Позиція 6 · «Утрата мови — то завжди рана, · бо з нею людина втрачає спосіб · розуміти себе у світі». · с. 6сторінка оригіналу ↗
Збереження і популяризація рідної мови: освіта та матеріальна і духовна культура
Слово Просвіти, №50 за 2025 рік
Володимир АНТОФІЙЧУК
Під час роботи однієї з тематичних панелей – «Збереження і популяризація рідної мови: освіта та матеріальна і духовна культури» – я мав честь виступити з доповіддю, у якій спробував окреслити багатовимірний простір української мови в Румунії: від родинної традиції та духовної культури – до освітніх інституцій, сучасних медіа та нових форм мовної присутності. Пропоную вашій увазі текст виступу, сподіваючись, що він стане корисним для ширшого розуміння сучасних процесів збереження й розвитку українського слова в іномовному державному просторі.
«Вельмишановні пані та панове, шановні колеги, дорогі друзі! Ми зібралися сьогодні в урочисту й символічно насичену мить – День української мови, свято, що вже утвердилося в культурному календарі Румунії як жест глибокої взаємної поваги між державою і громадянами українського походження. Цьогоріч це свято сповнене особливим змістом – 35-літтям Союзу українців Румунії, інституції, що стала духовним стрижнем і стратегічним захисником української громади.
Тема нашої панелі – «Збереження і популяризація рідної мови: освіта та матеріальна і духовна культура». У цій короткій формулі приховано складний і водночас життєво важливий смисл. Рідна мова може жити й розвиватися лише там, де одночасно існують і працюють школа й родина, книжка й пісня, інституційна опора й культурна традиція, матеріальні умови та духовна тяглість, знання і щоденна мовна практика, тобто всі компоненти того, що ми називаємо культурою – як матеріальною, так і духовною. Тому мій виступ – спроба окреслити цю багатовимірну природу рідної мови та її роль у майбутті українців Румунії.
Розмову про будь-які форми освіти –
формальні чи неформальні – треба розпочинати з того, що є первинним, тобто з природи рідної мови як духовної й культурної сутності. Адже рідна мова – одна з найтонших форм існування людського духу й водночас один із найглибших проявів національної культури. Вона супроводжує людину від народження, творячи її внутрішній світ, структуруючи мислення, формуючи вразливість і здатність до співпереживання.
Рідна мова – це невидимий всесвіт відчування, у якому людині відкривається світ. Через неї дитина вперше пізнає любов, добро, тепло й безпеку. Саме тому рідна мова часто переживається як емоційна матриця, що супроводжує людину в будь-яких змінах долі.
Мова – це також духовна пам’ять предків, присутність поколінь у нашому сьогоденні. Кожне слово, кожен зворот, діалектна барва – то спадок багатьох століть, що дійшов до нас у живому звучанні. Мова зберігає найдавніші шари нашої духовної спадщини – колядки й веснянки, молитви й казки, архаїчні фразеологізми, народні назви рослин, ремесел і предметів побуту. Це – код культурної пам’яті, який людина носить у собі, жива традиція, що передається від покоління до покоління через досвід, інтонацію, спільне переживання.
Утрата мови – то завжди рана, бо з нею людина втрачає спосіб розуміти себе у світі. Навпаки, збереження мови – це акт духовної й культурної цілості, спосіб залишатися собою, не губитися в глобальному потоці, а входити у ширший світ із гідністю, як особистість, що має свій внутрішній центр.
Перший простір мови – то не школа, а дім. Саме там народжується той «внутрішній слух», що супроводжує людину протягом усього життя.
У румунському просторі духовна культура українських родин має вирішальне значення. Українські сім’ї на Мармарощині, Буковині, в Банаті, Добруджі та інших теренах століттями передавали своїм дітям українське слово у пісні, звичаях, біблійних текстах, молитвах та родинній обрядовості. Саме завдяки родині й громаді тут збереглися унікальні діалекти, архаїчні форми, ритміка й інтонації, що давно відійшли від стандартизованої мови, але зосталися живими в культурній пам’яті як органічна частина духовної культури українців Румунії.
Важливо підкреслити ще один чинник,
який має глибоку історичну й духовнокультурну вагу для збереження рідної мови в Румунії, – це діяльність Церкви. Українська православна, греко-католицька та протестантські громади в різних регіонах країни століттями були духовними опорними пунктами рідного слова. У храмах українська мова звучала урочисто й природно навіть тоді, коли інші форми публічної мовної присутності були обмежені або переривані.
Церква у всіх своїх конфесійних виявах зберігала молитви, проповіді, біблійні тексти, церковний спів, традиції колядування й великодніх обрядів, тобто той пласт духовної культури, що передається серцем, голосом, спільною участю. Саме тут збереглися давні інтонації, архаїчні мовні форми, характерна питома мелодика, що становлять найтонший шар мовної пам’яті громади. Православні парафії підтримували традиційні співочі стилі та давні псаломні звороти. Греко-католицькі громади забезпечували стабільність літургійної традиції українською мовою. Протестантські церкви розвивали культуру проповіді, читання Святого Письма й активної мовної участі вірян. Разом вони творять духовно-культурне середовище, у якому українська мова залишається живою, змістовною та емоційно впізнаваною у всіх поколінь.
Участь дітей і молоді в богослужіннях,
релігійних святах, читаннях і спільних співочих практиках зміцнює внутрішній слух рідної мови, формує тривку емоційну пам’ять і надає мові моральної ваги. У сучасному багатомовному світі Церква й надалі залишається однією з найстійкіших опор українського слова, адже вона звертається до людського серця, до його духовної налаштованості та ціннісної ідентичності. Саме з цією метою стараннями Союзу українців Румунії видано книжку «Гірчичне зерня», з якої школярі пізнають основи християнського віровчення і відкривають духовний вимір рідної мови.
Що таке духовна культура в системі виховання та освіти?
Духовна культура – це атмосфера життя громади, її символічні практики, звичаєві форми й духовно-емоційні коди, у яких рідна мова постає не тільки засобом спілкування, а насамперед пережитим культурним досвідом. Вона починається із сімейного читання казок і Біблії, коли дитина чує слова, сповнені мудрості й тепла, та навчається розуміти світ у рідній інтонації.
Продовженням цієї духовної культури стають вечори з народними піснями, родинні свята, спільна молитва, участь дітей у народних обрядах, де українська мова набуває статусу події, жесту, символу єднання поколінь. Діалектні особливості місцевої говірки виступають своєрідними ключами до історичної пам’яті, а благословення, колискові й первісна інтонація любові закорінюють у дитині зв’язок із власною духовною традицією так глибоко, що жодні освітні системи не здатні цього замінити. Через ці досвіди формується те, що психологи називають емоційною ідентичністю мови – внутрішнім переконанням, що рідне слово є, крім мовного засобу, особливою духовною цінністю, частиною себе. У таких умовах популяризація рідної мови відбувається природно, бо дитина вчиться любити мову, вона в ній виростає. Саме тому двомовність за таких умов не загрожує людині. Якщо рідна мова є духовним центром, тоді друга мова – державна, румунська – розширює горизонти, не руйнуючи внутрішньої цілісності. Дитина входить у світ як громадянин Румунії, не втрачаючи української культурної приналежності.
Отже, духовна культура – це фундамент,
без якого не існує жодної стійкої освітньої системи й жодної тривкої мовної традиції.
Проте внутрішньої культури недостатньо, якщо вона не має опертя в зовнішніх структурах. Тому поряд із духовною культурою вирішальною постає матеріальна культура освіти, тобто інституційні умови, у яких рідна мова може розвиватися й бути присутньою в публічному житті. До цього культурно-освітнього фундаменту належать дитячі садки з україномовними групами, де малята природно входять у світ рідного слова; загальноосвітні школи, у яких українська є мовою навчання або окремим предметом, що дає дитині можливість зростати в рідному культурному просторі. Разом із ними важливе місце посідають загальноосвітні школи, у яких українська мова виступає мовою навчання або ж окремим предметом, що дає дитині можливість осягати знання у власній духовній традиції. Особливо значущим осередком став Український ліцей імені Тараса Шевченка – морально-інтелектуальний центр, де формується молода українська еліта Румунії, а культура українців набуває інституційної форми та публічного звучання.
Матеріальна освітня основа продовжується у вищій школі – на відділеннях української мови та літератури в університетах Бухареста, Клуж-Напоки та Сучави, де забезпечується підготовка фахівців і твориться академічний простір для розвитку мови як наукової дисципліни та складника культурної традиції. Саме університетські середовища інтегрують матеріальну суть освіти з духовною культурою громади. Тут відбувається осмислення мови як інтелектуальної цінності, як носія культурної пам’яті та як наукової проблематики. Водночас надзвичайно важливою є постійна праця над сучасними підручниками та методичними посібниками, без яких неможливо уявити повноцінного навчального процесу й систематичного культурного передання. Центральне місце посідають кваліфіковані вчителі-словесники, які викладають граматику та літературу, а найважливіше – передають дітям дух мови, її живу інтонацію, культурний зміст і духовно-ціннісний сенс.
З цього погляду особливо важливе місце належить Літній школі для вчителів української мови та літератури, організованій Союзом українців Румунії. Вона стала платформою професійного зростання педагогів і простором, у якому матеріальні знання поєднуються з духовно-культурною місією. Тут учителі опановують сучасні методики, цифрові ресурси, інноваційні підходи до викладання мови та літератури, а водночас занурюються в культурологічні та духовні аспекти рідного слова. Літня школа формує спільноту педагогів, які навчають і несуть місію збереження мовної тяглості й культурної неперервності в умовах двомовності.
Не менш вагому, а подекуди й визначальну роль у процесі формування мовної стійкості відіграють культурні інституції та преса, які творять повноцінний україномовний інформаційний простір і забезпечують безперервність мовлення за межами шкільного середовища. Саме ці інституційні ланки виступають посередниками між родинною духовною культурою та публічним культурним життям, переносячи рідне слово з домашнього й традиційного виміру у сферу соціальної комунікації, громадського діалогу й символічної репрезентації. У такий спосіб українська мова в Румунії отримує емоційну й духовну опору, міцне, інституційно закріплене місце в культурному просторі громади, що є ключем до її збереження і популяризації.
У цьому контексті роль Союзу українців
Румунії є принципово фундаментальною. СУР під чутливим керівництвом депутата Миколи-Мирослава Петрецького розбудував цілісну модель мовно-культурної присутності, у межах якої українська мова функціонує як системний, постійно оновлюваний і структурований компонент громадського життя. Особливо вагомою є діяльність у сфері інформаційного середовища, де простежується продумана вікова послідовність і методична логіка, а кожна вікова група має свій мовний майданчик, що відповідає її потребам і рівню розвитку.
Для дошкільнят видається журнал
«Бджілка», що вводить дитину у світ рідного слова через елементарні жанри – малюнок, казку, вірш, коротку притчу, пісеньку тощо. Учні молодшого та середнього шкільного віку долучаються до мови через часопис «Дзвоник», де зміст і структура матеріалів спрямовані на формування мовленнєвої культури, читацької компетентності та емоційної прив’язаності до українського тексту. Старшокласники входять у складніший інтелектуальний і духовний контекст завдяки сторінці «Духовні джерела» у журналі «Наш голос», що поєднує культурно-історичну інформацію, есеїстику, морально-ціннісні розмисли й елементи духовної традиції.
Паралельно з цим газети «Вільне слово»,
«Український вісник» та журнал «Наш голос» виконують дві ключові функції. З одного боку, вони документують життя громади, фіксуючи події, досягнення, культурні ініціативи та суспільні процеси, а з іншого, – продовжують мовну освіту поза шкільними стінами, забезпечуючи регулярний контакт читачів з українським словом, формуючи звичку читання й підтримуючи мовно-культурну ідентичність у дорослого населення. У своїй структурі ці видання поєднують елементи матеріальної культури (друковане слово, редакційні традиції, видавничу діяльність) і духовної культури (зміст, тематика, ціннісний вимір текстів), завдяки чому стають інструментами збереження та популяризації рідної мови. Журнал «Наш голос» систематично у відповідній рубриці пропонує вчителям методичні поради щодо викладання української мови, чим продовжує культурно-освітню лінію СУРу.
Розвиток української літератури силами місцевих авторів – визначне явище українського життя в Румунії. Твори письменників, що народилися й живуть у румунському культурному середовищі, надають українській мові нового змісту, локального досвіду, художньої сили. Завдяки видав
19 листопада ц. р. у Парламенті Румунії відбулися наукові та урочисті заходи, присвячені Дню української мови та 35-річчю Союзу українців Румунії. Цей день став важливим культурним і символічним моментом у житті української громади, адже поєднав державне визнання, наукову рефлексію й духовно-громадський вимір нашої мовної спадщини.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
