Героям Слава! 5 · «Перший захід нового проєкту присвятили Іванові Вітишину та Ярославові Кондришину, які поклали свої голови за Україну...» · с. 5сторінка оригіналу ↗
П ломінь памʼяті
Слово Просвіти, №50 за 2025 рік
Микола ШОТ Світлини автора
Ініціатива проєкту належить заступниці голови ТМО ВУТ «Просвіта» ім. Тараса Шевченка, викладачці Тернопільського фахового коледжу ТНТУ ім. Івана Пулюя Галині Шот. Звісно, вона виступила й модераторкою зустрічі-пам'яті. Перший захід цього циклу присвятили Іванові Вітишину та Ярославові Кондришину, які поклали свої голови за Україну, яку так щиро любили, тож, коли над нею розпростерся чорний смерч війни, взяли до рук зброю, твердячи «Хто, як не ми».
На вечір пам'яті, крім просвітян, зібралося також чимало студентів Тернопільського фахового коледжу ТНТУ ім. Івана Пулюя, Галицького фахового коледжу ім. В. Чорновола та учнів загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів-правового ліцею № 2. Серед почесних присутніх – Іванова мати – Марія Вітишин і Ярославів батько – Володимир Кондришин.
Марія Вітишин, ініціаторка проєкту Галина Шот і Володимир Кондришин
Презентації про життєвий та бойовий шлях
Івана Вітишина й Ярослава Кондришина підготували студенти Тернопільського фахового коледжу ТНТУ ім. Івана Пулюя Антоніна Федорук і Данило Завитій.
Присутні, серед іншого, дізналися, що Іван
Вітишин та Ярослав Кондришин народилися в Тернопільському районі – один у с. Велика Лука, інший у Смиківцях. Іван здобув фах столяра-теслі, Ярослав же отримав диплом вчителя інформатики та математики, працював інженером, мав активну громадянську позицію, тож був членом Спілки української молоді в Україні, ВО «Свобода» та «Просвіти», волонтером, під час Революції Гідності отримав на столичному Майдані Незалежності кульове поранення. Іван був старшим сержантом 80-ї окремої аеромобільної бригади, Ярослав – заступником командира бойової машини військової частини А4667. Іван загинув, маючи 38 років. Рівно стільки ж літ на білому світі прожив й Ярослав. Обидва Герої полягли на Донеччині. «Кіборг» Іван загинув у січні 2015 року, захищаючи Донецьке летовище. Ярослав упав навічно 27 листопада 2023 року в бою з рашистами біля Кліщіївки Бахмутського району.
Людей треба пам'ятати за живими спогадами, переконана виховниця Тернопільського осередку Спілки української молоді в Україні Леся Голик. Власне, такими споминами вона й поділилася про Ярослава Кондришина, зокрема навіть навела факт, як він допомагав її матері разом з іншими сумівцями складати дрова у селі. Каже, що часто згадують члени СУМу про Ярка (так називали його друзі, такий позивний мав і на фронті), про інших сумівців, які загинули на війні, а їх 14. «Вони є частиною нашого повсякденного життя – наші спогади, молитви», – наголосила пані Леся.
Про Ярослава Кондришина мовила й заступниця директора з навчально-виховної роботи Тернопільського фахового коледжу ТНТУ ім. І. Пулюя, кандидатка педагогічних наук Ірина Каплун. У цьому навчальному закладі він працював інженером-електронником 13 років. «Ярослав був скромним, відповідально ставився до роботи, завжди охоче допомагав іншим. Тепер розуміємо, що це був його внутрішній стержень, сила», – зазначила пані Ірина. Значний його внесок, зокрема, в роботу видавничого відділу з оформлення навчально-методичної документації. Згадала й про те, як Ярослав з початком великої війни «жертовно взяв на себе величезний шмат додаткової праці» з ведення Єдиної державної електронної бази з питань освіти релокованого електромеханічного коледжу з Маріуполя.
Спогадами ділиться заступниця директора з навчально-виховної роботи
Тернопільського фахового коледжу
ТНТУ ім. І. Пулюя Ірина Каплун
На вечорі-реквіємі мовилося й про унікальне захоплення Ярослава Кондришина вишиванням. Кілька Ярославових вишитих полотен представили під час проєкту «Пам'ять – сильніша за час». Узагалі з цими рукотворами могли ознайомитися студенти Тернопільського фахового коледжу ТНТУ ім. І. Пулюя й у своєму навчальному закладі на виставці робіт Героя.
У виступах звучало чимало теплих і щирих слів про Ярослава. Про його працелюбність, умілість наголошувала викладачка Тернопільського національного медуніверситету ім. І. Горбачевського Орися Смачило, яка добре знала Ярка. Каже, що він «прекрасно ліпив вареники, чудово працював на городі».
Іван Вітишин також залишився у пам'яті великим працелюбом. Його мама – Марія Вітишин мовила, що без нього жодні роботи в родині не обходилися. Умів, наприклад, готувати смачні страви, не цурався праці на городі, знався на будівельній справі. А ще його рідні називали Іван-нянь, бо няньчив, доглядав, виховував не лише своїх трьох доньок, а й племінників, приділяв їм багато уваги. За натурою він також був воїном. Служив чинну військову службу в лавах Національної гвардії України в Криму. Коли російський агресор 2014 року окупував український півострів, вдерся з війною на нашу землю, Іван Вітишин пішов у військкомат, просився на фронт. Йому сказали пройти медогляд і чекати. У серпні того ж 2014 року мобілізували, свої бойові навички вдосконалював на Яворівському полігоні. Звідти зателефонував і сказав, що кардинально змінює власне життя, бо покликання знайшов у військовій службі. А потім був Донецький аеродром, де в новому терміналі у січні 2015 року Іван загинув. У руках він тримав світлину, на якій були зображені його донечки, що мали на той час 12, 15 і 17 років. Він їх міцно любив, пишався ними, за них молився.
Іван Вітишин не вишивав, як Ярослав
Кондришин. Зате його мама Марія Вітишин дуже любить вишивати. Вишила чимало чоловічих і жіночих сорочок, ікон. Подарувала власноруч вишиті речі Івановим донькам. А от синові не дарувала. Можливо, тому, що вдома були вишиті сорочки ще її батька. Вже будучи на війні, Іван одного разу під час телефонної розмови з матір'ю попросив вишити для нього сорочку червоними та чорними нитками. Пані Марія одразу ж узялася за справу, гадала, що син прийде у відпустку чи повернеться з фронту та тішитиметься з гарно вишитої сорочки. Залишилося лише дошити рукави, коли дізналася страшну новину – її любий син загинув.
Не могла вже вишивати, не було сили, хіба біль і сльози. Дошивала Іванова сестра. І цю вишиту сорочку поклали «кіборгу» в домовину.
Іван ніколи не дозволяв собі за життя тривожити маму, тож навіть у сон до неї прийшов лише один раз, принісши їй два букети білосніжних пролісків. Зате сестру у сні просив передати матусі, щоб вона розповідала всім про нього, тоді їй буде легше на душі. Після цього в Марії Вітишин виник задум написати книжку про сина. І написала, видала. Мовить, що її книжка «Мій син – кіборг» залишиться живим пам'ятником Іванові, зігріває її «теплом присутності сина».
Марія Вітишин каже, що вчиться нести біль і водночас вчить це робити інших згорьованих матерів. Деколи просто не вистачає сил іти далі, але це хвилинна слабкість, бо сили вона черпає у сина. «Стараюся не
Тернопільська міська організація «Просвіти» розпочала новий проєкт під назвою «Пам'ять – сильніша за час», аби розповідати про життя й фронтові дороги полеглих Героїв. Це водночас, як влучно зауважила просвітянка, депутатка обласної ради Ірина Шумада, і про віру в українське майбутнє – переможне, мирне та щасливе, де вшановуватимуть своїх захисників. Адже допоки пломеніє пам'ять, доти наші загиблі воїни живі.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
