Національна еліта · “Якби можна було почати життя спочатку, я б вибрав те саме: хірургію”. · с. 7сторінка оригіналу ↗
Микола Амосов: “Моє щастя – в пошуку істини”
Слово Просвіти, №51 за 2023 рік
Ольга САМОЛЕВСЬКА, режисерка
У реанімації інституту імені М. М. Амосова ліворуч від мене лежить з інфарктом кореянка, яка в юності переїхала в Україну з росії і все життя працює на нашу оборонку. Вона дивиться в стелю й розповідає про своїх батьків та 34-річного сина – усіх їх забрав інфаркт... Праворуч за шторкою лежить український офіцер, балагур і любитель Окуджави. Ми з ним не бачимо один одного, але удвох співаємо пісні Булата Шалвовича. Різанула думка: як добре, що путінські асвабадітєлі не вбили його – тому й Окуджава в пораненому серці “нациста” вцілів... Коли заходить лікар, він дивиться не на хворого, а на монітор, до якого тягнуться дроти від хворого. “Як почуваєтеся?” – звертається лікар до мого монітору. “Краще, ніж вдома!”, – чесно відповідаю я. Лікар сміється: “Вперше чую, що вдома гірше, ніж в реанімації!” Але вдома я задихалася, спати могла тільки сидячи. А тут мені і кисень, і пігулки, і крапельниці подають, як пані. Ночі нема, а є тривожна темрява, з якої час від часу виринає безладний крик старої людини, яка прощається зі світом. І у цей надривний голос раптом вплітається виття сирени – безум хворої людини та хворого світу. Безпросвітність і безвихідь. Напруження зростає в чіткому гулі шахедів, яких так щедро – аж 75 штук – було запущено по Україні в ту листопадову ніч. Повітряні Сили та ППО збили тоді 74 БПЛА, 66 з них – над Києвом та Київщиною. Повне враження, що вибухи лунають над головою. Якийсь шестигодинний фільм жахів, вірніше радіофільм, бо вікно – за моєю спиною. А медперсонал з цікавістю спостерігає феєрверки. Нянечка, призвичаєна до війни, вправно працює шваброю і спокійно коментує: “Зараз наші хлопці їх постріляють, позбивають! Усьо буде харашо!” Сива жінка з ахматовським профілем вдень і вночі клопоче над важко хворим чоловіком у сусідньому відсіку реанімації. Коли мене вже виписували, я зустріла її в коридорі на підвіконні зі шматком хліба і ковбаси — в реанімації їй їсти не можна. Я би порівняла її з декабристками, але у них була прислуга... Вона раптом стала дуже дякувати за вірші, які я вечорами читала вголос. І ще вона з гордістю розповіла про свого сина, Надзвичайного і Повноважного Посла України в Німеччині. Ось мене перевозять у палату, де п’ятеро жінок з усієї України. Двоє з них – з Донбасу, Україна їх лікує та рятує їхні серця, а голови їхні – в СРСР, вони не хочуть ні мови, ні культури української, вони перенасичені російською пропагандою. У молоденької волинянки Олі важка операція на серці. А серце її – в Бахмуті, там, де її Руслан, який днює, відбиваючи ворога, а ночує серед вибухів та руїн, в які перетворено Бахмут. Моя вселюбляча подруга Люся Київська просить мене дізнатися, як звуть матерів Олі та Руслана, щоби зі Штутгарта молитися за всіх. Вона і за сина мого молиться, і за племінника – бо вони захищають Україну, а Люся просить Бога захистити їх. Спасибі їй! Із жахливого конвеєру смерті везуть у клініку М. М. Амосова поранених солдатів. Нещодавно одному з них витягли із серця магнітом уламок 7х6х5,5 мм... Коли вночі їде “швидка”, світло її синьої лампочки-мигалки разом із золотавими фарами тріпотять, як наш прапор, прориваючий пітьму. Швидка поспішає, бо в ній тремтить чиєсь серце. А за швидкою, наче кривавий слід, стелиться червоний колір стоп-сигналів. Зараз вестибюль клініки прикрашає погруддя М. М. Амосова, а колись на цьому місці була велика картина в рамі. Ні, це був не живопис, а текст: “Товарищи больные и родственники больных! Прошу вас не делать подарки сотрудникам института! Директор КНИИ ССХ Н. М. Амосов”. Клініка працює без Миколи Михайловича вже більше двадцяти років, але традиція жива, в палаті є анонімні анкети, в яких пацієнти мають написати, чи вимагають лікарі гроші. Але вже узаконений офіційний внесок за госпіталізацію, і КТ, і ліки вже дуже дорогі. Навколо мене – молоденькі лікарі ХХІ століття. А я хочу згадати М. М. Амосова не тільки тому, що цього року в нього ювілей – 110 років. Це унікальна людина ренесансної енергії. Лікар, вчений, біокібернетик, письменник, інженер, дослідник, філософ, громадський діяч … Якщо зібрати усіх пацієнтів, яких врятував М. Амосов, вийде чисельність населення невеликого міста. А якщо порахувати усіх, кого спасли учні створеного Амосовим інституту. Скільки їх? Населення невеликої країни? У 2008 році Микола Амосов був визнаний другим після Ярослава Мудрого великим українцем за результатами опитування громадської думки. У розвитку будь-якої справи, за яку брався Микола Михайлович, відбувався якісний стрибок. Це він першим у Радянському Союзі здійснив протезування мітрального клапану ще у 1963 році. Перший пелюстковий клапан серця М. Амосов зробив з нейлонової сорочки, купленої за свої добові в закордонному відрядженні. Тоді ще нейлонові сорочки в СРСР не випускали, а добові давали мізерні. У 1965 р. Микола Амосов виводить медичну науку на новий щабель – ним розроблений та успішно вшитий протез серцевого клапана з антитромботичним покриттям. Пізніше такі операції стали проводити у всьому світі. До середини 70-х команда лікарів під керівництвом М. Амосова робила півтори тисячі операцій на рік, а ще за кілька років їх кількість сягнула 5 тисяч. Це був найвищий показник у СРСР і один із найкращих у світі. Але Микола Михайлович все одно не міг змиритися з тим, що хворі вмирають. Він намагався знайти вирішення проблеми за межами медицини. У відділі біокібернетики, створеному М. Амосовим, почалися побудови алгоритмів діагностичної машини. Незабаром дослідження пішли ще далі. Його цікавила модель людського мозку, особистості, а потім і суспільства. Його робота про моделювання була настільною книгою для кількох поколінь дослідників. Амосівський колектив розробив нейрокомп’ютер, планував створити штучний інтелект та модель оптимального сувже немає серед нас). А з Полтавою Стешенко пов’язаний нерозривно. Він народився в центрі Полтави, в будинку Дворянського зібрання (там було дві прибудови), проживав на вулиці, що зараз носить ім’я Шолом-Алейхема, номер 28, навчався в 1-й гімназії (нині – школа № 3). Ми маємо освітянина такого рівня з Полтави, він і вбитий був тут, а ми його не шануємо, і навіть педагогічний університет не носить його ім’я”, – сказав Титаренко. Дослідники досі сперечаються про дату народження Стешенка. Пан Григорій розповів, що навіть в енциклопедії вона вказана неправильна: – На рівні держави хотіли відзначати його 150-річчя цього року. Але він народився в 1874 році. Оскільки метричні дані відсутні (вони згоріли), звідки така дата – не знаю, але в бібліотеці Івана Павловського (це сучасник Стешенка) він називає 1874 рік. Я знайшов біографію, яку правив сам Іван Матвійович – він своєю рукою там вказав дату 1894 рік. Лесі Українка в листі до дядька Драгоманова, і донька Стешенка Ірина вказує цю дату. Але мене ніхто не чує, я ж не академік. З боку держави трохи все затихло, тож наступного року будемо святкувати 150-річчя. До речі, записи метричні робились утрьох екземплярах. Один екземпляр має бути в С.-Петербурзі, тому ще не все втрачено. Як зазначив представник УІНП в Полтавській області Олег Пустовгар, дослідження Григорія спільства. Для 70-х це був прорив, але книжку Миколи Амосова з моделювання суспільства, що вийшла друком, незабаром вилучили з продажу, бо автор насмілився доводити невдалість побудованого в СРСР соціалізму, прийшовши до висновку, що капіталізм і демократія більш життєздатні, ніж соціалізм та тиранія. Ще в 1997 році Микола Михайлович записав у щоденнику: “Куди йти? Тільки на Захід, до дозрівання, до стандартів Північної Америки... У США збираються уми з усього світу. При тому, що вони ж, американці – ідеалісти: забороняють палити, вбивати тварин... Ще й обирають розумних президентів... На Росію не варто заглядатися. Майбутнє її туманне”. …Великий лікар вириває у смерті десятки тисяч людей. У диктатора, щоб залишитися великим і незабутнім, рахунок іде на сотні тисяч, а то й мільйони. Але це рахунок знищених людей. Експерименти диктаторів із насильницького вдосконалення світу продовжують приносити людству нещастя і смерть. Микола Михайлович відчував справжнє щастя, віддаючи: “Суспільство вимагає зречення егоїзму, тобто включення в поняття себе ще й інших людей. Так, минуло життя. Що в ньому було найголовніше? Мабуть, хірургія… Працював чесно. Грошей не брав. Якби можна було почати життя спочатку, я б вибрав те саме: хірургію. І на додаток – роздуми над вічними питаннями філософії: істина, розум, людина, суспільство, майбутнє людства. Моє щастя зі мною – воно в мисленні та пошуку істини. Щоправда, без надії знайти її, але це не головне: важливо шукати”.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
