Пошта “СП” · “Імперська росія доводила людей до самоспалення навіть тоді, коли бойових дій в Україні не було”. · с. 4сторінка оригіналу ↗
Про вулиці, пам’ятники Одеси та мир у нашому домі
Слово Просвіти, №51 за 2023 рік
Сергій ЛАЩЕНКО
Під ракетними обстрілами одесити твердо налаштувалися на зміни. В тому числі і на прибирання зовнішніх ознак імперського періоду. Йдеться про перейменування вулиць та знесення одіозних пам’ятників. Є пасіонарне, активне ядро, яке руками й ногами “за”. Якась частина одеситів проти. Ідеологічні бої попереду? Чи можливий інший шлях – мирний і компромісний, без надмірної категоричності і “ламання” через коліно? Спробуємо спокійно розібратися. Знайомий одесит переїхав з Одеси до Львова на постійне проживання 23 лютого 2022 року. За день до війни. Чи знав він про можливий початок бойових дій? Ні. Але не мав жодного сумніву втому, що найближчими роками двоє його маленьких синів не матимуть в Одесі україномовного оточення. Про переїзд не шкодує, бо тепер діти мають багато приятелів, і давно перестали бути “білими воронами”. Ще дві патріотичні родини переїхали в Галичину із Запоріжжя, також через мову. І також задоволені. А ми? Нас влаштовує, що українська мова домінує переважно на заході України? Як зробити, щоб і в Одесі, і Запоріжжі, і Харкові мова почала відроджуватися масштабно й невідворотно? Стосовно кінцевої мети більшість населення України є однодумцями з Іриною Фаріон. Стосовно тактики є чималі розходження.
Пошук оптимального шляху Певні підстави для оптимізму є. У соцмережах помітно зросла кількість людей, які демонструють ненависть до путінської росії і вже рік-півтора, як перейшли на українську мову. Хоча й пишуть з помилками. Мова тепер точно вистоїть! Але наскільки ефективними є силові методи? Подивіться, як вирує Фейсбук з осудом силових дій представників ТЦК. А їх тепер важко звинуватити утому, що вони нерішучі. Попри те, що йдеться про лінію фронту, про долю держави, про захист мільйонів українських життів, більшість людей таку “рішучість” засуджують. Думаєте, з мовою буде інакше? Знайдеться чимало прихильників тези “не на часі”, окрім того, організовані путінською агентурою антиукраїнські сили можуть натворити багато чорних справ. Натомість тепер багато людей пропонують інші підходи. Ось що пише молодий мешканець з Кривого Рогу, звертаючись до Ірини Фаріон: “У Львові десятки тисяч переселенців з кепською українською. Роботи непочатий край! То піди хоч в одне переселенське “гетто” в Запоріжжі, Дніпрі чи в Слов’янську. Поговори з людьми, просто сядь та поговори з тією дитиною, яка українську чула лише з “ящика”. Потримай її за руку, відчуй глибину тієї прірви, з якої вилізли десятки тисяч наших співгромадян. Поплач із ними... Ти ж хочеш українізації? Хочеш? Чи хочеш помсти російськомовним? Тут треба визначитися, бо одночасно і те, й інше не вийде. Збери їх у будь-якому кафе – жінок з дітьми, які бавляться чужими подарованими іграшками. Візьми їм кави з пляцками чи морозива. Проведи лагідний майстер-клас з української мови під жарти й усмішки панянок та оточуючих. Це ж знімуть і “завірусять” на ТікТоку, як Ірина з академічної гарпії перетворюється на просту і ніжну українку, яка допомагає своїм співвітчизникам. Ні, не тільки краще говорити українською, але й жити! У такий момент можна вистрілити в зовсім іншому амплуа. Та обіграй якось смішно свій колишній зашквар з іменами дітей в садочку. Віруснись у соцмережах. Їздь по країні! Поїдь у той університет у Дніпрі, де викладачі проводять лекції російською, поговори з ними. Допоможи, покажи, навчи. Внеси хоч одну краплину впорядкованості в наш вічний хаос боротьби і розбрату”. Завершує Віктор з Кривого Рогу переконливим аргументом: “Без консенсусу розвалиться східний фронт, а після цього розвалиться наша держава”.
Про компроміс заради наступу Пригадую, як частина мешканців колишнього Дніпропетровська протестувала проти запропонованої назви “Січеслав”, а радила залишити стару назву. Щоправда, з обов’язковим поясненням, що місто назване на честь апостола Петра, а не більшовика Петровського. Добре, що більшість мешканців міста-мільйонника зійшлася на назві Дніпро, бо до цієї назви місцеві звикли – “Дніпропетровськ” був лише для офіціозу. На тому й помирилися, забувши про варіант із Січеславом. Подібне відбувається і з Павлоградом. Пропонують назву лишити, але зазначити, що це зроблено не на честь російського імператора Павла, а цілком апостола Павла. Не знаю, чи це остаточне рішення, але подібний підхід можна застосувати і до нинішньої Одеси. Тільки так, щоб користь була. З народом треба радитися, тим паче, що варіанти для обговорення є різні. Скажімо, вулицю Олександра Пушкіна можна перейменувати на вулицю білоруського художника Алєся Пушкіна. Імперця прибрати, а патріота Білорусі і друга України залишити. Тобто, назва залишиться, одеситам не доведеться перелаштовуватися. Пушкін був і Пушкін буде. Для нас важливо те, що Алєся можна назвати білоруським Стусом. Їхній художник своєю незламністю дуже нагадує нашого поета. І долі подібні: білоруський Пушкін загинув в других. Спорудив М. Номис” (СПб, 1864), яка містить понад 14,5 тис. приказок і загадок. У ній опубліковані також записи Степана Руданського, Василя Білозерського, Пантелеймона Куліша, В. Лазаревського, Марка Вовчка та інших. Ідеологи КПСС віднесли Номиса до так званих “буржуазних діячів”. Відтак, значна частина його творів у СРСР не перевидавалась. Лише в 1985 році з ініціативи та на кошти ще одного видатного полтавця, племінника Симона Петлюри і патріарха УАПЦ Мстислава (Степана Скрипника), деякі книги були перевидані в діаспорі, а після відновлення незалежності, на початку 90-х – у журналі “Київ” та видавництві “Либідь”. Свої праці Матвій Симонов підпису-тюрмі за невияснених обставин 11 липня 2023 року. Скажете, імперськи налаштованим одеситам такий варіант все одно не підійде? Припускаю. Білоруські “нацики” також не є їхніми кумирами. Але я не певен, що таких буде більшість. Та й взагалі, йдеться про сам підхід до справи. Не нав’язувати силою, а обговорювати. Не вийде по-нашому тепер, то вийде пізніше. Адже перемогою є не стільки насильне “втискування” в місцеву топоніміку пам’ятника чи вулиці, як зміна світогляду одеситів. Допускаю, що дехто, зціпивши зуби, погодиться на компроміс, щоб наполягти на своєму десь в іншому місці. Може й так. Зате збережемо мир, час працюватиме на нас, діти нинішніх “компромісних” цілком можуть стати зразковими українськими патріотами через 10-15 років. Важливо формувати цілісну картину світу. Білоруси були і, сподіваюся, залишаться єдиним нашим спокійним, прогнозованим сусідом. Дуже близьким за історією і культурою. А білоруськомовна інтелігенція як була, такі залишиться надзвичайно прихильною до нас. І те, що вони окуповані Росією, не означає, що на них треба ставити хрест. Значна частина Запоріжжя, Херсонщини, Донбасу, майже вся Луганщина і весь Крим також окуповані. Але ж ми не вважаємо їх чужими? Віримо у визволення і реінтеграцію територій. Попри те, що в одній лише Горлівці 20 тисяч чоловіків загинули, воюючи проти України. В інших містах подібна картина. Буде непросто. То навіщо робити ворога ще й з Білорусі? Ви бачите, як тепер поводяться поляки, словаки, угорці? А вони ж не окуповані росією! Тож ми постійно повинні працювати над тим, щоб тріщина з Білоруссю не поглиблювалася. Пам’ятники білоруським воїнам, які загинули, захищаючи Україну вав “М. Номис” – цей псевдонім утворений від частини (без -ов) справжнього прізвища, прочитаного у зворотному порядку і абревіатури імені письменника і фольклориста. Якщо слово Симон прочитати навпаки, отримаємо Номис. Також на знаку увічнили: українську письменницю Надію Кибальчич (літературний псевдонім Наталка Полтавка); засновницю першої в Лубнах української приватної жіночої гімназії, освітню діячку (доньку Катерини Скаржинської) Ольгу Климову; українського архівіста, завідуючого Лубенським архівом Матвія Астряба та професора агрономії Харківського університету, одного із перших організаторів сільськогосподарської дослідницької в складі полку Кастуся Каліновського, також потрібні.
*** Не слід забувати і про національних діячів тих народів росії, які ще не втратили свою ідентичність. Науковець з Удмуртії Альберт Разін у 2019 році здійснив самоспалення в Іжевську, протестуючи проти знищення удмуртської мови. У нас про нього всі знають? Боюся, що ні. А от в Каунасі, де я побував пару років тому, про нього чули всі литовці середнього і старшого покоління, з якими я розмовляв на місці самоспалення їхнього національного героя Ромаса Каланти. Киянин Володимир Олівець, координатор і один з творців “Білоруського розмовного клубу”, який тепер воює на сході України, зі мною цілком згоден. Як щодо відносин з білорусами, так із народами росії. Він пише: “Так, саме зараз треба просувати в інформаційний простір тему знищення ідентичностей народів росії. У багатьох містах України є вулиці Джохара Дудаєва, і це нормально сприймається як чеченцями, так і українцями”. Таким чином вулиця Альберта Разіна (замість Степана Разіна) в Одесі сприяла б інтеграції міста-мільйонника в українське національне життя. Тим паче, що саме з Одеси пішов гуляти просторами колишнього союзу імперський наратив: “Українські нацисти в Одесі людей живцем спалювали!”. Нехай молоді одесити знають правду: імперська росія доводила людей до самоспалення навіть тоді, коли бойових дій в Україні не було. Отже, навіть при зниженні рівня радикалізму (росія його нерідко використовує собі на користь) виграш може бути за рахунок суттєвого розширення інформаційного базису та збільшення кількості добрих справ у всеукраїнському масштабі.
справи в Україні Анастасія Зайкевича. Присутні вшанували видатних лубенців хвилиною мовчання й запалили свічку пам’яті землякам, що спостерігають за нами з висоти Вічності. “Порадіють на небі їх душі, що згадали про них у найріднішій серцю малій батьківщині. Яскраві, непересічні земляки, які зробили великий внесок у скриню культурної, наукової, просвітницької та літературної спадщини України, сьогодні пошановані. Нехай ця пам’ятна споруда нагадує про покликання бути в єдності на шляху боротьби за українську ідентичність, соборність, незалежність!” – підсумувала ведуча заходу.
Полтавський офіс УІНП
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
