«Сьогодні, попри війну, · український кінематограф · переживає свій розквіт». Суспільство 12 · с. 12сторінка оригіналу ↗
«Гомін» у Мюнхені: місія спонукати світ перестати дивитися на нас крізь «московські окуляри»
Слово Просвіти, №50 за 2025 рік
Микола ТИМОШИК
Пишу цей текст та відбираю зроблені власноруч світлини не для того, щоб прилюдно ствердити вже заяложене на кшталт «і я там був…». Хочу привернути увагу читачів «Слова Просвіти» до п’яти баварських особливостей європейського туру хору Вадима Яценка зі Львова, яких не помічають, або не хочуть помічати домашні ЗМІ й ті, хто формує гуманітарну політику держави.
1. Харизма Вадима Яценка та його колективу творить дива й на чужині. На початку розрізнені й розтривожені новинами з домів майже тисяча наших земляків невпевнено й сумовито займали місця в чужій розкішній залі. Через дві години неймовірного дійства то була вже одна родина, однієї крові, одного пориву, з обличчями, що випромінювали усмішки, втіху, гордість. Емоції зашкалювали.
2. Паралель із Українською Капелою під орудою Олександра Кошиця. Щось подібне вміли творити на сцені хіба що артисти легендарного Кошиця. Тоді, понад сто років тому, уряд УНР, знемагаючи від натиску московських військ, віднаходить кошти й посилає на кілька місяців у турне Європою й Америкою цей хор із високою місією – змусити (чи спонукати) чужинців дивитися на Україну не через московські, а українські окуляри. Тепер ця місія випала хору «Гомін».
3. Репертуар. Здебільше українські хіти
60—70 років. Слова до цих пісень писали талановиті автори з ментальністю не хохла-малороса, а невпокореного московитами українства. Варто згадати бодай Степана Сабадаша («Очі волошкові»), Володимира Горчинського («Троянди на пероні»), Ярослава Барнича («Гуцулка Ксеня»), Володимира Івасюка («Я піду в далекі гори»)… У тих словах – народна мудрість, щирість, образність, чистота почуттів, національна пам'ять. Кожен, хто вслухається в обрамлені чудовою музикою слова, ніби потрапляє у вир своїх перших почуттів і переживань, ніби накладає пісенний сюжет на власну житейську долю. В обробці «Гомону» багато із цих пісень зазвучали по-новому, захоплюючи слухача, і старшого, і юного. Власне саме тому оживає в серцях генетична пам'ять – у когось приспана, а в когось затрамбована ворожою пропагандою.
4. Тема збору коштів на потреби фронту. Вони завжди актуальні поки війна і поки Україну нахабно грабують олігархи від влади. Але і в цій болісній темі молоді львівські митці зуміли зробити це ненав’язливо, шляхетно. Тут виділяю всього лиш одну деталь. Артист хору, на якого була покладена місія пояснити чергову ціль «гомонівців» зібрати 3 млн гривень на автомобілі для вивезення поранених з полів бою, після фрази «ми тут, завдяки їм» просто не стримав сліз. І ця щирість, чесність, доброта передалася зі сцени до зали. Скриньки, що жваво передавалися рядами, швидко наповнювалися щедрими пожертвами.
5. Аукціон зі сцени. Фішка концертів зарубіжного турне – розігрувати лоти поштових марок «Гомону» (їх випущено, за словами пана Вадима, 200 штук). Урожайним виявився перший концерт. Ціна однієї марки в результаті змагання коробка). Тому це фактично монострічка, ядром якої є майстерна гра актора Володимира Кравчука родом із Хмельниччини, за сюжетом герой якого теж із Хмельниччини. Андрій послуговується колоритним хмельницьким суржиком, що працює на створення комічних монологів та діалогів.
Герой Володимира Кравчука завдяки коханню переживає потужні внутрішні трансформації. Протягом фільму він еволюціонує від самотньої нещасної маленької людини-інтроверта, зануреної в себе, до типу сильної самодостатньої людини, яка здатна подолати всі перешкоди й найнездоланніші труднощі заради іншої людини, заради коханої.
Тема «маленької людини» є вічною в зарубіжній та українській літературах. Доля Андрія Мельника репрезентує тему тотальної самотності людини, яка в буквальному розумінні не лише на маргінесі Землі, а й на маргінесі соціуму. У 15 років він пережив втрату батьків. Перебравши від матері талант до ліплення і малювання, мріяв стати мультиплікатором, але «не склалося». У свої орієнтовно 40 років він не має ні сім’ї, ні дітей, ні коханої жінки. Усі вважають його «дивним» (а митець – завжди «дивний» для пересічних людей). І він закривається у своїй бульбашці самотності. Кохання до Катрін не лише робить його щасливим, а й наповнює життя сенсом. Закоханість героя помічає навіть робот Максим, який із Андрієм на кораблі і запрограмований піднімати йому настрій. Але головна функція робота – створювати безпекову ситуацію для людини. Тому Максиму не збагнути бажання Андрія ціною власного життя долетіти до Катрін за 700 мільярдів кілометрів у Всесвіті і врятувати її.
Формат комунікації, запрограмованість на позитивне спілкування, штучні емоції нагадують поведінкові й мовленнєві моделі штучного інтелекту, наприклад, чату GPT, який може генерувати будь-який людський голос, власне чим і скористався робот Максим. Наступає момент, коли цей штучний інтелект, створений людиною, бере ініціативу у свої руки і починає грати проти людини, запрограмований на порятунок її життя. Ситуація виходить з-під контролю людини. Класичний сюжет повстання машин із царини наукової фантастики був і залишається в полі зору письменників і кінематографістів, починаючи від ХІХ сторіччя, коли з’являються перші науково-фантастичні романи, а згодом екранізації. Одним із найкультовіших зразків такого жанру є американський фантастичний бойовик «Термінатор».
Фільм унікальний поєднанням доволі
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
