Сторінка · с. 7сторінка оригіналу ↗
Серцю дорогий різдвяний подарунок
Слово Просвіти, №50 за 2025 рік
«Безсмертний Кобзар закликає нас, де б ми не були, пам’ятати власну історію, часи волі, послідовно відстоювати ідею державної самостійності України». 7 Пошта «СП»
ничим програмам СУРу ці книжки стають доступними школам і культурним центрам, відкриваючи читачам різних вікових категорій можливість бачити українську мову як сучасну творчу реальність, здатну продукувати нові смисли й цінності. Місцева література, таким чином, утілює духовну культуру громади й водночас формує матеріальну культурну присутність – книжку, текст, друковану традицію.
Така література формує місцевий канон,
увиразнює ідентичність та сприяє входженню українського письменства Румунії в ширший європейський літературний контекст. Її досліджують студенти, науковці, учасники літературознавчих конференцій, що підсилює її інтелектуальний престиж і розширює культурний простір української мови в Румунії.
У структурі сучасного інформаційного середовища особливу роль відіграють радіо-та телепрограми українською мовою, які суттєво розширюють комунікативні горизонти громади та закріплюють її присутність у загальнодержавному культурному просторі. Якщо друковані видання створюють стабільну текстову основу й формують звичку до читання, то аудіовізуальні медіа забезпечують ширший та емоційно сильніший канал мовної комунікації, особливо важливий у середовищі національних меншин, де темп і ритм сучасного життя часто обмежують можливості регулярного читання.
Українські радіопрограми в Румунії мають особливу соціолінгвістичну вагу, адже вони, по-перше, забезпечують щоденну акустичну присутність мови, що підтримує інтонаційні моделі, мелодику й ритміку українського слова – явища, критично важливі для збереження «внутрішнього слуху» мовців між поколіннями. По-друге, вони сягають тих регіонів, де друкована преса менш доступна, охоплюючи ширші вікові й соціальні групи. По-третє, вони виконують функцію інформаційної єдності громади, підтримуючи зв’язок між населеними пунктами, де компактно проживають українці.
Соціолінгвістичні дослідження підкреслюють, що саме радіо у двомовних регіонах найкраще підтримує фонологічну сталість та емоційно-ліричний регістр
Володимир ЗАЇКА, Німеччина
Моя старша донька Ірина вже 28 років живе у Німеччині. Щоразу, коли приїжджала на батьківщину погостювати, завжди на згадку про рідну землю, шкільні та юнацькі роки купувала в Донецьку книжки на українській мові українських авторів. “Щоб тримати постійний зв’язок з Україною», – при цьому казала. Коли народились онуки, купувала для дітей казки, легенди, загадки, українські колискові, народні пісні і з малих літ привчала їх до рідної мови. Тепер вони вже повиростали і окрім німецької та англійської знають українську, вільно нею спілкуються і цим пишаються.
За багато років донька зібрала чималу домашню бібліотеку української літератури — від класиків до сучасників. У її робочому кабінеті (працює викладачкою в баварській школі) чільне місце займають книжки з Батьківщини. Затишно на полицях почувають себе “Тореадори з Васюківки” Всеволода Нестайка, “Вершники” й “Майстер корабля” Юрія Яновського, “Меч Арея” й “Яр” Івана Білика, “Роксолана” Павла Загребельного, “Холодний Яр” Юрія Горліса-Горського, “Сад Гетсиманський” і “Тигролови” Івана Багряного, “Марія” Уласа Самчука, “...І будуть люди” та “Блакитна дитина” Анатолія Дімарова, “Дім на горі” Валерія Шевчука, “Жовтий князь” Василя Барки, “Любіть Україну” Володимира Сосюри, “Маруся Чурай” Ліни Костенко та багато інших.
Коли два місяці тому біженська доля закинула мене на чужину, нагально відчув тут відірваність від рідної землі та домівки, брак всього українського тут — мови,
мови, оскільки голос, інтонація, пісня й усне мовлення засвоюються насамперед на рівні емоційного слуху, а не лише раціональної уваги. У цьому сенсі українські радіопрограми фактично продовжують традицію усної культури громади, поєднуючи духовні традиції з технічними можливостями сучасності.
Українські телепрограми в Румунії виконують ще ширшу функцію, адже вони забезпечують візуальну репрезентацію громади, формуючи образ української мови як сучасної, престижної, здатної до повноцінної участі в інформаційному та культурному житті країни, і тим самим стають однією з ключових форм популяризації рідної мови в широкому суспільному контексті.
Тож діяльність Союзу українців Румунії у сфері преси та культурних інституцій формує цілісну лінгвокультурну екосистему, що забезпечує постійне звучання української мови в усіх вікових, соціальних і культурних сегментах громади. Завдяки такій моделі українська мова в Румунії зберігає свою духовну вагу, а найважливіше – стабільно функціонує як мова культури, освіти, громадського життя й колективної пам’яті, що є однією з найважливіших передумов для її тривалості у XXI столітті.
Освітні конкурси, фестивалі, публічні читання та наукові конференції становлять собою дієвий практичний механізм того процесу, який у сучасній соціолінгвістиці позначається терміном «мовна соціалізація». Йдеться про поступове входження дитини та молодої особистості у мовнокультурний простір громади шляхом участі у подіях, де мова виступає засобом спілкування і, головне, символом колективної ідентичності, носієм престижу та культурної тяглості. Через входження у такі форми діяльності дитина починає усвідомлювати, що українська мова функціонує не лише в родинному середовищі чи шкільній аудиторії, а й у публічних, соціально значущих контекстах, де вона є мовою творчості, інтелектуальної взаємодії та громадського визнання. Саме так формується не лише знання мови, а й глибинне відчуття її культурної та духовної цінності.
З погляду теорії соціолінгвістичної стійкості важливо, що саме ці заходи створю-спілкування, книг, друкованих видань. А без цього всього людина, як джерело без води, починає «замулюватися» – замикатися в собі, занепадати духом, піддаватися депресії, стресам тощо. Адже немає поруч близьких людей, друзів, сусідів, колег по роботі (окрім доньки, зятя та онуків). Ні до кого піти, ні з ким просто поговорити, бо навкруги інший світ: чужі люди, чужа мова, чужі звички та традиції. Правда, зрідка трапляється почути на вулицях баварських містечок рідний говір, але це, скоріше, виняток з правил. Та й люди, які опинилися тут, як і я, через війну в Україні, переважно наполохані, на контакт ідуть неохоче, замкнені в собі.
Тож доводиться щодня варитися у власному сокові. Зі своїми думками, переживаннями, сумнівами, до яких тут, власне, нікому нема діла.
Від початку грудня Німеччину заполонила передсвяткова різдвяна хвиля: скрізь різноманітні ярмарки, розпродажі, фестивалі, дитячі заходи, на яких педантичні німці заздалегідь закупляють подарунки для своїх рідних і близьких. А мені все ввижається рідна Україна, яка так контрастує з цією атмосферою радощів та безтурботності. З болем у душі стежу за подіями на рідній землі. Болісно сприймаю щоденні варварські обстріли ворогом наших міст і сіл, загибель цивільних людей, серед яких немало дітей, знищення інфраструктури, житлових будинків, соціально-культурних об’єктів.
У такій радісно-піднесеній атмосфері почуваєшся зайвим, забутим усіма сиротою, до якої людям байдуже.
Але, з’ясувалося, що я помилявся. Одного дня донька з загадковим таємничим виразом обличчя вручила мені теж різдвяють у молодої людини досвід публічної мовної участі. Коли її виступ, читання, виконання пісні чи участь у дискусії відбуваються українською мовою в присутності громади, мова набуває статусу соціального факту, що має емоційно-позитивний, символічний і нормативний характер. Так дитина ідентифікує українську мову як власну соціальну належність, як духовно-культурну ідентичність, а не лише як домашній чи шкільний функціональний інструмент.
У цьому контексті особливого значення набуває державне визнання української мови, закріплене рішенням Парламенту Румунії про проголошення
9 листопада Днем української мови. Цей крок усвідомлюється як важливий елемент сучасної мовної політики, що відповідає фундаментальним принципам Європейської хартії регіональних мов або мов меншин і загальним європейським нормам культурної демократії. Проголошення Дня української мови функціонує як акт легітимації рідної мови в очах суспільства, державних інституцій та інших етнічних спільнот, сприяючи підвищенню її публічного статусу й розширенню сфер уживання. Для української громади це є моральним підтвердженням її культурної повноправності та історичної присутності в румунському суспільстві.
Отже, культурно-освітні заходи та державна мовна політика утворюють взаємодоповнювальну систему, у якій українська мова постає одночасно як культура, як спільнота і як соціально-правова реальність. Це поєднання забезпечує її тяглість між поколіннями, створює можливість повноцінного розвитку в умовах сучасного багатомовного суспільства Румунії та формує моральні й культурні підстави для її подальшої популяризації серед молоді.
У сучасному інформаційному суспільстві, що все більше переходить у цифрову площину, традиційні механізми мовної передачі між поколіннями перестають діяти автоматично. Те, що протягом століть забезпечували родина, громада і школа, нині нерідко підмінює динамічний цифровий простір. Молодь XXI століття живе в середовищі, де головними каналами впливу є екран, звук і візуальна динаміка. Це ознаний кошик з подарунками: ласощами, сувенірами, канцтоварами. А на самому денці лежав паперовий пакунок. Коли я його розгорнув, не повірив власним очам: на світ Божий на мене глянули найдорожчі речі, які довелося до цього мати в житті (і це справді так) — дві книги українською мовою: “Кобзар” Тараса Шевченка і “Вірші. Драматичні поеми” Лесі Українки. Донька придбала ці подарункові видання під час своїх останніх відвідин України багато років тому. Просто так. На згадку. А тепер ось згодилися.
Тримаю в руках ці безцінні для мене книжки, а на душі так тепло, на щоках сльози радості та вдячності, бо відчуваєш зв’язок з рідною землею: я не один тут, на чужині, зі мною моя Україна. Читаю давно і не раз перечитане і ніби відкриваю для себе все заново, – таке воно актуальне, співзвучне з сучасним моментом. Знову чає, що рідна мова повинна бути присутня саме там, де формуються сучасні форми уваги, естетичної чутливості й культурного вибору, а популяризація українського слова повинна враховувати цифрові звички й уподобання нового покоління. Тому для того, щоб українська мова в Румунії повністю зберегла свою життєздатність, вона повинна інтегруватися в нові форми комунікації. Йдеться про її природну присутність у мультфільмах і аудіоказках, YouTube-каналах і подкастах, цифрових підручниках, соціальних мережах та молодіжних культурних проєктах. Соціолінгвістика цифрової доби наголошує на тому, що мова зберігається там, де вона стає конкурентною у боротьбі за увагу сучасної людини. Отже, важливо підтримувати те, що вже існує, і водночас переводити українську мову на новий комунікативно-технологічний рівень, де вона зможе функціонувати на рівних із глобальними мовами і водночас залишатися носієм духовної та культурної глибини.
У День української мови та в рік 35-ліття Союзу українців Румунії хочеться сказати про наше високе завдання – зберегти рідну мову як спадок минулого і, що особливо важливо, передати його як дар майбутнім поколінням. Адже збереження та популяризація мови – це наполеглива робота інституцій і щоденна практика духовної та матеріальної культури: зберегти її в серці, книзі, школі, родині, громаді, скрізь, де формується людина й де триває культурна тяглість.
Хай українське слово буде простором гідності, джерелом сили, мостом між поколіннями та знаком нашої духовної свободи!»
доторкаюсь серцем до нашої національної культури, ідентичності, народних звичаїв і традицій, бо в цих книгах наші витоки, наш український код, зв’язок поколінь.
Безсмертний Кобзар закликає нас, де б ми не були, пам’ятати власну історію, часи волі, послідовно відстоювати ідею державної самостійності України. А поезія Лесі Українки примушує кожного “крізь сльози сміятись, серед лиха співати пісні, без надії таки сподіватись...” І відразу ж – “геть думи сумні!” Як це актуально і зараз! А далеко від рідної землі — тим паче...
А ще хочу висловити вдячність головному редакторові “Слова Просвіти” Ігорю Зоцу, з яким ми багато років працювали колись в рідній газеті “Донеччина”, за турботу й можливість читати за кордоном електронну версію «Слова» – шанованого й улюбленого багатьма видання. До виїзду до Німеччини з прифронтової Донеччини я передплачував “Слово Просвіти” багато років і з задоволенням читав його та інколи дописував про наболіле. Як і цього разу.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
