Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ Галина ДАЦЮК, журналістка
Маркер часу: йдеш у Будинок звукозапису Українського радіо на допрем’єрний показ другої частини документального фільму Мирослави Барчук “Какая разніца. Уроки” з її авторського проєкту “Остання війна”, а втрапляєш у тривожну “озвучку”. Вона свавільно розвертає презентацію, водночас стаючи невідфільтрованим кадром фільму. Не дивуєшся, бо вже звиклося жити в опції живого стоп-кадру. Бо щодня зависаєш між реальністю і вірою, яку герой Миколайчука висловив хрестоматійно: “Люди, це вам сниться!”. І готова перечікувати цей “сон” у підземці, поки нарешті прокинеться міст через Дніпро, щоб перебратися на правий берег. І сто разів питаєш себе: як так могло статися, що у твоїй країні йде Велика війна, яка перекриває сьогодні рух і життя? На правому березі “сон” не закінчується. Мабуть, відчуваючи, що остання війна стає для нього останніми днями, ворог лютує особливо. Перед самим показом оголошують п’яту повітряну тривогу, і всі вимушено спускаються в укриття. Але якщо росію лють паралізує, то наших
Продовження на стор. 8
Олександра Гордієць. ''Коляда'', 2002—2003
ВОЛОДИМИР МЕЛЬНИЧЕНКО
12–13
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ Головна Рада та Центральне правління ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка в день свого 155-річчя назвала лавреатів Всеукраїнської просвітянської премії імені Бориса Грінченка. Дипломами та медалями лавреатів відзначені професори Василь Яременко, Ірина Фаріон, Павло Гриценко, Микола Тимошик, письменник Олекса Синиченко. Це відомі в Україні і за її межами просвітяни, чия невтомна і послідовна праця примножила і зміцнила державні позиції української мови, грінченкознавства, мовного законодавства, словникарства. Щиро вітаємо лавреатів, складаємо їм шану, бажаємо снаги, сили і натхнення для подальшої творчої праці. Без мови немає нації! Українська – це мова Перемоги! Більше читайте в наступному числі “Слова Просвіти”.
14–15
Вітаємо!
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ Галина Дацюк, Президент України Віктор Ющенко, Ірина Плехова, Роман Коляда
Суспільство · “Ми й не підведемо, бо немає у світі нічого понад цінність свободи”. · с. 2сторінка оригіналу ↗ Діана ГОВЕРА, просвітянка
Просвітяни Івано-Франківська беруть активну участь у громадсько-політичному житті та роблять вагомий внесок у справу українського національного відродження, розбудову та зміцнення Української держави. “Просвіта” однією з перших почала мобілізувати ресурс для допомоги нашому війську і людям, змушеним втікати від війни… Іде другий рік Великої війни з окупантами. Непрості випробування вимагають від нас організованості, згуртованості, високої громадянської свідомості. Тому кожен осередок міського об’єднання є осередком народного об’єднання. Ми стоїмо на вершинах наших родів, які сильні, як українські гори, тож не маємо права їх підвести. Ми й не підведемо, бо немає у світі нічого понад цінність свободи. В обласному НД “Просвіта” розміщено Штаб територіальної оборони, де працюють волонтери. Просвітяни і просто небайдужі іванофранківці допомагають збором коштів на потреби ЗСУ. Штаб оборони Прикарпаття організував систематичні заняття з основ тактики і курси домедичної допомоги, які проводять ветерани АТО/ООС та фахові медики, для цивільного населення. В Івано-Франківську створено цілодобовий колцентр “Допомога військовим” та Координаційний штаб із розміщення тимчасово переміщених осіб. У НД “Просвіта” збирають, виготовляють і передають військовим необхідні засоби, амуніцію, медикаменти та продукти харчування. Тут також зустрічають, надають всебічну допомогу людям, які приїжджають із областей України, де ведуться активні бойові дії. З першого дня війни в “Просвіті” сортують отримані медикаменти, які відправляють за призначенням. Завдяки роботі й авторитету голови МО ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка Марії Гуцол до волонтерської діяльності долучено і студентів-іноземців, які неодноразово поставляють медикаменти. Патріотизм, професіоналізм, людяність і жертовність – такими якостями наділені молоді просвітяни-волонтери. Хочеться висловити своє захоплення студентками Івано- Франківського національного медичного університету, Івано- Франківського національного технічного університету нафти і газу та Прикарпатського національного університету імені В. Стефаника, які розфасовують товари гуманітарного призначення, а також медичними працівниками, які професійно сортують лікувальні засоби. Голова міської “Просвіти” Марія Гуцол організувала сортування, пакування, відправлення у різних напрямках гуманітарної медичної допомоги, яку іванофранківці доставляють у райони бойових дій, а звідти привозять біженців, сприяють у поселенні у зручні спеціалізовані приміщення. Наші лікарі надають фахову допомогу вимушеним переселенцям та всім, хто цього потребує. Вражає невтомний дух працівниць “Просвіти”, як-от відповідального секретаря МО ВУТ Наталії Синиці. У світлиці міської “Просвіти” вона самовіддано трудиться задля перемоги України й водночас морально підтримує інших, радить, ділиться власним життєвим досвідом, спогадами про участь просвітян у виборюванні Незалежності України. Просвітяни Володимир Боцюрко, Олег Вівчаренко, Орест Путько. Іван Гаврилович, Володимир Шпільчак, Микола Кардащук, Ганна Дорошенко, Наталія Дяченко, Діана Говера, Михайло Січка, Віталій Ботюк, Ольга Бойчук, Лідія Бриндзей, Михайло Юськів, Ольга Людкевич, Леся Козак і просто небайдужі жительки міста, безвідносно до освіти, професії, посади, маючи в душі незгасний вогник любові до рідного краю, цілодобово роблять усе для відчутної допомоги нашим захисникам на фронті і тим, кому вона необхідна в Івано-Франківську. “Тільки режим комендантської години перебиває роботу, ато шила б і вночі”, – каже Олена Хитра, яка організувала пошиття речей для військових. Разом із нею працюють Галина Наконечна, Наталія Дроздова, Світлана Гладка, Ганна Говера, Марія Вуянко, Марія Турчин, Ольга Синиця та Дарія Петречко. Власниця кравецького ательє Іванна Бандура купує за свої кошти та шиє необхідне спорядження воїнам ЗСУ. У тимчасово розміщеній у НД “Просвіта” кухні готують обіди для волонтерів і переселенців доброзичливі українки Марія Уляшкевич, Любов Соломон, Світлана Келлер, Галина Сивачук. Сортують і пакують, лікувальні засоби Людмила Янч, Наталія Кузьмик, Валентина Костяк, Богдан Левнюк, Ігор Савчак, Надія Думанська, Богдан Гуцол, Галина Костюк, Ольга Рудик, Мар’яна Василенко та ін. Усі вони докладають зусиль, працюючи злагоджено і старанно, навіть, сказати б, із якимось здоровим фанатизмом, для наближення нашої перемоги над жорстоким і кровожерним ворогом. Важливо, що є допомога від закордонних волонтерських організацій, небайдужих країн. У міській “Просвіті” підписано угоду про співпрацю та волонтерську допомогу з Міжнародсторін. Микола працював з гранатомета РПГ-7 радянського зразка, а Костянтин — з американського кулемета М-20, що має велику руйнівну силу. Винищили чимало вагнерівців. Ближче до ранку прийшла підмога, і стало легше. Захисник розповідає, що ворожі наступи постійні. Був момент, коли при перезміні на нулівці почався масований артилерійський обстріл. Довелось перейти в найближчий бліндаж на відстані 350 метрів від нульових позицій. Пробули там близько 4-х годин. Земля здригалась, ніби від землетрусу. Дивом жоден снаряд не потрапив у бліндаж. Часом доводилось іти пішки 5-6 км у повному бойовому екіпіруванні в мороз чи спеку, під дощем, снігом, по бездоріжжю або ж по відкритій степовій місцевості, яку постійно обстрілював ворог. Йшли під прицілом ворожих снайперів, свистом куль, вибухами, яскравими спалахами, під гул канонади. Костянтин з Миколою – нерозлучні побратими понад 10 місяців перебування під Бахмутом.
ною громадською організацією Н’юленокс Хоспел Холл та Італійською асоціацією “HELP UKRAINE ODV”, а також із “Просвітою” Італії та Польщі. За цей рік передано медичної допомоги на суму понад 2 млн грн від Італії. 23 серпня 2023 р. автобус з лікарськими препаратами на суму 1,8 млн грн від Італії прибув до міста. Усі медикаменти передано Івано-Франківській територіальній громаді в особі міського голови Руслана Марцінківа. Ця цінна, дороговартісна допомога доставлена в медичні установи сходу України та медичні пункти на передовій. Багато іванофранківців, у т. ч. просвітян, пішли до Збройних Сил України (зокрема полку “Азов”) та Національної гвардії, щоб воювати з окупантами. Хтось знищує рашистів на передовій, хтось записався в тероборону, а хтось став волонтером. Члени Товариства “Просвіта” збирають теплі речі, ліки, продукти як для наших воїнів, так і для громадян, евакуйованих на Прикарпаття із зон бойових дій. Голова МО ВУТ “Просвіта” М. Гуцол бере активну участь у важливих заходах міста і постійно наголошує, що “єдність українців і перемога над їхнім одвічним ворогом-москалем – це те, чого ми всі маємо не тільки прагнути, а й активно здійснювати повсякденною працею”. Сьогодні просвітяни є великою згуртованою родиною, в якій шанують традиції та з вірою в милість і поміч Господню моляться до Бога. Моляться за те, щоб 2024 рік став переможною сторінкою нашої історії, яку нині творять мільйони українців. Тож усі осередки “Просвіти” повинні бути осередками об’єднання народу навколо української національної ідеї.
Справа наліво: М. Гуцол, С. Волковецький, Л. Бриндзей, О. Івась, Н. Синиця, М. Січка і Д. Говера
Суспільство · “Ми й не підведемо, бо немає у світі нічого понад цінність свободи”. · с. 2сторінка оригіналу ↗ Дмитро НИКИФОРЯК, голова РО ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка
Нещодавно в Банилівському опорному ліцеї відбулася зустріч учнів і вчителів з воїнами і волонтерами – випускниками школи. Вчителька початкових класів Олеся Стринадко раділа зустрічі з колишнім учнем, нині – воїном-захисником Костянтином Турашем. Він твердо вірить у перемогу України, але вважає, що це станеться швидше, якщо українське суспільство згуртується, кинувши проти ворога всі свої сили й ресурси. Костянтин Тураш народився в Банилові 8 грудня 1999 року в родині Ярослава та Галини Турашів. Мама працювала в торгівлі, а тато – будівельником. Виростили і виховали трьох дітей: воїна Костянтина, доньок Валерію, стоматолога, і Анастасію, яка вчиться у шостому класі Банилівського опорного ліцею. Шкільні роки (2006–2017) хлопець згадує як найкращі. Любив уроки біології та християнської етики. Добрим словом згадує директорку школи Любов Никифоряк, яка була прикладом доброзичливості й любові до дітей. Закінчивши школу, одразу почав працювати. У 2018–2019 роках влаштувався на роботу в Чехії. Після повернення додому зайнявся блогерством. Разом із друзями створили канал, на якому створювали пародії на українські та всесвітньо відомі пісні. Мали мільйонні перегляди користувачів соціальних мереж в YouTube на каналі “SILIRADA”. У 2020 році команда Костянтина Тураша створила популярний відеокліп “Валентина” до дня святого Валентина, який набрав понад 20 мільйонів переглядів і визнаний найкращим в Україні. Їздили з командою по всій Україні, виступали на фестивалях. Війна все це обірвала… Вона застала його вдома. Костянтин не панікував, усі необхідні речі в нього вже були зібрані. На початку квітня 2022 року навідався у РТЦК та СП. Більше місяця ніс службу в роті охорони, а потім його разом з побратимами відправили на злагодження в новостворений Чернівецький 57 окремий стрілецький батальйон. У Києві пів року проходили ретельну військову підготовку, що дало можливість вистояти під Бахмутом на нульовій лінії майже рік. Після підготовки батальйон передислокували. Перші 30 днів бойових дій були найважчими. Спочатку навіть не зрозуміли, де вони перебувають. Справжнє пекло, постійні постріли, вибухи, будинки падали, рашисти все рівняли з землею. До того ж була зима: ані хвилини, щоб перепочити, зігрітись, висушити одяг. Шукали безпечніші місця в напівзруйнованих будинках. Старались триматись разом, вести оборону. Саме тут відчув, що таке справжня побратимська дружба й підтримка. З 16 лютого 2023 року і донині Костянтин постійно перебуває на нульовій лінії з короткими перепочинками. Підрозділ весь час під артилерійськими, танковими обстрілами та авіаударами. Костянтин Тураш — стрілець-санітар, бойовий медик, адже під час військової підготовки в Києві пройшов відповідні курси. Їх навчали висококласні українські військові медики, а також приїжджали інструктори з країн НАТО. Воїн пригадує, як разом із побратимом Миколою нищили вагнерівців в окопах. Одного вдалось взяти в полон. Костянтин показує відео, як вони ведуть полоненого. Здоровий, але скиглить і плаче, бо боїться наших воїнів. До вагнерівців його взяли з тюрми. Костянтин каже, що вагнерівці – це лише людська подоба, а насправді це дика орда. Здали полоненого командуванню і повернулися на бойові позиції. Одного разу під час виконання бойового завдання багато побратимів отримали поранення. Костянтин та Микола надали їм медичну допомогу, допомогли евакуювати з поля бою. Після цього довелось тримати оборону вдвох, а ворог наступав з трьох
Одного разу вони прийшли на перезміну на нульову лінію, а там якраз закінчився кривавий бій. Поранених забрали, але одного воїна не помітили. Воїн пролежав в окопі близько десяти годин з перебитими ногами, сам собі зупинивши кров. Хлопці знайшли ноші і несли побратима близько двох кілометрів до місця евакуації. Неймовірних зусиль з боку воїнів коштує наше життя в теплому тилу. Пам’ятаймо про це, допомагаймо нашим Героям, будьмо гідними їхніх подвигів.
На часі · “На чолі нації мають бути особистості, наснажені українською ідеєю”. · с. 3сторінка оригіналу ↗ Володимир САБАДУХА, доктор філософських наук, доцент Олег МАЛЯРЧУК, доктор історичних наук, професор, м. Івано-Франківськ
Відповідь на це запитання потребує знань не лише про економічні, політичні, історичні, геополітичні причини і зміст російсько-української війни. Як не дивно, це вимагає знань про людську сутність. Російська, китайська, іранська, північно-корейська тоталітарна людина пішла війною на європейські цінності. Треба чесно визнати, що відкрито виступити проти тоталітарної людини ліберальна людина не наважується, а лише допомагає українським особистостям. Європейські цінності захищають українські особистості. Ці події мають давні причини і були передбачені у християнстві й позначені поняттями Страшний Суд, Апокаліпсис. Причиною Апокаліпсису, з точки зору християнства, є панування у світі Диявола, Сатани. Це християнське передбачення філософською мовою звучать так: світом керує посередня людина, хам, паразит. Людство живе за принципами посередньої людини: мати й володіти. У тоталітарної людини все було підготовлено до глобальної війни: наявність п’ятої колони в Україні, Європі, США, Близькому Сході, у той час ліберальна людина ніжилася в матеріальних благах і чекала поки тоталітаризм самозруйнується. Тоталітарна людина, за висновками американського психолога Е. Фромма, хвора на некрофілію – ненависть до всього живого. Вона не хоче гинути сама, а прагне забрати на той світ людство. Про це свідчать події російсько-української війни. Ліберальна людина не врахувала, що інтелект тоталітарної людини може дорівнювати її інтелекту. Але “переваги” тоталітарної людини полягають у тому, що для неї немає будь-яких моральних принципів. Російський поет М. Лєрмонтов самокритично назвав росію – “страна рабов, страна господ”. Російській тоталітарній людині мало експлуатувати своїх рабів, бо коефіцієнт корисної дії від рабів мінімальний. Імперська нація завжди живе за рахунок інших держав, а головне – за рахунок інтелектуального потенціалу інших держав. Так, М. Грушевський свого часу довів, що російська наука і культура на 80 відсотків розвивалася за рахунок українського інтелектуального й духовного потенціалу. Імперські нації, як правило, намагаються спиратися на манкуртів поневоленої нації. На жаль, треба визнати, що таких в українській державі достатньо. Нікуди вони не ділися після здобуття незалежності. Ми переконані у військовій перемозі, але вона має бути доповнена перемогою у сфері суспільної свідомості. У цьому контексті треба зрозуміти, що справжня перемога буде тоді, коли свідома частина української нації зрозуміє, що на чолі нації мають бути особистості, наснажені українською ідеєю, а не посередності-маніпулятори. Такі зміни за своєю сутністю є духовною революцією. Для такої еволюції філософи мають довести до свідомості суспільства, що об’єктивно існують ступені соціально-політичного, психологічного й духовного розвитку людини: залежна людина, посередня людина, особистість і геній. Посередня людина сформувала знеособлені правила гри: маніпуляції; своїм все, а чужим закон; вигода понад усе. Світською мовою – панування посередньої людини є пануванням хама. На жаль, треба визнати, що за роки незалежності Україною переважно керує посередня людина, спонуканням якої є економічна, політична вигода. Цей тип людини привів Україну до війни й продовжує перебувати при владі, проте як особистості боронять державу на фронті. Сутність посередньої людини не міняється навіть в умовах війни. Українці мають зрозуміти, що посередній людині не можна довіряти владу після перемоги, бо її сутність полягає в тому, що у будь-якій ситуації вона шукає вигоду для себе за рахунок інших і держави у цілому. Для посередньої людини не має нічого святого. Вона маніпулює навіть національними інтересами та національною безпекою. Відсутність поняття “національний інтерес” в українській Конституції створює додаткові умови для таких маніпуляцій. Отже, специфіка посередньої людини полягає в тому, що вона здатна пристосовуватися до будь-яких умов. Переконані, що поширення ідеї ступенів духовного розвитку людини здатне принципово змінити моральну атмосферу у суспільстві. На основі цієї ідеї можна сформулювати закон найменування: “Хто є хто?” і “Що єщо?”, який дозволить все називати своїми іменами, а тому сприятиме подоланню корупції й політичної зокрема. Для активної частини суспільства теорія ступенів духовного розвитку людини має стати основою громадсько-політичного життя. Чесно признаємося, що ця теорія поки що неадекватно сприймається як громадськістю, так і гуманітаріями, а саме вони помилково її вважають шкідливою і навіть антигуманною. Це не відповідає її сутності. Теорія ступенів духовного розвитку людини доводить об’єктивну сутність людини, проте вона в контексті людських відносин та соціально-політичного життя вимагає до будького ставитися як до особистості. Українська нація мусить усвідомити фундаментальний історичний закон, відкритий британським істориком А. Тойнбі: суспільство деградує, якщо влада належить посередній людині, яку вчений назвав “внутрішнім пролетаріатом”. Цей закон поділяв ідеолог українського націоналізму Я. Стецько: “За деградацією еліти як тінь слідує деградація нації”. Російсько-українська війна змушує нас усвідомити цей історичний закон. Подивімося на нашу так звану еліту. Вони служили Ющенку, Януковичу, Порошенку, а коли змінювалася політична ситуація, то відразу змінювали свої погляди. Сьогодні моральна деградація посередньої людини дійшла межі. Ідейна перемога потребує ідеології, в основу якої має бути покладена ідея особистості. Ідеологія персоналізму має встановити нові правила гри. Нація має знати все про публічних осіб, про їхній моральний, професійний, інтелектуальний потенціал, матеріальні статки, зв’язки з спецслужбами іноземних держав. Має бути відповідний закон, який би дозволяв тестувати професійний, інтелектуальний, моральний потенціал кандидатів на державні посади та депутатські крісла. Нація має право захищати себе від ницої людини. Під впливом війни маємо усвідомити: посередній людині (хаму) не можна довіряти владу. Переконані, що українські особистості зможуть здійснити духовну революцію у свідомості громадян. Трансформація свідомості – це зміна цінностей і світоглядних засад суспільного буття. Пріоритет матеріального (“жолудові ідеї”, І. Франко) має бути замінений на пріоритет духовного, моралі. Це означатиме, що в суспільстві будуть сформульовані засади, які стоятимуть на заваді корупції, і політичної зокрема. Пріоритет духовного – це пріоритет особистості в усіх сферах життя суспільства. Лише за цих умов ми не лише здобудемо перемогу, але закладемо основи вступу у ЄС, НАТО й започаткуємо новий – особистісний – спосіб життя. Від такої переорієнтації виграє все суспільство. Перемога українців започаткує нові засади життя в європейській спільноті. Це означатиме початок краху тоталітарної людини і трансформацію ліберальної людини в особистість. У противному разі це означатиме деградацію як України, так і світу. Така ціна знань про людську сутність.
На часі · “На чолі нації мають бути особистості, наснажені українською ідеєю”. · с. 3сторінка оригіналу ↗ “Не ми на Росію напали, а Росія напала на нас”, – цими словами почав зустріч з діячами громадської організації “Чорнобиль-Допомога”, подвижниками суспільства Святійший Патріарх Київський і Всієї Руси-України Філарет. Зустріч відбулася в резиденції Патріарха на другий день після тезоіменитства Патріарха, і присутні тепло привітали Його Святість із цим днем. Все своє життя Патріарх Філарет присвятив служінню Богу й Україні. У нашому розумінні, зважаючи на великі здобутки і досягнення, саме Патріарх Філарет є тим стовпом сучасної історії України, який спромігся збудувати український ковчег нашого духовного порятунку і надії. Саме він став провідником чистоти помислів і дій в служінні своєму народу. Велике щастя випало нам, сучасникам і свідкам його великих справ. Мудрість і непохитність – ось що безперечно визначає постать Святійшого Філарета. Мета удостоєних особистої аудієнції делегатів – засвідчити повагу і висловити вдячність за великі справи на благо України Патріарху Всієї Руси-України, а збоку Святійшого Філарета – особисто дати настанови, побажання і візію щодо сьогодення країни і майбутнього українського суспільства. Присутні – непересічні люди: Любов Іванова – все життя присвятила допомозі нужденним у відповідному міністерстві, Володимир Семистяга – видатний історик, член Центрального правління ВУТ “Просвіта”, Василь Лабунін – письменник і дослідник українського православ’я, Антін Бобир – журналіст, головний редактор газети “Україна Козацька”, Марія Матвієнко – відповідальна працівниця Національної Академії наук, Олександр Рябокрис – знаний режисер документаліст, Віктор Тупілко – голова товариства “Чорнобиль-Допомога”. Кожен із присутніх хотів послухати мудре слово і мав що сказати і про що спитати у Патріарха. Делікатно допомагав в цьому Архієпископ Андрій – людина великої ерудиції і унікальних здібностей комунікабельності і організаційності. Особливістю цього тривалого, теплого спілкування з Патріархом були конкретність в обговоренні нагальних питань. Були отримані підтримка і схвалення ініціативи від Патріарха про Віче-реквієм і подальше оформлення галереї вишитих в українському стилі Святих Української Православної Церкви, орнаментів “Пам’ять на життя” і “Смолоскипи України”. Наприкінці зустрічі Святійший Патріарх Філарет благословив кожного з присутніх окремо і передав свої подарунки як заохочення для добрих церковних і суспільних справ. Кожен отримав не тільки пам’ятну теплу зустріч, а й частку духовної сили стоїка і генія, великого сина українського народу, відданого Церкві й людям – Великого Патріарха.
Степан КОПАНКА, журналіст
Імена переможців стали відомі під час урочистої церемонії в Києві 17 грудня – вдень народження мовознавця, історика української літератури та есеїста. Лавреатом Премії імені Юрія Шевельова–2023 став письменник Олек$ сандр Михед. Відзнаку письменник та культуролог отримав за книжку “Позивний для Йова. Хроніки вторгнення”. “Щодня боротьба ведеться за існування України – стоншується межа між епохами. Віру в силу літератури повертає відчуття зв’язку з поколіннями українських письменників та письменниць, які вже зустрічалися з тим самим ворогом і проходили крізь те саме пекло. Моя література завдячує їм”, – зазначив він. У межах Премії було вручено також дві спеціальні відзнаки Капітули: перша спеціальна відзнака була присуджена посмертно Андрію Гудимі за книжку “69 спецій для Серця”. У виданні зібрані кулінарні секрети й таємниці досвіду Андрія Гудими, який прагнув ділитися зі світом знаннями і любов’ю до всього. Автор не встиг побачити власну книгу, віддавши за свою країну життя. Нагороду отримувала донька Андрія Гудими Юлія Гудима. Володарем ще однієї спеціальної відзнаки Капітули за віртуозне продовження традиції українських неокласиків в есеїстиці стане Андрій Содомора за книжку “Під чужою тінню” видавництва “Літопис”. Роман укладений з колоритних епізодів життя і літературної праці автора, досвідченого перекладача і письменника. Також під час церемонії вже вчетверте вручено спеціальну відзнаку Радіо Культура. Ім’я її володаря оголосила продюсерка Радіо Культура, журналістка, перекладачка та письменниця Ірина Славінська. Відзнаку отримав письменник, живописець, військовий Андрій Гуменюк. “Африка” – його друга книжка. Це збірка біографічних новел-нотаток, відверта розмова про війну, яку автор доповнив своїми ж ілюстраціями та світлинами з фронту.
Власн. інф.
Навколо Патріарха зліва направо: О. Рябокрис, А. Бобир, В. Семистяга, М. Матвієнко, Л. Іванова, В. Лабунін, В. Тупілко, Архієпископ Андрій
Пошта “СП” · “Імперська росія доводила людей до самоспалення навіть тоді, коли бойових дій в Україні не було”. · с. 4сторінка оригіналу ↗ Сергій ЛАЩЕНКО
Під ракетними обстрілами одесити твердо налаштувалися на зміни. В тому числі і на прибирання зовнішніх ознак імперського періоду. Йдеться про перейменування вулиць та знесення одіозних пам’ятників. Є пасіонарне, активне ядро, яке руками й ногами “за”. Якась частина одеситів проти. Ідеологічні бої попереду? Чи можливий інший шлях – мирний і компромісний, без надмірної категоричності і “ламання” через коліно? Спробуємо спокійно розібратися. Знайомий одесит переїхав з Одеси до Львова на постійне проживання 23 лютого 2022 року. За день до війни. Чи знав він про можливий початок бойових дій? Ні. Але не мав жодного сумніву втому, що найближчими роками двоє його маленьких синів не матимуть в Одесі україномовного оточення. Про переїзд не шкодує, бо тепер діти мають багато приятелів, і давно перестали бути “білими воронами”. Ще дві патріотичні родини переїхали в Галичину із Запоріжжя, також через мову. І також задоволені. А ми? Нас влаштовує, що українська мова домінує переважно на заході України? Як зробити, щоб і в Одесі, і Запоріжжі, і Харкові мова почала відроджуватися масштабно й невідворотно? Стосовно кінцевої мети більшість населення України є однодумцями з Іриною Фаріон. Стосовно тактики є чималі розходження.
Пошук оптимального шляху Певні підстави для оптимізму є. У соцмережах помітно зросла кількість людей, які демонструють ненависть до путінської росії і вже рік-півтора, як перейшли на українську мову. Хоча й пишуть з помилками. Мова тепер точно вистоїть! Але наскільки ефективними є силові методи? Подивіться, як вирує Фейсбук з осудом силових дій представників ТЦК. А їх тепер важко звинуватити утому, що вони нерішучі. Попри те, що йдеться про лінію фронту, про долю держави, про захист мільйонів українських життів, більшість людей таку “рішучість” засуджують. Думаєте, з мовою буде інакше? Знайдеться чимало прихильників тези “не на часі”, окрім того, організовані путінською агентурою антиукраїнські сили можуть натворити багато чорних справ. Натомість тепер багато людей пропонують інші підходи. Ось що пише молодий мешканець з Кривого Рогу, звертаючись до Ірини Фаріон: “У Львові десятки тисяч переселенців з кепською українською. Роботи непочатий край! То піди хоч в одне переселенське “гетто” в Запоріжжі, Дніпрі чи в Слов’янську. Поговори з людьми, просто сядь та поговори з тією дитиною, яка українську чула лише з “ящика”. Потримай її за руку, відчуй глибину тієї прірви, з якої вилізли десятки тисяч наших співгромадян. Поплач із ними... Ти ж хочеш українізації? Хочеш? Чи хочеш помсти російськомовним? Тут треба визначитися, бо одночасно і те, й інше не вийде. Збери їх у будь-якому кафе – жінок з дітьми, які бавляться чужими подарованими іграшками. Візьми їм кави з пляцками чи морозива. Проведи лагідний майстер-клас з української мови під жарти й усмішки панянок та оточуючих. Це ж знімуть і “завірусять” на ТікТоку, як Ірина з академічної гарпії перетворюється на просту і ніжну українку, яка допомагає своїм співвітчизникам. Ні, не тільки краще говорити українською, але й жити! У такий момент можна вистрілити в зовсім іншому амплуа. Та обіграй якось смішно свій колишній зашквар з іменами дітей в садочку. Віруснись у соцмережах. Їздь по країні! Поїдь у той університет у Дніпрі, де викладачі проводять лекції російською, поговори з ними. Допоможи, покажи, навчи. Внеси хоч одну краплину впорядкованості в наш вічний хаос боротьби і розбрату”. Завершує Віктор з Кривого Рогу переконливим аргументом: “Без консенсусу розвалиться східний фронт, а після цього розвалиться наша держава”.
Про компроміс заради наступу Пригадую, як частина мешканців колишнього Дніпропетровська протестувала проти запропонованої назви “Січеслав”, а радила залишити стару назву. Щоправда, з обов’язковим поясненням, що місто назване на честь апостола Петра, а не більшовика Петровського. Добре, що більшість мешканців міста-мільйонника зійшлася на назві Дніпро, бо до цієї назви місцеві звикли – “Дніпропетровськ” був лише для офіціозу. На тому й помирилися, забувши про варіант із Січеславом. Подібне відбувається і з Павлоградом. Пропонують назву лишити, але зазначити, що це зроблено не на честь російського імператора Павла, а цілком апостола Павла. Не знаю, чи це остаточне рішення, але подібний підхід можна застосувати і до нинішньої Одеси. Тільки так, щоб користь була. З народом треба радитися, тим паче, що варіанти для обговорення є різні. Скажімо, вулицю Олександра Пушкіна можна перейменувати на вулицю білоруського художника Алєся Пушкіна. Імперця прибрати, а патріота Білорусі і друга України залишити. Тобто, назва залишиться, одеситам не доведеться перелаштовуватися. Пушкін був і Пушкін буде. Для нас важливо те, що Алєся можна назвати білоруським Стусом. Їхній художник своєю незламністю дуже нагадує нашого поета. І долі подібні: білоруський Пушкін загинув в других. Спорудив М. Номис” (СПб, 1864), яка містить понад 14,5 тис. приказок і загадок. У ній опубліковані також записи Степана Руданського, Василя Білозерського, Пантелеймона Куліша, В. Лазаревського, Марка Вовчка та інших. Ідеологи КПСС віднесли Номиса до так званих “буржуазних діячів”. Відтак, значна частина його творів у СРСР не перевидавалась. Лише в 1985 році з ініціативи та на кошти ще одного видатного полтавця, племінника Симона Петлюри і патріарха УАПЦ Мстислава (Степана Скрипника), деякі книги були перевидані в діаспорі, а після відновлення незалежності, на початку 90-х – у журналі “Київ” та видавництві “Либідь”. Свої праці Матвій Симонов підпису-тюрмі за невияснених обставин 11 липня 2023 року. Скажете, імперськи налаштованим одеситам такий варіант все одно не підійде? Припускаю. Білоруські “нацики” також не є їхніми кумирами. Але я не певен, що таких буде більшість. Та й взагалі, йдеться про сам підхід до справи. Не нав’язувати силою, а обговорювати. Не вийде по-нашому тепер, то вийде пізніше. Адже перемогою є не стільки насильне “втискування” в місцеву топоніміку пам’ятника чи вулиці, як зміна світогляду одеситів. Допускаю, що дехто, зціпивши зуби, погодиться на компроміс, щоб наполягти на своєму десь в іншому місці. Може й так. Зате збережемо мир, час працюватиме на нас, діти нинішніх “компромісних” цілком можуть стати зразковими українськими патріотами через 10-15 років. Важливо формувати цілісну картину світу. Білоруси були і, сподіваюся, залишаться єдиним нашим спокійним, прогнозованим сусідом. Дуже близьким за історією і культурою. А білоруськомовна інтелігенція як була, такі залишиться надзвичайно прихильною до нас. І те, що вони окуповані Росією, не означає, що на них треба ставити хрест. Значна частина Запоріжжя, Херсонщини, Донбасу, майже вся Луганщина і весь Крим також окуповані. Але ж ми не вважаємо їх чужими? Віримо у визволення і реінтеграцію територій. Попри те, що в одній лише Горлівці 20 тисяч чоловіків загинули, воюючи проти України. В інших містах подібна картина. Буде непросто. То навіщо робити ворога ще й з Білорусі? Ви бачите, як тепер поводяться поляки, словаки, угорці? А вони ж не окуповані росією! Тож ми постійно повинні працювати над тим, щоб тріщина з Білоруссю не поглиблювалася. Пам’ятники білоруським воїнам, які загинули, захищаючи Україну вав “М. Номис” – цей псевдонім утворений від частини (без -ов) справжнього прізвища, прочитаного у зворотному порядку і абревіатури імені письменника і фольклориста. Якщо слово Симон прочитати навпаки, отримаємо Номис. Також на знаку увічнили: українську письменницю Надію Кибальчич (літературний псевдонім Наталка Полтавка); засновницю першої в Лубнах української приватної жіночої гімназії, освітню діячку (доньку Катерини Скаржинської) Ольгу Климову; українського архівіста, завідуючого Лубенським архівом Матвія Астряба та професора агрономії Харківського університету, одного із перших організаторів сільськогосподарської дослідницької в складі полку Кастуся Каліновського, також потрібні.
*** Не слід забувати і про національних діячів тих народів росії, які ще не втратили свою ідентичність. Науковець з Удмуртії Альберт Разін у 2019 році здійснив самоспалення в Іжевську, протестуючи проти знищення удмуртської мови. У нас про нього всі знають? Боюся, що ні. А от в Каунасі, де я побував пару років тому, про нього чули всі литовці середнього і старшого покоління, з якими я розмовляв на місці самоспалення їхнього національного героя Ромаса Каланти. Киянин Володимир Олівець, координатор і один з творців “Білоруського розмовного клубу”, який тепер воює на сході України, зі мною цілком згоден. Як щодо відносин з білорусами, так із народами росії. Він пише: “Так, саме зараз треба просувати в інформаційний простір тему знищення ідентичностей народів росії. У багатьох містах України є вулиці Джохара Дудаєва, і це нормально сприймається як чеченцями, так і українцями”. Таким чином вулиця Альберта Разіна (замість Степана Разіна) в Одесі сприяла б інтеграції міста-мільйонника в українське національне життя. Тим паче, що саме з Одеси пішов гуляти просторами колишнього союзу імперський наратив: “Українські нацисти в Одесі людей живцем спалювали!”. Нехай молоді одесити знають правду: імперська росія доводила людей до самоспалення навіть тоді, коли бойових дій в Україні не було. Отже, навіть при зниженні рівня радикалізму (росія його нерідко використовує собі на користь) виграш може бути за рахунок суттєвого розширення інформаційного базису та збільшення кількості добрих справ у всеукраїнському масштабі.
справи в Україні Анастасія Зайкевича. Присутні вшанували видатних лубенців хвилиною мовчання й запалили свічку пам’яті землякам, що спостерігають за нами з висоти Вічності. “Порадіють на небі їх душі, що згадали про них у найріднішій серцю малій батьківщині. Яскраві, непересічні земляки, які зробили великий внесок у скриню культурної, наукової, просвітницької та літературної спадщини України, сьогодні пошановані. Нехай ця пам’ятна споруда нагадує про покликання бути в єдності на шляху боротьби за українську ідентичність, соборність, незалежність!” – підсумувала ведуча заходу.
Полтавський офіс УІНП
Пошта “СП” · “Імперська росія доводила людей до самоспалення навіть тоді, коли бойових дій в Україні не було”. · с. 4сторінка оригіналу ↗ Цьогоріч з ініціативи Українського інституту національної пам’яті та відповідно до Постанови Верховної Ради України на державному рівні відзначається пам’ятна дата – 200 років з дня народження Матвія Номиса. З цієї нагоди в Лубенському дитячому парку ім. О. Донченка відкрили пам’ятний знак відомим землякам-лубенцям. На знаку викарбувані імена діячів, чиї імена на скрижалях історії і які своїм життям утверджували українську культуру та науку.
У церемонії відкриття взяли участь громадські діячі, журналісти, співробітники Лубенського краєзнавчого музею ім. Гната Стеллецького та працівники бібліотек, державні службовці, учнівська молодь, а також члени комісії з реалізації державної політики відновлення та збереження національної пам’яті Українського народу на території Лубенської територіальної громади: секретар міської ради Маргарита Комарова та начальник управління освіти виконкому Лубенської міської ради Мирослав Костенко. Знак споруджено за ініціативи згаданої комісії та згідно з рішенням виконкому Лубенської міськради. На ньому викарбували ім’я етнографа, письменника і педагога, громадського діяча і благодійника, першого директора Лубенської чоловічої гімназії Матвія Симонова (Номиса). “Ім’я земляка з гордістю носить Перша гімназія імені Матвія Номиса – колишня Лубенська чоловіча гімназія. Серед зросійщених освітніх закладів України Лубенська чоловіча гімназія, яку очолював Матвій Номис, стала місцем, де з перших років і назавжди оселився український дух та українське слово, дало українському національному руху цілу плеяду видатних діячів”, – зазначалося на урочистостях. Ведучі церемонії відкриття та інші промовці розповіли про Матвія Номиса. Він збирав цінні матеріали про народний побут, звичаї та обряди, записав чимало зразків усної народної творчості. Укладач і видавець одного з найповніших і найавторитетніших зібрань українського усного фольклору малих жанрів (прислів’я, приказки, загадки, стійкі мовні порівняння тощо). Найвизначніша праця Номиса – “Українські приказки, прислів’я і таке інше. Збірники О. Марковича і
Від першої особи · “В 102ту статтю Конституції України треба поверну2 ти правовий варіант, який пропонували ми і який “зарубали” комуністи й симпатики москви”. · с. 5сторінка оригіналу ↗ Михайло КОСІВ
Вони собі все це присвоїли, замість того, аби утверджувати свою власну історію на основі подій, які творилися на території межиріччя Оки-Волги і до Уралу. А тому в період самодержавної імперії видали понад 130 царських указів, циркулярів, інструкцій, міністерських розпоряджень, які зводилися до одного: “Нікакого украінского язика нє било, нєт і бить нє можєт, єсть только малоросійскоє нарєчіє”. А відтак – немає ніякого українського народу й такої країни, як Україна, це “южнорусская губернія”, щонайбільше – “малоро- cія”, органічна і невід’ємна частина “єдіного і нєдєлімого вєлікорусского государства”. За часів московсько-большевицької імперії робили те саме, але хитріше: придумали “демократичну” програму злиття націй і мов ув одну суспільно-політичну єдність – “совєцький” народ. Усі розуміли, що процес “злиття” на практиці означає ”відмову” від усього свого, національного, всі мали стати москалями, з однією їхньою мовою, в одній державі. При сучасному рашистському “устройстві” москва повертається до самодержавних тверджень: територія України – це “ісконно русская зємля” (адже тут колись існувала Київська Русь, а за їхніми ординськими уявленнями – це Росія (найменування вони вкрали у нас 1721 року), ніякого українського народу не було й немає, його придумали в австрійському військовому штабі під час Першої світової війни як протистояння москві, отож немає ні української мови, ні історії, ні культури, а тоді – само собою – самостійної держави української не може бути. Москва нині пішла війною, аби відновити на цих землях “історичну справедливість”, сформувавши державне утворення – Новоросія. Два “мінірусскіє государства” – “ДНР” і “ЛНР” – їм все-таки вдалося зліпити. Загальновідомі історичні факти. Однак ми, українці, маємо безнастанно проголошувати, що ведемо боротьбу не тільки за звільнення територій, а й за саме право на життя. В основі сучасної московської гібридної війни проти нас (як і в попередні століття) поставлене завдання: знищити українську націю внаслідок знищення української мови. Для реалізації цього завдання в минулому московські нащадки “Золотої орди” на виселені в “сибір нєісходімую”, винищені репресіями в гулагах, виморені трьома голодоморами опустілі українські землі масово переселяли свою людність. Усі війни, які досі велися у світі, мусили мати (і мали) свій мотив. Путін же чітко, на найвищому їхньому державному рівні, визначив: росія простягається доти, доки існує російська мова… І війну в Україні вони ведуть на захист російської мови й “русскоязичного насєлєнія”. Під час апогею Голодоморугеноциду української нації, у травні 1933 р., Королівський консул Італії в УРСР Серджо Граденіго писав зі столичного Харкова до Риму донесення своєму зверхнику Муссоліні: “Теперішня катастрофа спричинить колонізацію України переважно російським населенням. Це змінить її етнічну ідентичність. Можливо, в недалекому майбутньому не доведеться більше говорити ні про Україну, ні про український народ, а, отже, не буде й української проблеми, тому що Україна фактично стане частиною Росії”. (“УП”, 01.11.2023). Це “катастрофічне” явище колонізації шляхом “винародовлення” (є такий місткий термін умові галичан) засвідчене іноземним дипломатом на основі особистих спостережень реальної дійсности. Так що поширене твердження, нібито Західний світ тоді не знав, що робиться в Україні, не відповідає дійсности. Знав, та не хотів “тягатися” з москвою. “Європа мовчала”, – писав з величезним болем геніальний Олександр Олесь. Зараз уже не зовсім мовчить, хоча також не хоче втягуватися у війну з Ордою. У дослідженні Ірини Магрицької “Врятована пам’ять. Голодомор 1932-1933 років на Луганщині ” (Луганськ, 2008 р.) містяться свідчення 296 осіб із 122 сіл 16 районів, що прилягають до кордону з РФ. Страшні, моторошні картини! Туди, на їхній бік, усього за кількасот метрів чи кілька кілометрів, виснажені голодом українці несли все, що можна було винести з хати, аби обміняти на щось їстівне. Але їх ловили червонопогонники і все відбирали. А вдома від голоду пухли і вмирали діти… Розпач! Гнів! Ненависть! Бажання помститися злочинцям... Такі відчуття мали б залишитися в історичній пам’яті українців. За ініціятивою групи народних депутатів у Верховній Раді VI скликання (на чолі з Левком Лук’яненком) наприкінці 2009 р. було організовано відкриття кримінальної справи за статтею 422 ККУ: “Організація і здійснення геноциду українського народу”. Судове подання здійснило Головне слідче управління СБУ. Виконавець позивача – генерал-майор юстиції В. В. Вовк. Подякуймо сьогодні генералові за сміливість і сумлінно зроблену працю, яка завершилася епохальним рішенням. Для судового розгляду було зібрано 230 томів найрізноманітніших державних документів і понад 2000 свідчень жертв, які чудом вижили. Апеляційний суд міста Києва 13 січня 2010 р. ухвалив Постанову (не вирок, тому що усіх обвинувачених у злочині Голодомору-геноциду вже не було серед живих). У судовому документі сказано: “Після повалення Української Народної Республіки в листопаді 1920 року більшовицький режим почав на її території активні дії щодо недопущення відновлення незалежної української держави шляхом жорстокої репресивної політики, спрямованої на встановлення комуністичного ладу і придушення будь-яких партій і рухів, які відстоювали ідею української самостійності. З цією метою Сталін Й. В., разом з вищенаведеними особами (а це, уточнимо: Молотов (Скрябін) В. М., Каганович Л. М., Постишев П. П., Косіор С. В., Чубар В. Я., Хатаєвич М. М.) розпочали насильницьку колективізацію сільського господарства та депортацію українських селянських родин, незаконну конфіскацію їхнього майна, репресії і фізичне знищення українців”. Видатний англійський письменник Роберт Конквест, який глибоко перейнявся долею української нації, пише у своїй книзі “Жнива скорботи”: “Українських селян виморювали не тому, що вони були селянами, а тому, що вони були українцями-селянами”. Саме так, у побуті українського села зберігалося все те, що становить національну ідентичність: українська мова і створена на її основі культура – різдвяні колядки, вертеп, новорічні щедрівки, великодні гагілки, колискові приспіви й примовляння, найрізноманітніші обрядові пісні, історичні балади… Кажучи словами Шевченка: “Співають ідучи дівчата, А матері вечерять ждуть...” Це все потрібно було знищити, щоб зліквідувати українську національну Духовність, а вслід за нею – й українську націю. Все, що робить москва супроти України, має ознаки геноциду. Для підтвердження – ще один уривок з Постанови Апеляційного суду: “Про спрямованість геноциду саме проти української національної групи свідчить і такий факт: відповідно до рішення Політбюро ЦК ВКПб і РНК СРСР на місце виморених голодом українців в Одеську, Дніпропетровську, Донецьку, Луганську, Харківську області України була організовано переселена людність із Росії та Білорусії, тобто здійснювалась заміна етнічного складу сільського населення в Україні”. Аналогічні процеси відбувалися і в неназваних ще п’ятьох південних, східних, північних областях України – Херсонській, Миколаївській, Сумській, Запорізькій, Чернігівській. Просто тоді не встигли повністю упорядкувати і підготувати до судового розгляду відповідні документи. Змістами було “легше”. Там ще з часів “сучої дочки” Катерини ІІ відбувалося тотальне знищення й переселення українців і заповнення спорожнілих міст московитами. Матеріали цієї судової справи, зокрема саму Постанову разом зі свідченнями іноземних дипломатів і журналістів, необхідно було б опублікувати сьогодні масовим накладом, переклавши й англійською мовою. Отже, наші співвітчизники, які належать до російської національної меншини, з’явилися на українській землі як представники московського окупанта з метою окупації. На них, на їхню російську мову, було поставлене завдання: “колонізація шляхом асиміляції”. Звісно, нині ми не маємо права докоряти за це нашим співвітчизникам. Вони ж утому не винні. Одначе знати історичну правду необхідно. Спотворення дійсности веде до нового й нового зла. Слухаю черговий маразм головного московського рашиста, який мовбито виправдовується, що змушений був піти війною проти України, “патаму што оні там совсєм абарзєлі”: не визнають, що росіяни на своїх “ісконно русскіх” землях – це “корєнной народ”. Але минулого року він у виступі перед своєю Думою мусив зізнатися, що ідея створити в Україні державне формування у вигляді “нової росії” провалилася. Виходить, що нащадки “організовано переселеної людности з Росії” (у 1933 році) тепер уже не хочуть бути під москвою. Який висновок з цього маємо винести ми всі, представники “Українського народу – громадяни України всіх національностей”? Якщо ми, згідно із зацитованим твердженням преамбули Конституції, один народ, то єдиною найосновнішою, найвизначальнішою ознакою національної єдности українського народу є українська мова. Без неї не може бути суспільної єдности, без неї не може існувати Українська Держава. Маємо це усвідомити. Всі, якщо хочемо жити в цивілізованій, успішній державі, де існує і матеріальний, і духовний добробут для всіх. Освіта – вся, без жодних винятків – українською мовою. УПЦ, що є фактично РПЦ в Україні, має бути знята з реєстрації (з усіма відповідними наслідками) згідно з минулорічною постановою Верховної Ради. А відтак і все інше – в галузі культури, у видавничій сфері, в телеі радіомовленні, аудіоі відеорекламі, словом – усе суспільне життя в Україні має вестися відповідно до ухваленого на початку 2019 р. Закону “Про забезпечення функціонування української мови як державної”. Для захисту прав і свобод людей різних національностей у нас існує широка законодавча база, починаючи із “Декларації про державний суверенітет України”. Згодом було прийнято “Декларацію прав національностей України”, закони “Про національні меншини в Україні”, “Про громадянство України”. Звісно, найосновнішим законодавчим актом з цього питання (як і всього суспільного життя Держави) є Конституція України. Зокрема, постійно посилаються на 10-ту статтю. Її положення розроблялися, узгоджувалися, дискутувалися, остаточно схвалювалися у “Комітеті з питань культури і духовності”, яким тоді мені судилося керувати. Хочу згадати гострі дебати, що велися при формуванні другої частини статті. Ми пропонували такий текст: “В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист мов національних меншин”. Опоненти наполягали, що російську треба назвати і виділити окремо. В їхньому формулюванні: “…російської і мов національних меншин”. Таким чином: між термінами “використання і захист” сполучник “і” забираємо і ставимо кому, а після них додаємо: “російської і…” Уявляєте, якого значення набуває у цьому контексті сполучник “і”? Це означає, що російська мова виділяється, вона існує окремо, не належить до мов національних меншин. Це вже після неї, окремішньої, йдуть “і мови національних меншин…” Ми все-таки відстояли “кому” і ввели слово “інших”. Коли часом говоримо, що під час прийняття Конституції боротьба йшла не тільки за окрему правову норму, речення, слово, а навіть за розділовий знак – то це так, ось вам конкретний приклад. Згадую про це ще й тому, що тепер, коли ми проводимо декомунізацію і дерусифікацію, в 10- ту статтю Конституції України треба повернути той правовий варіант, який пропонували ми і який “зарубали” комуністи й симпатики москви. Саме зараз, у час війни, скерованої москвою на наше повне національне знищення, настав історичний момент: Україна має стати українською Україною. Якщо хочемо вижити.
14.12.2023 р.
Найвичерпнішу відповідь на це запитання розробили й утвердили в москві. Без історії Київської Русі, мови, створеної на її основі культури, надто – Свято-Володимирового хрещення 988 року – московії просто не існує.
Від редакції. 28 грудня Михайло Косів, відомий політик і державний діяч, народний депутат України кількох скликань, письменник, журналіст, релігієзнавець, відзначає свій 89-й день народження. Зичимо нашому колезі-просвітянину, правдивому патріотові України міцного здоров’я, натхнення й довголіття.
“Просвіта” сьогодні · “Лише об’єднаними зусиллями, невтомною працею при дієвій підтримці місцевої влади можна домогтися успіхів”. · с. 6сторінка оригіналу ↗ Василь ГЛАГОЛЮК, голова Коломийського міськрайонного товариства “Просвіта” ім. Т. Шевченка, член НСКУ та НСЖУ
У ХІХ ст. почалася її слава як літературно-видавничого й газетярського міста. Саме тут у 1864 р. започатковано світське українське книгодрукування, а з 1865 р. – газетярство. Сьогодні складно уявити, що в 1864–1939 рр. тут діяло 33 українські друкарні, котрі стали базою для українського книгодрукування (понад 3 тис. найменувань книг і брошур) та газетярства (понад 140 українських видань). У певні періоди історії рівень розвитку видавничої справи в Коломиї перебував на другому місці після Львова. Проголошення Незалежности України дало потужний поштовх відродженню літературно-видавничої справи в місті, утвердженню феномена коломийського краєзнавства та розвитку журналістики. Коломия пишається тим, що має двох лавреатів Національної премії імені Тараса Шевченка (світлої пам’яті Тараса Мельничука й Михайла Андрусяка). На початку 1940-х рр. у Коломийській гімназії навчалися Роман Іваничук, Дмитро Павличко, які згодом стануть лавреатами Державної премії імені Тараса Шевченка, Героями України, видатними державними діячами. У Коломиї видають Енциклопедію Коломийщини та книжкову серію “Коломийська бібліотека”. Нещодавно в середовищі творчих людей краю, які входять до Національних спілок письменників, краєзнавців, журналістів України, виникла ідея видати книжку-альбом із серії “Коломия в новітній історії України”. За реалізацію проєкту взявся Валерій Ковтун, директор Коломийського педагогічного фахового коледжу Івано-Франківської обласної ради, почесний краєзнавець України, член НСЖУ – людина зі значним досвідом у видавничій діяльності, засновник серії “Українське мистецтво у старій листівці” (видано 8 альбомів), серії “Коломийська бібліотека” (видано 40 книг). За його ініціативи в місті створено музей Коломийської книги (засновники – Коломийський педагогічний фаховий коледж та Коломийське міськрайонне товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка). Книгозбірня музею налічує понад дві тисячі книг, виданих від 1864 р. в Коломиї та за кордоном. Музей унікальний тим, що тут зібрані всі книги про Коломию, коломийських авторів і не тільки, у творах яких є згадки про наше місто. У вересні 2023 року музей відзначив 5-річчя діяльности. Книга “Коломия в новітній історії України: письменники, краєзнавці, журналісти нашого міста” є вже другою в цій серії (першою була “Коломия в новітній історії України: науковці освітньої галузі”, видана у 2021 р.). Знаково, що презентація другої книги відбулася 22 листопада 2023 року – другого дня після відзначення 10-річчя Революції Гідності, в залі Коломийського педагогічного коледжу, куди запросили всіх, про кого є згадки в книзі, представників громадськості, молодь, доброчинців видання. У книзі представлено 46 коломиян, членів Національних спілок письменників, краєзнавців, журналістів України, які, працюючи в місті, досягли вагомих результатів у галузі письменництва, краєзнавства, журналістики та мають власні книжкові видання. Книга рекомендована до друку правлінням Коломийської “Просвіти”, Івано-Фран-
Коломия знана не лише як одне з найдавніших міст Галицько-Волинського князівства (перша писемна згадка – 1241 рік), а й як місто з багатою історією, культурою, традиціями й талановитими людьми. Упродовж свого розвитку Коломия була й залишається осередком суспільного, культурного, духовного й освітнього життя Прикарпаття, своєрідною столицею етнографічного регіону Покуття.
ківськими обласними організаціями НСПУ, НСКУ та НСЖУ. Презентацію вів Валерій Ковтун. Першим виступив член НСПУ, НСКУ, НСЖУ Микола Васильчук, який охарактеризував літературний поступ у Коломиї з давніх часів до сьогодення, наголосивши, що всі письменники Коломиї вносять посильний вклад і в розвиток краєзнавства. Далі заслухано члена НСКУ, автора кількох книг, краєзнавця Богдана Волошинського, який мав доручення від почесного краєзнавця України Миколи Савчука (автора 90-та книг здебільшого краєзнавчого характеру, лавреата різних всеукраїнських премій, заслуженого артиста України) представити учасникам презентації його виступ “Забуяв цвітом наш коломийський краєзнавчий сад”. У книгу ввійшли відомості про 20 краєзнавців Коломиї. Серед них – почесні краєзнавці України Михайло Арсак, Іван Монолатій, Микола Савчук, Валерій Ковтун, світлої пам’яті Василь Нагірний (25 жовтня 2023 р. на фасаді будинку, де проживав В. Нагірний, відкрита меморіальна таблиця). Виголошено слова подяки на адресу членів редакційно-видавничого комітету багатотомної Енциклопедії Коломийщини. Великої пошанівки заслуговують краєзнавці, які відійшли у кращі світи (перелічено). Відзначено тісну співпрацю краєзнавців з музеями, бібліотеками міста, зокрема названо Мирославу Кочержук, Наталію Тарновецьку, Ярославу Ткачук, Михайла Арсака, Уляну Мандрусяк. Виступила також голова Коломийської організації НСЖУ, головна редакторка газети “Вільний голос” Валентина Близнюк. Вона окреслила діяльність місцевих журналістів, загострила увагу на проблемних питаннях, які потребують вирішення, насамперед щодо передплати друкованих
ЗМІ, незадовільної роботи “Укрпошти” щодо підняття цін на доставлення преси до адресата, скорочення кількости поштарів й відділень пошти. В. Близнюк звернулася до присутніх із закликом підтримати друковані ЗМІ, брати приклад із Коломийського педколеджу, який постійно передплачує газети. Видання містить біографічні довідки, індивідуальні й групові світлини причетних осіб, їхні творчі доробки. У своїх вітаннях на початку книги голова райдержадміністрації, начальник Коломийської районної військової адміністрації Любомир Глушков та Коломийський міський голова Богдан Станіславський дають належну оцінку праці журналістів, краєзнавців, письменників, які під час повномасштабної війни московії проти України продовжують утверджувати українську мову, культуру, народні традиції, зберігають національні цінності, роблять усе можливе для перемоги над ворогом. Богдан Станіславський, який матеріально допоміг у виданні книги, акцентував увагу на ролі та значенні книги в житті Коло$ мийської громади, активній учас$ ті всіх творчих людей у її діяль$ ности. Таке видання буде цінним подарунком для представниць$ ких делегацій, гостей міста. Він запевнив присутніх у тому, що міська рада всіляко заохочувати$ ме письменників, журналістів, краєзнавців до творчого розвою міста над Прутом. Голова Івано-Франківської обласної організації НСКУ, почесний краєзнавець України Михайло Косило наголосив, що коломийські краєзнавці вкотре показують приклад творчої праці краєзнавцям области й України в розвитку коломийського історичного краєзнавства. Він переказав щирі вітання від голови Національної спілки краєзнавців України, члена-кореспондента
НАН України Олександра Реєнта, який захоплений феноменом коломийського історичного краєзнавства. Від його імені вручено грамоти й подяки Юрію Плекану, Василю Футулуйчуку, Миколі Васильчуку, Ярославі Ткачук, Михайлові Арсаку, Богданові Волошинському. Високу оцінку розвитку книгодрукування в Коломиї, творчій праці поетів, письменників, краєзнавців та журналістів Коломиї дав голова обласної організації НСПУ, почесний краєзнавець України, літературний критик, письменник Євген Баран. Він окреслив коло завдань і викликів, які здатна вирішувати когорта письменників, краєзнавців і журналістів. На знак подяки він передав до Музею Коломийської книги подарункове видання творів Василя Стефаника в 3-х томах і книгу про лавреатів Стефаниківської премії, науковців Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника. Секретарка обласної організації НСЖУ, координаторка Івано-Франківського центру журналістської солідарности Вікторія Плахта подякувала поіменно всім, хто працював над підготовкою книги-альбому, відзначила журналістів Коломиї, які тісно співпрацюють з організаціями письменників, краєзнавців, які активно висвітлюють героїчні вчинки наших захисників, беруть участь у волонтерській діяльності, виданні листівок і книг національно-патріотичного спрямування. Член НСКУ та НСЖУ, кандидат історичних наук, доцент, голова Коломийського міськрайонного товариства “Просвіта” Василь Глаголюк наголосив на активній участі спілчан у культурно-просвітницькій діяльності, адже всі вони є членами найдавнішої й найповажнішої організації (“Просвіта” заснована у Львові у 1868 р., у Коломиї – 1877 р.,
діяльною була до 1939 р.). Він виголосив слова вдячности Всевишньому та ЗСУ, завдяки яким є можливість творити, видавати, презентувати цікаві видання, проводити в рідному місті, на своїй землі різноманітні заходи. Лише об’єднаними зусиллями, невтомною працею при дієвій підтримці органів місцевої влади й самоврядування можна домогтися успіхів у виконанні завдань, спрямованих на перемогу та зміцнення Української держави. Один з останніх прикладів, потвердження цьому, – спорудження й відкриття пам’ятника Василеві Стефанику у Коломиї (1 листопада 2023 р.). – загострив увагу кожного і всіх спілчан у книговидавничій сфері, організації передплати періодичних видань, залученні коштів доброчинців. Конкретні пропозиції щодо покращення книговидавничої справи, розвитку краєзнавства, телерадіожурналістики прозвучали у виступах почесного краєзнавця України, доктора політичних наук, академіка Івана Монолатія, директора Коломийського навчально-наукового інституту Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, кандидата історичних наук, члена НСКУ Юрія Плекана, члена НСЖУ, керівника Служби відновлення та розвитку інфраструктури в Івано-Франківській області Василя Буджака, культуролога, громадського активіста Тараса Косовича, підприємця Ярослава Гошія. Звучала схвальна оцінка на адресу Видавничо-поліграфічного товариства “Вік” та Коломийської друкарні імені Шухевича. Дійство відбувалося в музичному супроводі студентів Коломийського педколеджу й Сєвєродонецького фахового коледжу культури та мистецтв імені Сергія Прокоф’єва (тимчасово розміщеного на базі Коломийського педагогічного фахового коледжу).
Національна еліта · “Якби можна було почати життя спочатку, я б вибрав те саме: хірургію”. · с. 7сторінка оригіналу ↗ Ольга САМОЛЕВСЬКА, режисерка
У реанімації інституту імені М. М. Амосова ліворуч від мене лежить з інфарктом кореянка, яка в юності переїхала в Україну з росії і все життя працює на нашу оборонку. Вона дивиться в стелю й розповідає про своїх батьків та 34-річного сина – усіх їх забрав інфаркт... Праворуч за шторкою лежить український офіцер, балагур і любитель Окуджави. Ми з ним не бачимо один одного, але удвох співаємо пісні Булата Шалвовича. Різанула думка: як добре, що путінські асвабадітєлі не вбили його – тому й Окуджава в пораненому серці “нациста” вцілів... Коли заходить лікар, він дивиться не на хворого, а на монітор, до якого тягнуться дроти від хворого. “Як почуваєтеся?” – звертається лікар до мого монітору. “Краще, ніж вдома!”, – чесно відповідаю я. Лікар сміється: “Вперше чую, що вдома гірше, ніж в реанімації!” Але вдома я задихалася, спати могла тільки сидячи. А тут мені і кисень, і пігулки, і крапельниці подають, як пані. Ночі нема, а є тривожна темрява, з якої час від часу виринає безладний крик старої людини, яка прощається зі світом. І у цей надривний голос раптом вплітається виття сирени – безум хворої людини та хворого світу. Безпросвітність і безвихідь. Напруження зростає в чіткому гулі шахедів, яких так щедро – аж 75 штук – було запущено по Україні в ту листопадову ніч. Повітряні Сили та ППО збили тоді 74 БПЛА, 66 з них – над Києвом та Київщиною. Повне враження, що вибухи лунають над головою. Якийсь шестигодинний фільм жахів, вірніше радіофільм, бо вікно – за моєю спиною. А медперсонал з цікавістю спостерігає феєрверки. Нянечка, призвичаєна до війни, вправно працює шваброю і спокійно коментує: “Зараз наші хлопці їх постріляють, позбивають! Усьо буде харашо!” Сива жінка з ахматовським профілем вдень і вночі клопоче над важко хворим чоловіком у сусідньому відсіку реанімації. Коли мене вже виписували, я зустріла її в коридорі на підвіконні зі шматком хліба і ковбаси — в реанімації їй їсти не можна. Я би порівняла її з декабристками, але у них була прислуга... Вона раптом стала дуже дякувати за вірші, які я вечорами читала вголос. І ще вона з гордістю розповіла про свого сина, Надзвичайного і Повноважного Посла України в Німеччині. Ось мене перевозять у палату, де п’ятеро жінок з усієї України. Двоє з них – з Донбасу, Україна їх лікує та рятує їхні серця, а голови їхні – в СРСР, вони не хочуть ні мови, ні культури української, вони перенасичені російською пропагандою. У молоденької волинянки Олі важка операція на серці. А серце її – в Бахмуті, там, де її Руслан, який днює, відбиваючи ворога, а ночує серед вибухів та руїн, в які перетворено Бахмут. Моя вселюбляча подруга Люся Київська просить мене дізнатися, як звуть матерів Олі та Руслана, щоби зі Штутгарта молитися за всіх. Вона і за сина мого молиться, і за племінника – бо вони захищають Україну, а Люся просить Бога захистити їх. Спасибі їй! Із жахливого конвеєру смерті везуть у клініку М. М. Амосова поранених солдатів. Нещодавно одному з них витягли із серця магнітом уламок 7х6х5,5 мм... Коли вночі їде “швидка”, світло її синьої лампочки-мигалки разом із золотавими фарами тріпотять, як наш прапор, прориваючий пітьму. Швидка поспішає, бо в ній тремтить чиєсь серце. А за швидкою, наче кривавий слід, стелиться червоний колір стоп-сигналів. Зараз вестибюль клініки прикрашає погруддя М. М. Амосова, а колись на цьому місці була велика картина в рамі. Ні, це був не живопис, а текст: “Товарищи больные и родственники больных! Прошу вас не делать подарки сотрудникам института! Директор КНИИ ССХ Н. М. Амосов”. Клініка працює без Миколи Михайловича вже більше двадцяти років, але традиція жива, в палаті є анонімні анкети, в яких пацієнти мають написати, чи вимагають лікарі гроші. Але вже узаконений офіційний внесок за госпіталізацію, і КТ, і ліки вже дуже дорогі. Навколо мене – молоденькі лікарі ХХІ століття. А я хочу згадати М. М. Амосова не тільки тому, що цього року в нього ювілей – 110 років. Це унікальна людина ренесансної енергії. Лікар, вчений, біокібернетик, письменник, інженер, дослідник, філософ, громадський діяч … Якщо зібрати усіх пацієнтів, яких врятував М. Амосов, вийде чисельність населення невеликого міста. А якщо порахувати усіх, кого спасли учні створеного Амосовим інституту. Скільки їх? Населення невеликої країни? У 2008 році Микола Амосов був визнаний другим після Ярослава Мудрого великим українцем за результатами опитування громадської думки. У розвитку будь-якої справи, за яку брався Микола Михайлович, відбувався якісний стрибок. Це він першим у Радянському Союзі здійснив протезування мітрального клапану ще у 1963 році. Перший пелюстковий клапан серця М. Амосов зробив з нейлонової сорочки, купленої за свої добові в закордонному відрядженні. Тоді ще нейлонові сорочки в СРСР не випускали, а добові давали мізерні. У 1965 р. Микола Амосов виводить медичну науку на новий щабель – ним розроблений та успішно вшитий протез серцевого клапана з антитромботичним покриттям. Пізніше такі операції стали проводити у всьому світі. До середини 70-х команда лікарів під керівництвом М. Амосова робила півтори тисячі операцій на рік, а ще за кілька років їх кількість сягнула 5 тисяч. Це був найвищий показник у СРСР і один із найкращих у світі. Але Микола Михайлович все одно не міг змиритися з тим, що хворі вмирають. Він намагався знайти вирішення проблеми за межами медицини. У відділі біокібернетики, створеному М. Амосовим, почалися побудови алгоритмів діагностичної машини. Незабаром дослідження пішли ще далі. Його цікавила модель людського мозку, особистості, а потім і суспільства. Його робота про моделювання була настільною книгою для кількох поколінь дослідників. Амосівський колектив розробив нейрокомп’ютер, планував створити штучний інтелект та модель оптимального сувже немає серед нас). А з Полтавою Стешенко пов’язаний нерозривно. Він народився в центрі Полтави, в будинку Дворянського зібрання (там було дві прибудови), проживав на вулиці, що зараз носить ім’я Шолом-Алейхема, номер 28, навчався в 1-й гімназії (нині – школа № 3). Ми маємо освітянина такого рівня з Полтави, він і вбитий був тут, а ми його не шануємо, і навіть педагогічний університет не носить його ім’я”, – сказав Титаренко. Дослідники досі сперечаються про дату народження Стешенка. Пан Григорій розповів, що навіть в енциклопедії вона вказана неправильна: – На рівні держави хотіли відзначати його 150-річчя цього року. Але він народився в 1874 році. Оскільки метричні дані відсутні (вони згоріли), звідки така дата – не знаю, але в бібліотеці Івана Павловського (це сучасник Стешенка) він називає 1874 рік. Я знайшов біографію, яку правив сам Іван Матвійович – він своєю рукою там вказав дату 1894 рік. Лесі Українка в листі до дядька Драгоманова, і донька Стешенка Ірина вказує цю дату. Але мене ніхто не чує, я ж не академік. З боку держави трохи все затихло, тож наступного року будемо святкувати 150-річчя. До речі, записи метричні робились утрьох екземплярах. Один екземпляр має бути в С.-Петербурзі, тому ще не все втрачено. Як зазначив представник УІНП в Полтавській області Олег Пустовгар, дослідження Григорія спільства. Для 70-х це був прорив, але книжку Миколи Амосова з моделювання суспільства, що вийшла друком, незабаром вилучили з продажу, бо автор насмілився доводити невдалість побудованого в СРСР соціалізму, прийшовши до висновку, що капіталізм і демократія більш життєздатні, ніж соціалізм та тиранія. Ще в 1997 році Микола Михайлович записав у щоденнику: “Куди йти? Тільки на Захід, до дозрівання, до стандартів Північної Америки... У США збираються уми з усього світу. При тому, що вони ж, американці – ідеалісти: забороняють палити, вбивати тварин... Ще й обирають розумних президентів... На Росію не варто заглядатися. Майбутнє її туманне”. …Великий лікар вириває у смерті десятки тисяч людей. У диктатора, щоб залишитися великим і незабутнім, рахунок іде на сотні тисяч, а то й мільйони. Але це рахунок знищених людей. Експерименти диктаторів із насильницького вдосконалення світу продовжують приносити людству нещастя і смерть. Микола Михайлович відчував справжнє щастя, віддаючи: “Суспільство вимагає зречення егоїзму, тобто включення в поняття себе ще й інших людей. Так, минуло життя. Що в ньому було найголовніше? Мабуть, хірургія… Працював чесно. Грошей не брав. Якби можна було почати життя спочатку, я б вибрав те саме: хірургію. І на додаток – роздуми над вічними питаннями філософії: істина, розум, людина, суспільство, майбутнє людства. Моє щастя зі мною – воно в мисленні та пошуку істини. Щоправда, без надії знайти її, але це не головне: важливо шукати”.
Національна еліта · “Якби можна було почати життя спочатку, я б вибрав те саме: хірургію”. · с. 7сторінка оригіналу ↗ Як зауважила директорка Полтавської обласної універсальної наукової бібліотеки імені Котляревського Надія Влезько, захід присвятили знаковій даті новітньої історії – 32-й річниці всенародного голосування за незалежність України та постаті Стешенка. А Григорій Титаренко повідав, що цьогоріч збіглися три символічні дати, пов’язані з Іваном Стешенком. По-перше, минає 105 років, відколи більшовики підступно, вночі вбили його за українське слово та проведення 1918-го українізації у Великих Будищах (маєток у нього був у Чернечому Ярі, а це поруч), де викладання було російською. Також 10 років тому побачило світ видання, презентоване нині в Полтаві – єдине, яке маємо в Україні. “Його твори досі ніхто не видавав. Я спочатку планував збирати матеріали до його біографії. А потім почав працювати у Київських архівах, і побачив, у якому воно стані – буквально на клаптиках паперу, все розсипається, все зникає. І в мене з’явилася ідея видати його. Коли я вже мав на руках цю книгу, то вирішив зробити презентацію у Великих Будищах. Приїхали люди з університету Шевченка, зі Спілки письменників, журналісти, ще була презентація в Канаді, а в Полтаві книгу досі не презентували”, – розповів Григорій Титаренко. До речі, його зусиллями 15 років тому у Великих Будищах неподалік Диканьки встановили меморіальну дошку Іванові Стешенку. “Це дуже глибока робота скульптора Миколи Посполітака (його
За ініціативи краєзнавчої спільноти Полтавщини та Полтавського офісу Українського інституту національної пам’яті (УІНП) Полтавська обласна універсальна наукова бібліотека імені Котляревського влаштувала вечір пам’яті видатного українця, уродженця Полтави, поета й письменника, першого міністра освіти Української Народної Республіки (УНР) Івана Стешенка, підступно вбитого більшовиками 105 років тому. На вечорі презентували книгу “Іван Стешенко. Твори, переклади, вибране листування” – єдине видання його творів, матеріали до якого впорядкував краєзнавець Григорій Титаренко. Окрасою вечора став виступ народного артиста України, відомого кобзаря, лірника, воїна ЗСУ, лідера гурту “Хорея Козацька”, учасника фестивалю “Мазепа-фест” Тараса Компаніченка.
Титаренка демонструє розуміння Стешенком того, що важливості захисту УНР, ваги збройних сил, щоб можна було чинити опір російській агресії – чи то денікінській “білій” чи то ленінській “червоній”. Кобзар Компаніченко і “Хорея Козацька” стали лавреатами Шевченківської премії цього року. Нагороду присудили за аудіоальбом “Пісні Української революції”— спільний проект Українського інституту національної пам’яті, пана Тараса та очолюваного ним гурту. На вечір пам’яті Івана Стешенка Компаніченко завітав до Полтави на запрошення Григорія Титаренка. Він зізнався, що вони з Тарасом завдяки Стешенку й познайомилися: – Він співав пісню на слова Стешенка, і я до нього підійшов. До речі, Стешенко велику увагу приділяв музиці слова, тому його вірші легко лягають на музику. Його пісні звучали в революційному Києві на вулицях, навіть наші сучасники писали романси на його слова. Так Олексій Чухрай написав “Молитву”, вона звучала, коли була перша презентація. До пізнього вечора у затишній залі бібліотеки лунали козацькі думи, пісні українських авторів різних епох, серед яких і на слова Івана Стешенка, Володимира Самійленка та власні – у виконанні Тараса Компаніченка.
Полтавський офіс УІНП
Суспільство · “Дивуєшся: як ця держава після стількох нароблених помилок ще тримається?” · с. 8сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
шморг і сітку, якими кремлівська агентура обплутала і душила нашу державність. І хоча ця частина фільму має культорологічний аспект, автори не обійшли найголовнішого на сьогодні запитання: де наша зброя? Тут цілий блок про знищення військового потенціалу України, про упослідження статусу військового, про приниження ЗСУ, про розпилювання на очах найкращих у світі літаків. І коли на твоїх очах лайнеру обрізають крила, перетворюють на металобрухт нашу міць, серце стискається, а під фразу високопоставленого військового, мовляв, “бачите, яка ми мирна держава, тепер геть позбулися зброї”, серце летить у кадр, стаючи поруч з оголеною, беззбройною, безборонною Україною перед пащею російського звіра. Розпродавши за безцінь, обмінявши за копійки, нібито на дешевий газ, новісінькі ракетоносії, проросійська влада виставила їх проти нас, вказавши чіткі координати і подавши сигнал: Україна – без зброї! Тепер ракети над нашими головами. А перед тим десятиліттями, вже за відновленої незалежності, кожну клітину безборонного тіла України прошивала зброя масового знищення під личиною какаразніци. Вона “облачалася” в тезу про неприпустимість перекладу українською мовою Біблії. Вона застовблювала найкращі видноколи маківками москальських храмів, де промивали цикущо поєднує Бориса Грінченка з луганським краєм. Під час пленарного засідання особливе зацікавлення викликали доповіді доцентки ЛНУ імені Тараса Шевченка Маргарити Кравченко “Ідеї рідномовної освіти Бориса Грінченка в новій українській школі”, директорки навчально-наукового центру з підготовки іноземних громадян Полтавського державного медичного університету Лариси Богині “Твори про війну як один із засобів формування громадянської та соціальної компетентностей”, доцентки ЛНУ імені Тараса Шевченка Світлани Негодяєвої “Особливості поетики фольклорного тексту Луганщини (на матеріалі поезій зимового циклу)”, доцента ЛНУ імені Тараса Шевченка Анатолія Найруліна “Формули-віншування в епістолярію Михайла Старицького як вияв прагмалінгвального (конотативного) компонента”, учителя-методиста Опорного закладу “Засульський ліцей Лубенської міської ради Лубенського району Полтавської області” Наталії Колісніченко “Людина нібито не літає… а крила має”, яка поділилася досвідом роботи літературної студії “НІМБ” у цьому закладі. Уже традиційною в роботі конференції стала рубрика “Поетою “маківки” кірілопослушних прихожан/ок. Какаразніца всідалася біля самовара піть чай, філософствуючи про Вєчний Город. Вона не утруднювала себе засвоїти державну мову, бо чужа както бліже. Втім, для них російська не була чужою. Какаразніца продукувала мільйонні наклади російських книжок з російськими наративами, тисячі кілометрів мультиків з мєдвєдями і ємєлями. А за великим рахунком – з тіла нації невпинно виціджувалася кров… Дякую за потужний катарсис, який очищає зі спазмом у горлі і поки що не дає свободи дихати на повні груди. Проте фільм не зневірює, навпаки, він гартує і додає сил жити. Тільки – подалі, подалі, подалі від московського болота. Хоча правильніше – геть москву. Фільм треба дивитися, щоб назавжди засвоїти Тарасові уроки і вчитися так, як треба. Тоді ця війна стане останніми днями росії, а для нашої нації прологом, щоб орати перелоги. “Бо де ще на світі є така потужна нація, як наша!” – оптимістично налаштовує тебе Віктор Андрійович. “Бо коли після стількох нароблених помилок наша держава ще тримається – це означає одне: українська ідея – спроможна, життєздатна”, – наголошує своїм фільмом журналістка Мирослава Барчук. І я такої думки.
Галина ДАЦЮК тична сторінка”. На пленарному засіданні свої творчі здобутки презентували студенти Луганського університету, зокрема прозвучало есе Миколи Венгеренка “Розстріляний “фенікс” України”, вірші Вікторії Борисенко “Віра, надія, кров” й “Молитва матері”, Софії Старікової “Заграва української мови”, Карини Шевченко “Мова” й “Розмовляй українською”. Конференції пройшли з елементами дискусії при обговоренні порушених питань. Здобувачі вищої освіти мали змогу висловити свої міркування і надихнутися змістовними та глибокими доповідями науковців, які викликала щиру розмову й приємні спогади, спонукала до подальших наукових пошуків.
Катерина ГЛУХОВЦЕВА, професор кафедри української мови ДЗ “Луганський національний університет імені Тараса Шевченка”, членкиня обласного правління ВУТ “Просвіта” імені Т. Шевченка в Луганській обл. Анатолій НАЙРУЛІН, доцент кафедри української мови ДЗ “Луганський національний університет імені Тараса Шевченка”, член обласного правління ВУТ “Просвіта” імені Т. Шевченка в Луганській обл.
Суспільство · “Дивуєшся: як ця держава після стількох нароблених помилок ще тримається?” · с. 8сторінка оригіналу ↗ Закінчення статті «Різниця як прірва», с. 1
Закінчення. Поч. на стор. 1
людей мобілізує навіть в обшарпаному підвалі, куди ворог нас загнав. Тут не страшно. Ти відчуваєш плечі й руки друзів, з якими давно не бачилися, тобі стає тепло, затишно й урочисто, як на майдані. Ти знаєш, що поруч медійниця Ірина Плехова, співачка Галина Тельнюк. Бачиш навпроти третього Президента України Віктора Андрійовича Ющенка з дружиною Катериною, дипломата Валерія Чалого, телеі радіоведучого Романа Коляду. Ти сидиш близенько з письменницею Людмилою Таран і щиро радієш, що зустрілися. І ця прелюдія в укритті стає символом і документом допрем’єрного показу зразка 14.12.2023. І рішення організаторів провести просто в укритті пресконференцію, познайомити з творцями документального циклу “Остання війна”, озвучити, про що власне епізод “Какая разніца. Уроки”, – органічно вмонтовується в сценарій. Як сказала авторка Мирослава Барчук, “у другому фільмі ми намагалися роздивитися помилки, яких наробили за останні 15 років. “Какая разніца” – це неприємна розмова про, про те, як російська матриця в’їлася під нашу шкіру. Ця серія – мій власний список і погляд. Це деколонізація свідомості – невідворотна хвороба росту, яку неминуче треба було пройти. Єдине, що її потрібно тепер проговорити. Це була наша психотерапевтична потреба. Зараз тут – середовище людей, які ніби все знають, це наша бульбашка. Проте фільм відкриває такі моменти, що дивуєшся: як ця держава після стількох нароблених помилок ще тримається?” Віктор Андрійович, який є одним зі спікерів фільму, риторично запитує, чи є у світі ще така унікальна 45-мільйонна нація, як наша? Як навчити цю націю говорити одним голосом? Як розвернути 45 мільйонів в одному напрямку? Чи не дивно, що націю в центрі Європи заганяють сьогодні в укриття? Як так могло статися? Що ми неправильно
Кафедра української мови Луганського національного університету імені Тараса Шевченка продовжує наукові традиції, започатковані знаними науковцями факультету. У листопаді–грудні цього року були проведені дві всеукраїнські наукові конференції – “Слобожанська беседа – 16”, присвячена Дню української писемності та мови (8–9 листопада 2023 року, м. Полтава), а також ХХІІ Всеукраїнська науковопрактична конференція імені Віктора Ужченка “Образне слово Луганщини” до 160-річчя від дня народження українського письменника і вченого Бориса Грінченка (7–8 грудня 2023 року, м. Полтава). Конференції пройшли в режимі онлайн, тож їхні учасники здійснили подорож осередками лінгвістичних центрів, що перебувають у різних містах України. Гостями конференцій, що об’єднали 264 дослідники з більш як 28 закладів освіти та наукових установ, були науковці зі Словаччини, Університету Матея Бела. Активними учасниками конференції “Слобожанська беседа – 16” були вчителі з Київської гімназії № 191 імені П. Г. Тичини, Катеринопільського ліцею № 1, Корсунь-Шевченківського ліцею, Кремінського ліцею № 5,
зробили? У чому та внутрішня провина? У відповідь на свої запитання Президент читає “Кобзаря”, бо Тарасу ніхто не посміє заперечити, а він 175 років тому сказав: “Вкраїно! Мій любий краю неповинний! За що тебе Господь кара, Карає тяжко? За Богдана, Та за скаженого Петра, Та за панів отих поганих До краю нищить…”. Тож – геть від москви! “Коли ми хочемо зрозуміти націю, її потрібно консолідувати. Консолідованій нації жоден ворог не страшний. Сьогодні світ дивується з української нації, яка готова на величаві подвиги. Проте ми повинні зрозуміти, що силу нації дає її дух. А вмістилище нашого духу – це мова. Для нас є різниця! Ми розуміємо, що у війні завжди перемагає дух. Якщо у вас є дух, ви переможете”. На початку роботи над проєктом у багатьох виникав певний скепсис: чи спроможне Суспільне Мовлення створити гідну документальну картину. Але фільм вдався, тому команда сьогодні, попри ворожі капості й лють, – щаслива. Позаду місяці напруженої емоційної роботи, 600 годин опрацьованої хроніки, унікальні архіви. (Стільки ж опрацювали, коли створювали “Анатомію рашизму” з цього циклу). У фільмі задіяні десятки спікерів: історики, філософи, письменники, політичні та громадські діячі. Тут багато роздумів, а висновок має робити кожен і кожна. Тут до кожної прямої мови підібраний незаперечний ілюстративний документ. І, вдивляючись у ці кадри, ловиш себе на думці, що вже бачила їх, обурювалася, засмучувалася, проте сьогодні ці рашистські наративи доводять до сказу. Тому від першого до останнього кадру фільм хочеться особисто прокоментувати, аби хоч трохи випустити емоції. Концентровано ти проживаєш перед екраном досвід власної внутрішньої 15-літньої боротьби: якісь уроки були вивчені назубок, щось не давалося, щось заперечувалося.
Бо у напад росії таки не вірилося. Документальний фільм “Какая разніца. Уроки” – безперечно знакова подія в інформаційному просторі України. Вітаю особисто авторку Мирославу Барчук, яка відважилася не просто зануритися в огром матеріалу, архіви, хроніку, історичні події, постаті, а й опанувати, осмислити і чітко сформулювати досі не проговорені Україною сенси. Це потужна журналістська робота, яка, можливо, вперше так всеохопно і глибоко проаналізувала становище, у якому опинилася Україна, будучи суцільно поглинутою тоталітарним минулим, якого ми лише тепер позбуваємося. Такі фільми стають щепленням від бацили “руського міра”, зміцнюють імунітет самоідентифікації, утверджуючи в думці, що не просто “геть від москви”, а “геть москву”. Фільм потрібно дивитися, засвоювати як уроки, передивлятися і вивчати. У чому ми помилилися? Найперше – в обличчях, які ось озвучують тези про “галицьке нарєчіє”, про те, що “на укрАінскій” він нізащо не перейде. Ось вони переконують нас у неспроможності української мови, її другосортності, безперспективності. Ось у кадрах піднімається опозиційна піна, коли виходить закон про озвучення фільмів українською. А тим часом йдеться про конкурентоспроможність наших озвучок, які виявилися якіснішими за російські, тому п’ятиколонники й намагаються заблокувати процес. У фільмі заторкуються болючі травми Голодомору 1932–1933 років і проводяться паралелі із сьогоденням, коли окупанти так само крадуть і вивозять танкерами наше зерно. Так, у фільмі є цинічна фраза про “синьйор Голодомор”, бо без неї було б нечесно… На наших очах паплюжаться національні герої та святині. Вичищається з підручників історія України, натомість вписуються ісконно руські дати та імена. Ти фізично відчуваєш за-
Суспільство · “Дивуєшся: як ця держава після стількох нароблених помилок ще тримається?” · с. 8сторінка оригіналу ↗ Старобільського фахового коледжу, Уманського ліцею № 1 та Харківського фахового коледжу будівництва, архітектури та дизайну. До обговорення актуальних проблем конференції “Образне слово Луганщини” долучилися освітяни гімназії імені Василя Барки Лубенської міської ради Лубенського району Полтавської області, Вищебулатецької гімназії імені Максима Халявицького Лубенської міської ради Лубенського району Полтавської області, Опорного закладу “Засульський ліцей Лубенської міської ради Лубенського району Полтавської області”, Української школи імені Ярослава Мудрого (м. Брюссель, Бельгія). Свої наукові розвідки представили й здобувачі першого, другого та третього рівнів вищої освіти університетів. Пленарне засідання конференції “Слобожанська беседа” розпочав доктор філологічних наук, професор, директор Інституту української мови Національної академії наук України, завідувач відділу діалектології Павло Гриценко, який у своїй доповіді порушив актуальні проблеми розвитку української мови, її стану, акцентував увагу на сучасних викликах та перспективах дослідження. Порушувалися також питання української ментальності й діалектологічних досліджень (д. філол. н. Т. Є. Гуцуляк, д. філол. н. Н. Д. Коваленко, д. філол. н. Б. О. Коваленко, д. філол. н. Г. І. Мартинова), висвітлювалися актуальні аспекти дослідження стилістики й культури мови (д. філол. н. С. П. Бибик, д. філол. н. Т. А. Коць, к. філол. н. А. Ю. Ганжа). Особливий інтересі жваву дискусію викликали доповіді, що презентували особливості організації навчально-комунікативного простору в сучасних закладах освіти (д. пед. н. О.М. Горошкіна, д.пед.н. С.О. Шехавцова). Учасники конференції “Образне слово Луганщини” дізналися про історію заснування регіональної конференції, що згодом виросла до рівня всеукраїнської, роль у розвиткові наукового потенціалу кафедри й факультету української філології засновника конференції – видатного фразеолога-словникаря Віктора Ужченка, знаних луганських науковців Олексія Неживого, Тамари Терновської, Тетяни Пінчук, Олени Горошкіної та ін. Було з’ясовано,
Слово многоцінне · “Книги спрямовані на формування та підтримку “єдиного українського етнічного простору”. · с. 9сторінка оригіналу ↗ Ганна СКРИПНИК, академік НАНУ, директорка Інституту мистецтвознавства фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського Марина ОЛІЙНИК, наукова співробітниця Інституту мистецтвознавства фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського, кандидатка історичних наук
У часи екзистенційних випробувань й звитяжної боротьби українського народу проти російської агресії, за незалежність України-держави та за національну ідентичність поява етнографічного видання зі збіркою унікальних зразків народного мистецтва, що репрезентують самобутній культурний профіль України і візуалізують національне самоусвідомлення через інсталяцію державницької символіки та атрибутики у вироби ткацтва та одягу, у вишивку рушників тощо, стала помітним явищем вітчизняного мистецтвознавства та інформаційного опору ворожій пропаганді. Нині україністична тематика та вітчизняні мистецькі видання, як ніколи набули поважного суспільного звучання і стали джерелом самопізнання та державницької ідентифікації, предметом публічних дискурсів і широкої громадської уваги. Переконливим свідченням цього є моніторинг інформаційних ресурсів, який показує пріоритетність україністичної історичної та етнографічної тематики у суспільнопізнавальній та інформаційній сферах. Відтак, представлений у рецензованому виданні “Нетлінні. Українські державні символи у народній вишивці та ткацтві”
різнотематичний, характерний національно-символічним змістом, ілюстративний матеріал якраз і відповідає на виклики часів воєнного лихоліття, слугує виконанню поважного культурно-виховного завдання загальнонаціонального засягу – атрибутивної презентації і популяризації ідеї державно-політичної суб’єктності України. Тому-то книга “Нетлінні” без перебільшення є одним із суспільнозначущих і оригінальних поповнень кейсу візуальних стверджень національної самобутності вітчизняної культури і національної зрілості української людності. Особливостей рецензованій праці додає, на відміну від численної низки видань присвячених академічному викладу історії вишивки та ткацтва, регіональної специфіки цих ремесел, їх стильових та видових характеристик, інкорпорованості технік вишивки у вироби побутової культури (Т. Кара-Васильєва, Г. Стельмащук, Л. Пономар, Р. Захарчук- Чугай, М. Олійник, Л. Іваневич та ін.), чи не вперше здійснене форматне висвітлення сучасних державницько-громадянських практик використання у якості вишитої орнаментики політичних атрибутів, символів та національно-маркованих текстів: тризуба як герба Української Народної Республіки (УНР) та зображення лева як герба Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР); синьо-жовтого прапора та комбінацій жовто-блакитних кольорів; рядків з державного гімну тощо. До праці також залучено мафонди Чернівецької обласної універсальної наукової бібліотеки (ЧОУНБ) ім. М. Івасюка. Захід відбувся в гостинній залі найбільшої книгозбірні Буковини (в антуражі тематичної виставки буковинського традиційного одягу з приватної колекції Галини Українець) за участі гостей із Києва, представників поважного наукового Інституту – дарувальника книг, фахівців Буковинського центру культури і мистецтва (БЦКМ), а також зацікавленої інтелігентної спільноти міста й області. Ось він, розкішний книжковий дарунок ІМФЕ ім. М.Т. Рильського НАН України – напрацювання колективу Інституту за останні 20 років. – Ошатні видання, які споглядали численні гості презентації. Це – фундаментальний багатотомник “Етнографічний образ сучасної України”; книги досліджень українського мистецтва та народної культури; музична енциклопедія та багато інших видань. Після обробки та внесення до каталогів вони стали доступними для роботи у читальній залі бібліотеки. Розпочав презентацію книг доктор історичних наук, провідний науковий співробітник ІМФЕ ім. М. Т. Рильського НАН України Теофіл Рендюк. Він поінформував про мету, завдання та хід реалізації благородної акції із дарування академічної україністичтеріал, пов’язаний з козацькою тематикою, який доповнює національно-ідентифікаційний потенціал видання. Вдалою знахідкою укладачів альбому стали віднайдені ними артефакти, які візуалізують засобом технік народної вишивки національно-значущі тексти: рядки з поезії Тараса Григоровича Шевченка, цитування духовного гімну України Олександра Кониського (“Молитва за Україну”), релігійні слогани та вітальні гасла захисників незалежності нашої країни, заборонені у радянський період, а також широко відомі фольклоризовані тексти, різноманітні їх контамінації. Зібраний матеріал охоплює предмети побуту та святкових практик, а також обрядові реліквії. Видається логічним і вдалим застосоване в альбомі структурування зібраного матеріалу й виокремлення восьми тематичних блоків: вишита сорочка (59 позицій); нагрудний одяг (4 позиції); поясний одяг (6 позицій); килим (2 позиції); рушник (60 позицій); інші інтер’єрні та церковні речі (23 позиції). Залучення до канви роботи ілюстративних матеріалів — автентичних світлин, листівок, прикрас, керамічних виробів, писанок та копій фрагменту архівної справи з відповідним описом цих речей тощо – додає повноти висвітленню проблеми. Привертають увагу застосовані упорядниками техніки і прийоми презентації мистецтва оздоблення вишивкою предметів культури повсякдення. Окрім пізнавального та естетичного значення, альбом також становить інтерес і з практично-методичного погляду: йдеться, зокрема, про професійно розроблені та пропоновані користувачу схеми вишивання для багатьох зразків. Значущість цього видання полягає ще й в тому, що оприлюднено раніше невідомі для широкого загалу та наукової спільноти пам’ятки з 10 музейних осередків та 31 приватної колекції. Хоча хронологічні межі представленого матеріалу охоплюють час від кінця ХІХ ст. (с. 48–49) до початку ХХІ ст. (с. 130–131), проте переважна більшість предметів презентує реалії 1920–1940-х рр. Цікава й сама історія започаткування й реалізації проєкту: за свідченням ініціаторки й упорядниці видання (однієї із засновниць Всесвітнього дня вишивки) Лесі Воронюк, укладанню альбому передувала тривала і ретельна пошукова робота. Експедиції були розпочаті у 2016 році, ще під час зйомок документального фільму “Спадок нації”. Разом з Олександром Ткачуком вони зафіксували один з вишитих зразків з “державною символікою” (с. 8). З того часу команда дослідників склала реєстр та паспортизувала понад 350 артефактів, до видання було відібрано близько двох сотень. Польові дослідження охопили Івано-Франківську, Львівську, Тернопільську, Чернівецьку області, а також були залучені деякі предмети з Волинської, Полтавської та Рівненської областей, Люблінського воєводства (за сучасним державно-адміністративним поділом – частина території Польщі); є також зразки вишивок з інших країн. До опрацювання цього огрому пам’яток був долучений випускник аспірантури ІМФЕ, кандидат історичних наук Володимир Щибря, який є співупорядником видання “Нетлінні”. З огляду на викладене є підстави констатувати, що поява мистецтвознавчого етнографічного альбому “Нетлінні” розкриває нові перспективи художньо-дослідницьких студій як у етнологічних, культурологічних, мистецтвознавчих, філологічних, такі філософських, історичних, релігієзнавчих царинах. Переконані, що осмислення та практичне використання фактажу альбому “Нетлінні” дасть позитивний поштовх не лише для новітніх наукових, але й для мистецьких проєктів, орієнтованих як на просвітництво, так і на бізнес. Дубляж українського тексту англійською мовою також сприятиме розширенню географії його читачів, та водночас — промоції національної культури та політичного українства у сучасному глобалізованому світі.
Слово многоцінне · “Книги спрямовані на формування та підтримку “єдиного українського етнічного простору”. · с. 9сторінка оригіналу ↗ Олена ЧАЙКА, лавреатка обласної мистецької премії імені Георгія Гараса, м. Чернівці
Восени 2023 року з ініціативи освітньо-наукової та культурно-мистецької спільноти Чернівців було організовано та масштабно проведено третій книжковий фестиваль “БукФест”, який упродовж двох днів ряснів понад півсотнею презентаційних заходів, що зібрали значну аудиторію прихильників українського друкованого слова. Насичену програму ініціатив було об’єднано надважливою фокусною темою: “Нація, яка читає, – непереможна”. Справді, бо формування національного світогляду, кристалізація української ідентичності громадян України можливе лише на основі правдивих й об’єктивних знань про історію і культуру народу, героїчні сторінки минувшини та культурно-мистецькі досягнення, які мала б за честь будь-яка європейська нація. У солідному дайджесті подій фестивалю особливу увагу привернула презентація 50-ти унікальних академічних видань Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології (ІМФЕ) ім. М. Т. Рильського НАН України, що в рамках доброчинної акції “Національна академія наук України – бібліотекам” поповнили ної літератури, що розпочалася у серпні 2023 р. з ініціативи наукового колективу Інституту та підтримки Президії НАН України на чолі з академіком Анатолієм Загороднім. Упродовж двох місяців комплекти унікальних наукових видань отримали універсальні бібліотеки та книгозбірні закладів вищої освіти 14 областей України. Учений підкреслив, що понад 20-річні дослідницькі напрацювання установи, що ґрунтуються на основі правдивих й об’єктивних знань про історію і культуру українського народу, героїчні сторінки минувшини та культурно-мистецькі злети європейського і світового рівнів, сприятимуть утвердженню національного світогляду та української ідентичності. Ці фундаментальні книги спрямовані і на формування та підтримку “єдиного українського етнічного простору”, який органічно об’єднує, звісно, географічні межі України та ареал розповсюдження багатомільйонного закордонного українства. Отже, таке вперше оприлюднене авторське формулювання включає як українців у межах України, так і українців зарубіжжя. Відтак, зазначив науковець, акція “Національна академія наук України – бібліотекам” матиме і міжнародний рівень – книги золотого фонду ІМФЕ ім. М. Т. Рильського НАН України також невдовзі отримають країни, де сформовані та діють центри україністики. Науковий співробітник відділу “Архівні наукові фонди рукописів та фонозаписів”, голова Ради молодих вчених ІМФЕ ім. М. Т. Рильського НАН України Олександр Головко продовжив виступ поважного колеги.
Він познайомив присутніх із друкованими скарбами Інституту, зокрема перевиданою етнографічною спадщиною П. Чубинського, М. Костомарова, Ю. Павловича, К. Квітки і Ф. Колесси, багатотомними виданнями з історії образотворчого та декоративного мистецтва, музики, кіно та театру, музикознавчими і фольклористичними енциклопедіями та довідниками. Детально дослідник поінформував про експедиційний проєкт “Шляхами Чубинського”, з якого постав унікальний корпус фольклорно-етнографічних матеріалів “Етнографічний образ сучасної України”, а також охарактеризував кожен із томів цього видання. Ця презентація тісно пов’язана із Буковинським центром культури і мистецтва, в якому реалізується етнографічний проєкт “Спадщина”. У співпраці із ІМ- ФЕ ім. М. Т. Рильського НАН України БЦКМ долучився до збору та аналізу джерельних матеріалів до комплектованого нині тому, що присвячений культурній спадщині національних спільнот України. Зокрема, фахівцями цього центру було записано цінні свідчення носіїв румунської, польської, єврейської та ромської традиційних культур, що мешкають на території Чернівецької області. Присутня на презентації співробітниця БЦКМ, кураторка проєкту “Спадщина”, кандидатка філологічних наук Іванна Стеф’юк цікаво і змістовно розповіла про суголосну дослідницькій культуроохоронній діяльності учених ІМФЕ ім. М. Т. Рильського НАН України працю та наукові пошуки місцевих культурологів і краєзнавців у справі фіксації, збереження і промоції етнокультурної спадщини Буковини. Доповідачкою було наголошено на здобутках експедиційної роботи та публікаційної активності центру, що лягли в основу книг “Смаки Буковини”, “Буковинський ліжник: дискурс через віки”. Наскрізним меседжем презентаційної події звучала важливість досліджень національної культурної спадщини та комплексних етнологічних процесів, пов’язаних із історією та культурою етнічних українців, адже вони є факторами суспільної просвіти та правдивим підґрунтям інформаційної відсічі ворожій пропаганді в умовах нав’язаної агресивною росією нинішньої війни проти України. Як бачимо, багаторічна праця наукового колективу ІМФЕ ім. М. Т. Рильського НАН України, результатом якої стали такі унікальні наукові видання, є справою державницької ваги. На завершення презентації співробітники головної книгозбірні Чернівеччини, високо оцінивши якість та контент подарованої академічної літератури, щиро подякували поважній гуманітарній багатопрофільній установі Національної академії наук України за вагоме поповнення книжкового фонду, плідну співпрацю із ЧО- УНБ ім. М. Івасюка та глибоке фахове спілкування на важливі для національних інтересів України теми. Плідне співробітництво між Інститутом мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України та Чернівецькою обласною універсальною науковою бібліотекою ім. М. Івасюка триватиме і надалі на основі підписаного сторонами Договору про співпрацю.
Пошта “СП” · “В поезії для мене – ні кроку назад, хай навіть на палю чи гак”. · с. 10сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
частин ЗСУ. І ось ми підходимо до кульмінаційного моменту творчого життя поета. Яка гнучка й піддатлива навколо тиша, але ж така оманлива – немов у лука тетива, немов душа, що на скрижалях кров’ю пише, ще донедавна тихою і мирною була… Була… та нині на душі – війна, дурна й нав’язана чужинцями війна… На жаль, наше місто стало трагічним символом першої в історії незалежної України війни, найгарячішою точкою на її карті, тому що 12 квітня 2014 року, вранці тут з’явилися озброєні формування російських терористів-окупантів та найманців. Цей день, на мою думку, залишився у пам’яті усіх мешканців міста, як чорна відмітина у власній долі тав історії Слов’янщини і всієї України. Ранок того похмурого суботнього дня для міського осередку НСЖУ почався у центральному парку культури та відпочинку, де журналісти та письменники закладали алею пам’яті загиблого від рук злочинців, відомого зараз в Україні телевізійного ведучого, борця за правду, свободу слова та думки Ігоря Александрова. Після десятої комусь із журналістів зателефонували й повідомили, що будівлю місцевої поліції захопили озброєні люди. Через кілька хвилин усі ми, в тому числі Олександр, були на місці тривожних подій. До речі, того дня, але вже пізно увечері, коли багато хто із знайомих розійшлися по домівках, Олександр таємно заліз на дах найближчого будинку та фотографував “зелених чоловічків”, інших осіб, які гуртувалися біля будівлі поліції, облаштовували барикади. Один із новоприбулих чужинців примітив Олександра, наставив на нього зброю, наказав злізти та стерти всі кадри. Тоді ще в перші декілька днів не було побиття і вбивств наших людей. А міг би Олександр загриміти “на підвал”... Вірші – це зброя, вважав він ще у 2014-му, – зброя стратегічна, зброя перемоги. За таку зброю, поетичне слово, він і взявся, залишаючись під час окупації рідного міста, хоча це було й небезпечно, особливо для українських журналістів. З-під пера О. Романька у той час виходять вірші, наповнені гнівом та люттю до ворога та до тих, хто йому допомагає. Було, на жаль, таких чимало. Про вірші хіба ж напишеш прозою, хіба ж про почуття автора, його думки можна висловитись сповна, їх можна тільки відчути, сприйняти, замислитись.
ського національного університету імені Івана Франка Михайло Гнатюк, який зазначив, що Франка таки не прийняли до членів НТШ. Як нині дуже часто можна почути: “Це – в українському стилі”. “Це велична подія: 150 років тому українська культура, українська інтелігенція запрацювали, – констатував голова НТШ, професор Роман Кушнір на підсумковому засіданні “Урочиста академія з нагоди 150-річчя НТШ”. – Україна була між двома імперіями. Світ побачили тоді понад 950 україномовних книг. Заснували наукове товариство. Постала перша Академія наук. Сьогодні п’ятий день заходів. Презентація науки. Оглянули наші архіви в
Пошта “СП” · “В поезії для мене – ні кроку назад, хай навіть на палю чи гак”. · с. 10сторінка оригіналу ↗ Геннадій ПЛОТНІЧЕНКО, журналіст, м. Слов’янськ
“І, певно, не в одного мене після цілісного, не уривчастого знайомства з творчістю Олександра з’явилось правдиве і гірке, бо запізніле відкриття – він був справжнім поетом”, – так сказав Ігор Зоц у своїй книзі “Донбасія”. А ось як відгукнувся на смерть Олександра Романька український письменник Сергій Жадан: “Життя натомість чинить по-своєму. Нам лишається пам’ятати й зберігати те, що лишилося – вірші, ідеї, творчі задуми. Пам’ятати й продовжувати нашу спільну роботу”. А ще мене приємно вразив теплий відгук про поезію Олександра академіка, Героя України, екс-міністра культури України Івана Дзюби, у якому наш відомий земляк сказав: “…йому не була властива висока самооцінка швидше, навпаки – в’їдлива та, може, й мобілізуюча самокритичність. “Я запізнився геть усюди… / Ніде мене немає. І на мене / Не чекають геть ніде”. Він не запізнився. Але надто поспішився відійти. І тепер його бракує. І тим, хто його знав, і тим, хто пізнає його з його поезії та життєпису” (“Літературна Україна”, 16.03.2019 р.). Заручившись думками таких відомих особистостей української культури, можу стверджувати, що Олександр Романько – поет. Багато людей, закоханих у вірші, з великою повагою ставляться до самого визначення – поет. Тож про поета й поговоримо. Гортаю сторінки двох збірок віршів Олександра Романька: “Не замучит меня хромота” (1999 р., друге видання – 2017 р.) та “Мімікрія і мартиролог” (2018 р.), які побачили світ вже після трагічної загибелі Олександра 26 листопада 2017 року і які довелося укладати вже батькові, відомому краєзнавцеві, педагогу вищої школи, письменнику Валерію Івановичу Романьку. Буду відвертим: першу збірку, з якою я ознайомився лише наприкінці 2017 року, сприйняв як прагнення автора знайти і затвердити себе не тільки у віршах, а й у швидкоплинному, складному та бурхливому часі 1990-х років, знайти духовну поживу не тільки для себе, а й загалом для української молоді, яка прагнула зрозуміти виклики сучасного життя та відкрити нові дороги до справедливого майбутнього. Він не хотів, щоб вірші й думки відійшли на другий план життя. Ще молодого в ті роки Олександра лише чорним та білим портрет не напишеш. Він – натура складна, з незборимою силою духу, захищав, як міг, свою душу від впливу спокус буття, не носив маску, готовий був задля поезії прожити життя; у віршах нічого не вигадував, а писав історію свого життя, розмірковував-філософствував. Бажання – не бути взятим ніким на вуздечку і не стати на коліна ні перед ким (“На коліна – тільки перед Богом!”, – так писав Олександр в одному із віршів, а у розмові додавав: “…тільки перед Богом та Україною!”) – ось що наповнювало його думки та почуття. Тож він залишався самим собою завжди й усюди. Образно кажучи, йому “було тісно у зграї”. Він писав, що треба мати сміливість залишатися наодинці, собою, не розчинившись у зграї чи натовпі. Водночас його притягувало середовище творчих особистостей та друзів, де він мав розуміння, підтримку, де любили та шанували його талант. Про Олександра можна почути, що він – філософ, а його вірші пронизані філософськими думками і спостереженнями. Це справді так. Щодо освіти: він закінчив дефектологічний факультет педагогічного інституту у Слов’янську, навчався на спеціальності “журналістика” у Дніпропетровському державному університеті, в аспірантурі зі спеціальності “Філософія”, працював над кандидатською дисертацією. У Слов’янську викладав філософію, соціологію, релігієзнавство в педагогічному університеті та в коледжі Національного авіаційного університету, мав чимало друкованих наукових праць у фахових журналах. Тож бачимо, що думка про нього як про філософа невипадкова, а праця свого часу в київських газетах, обласній “Донеччині”, деяких місцевих виданнях, – дала йому чималий літературний досвід. У роки, що передували Революції Гідності (до речі, він долучався до Революції на граніті в
Києві і був учасником Помаранчевого Майдану) та захопленню нашого міста бойовиками у квітні 2014 року, я і Олександр майже три роки працювали у газеті “Славянская правда”, де мій молодший колега, окрім публіцистичних статей, вів рубрику “Літературна вітальня”. У нас була змога щоденно спілкуватися, як то кажуть, у “неформальній обстановці”, коли даєш волю думкам та почуттям. Олександр з особливою повагою ставився до Тараса Шевченка, Григорія Сковороди та Михайла Петренка. Сам буремний час виносив на порядок денний питання, які порушували ці творчі особистості, розмірковуючи про долю українців, державність та волю. У той час Олександр в газеті виступав з публіцистикою, а його вірші гули набатом, де б він їх не декламував. “Поезія для мене – це спосіб залишатися собою, все інше – марнота марнот. В поезії для мене – ні кроку назад, хай навіть на палю чи гак!”, – якось написав Олександр. І це не було фарсом. Він писав, як на мене, гостро, гнівно, іронічно, з викликом, з щемом у горлі, а також, він доходив, бувало, і до самоїдства. Виносячи вирок, він не жадав крові, не слав прокляття, – страждаючи, закликав до справедливості, гуманності, свободи. Олександр Романько сприяв початківцям у публікаціях, а в 2013 році створив та очолив проєкт “Слов’янський молодіжний поетичний десант”, який об’єднав талановиту учнівську молодь міста. Після звільнення міста в липні 2014 року від окупантів, тай у наступні роки Олександр і його “десантники” виступали в навчальних закладах, бібліотеках, військових частинах, а сам Олександр читав свої поезії на передових позиціях у Пісках, Кураховому та в інших містах дислокації ний механізм. Роль Олександра Кониського, Михайла Грушевського, який у статті “Галичина і Україна” відстоював величезну роль галицької інтелігенції, яка мала витворити єдиний культурний механізм нації. Ми повинні сьогодні поговорити: а яка нині ситуація в Україні? Вона не ідеальна. І ми про це повинні говорити. Михайло Грушевський заснував у Києві лекції читання українською мовою. Мова – це головний консолідуючий фактор. Як казав Гегель: є нація – є держава. Без нації не може бути держави”. Про роль Івана Франка, який проводив дуже важливу роботу щодо формування української нації, говорив професор Львів-
Нехай оте усе лайно, що серед нас, Що помилково ще людиною себе вважає, І всіх отих, кого опанував самодержавний рабський сказ, Моя любов до України й лють до ворога вбиває! (Із вірша “Небесній сотні і всім тим, хто ще живий”. 28.03.2014 р.). Я – нащадок Петренка, Я – поет буремних років українського сьогодення!.. Справжня поезія, як і справжнє життя, ніколи не бувають за протоколом! Пришвидшене дихання й розправлені плечі, розкинуті крилля, й палаючі очі! І знати – ані мене, ані такого вже не буде ніколи! (Із вірша “До 200-річчя Михайла Петренка”. 27.11.2016 р.). Про те, що його творчість залишається актуальною в наші дні, було нещодавно доведено на зустрічі членів літературного об’єднання “Світанок, присвяченій 50-річному ювілею Олександра Романька”. І це не зважаючи на складний час, на непросту ситуацію у прифронтовому місті Слов’янську. Ми говорили про долю поета, про його життєвий шлях, що його творчість автобіографічна, у його віршах та публіцистиці – усе його життя, і переписати вже нічого неможливо. Та і навіщо? Присутні на заході поети читали свої вірші, присвячені Олександру, не обійшлося й без пісні. Згадали й деякі відгуки наших земляків про Олександра, які його батько увів у видану 2021 року збірку матеріалів “Пам’ять про Олександра Романька”. Є там пророчі слова побажання Наталії Бондаренко: “Будеш ти, Сашко, у пам’яті слов’янців, будуть досліджувати твої поезії, будуть видаватися збірки, а тебе, Сашко, не буде. Поет живий, доки його пам’ятають, доки читають його вірші. Живи, Сашко, у пам’яті слов’янців!”. Можу сказати, що він сповідував своє незмінне кредо – затвердження вічної гармонії життя окремої людини та буття. Тож його душа, що прагнула небесної висоти та злетіла у блакить, кличе і нас до кращого життя рядками Олександра Романька: Я впевнений, Я достеменно знаю: Недоля й лихоліття – Це завжди лиш минуще, А вічні тільки Україна і душа!
бібліотеці імені В. Стефаника, в Інституті народознавства, в галереї імені Шептицького”. На заходах презентували також книгу “150 років на службі української науки та культури”. Її автори – науковці, які також виступали під час засідань: про роль Львова в становленні українськості в Україні, про те, як би належало нам працювати в подальшому. Науковців привітали з цією подією: від імені Леоніда Рудницького, Микола Мушинка, Галина Грицик зі США, Оксана Винницька з Канади, Марко Павлишин з Австралії.
Богдан ЗАЛІЗНЯК, член НСПУ
Пошта “СП” · “В поезії для мене – ні кроку назад, хай навіть на палю чи гак”. · с. 10сторінка оригіналу ↗ Упродовж п’яти днів грудня у Львові тривали заходи з відзначення 150-річчя Наукового товариства імені Тараса Шевченка. Вдалось побувати на кількох: “Презентація видання “НТШ: 150 років на службі української науки та культури. Природничі науки” (ЛНУ ім. Івана Франка); “Презентація видання “НТШ: 150 років на службі української науки та культури. Гуманітарні науки” (НТШ, вул. Винниченка, 24); Круглий стіл “Українська мова як державотворче начало” (ЛНУ ім. Івана Франка); Пленарне засідання міжнародної наукової конференції “150 років
НТШ” (НУ “Львівська політехніка”) і на підсумковому засіданні “Урочиста академія з нагоди 150- річчя НТШ” (ЛНУ ім. Івана Франка). Чому так важливо обговорити діяльність НТШ? Процитую частково виступ академіка Миколи Жулинського: “Сьогодні думаємо: яку ж колосальну роль відіграє НТШ в тому, щоб утвердити українську мову як мову державну! Чи розвивається національна культура, мова – це ж питання політичне? Культура – це той основний фундамент, на якому має будуватися незалежна держава. 1905 року Іван Франко ставив питання про мову, оскільки він дивився на націю як на культур-
Незабутні · “За лайку й за український язик карали нотаткою: то була плисковата дощечка з ремінцем, і його надівали на шию тому, хто говорив по2українській”. · с. 11сторінка оригіналу ↗ Володимир ПОЛІЩУК, м. Черкаси
Продовжуємо наново “відкривати” класиків. І виявляється, що вони не були такими одноплощинними чи майже одноплощинними, як це мовилося й оцінювалось у радянську пору. Виявляється, щой самі ті класики були надзвичайно цікавими особистостями зі своїми пристрастями й уподобаннями, чеснотами й вадами, зовсім не аскезно-сухуватими чи глянцево-іконописними, як це писалося в “правильних” книгах і статтях. І світогляд мали широкий, і за своє найрідніше вболівали, бо ж українські письменники вже тим, що писали гнаною, впослідженою українською мовою всупереч усіляким заборонам і цензурам, були патріотами своєї нації, гнобленої, але доконечно не зламаної. Свідомим борцем за національне визволення України, борцем проти великоросійського (московського) імперського режиму був Іван Семенович Нечуй-Левицький. Отой зовні не кремезний, лагідний, тихий, спокійний чоловік, який, проте, за Франковим висловом, був “всеобіймаючим оком України”, був уважним обсерватором життя, причому не тільки українського, а й усеросійського та європейського. Нині просто необхідно казати, що Нечуй був енциклопедично освіченою людиною свого часу: він був глибоким і фаховим істориком (низка його історичних нарисів фактично становила нарис історії України), таким же фаховим лінгвістом, причому в різних сферах мовознавства, автором підручників з української мови. Нечуй був глибоким релігієзнавцем, не випадково ж перекладав Біблію; етнографом і фольклористом, про що свідчать відповідні його праці й нариси. Судячи з його культурологічних трактатів і листів, Іван Семенович був добре обізнаний із філософськими й політологічними працями мислителів Європи і світу, кваліфіковано в них розбирався. Чи знали ми про ці компетентності Нечуя-Левицького? Майже певен, що ні. Зі зрозумілих нині причин покоління українців не знали про глибокий і багатий його світогляд, явлений не тільки в хрестоматійних і позахрестоматійних (у т. ч. й замовчуваних, як то твори й нариси історичної тематики чи навіть “Хмари”, на які влада поглядала вельми підозріло), а – особливо – в його культурологічних трактатах, запертих у глибокі сейфи і схрони. Мовиться, зокрема, про культурологічні трактати “Органи російських партій”, “Непотрібність великоруської літератури для України і для слов’янщини (Сьогочасне літературне прямування)” та “Українство на літературних позвах із Московщиною”. Відомий публіцист і політик Михайло Косів, маючи на увазі згадані трактати, риторично запитував в одній зі своїх статей: “…чи знаємо ми такого Нечуя-Левицького?..”. Поза сумнівом, найбільше і найвиразніше антиімперський пафос писань І. Нечуя-Левицького виявився у згаданих культурологічних трактатах, мається на увазі пафос антивеликоросійський, антимосковський. Аби зрозуміти мовлене, варто зацитувати хоча б такі гострі фрагменти трактату “Українство на літературних позвах з Московщиною”: “В Росії “обрусіння” (під Росією мається на увазі Російська імперія, а під “обрусінням” – по-сучасному – русифікація чи й зовсім по-новітньому – впровадження “русского міра”. – В. П.) йде не днями, а немов годинами, неначе в ньому спасіння не тільки Росії, алей усього світу від якоїсь напасти… Автономії провінцій і народів ламають, національності гнуть і скручують в обід. Скрізь нищать народні мови, національні літератури, скрізь бачимо національний великоруський натиск, котрий постановив собі неначе яке завдання, знищити до останку усі національности в Росії і повеликорусити їх. Найважчий притиск від сієї системи випав на долю України…”. Трохи далі: “Ми вважаємо на національну нетерплячість великоросів, як на виявок расовий, дуже примітивний, схожий з релігійною нетерплячістю давніх народів…”. Іще далі: “Ся неповага до інших народностей, се нехтування ними, навіть якась ненависть до них і справді й досі ще жива в великорусах і виявляється фактично й реально в притисках інших національностей, залежних від Росії. Ся національна ненависть та нетерплячість, окрім деспотичного укладу сім’ї,… викохана в них історією… Сеї неповаги, сього нехтування (до інших націй. – В. П.) не позбулися навіть деякі високо розвинуті великоруси, такі, наприклад, як критик Белінський, романіст Тургенєв, навіть сатирик Щедрін, що піднімав на смішки українщину…”. Писано це на початку 1890-х років, а не втратило актуальності й донині, бо ж письменник-класик влучно визначив сутності шовіністичного великоросійського імперіалізму. Гострі трактати І. Нечуя-Левицького – то тільки згусток його глибоких дум, виразні відлуння яких знаходимо в його художніх творах і листах. Далі й поведеться мова про Нечуїв епістолярій та антиімперський дискурс у ньому. Одразу зауважу, що в листах до різних адресатів Іван Семенович майже не висловлювався так прямо й гостро, як у трактатах. І адресати були різні, та й листовний жанр – не завжди рівня полемічному трактатові. Але і в листах знаходиться те, що тут нас цікавить. У цьому легко переконатися, погортавши 10-й том зібрання Нечуєвих творів. На нього й буду посилатися, зазначаючи сторінку. Цілком очевидно, що корені Нечуєвого національного патріотизму – в родинній традиції, в дитинстві. Про це з повним усвідомленням суті справи писав Іван Семенович у листі до О. Кониського ще 1876 року, в 38-літньому віці. Нечуй зізнавався, що батько-священник не мав на нього якогось виховного впливу, та при цьому з відчутним задоволенням писав: “Мій батько любив українську історію і літературу. Між його книжками не було ні Пушкіна, ні Гоголя, але була “Історія Малоросії” Бантиш-Каменського й Маркевича, була Літопись Самовидця і інші книжки, що тоді виходили. Він любив говорити проповіді по-українській, часто розказував про право українського народу й славу, дуже був радий, побачивши українську євангелію Куліша і просив мене достати йому українську біблію. В нього була вже українська ідея, що рідко траплялося між українськими священиками” (с. 263). Особливий же вплив на майбутнього класика, за його ж зізнанням, справляла мати, яка “не вміла говорити по-великоруській і говорила чудовим чистим українським черкаським язиком, зовсім по-народному, з приказками й прислів’ями” (там само). Майбутній письменник виростав у священичому середовищі, яке, попри відомий консерватизм чи навіть певну – більшу чи меншу – реакційність, дало українській духовності, культурі, літературі немало славних імен. Це ж саме релігійно-духовне середовище – вже на рівні духовного училища й духовної академії – зародило в душі молодого Івана Левицького, певно ж, не бажаючи того, й паростки неприйняття чужого, яке нав’язувалося з грубим насиллям над душею й тілом. Власне, це були паростки того самого антиімперського (антимосковського, антивеликоросійського) мислення, яке згодом перелилося на сторінки творів і трактатів. У тому ж листі до О. Кониського Нечуй описував “педагогічну практику” своїх учнівських літ: “За лайку й за український язик карали нотаткою: то була плисковата дощечка з ремінцем, і його надівали на шию тому, хто сказав погане слово або говорив по-українській. (Тобто українська мова фактично прирівнювалась до лайливих слів. – В. П.). Всередині вона була видовблена, і там лежав журнал, де записували, хто сказав яке українське слово і як було треба справляти по-великоруській. Записаного ждала кара” (с. 266). Як видно з Нечуєвих листів, церковно-релігійна сфера в Російській імперії була важливою й вельми впливовою сферою зросійщення чи, як тоді мовилося, “обрусєнія окраїн”. Сам письменник це добре усвідомив і дуже критично все те оцінював і в художніх творах, і в листах. Особливо гостро він висловлювався проти очевидних антиукраїнських тенденцій у церковній (а згодом і в інших) сфері. Безсумнівно, Нечуй-Левицький не був ксенофобом узагалі й русофобом зокрема. Бувши тонкою, вразливою натурою, маючи глибокий інтелект і послідовно обстоюючи органічні для нього національні цінності, письменник принципово й цілком адекватно реагував на всякі прояви російського великодержавництва, чи воно проявлялося на рівні загальноімперському, чи на рівні особистісному. Звідси і його критицизм щодо видимого шовінізму “великоруської натури”, особливо ж коли така “натура” проявилася зовсім показово чи реакційно. Характерний у цьому сенсі епізод із листа до Івана Пулюя, в якому Нечуй не без сарказму розповідав про ставлення синоду російської церкви до українських перекладів церковних книг: “Було і в нас те саме, як ще в шістдесятих роках (ХІХ ст. – В. П.) послали в святий синод український переклад життя святої Варвари. Синод звелів спалити цей переклад, неначе якусь непотріб. І свята Варвара перетерпіла раз муки од свого навісного татуся Діоскора, а це вже в новіші часи… святого російського синоду” (с. 439). Вельми цікаво антиімперський дискурс вичитується з Нечуєвого листа до Михайла Грушевського, в якому класик дає оцінку лицемірним імперським маніпуляціям із переписом підконтрольного Росії населення. Іван Семенович сповіщає про написану ним і відправлену до різних редакцій статтю “Лік українського населення в Європі, Азії і в Америці”. У листі, а також, певно, і в статті, Нечуй нотує: “В Росії в газетах вже після того був надрукований лік в Росії усяких народів по перепису 1897 року з якихось джерел... і, мені здається, – з шовіністичних неправдивих, бо в нас, звичайно, зменшують число українців та білорусів, а число великоросів ставлять неймовірно велике: “С намы, мов, бог! Разумейте языцы и покоряйтеся… бо нас он скільки!”. За число усякових інородців в Росії ніколи не сповіщали, бо їх все залічують в “господствующую нацию” – і мордву, і мещеру!” (с. 448). Далі ж Нечуй-Левицький подає свої розрахунки чисельності різних націй у Російській імперії й демонструє очевидні імперські маніпуляції, особливо спрямовані на зменшення числа українців, і висновує: “Це од нас украли та приточили числа до киргизів та татар – та й до себе таки… бо “С нами ж бог!”. На цікаві Нечуєві судження про ставлення “націоналістів на російському ґрунті” до українських музейних цінностей натрапляємо в листі до Іллі Шрага (с. 500-501). У низці листів до різних адресатів І. Нечуй-Левицький пише про українське культурно-духовне “донорство” на користь невдячної Росії, і ці його епістолярні розмисли набувають історіософського звучання й антиімперської спрямованості.
Із Нечуєвих листів добре видно, що царина мови, навіть ширше – лінгвістичної науки в різних її сегментах, була справжньою рідною стихією класика. Його заслуги в мовознавстві ще треба ґрунтовно осмислювати й переосмислювати. Я ж тут більше заакцентую на тих мовних питаннях, які вкладаються в тему розвідки. Передовсім ідеться про питання історії мови та українсько-російські стосунки в цій сфері. Іван Семенович у кількох листах до різних авторів висловлює ті ж чи схожі судження про мову, як у листі до Ганни Барвінок. У листі до М. Грушевського навіть уживає термін “києво-ломоносовська мова”, вкотре підкреслюючи “запозичувальні” заслуги російського вченого. В іншому листі до того ж адресата Нечуй навіть дещо розширює тему міжмовних взаємин: “Не можу не зауважити тільки про одну річ: наше дворянство (само по собі, вище) так швидко одкаснулось од народної мови з дуже простої причини: передніше, як воно обрусіло в мові, великоруська література (Кантемір, Ломоносов, Сумароков, Державін) сама тоді омалорусилась. Бо Ломоносов цілком присвоїв собі мову київських вчених і письменників, схопивши з неї верхній етаж, вироблений з церковної та старонародної київської мови, і одкинувши нижній етаж – українсько-народний. Ці великоруські письменники пішли на Україну, сливе як свої по мові: їх розуміли. А потім згодом, як Фонвізін та Пушкін підставили до неї нижчий етаж великоруський, народний, то й це вже пішло на Україну протоптаною стежкою, окрім, само по собі, шкільного шляху урядового, бо ще ж Єкатерина ІІ звеліла…, щоб в Київській колегії професори викладали північною мовою” (с. 355). Можемо сказати, що Іван Нечуй-Левицький вибудував контур і показав механізми імперської мовної експансії щодо України з боку Московщини, експансії, яка підсилювалася різними заборонними засобами щодо української мови, особливо засобами цензурування. Про взаємини Нечуя-Левицького з цензурою написано немало, тому тут лише зауважу, що ця проблема в листах письменника відбита широко. Треба тільки наголосити, що Іван Семенович, мовлячи про цензурні рогатки, майже завжди підкреслював їхню суто антиукраїнську спрямованість (“Цензура дуже строга до наших книжок” – с. 307). Отже, епістолярна спадщина Івана Нечуя-Левицького додає немало посутніх штрихів до постаті класика як послідовного і принципового борця проти всяких імперських проявів, борця за повносилий розвиток тисячолітньої України.
Шевченкіана · “З новим годом будьте здорові, любий і щирий мій земляче”. · с. 12сторінка оригіналу ↗ Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
“Добридень же, новий годе в торішній свитині, що ти несеш в Україну в латаній торбині?” Розповідь про те, як Шевченкові випадало в житті зустрічати Новий рік, а чи писати, згадувати про нього, розпочну з листа поета до Варвари Рєпніної від 1 січня 1850 року, який Шевченко починав так: “Поздоровляю вас з Новим роком, молю Господа про дарування вам усіх благ. Я тепер сиджу один-однісінький і згадую те минуле, коли ми з вами перший раз зустрілися в Яготині…” То було в липні 1843-го, затим поет приїжджав у вересні, а з жовтня (десь після 9-го числа) і до 10 січня 1844 року він прожив із перервами у Рєпніних. За словами Варвари Миколаївни, “його у нас зразу стали вважати за свою людину”. За святковим столом напередодні Нового року був і глава сім’ї, князь Микола Рєпнін-Волконський – малоросійський військовий губернатор у 1816–1834 роках, який помер у 1845-му. У листі до Варвари Рєпніної з Орської фортеці в лютому 1848 року Шевченко писав: “Мир праху доброго чоловіка, який привітав мене на Новий рік не як безпритульного блукача, а як рідного сина”. Онука останнього українського гетьмана Кирила Розумовського, дружина князя Варвара Рєпніна-Волконська не схвалювала дружбу доньки з поетом, але пізніше, у 1847 році, фактично вирішила питання про зарахування Шевченка на посаду вчителя малювання в Київському університеті; втім, йому вже судилася інша доля… Серед інших нових знайомих поета коротко згадаю лише сестер Олександру і Глафіру Псьол, які, ставши сиротами у 1823 році, виховувалися з того часу в сім’ї Рєпніних1. У передноворічному грудні 1845 року Тарас Шевченко створив осердні твори: Посланіє “І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні…” (14 грудня); вірш “Холодний яр” (17 грудня); переспіви з Псалтиря “Давидові псалми” (19 грудня); вірш “Три літа” (22 грудня) і Заповіт “Як умру, то поховайте…” (25 грудня). Виразно підсумовуючий вірш “Три літа” (йшлося про 1843, 1844 і 1845 роки) дав назву й славнозвісному рукописному збірнику. Не маючи жодної змоги та й потреби занурюватися в усі згадані шедеври, наголошу лише в контексті нашої теми завершальні вісім рядків поезії “Три літа”: Добридень же, новий годе В торішній свитині, Що ти несеш в Україну В латаній торбині? “Благоденствіє, указом Новеньким повите”. Іди ж здоров, та не забудь Злидням поклонитись. Видатний шевченкознавець Юрій Барабаш справедливо зазначив, що ці “рядки вірша – саркастичне привітальне звернення до нового, 1846, року…” й вказав на те, що в “іронічно переосмисленому слові
“благоденствіє”, – пряма авторемінісценція до поеми “Кавказ”…”. Нагадаю ті вбивчі рядки з антимосковської поеми (18 листопада 1845 року), де йдеться, як у Московщині “На всіх язиках все мовчить, / Бо благоденствує!”. Між іншим, це слово в поезії Шевченка зустрічається лише двічі – у щойно зафіксованих текстах. Але, але… Відкриймо геніальну містерію “Великий льох”, написану в жовтні того ж 1845-го, де 1-ша (українська) ворона, вихваляючись злодіяннями проти свого народу, визнає: І я люта, а все-таки Того не зумію, Що москалі в Україні З козаками діють. Ото указ надрюкують: “По милості Божій, І ви наші, і все наше, І гоже, й негоже!” З подібних указів за всіх імперських часів криваво сочилось те саме смертне – духовно й фізично – російське “благоденствіє”, тому Шевченкове запитання до нового 1846-го стосувалося буквально всіх наступних років, які справно приносили в Україну в злиденній “латаній торбині” новенькі укази, повиті незгасним стремлінням перетворити великий і самодостатній український народ у малоросійський, говорячи словами Шевченка, “в народ отой убитий”…
“Поздоровляю тебе з цим Новим роком, друже мій єдиний! Нехай з тобою діється те, чого ти у Бога благаєш…” Перше новорічне привітання засланця безпосередньо з Орської фортеці бачимо в листі до близького друга Михайла Лазаревського 20 грудня 1847 року: “З новим годом будьте здорові, любий і щирий мій земляче… Так мені тепер тяжко, так тяжко, що якби не надія хоч коли-небудь побачить свою безталанную країну, то благав би Господа о смерті”. Суголосно з цим у вірші “Сон” (“Гори мої високії…”), що датується часом перебування Шевченка в Орській фортеці у 1847 році, читаємо про сподівану, рятівну волю, пов’язану лише з Україною й омріяними горами над ревучим Дніпром: Дай же, Боже, коли-небудь, Хоч на старість, стати На тих горах окрадених У маленькій хаті. Хоча серце замучене, Поточене горем, Принести і положити На Дніпрових горах. Як відомо, художник особливо страждав од заборони малювати, про що з болем зізнався в листі до Варвари Рєпніної з Орської фортеці 24 жовтня 1847 року: “А дивитися і не малювати – це така мука…” Не можу не сказати що на початку нового 1848 року Варвара Миколаївна написала начальникові ІІІ відділу графу Олексію Орлову прохання про “нещасного Шевченка”: “У мене немає іншого вибору, як звернутися до вас і благати добитися для нього дозволу малювати. Це милість, про яку я прошу вас зі складеними на грудях руками”. Послідовна бюрократична тяганина з приводу цього прохання тривала майже два роки й завершилася знову-таки неподалік нового року, в грудні 1849-го, коли на відповідній доповіді Орлова цареві Миколі І сам начальник ІІІ відділу написав: “Высочайшего соизволения не воспоследовало”. Звісно, рядовий Тарас Шевченко не міг знати такі подробиці, проте його новорічне вітання, надіслане з Оренбурга до Осипа Бодянського 3 січня 1850 року, було гірко вмотивоване: “Поздоровляю тебе з цим з Новим роком, друже мій єдиний! Нехай з тобою діється те, чого ти у Бога благаєш… Господь не благословив моєї доброї долі! – не дав мені докончить віку короткого на нашій любій Україні. Тяжко! аж сльози капають, як згадаю, так тяжко!” Цей справді неймовірно тяжкий настрій відчувається й у поетичних творах, скажімо, в першій редакції вірша “Лічу в неволі дні і ночі…” (орієнтовно січень – квітень 1850 року): Нема слов В далекій неволі! Немає слов, немає сльоз, Немає нічого. Нема навіть кругом тебе Великого Бога! Проте вчитаємося у завершальні рядки цієї поезії: Нехай як буде, так і буде. Чи то плисти, чи то брести. Хоч доведеться розп’ястись! А я таки мережать буду Тихенько білії листи. Пройшли роки, втім друга редакція цього вірша (орієнтовно 1858 рік) закінчується тією ж упевненістю: Та й знов мережать захожусь Дрібненько книжечку. Рушаю. Отже, найголовніше в тому, що, ставши на прю з царизмом, Шевченко не тільки показав, “як він горе боре”, але справді переміг імперію навіть у нестерпних умовах заслання й солдатчини: “…Я сказав собі, що з мене не зроблять солдата. Так і не зробили”. Характерно, що в довідці ІІІ відділу, складеній в останній рік заслання, визнавалося, що рядовий Шевченко “продовжував писати і малювати”… Документів, які могли б однозначно й повно свідчити про зустріч Шевченком на засланні того чи іншого Нового року, дуже мало. Іноді можна спертися в короткій розповіді на його листи, поетичні чи живописні твори, написані чи намальовані в новорічні дні, в одному випадку, зате переконливо, – на щоденникові записи, про що розповім далі, а ще – на деякі спогади про самого Шевченка. Скажімо, Новий 1849 рік Шевченко зустрічав на Косаралі в складі Аральської описової експедиції, жили вони у нашвидку зведеному бараці. У вірші “Не додому вночі йдучи…”, написаному 24 грудня 1848 року й присвяченому Михайлові Лазаревському, засланець писав про передноворічний “ураган холодний”: І занесе піском, снігом Курінь – мою хату. Отак мені доведеться Свято зострічати! Що ж діяти? На те й лихо, Щоб з тим лихом битись. Та не все й не завжди було безпросвітно навіть на засланні. Наприкінці 1851 року в Новопетровському укріпленні Тарас Григорович активно включився в роботу аматорського драматичного гуртка, поготів став його душею. Гурток показав 26–29 грудня для солдатів і місцевої публіки кілька вистав, у тому числі “Свої люди – поквитаємося” Олександра Островського, в якій Тарас Григорович блискуче зіграв роль Ризположенського, про що є спогади безпосереднього начальника Шевченка, командира роти Євгена Косарева, записані Миколою Новицьким. Він доволі докладно розповідав, як Шевченко прекрасно співав українські пісні, а в антракті однієї з вистав запально й вправно виконав танець – український козачок: “Від вигуків і оплесків мало казарма не розвалилась, їй же богу!.. Здивував тоді нас усіх Тарас своєю зугарністю до танцю!” Немає сумніву, що Новий 1852 рік усі гуртківці зустрічали разом, досить нагадати, що вже після першої вистави 26 грудня комендант Новопетровського укріплення Антон Маєвський “влаштував для акторів та інших офіцерів і їх сімейств вечерю, а потім танці, що тривали аж до ранку”. Та й взагалі, за словами Косарева, “про обіди та вечері, які, бувало, кінчались іноді й випивками, годі й говорити: були вони такі, як і всі подібні обіди та вечері”. Можна також припустити, що відтоді, як у Новопетровське укріплення навесні 1853 року прибув новий комендант Іраклій Усков, який не лише звільнив поета від ненависної муштри, а й щиро відкрив перед ним двері свого дому, Тарас Григорович іноді гостював у новорічні дні в сім’ї Ускових. Агата Ускова зазначала, що “взимку він приходив у солдатській шинелі”. Вона згадувала: “Приїхавши до форту, чоловік мій запропонував Шевченкові ходити до нас обідати й увечері чай пити; спочатку він якось уникав цього, але потім, коли побачив, що все дуже просто й що для нього завжди був готовий прибор, користався запросинами…”
“Приїжджав до мене колядувать Михайло Щепкін” Здається, найбільш пам’ятними для визволеного Шевченка були передноворічні дні 1857 року, пов’язані з приїздом до нього в Нижній Новгород істинно великого друга, геніального українця Михайла Щепкіна. Вчорашній засланець, який дорогою в Петербург надовго застряв у місті, почувався щасливим уже від передчуття зустрічі з артистом, про що свідчить Шевченків лист від 4–5 грудня: “…Як ти приїдеш сюди та я подивлюся на тебе, подивлюся, неначе на всесвітнюю галерею, неначе на всесвітній театр, і забуду хоть на годину своє невсипуще горе”. Дізнавшись, що Щепкін уже виїхав із Москви до нього, Шевченко занотував у Щоденнику 21 грудня вдячно-вогняні слова: “Який я щасливий цією нелицемірною дружбою! Не багатьом із нас Бог посилає таку повну радість…” А радісного 24 грудня Тарас Григорович видихнув у Щоденнику лише два речення: “Святам свято і торжество є з торжеств! О третій годині ночі приїхав Михайло Семенович Щепкін”. Узагалі щоденникові записи відновилися аж 29 грудня після від’їзду друга, але присвяту йому поеми “Неофіти” Шевченко зробив саме цим днем: “М. С. Щепкину. На память 24 декабря 1857”. Тарас Григорович також подарував артисту свій автопортрет із дарчим написом: “Михайлу Семёновичу Щепкину на память 24 декабря 1857 года от Тараса Шевченко”. Так що цей день справді став особливим святом і торжеством для поета! Втім, і наступні кілька грудневих днів друзі щасливо не розлучалися. Та про все по чину. Михайло Щепкін поселився у Шевченкового знайомого, колезького секретаря, архітектора за освітою Павла Овсянникова, де тоді мешкав і Тарас Григорович. Поет познайомив артиста зі своїм нижньоновгородським приятелем, управителем міської контори пароплавного товариства “Меркурій” Миколою Брилкіним, у родині якого й зустрічав Новий рік, а добрий Михайло Семенович навіть став хрещеним батьком у дочки Брилкіна, про що згадував аж у 1863 році, коли знову побував у Нижньому Новгороді: “Мешкав у Миколи Олександровича Брилкіна. Я колись у нього хрестив, коли приїжджав до Шевченка…”. До речі, це – остання згадка про Тараса Григоровича в паперах Михайла Семеновича. Звісно, для Шевченка вкрай важливим було знайомство Щепкіна з юною актрисою місцевого театру Катериною Піуновою, в яку поет уже закохувався. Немає підстав не вірити Піуновій, яка згадувала, що “Щепкін під час своїх гастролей кожний вільний вечір проводив зі мною і з Тарасом Григоровичем… Пригадуються мені наші дружні бесіди, коли за чашкою чаю
Шевченкіана · “Бажаю вам на все життя такої радості, такого щастя, яким я тепер насолоджуюсь”. · с. 13сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
біля самовару сиділи я, Михайло Семенович Щепкін і Тарас Григорович…” Михайло Щепкін виходив на сцену Нижньоновгородського театру в п’єсах Івана Котляревського “Москаль-чарівник” в ролі Михайла Чупруна, Миколи Гоголя (Городничий в “Ревізорі”), Олександра Островського (Любим Торцов в спектаклі “Бідність не порок”), Соважона і Делюр’є (матрос Симон у французькому водевілі “Матрос”). Кожного разу Майстра чекав у залі на кожному спектаклі найдобріший і найвимогливіший, а головне – найдорожчий глядач – Тарас Шевченко. Артист буквально відчував на собі його захоплений погляд і могутню теплу енергетику, в якій його талант розкривався з особливою силою. Зі свого боку, Тарас Григорович не відривав очей від геніального артиста і після від’їзду увічнив його гру в Щоденнику 30 грудня 1857 року: “Я все ще не можу прийти в нормальний стан від чарівного, незвичного видіння. У мене все ще стоїть перед очима городничий, Матрос, Михайло Чупрун і Любим Торцов. Але яскравіше і світосяйніше від великого артиста стоїть велика людина, друг мій єдиний, який лагідно посміхається, мій щирий, мій незабутній Михайло Семенович Щепкін”. За два дні до Нового року, 29 грудня схвильований Тарас Григорович опівночі проводжав свого друга в Москву. Не хотів відпускати, навіть проїхав із ним до першої станції. Востаннє обнялися: Щепкін плакав, а у Шевченка очі були повні сліз… Тарас Григорович повернувся додому о третій годині ночі. Довго дивився на фотографію, подаровану Щепкіним, яку до кінця життя беріг як зіницю ока. В списку “Фотографій з натури”, зробленому Григорієм Честахівським після смерті поета, читаємо: “Малоросійський актор Михайло Семенович Щепкін, друг задушевний Кобзаря Шевченка. Подарував Кобзарю сам Щепкін”… Рука сама потяглася до Щоденника, й поет записав пронизливі слова про щасливі дні, проведені з артистом: “Шість днів, шість днів повного, радісно-торжествуючого життя!”. У короткому листі до Щепкіна від 4 січня 1858 року поет зізнався: “Друже мій єдиний! Я ще й досі не вгамувався од того великого свята, що ти мені завдав на самоті. Якщо не полегша трохи згодом, то я не знаю, що мені й робить з моєю дурною головою, думаю, та я й сам тепер не знаю, що я думаю… А поки що цілую тебе, друже мій єдиний, і поздоровляю з Новим годом”2. Як уже зазначав, Новий 1858 рік Шевченко зустрів у сімействі Миколи Брилкіна, де, до речі, представив усім Катерину Піунову, але 1 січня записав у Щоденнику: “Хоч як весело зустріли ми Новий рік, а прийшовши додому, мені скучно стало. Понудьгувавши трохи, відправився у чарівне сімейство мадам Гільде, але скука і там мене знайшла. З храму Пріапа пішов я до заутрені; ще гірше – дячки з похмілля так надривно співали, що я заткнув вуха і вийшов геть із церкви”. Як відомо, Пріап – у давньогрецькій міфології син Діоніса і Афродіти, бог садів і виноградників, плодючості та дітородіння, покровитель плотських насолод, а римляни вважали Пріапа ще й покровителем повій, звідників і гуляк. Поет і раніше бував у специфічному закладі “мадам Гільде” (1, 26, 29 листопада), про що занотував у Щоденнику. Скажу від себе, що міг узагалі не згадувати про це – ніхто і не помітив би. Проте вважаю, що не маю права позбавляти читача коментаря до будь-якого Шевченкового запису в Щоденнику. Очевидно, що після нелицемірного спілкування з особистістю неймовірного масштабу Михайлом Щепкіним поет не те, що занудився в нижньоновгородському закутку, а взагалі втратив ґрунт під ногами і, не знаючи, що й “робить з головою”, буквально заметався між публічним домом і церквою, так і не знайшовши розради, не відчувши полегші, духовного заспокоєння. Не дивно, бо такої напруги щирих емоцій і дружніх почуттів, як із артистом, такої вдячності за справжнє чудотворне щастя, подароване дружбою, у Шевченка, здається, більше не зустрічаємо. Нічого подібного не знаходимо у світовому мемуарному й епістолярному жанрах. У словах про Щепкіна – серце, що завмирає від захоплення. Великий Іван Дзюба зазначив, що Шевченкові “записи цих днів підносяться до апофеозу щастя”. Справді, в перші дні 1858 року Тарас Григорович знайшов опертя в листовних розповідях друзям про щастя, подароване йому Михайлом Семеновичем. У листі від 2 січня до Анастасії Толстої, яка з чоловіком, віце-президентом Академії мистецтв, графом, допомогла йому повернутися в Петербург, вчорашній засланець-страдник поділився щасливою теплотою зігрітого Щепкіним серця: “Вітаю вас, графа Федора Петровича і милих дітей ваших з Новим роком і бажаю вам на все життя такої радості, такого щастя, яким я тепер насолоджуюсь”. А 4 січня 1858 року захоплювався Щепкіним у листі до Пантелеймона Куліша: “I де в його узялась така жива, сердечно трепещуща, жива натура? Диво, та й годі!... Та будь здоров з Новим годом”. Того ж дня повідомляв Михайла Лазаревського: “Приїжджав до мене колядувать старий М. С. Щепкін, то я після його колядки ще й досі хожу, неначе після похмілля... Поздравляю тебе з Новим годом”. Ніколи раніше й опісля доля не дала Тарасу Григоровичу можливості вітати своїх друзів з Новим роком так істинно щасливо й радісно…
“Погано я зострів оцей новий поганий рік…” Сталося так, що в листопаді 1858 року Тарас Шевченко познайомився у домі Федора й Анастасії Толстих із відомим афроамериканським актором Айрою Фредеріком Олдріджем, творчістю якого захопився. Донька Толстих Катерина (у заміжжі – Юнге) писала: “Шевченко не міг не зійтися з ним, у них обох було надто багато спільного: обидва – чисті, чесні душі, обидва – справжні художники, обидва
Т. Шевченко. Автопортрет. 1858 р.
змалку зазнали тяжкого гніту… Вони не могли розмовляти інакше, як із перекладачем, але вони співали одне одному пісні своєї батьківщини й розуміли одне одного”. Не сумніваюся, що Тарас Григорович часто згадував незрівнянного Михайла Щепкіна, дивлячись Олдріджа, який “чудеса виробляв” на Маріїнській сцені. Передноворічні дні 1858 року пройшли у Шевченка, так би мовити, під знаком Олдріджа. Поет не лише відвідував вистави з його участю, але, скажімо, взяв участь “як один із почесних і найзахопленіших глядачів” (Петро Жур) у бенкеті на честь
Айри Олдріджа 20 грудня 1858 року. Впродовж іще кількох днів, як свідчать записи в щоденнику Катерини Толстої, Тарас Григорович бував у них на домашніх декламаціях Олдріджем творів Шекспіра. Ба більше, 25 грудня 1858 року Шевченко закінчив у своїй майстерні портрет Айри Олдріджа, але й після цього запрошував актора до себе. Принаймні 28 грудня Катерина Толстая занотувала в щоденнику, що того дня під час сніданку в їхньому домі з Олдріджем з’явився Тарас Григорович: “Шевченко теж прийшов, він чекав Олдріджа до себе і був дуже нетерплячий, не дав йому навіть добре попоїсти”. Нарешті, збереглася записка від 30 грудня 1858 року, якою Анастасія Толстая запрошувала Тараса Шевченка, а через нього – Пантелеймона Куліша і Семена Гулака-Артемовського до них на новорічний вечір 31 грудня: “Від 7 до 10 буде в нас Олдрідж і буде читати…” На новорічному рубежі наступних 1859–1860 років однозначно знаменним явищем стало завершення видання Шевченкового “Кобзаря” 1860 року: 6 грудня 1859-го поет правив коректуру цього твору, а 31 грудня він одержав гроші, передані Платоном Симиренком для видання з умовою, що вони будуть обов’язково повернуті примірниками “Кобзаря”. Перший лист у 1860 році Тарас Шевченко написав 3 січня саме Платону Симиренку – вітав його з Новим роком, подякував за матеріальну підтримку, пообіцяв одразу після видрукування надіслати примірники “Кобзаря”, що було дисципліновано зроблено в січні 1860-го. На перетині останніх у Шевченковому житті 1860–1861 років особливе значення для нього мало знову-таки книжкове видання – посібник для навчання грамоти в недільних україномовних школах “Букварь южнорусский”, укладений поетом орієнтовно у вересні-жовтні 1860-го. Уже до кінця року 10-тисячний наклад було надруковано, але квиток на випуск видання цензор виписав 31 грудня, і на обкладинці посібника стоїть 1861 рік. Тарас Григорович особисто турбувався про розповсюдження “Букваря”, звертався з цього приводу до Платона Симиренка, Федота Ткаченка… Михайлу Чалому писав 12 січня 1861-го: “Будьте здорові з Новим роком! Послав я сьогодня вам свого добра 1000 штук… Добре було б, якби його можна було пустить в села, там би воно швидче прийнялося”. Уже тяжко хворий Тарас Григорович на початку 1861 року – 2, 11 та 12 січня – купував малярське приладдя в магазині Аванцо, і в цьому таїлася його надія на майбутню творчу роботу. Миколі Лєскову, який побував у Шевченка наприкінці місяця, сказав: “От якби до весни дотягти! Та на Україну… Там, може б, і полегшало, там, може б, ще хоч трошки подихав”… На столі, за яким Шевченко сидів, Лєсков побачив два стосики укладеного ним букваря, один примірник автор подав гостю: “Прогляньте його та скажіть мені, що ви про нього думаєте”… Однак за тиждень до того, в листі до Варфоломія Шевченка від 22 січня хворий поет уже гірко констатував: “Погано я зострів оцей новий поганий рік: другий тиждень не вихожу з хати – чхаю та кашляю. Аж обісіло…” Наприкінці місяця, 29 січня, знову поскаржився в останньому листі до Варфоломія Шевченка: “Так мені погано, що я ледве перо в руках держу. І кат його батька знає, коли воно полегшає”. Та не втрачав усе-таки надії переїхати в Україну: “Кінчай швидче в Каневі та напиши мені, як кончиш, щоб я знав, що з собою робить весною”… Нагадаю, що 14–15 лютого 1861-го, тобто незабаром після початку “нового поганого року” й незадовго до смерті, Шевченко написав свій останній, передсмертний вірш “Чи не покинуть нам, небого…”, в якому відсутня лексема “смерть”, а навпаки, твір-елегія, за пронизливими словами літературознавиці Елеонори Соловей, “є оскарженням смерті, заповітом радості в потойбіччі”: Дніпро, Україну згадаєм, Веселі селища в гаях, Могили-гори на степах – І веселенько заспіваєм… Наостанок знову повернуся до щасливих Шевченкових днів початку 1858 року, осяяних недавньою присутністю Михайла Щепкіна. Серед захоплених письмових розповідей, відправлених тоді друзям, окремо й особливо наголошу поетове новорічне привітання Михайла Максимовича, якому Шевченко також повідомив у листі від 4 січня про “великого чудотворця Михайла Семеновича”, попросивши Господа милосердного послати довголіття та здоров’я “на славу нашої преславної України”… Ці всеосяжні й всепроникні Шевченкові слова, на мій погляд, є заповідальносакральними, бо визначають те, заради чого ми живемо, працюємо, творимо, воюємо і перемагаємо – “на славу нашої пре славної України”. Слава преславній Україні!
__________________
1 Докладно див.: Мельниченко В. Тарас Шевченко: “То от вам “Свяченая вода”; написано панночкою, та ще й хорошою…” // Слово Просвіти. 2023. Ч. 43. 26 жовтня – 1 листопада.
2 Докладно див.: Мельниченко В. Тарас Шевченко: “Мій великий друг Щепкін”. М., 2009. 480 с.
Очевидець і літописець · “На останній крапці осінило: до такої роботи я готувався упродовж усього свого життя”. · с. 14сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
зумовлена композицією кожної окремої розповіді. Двадцять шість есеїв, і жодного повтору у формі подання! Приміром, Олекса Довбуш та Устим Кармалюк постають у спільному діалозі обох; Тарас Шевченко – через “сухі” факти біографії, які межують із яскравими епізодами особистого авторського осягнення Великого Кобзаря; Українська Повстанська Армія – шляхом промовистого викладення біографії безприкладної в історії людства, боротьби за свободу; суть Лесі Українки несподівано зримо проступає із “Лісової пісні” й “Давньої казки”; стежка до феномену Петра Болбочана пролягла через політичні коливання Симона Петлюри, Володимира Винниченка… І в кожному есеї присутній автор. Не тільки через свої роздуми й коментарі. Дуже давнє, давнє й не вельми віддалене минуле, через власні оцінки окремих письменників, істориків, політиків, із якими автор мав (і має!) безпосередні контакти, наближається майже упритул, оте, що спливло, постає відчутним і зримим. Особливо, коли автор інколи не гребує залучати до розповіді навіть дещо із власних, скажемо так, “набутків у справі служіння Батьківщини”. Нескромно? Недоречно? А ви почитайте книжку й зробіть висновки самі. Я ж скажу прямо: вартість та навіть унікальність книжки в тім, що все в ній пропущено через щире й відверте серце, без озирання на малодушну недоцільність. Щирість і відвертість… Боже, як не вистачає нам усім усього! І зараз, і завжди. Насамперед, в оцінці цілих явищ та окремих державних, гуманітарних, суспільнополітичних постатей. Тож смію запевнити: такого видання, як “Це – Україна! Ми – українці”! досі на наших книжкових обріях не було. А як воно потрібне! І коли прийде час висувати наші витвори на престижне преміювання, то кандидат уже є. Згадаю ще про одне. Можливо, когось спровокую цим на іронію, та все ж скажу. Книгу варто прочитати не лишень для того, щоб поповнити запас своїх знань, а просто прочитати. Бо її стиль, мелодія фрази сповнені своєрідної енергетики, яка захоплює, заворожує, відрізає тебе від зовнішнього світу і вводить у той світ і отих, про який і про кого ведеться розповідь. Дивовижне відчуття! Жодні “електронні версії” його не подарують. Те відчуття повертає нам любов до справжнього читання, до паперової книжки. Повертає тим, хто його втратив, а хто, через прив’язаність до смартфону, ще не спізнав, прищеплює. Енергетично потужна книжка! У передмові зауважено: “Мужнім і славним захисникам Українського Роду присвячується”. І що ж? Вийшла накладом… аж у 400 примірників. Хто фінансував? Завершивши роботу над рукописом, автор повідав, як наївно він сподівався, що серед жертводавців і видавців, зараз – ось зараз, вишикується черга на право видання такої
Очевидець і літописець · “На останній крапці осінило: до такої роботи я готувався упродовж усього свого життя”. · с. 14сторінка оригіналу ↗ В’ячеслав САНДУЛ
Рідко випадає нагода визначити унікальність книжки вже за довжиною часу, який пішов на її написання. Сьогоднішній наш випадок саме такий. Шістдесят сім днів для 344 сторінок, багато це чи мало? А якщо взяти до уваги, що у книзі два розділи, перший із яких сімома есеями представляє нашу Батьківщину, а другий дев’ятнадцятьма есеями наших світочів, то… А також глянути, що Батьківщина представлена, з одного боку Рідною Українською Мовою, а з другого Диким Полем; з третього островом Хортицею, з четвертого Мізинським Меандром… А між ними Трипілля, Кам’яна Могила, Говерла… Що не об’єкт – свої особливості, що не тема – окремий сюжет. Різні наповнення, різні ракурси, різні розмисли. Так, так, розмисли, бо саме вони, звісно ж, авторські, виникають і розгортаються так, що нерідко прирівнюються до окремих фактів. Приміром: “Різниця між населенням на одному і тому ж місці, але за різних часів, елементарно пояснюється цивілізаційним поступом, особливостями прогресу, а не розвиненістю одних і відсталістю інших. А люди… Вони на одній і тій же території, в усі часи загалом одні й ті ж, про що свідчать антропологи. Так і з трипільцями. З’явились, зникли… Звідкіль з’явились? Із неба впали… Куди зникли? Розчинились у повітрі… Вони між нами, серед нас. Від отого кроманьйонця, що подарував нам меандрів орнамент”. (З есею про Трипілля). Або: “Хортиця зцілює – це поза всілякими сумнівами. І тут немає нічого надуманого, містичного. Будь-який шматочок суші, оточений водою, – уже цікава, своєрідна територія. Насамперед, тим, що всі процеси там відбуваються дещо не в такому ритмі, як на материку. Там інші магнітні поля, позаяк усе довкіл омивається водою, до того ж в основі Острова – граніти і гнейси, породи, що відрізняються од вапнякових і черепашникових каменюк не лишень структурою, а й фізичними та ЕНЕРГЕТИЧНИМИ властивостями. Тож і маємо ув собі Острова – надзвичайний дарунок Божий. Спеціально для України. Головно – жодних розважальних закладів-установ, і все має супроводжуватися українськими написами, національними символами (орнамент, геральдика тощо). Жодних авангардистських витребеньок ні в чому: ні скульптурах, ні в тих же написах. У Хортиці духовне призначення, ви вже в цьому переконались”. (З есею про острів Хортицю). Такі вкраплення, а ними пронизані всі есеї книжки, роблять сюжети несподівано новими, свіжими. Навіть там, де оприлюднені факти, здавалися б, багатьом із нас відомі. Поруч із цілою вервечкою мало, а той узагалі досі не відомих! Зокрема: “У Степу, серед Дикого Поля, навіть, коли ця назва звузилась до масштабів топонімічного раритету, спить значна частина української історії. Відтоді, як людина лишила тут виразні сліди свого перебування (12 тисяч років тому), а надто, коли вона звела на невеличкому підвищенні, над річкою, перший курган (6 тисяч років). Тому й окутані наші кургани таємницями, легендами й поезією, піснями… “Темні кургани”, “На кургані, на городі”, “Над курганом вітер віє”… (З есею про Дике Поле). Словом, географічно-сакральним чином Батьківщина наша представлена. А наші світочі? Їх сімнадцять. Є необхідність назвати усіх: Святослав Хоробрий, Кость Гордієнко, Григорій Сковорода, Олекса Довбуш, Устим Кармалюк, Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка, Іван Пулюй, Петро Болбочан, Нестор Махно, Володимир Вернадський, Володимир Симиренко, Марія Приймаченко, Григір Тютюнник, Володимир Івасюк, Леонід Каденюк. Чому сімнадцять, коли есеїв про видатних українців, як зазначено вище, дев’ятнадцять? А тому, що перший есей другого розділу представляє не окрему постать, а загалом скіфів, які насправді були й називалися сколотами; в есеї “Сонце сходить” бесідують між собою Довбуш і Кармалюк; чотирнадцятий есей представляє нашу звитяжну УПА; а дев’ятнадцятий розповідає про авторового земляка, сучасного селянина Павла Скляра, нічим не видатного, проте одного з тих залишків колишніх мільйонів і мільйонів наших співвітчизників, на яких іще тримається українське село. Різні люди. За вдачами, за родом занять. Із різних часових шарів. Одному доля одміряла 32 роки життя, іншому у півтора рази більше. Тому 47, тому 60, тій 42, тому 67, тому 35, навіть 30… І – жодного довгожителя за високими мірками! Хіба Григорію Сковороді, Іванові Пулюю та Марії Приймаченко поталанило переступити поріг 70-ліття… Та ще вдівець Павло Скляр, на околиці херсонського села, в тісному кільці рашистських окупантів (“ні до берега не підпускають, – казав авторові по телефону, – ні в степ, як під домашнім арештом уже більше року”), усе ж таки, широко розміняв дев’ятий десяток. Про що говорять оці часові відрізки? Про те, що не жаліли ми своїх видатних. Рідко який із них пішов із життя, як кажуть, своєю смертю. Та й яка ж то “своя”, коли тобі щойно виповнилося 47 літ! Або 42, або 46… Та навіть у 60, до того ж, у неповних… Та ще й, коли тебе спорядили у Потойбіччя в чужій сорочці та в позиченій домовині (Іван Франко)… Решта: убитий, убитий, убитий, закатований, розстріляний, розстріляний, доведений до самогубства, повішений… Життя жодного (жодної) із представлених у книзі наших світочів, якою б довжиною воно не відзначилося, не розгорталось за сприятливих обставин. І що найгірше – з подання тих, хто перебував, начебто серед найближчих. Цей, якщо можна так сказати, мотив чи посил, і спонукав до написання книжки. Як розповідає сам автор, ідея книжки спостигла його несподівано 19 квітня поточного року у першій половині дня, під час пішохідної прогулянки. Десь за півгодини склалася в уяві вся композиція книжки, визначилися майже всі есеї, а згодом і заголовок до кожного. Після обіду чоловік сів за письмовий стіл, і за 67 днів завершив роботу. Без перебільшення – титанічну. Адже йому довелося не просто викладати знакові факти про нашу Мову, про Хортицю чи Дике Поле, про Говерлу й Кам’яну Могилу… А далі – про Святослава й Сковороду, про Болбочана, й Вернадського, про Симиренка й Івасюка… Авторові випало донести до майбутнього читача визначальну сутність звитяжного князя і геніального філософа, непереможного полковника й всесвітньо відомого ученого, Божою милістю помолога й геніального композитора… А таке досягається не кількістю залучених фактів, а їхньою вагою і розташуванням у тексті. На кожен есей витрачалося два, інколи три дні, траплялося, що вистачало й одного! Неймовірний рекорд. Так трапляється, коли письменник не витискує із себе слово за словом, а воістину натхненно викладає факт за фактом, ледь не кожен із яких обгорнутий думкою, що йде від серця. Автор не дивувався, в жодному разі не захоплювався собою. Він працював, працював і працював. На четвертій сторінці обкладинки з особливою увагою раджу прочитати його зізнання: “Коли писав, не здогадувавсь, а на останній крапці осінило: до такої роботи я готувався упродовж усього свого життя. Підсвідомо, але готувався. А впоравсь із таким огромом фактів, та ще й так швидко, бо, як писав, геть не думав про тих, хто читатиме, а лиш про те і про тих, про що й про кого писав”. Резюме в тій же коротенькій післямові: “Представивши Рідне Слово, пройшовши ніким не звіданими маршрутами Дикого Поля, Хортиці, Трипілля й Мізина, уздрівши на Кам’яній Могилі те, чого там досі не бачив ніхто, почувши від Говерли лишень тобі мовлене слово, пройнявшись життєписами наших світочів, несподівано відчув, що багато в чому став іншим”. “Багато в чому став іншим”… Саме цьому й передувало те, що буквально змусило чоловіка сісти за стіл: після війни ми всі маємо стати іншими, інакшими. Глибшими, змобілізованішими, обізнанішими, послідовнішими, рішучішими. Тому й починає автор власну передмову такими рядками: “Написати цю книжку мене змусила війна, розв’язана кремлівським недомірком. Досі не мав особистих проблем із патріотизмом, та лишень в умовах москвинської агресії, коли не просто знаєш, а чуєш, відчуваєш, як стогне рідна земля під потоптом чужинця, коли нищаться ущент наші міста й села, гинуть кращі з кращих співвітчизників, тільки тепер збагнув, що досі віддавав себе Батьківщині не сповна. Як, либонь, і ми всі. …Кадебістський виплодок покладається не тільки на власну силу, а й на наше можливе безсилля. Він добре зна, що в екстремальних умовах спершу висівається паніка, потім невіра, розчарування. А там уже й до зради один крок. Звідкіль воно? Насамперед, од невігластва: коли знаємо лишень те, що нам підступно й уміло підсовують збоку; коли свідомість наша формується не на фактах, а на емоціях; коли ми вчасно не встигли (не зуміли, не захотіли) засвоїти істинне, а не вигадане”. А завершує: “Не поважаємо, не цінуємо ні своє, ні себе. …Тож час розмочити “сухі цифри і факти” живим наповнення нашої Вітчизни, якої, смію зауважити, ми не знаємо, як слід, у чому, гортаючи ці сторінки далі, ви переконаєтесь. А з другого… Словом, читайте”. Узявши книжку до рук, щойно вона вийшла з друку, я подумав: есеї про Хортицю... про Кам’яну Могилу… про Дике Поле… Навіть про Мізинський меандр… Що можна сказати про них нового, коли все, здавалося б, писано-переписано? Не кажучи вже про Тараса Шевченка, Володимира Вернадського, того ж Нестора Махна… І все ж річ не стільки у нових фактах, які ув есеях є, а в тім, як вони подані разом із відомими. Річ у тональності книжки, яка
“Це – Україна! Ми – українці!” Есеї / Костянтин Сушко. – Кам’янець-Подільський: ТОВ “Друкарня “Рута”, 2023. – 344 с.
Про-читання · “Люди замовляють книжки. Бо хочуть більше дізнатись про себе й про свою Батьківщину”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
Воскресіння світу крізь таємничість слова Богдан Дячишин. Таїна енергії слова: есеї. – Львів: Растер-7, 2024. – 168 с.
книжки. Бо на часі ж! Двадцять два видавництва (дотичні до справи, читаючи ці рядки, знайдуть у тій цифрі кожен своє…) отримали звернення від автора разом із рукописом. Не якісь другорядні видавництва – так би мовити, провідні. Столичні і не столичні. Лишень з одного надійшла відповідь: готові б узятися за видання рукопису, та усі, в прямому розумінні, пішли на фронт. Решта видавців відмовчалися! І звуку не почув автор від п’яти наших благодійних фондів! Заявивши попередньо, що “питання вивчать”, перестали відповідати на його дзвінки також ряд представників “політичних партій та рухів”. Звісно, іде війна, але ж видавництва працюють, і ви тільки погляньте, що надибуємо серед книжкового продукту. Та ще й так густо! Тоді й нагодилася Любов Голота, відома поетеса, лавреатка Шевченківської премії. Недавній головред тижневика “Слово Просвіти” (нині – голова редколегії часопису) запропонувала зібрати кошти гуртом. Вона й поставила перший автограф під зверненням до всіх українців. Пам’ятаєте? Одне слово, яким був би результат, коли б сам автор майбутньої книжки просив гроші… А тут закликають профінансувати “украй необхідну для українців книжку”, слідом за Л. Голотою голови обласних письменницьких осередків: із Січеслава (Дніпро) – Фідель Сухоніс, шеф-редактор часопису “Бористен; із Запоріжжя – Ольга Стадниченко, кандидат філологічних наук, депутат Запорізької обласної ради; із Херсона – Василь Загороднюк, кандидат філологічних наук, доцент; із Івано-Франківська – Євген Баран, заслужений працівник культури України… Звернення також підписали: В’ячеслав Сандул, голова Нікопольського відділення Міжнародного Фонду Дніпра; Василь Білицький, голова Кам’янсько-Дніпровської філії громадської організації “За права жителів зони розташування Запорізької АЕС” (Запорізька область); Богдан Дячишин, прозаїк, член Національної спілки письменників України (Львів); Петро Чегорка, головний редактор журналу “Свята справа” (Верхівцеве, Січеславщина); Олександр Жолудь, художник, скульптор, член Національної спілки художників України (Запоріжжя); Олександра Свитка, вчителька української мови та літератури (с. Грушівка, Січеславщина); Василь Горбатюк, член НСПУ, директор Хмельницького обласного літературного музею; Ольга Чуприна, екс-директор книжкового магазину “Папірус” (Запоріжжя). Поважні заслужені люди агітували за збір коштів на книжку, рукопису якої не бачили! Лишень знають автора. Хіба не розчулює така довіра? Хіба не підвищує відповідальність за те, що робиш? Процес збирання грошей, який відбувався на моїх очах, заслуговує цілого дослідження: хто надсилав (професія, вік, місце проживання, освіта), скільки і на яких умовах. Насамперед, жоден із офірувачів не просив і не вимагав книжки для себе. Жоден! Бо сприймали “Це – Україну!..” воістину як благодійницьке видання. Лишень зрідка запитували: “А де можна придбати книжку собі?” І це після того, як людина перевела на рахунок 400 грн, 500, навіть 600 і 1000, що помітно, а то й значно перевищує собівартість одного примірника! Дванадцятеро людей, переказуючи гроші, навіть не назвали себе. І це тоді, коли четверо з “інкогніто” перерахували по 1000 грн кожен! Чому переповідаю усе так детально? Бо це говорить про нас. Ми давно вже не спілкувалися публічно так відверто. З подробицями. Начебто з несуттєвими, насправді ж – ледь не засадничими. За тим, як народжуються (уже після того, як оформляться у вигляді рукопису) українські книжки, проступає все наше життя. З усіма його здобутками, а також. Даруйте, але прорахунків усе ж таки більше. Інакше не жили б ми так, як живемо, і не мали б над своїй території жахливої бійні, яку нам нав’язали. Бо ми не дбаємо, як слід про свою Вітчизну. Починаючи з нехтування Рідним Словом. Мало прикладу з історією однієї книжки? Так називайте й свої історії! А їх – тисячі. Інакше не діставалося б у нас кожному українцеві, аж по… пів книжки. Тоді як кожен європеєць має двадцять одну! Вдумуймося, робімо висновки і ставаймо інакшими! А в Костянтина Сушка головні проблеми розпочалися акурат після презентації книжки “Це – Україна! Ми – українці!” Вдало пройшов захід, а, як для режиму військового стану, то навіть велелюдно. Більше ніж третину накладу безкоштовно передано на фронт, до бібліотек та навчальних закладів. Були й газетярі, і представники радіо з телебаченням, от тільки від влади ані-ко-гі-сінь-ко. Так само, як від просвітньо-освітницьких, що офіційних структур, що громадських. А запрошувалися ж усі! Тож так і стала розповсюджуватись книжка. Надходять до автора лишень окремі замовлення. Він “пересічних громадян”. Скажімо, так. Телефонує авторові вчителька з Енергодара, де Запорізька АЕС. Ні, зараз жінка ув Івану-Франківську (біженка), а Енергодар поки що змушена залишити. Місто атомників, тисячі й тисячі мешканців якого наприкінці лютого 2022- го, вийшли з гаслами, з корогвами, з жовто-синіми прапорами супроти до зубів озброєної рашистської орди. Й орда зупинилася! Навіть трохи відступила! Лишень пізніше. Кадри про це, певен, обійшли увесь світ. І я переглядаю їх інколи, щоб переконатись: ми можемо бути й такими! І серце закипає від гніву: куди ж дивиться так званий цивілізований світ, куди зирить всесильна ООН, тоді як одна країна, упродовж уже мало не двох літ поспіль, намагається виснажити іншу країну, щоб потім стерти її з лиця Землі! Жінка у вигнанні, а хоче придбати книжку “Це – Україна! Ми – українці!”. Як вона сказала, оту книжку, що про нас і про Україну. Таке не просто розчулює. Таке наводить ще й на інше. На вище! Як і телефонні дзвінки до автора з-під Києва, із Закарпаття, з-під Луцька, з Рівного… То дзвонять біженці з Великої Лепетихи, з Горностаївки, з обох Каховок… Подають голоси люди з притиснутої рашистською ратицею Лівобережної Херсонщини. Ні, вони не скаржаться, ні на що не нарікають. Люди замовляють книжки. Бо хочуть більше дізнатись про себе й про свою Батьківщину. І в той же час. Запрошують автора книжки на виступ студенти-історики. Начебто хочуть послухати про Великий Луг, про Хортицю, зрештою, про Україну й про українців. Автор обіцяє неодмінно прийти, але ставить абсолютно доречну умову: придбайте бодай два примірники книжки, про яку розмовлятимемо. Як на авдиторію в 40-50 осіб, то не так уже й… Додатково кожному учасникові зустрічі обіцяно вручити по примірникові дуже змістовної брошурки “Звідкіль на Хортиці дуби?”. Але вже безкош-тов-но! Інакше навіщо ж письменникові виступати? Навіщо, знову ж таки, писати книжки? Студенти-історики одностайно не прийняли умову. Через наявність у ній… книжки. Коментарем, а водночас і підсумком тут може бути ось цей факт. Такий собі Юрій Євіч – писака, душогуб, ескулап та перекинчик із Горлівки – з пів року тому видав книжку “В акопах Донбаса”. Головний тематичний посил провокаційного витвору: “Україна – ето нєсчастноє нєдоразумєніє, нєоправдано імєнуємоє страной”. Знаєте, який наклад видання? 100 000 екземплярів. Костянтин Сушко своєї “України з українцями” ледь нашкріб на 400 примірників… Не певен, що Євіч гроші на власну книжку витяг із власної кишені. К.Сушко теж збирав, воістину усім миром. Вельми скромні суми надходили (але ж надходили і надійшли!) із усіх куточків Батьківщини – низький уклін усім офірувачам. Рідна держава, вітчизняні скоробагатьки, а також доморощені й домовиплекані політичні “партії та рухи” мужньо одвернулися від патріотичному проєкту. Як там мовлено – “хто не годує свою армію, той годуватиме чужу”? Хто не сприяє виданню своїх книжок, читатиме чужі. Власне, уже, мабуть, читає. У нас під носом.
Ігор ФАРИНА, селище Шумськ на Тернопіллі
Не бачу нічого дивного в тому, що в назві мого відгуку на нову книгу знаного літературного критика з’явилося означення “слово”. По-перше, підштовхнула до цього назва вірша з доробку незабутнього Любомира Сеника, який цитує автор. Подруге, чому б таким чином ще раз не підкреслити важливість цього буквотвору для письменника, що є очевидною з обкладинок видань: “Слово про вічне”, “Думне слово Богдана Смоляка”, “Слово Андрія Содомори у дзеркалах часу”, “В маленькій амфорі слова”, “Вагота поетичного слова”, “Про моменти життя, обійняті словами”, “Ословленого світу таїна”, “Золота жила слова”, “Таїна енергії слова”… Є ще момент: висновок про присвяти можна робити з ословлень на палітурках. Насамперед це стосується Богдана Смоляка та Андрія Содомори. Очевидними є приурочення Ірині Калинець, Миколі Петренку, Петру Сороці, Любомиру Сенику, творчість яких залишила помітні сліди в серцях нині сущих. По-своєму продовжує цей ряд і “Таїна енергії слова”. Адже це своєрідний гімн невтомним трудівникам Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка, яке виникло у 1868 році й донині денно та нощно працює над утвердженням рідного слова. На мій погляд, тут є доречним і промовляння родинної пам’яті, адже в присвятній сторінці йдеться про те, що дід письмовця Петро був головою “Просвіти” в селі Бояничі на Львівщині після Першої світової війни, на фронтах якої йому довелося воювати у складі армії Австро-Угорщини, а потім пережити російський полон. Згадка про діда змушує до ще одного пірнання в історію цієї сім’ї. Село Бояничі свого часу належало до Польщі. І сімейство Дячишиних після Другої світової війни силоміць переселили на Тернопільщину. Тут, на Підволочищині, пан Богдан і народився. Тож природньо, що просвітянська посвята враховує і це. Бо історія Товариства тісно пов’язана з історією землі, на якій воно активно діє впродовж багатьох років. У попередніх виданнях письменник віддав перевагу розмірковуванням про твори художньої літератури. Окрім Богдана Смоляка та Андрія Содомори назву Петра Шкраб’юка, Олеся Дяка, Ольгу Яворську, Жанну Юзву, Богдана Манюка, Богдана Чепурка, Анатолія Кучинського, Юлію Бережко-Камінську, Марію Ткачівську, Світлану Короненко, Миколу Будлянського, Степана Процюка, Віталія Запеку. Ця ж книга дещо різниться від попередніх. Розмисли про неординарності художньої літератури, звісно, побутують у текстах. Згадаю хоча б новелу “Трамонтана” Любомира Сеника. (Ніби й малопомітний факт, але, незважаючи на зворохобленість часу, свідчить про цікавинку. У більшості періодичних видань та окремих друках розмисли про твори літераторів, які вже пішли в засвіти, рідкість. “Таїна енергії слова” – виняток). У книзі Богдана Дячишина зустрілися для розмови з читачами есеї про “Український формат” Павла Мовчана, “Живі й мертві” Юрія Олійника, “До співу пташок. Приватна подорож до себе” Олега Кришталя, “Товариство “Просвіта”: формування організаційних норм та засад (1868–1939)” Володимира Пащука. Перед нами – розмірковування про книги публіцистичного та філософського звучання, на які зрідка відгукуються літературні критики. Почасти це явище можна зрозуміти: через складнощі книгорозповсюдження і недостатні наклади критикам не завжди вдається відгукнутися на поетичні та прозові тексти. На жаль, меншає кількість видань, які вміщують рецензії та відгуки, та й їхня періодичність бажає бути ліпшою. Часто-густо обсяг видання не дозволяє вмістити літературознавчі розмисли про художні тексти. Це проблема, яку спроможний розв’язати тільки часоплин. Поки що ж поведу мову про висловлення, які найбільше сподобалися. “За допомогою української мови (до-мови-тися) люди здатні порозумітися, зрозуміти, полюбити один одного” (есей “Капілярна” робота з людьми”). “Світ – у слові, світ – у нас самих, бо слово оживає у думці, як жива й розумна істота. То ж тільки енергія слова рідної мови здатна воскресити духовні сили народу” (есей “Таїна енергії слова правди”). “Плекаймо свою пам’ять, бережімо, примножуймо її читанням, роздумами, бо в будь-- якому віці мозок гнучкий, здатний зберігати незліченні обсяги інформації – як і Всесвіт” (есей “Читання – доторк до таїни енергії слова-життя”). Цитування по-своєму доповнюють висловлювання багатьох мислителів та письменників, серед яких бачимо Марка Аврелія, Теогніда, Рене Декарта, Григорія Сковороди, Умберто Еко, Оксану Забужко… Дехто, можливо, скаже, що забагато цитувань в одній книзі, але думаю, що це твердження помилкове. З одного боку “тисне” метод висловлення думки. (Пригадаймо, що ще в середні віки французький філософ і письменник Мішель де Монтень вдавався до подібного). З іншого – маємо нагоду вкотре сказати, що нинішній читач лише так отримує можливість доторкнутися до цікавих думок. Тож повертаємося до проблеми, про яку мовлено. Поговорімо про спосіб вираження думки Богданом Дячишиним. Він докорінно вирізняється на тлі багатьох літературознавчих писань. Якщо, скажімо, Євген Баран, Віктор Палинський, Тетяна Дігай, Аліна Радецька, Антоніна Царук фокусуються більше на особливостях текстів, то в написанках письменника з княжого Львова (тут нині мешкає Богдан Дячишин) панують емоції. А ще прискіпливий поціновувач його творчості неодмінно надибає повтори. Але не маю наміру дорікати йому за це. Посилання на чужі думки – вартий уваги метод. Та й має рацію Євген Баран, коли стверджує, що “вирватися за межі повторення не вдалося нікому”. Тому більше думаймо про суть висловів, а не про буквенну подібність. Такі думки про книгу письменника, з доробком якого давно знайомий. Кожен має можливість заперечити чи доповнити мої розмисли. Якщо продовження розмови буде, то можна сказати, що книга виконує своє завдання.
16 Україна колядує! · “Для кожного з нас є диво, коли має народитися Бог. Він народжується в нашому серці”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ 13 грудня в Культурному кластері “Краків” панувала атмосфера Різдва, яку створили співачки сестри Галя і Леся Тельнюк.
Галина ДАЦЮК, журналістка
Дитинство Галі й Лесі минало у Великому Місті, тому дівчатка не бачили вдома традиційного Різдва. Київські діти, вони знали про свято хіба що з книжок. Проте в серці завжди жило бажання відчути в місті справжній дух українського Різдва. І вони принесли це диво в Місто самі. “Різдвяні пісні Тельнюк: Сестри” – це ніжна вишукана казка в музиці, словах і виконанні. Вона про те, що в душі кожної дорослої людини живе дитина. “На Різдво ми всі стаємо дітьми – трохи бешкетними. Ці пісні написані щасливим серцем. Бо ми просто зобов’язані бути щасливими”, – каже Галя Тельнюк. Коли щаслива дитина озивається в серці безмежно талановитих людей, то народжується не лише свято, а й Бог! Ми відчули його в кожній колядці, сповненій любові. Ця казка біла й ніжна, виглядає першу зірку на небі, загадує наші бажання. І ми самі стаємо святими. У колядках – передріздвяна метушня, коли потрібно приготувати не менше 12 страв, смачних, запашних. Накрити стіл. Одягти ялиночку. Ми стаємо трішечки чаклунами. Радіємо світові й небу, дитинчаті, яке народилося у Віфлеємі. Музику до всіх поетичних колядок написала Леся Тельнюк. А за тексти обирали улюблені поезії. Наприклад, “Сад Різдвяний” Івана Малковича. Хтось із дитям удвох бродить різдвяним садком. Каже дитятко: “я – Бог”,
трусить сніжком. Кутає благодать їх в найтихішім з садів, пір’ям холодним риплять білі гусятка слідів. Вірші Б.-І. Антонича, у яких непохитна віра і любов до Матері Божої, Заступниці, Цариці Неба і землі. Слова Кароля Войтили: “Любов – це те, що робить нас непереможними. Тому нічого не бійся – відкрий своє серце”. “Ці слова носив у серці Герой України Роман Ратушний”, – каже зі сцени Галя Тельнюк. І зала завмирає. Сестри співають і ведуть дійство. Звучать деякі колядки на вірші Галі Тельнюк. А всю божественну музику написала Леся. Особливої святковості програмі надає супровід Президентського оркестру під орудою полковника Максима Гусака. На долоні твоїй, мій Боже, спить маленьке дитя. Це теж Кароль Войтила, він же Папа Іван ІІ. Дитятко в долоні Бога – це наші діти, найдорожче, що у нас є. Для кожного з нас є диво, коли має народитися Бог. Він народжується в нашому серці, дає сили жити, захистить нас, нарожденний. Різдвяні мотиви – білий сніг і білі Янголи.
Ми звертаємося в ці дні до Богородиці Матері і просимо: Діво Пречиста моя, захисти нас Своєю Милістю. Милість Господа в ці дні відчуває кожна людина. Галя і Леся Тельнюк готували концерт заздалегідь, продумували все – до кожної ноти, рядочка, подиху. Тому ми відчуваємо магнетичну силу колядок і самі стаємо малими колядниками. Унікальна родинна ідея має ще одну особливість – візуальний супровід. До створення Різдвяної Казки доєдналася художниця Оля Третьякова, донька Галі Тельнюк. Оля бачила свято Різдва в дитинстві, святкувала його в Карпатах. Це для неї рідний світ. Вона працювала у проєкті “Барви життя” в Охматдиті. Мала виставки у Словаччині, Чехії. Тут їй працювалося радісно. Разом із В’ячеславом Мельником вона підготувала 8 картин із чудовими різдвяними сюжетами, якими проілюстрували музичні композиції. Картини ніби розмальовують свято в ніжні блакитно-небесні кольори. Ставши учасником дійства, кожен може “домалювати” колядку самостійно. І огорнутися в атмосферу щастя, віри, надії і любові. На жаль, творчий побратим Олі, Слава Мельник, помер у віці 26 років. А вона продовжує творити свято українського Різдва. Картин побільшало. Деякі стали чудовими листівками до свята, чималий тираж яких розійшовся. У планах талановитої художниці Олі Третьякової – персональні виставки і поїздка до Японії. Дай Боже! Словом, цього вечора я перелетіла у світ дитинства. Дух Різдва огорнув щасливими спогадами. Відчула пахощі яблучок, дідуха і маминого свіжоспеченого хліба “з шишками”. Побачила, як таємниче замерехтіла, зблиснула і урочисто освітила Україну Свят-вечірня зірка. І усі рухи, кроки, слова набували космічної значимості. Вона поєднала нас у дитинній радості. – Лише раз на землі співали янголи – саме тоді, як у стайні, в яслах з’явилося немовля – наш Спаситель, – казала моя бабуня Наталка. А тато казав, що треба збиратися на Святу вечерю вчасно. Бо хто запізниться – цілий рік блукатиме. Ми не спізнилися, прийшовши на Різдвяні колядки Галі і Лесі Тельнюк. Тому тепер не блукатимемо. Ми почули, як Янголи співають у Небі, наповнили радістю дива. Дякую за народження малого Дитяти в нашому серці, дорогі Лесю і Галю! На фото: художниця О. Третьякова; “Різдвяні пісні Тельнюк: Сестри”; Олині янголи
16 Україна колядує! · “Для кожного з нас є диво, коли має народитися Бог. Він народжується в нашому серці”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Друзі! Тижневик “Слово Просвіти” – один із небагатьох нині існуючих островів незалежного українського слова в інформаційному морі — за певного “сприяння” нашої влади опинився на межі припинення свого існування. І тільки ми самі, хто любить, шанує і дорожить українським правдивим і об’єктивним словом можемо допомогти “Слову Просвіти”. Будь-яка фінансова підтримка видання – це вагомий внесок в українську справу. Тож подаємо Вам наші банківські реквізити: АТ КБ "ПРИВАТБАНК" (ЄДРПОУ банку 14360570, код банку 305299) вiдкрито рахунок: № UA263052990000026004036804116; отримувач: ГО “Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка; код ЄДРПОУ: 00031756.
Призначення платежу заповнюється платником так, щоб надати повну інформацію про платіж. На наше прохання про допомогу для газети “Слово Просвіти” відгукнулися: 1. Черняхівський Олексій Іванович — 1000 грн. 2. Любенко О. І. — 500 грн.
Відповідальний секретар
Ірина ШЕВЧУК
Літературна редакторка
Галина ДАЦЮК
Коректорка
Олена ГЛУШКО
Комп’ютерна верстка
Ірина ШЕВЧУК
Бухгалтерія
279-41-46
А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001
E-mail: slovo_prosvity@ukr.net
http://slovoprosvity.org
http://prosvitanews.org.ua
Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”, 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 3.
Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори.
Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове.
І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
16 Україна колядує! · “Для кожного з нас є диво, коли має народитися Бог. Він народжується в нашому серці”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р.
Шеф-редактор Павло МОВЧАН
Головний редактор
Ігор ЗОЦ
Р е д к о л е г і я
Любов ГОЛОТА (голова)
Павло МОВЧАН
Микола ТИМОШИК
Георгій ФІЛІПЧУК
Микола ГОЛОМША
Юрій ГАНДЗЮК
Галина ДАЦЮК
Євген БУКЕТ