Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
«Незабутній Іван Дзюба зазначав, · що раніше Шевченків Заповіт · знав напам’ять чи не кожен українець». Шевченкіана 14 · с. 14сторінка оригіналу ↗

Святе слово Шевченкового заповіту До 180-річчя з часу написання 25 грудня 1845 року

Слово Просвіти, №50 за 2025 рік

Закінчення. Початок у ч. 48-49 2025 р. Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка Дмитро Павличко: «Встаю, щоб знов послухати Шевченків Заповіт» З часом неминуче відбувалася теоретизація Шевченкового Слова, а не розкрита у головних проявах істинна вогненність його Заповіту і в радянські часи палила душу великих українців, особливо яскраво виявили це видатні українські поети. Блискучий приклад – Василь Стус, котрий так прочитав Шевченків Заповіт, як ми лише нині намагаємося це зробити: Боже, не літості – лютості, Боже, не ласки, а мсти, дай розірвати нам пута ці, ретязі ці рознести! Невже хто сумнівається, що йдеться саме по розірвання московських кайданів, як і заповів Шевченко? Я не сумніваюся. Великий український поет Петро Перебийніс, який ніс у душі стусівські духовні сенси, писав у вірші «Кобзареві сліди»: «…На світло Заповіту я іду». Є у нього навіть поезія «Рядок Заповіту», в якій «світить у хмарах людської журби пророчий рядок Заповіту». Та справді неповторним є вірш «Вітер пагіння січе», написаний 1984 року, в якому поет зачаїв біль, не вимовлений у радянські часи: Роки мої молоді сивим димком оповиті. Мовчки стою на суді перед рядком Заповіту. Коли й у перші десятиліття незалежної України не з’явилося нове прочитання Заповіту Тараса Шевченка, бо все ще діяла мовчазна засторога «не образити Москву», почув якось у Національному культурному центрі України в Москві з вуст незабутнього Дмитра Павличка всеперемагаючі рядки з його вірша «Я вбитий був під Крутами…» (2012): Я, кулею московською Пробитий на проліт, Встаю, щоб знов послухати Шевченків Заповіт. А невдовзі прозвучав в імперській Москві, біля пам’ятника молодому Кобзарю, відкритого в Українському домі за 20 днів до Київського Євромайдану, Павличків вірш «Перемога»: Майдан стоїть. Співає празниково, А ти, як учень, шепчеш «Заповіт». Ти - переможець, ти - народ, ти - слово, Що творить правди і свободи світ. «Як понесе з України у синєє море кров ворожу…» Та повернімося до прози, якою була порадянськи висловлена в академічному «Шевченківському словнику» (1976) квінтесенція Кобзаревого твору: «Шевченко проголосив у “Заповіті” заклик повалити експлуататорський лад і побудувати нову, вільну сім’ю народів». Іншими словами з інших публікацій, аж до сучасних: «Провідним мотивом “Заповіту” є заклик до українського народу звільнитися від кайданів самодержавства, боротися за вільне життя, відстоювати інтереси простого люду…» За лапідарним узагальненням Вікіпедії, «вірш є закликом до визвольної боротьби українського народу від поневолення». Здається, найсміливішим є пояснення, що «це буде справедлива війна: епітети “вража зла кров” вказують прямо, що йдеться про тиранів-царів, панів-кріпосників та інших гнобителів трудящих, інакше пани ніколи не віддадуть своєї влади». У «Шевченківській енциклопедії» (2015) виголошено, що в «Заповіті» під ворогом, «як то випливає з контексту всієї попередньої творчості Шевченка, поет розумів визискувачів і гнобителів у вимірах національних, соціальних, політичних». Так! Але з усієї попередньої творчості Кобзаря найперше випливає, що кайдани царизму і кріпосництва, національного і соціального поневолення Шевченко пов’язував саме з Московщиною, яку двадцятип’ятирічний поет об’явив чужиною уже в поемі «Катерина» (1838–1839) та вірші «До Основ’яненка» (1839). Своє бачення болючої й вкрай важливої проблеми опублікував на початку 2020-х років1 і в ювілейний історичний час вважаю за необхідне ще раз акцентувати. Отже, вкотре закликаю подивитися на Шевченків Заповіт, спираючись на викладені раніше незаперечні докази й чіткі підка́зи, які сам Тарас Григорович залишив. Окремо наголошу, що у поемі «Кавказ», написаній за п’ять тижнів до Заповіту, названо тих, які навчали «Кайдани кувати, / Як і носить!..». За десять днів до Заповіту Тарас Шевченко в Посланії «І мертвим, і живим…» абсолютно конкретно вказав, від кого його землякам історично передано кайдани: Так от як кров свою лили Батьки за Мо́скву і Варшаву, І вам, синам, передали Свої кайдани, свою славу! Власне, вся Шевченкова творчість, що передує Заповіту, як і вся наступна, в суті своїй пронизана саме московським походженням українських, і не тільки, кайданів: «А москалі і світ Божий / В путо закували…» У поемі «Чернець» (1847), що її Тарас Григорович переписав у Москві зі значними переробками в березні 1858 року з «Малої книжки» до «Більшої книжки», усе це зосереджено в одному рядку: «Кайдани брязкають… Москва…» Ішлося про московські кайдани, і такими ці кайдани навічно залишилися у Заповіті! Шевченко, якому завжди боліла відвічна мука закайданованої Московщиною матері-України, певно, й не сумнівався, що саме так і будуть усвідомлювати нащадки його Заповіт. Торкнемося далі вкрай важливих рядків Шевченкового твору: Як понесе з України У синєє море Кров во́рожу... отойді я І лани і гори – Все покину, і полину До самого Бога Молитися... а до того Я не знаю Бога. Ця частина Заповіту переважно розглядалася в шевченкознавстві як «апокаліптична візія визволення України від ворога». Проте така версія блідніє і позбавляється здорового глузду в умовах повномасштабної, кровопролитної, злочинної, найпідлішої у світовій історії війни Росії проти України, бо ж як інакше, ніж пролиттям «крові ворожої», можна перемогти в реальній, а не паперовій битві. Виявилося, що сучасна апокаліптична версія визволення України була передоручена нами Шевченкові разом із терміном «візія», якого він і не вживав, навіть у розумінні «видіння», «примара», «привид», а те, як він особисто насправді бачив (це слово в різних формах зустрічаємо в поета понад 180 разів) будучину України – саме винятково Шевченкове бачення пророче сягало майже на два століття в майбутнє української історії… «В баченню… головна штука» – це зафіксував Іван Франко. Безвідносно до цієї розповіді скажу наболіле: Тарас Шевченко не потребує модернізації, втягнення в сучасну літературщину, марнослів’я, неоковирність і конспірологію, начіпляння франтівських торохтілок. Як любив говорити Григорій Сковорода, «у істини проста мова»… Поет розумів, усвідомлював очевидну неминучість реальної збройної боротьби, без якої не розірвати кайдани, що не вдасться без крові. За словами Павла Зайцева, Кобзар «кликав до збройного чину в ім’я “вольної, нової” нації-родини України»2. Тобто йдеться не про нав’язаний Шевченкові «екуменічний ідеал», а про його пророцтво воєнної перемоги України над ворогом – Московщиною… Не забуваймо, що поет у «Давидових псалмах», написаних, як і Заповіт, у грудні 1845 року, провіщав історичне визволення України від російського поневолення за Божим помислом: Хто ж пошле нам спасеніє, Верне добру волю? Колись Бог нам верне волю, Розіб’є неволю. У шевченкознавчих студіях найпереконливіше йшлося про «криваву національну та соціальну революцію», але пам’ятаймо, що не лише в Заповіті, а й у всій поезії, взагалі у Словнику мови Кобзаря відсутнє слово «революція»… Незабутній Іван Дзюба зазначав, що раніше Шевченків Заповіт знав напам’ять чи не кожен українець, він був нашим неофіційним гімном, що всіх об’єднував у національному болі, в національній надії, в національному обов’язку. Тоді як у добу комерційно-глобалізаційну, переймався учений, «здається, не скрізь так і не все так». Можна почути навіть скептичні голоси: мовляв, це анахронізм – повстання, кров… «А до того / Я не знаю Бога» – не по-християнському… Це було написано до початку гібридної війни Росії проти України, поготів до повномасштабного збройного вторгнення Московщини на Шевченкову землю, загарбання наших територій і навіть нахабно-злочинного «включення» їх до складу своєї московитської конституції. Героїчна боротьба Збройних сил України і всього українського народу проти російського агресора ведеться не в апокаліптичних інтерпретаціях і візіях, а реально, тобто саме так, як і заповідав Кобзар, отже, можна не сумніватися, що він уже бачить, як несе «з України / У синєє море / Кров во́рожу…» Стосовно того, що, згідно із Заповітом, поетова душа витатиме над рідними ланами і горами, допоки український народ не переможе ворога, то, за словами Івана Дзюби, «смерть не розлучає поета з Україною, а робить його всеприсутнім у ній…»3. Хай там як, Кобзар абсолютно чітко ви-старовинні рушники та розписані стіни створюють атмосферу невеликого музею. Вертикальна шалівка, аркові й круглі вікна, система колон із хвилястою «короною» — усе це робить Коленецький храм винятковим для регіону. Проте нині споруда перебуває у критичному стані. Шалівка гниє, конструкції деформуються, а родина священика, яка дбає про храм, не має ресурсів для реставрації. Місцеві жителі повідомляють, що радять звертатися до Міністерства культури для залучення архітекторів та експертів, проте на практиці допомоги чекати складно. Церква пережила численні історичні значив, що насправді полине «до самого Бога» лише після повного розгрому ворогів України. І тільки тоді можна буде вважати його Заповіт виконаним у цій частині… Саме в ювілейний час хочу особливо наголосити, що геніальною історичною римою до минулого 170-річчя з часу створення Шевченкового Заповіту стало завершення великого державного діла – видання Повного зібрання творів Тараса Шевченка у дванадцяти томах та шеститомної «Шевченківської енциклопедії», що набули всесвітнього значення. Хочу повторити й свою, неодноразово висловлену пропозицію про створення нової колективної кількатомної академічної Біографії Тараса Шевченка, в якій буде глибоко й усебічно розкрито Кобзареві заповітні слова: «Історія мого життя становить частину історії моєї батьківщини». Якщо не відкладати сучасне на майбутнє, бо ж одне сьогодні варте двох завтра, то можна було б сподіватися на вихід у світ унікальної праці, скажімо, до 200 річчя Шевченкового Заповіту. Утім, звісно, справа не в ювілеях і приуроченнях до них історичних досліджень, а в тому, що під «незлим, тихим словом» Тарас Григорович напевно розумів у Заповіті й слово наукове, кажучи пошевченківськи, великеє, розумне, мудре слово істини, правди: І мене в сем’ї великій, В сем’ї вольній, новій, Не забудьте пом’янути Незлим тихим словом. Сповнимо й цей Заповіт українського Кобзаря! ______________________ 1 Мельниченко В. Подробиці Шевченкового життя. К., 2021. С. 543–553. Його ж. Чи сповнено Заповіт Тараса Шевченка? // Слово Просвіти. 25–31 січня 2024; Його ж. Осінені Шевченком. К., 2025. С. 99–112. 2 Зайцев П. Життя Тараса Шевченка. К., 2004. С. 181. 3 Дзюба І. Тарас Шевченко // Історія української літератури : у 12 т. Т. 4. К., 2014. С. 330–331. Автограф вірша «Як умру, то поховайте…». 1845 р. потрясіння: у 1940 році комсомольці пошкодили ікони та осквернили поховання, а під час Другої світової війни в баню влучив німецький снаряд, який пробив одну з колон і зупинився в підлозі, повідомляє видання«Дерев’яні храми України» з посиланням на місцевого священика. Попри це, храм досі стоїть і навіть залишається діючим. Розташована на березі річки Тетерів, дорогою до Коленець пам’ятка досі маловідома навіть серед мешканців Київщини. Зволікання з реставрацією може призвести до втрати цінної частини культурної спадщини регіону, повідомляє видання ua. News.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин