
обов’язково вирізняючи позитивні моменти і недоліки та недогляди. Автор рецензії «Про підручник з сучасної української мови для педагогічних факультетів» А. Ручко (такий псевдонім, очевидно як похідне від назви села, де народився, прибрав собі Михайло Жовтобрюх) робить висновок: «У нас, звичайно, немає бажання, підстав і потреби перекреслити рецензовану працю в цілому. В ній, повторюємо, є чимало корисних для студентів відомостей з лексики, фонетики, орфографії, морфології й синтаксису української мови, викладених на належному науковому рівні. Хотілося лише застерегти тих, хто користуватиметься підручником, від помилок, які, на жаль, досить рясно розкидано в ньому».
Михайло Жовтобрюх, за його твердженням, «перший написав, хоч і стислий, порівняльний синтаксис східнослов’янських мов у праці «Порівняльна граматика української і російської мов». Інші підручники – «Українська мова. Лексика. Фонетика. Морфологія». (К. : Рад. школа, 1949. – Вип. 1. – 160 с.), «Курс сучасної української літературної мови» (К. : Рад. школа, 1959. – Ч. 1; 1961; 1965; 1972) (розділи: «Вступ», «Лексика і фразеологія», «Фонетика», «Графіка і орфографія», «Граматика: вступні зауваження», «Дієслово», «Модальні слова»), «Історична граматика української мови. Вступ. Фонетика» (К. : Рад. школа, 1956. – Вип. 1.), «Історична граматика української мови. Ч. 1. Вступ. Фонетика» (К. Рад. школа, 1956), «Історична граматика української мови» (К. : Рад. школа, 1957; 1962; 1980) (розділ «Фонетика», «Вступ» і «Фонетика»), «Порівняльна граматика української і російської мов» (К. : Рад. школа, 1957; 1961; 1978; 1987) (розділ «Синтаксис»), «Сучасна українська літературна мова. Вступ. Фонетика» (К. : Наук. думка, 1969) (розділи: «Вступні відомості з фонетики», «Український алфавіт», «Принципи української орфографії»), «Сучасна українська літературна мова. Лексика і фразеологія» (К. : Наук. думка, 1973) (розділи: «Предмет і завдання лексикології», «Стилістична диференціація української лексики»), «Українська літературна мова» (К.: Наук. думка, 1984) – стали настільними книгами кількох поколінь студентів-філологів і сьогодні не знизили індекс актуальності. Вони були й залишаються блискучим взірцем лінгводидактичного опису мови, базованого на принципах науковості, доступності, систематичності й послідовності, свідомості.
Колишній студент мовно-літературного факультету Київського педагогічного інституту Олександр Матійко, який став відомим журналістом і поетом, справедливо відзначає, що в Жовтобрюха-вченого читачів, «певно, не менше, ніж у Стендаля. Якщо мати на увазі студентів, учителів, учнів середніх шкіл», і запитує: «Чи можна уявити, Михайле Андрійовичу, скільки людей брало до рук Ваші книжки?», на що той відповідає: «Мабуть-таки, багато… Та мене завжди хвилювало те, що людина візьме для себе з моїх праць, як прислужаться вони їй, як вплинуть на її становлення
Миргородського району Полтавської області) Михайло Жовтобрюх був, є й залишиться назавжди знаковою постаттю в українській і світовій лінгвістиці. Цьогоріч 120-річчя із дня його народження за ініціативи Українського інституту національної пам’яті (УІНП) та згідно із Постановою ВР «Про відзначення пам’ятних дат і ювілеїв у 2024-2025 роках» відзначається на державному рівні.
«Мета XIII Бандерівських читань — зібрати фахову команду». Очевидець і літописець · с. 11сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
як людини. Наука твориться для людей. Творити їх непросто, оволодівати нею також нелегко». Професор Жовтобрюх любив розповідати про такий випадок (його наводить у своєму нарисі-бесіді й тількино згадуваний О. Матійко, який Михайла Андрійовича вважав «найдорожчим учителем, високим прикладом серйозного ставлення до життя»):
– Якось я поїхав у Запоріжжя, зайшов до педінституту. Читають сільські вчительки в коридорі підручник, бачу – мій. Фонетику штурмують. Питаю: усе зрозуміло? «Якби отому, хто її написав, – одказує одна, – та самому оце скласти екзамен з фонетики. Написав би сторінок десять, а він – сотню. Як ти його втнеш?!» Добре, кажу, я того автора знаю, я передам йому ці ваші слова. А вони: «Та не кажіть, бо ще розсердиться. Скільки ж людина, певно, ночей не спала, пишучи нам цю фонетику».
Т. І. Панько справедливо слушно констатує, що справжню вартість книг, автором яких є Михайло Жовтобрюх, визначає «не рецензент, а читач: у тому, що праця «Українська літературна мова», тільки з’явившись у продажу, стала бібліографічною рідкістю, бачимо вираження його запитів». Це стосується всіх монографій, підручників, брошур, статей, заміток, повідомлень Михайла Андрійовича, які «вчать проникати в суть мовних явищ».
Активною була робота над методичним супроводом до лінгвістичних дисциплін. Вирізнимо в цьому огромі передусім методичні вказівки, навчальні матеріали для студентів стаціонару й заочної форми до цілих курсів або окремих їхніх розділів: «Сучасна українська мова» (К. : Рад. школа, 1940. – 28 с.; 1946. – 26 с.; К. ; Львів : Рад. школа, 1948. – 72 с.), «Лексика сучасної української літературної мови» (К. : Рад. школа, 1949. – 24 с.), «Курс сучасної української мови з елементами історії» (К.: Рад. школа, 1949. –50 с.), «Сучасна українська літературна мова. Вступ. Лексика і фразеологія. Фонетика» (К. Рад. школа, 1962. – 132 с.) та ін. Цими ґрунтовними та доступними працями користуються й сучасні студенти.
На прохання Міністерства освіти він підготував рекомендації «Норми оцінок з української мови в педагогічних інститутах».
Михайло Жовтобрюх висловив цікаві думки про основну форму навчального процесу у вищій школі – лекцію. Ще в
1949 році він надрукував фундаментальний текст лекції для студентів-заочників мовно-літературних факультетів педагогічних інститутів «Лексика і фразеологія української літературної мови» (К. ; Львів : Рад. школа, 1949. – 34 с.). Сам він, як уже було наголошено, прочитав сотні лекцій із різних мовознавчих курсів. На запитання Олександра Матійка: «Як виважити, Михайле Андрійовичу, все те, що Ви знаєте? Чи є межа тому, що його можна запам’ятати?» і на його роздум-комплімент: «На лекції Ви приходите без жодного аркушика, усе з голови. Найтрудніша… з наук на факультеті – історія мови – і жодного разу викладач не звертається до записника» учений-педагог відповідав, що це результат серйозної щоденної праці: «До всього ж я керувався ось чим. Від студентів ми вимагаємо на екзамені чіткої відповіді, не дозволяємо заглядати до підручника. Та що вони подумають про мене, якщо я читатиму із конспектів? До того ж, читаючи лекцію з пам’яті, не роблю це механічно, а весь час напружено думаю. Отже, й з’являються в процесі розповіді якісь нові думки, здогади, над якими далі, поза лекцією, розмірковую. Так народжуються ідеї, зрештою – нові праці».
Цінною видається праця Михайла
Жовтобрюха «Піднести якість лекцій з лінгвістичних наук у вищій школі». Це, власне, тези доповіді, яку він мав виголосити на Всеукраїнській науковопрактичній конференції. Її організувала восени 1992 року кафедра української мови Полтавського державного педагогічного інституту. У листі від 2 квітня 1992 року до автора цієї публікації, тоді завідувача кафедри, Михайло Андрійович повідомляє, що надсилає свої матеріали і збирається приїхати до земляків, «як здоров’я дозволить, бо вже почуваю себе по-різному». Повідомлено й таке: «…хочу виступити на конференції. Якщо Ви дозволите й приймете, буду вдячний, а як ні – гніватися не буду». Ці слова патріарха українського мовознавства залишаємо без коментувань, наведемо лише один промовистий афоризм із «Піраміди духу» знаного земляка видатного мовознавця Жовтобрюха Олеся Волі: «Люди з чистою совістю світяться зсередини».
В іншому листі, датованому 12 жовтня 1992 року, до того самого адресата професор Жовтобрюх пише, що, на превеликий жаль, прибути до Полтави, яку дуже поважає й любить, не зможе, бо «в самого вже сил мало для такої мандрівки», сумує, що не поспілкується з мовознавцями, з мовознавчою молоддю. «Хотілося мені, – йдеться в цьому листі, – поговорити про якість лекцій, бо вона не завжди відповідає вимогам, що ставляться до неї, саме тому маємо багато нарікань на якість підготовки вчителів української мови, на яких наша сучасність покладає великі надії… Головне, щоб учитель міг мислити, мислити науково, мав глибокі знання, був ініціативний, умів збагачувати свої знання, аналізувати мовні факти нашої дійсності й правильно на них реагувати. Такі вчителі в нас є, на жаль, не всі». Матеріали конференції були надруковані. Їхньою справжньою окрасою стали науково-педагогічні розмисли Михайла Жовтобрюха.
В усіх сферах суспільного буття має панувати культура мови
Пропагував погляд, що в освіті й у всіх інших сферах суспільного буття має панувати культура мови. Вона, як і любов до фаху та добре знання своєї справи, повинна стати професійною якістю студента, науковця, простого робітника чи будького іншого: «Це дуже і дуже важливо: як ти розмовляєш. Усі спеціалісти… свого часу покінчали десятирічки, інститути, слухали викладачів, які добре володіють мовою. Отже, вимоги до усного мовлення відомі всім. Скажу, ґрунтуючись на власних спостереженнях: якщо родники, військовослужбовці та очільники українських громадських організацій зараз готують візії:
— У чому полягають наші національні інтереси на кожному континенті, у відносинах з ключовими країнами і міжнародними організаціями?
— Як вибудувати дієві відносини зі стратегічними партнерами?
— Як ефективно убезпечити східний кордон Європи – Скандинаво-Балто- Чорноморсько-Каспійський оборонний вал?
— Як забезпечити партнерські відносини із західними сусідами України?
За підсумками Бандерівських читань планується видання книги «Мапа національних інтересів України» (українською та англійськими мовами) у якій предметно будуть визначені національні інтереси України у відносинах з провідними світовими гравцями, регіональними лідерами, можливими партнерами у політичних, фінансово-економічних, безпекових, технологічних, ресурсно-сировинних сферах.
У подальшому планується створення інтерактивної «Мапи національних інтересів України» із зазначенням чітко визначених сфер по кожній країні світу, стратегічних планів їх реалізації.
Ще однією важливою складовою ХІІІ
Бандерівських читань є конкурс наукових есе для молоді. Призовий фонд для лауреатів: 1 місце – 10 000 грн, 2 місце – 5 000 грн, 3 місце – 3 000 грн. Дедлайн подачі робіт – 31 грудня 2025 року.
Підготовка до події відбувається одночасно на передовій та в тилу. Директор УССД та засновник Бандерівських читань Юрій Сиротюк у складі 5 окремої штурмової Київської бригади нині перебуває на спеціаліст, керівник неправильно говорить, якщо мова в нього засмічена, – його менш цінують як спеціаліста, як керівника. Це треба знати. І пильнувати. Треба, щоб той, до кого ти звертаєшся, не просто зрозумів тебе, а й похвалив у собі тебе за твою гарну, грамотну мову. Не всім дано красиво говорити, але правильно говорити обов’язково мають усі. Нехай би в шухляді словничок лежав… Глянув – і згадав, що “мероприятие” це не міроприємство, а таки захід».
Пам’ять Процитую насамкінець мудру думку письменника Олеся Волі: «Люди, як зерня: одні – звичайні, з сірими клопотами вижиття – сам для себе служить поживою, «проїдаючи» себе, інші – талановиті й високоморальні – проростають духовним осердям у своєму народові».
Пам’ять про цю велику людину живе,
шана до неї множиться. У 2007 році за сприяння Директора департаменту інформаційної діяльності та комунікацій з громадськістю Полтавської ОДА Олега Пустовгара (нині представник УІНП в Полтавській області) у межах обласної програми з підтримки соціально-значущих видань вийшла друком книга автора цієї публікації «Наукова спадщина мовознавця Михайла Жовтобрюха» (ВАТ «Видавництво Полтава», 432 с.). У пам’ять про подвижника української мови в науковому просторі названо наукову бібліотеку Полтавського національного педагогічного університету та вулицю у селі Ручки.
Покровському напрямку фронту. Так само в лавах Сил Оборони вся чоловіча частина команди «Бандерівських читань».
Проєкт Бандерівські читання був заснований 2014 року в розпал Революції гідності як інтелектуальне обговорення бандерівських ідей та вироблення візії української держави. Він традиційно відбувається в перших днях лютого в час створення Організації Українських націоналістів 1929 р. як руху, що поставив за мету встановлення Української Соборної Самостійної Держави, її збереження та розвиток. Бандерівські читання протягом тринадцяти років ініціюють і проводять ґрунтовні фахові обговорення магістральних для творення могутньої держави тем. Зокрема – розпаду росії та появи множини державних утворень на її території; місії України та її інтересів у глобалізованому світі; змісту Української Самостійної Соборної Держави у ХХІ столітті тощо.
Медіапартнер ХІІІ «Бандерівських читань» — Всеукраїнський культурологічний тижневик «Слово Просвіти».
Минулого року XII Бандерівські читання було проведено в новому форматі, а за підсумками форуму видано книгу «Недобровільне приєднання. Нариси визвольної боротьби поневолених росією народів» англійською та українською мовами, що стала помітним явищем серед досліджень у цій тематиці й уже надрукована трьома тиражами, викликавши ефект «ядерної бомби» на території московщини та в середовищі поневолених нею народів.
Детальніше про умови участі і можливості підтримки проєкту — на сторінці організаторів: https://ussd.org.ua/
Євген БУКЕТ
«Мета XIII Бандерівських читань — зібрати фахову команду». Очевидець і літописець · с. 11сторінка оригіналу ↗ У Києві відбудуться XIІI Бандерівські читання «Мапа національних інтересів
України». «Слово Просвіти» — медіапартнер
Тринадцяті Бандерівські читання на тему «Мапа національних інтересів України» відбудуться у столиці воюючої України Києві 7–8 лютого 2026 року.
Про це повідомив організатор читань,
головний сержант роти вогневої підтримки 5 окремої штурмової Київської бригади, директор Недержавного аналітичного центру «Українські студії стратегічних досліджень» Юрій «Мамай» Сиротюк.
«В умовах екзистенційної війни, коли в нас хочуть забрати все, ми не повинні переставати мріяти і прагнути. Всього. А дорослі мрії ще й варто реалізовувати. Як велика країна Україна матиме свої інтереси у всіх куточках світу. Чіткі. Визначені. Що будуть системно реалізовуватися, незалежно від зміни облич у владі. Мета XIII Бандерівських читань зібрати фахову команду. І сформувати «Мапу національних інтересів України». Вірю, що ми це зробимо. Україна мусить бути Великою», – наголошує Юрій Сиротюк.
Науковці, дипломати, експерти-міжна
«Сьогодні, попри війну, · український кінематограф · переживає свій розквіт». Суспільство 12 · с. 12сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
кількох доброчинців, сягнула 1100, а другої – 1400 євро. На другому концерті за таку марку було запропоновано 800 євро пожертви. Цікаво, що доброчинці не виходили на сцену. Бо робили це не для показу себе публіці, а за покликом душі.
Свої виступи в Мюнхені «Гомін» закінчував легендарним «Щедриком», бо тут уже почалися передріздвяні дійства. А в Парижі – нашим духовним гімном «Молитвою за Україну».
Сердечна подяка за несподіване прилучення до цього незабутнього дійства українства на чужині моїм новим побратимам і посестрам, яких набув під час першої лекції перед громадою катедрального собору Св. Покрови та Св. Андрія УГКЦ в час цього наукового стажування в Мюнхені: отцям Андрію та Івану, сестрам-служебницям Атанасії та Віталії.
Фото автора складної для кіновтілення і нетиповорідкісної для українського кінематографу космічної теми та надпотужного проукраїнського національного струменю. Закоріненість стрічки в український національний ґрунт – від мікрокінодеталеймаркерів, які споглядаємо вже на початку фільму (назва корабля «Обрій» із жовтоблакитною позначкою, шеврон на одязі Андрія у вигляді жовто-блакитного прапорця, платівка із написом ВІА «Кобза» на стіні над ліжком героя) до музичного оформлення. Музика у фільмі виступає своєрідним містком між поколіннями українців 70-их років і сучасниками, своєрідною ниточкою, яка виконувала функцію тяглости і неперервности поколінь і незнищенности української ідентичности. Саме українські пісні у виконанні Миколи Гнатюка («Поділля»), ансамблю «Калина» («А ми удвох, а ми удвох в одне дівча закохані», ВІА «Кобза»), Любові Чайковської («Намалюй мені ніч»), Діани Петриненко («Кохання моє неприховане»), які звучить у фільмі, були символом спротиву совково-рашистському тоталітаризму махрових брєжнєвських часів 70-их років ХХ сторіччя, коли жорстко нищилося все українське.
Сьогодні, попри війну, український кінематограф переживає свій розквіт. Сьогодні український кінематограф як один із видів мистецтва є потужною зброєю боротьби проти рашистського ворога. Сьогодні український кінематограф демонструє усьому світові талант, велич і незнищенність українців. Адже недарма у час надважкої боротьби фільм Мстислава Чернова «20 днів у Маріуполі» одержав найпрестижнішу у світі кінонагороду «Оскар», оприявнюючи людству злочини країни-терориста. Хочеться побажати українській кінострічці Павла Острікова «Ти – космос» підкорення нових світових кіновершин.
Володимир Кравчук та Павло Остріков під час зйомок фільму
«Сьогодні, попри війну, · український кінематограф · переживає свій розквіт». Суспільство 12 · с. 12сторінка оригіналу ↗ Микола ТИМОШИК
Пишу цей текст та відбираю зроблені власноруч світлини не для того, щоб прилюдно ствердити вже заяложене на кшталт «і я там був…». Хочу привернути увагу читачів «Слова Просвіти» до п’яти баварських особливостей європейського туру хору Вадима Яценка зі Львова, яких не помічають, або не хочуть помічати домашні ЗМІ й ті, хто формує гуманітарну політику держави.
1. Харизма Вадима Яценка та його колективу творить дива й на чужині. На початку розрізнені й розтривожені новинами з домів майже тисяча наших земляків невпевнено й сумовито займали місця в чужій розкішній залі. Через дві години неймовірного дійства то була вже одна родина, однієї крові, одного пориву, з обличчями, що випромінювали усмішки, втіху, гордість. Емоції зашкалювали.
2. Паралель із Українською Капелою під орудою Олександра Кошиця. Щось подібне вміли творити на сцені хіба що артисти легендарного Кошиця. Тоді, понад сто років тому, уряд УНР, знемагаючи від натиску московських військ, віднаходить кошти й посилає на кілька місяців у турне Європою й Америкою цей хор із високою місією – змусити (чи спонукати) чужинців дивитися на Україну не через московські, а українські окуляри. Тепер ця місія випала хору «Гомін».
3. Репертуар. Здебільше українські хіти
60—70 років. Слова до цих пісень писали талановиті автори з ментальністю не хохла-малороса, а невпокореного московитами українства. Варто згадати бодай Степана Сабадаша («Очі волошкові»), Володимира Горчинського («Троянди на пероні»), Ярослава Барнича («Гуцулка Ксеня»), Володимира Івасюка («Я піду в далекі гори»)… У тих словах – народна мудрість, щирість, образність, чистота почуттів, національна пам'ять. Кожен, хто вслухається в обрамлені чудовою музикою слова, ніби потрапляє у вир своїх перших почуттів і переживань, ніби накладає пісенний сюжет на власну житейську долю. В обробці «Гомону» багато із цих пісень зазвучали по-новому, захоплюючи слухача, і старшого, і юного. Власне саме тому оживає в серцях генетична пам'ять – у когось приспана, а в когось затрамбована ворожою пропагандою.
4. Тема збору коштів на потреби фронту. Вони завжди актуальні поки війна і поки Україну нахабно грабують олігархи від влади. Але і в цій болісній темі молоді львівські митці зуміли зробити це ненав’язливо, шляхетно. Тут виділяю всього лиш одну деталь. Артист хору, на якого була покладена місія пояснити чергову ціль «гомонівців» зібрати 3 млн гривень на автомобілі для вивезення поранених з полів бою, після фрази «ми тут, завдяки їм» просто не стримав сліз. І ця щирість, чесність, доброта передалася зі сцени до зали. Скриньки, що жваво передавалися рядами, швидко наповнювалися щедрими пожертвами.
5. Аукціон зі сцени. Фішка концертів зарубіжного турне – розігрувати лоти поштових марок «Гомону» (їх випущено, за словами пана Вадима, 200 штук). Урожайним виявився перший концерт. Ціна однієї марки в результаті змагання коробка). Тому це фактично монострічка, ядром якої є майстерна гра актора Володимира Кравчука родом із Хмельниччини, за сюжетом герой якого теж із Хмельниччини. Андрій послуговується колоритним хмельницьким суржиком, що працює на створення комічних монологів та діалогів.
Герой Володимира Кравчука завдяки коханню переживає потужні внутрішні трансформації. Протягом фільму він еволюціонує від самотньої нещасної маленької людини-інтроверта, зануреної в себе, до типу сильної самодостатньої людини, яка здатна подолати всі перешкоди й найнездоланніші труднощі заради іншої людини, заради коханої.
Тема «маленької людини» є вічною в зарубіжній та українській літературах. Доля Андрія Мельника репрезентує тему тотальної самотності людини, яка в буквальному розумінні не лише на маргінесі Землі, а й на маргінесі соціуму. У 15 років він пережив втрату батьків. Перебравши від матері талант до ліплення і малювання, мріяв стати мультиплікатором, але «не склалося». У свої орієнтовно 40 років він не має ні сім’ї, ні дітей, ні коханої жінки. Усі вважають його «дивним» (а митець – завжди «дивний» для пересічних людей). І він закривається у своїй бульбашці самотності. Кохання до Катрін не лише робить його щасливим, а й наповнює життя сенсом. Закоханість героя помічає навіть робот Максим, який із Андрієм на кораблі і запрограмований піднімати йому настрій. Але головна функція робота – створювати безпекову ситуацію для людини. Тому Максиму не збагнути бажання Андрія ціною власного життя долетіти до Катрін за 700 мільярдів кілометрів у Всесвіті і врятувати її.
Формат комунікації, запрограмованість на позитивне спілкування, штучні емоції нагадують поведінкові й мовленнєві моделі штучного інтелекту, наприклад, чату GPT, який може генерувати будь-який людський голос, власне чим і скористався робот Максим. Наступає момент, коли цей штучний інтелект, створений людиною, бере ініціативу у свої руки і починає грати проти людини, запрограмований на порятунок її життя. Ситуація виходить з-під контролю людини. Класичний сюжет повстання машин із царини наукової фантастики був і залишається в полі зору письменників і кінематографістів, починаючи від ХІХ сторіччя, коли з’являються перші науково-фантастичні романи, а згодом екранізації. Одним із найкультовіших зразків такого жанру є американський фантастичний бойовик «Термінатор».
Фільм унікальний поєднанням доволі
«Сьогодні, попри війну, · український кінематограф · переживає свій розквіт». Суспільство 12 · с. 12сторінка оригіналу ↗ Наприкінці листопада в український кінопрокат вийшла стрічка Павла Острікова
«Ти – космос», яка дебютувала наприкінці 2024 року на міжнародному кінофестивалі в Торонто, а впродовж 2025 року здобула понад 30 нагород у різних країнах за найкращий фільм, режисуру та виконання головної ролі (актор Володимир Кравчук). Цьогоріч кінострічка – у списках претендентів на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка в номінації «Кіномистецтво».
Оксана ПРИХОДЬКО, доцентка Державного університету «Київський авіаційний інститут», просвітянка
Кінотекст «Ти – космос» створено в класичному жанрі робінзонади, що оприявнюється не лише сюжетом фільму – ізоляція героя від суспільства, яке, власне, зникає внаслідок катастрофи, а й текстом роману Данієля Дефо «Пригоди Робінзона Крузо», який читає герой заради коханої жінки. Згодом цитата з книги в інтерпретації головного героя стане лейтмотивом кінострічки.
Попри легкість сюжету і комічні моменти, фільм зітканий із глибоких драматичних символічних деталей та алюзій, закорінених в одвічну проблематику, що хвилювала людство в усі часи й епохи. Саме це дає підстави вважати кінострічку філософською драмою з елементами комізму.
Початок фільму моделює апокаліптичну картину загибелі планети Земля, яка вибухає. Українець Андрій Мельник і, як згодом виявляється, француженка Катрін – останні люди у Всесвіті, які врятувалися після вибуху Землі, оскільки перебували у відкритому космосі на своїх космічних кораблях, кожен виконуючи своє професійне завдання (Андрій утилізує в космосі радіоактивні відходи з Землі, Катрін – метеорологиня, що проводить дослідження). Зав’язка кіносюжету оприявнює старозавітні біблійні алюзії: знищення Землі (Потоп), єдині чоловік і жінка (Адам і Єва). Проте ці алюзії мають свою режисерську інтерпретацію в контексті екологічної проблематики третього тисячоліття та провіденціалістської ідеї-перестороги:
Адам і Єва – перші люди / Андрій і Катрін – останні люди, Потоп – дарує порятунок живим істотам у Ноєвому ковчезі для продовження життя / вибух Землі констатує безповоротну загибель усього живого.
Алюзійність та інтертекстуальність кінотексту занурює глядача у різні мистецькі епохи: від створення Першокниги Біблії до ХХ сторіччя – періоду виникнення екзистенціалізму як філософського та літературного напряму.
Становище, у якому опинився головний герой Андрій Мельник унаслідок катастрофи, є яскравою алюзією на роман класика англійської літератури ХVІІІ сторіччя Данієля Дефо «Пригоди Робінзона Крузо». У романі роздуми Робінзона – в типово екзистенційному філософському ключі. Герой, потрапивши на безлюдний острів унаслідок морської катастрофи корабля, заспокоює себе, що було б значно гірше, якби він потрапив на острів людожерів: «Життя моє могло б виявитися набагато сумнішим. Отже, я дарма мучив себе безплідним жалем через те, що буря викинула мене саме сюди, а не в якесь інше місце. Отже, я маю радіти, що живу тут, на моєму безлюдному острові». Прочитавши роман Дефо, головний герой кінострічки Андрій Мельник, переповнений щастям кохання, інтерпретує цитату Робінзона по-своєму, трансформуючи смисли: «Життя моє могло б бути набагато сумнішим, але я зустрів тебе». Він відчуває, що вперше його життя наповнилося сенсом. І якщо для Робінзона цей сенс – у порятунку свого життя, то для Андрія Мельника – в порятунку життя коханої жінки, навіть ціною власного життя.
Проте пуантом любовної драми Андрія і Катрін усе ж таки виступає шекспірівський мотив незнищенного кохання, що сильніше за смерть. Так само, як і Джульєтта (Шекспір «Ромео і Джульєтта»), Катрін, усвідомивши, що коханий помер, робить екзистенційний вибір – від’єднатися від свого корабля і навічно полинути з коханим у відкриту космічну зоряну безодню.
Центральним і де-факто єдиним персонажем фільму є Андрій Мельник (голос Катрін ми чуємо лиш за кадром через діалоги і монологи героїв; робот Максим, який на космічному кораблі з Андрієм, хоч і в блискучому озвученні актора Леоніда Попадька, проте – залізний технізований електронний самопересувний монітор-
13 Події · «Фрагменти текстів, що звучали в ефірі Українського радіо, займають певне місце в книжці Олега Комарова». · с. 13сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
було справжнє свято. Завдяки радіо знав багатьох видатних людей. Це просто унікально, як ви про них написали. А ще ми побачили з екрану Наталію Лотоцьку та Анатолія Пазенка.
Найбільше мені сподобалися сторінки книжки про редакторів. Вони задавали тональність радіорозмови. З радістю прочитав про Миколу Івановича Єдомаху. Це дивовижна людина. Ми разом працювали п’ять років, вели мистецькі діалоги. Це була неймовірна школа заслуженого артиста України, який віддав багато років радіо. Коли ти годину у прямому ефірі, так важливо відчувати підтримку. Велике спасибі автору, що згадав про Миколу Івановича і не тільки про нього.
У книжці чудові світлини, підібрані з великою любов’ю. Поліграфія теж зроблена на пристойному рівні. Такі книжечки дуже важливі. На жаль, вони не так часто з’являються друком.
Микола Байдюк, редактор Українського радіо:
– Я належу до молодшого покоління редакторів. Пропрацював на радіо десять років. Сьогодні не міг не прийти та не засвідчити свою любов і повагу до Олега Васильовича.
Мій начальник Володимир Карпинський, про якого згадує Олег Комаров, любив повторювати такі слова: «Хто радіо слуха, той багатіє духом». Так було раніше, сподіваюся, що так є тепер і так буде й надалі. Звісно, коли я працював на радіо, не все було ідеально. Були свої мінуси. Але були ті високі, прекрасні моменти, які Олег Васильович відтворив у своїй книжці.
Тут вже казали, що автор багато пише про редакторів, велика йому за це подяка. Головну увагу зазвичай приділяють акторам, а редактори залишаються на задньому плані. Але роль грамотного, відповідального редактора величезна. У редактора виникає задум, він добирає художній твір, адаптує, аби той увійшов у хронометраж. Потім шукає актора, дає йому цей текст, пише вступне слово. Пише врізки в середину та кінець. Потім присутній з артистом у студії, коли відбувається запис. А ще добирає музику. Принаймні так було, коли я працював на радіо. Коли Олег Комаров читав переклади Миколи Зерова з Горація, я взяв «Карміну Бурану». Музичні вставки були просто приголомшливі.
Потім редактор сідав і сам монтував передачу. Після цього відправляв на ефір готовий аудіофайл. Від початкового задуму до готового аудіофайлу, який брали на ефір, – все це робота редактора.
Велика подяка автору, що згадав моїх колег. Вдячний за нашу спільну роботу. Це мабуть найсвітліші мої роки. Олег Васильович брав участь у циклі передач «Сторінки «Розстріляного відродження». Ми разом записали новели Григорія Косинки та Аркадія Любченка, сонети Шекспіра в українському перекладі і багато іншого. Вірю, що колись все це буде у вільному доступі в YouTube. І кожен зможе послухати ці записи.
Є збільшувальне скло, яке збирає жмутки проміння. Запалюється вогонь. Ця книга Олега Комарова теж немов збільшувальне скло. Він зібрав жмутки променів з Українського радіо, щоб усім нам стало світліше і тепліше у ці темні часи.
Лариса Кадирова, народна артистка
України:
– Слухала пана Олега і думала, яке це щастя слухати людину, яка знайшла своє у житті, знайшла своїх у житті і яка знайшла себе у житті. Я хочу вам низько вклонитися за те, що ви доносите до нас через слово письмове, слово усне про те, що нам сьогодні особливо болить.
Многая літа вам, пане Олеже, многая літа Будинку кіно, многая літа тим особистостям, які завітали на цю презентацію. Многая літа нашим воїнам, нашим воєнним медикам, завдяки яким ми можемо проводити такі презентації.
Андрій Дмитрук, письменник і сценарист:
– Цю книжку можна порівняти з «Повістю временних літ». Це справжній літопис – прекрасний, стислий, з дуже глибоким змістом. Мені приємно, що я брав участь в усіх перерахованих автором ЗМІ. Був і редактором радіо, і асистентом режисера на «Укртелефільмі», і редактором телебачення і ведучим програм на УТ-1. Тим більше радий побачити на сторінках книжки розповіді про своїх колег. Когось я знав особисто, когось ні. Але вся ця атмосфера була мені рідною протягом багатьох років.
Це теплий і людяний літопис. Можливо, не зовсім об’єктивний, але написаний з великою любов’ю. Були моменти, коли мої твори у виконанні Олега Комарова звучали по-іншому. Через голос і виконання я відкривав у них щось несподіване і незвичайне для себе. Я краще осмислював власні твори.
Поки що лише переглянув книжку, пустив сльозу на деякі фото. А тепер буду читати.
Станіслав Чернілевський, заслужений діяч мистецтв України:
– Вже минуло п’ятдесят чотири роки від того дня, коли наші шляхи вперше перетнулися у Національному театрі імені Лесі Українки. Я переконаний, що ніхто в Україні не вміє так тримати публіку, як це робить Олег Комаров.
13 Події · «Фрагменти текстів, що звучали в ефірі Українського радіо, займають певне місце в книжці Олега Комарова». · с. 13сторінка оригіналу ↗ У синій залі Будинку кіно відбулася презентація книжки народного артиста
України Олега Комарова «50 років Українського радіо у долі одного актора». Це книжка про Українське радіо у період з 1972 по 2022 роки.
Едуард ОВЧАРЕНКО Світлини Едуарда МЕЖУЛА
У ній – мозаїка спогадів автора, тексти,
які звучали в ефірі у передмовах акторів та численних інтерв’ю. З такого строкатого матеріалу можна отримати певне правдиве уявлення, який вигляд мала велика й потужна організація, яку всі називали просто – «Українське радіо» у той період часу.
– Найбільший розділ у книжці займають мої спогади про передачу «Від суботи до суботи», – зазначив Олег Комаров. – Її записів не залишилося у фондах Українського радіо, тому цей розділ – єдине, що може дати уявлення сучасним та майбутнім радіослухачам про улюблену багатьма радіопередачу, яка була дуже популярною у 70-90-х роках минулого століття.
Олег Комаров
У власному архіві маю 87 записів фрагментів з творів великих майстрів слова, що звучали в ефірі в моєму виконанні. Перед кожним таким записом можна було почути передмову редактора, який взяв у роботу твір цього письменника. У вступному слові редактор знайомить радіослухачів з цією книжкою, її автором, історією створення. Така передмова дає уявлення про самого редактора і про Українське радіо того часу. Я розшифрував ці передмови і розмістив їх на сторінках книжки разом із коротким викладом змісту фрагментів з творів письменників, що звучали в ефірі. А починається цей розділ моїм вступним словом про самого редактора.
Фрагменти текстів, що звучали в ефірі
Українського радіо, займають певне місце в книжці. У своїй більшості – це аргументи, пояснення до теми, проблеми, якої торкається автор. Тобто цитування думок, що звучали в ефірі. Але буває й так, що ці тексти займають більш значне місце,
Людмила ЯЦЕНКО, ініціаторка проєкту «Юр`ївський ярмарок» на підтримку ЗСУ, м. Біла Церква
На ярмарку майстрині запропонували відвідувачам зроблені власноруч в народному стилі художні вироби з українською символікою, ексклюзивні ляльки-мотанки тощо. Підвищений інтерес покупців викликали створені просто на ярмарку традиційні Різдвяні дідухи, бо ж кажуть в народі: дідух – маленький, а віра українців – велика! Членкиня «Кайдашів» Людмила Безкрила під схвальні вигуки відвідувачів співала українські пісні.
Напередодні Дня Святого Миколая Білу
Церкву всю ніч трясло від вибухів русні і Кайдаші хвилювались, чи не викличе у містян непорозуміння їхнє благодійне ярмаркування з піснями, чи не зірветься марафон? Тому ми були дуже раді, коли 7 грудня до нас приїхало підкріплення від Київської Просвіти – композитор і як, наприклад, радіоверсія вечора пам’яті «сміхотворця» Миколи Яковченка, що відбувався у Будинку кіно. Або «Мистецькі діалоги» Миколи Єдомахи про гастролі Національного театру імені Лесі Українки в Ізраїлі. Або «Культурологічна програма» Костянтина Могильника про гастролі нашого театру в Лондоні тощо…
На презентацію завітали багаторічні друзі автора. Ось уривки з деяких виступів.
Сергій Борденюк, голова Національної спілки кінематографістів України:
– Олег Комаров – велика, але напрочуд скромна людина, митець. Бачу в залі багато поважних гостей, які є шанувальниками творчості Олега Васильовича. Ви показуєте приклад самовідданого служіння справі. Просимо Бога, щоб ви ще багато років працювали у багатьох сферах. Ви людина театру і кіно, людина голосу. Дай боже вам міцного здоров’я, щоб ваш голос ще не одне десятиліття лунав у стінах Будинку кіно.
Сергій Тримбач, кінознавець: – Більшості людей, про яких пише Олег
Васильович, вже немає серед нас. А зі сторінок цієї книжки вони немов оживають. Я належу до покоління, вихованого на радіо. У моєму дитинстві було, мабуть, більше радіо, ніж кіно. Це передачі «Від суботи до суботи», «Театр біля мікрофона». Театр приходив до нас через радіо. Приміром, голос Миколи Яковченка вперше я почув саме з радіо. У театрі я його не бачив, а лише в кіно.
Напевно, всім відома фраза, що найважливішим мистецтвом є кіно. Вважаю, що її треба доповнити словом «радіо». Як у ті часи можна було об’єднати величезну територію Радянського Союзу? Через радіо і кіно.
Автор зібрав у своїй книжці не лише акторів, а й редакторів. Про них мало хто пише. А ті, хто працював на радіо, знають, що редактор – один із найважливіших людей. Завжди цікаво слухати розповіді Олега Васильовича. Читаю цю книжку з великим задоволенням.
Василь Неволов, театрознавець: – Провів два неймовірних вечори з цією книжкою. Спасибі за неї велике. Ці 180 сторінок – це роман про 50 років життя на радіо з такими дивовижними людьми. Автор з великою любов’ю і захопленням про них розповідає. Пишаюся тим, що знаю Олега Васильовича вже 60 років.
Просила передати вітання народна артистка України Галина Яблонська. Її медійний досвід теж більше двадцяти років. Галина Гілярівна дякує Олегу Комарову за велику працю, що він згадує про людей, які зробили величезний внесок у розвиток Українського радіо.
Я ріс у селі. Нас формував «Театр біля мікрофона». З нетерпінням чекали передачу «Від суботи до суботи». Для нас це
13 Події · «Фрагменти текстів, що звучали в ефірі Українського радіо, займають певне місце в книжці Олега Комарова». · с. 13сторінка оригіналу ↗ Допомога і підтримка Збройних Сил України – справа загальнонародна і невідкладно важлива! Саме тому до Дня Святого
Миколая цього року група волонтерів, відома в Білій Церкві як «Кайдашева родина», по-простому – «Кайдаші», 6 грудня відкрила на Центральному ринку міста благодійний «Юр`ївський ярмарок» і започаткувала символічний марафон зі збору-заробітку коштів «Подаруємо нашому шпиталю на Різдво УЗД».
виконавець Олександр Юров в дуеті з киянкою Наталею Гарник. Цей приїзд – відчутна моральна підтримка і зміцнення нашої єдності – українців, однодумців в боротьбі за право бути незалежній омріяній віками квітучій України. Протягом останнього часу ситуація у світі навколо завершення російсько-української війни значно загострилась. Позиція нашої офіційної сторони – жодних дій щодо України без України! – знаходить суголосну підтримку в серцях українців.
Тому учасники і гості благодійного ярмарку в Білій Церкві з захопленням зустріли пісенний сюрприз від Олександра Юрова: для відомої і популярної в народі пісні, яка починається словами «при долині кущ калини нахилився до води», він дописав ще один куплет:
Так і наша Україна, Нізащо не пропаде! Право жити і любити Не питатиме ніде. Ми щиро віримо в це і докладаємо зусиль для зміцнення єдності народу і сприяння Силам оборони України. Дякуємо Київській Просвіті, активістам-волонтерам, місцевим депутатам, спонсорам і доброчинцям за підтримку благодійного марафону «Подаруємо нашому шпиталю на Різдво УЗД!». Відтепер наш ярмарок діятиме щосуботи і щонеділі. Приїздіть до Білої Церкви, приєднуйтесь і підтримуйте з нами ЗСУ!
На світлині (зліва направо): Олександр Юров, Наталія Гарник, Юрій Ковтуненко, Людмила Безкрила; благодійний марафон «Подаруємо нашому шпиталю на Різдво УЗД!», м. Біла Церква, 7 грудня 2025
«Незабутній Іван Дзюба зазначав, · що раніше Шевченків Заповіт · знав напам’ять чи не кожен українець». Шевченкіана 14 · с. 14сторінка оригіналу ↗ Закінчення. Початок у ч. 48-49 2025 р.
Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
Дмитро Павличко: «Встаю, щоб знов послухати Шевченків Заповіт»
З часом неминуче відбувалася теоретизація Шевченкового Слова, а не розкрита у головних проявах істинна вогненність його Заповіту і в радянські часи палила душу великих українців, особливо яскраво виявили це видатні українські поети. Блискучий приклад – Василь Стус, котрий так прочитав Шевченків Заповіт, як ми лише нині намагаємося це зробити:
Боже, не літості – лютості, Боже, не ласки, а мсти, дай розірвати нам пута ці, ретязі ці рознести! Невже хто сумнівається, що йдеться саме по розірвання московських кайданів, як і заповів Шевченко? Я не сумніваюся.
Великий український поет Петро Перебийніс, який ніс у душі стусівські духовні сенси, писав у вірші «Кобзареві сліди»: «…На світло Заповіту я іду». Є у нього навіть поезія «Рядок Заповіту», в якій «світить у хмарах людської журби пророчий рядок Заповіту». Та справді неповторним є вірш «Вітер пагіння січе», написаний 1984 року, в якому поет зачаїв біль, не вимовлений у радянські часи:
Роки мої молоді сивим димком оповиті. Мовчки стою на суді перед рядком Заповіту. Коли й у перші десятиліття незалежної
України не з’явилося нове прочитання Заповіту Тараса Шевченка, бо все ще діяла мовчазна засторога «не образити Москву», почув якось у Національному культурному центрі України в Москві з вуст незабутнього Дмитра Павличка всеперемагаючі рядки з його вірша «Я вбитий був під Крутами…» (2012):
Я, кулею московською Пробитий на проліт, Встаю, щоб знов послухати Шевченків Заповіт. А невдовзі прозвучав в імперській Москві, біля пам’ятника молодому Кобзарю, відкритого в Українському домі за 20 днів до Київського Євромайдану, Павличків вірш «Перемога»:
Майдан стоїть. Співає празниково, А ти, як учень, шепчеш «Заповіт». Ти - переможець, ти - народ, ти - слово, Що творить правди і свободи світ. «Як понесе з України у синєє море кров ворожу…»
Та повернімося до прози, якою була порадянськи висловлена в академічному «Шевченківському словнику» (1976) квінтесенція Кобзаревого твору: «Шевченко проголосив у “Заповіті” заклик повалити експлуататорський лад і побудувати нову, вільну сім’ю народів». Іншими словами з інших публікацій, аж до сучасних: «Провідним мотивом “Заповіту” є заклик до українського народу звільнитися від кайданів самодержавства, боротися за вільне життя, відстоювати інтереси простого люду…» За лапідарним узагальненням Вікіпедії, «вірш є закликом до визвольної боротьби українського народу від поневолення». Здається, найсміливішим є пояснення, що «це буде справедлива війна: епітети “вража зла кров” вказують прямо,
що йдеться про тиранів-царів, панів-кріпосників та інших гнобителів трудящих, інакше пани ніколи не віддадуть своєї влади». У «Шевченківській енциклопедії» (2015) виголошено, що в «Заповіті» під ворогом, «як то випливає з контексту всієї попередньої творчості Шевченка, поет розумів визискувачів і гнобителів у вимірах національних, соціальних, політичних».
Так! Але з усієї попередньої творчості
Кобзаря найперше випливає, що кайдани царизму і кріпосництва, національного і соціального поневолення Шевченко пов’язував саме з Московщиною, яку двадцятип’ятирічний поет об’явив чужиною уже в поемі «Катерина» (1838–1839) та вірші «До Основ’яненка» (1839).
Своє бачення болючої й вкрай важливої проблеми опублікував на початку 2020-х років1 і в ювілейний історичний час вважаю за необхідне ще раз акцентувати.
Отже, вкотре закликаю подивитися на
Шевченків Заповіт, спираючись на викладені раніше незаперечні докази й чіткі підка́зи, які сам Тарас Григорович залишив. Окремо наголошу, що у поемі «Кавказ», написаній за п’ять тижнів до Заповіту, названо тих, які навчали «Кайдани кувати, / Як і носить!..». За десять днів до Заповіту Тарас Шевченко в Посланії «І мертвим, і живим…» абсолютно конкретно вказав, від кого його землякам історично передано кайдани:
Так от як кров свою лили Батьки за Мо́скву і Варшаву, І вам, синам, передали Свої кайдани, свою славу! Власне, вся Шевченкова творчість, що передує Заповіту, як і вся наступна, в суті своїй пронизана саме московським походженням українських, і не тільки, кайданів: «А москалі і світ Божий / В путо закували…»
У поемі «Чернець» (1847), що її Тарас
Григорович переписав у Москві зі значними переробками в березні 1858 року з «Малої книжки» до «Більшої книжки», усе це зосереджено в одному рядку: «Кайдани брязкають… Москва…»
Ішлося про московські кайдани, і такими ці кайдани навічно залишилися у Заповіті!
Шевченко, якому завжди боліла відвічна мука закайданованої Московщиною матері-України, певно, й не сумнівався, що саме так і будуть усвідомлювати нащадки його Заповіт.
Торкнемося далі вкрай важливих рядків
Шевченкового твору:
Як понесе з України У синєє море Кров во́рожу... отойді я І лани і гори – Все покину, і полину До самого Бога Молитися... а до того Я не знаю Бога. Ця частина Заповіту переважно розглядалася в шевченкознавстві як «апокаліптична візія визволення України від ворога». Проте така версія блідніє і позбавляється здорового глузду в умовах повномасштабної, кровопролитної, злочинної, найпідлішої у світовій історії війни Росії проти України, бо ж як інакше, ніж пролиттям «крові ворожої», можна перемогти в реальній, а не паперовій битві. Виявилося, що сучасна апокаліптична версія визволення України була передоручена нами Шевченкові разом із терміном «візія», якого він і не вживав, навіть у розумінні «видіння», «примара», «привид», а те, як він особисто насправді бачив (це слово в різних формах зустрічаємо в поета понад 180 разів) будучину України – саме винятково Шевченкове бачення пророче сягало майже на два століття в майбутнє української історії… «В баченню… головна штука» – це зафіксував Іван Франко.
Безвідносно до цієї розповіді скажу наболіле: Тарас Шевченко не потребує модернізації, втягнення в сучасну літературщину, марнослів’я, неоковирність і конспірологію, начіпляння франтівських торохтілок. Як любив говорити Григорій Сковорода, «у істини проста мова»…
Поет розумів, усвідомлював очевидну неминучість реальної збройної боротьби, без якої не розірвати кайдани, що не вдасться без крові. За словами Павла Зайцева, Кобзар «кликав до збройного чину в ім’я “вольної, нової” нації-родини України»2. Тобто йдеться не про нав’язаний Шевченкові «екуменічний ідеал», а про його пророцтво воєнної перемоги України над ворогом – Московщиною…
Не забуваймо, що поет у «Давидових псалмах», написаних, як і Заповіт, у грудні 1845 року, провіщав історичне визволення України від російського поневолення за Божим помислом:
Хто ж пошле нам спасеніє, Верне добру волю? Колись Бог нам верне волю, Розіб’є неволю. У шевченкознавчих студіях найпереконливіше йшлося про «криваву національну та соціальну революцію», але пам’ятаймо, що не лише в Заповіті, а й у всій поезії, взагалі у Словнику мови Кобзаря відсутнє слово «революція»…
Незабутній Іван Дзюба зазначав, що раніше Шевченків Заповіт знав напам’ять чи не кожен українець, він був нашим неофіційним гімном, що всіх об’єднував у національному болі, в національній надії, в національному обов’язку. Тоді як у добу комерційно-глобалізаційну, переймався учений, «здається, не скрізь так і не все так». Можна почути навіть скептичні голоси: мовляв, це анахронізм – повстання, кров… «А до того / Я не знаю Бога» – не по-християнському…
Це було написано до початку гібридної війни Росії проти України, поготів до повномасштабного збройного вторгнення Московщини на Шевченкову землю, загарбання наших територій і навіть нахабно-злочинного «включення» їх до складу своєї московитської конституції. Героїчна боротьба Збройних сил України і всього українського народу проти російського агресора ведеться не в апокаліптичних інтерпретаціях і візіях, а реально, тобто саме так, як і заповідав Кобзар, отже, можна не сумніватися, що він уже бачить, як несе «з України / У синєє море / Кров во́рожу…»
Стосовно того, що, згідно із Заповітом,
поетова душа витатиме над рідними ланами і горами, допоки український народ не переможе ворога, то, за словами Івана Дзюби, «смерть не розлучає поета з Україною, а робить його всеприсутнім у ній…»3.
Хай там як, Кобзар абсолютно чітко ви-старовинні рушники та розписані стіни створюють атмосферу невеликого музею. Вертикальна шалівка, аркові й круглі вікна, система колон із хвилястою «короною» — усе це робить Коленецький храм винятковим для регіону.
Проте нині споруда перебуває у критичному стані. Шалівка гниє, конструкції деформуються, а родина священика, яка дбає про храм, не має ресурсів для реставрації. Місцеві жителі повідомляють, що радять звертатися до Міністерства культури для залучення архітекторів та експертів, проте на практиці допомоги чекати складно.
Церква пережила численні історичні значив, що насправді полине «до самого Бога» лише після повного розгрому ворогів України. І тільки тоді можна буде вважати його Заповіт виконаним у цій частині…
Саме в ювілейний час хочу особливо наголосити, що геніальною історичною римою до минулого 170-річчя з часу створення Шевченкового Заповіту стало завершення великого державного діла – видання Повного зібрання творів Тараса Шевченка у дванадцяти томах та шеститомної «Шевченківської енциклопедії», що набули всесвітнього значення.
Хочу повторити й свою, неодноразово висловлену пропозицію про створення нової колективної кількатомної академічної Біографії Тараса Шевченка, в якій буде глибоко й усебічно розкрито Кобзареві заповітні слова: «Історія мого життя становить частину історії моєї батьківщини». Якщо не відкладати сучасне на майбутнє, бо ж одне сьогодні варте двох завтра, то можна було б сподіватися на вихід у світ унікальної праці, скажімо, до 200 річчя Шевченкового Заповіту.
Утім, звісно, справа не в ювілеях і приуроченнях до них історичних досліджень, а в тому, що під «незлим, тихим словом» Тарас Григорович напевно розумів у Заповіті й слово наукове, кажучи пошевченківськи, великеє, розумне, мудре слово істини, правди:
І мене в сем’ї великій, В сем’ї вольній, новій, Не забудьте пом’янути Незлим тихим словом. Сповнимо й цей Заповіт українського
Кобзаря! ______________________
1 Мельниченко В. Подробиці Шевченкового життя. К., 2021. С. 543–553. Його ж. Чи сповнено Заповіт Тараса Шевченка? // Слово Просвіти. 25–31 січня 2024; Його ж. Осінені Шевченком. К., 2025. С. 99–112.
2 Зайцев П. Життя Тараса Шевченка. К.,
2004. С. 181.
3 Дзюба І. Тарас Шевченко // Історія української літератури : у 12 т. Т. 4. К., 2014. С. 330–331.
Автограф вірша
«Як умру, то поховайте…». 1845 р.
потрясіння: у 1940 році комсомольці пошкодили ікони та осквернили поховання, а під час Другої світової війни в баню влучив німецький снаряд, який пробив одну з колон і зупинився в підлозі, повідомляє видання«Дерев’яні храми України» з посиланням на місцевого священика. Попри це, храм досі стоїть і навіть залишається діючим.
Розташована на березі річки Тетерів, дорогою до Коленець пам’ятка досі маловідома навіть серед мешканців Київщини. Зволікання з реставрацією може призвести до втрати цінної частини культурної спадщини регіону, повідомляє видання ua. News.
«Незабутній Іван Дзюба зазначав, · що раніше Шевченків Заповіт · знав напам’ять чи не кожен українець». Шевченкіана 14 · с. 14сторінка оригіналу ↗ У Вишгородському районі стрімко занепадає церква Козьми та Даміана у селі Коленці — архітектурний шедевр XIX століття, який вважають найоригінальнішим дерев’яним храмом Київщини. Місцева громада не має коштів на реставрацію, а пам’ятку архітектури ніхто серйозно не підтримує.
Церква святих Козьми та Даміана, збудована у 1874 році, є рідкісним прикладом дерев’яної сакральної архітектури другої половини XIX століття. Як зазначає видання «Україна Інкогніта», її конструкція вражає складністю та красою: восьмерики, четверики, колони й казковий об’єм, які, за припущеннями, створив київський архітектор Микола Юргенс.
«Нічого подібного в період тотального синодально-єпархіального стилю не робили. Таке міг створити лише непересічний архітектор та інженер», — наголошують у спільноті. Унікальність храму проявляється не лише в зовнішньому вигляді, а й всередині: різностильові ікони,
«Актори не просто ходили з аркушами паперу, а проживали свої ролі». · Театр 15 · с. 15сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
оцінки самого себе в цій ролі, то глядацька думка в цьому питанні набагато важливіша від моєї.
Зараз готуємо концерт для наших воїнів, щоб виступати в шпиталях, військових частинах. Це буде не вистава, а композиція з пісень та віршів. А якщо вийде щось добре і матиме художню цінність, то, можливо, стане репертуарною виставою театру.
Олексій Нежурко, виконавець ролей
Сурми, Ігоря та Лікаря:
– Я мав вперше вийти на сцену з цими ролями на 12 днів пізніше, ніж це сталося. Розумів, що у мене лишалося тільки два дні. Звісно, був трохи на нервах, але загалом увійшов у виставу комфортно. Бачив її до того на сцені Театру Лесі Українки. Вже знав матеріал.
Не вперше граю в одній виставі одразу кілька ролей. Це черговий виклик для актора, на який треба йти із задоволенням. Сергій Пащенко згадував про сцену, коли глядач із зали (цього разу це був я) емоційно робить зауваження герою, що той курить на сцені. У цей час вся зала трішечки підводиться зі стільців.
Ще один виклик для актора: треба за кілька секунд перевдягнутися і вийти на сцену зовсім в іншому образі. І що б з тобою не сталося за лаштунками, маєш все це зробити дуже оперативно.
Один із моїх персонажів – це хлопець,
який приходить до Каті. Він пропонує цій жінці інший шлях. І тепер саме від неї залежить, яким шляхом вона врешті піде.
Дуже важливим у виставі є монолог Лікаря, в якому він говорить про ПТСР. Коли його виконую, то бачу сльози в очах глядачів. Важко самому не розплакатися. Хоча намагаюся бути максимально відстороненим від цієї історії, бо маю чинити як лікар – розповісти все чітко і зрозуміло. Дивлюся на обличчя людей і розумію, наскільки ми з цим спізнилися. Ця робота надзвичайно важлива. Треба пояснювати, що необхідно робити, аби не погіршити психологічний стан тих, хто повертається з фронту. І йдеться не тільки про військових, а й про цивільних після пережитих обстрілів.
Весь цинус акторської професії в тому,
що з кожною виставою ти все більше заглиблюєшся в історію, яку ми граємо для людей. Що стосується нашої команди, то з захопленням дивлюся на те, як мої колеги ставляться до своєї роботи. Настільки самовіддано вони репетирують перед кожною виставою. Щось вдосконалюють, додають. Бути на сцені разом з цими людьми – неймовірне задоволення.
Стосовно себе, то мені вже легше, ніж під час першого показу. Тепер встигаю швидше переодягнутися і в мене є більше секунд, щоб налаштуватися на наступний вихід на сцену вже в іншій ролі.
Нарешті зараз до мене приходить головна роль на основній сцені. Це виклик, який я чекав вже багато років. Такої ролі у мене ще не було жодного разу в житті. Це буде постановка вже згаданої Поліною Снісаренко вистави за п’єсою Тадеуша Ружевича «Картотека». Гратиму цю роль по черзі з Валерієм Бородавкою. У цій п’єсі герой теж повертається після участі в бойових діях. Сподіваюсь, буде цікаво.
«Актори не просто ходили з аркушами паперу, а проживали свої ролі». · Театр 15 · с. 15сторінка оригіналу ↗ Едуард ОВЧАРЕНКО, Світлини Едуарда МЕЖУЛА
– Коли у 2014 році почалася війна, я багато про це думала і відчувала, але не дозволяла собі висловлюватися в текстах, – ділиться спогадами Наталія Ігнатьєва, авторка п’єси, керівниця літературно-драматургічної частини Запорізького обласного українського музичного-драматичного театру імені В. Г. Магара. – Я жила в безпечному Запоріжжі, до якого, дякувати Богу і патріотам, війна тоді не дійшла. Мені здавалося, що говорити про війну я не маю морального права.
Але війна тривала. Перший текст я написала про долю жінок у війні. Дозволила собі висловитися і зрозуміла, що одна п’єса – це не все, що я хочу сказати. Біль накопичується, і про це треба було говорити.
Мене тригерило те, як українське суспільство реагує на військових: «Я тєбя туда нє пасилал», «Нема війни, це громадянський конфлікт, це олігархи не можуть щось поділити між собою»», «Нада дагаварівацца» тощо. Мене це дуже чіпляло. Бо я знаю історію України, родина у мене патріотична.
Те, що Росія ворог і нападник, було очевидним. Я не очікувала, що ця країна нападе на нас ще за мого життя. Але знала, що вона на це здатна. Тому маячні про громадянський конфлікт для мене не існувало. Знала, що чоловіки й жінки, які пішли на війну в 2014 році, – це ті, хто захистив мене і дав можливість говорити українською мовою і жити у вільному Запоріжжі.
Ці думки, почуття і спостереження виливалися у вірші. А щось складніше заходило в тексти п’єси.
П’єсу «Звір» писала більше року. Завершила у 2019 році і надіслала на «Коронацію слова». Восени 2020-го дізналася, що п’єса здобула першу премію. Але тоді вона далі не пішла. Напевно, суспільство продовжувало бути інертним, не бачило того, що в Україні війна. Тому текст не був потрібним. Він чіпляв лише небагатьох і не був трендом.
Коли почалася велика війна, багато авторів почали писати про повномасштабне вторгнення, про боротьбу, окупацію. З’явився інтерес до цих текстів і в театрів.
Даніілу Примачову запропонували читати тексти про війну в проєкті англомовного українського театру ProEnglish Theatre «Україна. Війна. Тексти». Серед низки текстів Данііл обрав мого «Звіра». Він добре його опрацював, скоротив майже наполовину. Він не лише звернувся до мене по дозвіл на постановку. Данііл показав свою режисерську версію тексту, дав мені оцінити його бачення. Він відчув лінію, больову точку цієї п’єси. І це читання вже було практично готовою виставою.
Актори не просто ходили з аркушами паперу, а проживали свої ролі. Відбулася прем’єра, в якій головну роль виконував Денис Капустін. Якийсь час ця вистава жила як проєкт вільного театру. Її показували на сцені Національного академічного драматичного театру імені Лесі Українки.
На одному з перших показів у глядачів (це були військові) виникли питання щодо гостроти проблем і рішень, які ми пропонуємо. Тоді Данііл попросив мене дописати монолог лікаря про ПТСР. В усьому іншому це повністю їхня робота.
Режисер запросив мене на прем’єру. Я змогла приїхати до Києва на другий показ. Була надзвичайно вражена. Це той випадок, коли простір починає чути. Тема стала важливою для багатьох людей.
Знайшлася людина – Катерина Ясько,
яка почала пропонувати цю виставу для перегляду різним категоріям глядачів. Після вистави глядачі обговорювали проблеми адаптації ветеранів війни до цивільного суспільства та адекватної адаптації суспільства до того, що у нас війна, що є військові, щодо яких ми, цивільні, маємо адекватно поводитися.
Катерина Ясько почала регулярно організовувати такі покази. На один із них запросила й мене. Потім було велике обговорення з медійною компанією. Це був другий раз, коли мені вдалося побачити «Звіра».
Цьогоріч виставу поставили на сцені
Молодого театру як повноцінну прем’єру. У виставі грають інші актори, яких я ще не бачила. Дуже хотіла б побачити нову версію вистави.
Ми мали також можливість поспілкуватися з акторами, які зараз виконують цю виставу в Молодому театрі.
Поліна Снісаренко, виконавиця ролі
Каті:
– У цей проєкт я прийшла пізніше.
Спершу грали інші актори. Коли я вводилася, то моїм завданням було насамперед показати, що Катя не стерва. В обох героїв розбите серце. І мені хотілося зробити свою героїню більш людяною, дати зрозуміти, що важко обом.
У режисера вистави Данііла Примачова це був режисерський дебют. Він сам актор, ми з ним друзі. Зараз він служить у війську. Раніше цю виставу грали на сцені Театру Лесі України як антрепризу, про що вже говорила Наталія Ігнатьєва. Перед мобілізацією Данііл шукав нових акторів у виставу і запропонував ці ролі нам. З цього сезону вистава увійшла до репертуару Молодого театру. Вона дещо змінилася.
Не скажу, що ця роль далася мені важко.
Адже ми втрьох найкращі друзі у житті і нам легко одне з одним. Всі ми вболіваємо за виставу. Роль Дмитра, яку зараз грає Сергій Пащенко, раніше грав Денис Капустін. Він теж вирішив мобілізуватися. Тому ми ввели у виставу Олексія Нежурка. Приємно бути в колі однодумців, розуміти одне одного з пів слова. З цією виставою мені пощастило.
Режисер ввів нас у виставу, коли вона ще йшла на сцені Театру Лесі Українки. А коли змінилося керівництво Молодого театру, то запропонували показати виставу новому очільнику театру Станіславу Мойсеєву, бо ця вистава за всіма параметрами підходить до нової репертуарної політики Молодого. Він подивився виставу, запропонував деякі візуальні та акторські поправки. Ми попросили дозвіл на це в режисера – і він погодився. Данііл дуже хотів, щоб вистава й далі жила. Він ще не бачив оновленої версії, але одразу підтримав цю ідею.
Нині я граю у п’яти виставах Молодого театру. Також маю ролі в Дикому театрі та Театрі на Печерську. Разом із режисером Андрієм Бакіровим працюємо у Молодому театрі над постановкою за п’єсою польського драматурга Тадеуша Ружевича «Картотека». Це буде сюрреалістична вистава.
Сергій Пащенко, виконавець ролі Дмитра:
– Я переймався тим, який вигляд матиме, коли людина, яка не служить, вдягає форму і говорить від імені військового настільки реалістичні речі. Вдячний за допомогу своєму колезі Денису Капустіну, який раніше виконував цю роль. Я до цього грав кілька ролей, які зараз виконує Олексій Нежурко. А Денис нещодавно доєднався добровольцем до ЗСУ. В моїй роботі багато з того, що робив він.
Нова роль цікавіша за попередню. У попередній був момент, коли мій персонаж – це немовби глядач, який в емоційній формі робить зауваження Дмитру за те, що той курить на сцені. Звісно, якби я був звичайним глядачем, то ніколи не дозволив би собі такого. Пригадую, коли дивився попередню версію вистави, то повірив у достовірність цієї сцени.
Дуже задоволений тим, що вистава продовжує жити попри всі складнощі, пов’язані з її перенесенням на сцену Молодого театру. Встигли зіграти оновлену виставу лише кілька разів. Мені подобаються зміни, які за цей короткий час відбулися. Всі ми, актори, – друзі в житті, проводимо разом багато часу, і це нам допомагає. Режисер не зміг взяти участь у роботі над оновленою версією вистави. Увійти в цю роль мені допоміг Денис Капустін. Спершу я трохи боявся. Свого часу написав Денису: «Не знаю, як ти це зробив. Я ніколи так не зіграв би. Не уявляю нікого, хто ще міг би бути в цій ролі». Але коли він вирішив мобілізуватися, то разом із режисером прийняв рішення, що цю роль відтепер гратиму я. Бо я в матеріалі і не треба шукати людину, яка починатиме з нуля.
Мені комфортно працювати з колегами,
я задоволений. Щодо якості виконання й
У Київському національному академічному Молодому театрі відбулася прем’єра вистави «Звір» за п’єсою Наталії Ігнатьєвої. Це історія військового, який повертається з фронту до мирного життя – до дому, до близьких, до коханої дружини. Але досвід війни не зникає одразу.
Вистава порушує теми адаптації після бойових дій, посттравматичного стресового розладу, пошуку порозуміння й підтримки. Це розмова про людей, які пройшли крізь надзвичайні обставини, і тих, хто поруч із ними. «Звір» – про внутрішні зміни, тишу після гучних подій і важливість бути почутими.
Подія · «Колядка, покладена на музику · Миколою Леонтовичем, · стала не лише візитівкою України...» 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
покинути, бо за Леонтовичем почали полювати чорносотенці. Саме в Києві Леонтович почав писати оперну та духовну музику, і на його літургію 22 травня 1919 року в Микільському автокефальному соборі на Печерську, збудованому на кошти І. Мазепи (у 30-х роках знищений більшовиками), зібралося мало не пів Києва.
На жаль, життя талановитого українця трагічно обірвалося від кривавих рук убивці. Ходили чутки, що його потім зарубав один селянин лопатою за інші вбивства, але й розповідали, що ніхто ката пальцем не зачепив – очевидно, він мав надійний «чекістський дах». Але те, що світова культура втратила геніального композитора, – факт, який не потребує доведення: 23 січня 1921 року трагічна смерть обірвала життя невинної людини.
*** Житель Кам'янця-Подільського Анатолій Паладійчук на своїй фейсбук-сторінці повідомив цікаву новину про «Щедрика», зокрема таке:
«Радий повідомити про ще одну маленьку сторінку світової історії нашого українського "Щедрика"! Нещодавно американська мережа супермаркетів Target запустила рекламу з «Щедриком» в особливому виконанні від Санта Клауса.
Як кам'янчанин, я ще більше радію, бо наш Кам'янець-Подільський має особливий стосунок до історії «Щедрика». Адже автор композиції, Микола Леонтович, із 1892 по 1899 рік навчався у нашому місті, тоді – у Подільській духовній семінарії, де опанував теорію музики й хоровий спів, а також гру на музичних інструментах. Тут же, на Поділлі, він почав опрацьовувати народні мелодії.
У Кам'янець-Подільському було сформовано Українську республіканську капелу, яка презентувала «Щедрика» усьому світу в рамках культурної дипломатії. Саме під час кам’янецьких репетицій співаки під орудою диригента Олександра Кошиця вивчили твір, й саме з Кам’янця- Подільського, 24 березня 1919 року, хоровий шедевр композитора полетів у тріумфальну подорож світом».
Справді наш «Щедрик» має українські крила. І його різдвяний політ нині уособлює не лише їхній розвій, а й велич української духовності, культури, незалежності, яку ми відстоюємо в одній із найкривавіших воєн нинішнього століття.
Світлини авторки
Подія · «Колядка, покладена на музику · Миколою Леонтовичем, · стала не лише візитівкою України...» 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗ У рамках виставки "Різдвяний політ Щедрика", яка розгорнулася в одному із залів
Музею Києва, відбулася презентація фундаментальної праці наукової співробітниці Вінницького краєзнавчого музею Лариси Семенко "Наш тихий геній Леонтович" (вид-во «Дніпро», Київ, 2024). Прикметно, що книжка представлена на Національну Шевченківську премію 2026-го року.
Алла КОБИНЕЦЬ, членкиня НСЖУ
Подія відбулася на вшанування дня народження композитора, який прийшов у цей світ 13 грудня 1877 року. А за два роки, у 2027-му, під егідою ЮНЕСКО відзначатиметься 150-річний ювілей автора безсмертного «Щедрика» ("Carol of the Bells"), який розпочав свій політ в Україні, полонивши потім серця культурної спільноти усіх країн та континентів.
Адже колядка, покладена на музику
Миколою Леонтовичем, стала не лише культурною візитівкою України, а й своєрідним музичним гімном, в основі якого покладена праісторія, сповнена різних символів: сонця, вогню, води, дерева, птахів, матері-землі. Ці образи не були символами, вони формували ту систему координат, у якій тоді жили й розвивалися наші предки, святкуючи спільно власні свята у пісенній формі.
Розповідаючи про свою справді унікальну книжку, Лариса Семенко наголосила, що роботі над нею присвятила 20 років життя. А все почалося з того, що до музею серед численних дарунків від населення, яке допомагало поповнювати фонди експонатами, що були в їхньому побуті, залишилися від родичів на спомин тощо, потрапив пакунок від Гната Яструбецького. Він збирав відомості про Миколу Леонтовича, убитого бандитом, причетним до чекістів, у хаті його рідного батька взимку 1921 року. Відтак пані Лариса, починаючи з 2003 року, почала проводити пошуки, збирати матеріали про славетного земляка, який більшу частину життя прожив на Поділлі, у Вінницькій області.
Таким чином вийшла велика, фундаментальна книжка, яка містить 250 світлин із життя композитора та його оточення. Авторка послуговувалася пів тисячею джерел. Книжка містить чотири частини: «Зауваги до біографії Миколи Леонтовича» (Київ, «Щедрик», убивство), «Микола Леонтович у наукових розвідках, спогадах» (понад 40 розвідок), «Листи» (понад 70 листів), «Леонтович у поетичному слові».
Авторка розповіла про маловідомі факти із життя творця «Щедрика», зокрема, наголосила на тому, що «історія із чотириразовим переписуванням» – це вигадка:
«Він як поклав перший нотний ряд, як послухав його Кошиць і сказав, що це буде чудова річ, так і сталося».
Також вона торкнулася життя та вчителювання композитора в Гришиному (тепер відомий нам усім Покровськ), а також його дворічного київського періоду (1917– 1919 рр.). На жаль, Київ довелося родині
Подія · «Колядка, покладена на музику · Миколою Леонтовичем, · стала не лише візитівкою України...» 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗ Друзі! Тижневик "Слово Просвіти" — один з небагатьох нині існуючих островів незалежного українського слова в інформаційному морі — за певного "сприяння" нашої влади опинився на межі припинення свого існування. І тільки ми самі, хто любить, шанує і дорожить українським правдивим і об'єктивним українським словом, можемо допомогти "Слову Просвіти". АТ КБ "Приватбанк" (ЄДРПОУ банку 14360570, код банку 305299) відкрито рахунок: № UA 263052990000026004036804116; отримувач ГО Всеукраїнське товариство "Просвіта" ім. Тараса Шевченка; код ЄДРПОУ 00031756.
Призначення платежу заповнюється платником так, щоб надати повну інформацію про платіж.
Відповідальний секретар
Ірина ШЕВЧУК
Літературна редакторка
Галина ДАЦЮК
Коректорка
Олена ГЛУШКО
Комп’ютерна верстка
Ірина ШЕВЧУК
Бухгалтерія
279-41-46
А д р е с а р е д а к ц і ї :
вул. Хрещатик, 10-Б,
м. Київ, 01001
E-mail: slovo_prosvity@ukr.net
Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”,
04073 м. Київ,
вул. Марка Вовчка, 12/14.
Листування з читачами —
тільки на сторінках газети.
Відповідальність за достовірність інформації несуть автори.
Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів.
Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів.
При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти”
обов’язкове.
І н д е к с г а з е т и
“Слово Просвіти” — 30617
Подія · «Колядка, покладена на музику · Миколою Леонтовичем, · стала не лише візитівкою України...» 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗ Засновник:
Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка
Реєстраційне свідоцтво
КВ № 4066
від 02.03.2000 р.
Шеф-редактор
Павло МОВЧАН
Головний редактор
Ігор ЗОЦ
Р е д к о л е г і я
Любов ГОЛОТА (голова),
Павло МОВЧАН,
Микола ТИМОШИК,
Георгій ФІЛІПЧУК
Микола ГОЛОМША
Юрій ГАНДЗЮК
Галина ДАЦЮК
Євген БУКЕТ