Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
«Постгеноцидність — це не навіки. Вона лікується любов’ю, добром, знанням, терпінням». · 3 Суспільство · с. 3сторінка оригіналу ↗

«Голод довів їм, хто тут господар… Ми виграли війну…»

Слово Просвіти, №50 за 2025 рік

За трагічними подіями сьогодення – війною, трагедіями та скандалами Ярослава РІЗНИКОВА 22 листопада ми вчергове вшановували пам'ять жертв Голодоморів, несли колоски до пам'ятників та запалювали свічки й лампадки на своїх вікнах, говорили з дітьми, згадували. І от на що варто звернути увагу: у багатьох розповідях та публікаціях у соцмережах згадують про Голодомор переважно 1932–1933 років. Справді, наймасштабнішим на теренах України був голод 1932– 1933 – саме його називають геноцидом українського народу, здійсненим сталінським режимом. Але ж не забуваймо, що українці у ХХ ст. пережили ще хвилі голодів 1921–1923-го та 1946–1947 років. І прошу враховувати, що ідея про їжу (тобто її відсутність) як інструмент контролю – не винахід Сталіна! Першим його застосував Ленін і його шайка терористів, що дорвались до влади після жовтневого перевороту 1917 року. Ленін чітко усвідомлював, що: «хлібна монополія, хлібна карточка, загальна трудова повинність являється в руках пролетарської держави, в руках повновладних рад наймогутнішим засобом обліку і контролю. Цей засіб контролю і примусу до праці сильніший за закони… Нам треба зламати і пасивний, ще небезпечніший спротив... І ми маємо засіб для цього», – писав він. Вдумайтесь! Ось суть «воєнного комунізму» – знищення капіталістичної експлуатації й заміна її суто рабовласницькою, коли раб за свою підневільну працю (трудову повинність), отримує лише визначений рабовласником (більшовицькою партією) мінімум, та й то лише тоді, коли не виявляє навіть пасивного спротиву, а самовіддано лиже руку гнобителя. Ленін вже через чотири місяці після жовтневого перевороту впевнено заявив: «Нині завдання подолання спротиву в росії закінчена… росія завойована більшовиками». Далі йшов наступ на Україну, бої проти незалежності, окупація і паралельно «продрозверстка» – продовольча диктатура більшовиків. 1919 року Червоній армії вдалося взяти Київ, куди переїхав уряд Української РСР. Викачування продовольства на територію РРФСР в період запровадження політики «червоного терору», виснажило запаси українців. У червні 1921, незважаючи на посуху в південних губерніях, політбюро ЦК КП(б)У постановило стягнути борги по продрозкладці за минулі роки в усіх без винятку губерніях республіки. Москва і Петроград додатково отримали 138 тис. пудів зерна. З України активно вивозили збіжжя на допомогу голодуючому Поволжю та за кордон. За офіційними даними експорт зерна у 1921 р. становив 70 млн. пудів, а за даними зарубіжних дослідників – 101 млн. Зернові запаси українського селянства були остаточно вичерпані, у селах розпочався голод, катастрофічна ситуація була на території Катеринославської, Херсонської, Донецької, Запорізької, Одеської, Миколаївської та Харківської губерній. Масштаби голоду на півдні України, який тривав до літа 1923 року, більшовики всіляко приховували, розповідаючи лише про «продовольчі труднощі». А українці продовжували боротись. Зокрема, партизани Холодного Яру до свого розгрому у 1922 році регулярно робили диверсії в центральній Україні, заважаючи Червоній армії відвозити продовольство, і таким чином рятуючи цілі села від загибелі. Після поразки Української Народної Республіки, непокора селян, їх протест проти колективізації породили у вищого керівництва комуністичної партії моторошний план, як не допустити відновлення незалежної Української держави, придушити спротив... Методи вже були добре відпрацьовані. Їх лише дошліфовували. Наприклад, ввівши так звані "чорні дошки", коли населені пункти, колгоспи чи райони, які не виконували плани хлібозаготівель, негайно блокувались, здійснювалось повне вилучення харчів у населення, заборонялась торгівля та заборонявся виїзд за межі села, що призводило до масової голодної смерті. Цим терором проти селянства радянська влада штучно звела інтереси особистості до інстинктів виживання, тотально деформувала культуру споживання їжі, що природним чином складалася протягом віків й закарбовувалась у суспільних нормах, неписаних законах, традиціях. Голодні люди змушені були переступати як ірраціональні, так і раціональні заборони. Голодуючі ловили журавлів, лелек, чапель, яких в Україні здавна оберігали, а їхні гнізда ніколи не руйнували. А доведені до останньої межі відчаю порушували й найсуворіше харчове табу – вживання м'яса здохлих тварин та людського м'яса. Ось жахливі рядки документа епохи – листа Київського обласного відділу Державного Політичного управління голові ДПУ УРСР від 12 березня 1933 року (документ № 184): “За останній час ми відзначаємо значний ріст трупоїдства і людоїдства. Щоденно з районів отримую 10 і більше донесень. Є факти, коли окремі особи… вживають у їжу людське м'ясо.., для чого здійснюють вбивство дітей, знайомих і просто випадкових людей...». Люди їли котів та собак, недозрілі рослини, “оладки” і “кашу”, зроблені з кропиви та іншого бур'яну, виварювали стружку з барилець, в яких раніше тримали сало, готували страви з непридатних для споживання продуктів, наприклад, з непромитої шерсті, пасків тощо. Ці страшні “страви” голодоморних років, ґрунтуючись на свідченнях людей, які пережили Голодомор, зібрав у 2003 році у Словнику «Їдло-33» шістдесятник, колишній політичний в’язень і просвітянин Олекса Різників. У словнику в алфавітному порядку – від “Акації цвіт” до “Ящірка” – подано 296 назв страв того вимушеного “їдла”, яке вживали мешканці сіл, приречених комуністами на знищення. За кілька років мільйони українців були знищені страшною голодною смертю. Мотиви радянських керівників добре прослідковуються у листі Сталіна до керівника осередку комуністичної партії в Україні Лазаря Кагановича. У серпні 1932 року він писав: «Найважливіше тепер Україна... Якщо не візьмемося зараз за виправлення ситуації в Україні, Україну можемо втратити…». (Лазар Каганович, який вкупі з Йосипом Сталіним, В'ячеславом Молотовим, Павлом Постишевим, Станіславом Косіором, Власом Чубаром та Менделем Хатаєвичем були головними організаторами геноциду українців у 1932–1933 роках. Цей факт доведено постановою Апеляційного суду м. Києва від 13 січня 2010 року, що офіційно підтвердила повну обґрунтованість юридичної кваліфікації Голодомору 1932-1933 років як злочину геноциду. З її ухваленням відбулась юридична фіксація факту злочину компетентним національним судовим органом у правовому документі, який відповідно до ст. 24 Конституції України має обов’язкову силу щодо всіх і на всій території України). Постанова ЦК ВКП(б) і Раднаркому СРСР від 22 січня 1933-го року за підписами Сталіна і Молотова заблокувала українців в межах голодуючої території, заборонивши виїзд із УСРР і Кубані по хліб. Намір знищити українських селян голодом демонструють і слова другого секретаря ЦК КП(б)У Менделя Хатаєвича, який у 1933 році охарактеризував ситуацію так: «Між селянами і нашою владою йде жорстока боротьба. Це боротьба до смерті… Голод довів їм, хто тут господар… Ми виграли війну…». Радянська, комуністична влада хотіла зламати волю українського народу і придушити його національне і культурне відродження, витравити гідність, самоповагу, чесність, щирість, доброту й людяність. І певним чином їй це вдалось... Ірина Магрицька наводить приказку, широко знану до 1933 року: «Лучче в латанім, ніж в хапанім». Після Голодомору натомість лунало: «Хто хапнув – той в пошані», «Не помажеш – не поїдеш», «Що везеш – те й гризеш», «Не вкрадеш – не проживеш», «День колгоспний – ніч моя». Знаменитий Джеймс Мейс переймався пекучими питаннями: «Чому Україна зі своїми колосальними духовними, культурними, інтелектуальними цінностями і здобутками, зі своєю унікальною і високорозвиненою мовою, з 50-тимільйонним і талановитим народом, зі своїми сировинними ресурсами раптом опинилася на узбіччі історії? Чому так важко йде процес усвідомлення самих себе як державного народу?». І знаходить відповідь: «Мені ясно, що щось трапилось. Щось винятково важливе. Це був геноцид». А далі ставить діагноз нашому постгеноцидному суспільству: «це соціум, який був підданий настільки варварській тоталітарній «обробці», причому впродовж життя не одного покоління, що люди, які зазнали таких нещадних випробувань (йдеться, безумовно, не про все суспільство суціль, але про суттєву, значну його частину, і це справді страшно), свідомо чи не свідомо втрачають базові цінності загальнолюдського та національного життя». Кузьма Матвіюк уточнює: "Страх очевидної смерті, бажання вижити хоча б фізично, позбувшись всього: власної історії, мови, споконвічних звичаїв, будь-що уподібнитися до вбивць, старатись бути схожими на них і пробувати заховатися поміж ними". Мабуть, саме про це кричав і Микола Вінграновський: Прозрімо ж! Люди ми чи ні? Чи ми раби борщу і сала? І наша воля нас зассала, Нас, та у нашому ж човні. До бою! Бо не буде бою. Ледачість знелюдить і вас... Але погоджуюсь з головною редакторкою газети «День» Ларисою Івшиною, яка твердила: «…постгеноцидність – це не на віки. Вона лікується любов’ю, добром, знанням, терпінням». І ми поступово оговтуємось від цього стану. Важко і повільно, але піднімаємось, як писав М. Вінграновський, "в саду порубанім...": Бо він народ. Бо він глагол життя. Він зміна змін. Йому нема заміни. Бо він один крізь весни і крізь зими Веде свій слід з не бути у буття. доступним для перегляду на онлайнплатформі MEGOGO. Про це повідомив генеральний продюсер компанії Ukhman & Company, журналіст з Тернопільщини Михайло Ухман. Стрічка розповідає про події 2014 року, коли в Донецькому аеропорту тривали запеклі бої з російськими окупантами. Українські військові, які утримували оборону в надзвичайно складних умовах, отримали неофіційне, але символічне ім’я — «кіборги» — як уособлення незламності та мужності. У Лохвиці Миргородського району Полтавської області демонтували погруддя радянського композитора Ісака Дунаєвського. Про це повідомив представник Українського інституту національної пам’яті (УІНП) Олег Пустовгар. Демонтаж провели в межах виконання закону України «Про засудження та заборону пропаганди російської імперської політики в Україні і деколонізацію топонімії». Підставою для рішення став фаховий висновок експертної комісії УІНП, яка віднесла пам’ятники, присвячені Дунаєвському, до символіки російської імперської політики. Підготував Ігор ЗОЦ пам'ятаємо сторінки нашої історії, оскільки часто саме там коріння причин наших сучасних проблем.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин