Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
На перехрестях історії 9 · «За рік до «Графа Монте-Крісто», у 1843 році, надруковано знаменитий антимосковський твір маркіза Астольфа де Кюстіна «Росія у 1839 році». · с. 9сторінка оригіналу ↗

Граф Монте-Крісто проти Пушкіна: антимосковський роман Александра Дюма

Слово Просвіти, №50 за 2025 рік

Юрій МОСЕНКІС, заслужений діяч мистецтв України, доктор філологічних наук У масовій свідомості це невибагливий детектив про помсту з безліччю екранізацій. Однак це суто зовнішній шар, примітивний фасад для поверхового читача і згодом глядача. Насправді це гострий знущальний антимосквинський памфлет. Французькі читачі, знайомлячись у 1844 році з романом про француза Дантеса, не могли оминути увагою того, що за сім років до того інший Дантес смертельно поранив на дуелі Пушкіна. Дюма (та весь його «авторський колектив»), описуючи головного героя, також не могли не помітити такий «збіг». Головний позитивний герой Едмон Дантес – це вбивця Пушкіна Жорж Дантес (до появи українського співака Дантеса були відомі тільки ці два Дантеси – історичний і літературний). Наступний після Дантеса ідеал детективного роману, політик-республіканець Нуартьє (Noirtier «чорний Тьєр») – очевидно, відомий політик Тьєр (Thiers), організатор революції 1830-го року, що в час написання роману (початок 1840-х) перебував ув опозиції до королівської влади. Тьєр – син розореного торгівця з Марселя, де починається роман. Незабаром (1848 рік) убивця Пушкіна був секундантом Тьєра на дуелі та став його другом. Аббат Бузоні, що начебто диригує подіями з-поза сцени (насправді це перевдягнутий Дантес), – це дуже впливовий поет, вихователь наступника московитського престолу Жуковський (англійською buzz «дзижчання»), що диригував подіями навколо Пушкіна й, зокрема, запобіг двом дуелям Дантеса і Пушкіна (останній загинув від третьої). Перемовини Жуковського і Геккерна – історична паралель до ролі Бузоні в появі в Парижі Кавальканті. Вишукано зашифрована в романі дружина Пушкіна й об’єкт закоханості Дантеса Наталя Гончарова. Іспанською «гончар» – al-farero (на початку слова арабський артикль al), а наречена Дантеса й об’єкт кохання «чорного рогатого» – каталонка Мерседес Herrera (жіночий рід іспанського слова «коваль» від латинського ferrarius). Убивця Пушкіна був одружений із сестрою Пушкінової дружини; кохана «чорного рогатого» Мерседес – його двоюрідна сестра. Чільний антагоніст головного героя Фернан Мондего граф де Морсер (Morcerf, те саме звучання може бути записане Maur- cerf «рогатий мавр»; французьке cerf «олень» від латинського cervus «олень», буквально «рогатий») – правнук ефіопа Пушкін із «дипломом рогоносця». Морсер – каталонець (його селище – «напівмавританське, напівіспанське»), до отримання графського титула Мондего – натяк на дочку португальської графині д’Ега (Мондего – «моя д’Его», як сеньйор і монсеньйор) Ідалію Полетику, яка ненавиділа Пушкіна за те, що той знущався над нею. Юна Гайде (Haydee), дочка Алі, що є ключовою фігурою помсти «чорному рогатому» Морсерові, – це Віра БОДНАРУК, культурно-освітня референтка Осередку імені Святого Андрія (США) Після великих направ від шкоди заподіяних ураганом Іяном три роки тому, Український Культурний і Релігійний Осередок імені Святого Андрія в Норт Порті, Флорида був нарешті відкритий 22 листопада. На вечір відкриття прибули члени громади та гості, щоб нарешті бути разом у своїй українській домівці та скласти пожертви, щоб покрити великі кошти направи. Голова Осередку Віктор Лісничий привітав гостей в елегантно прибраній залі і попросив отця Олега Сацюка від православної громади і отця Дмитра Касіяна від греко-католицької громади освятити відновлений Осередок. Осередок був заснований 50 років тому українськими піонерами з Америки і Канади. Вони подбали, щоб українці на Флориді мали свій український дім і свою та сама Ідалі (французька форма імені) Полетика, яка відіграла ключову роль у конфлікті Пушкіна і Дантеса. Гайде губить Морсера документами – а деякі біографи саме Ідалі вважають автором анонімних текстів проти Пушкіна. Ідалі й Дантеса пов’язували романтичні стосунки. Вона писала йому, що не забуде його, коли він поїде – порівняймо слова Гайде Дантесові. Дюма не міг знати їхнього листування, але до нього могли доходити чутки. Несподівано в романі власною персоною з’являється навіть сам «арап Петра Великого» Ганібал: це «нубієць, чорний, як ебенове дерево», «араб, негр, нубієць» – раб Монте-Крісто. Компромат на головного антигероя (антагоніста) Морсера («чорного рогатого») отримано з грецького міста Яніна (Йоанніна) – автором памфлету на «чорного рогоносця» Пушкіна вважали князя Івана Гагаріна. Журналіст Beauchamp («гарне поле»), з чиєї газети починається скандал навколо «чорного рогатого», явно натякає на ту саму Полетику. Її чоловік належав до видатного українського роду, який дав, зокрема, й вірогідного автора знаменитої «Історії русів». Таємне побачення Мерседес із Едмоном напередодні дуелі останнього з Морсером-молодшим нагадує таємне побачення Дантеса і дружини Пушкіна напередодні дуелі. Багато біографів уважають, що кохання Дантеса і дружини Пушкіна було взаємним попри шлюб останньої – як кохання Едмона і Мерседес. За рік до «Графа Монте-Крісто», у 1843 році, Дюма написав пригодницький роман про помсту «Жорж», який уважають сюжетним попередником «Графа Монте-Крісто». Назва роману – ім’я убивці Пушкіна. Королівський прокурор де Вільфор (Villefort, французькою ville «місто», village «село») – це тогочасний шеф жандармів граф Бенкендорф (німецькою dorf «село»). Але що означає другий компонент fort «фортеця»? Очевидно, автор пов’язав Бенкендорфів на московській службі з німецькою родиною Бенкендорф унд Гінденбург (німецькою Burg «фортеця»). Дружину Бенкендорфа звали Єлизавета, дружину Вільфора – Елоїза. До слова, учас написання та публікації роману Дюма Бенкендорф очолював інформаційні акції царського уряду проти книги Кюстіна. Інспектор тюрем Бовіль (Boville, можливий інший варіант запису Beau-ville «гарне місто») – іще один варіант перекладу прізвища Бенкендорф (латиною bene «добре»). Рояліст барон д’Епіне (d’Epinay), що намагався стати зятем королівського прокурора, нагадує згаданого Пушкіним у своєму щоденнику під 1834 роком рояліста маркіза де Піна (Pinas), який разом із Дантесом уступив до московитського війська. (Про барона д’Антеса і маркіза де Піна Пушкін навіть писав у своєму щоденнику). Інструмент помсти юний розбійник італієць Бенедетто своїм іменем натякає на вендету – помсту. Його всиновив віконт Кавальканті (Cavalcanti), «конячий спів» (італійською cavallo «кінь», cantare «співати», canto «пісня») – натяк на барона ван Геккерена (Heeckeren, суголосся з німецьким wiehern «іржання коня»; також нагадує латинські слова equus «кінь», equarius «кінський»), що служив Наполеону і згодом усиновив майбутнього вбивцю Пушкіна. Геккерена звуть Луї – так само, як і батька Дантеса. Старший Кавальканті – майор, і майором був батько Геккерена. Усиновлення Дантеса Геккереном у 1836 році, незадовго до дуелі, нагадує «віднайдення» Кавальканті-молодшого його «батьком» Кавальканті-старшим. Жорж Дантес дуелював із Пушкіним від імені свого батька – так само, як син Морсера від імені батька. Сам же «чорний рогатий» кінчає самогубством після дуелі з Дантесом – що недалеко від реальної історії смерті Пушкіна після дуелі. Анонімний лист до газети зі звинуваченням «чорного рогатого» нагадує анонімно надісланий Пушкінові «диплом рогоносця». Бенедетто здійснює помсту, уподібнюючись романному Дантесові й будучи однією з масок останнього. Отже, усиновлення Бенедетто копіює усиновлення історичного Дантеса. У романі сказано, що старий Кавальканті привіз сина до Франції, щоб одружити, – порівняймо Геккернів у росії. І чи випадково молодшого Кавкальканті звуть Андреа – чи не нагадує це д’Антеса? Помста Дантеса Морсерові та його поплічникам датована в романі 1838 роком – наступним після року загибелі Пушкіна. Убивця Пушкіна Жорж Дантес із дружиною Катериною (рідною сестрою дружини Пушкіна) з’явились у Парижі навесні того самого 1838 року. Катерина Дантес померла у Франції восени 1843 року – незадовго до початку публікації роману Дюма. Романний майстер фехтування Грізьє тренує і сина де Морсера, і маску Монте- Крісто лорда Вілмора, історичний Грізьє – Пушкіна. Морсерові-молодшому радять-то поїхати до Петербурга, то одружитися з російською князівною та повернутися з нею до Парижа (убивця Пушкіна поживу Петербурзі та повернувся до Франції з московитською дружиною – сестрою дружини Пушкіна). Розбійник Кадрусс (Caderousse) – «росія, що падає» (латинське cado, італійське cadere, гасконське cader «падати»; французьке russe «російський, росіянин, росіянка»). Використання латинської мови співвідносне з численними латинськими цитатами роману. Його дружина з прізвиськом Карконта – натяк на імператрицю Катерину. Власне ім’я Карконти Мадлена може натякати на ім’я прапрабаби Катерини ІІ Магдалени. Надихнути Александра Дюма могла особиста образа з боку Миколи І (відмова в ордені, про що пише Андре Моруа у книзі «Три Дюма»). «Графові Монте-Крісто» передувала інша помста – заборонений у московії роман зі звеличенням антицарських декабристів «Учитель фехтування» 1840 року, у центрі якого – майстер фехтування Грізьє, наставник Пушкіна і друг Дюма; у книзі з передмовою Дюма Грізьє засуджує дуель Пушкіна, що залишив дружину і дітей без засобів до існування. Дюма міг сприйняти поширені не тільки в Парижі, а й у Петербурзі настрої на користь Дантеса, а не Пушкіна. А за рік до «Графа Монте-Крісто», у 1843 році, надруковано знаменитий антимосковський твір маркіза Астольфа де Кюстіна «Росія у 1839 році». Книга мала шалений успіх і того самого року вийшла другим виданням, ув інших країнах найближчими роками виходили і передруки, і переклади. (Царські спецслужби відзначали, що успіхи Кюстіна надихнули інших авторів на книги про московщину. Показове лицемірство царського поета-пропагандиста Тютчева, що публічно лаяв, а приватно хвалив Кюстіна). Кюстін знав (і описав ув одному з приватних листів), що його твір одразу після видання прочитала московитська імператорська родина. До речі, у названому творі Кюстін пише про мавританську кров Пушкіна (детально описуючи передісторію дуелі з Дантесом і навіть поетичний відгук Лермонтова), що можна порівняти з Морсером – «рогатим мавром». Кюстін згадує підземні тюремні камери, чиї в’язні збожеволіли, забули власні імена й могли з’явитися з-під землі як привиди помсти – проти деспота і деспотизму! Вони поховані живцем, хоча про деяких невідомо, які злочини вони вчинили. Злочинцем, за словами Кюстіна, виступає тільки суддя. Ці образи дуже нагадують образ ув’язненого графа Монте-Крісто. Чи не був антимосковський памфлет Кюстіна одним із безпосередніх ідейних джерел «Графа Монте-Крісто»? Чи не вкладав Дюма в образ Дантеса помсту не паризьким, а петербурзьким владцям? До дискредитації московитів Дюма підходив системно і творчо: у пізнішій книзі «Від Парижа до Астрахані» він одну московитку іменує Teljatine, а другу Telegue – від російських слів тєлятіна і тєлєга. Академік Вадим Скуратівський у статті «Зустріч у замку Аренсберг» (газета «Столичні новини», 2002, 10–16 вересня) повідомляє про зустріч 1832-го року у швейцарському замку Жоржа-Шарля Дантеса й Александра Дюма і шкодує, що наука пройшла повз дивний збіг прізвищ двох Дантесів. Дослідник відзначає, що Дантес завершив свої мемуари (видані на початку ХХ століття) останнім рядком роману «Граф Монте-Крісто» – «Чекати і сподіватися». Тепер головоломка склалася.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин