Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
«Весняні сплески емоцій в поезії · Любові Голоти завжди несподівані, · часто-густо разючі...» Слово многоцінне 8 · с. 8сторінка оригіналу ↗

«Хай скрипить Чумацький Віз»…

Слово Просвіти, №50 за 2025 рік

Микола СЛАВИНСЬКИЙ Знову й знову пригадуються рядки з давнього вірша Любові Голоти: «Я жінка. Я травина. Я роса. // Я без кохання – мов калина на морозі». Вони не раз і не двічі відлунюються в часопросторі нової збірки «Паперовий янгол», яка завершується твором, де є однозначне переконання: «Я – не робот». Підтвердження цього – всі, без жодного винятку, поезії книжки, написані трепетною жіночою душею. Коли вже вкотре перегортаєш сторінки ошатного видання, здається, що починаєш чути лет янгола, який охороняє і справжню лірику, і Україну, і поетесу – жінку, «що край столу і престолу, // край любові і життя сидить…» Воістину дивовижне це зізнання! Дивовижна й заспівна мініатюра, де воно лунає. Отож не здивується дім, що лірична героїня до нього звертається як до живого («Здрастуй, доме!»), а стіл не почуватиметься самотнім, бо «Селена // зелене світло посила». Це чаклунське світло сяятиме в історіях з життя пам’яті, яка, можливо, й хотіла б щось забути, але нічого не забуває, береже давнє, розмовляє з сучасним, вдивляється в майбутнє. І радіє, що не вигадує, не домислює – леліє правду й лише правду. Щиру, делікатну, жаску, материнську, – ту правду, яка зізнається: «І обійма мою сльозу // ота сльоза, що з неба…» Ту правду, без якої поезія – не поезія, а фальшиве, низькопробне віршування, навіть далекого відголосу якого немає в збірці «Паперовий янгол». Маємо ж совісну, довірливу сповідь зрілості, яка і згадує «що любили, від чого гасли і кому світили», і знає, що «врода проминальна», і не боїться часу, який не плине – летить. Таки нестримно ле­ 27 листопада, до Дня вшанування пам’яті жертв Голодомору-геноциду, Православна Церква України вручила високі церковні нагороди двом видатним дослідникам злочину комуністичного режиму, вчиненого проти української нації. Таким чином духовенство відзначило їхній вагомий внесок у збереження історичної правди та національної пам’яті. Від імені Митрополита Київського і всієї України Епіфанія відзнаки вручив Архімандрит Михайлівського Золотоверхого монастиря отець Феодосій. Орденом святого великомученика Юрія Переможця «за жертовність у захисті добра та правди» нагороджено професора Володимира Сергійчука – завідувача кафедри історії світового українства Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Професор Сергійчук здійснив величезний внесок у розкриття злочинів кремля проти української нації. Протягом понад 15 років він працював в архівах України, по крихтах збираючи дані про знищених дітей у роки геноциду. Результатом цієї кропіткої наукової праці стало документальне встановлення, що в роки Голодомору-геноциду було знищено понад 4 мільйони українських дітей. Це справа тить, але не збиває всевладними крилами полум’я свічки, бо воно захищене від злих вітрів ніжними жіночими долонями. Їхнє тепло й тепло свічки – в загадковому проханні: «Заграйте мені, замузичте мені на пів світу! // Хай плачуть скрипки голосами зелених отав…» Це ж незгасне тепло – навіть у мініатюрі, яка розпочинається болючим твердженням: «Вірші старіють…» Весняні сплески емоцій в поезії Любові Голоти завжди несподівані, часто-густо разючі («На згорток кураю міняю своє тіло!»). Вони вибурхують із таємничих глибин жіночого єства, аж ніби засліплюють очі й душу, яка читає виплекані совістю рядки. Очі хочеться примружити, а душа радіє, коли в неї лине молитовне: «Боже, знаю: // Твої письмена проступають не на папері…». Воістину це так, а ось у письмі авторки збірки живе, пульсує, проміниться магія органічної триєдності: природного хисту, давно набутої майстерності й великого досвіду творення лірики на світовому рівні. Лірики, яку благословляють небеса. Тим-то у книжці чільне місце займають «Ранкові розмови з Богом» та чимало інших творів, де і «сльози душі, // і рядки, що від Бога і Світла». А ще – від янгола, якого нетерпляче шукає погляд, вигострений літературно-критичною повсякденністю. І ось янгол, зрештою, постає перед читацьким зором. Відразу й не впізнати: «У стоптаних сандалях, у ветхому хітоні…». Цілком земний, таки ж наш, рідний, в якого «зношений вінок вже не вінець, а клоччя». Та настає чарівна мить, і «янгольська сурма співа Господнє слово». Саме тоді утверджується неспростовне розуміння: «Пощо нам цей бетон й неону мертві пасма, // Як лопотять крильми небесна сила й власна?!» Тут стикаються різні полюси, стають на герць добро і зло, любов і ненависть, вишукане й нице… А між ними й з ними – відсвіти народних казок і грецьких міфів, християнські мотиви, відгомін язичницьких уявлень, неохопні обрії сонцелюбних степів «без початку й кінця», де сумує срібляста ковила і раює вже згаданий курай – невмируще українське перекотиполе, яке не боїться рвучких новочасних вихорів. Котиться й котиться повз окопи, бліндажі, обгорілі дерева, крізь дні та ночі російсько-української війни, про яку – філософське осердя книжки. Воно чує «колядки про смерть» і згорьований зойк ліричної героїні: «Ти плачеш, Господи? Я не втішаю – плач», бачить, як «плем’я бісівське…// на Україну впало, наче сарана», озивається до читачів голосом непідкупної «окопної правди» та жіночого стоїцизму, який, рятуючи від нетрів розпачу, таїть у собі промені віри, надії та любові. У книжці поруч, плече в плече, – вірші палахкі, схвильовані, задихані й супокійні, задивлені в себе, вірші саркастичні й сповідальні, звернуті до Бога, часу та наших воїнів, серед яких – «ті, що в огні горіли, //ті, що пройшли полон, // ті, що пропали в Азові, // ті, що самі вогонь…». Тут ( і в деяких інших мініатюрах) вловлюється рятівна грань між вибагливим образним прямоказанням і холодною публіцистикою, де панує не поезія, а безсердечна велемовність. На щастя, вона – поза творами Любові Голоти, поза мудрою стриманістю почуттів ліричної героїні, тим-то виважений зміст ясніє в шатах багатющої лексики, де немає жодного слова, яке німує або ж шкутильгає, спотикається на вибоїнах барабанного ритму. Вільнолетні мініатюри авторки, народнопісенні в джерельних глибинах, приваблюють самобутністю розмислів, точністю акцентів, вивіреністю висновків, а ще – делікатністю сенсів, затаєною соромливістю оповіді про зрілу закоханість у світ і в того єдиного, хто теж пише неповторні вірші й уміє цінувати іншу лірику, спроможну захиститися навіть від потужного впливу сусіднього яскравого таланту. Є в поезії Любові Голоти й те, що для мене особливо значуще, дороге: і степове розкрилля, і приземленість, яка пахне полинами, нанизування прозаїзмів, звичних, звичайних та воднораз незвичайних, як домашній хліб. Саме поетичний образ хліба знову й знову аж ніби сяє на столі під іконами, дякує українці, що його замісила, виняньчила, спекла… Так само захоплюєшся тим, як уява поетеси легко відмикає золоті замки минулого, за дверима якого – дивосвіт аж ніяк не ідеалізованого дитинства. Лірична героїня намагається випити його джерело до останньої краплини й, коли це не вдається, радіє, адже й завтра-позавтра можна буде насолоджуватися цілющою водою щастя, яке лиш навчається жити. Отож не в’яне в пам’яті спогад про те, що вперше душу «відчула в собі дворічною дівчинкою, // побачивши бджолу над криворізькими чорнобривцями»… І досі щебечуть птахи з видноколів дитинства, і досі летять до квітів його метелики, мандрують до наших днів щедрівки, «хоч дорога все крутіш, під гору», та «хай скрипить Чумацький Віз»… Вірші, де плетиво спогадів гармонійно єднається з роздумами й прозираннями в себе та в майбутнє, довірливо зоріють на читача стоокістю літер, які стали рідними ще в дошкільні роки: «В ті часи я шукала слів // більше, аніж зміс­ Любов генів саме до українського слова та козацьких степів, засіяних зерном і кулями, до того домашнього вогнища, без якого не можлива поезія, до народних пісень, легенд та небилиць, а ще – до миті, коли «рід цілує хрести», – ця любов освячує найзадушевніші рядки, які хочеться повторювати для себе й для часу, що зупиняється над ними, аби побачити, як «руку подає твій ровесник Івасик» – Телесик із білою бородою… Здається, що, читаючи цей вірш при свічці, здалеку вітаєшся з ним і «придивляєшся – в човні стоїть Перевізник». Таки вже стоїть… Міцна сув’язь образів і думок засвідчує природне для зрілості перевисання до синкретизму – того первісного сприйняття й трактування світу, які, за твердженням Івана Франка, «колись безпосередньо» торкалися розмаю наших почуттів. Воістину для авторки збірки поезія – «це свято, як любов» (Ліна Костенко), де немає місця печерній брутальності, всюдисущим варваризмам, пінливому сленгу. Таку рідкісну нині особливість віршування цінує не лише вишукана естетика, а й саме справді українське світосприйняття. Синтез новітнього віршотворення й образних надбань фольклору, метафоричні блискітки, лагідні переливи звуків і кольорів, залюблених у сонце,– ті ворожбитські чари лірики Любові Голоти, які здатні заполонити найвибагливого читача, повести його в лабіринти епічної сутності народних доль і характерів, зробити причетним до летючої хвильки, коли вустами поезії промовляє або екзистенційна сутність непримиренної боротьби з лютим ворогом, або сувора правда реальності, або ж нею не забута казковість дитинних мрій. Невичерпні таємниці творчості авторки «Паперового янгола», його тіні й «тіні слів» стають твоїми, мовби власними, щось незбагненно ясне, прастепове вливається в душу, нагадує про «безкрайність барв, речей, понять і тонів» (Микола Бажан), про те, що «на Чумацькім Шляху – на небеснім даху // зоряна сіль – сльози янголів». Розлунистість змісту, вибагливе оркестрування кожного вірша, іскрометна образність – усе це, далеке від зумисного експериментаторства, стає справжнім поетичним експериментом Любові Голоти в обпаленому війною сьогоденні. Сприймати його як «естетичну категорію» (Ніцше) – покликання від Господа. Інакше навіщо в недосконалому світі живе лірика? Та, у світлоносній сутності якої, – доброта, совісність і краса. Любов Голота. Паперовий янгол. Поезії. – К.: Український пріоритет, 2024. – 96 с. ту: // слова й були правдою // в книжках, які я читала, // бо вони, українські слова, // пробуджували в мені ще більше слів…».

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин