Незабутні · “За лайку й за український язик карали нотаткою: то була плисковата дощечка з ремінцем, і його надівали на шию тому, хто говорив по2українській”. · с. 11сторінка оригіналу ↗
Антиімперський дискурс у листах Нечуя До 185-річчя з дня народження І. С. Нечуя-Левицького
Слово Просвіти, №51 за 2023 рік
Володимир ПОЛІЩУК, м. Черкаси
Продовжуємо наново “відкривати” класиків. І виявляється, що вони не були такими одноплощинними чи майже одноплощинними, як це мовилося й оцінювалось у радянську пору. Виявляється, щой самі ті класики були надзвичайно цікавими особистостями зі своїми пристрастями й уподобаннями, чеснотами й вадами, зовсім не аскезно-сухуватими чи глянцево-іконописними, як це писалося в “правильних” книгах і статтях. І світогляд мали широкий, і за своє найрідніше вболівали, бо ж українські письменники вже тим, що писали гнаною, впослідженою українською мовою всупереч усіляким заборонам і цензурам, були патріотами своєї нації, гнобленої, але доконечно не зламаної. Свідомим борцем за національне визволення України, борцем проти великоросійського (московського) імперського режиму був Іван Семенович Нечуй-Левицький. Отой зовні не кремезний, лагідний, тихий, спокійний чоловік, який, проте, за Франковим висловом, був “всеобіймаючим оком України”, був уважним обсерватором життя, причому не тільки українського, а й усеросійського та європейського. Нині просто необхідно казати, що Нечуй був енциклопедично освіченою людиною свого часу: він був глибоким і фаховим істориком (низка його історичних нарисів фактично становила нарис історії України), таким же фаховим лінгвістом, причому в різних сферах мовознавства, автором підручників з української мови. Нечуй був глибоким релігієзнавцем, не випадково ж перекладав Біблію; етнографом і фольклористом, про що свідчать відповідні його праці й нариси. Судячи з його культурологічних трактатів і листів, Іван Семенович був добре обізнаний із філософськими й політологічними працями мислителів Європи і світу, кваліфіковано в них розбирався. Чи знали ми про ці компетентності Нечуя-Левицького? Майже певен, що ні. Зі зрозумілих нині причин покоління українців не знали про глибокий і багатий його світогляд, явлений не тільки в хрестоматійних і позахрестоматійних (у т. ч. й замовчуваних, як то твори й нариси історичної тематики чи навіть “Хмари”, на які влада поглядала вельми підозріло), а – особливо – в його культурологічних трактатах, запертих у глибокі сейфи і схрони. Мовиться, зокрема, про культурологічні трактати “Органи російських партій”, “Непотрібність великоруської літератури для України і для слов’янщини (Сьогочасне літературне прямування)” та “Українство на літературних позвах із Московщиною”. Відомий публіцист і політик Михайло Косів, маючи на увазі згадані трактати, риторично запитував в одній зі своїх статей: “…чи знаємо ми такого Нечуя-Левицького?..”. Поза сумнівом, найбільше і найвиразніше антиімперський пафос писань І. Нечуя-Левицького виявився у згаданих культурологічних трактатах, мається на увазі пафос антивеликоросійський, антимосковський. Аби зрозуміти мовлене, варто зацитувати хоча б такі гострі фрагменти трактату “Українство на літературних позвах з Московщиною”: “В Росії “обрусіння” (під Росією мається на увазі Російська імперія, а під “обрусінням” – по-сучасному – русифікація чи й зовсім по-новітньому – впровадження “русского міра”. – В. П.) йде не днями, а немов годинами, неначе в ньому спасіння не тільки Росії, алей усього світу від якоїсь напасти… Автономії провінцій і народів ламають, національності гнуть і скручують в обід. Скрізь нищать народні мови, національні літератури, скрізь бачимо національний великоруський натиск, котрий постановив собі неначе яке завдання, знищити до останку усі національности в Росії і повеликорусити їх. Найважчий притиск від сієї системи випав на долю України…”. Трохи далі: “Ми вважаємо на національну нетерплячість великоросів, як на виявок расовий, дуже примітивний, схожий з релігійною нетерплячістю давніх народів…”. Іще далі: “Ся неповага до інших народностей, се нехтування ними, навіть якась ненависть до них і справді й досі ще жива в великорусах і виявляється фактично й реально в притисках інших національностей, залежних від Росії. Ся національна ненависть та нетерплячість, окрім деспотичного укладу сім’ї,… викохана в них історією… Сеї неповаги, сього нехтування (до інших націй. – В. П.) не позбулися навіть деякі високо розвинуті великоруси, такі, наприклад, як критик Белінський, романіст Тургенєв, навіть сатирик Щедрін, що піднімав на смішки українщину…”. Писано це на початку 1890-х років, а не втратило актуальності й донині, бо ж письменник-класик влучно визначив сутності шовіністичного великоросійського імперіалізму. Гострі трактати І. Нечуя-Левицького – то тільки згусток його глибоких дум, виразні відлуння яких знаходимо в його художніх творах і листах. Далі й поведеться мова про Нечуїв епістолярій та антиімперський дискурс у ньому. Одразу зауважу, що в листах до різних адресатів Іван Семенович майже не висловлювався так прямо й гостро, як у трактатах. І адресати були різні, та й листовний жанр – не завжди рівня полемічному трактатові. Але і в листах знаходиться те, що тут нас цікавить. У цьому легко переконатися, погортавши 10-й том зібрання Нечуєвих творів. На нього й буду посилатися, зазначаючи сторінку. Цілком очевидно, що корені Нечуєвого національного патріотизму – в родинній традиції, в дитинстві. Про це з повним усвідомленням суті справи писав Іван Семенович у листі до О. Кониського ще 1876 року, в 38-літньому віці. Нечуй зізнавався, що батько-священник не мав на нього якогось виховного впливу, та при цьому з відчутним задоволенням писав: “Мій батько любив українську історію і літературу. Між його книжками не було ні Пушкіна, ні Гоголя, але була “Історія Малоросії” Бантиш-Каменського й Маркевича, була Літопись Самовидця і інші книжки, що тоді виходили. Він любив говорити проповіді по-українській, часто розказував про право українського народу й славу, дуже був радий, побачивши українську євангелію Куліша і просив мене достати йому українську біблію. В нього була вже українська ідея, що рідко траплялося між українськими священиками” (с. 263). Особливий же вплив на майбутнього класика, за його ж зізнанням, справляла мати, яка “не вміла говорити по-великоруській і говорила чудовим чистим українським черкаським язиком, зовсім по-народному, з приказками й прислів’ями” (там само). Майбутній письменник виростав у священичому середовищі, яке, попри відомий консерватизм чи навіть певну – більшу чи меншу – реакційність, дало українській духовності, культурі, літературі немало славних імен. Це ж саме релігійно-духовне середовище – вже на рівні духовного училища й духовної академії – зародило в душі молодого Івана Левицького, певно ж, не бажаючи того, й паростки неприйняття чужого, яке нав’язувалося з грубим насиллям над душею й тілом. Власне, це були паростки того самого антиімперського (антимосковського, антивеликоросійського) мислення, яке згодом перелилося на сторінки творів і трактатів. У тому ж листі до О. Кониського Нечуй описував “педагогічну практику” своїх учнівських літ: “За лайку й за український язик карали нотаткою: то була плисковата дощечка з ремінцем, і його надівали на шию тому, хто сказав погане слово або говорив по-українській. (Тобто українська мова фактично прирівнювалась до лайливих слів. – В. П.). Всередині вона була видовблена, і там лежав журнал, де записували, хто сказав яке українське слово і як було треба справляти по-великоруській. Записаного ждала кара” (с. 266). Як видно з Нечуєвих листів, церковно-релігійна сфера в Російській імперії була важливою й вельми впливовою сферою зросійщення чи, як тоді мовилося, “обрусєнія окраїн”. Сам письменник це добре усвідомив і дуже критично все те оцінював і в художніх творах, і в листах. Особливо гостро він висловлювався проти очевидних антиукраїнських тенденцій у церковній (а згодом і в інших) сфері. Безсумнівно, Нечуй-Левицький не був ксенофобом узагалі й русофобом зокрема. Бувши тонкою, вразливою натурою, маючи глибокий інтелект і послідовно обстоюючи органічні для нього національні цінності, письменник принципово й цілком адекватно реагував на всякі прояви російського великодержавництва, чи воно проявлялося на рівні загальноімперському, чи на рівні особистісному. Звідси і його критицизм щодо видимого шовінізму “великоруської натури”, особливо ж коли така “натура” проявилася зовсім показово чи реакційно. Характерний у цьому сенсі епізод із листа до Івана Пулюя, в якому Нечуй не без сарказму розповідав про ставлення синоду російської церкви до українських перекладів церковних книг: “Було і в нас те саме, як ще в шістдесятих роках (ХІХ ст. – В. П.) послали в святий синод український переклад життя святої Варвари. Синод звелів спалити цей переклад, неначе якусь непотріб. І свята Варвара перетерпіла раз муки од свого навісного татуся Діоскора, а це вже в новіші часи… святого російського синоду” (с. 439). Вельми цікаво антиімперський дискурс вичитується з Нечуєвого листа до Михайла Грушевського, в якому класик дає оцінку лицемірним імперським маніпуляціям із переписом підконтрольного Росії населення. Іван Семенович сповіщає про написану ним і відправлену до різних редакцій статтю “Лік українського населення в Європі, Азії і в Америці”. У листі, а також, певно, і в статті, Нечуй нотує: “В Росії в газетах вже після того був надрукований лік в Росії усяких народів по перепису 1897 року з якихось джерел... і, мені здається, – з шовіністичних неправдивих, бо в нас, звичайно, зменшують число українців та білорусів, а число великоросів ставлять неймовірно велике: “С намы, мов, бог! Разумейте языцы и покоряйтеся… бо нас он скільки!”. За число усякових інородців в Росії ніколи не сповіщали, бо їх все залічують в “господствующую нацию” – і мордву, і мещеру!” (с. 448). Далі ж Нечуй-Левицький подає свої розрахунки чисельності різних націй у Російській імперії й демонструє очевидні імперські маніпуляції, особливо спрямовані на зменшення числа українців, і висновує: “Це од нас украли та приточили числа до киргизів та татар – та й до себе таки… бо “С нами ж бог!”. На цікаві Нечуєві судження про ставлення “націоналістів на російському ґрунті” до українських музейних цінностей натрапляємо в листі до Іллі Шрага (с. 500-501). У низці листів до різних адресатів І. Нечуй-Левицький пише про українське культурно-духовне “донорство” на користь невдячної Росії, і ці його епістолярні розмисли набувають історіософського звучання й антиімперської спрямованості.
Із Нечуєвих листів добре видно, що царина мови, навіть ширше – лінгвістичної науки в різних її сегментах, була справжньою рідною стихією класика. Його заслуги в мовознавстві ще треба ґрунтовно осмислювати й переосмислювати. Я ж тут більше заакцентую на тих мовних питаннях, які вкладаються в тему розвідки. Передовсім ідеться про питання історії мови та українсько-російські стосунки в цій сфері. Іван Семенович у кількох листах до різних авторів висловлює ті ж чи схожі судження про мову, як у листі до Ганни Барвінок. У листі до М. Грушевського навіть уживає термін “києво-ломоносовська мова”, вкотре підкреслюючи “запозичувальні” заслуги російського вченого. В іншому листі до того ж адресата Нечуй навіть дещо розширює тему міжмовних взаємин: “Не можу не зауважити тільки про одну річ: наше дворянство (само по собі, вище) так швидко одкаснулось од народної мови з дуже простої причини: передніше, як воно обрусіло в мові, великоруська література (Кантемір, Ломоносов, Сумароков, Державін) сама тоді омалорусилась. Бо Ломоносов цілком присвоїв собі мову київських вчених і письменників, схопивши з неї верхній етаж, вироблений з церковної та старонародної київської мови, і одкинувши нижній етаж – українсько-народний. Ці великоруські письменники пішли на Україну, сливе як свої по мові: їх розуміли. А потім згодом, як Фонвізін та Пушкін підставили до неї нижчий етаж великоруський, народний, то й це вже пішло на Україну протоптаною стежкою, окрім, само по собі, шкільного шляху урядового, бо ще ж Єкатерина ІІ звеліла…, щоб в Київській колегії професори викладали північною мовою” (с. 355). Можемо сказати, що Іван Нечуй-Левицький вибудував контур і показав механізми імперської мовної експансії щодо України з боку Московщини, експансії, яка підсилювалася різними заборонними засобами щодо української мови, особливо засобами цензурування. Про взаємини Нечуя-Левицького з цензурою написано немало, тому тут лише зауважу, що ця проблема в листах письменника відбита широко. Треба тільки наголосити, що Іван Семенович, мовлячи про цензурні рогатки, майже завжди підкреслював їхню суто антиукраїнську спрямованість (“Цензура дуже строга до наших книжок” – с. 307). Отже, епістолярна спадщина Івана Нечуя-Левицького додає немало посутніх штрихів до постаті класика як послідовного і принципового борця проти всяких імперських проявів, борця за повносилий розвиток тисячолітньої України.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
