Пошта “СП” · “В поезії для мене – ні кроку назад, хай навіть на палю чи гак”. · с. 10сторінка оригіналу ↗
Залишився собою
Слово Просвіти, №51 за 2023 рік
Геннадій ПЛОТНІЧЕНКО, журналіст, м. Слов’янськ
“І, певно, не в одного мене після цілісного, не уривчастого знайомства з творчістю Олександра з’явилось правдиве і гірке, бо запізніле відкриття – він був справжнім поетом”, – так сказав Ігор Зоц у своїй книзі “Донбасія”. А ось як відгукнувся на смерть Олександра Романька український письменник Сергій Жадан: “Життя натомість чинить по-своєму. Нам лишається пам’ятати й зберігати те, що лишилося – вірші, ідеї, творчі задуми. Пам’ятати й продовжувати нашу спільну роботу”. А ще мене приємно вразив теплий відгук про поезію Олександра академіка, Героя України, екс-міністра культури України Івана Дзюби, у якому наш відомий земляк сказав: “…йому не була властива висока самооцінка швидше, навпаки – в’їдлива та, може, й мобілізуюча самокритичність. “Я запізнився геть усюди… / Ніде мене немає. І на мене / Не чекають геть ніде”. Він не запізнився. Але надто поспішився відійти. І тепер його бракує. І тим, хто його знав, і тим, хто пізнає його з його поезії та життєпису” (“Літературна Україна”, 16.03.2019 р.). Заручившись думками таких відомих особистостей української культури, можу стверджувати, що Олександр Романько – поет. Багато людей, закоханих у вірші, з великою повагою ставляться до самого визначення – поет. Тож про поета й поговоримо. Гортаю сторінки двох збірок віршів Олександра Романька: “Не замучит меня хромота” (1999 р., друге видання – 2017 р.) та “Мімікрія і мартиролог” (2018 р.), які побачили світ вже після трагічної загибелі Олександра 26 листопада 2017 року і які довелося укладати вже батькові, відомому краєзнавцеві, педагогу вищої школи, письменнику Валерію Івановичу Романьку. Буду відвертим: першу збірку, з якою я ознайомився лише наприкінці 2017 року, сприйняв як прагнення автора знайти і затвердити себе не тільки у віршах, а й у швидкоплинному, складному та бурхливому часі 1990-х років, знайти духовну поживу не тільки для себе, а й загалом для української молоді, яка прагнула зрозуміти виклики сучасного життя та відкрити нові дороги до справедливого майбутнього. Він не хотів, щоб вірші й думки відійшли на другий план життя. Ще молодого в ті роки Олександра лише чорним та білим портрет не напишеш. Він – натура складна, з незборимою силою духу, захищав, як міг, свою душу від впливу спокус буття, не носив маску, готовий був задля поезії прожити життя; у віршах нічого не вигадував, а писав історію свого життя, розмірковував-філософствував. Бажання – не бути взятим ніким на вуздечку і не стати на коліна ні перед ким (“На коліна – тільки перед Богом!”, – так писав Олександр в одному із віршів, а у розмові додавав: “…тільки перед Богом та Україною!”) – ось що наповнювало його думки та почуття. Тож він залишався самим собою завжди й усюди. Образно кажучи, йому “було тісно у зграї”. Він писав, що треба мати сміливість залишатися наодинці, собою, не розчинившись у зграї чи натовпі. Водночас його притягувало середовище творчих особистостей та друзів, де він мав розуміння, підтримку, де любили та шанували його талант. Про Олександра можна почути, що він – філософ, а його вірші пронизані філософськими думками і спостереженнями. Це справді так. Щодо освіти: він закінчив дефектологічний факультет педагогічного інституту у Слов’янську, навчався на спеціальності “журналістика” у Дніпропетровському державному університеті, в аспірантурі зі спеціальності “Філософія”, працював над кандидатською дисертацією. У Слов’янську викладав філософію, соціологію, релігієзнавство в педагогічному університеті та в коледжі Національного авіаційного університету, мав чимало друкованих наукових праць у фахових журналах. Тож бачимо, що думка про нього як про філософа невипадкова, а праця свого часу в київських газетах, обласній “Донеччині”, деяких місцевих виданнях, – дала йому чималий літературний досвід. У роки, що передували Революції Гідності (до речі, він долучався до Революції на граніті в
Києві і був учасником Помаранчевого Майдану) та захопленню нашого міста бойовиками у квітні 2014 року, я і Олександр майже три роки працювали у газеті “Славянская правда”, де мій молодший колега, окрім публіцистичних статей, вів рубрику “Літературна вітальня”. У нас була змога щоденно спілкуватися, як то кажуть, у “неформальній обстановці”, коли даєш волю думкам та почуттям. Олександр з особливою повагою ставився до Тараса Шевченка, Григорія Сковороди та Михайла Петренка. Сам буремний час виносив на порядок денний питання, які порушували ці творчі особистості, розмірковуючи про долю українців, державність та волю. У той час Олександр в газеті виступав з публіцистикою, а його вірші гули набатом, де б він їх не декламував. “Поезія для мене – це спосіб залишатися собою, все інше – марнота марнот. В поезії для мене – ні кроку назад, хай навіть на палю чи гак!”, – якось написав Олександр. І це не було фарсом. Він писав, як на мене, гостро, гнівно, іронічно, з викликом, з щемом у горлі, а також, він доходив, бувало, і до самоїдства. Виносячи вирок, він не жадав крові, не слав прокляття, – страждаючи, закликав до справедливості, гуманності, свободи. Олександр Романько сприяв початківцям у публікаціях, а в 2013 році створив та очолив проєкт “Слов’янський молодіжний поетичний десант”, який об’єднав талановиту учнівську молодь міста. Після звільнення міста в липні 2014 року від окупантів, тай у наступні роки Олександр і його “десантники” виступали в навчальних закладах, бібліотеках, військових частинах, а сам Олександр читав свої поезії на передових позиціях у Пісках, Кураховому та в інших містах дислокації ний механізм. Роль Олександра Кониського, Михайла Грушевського, який у статті “Галичина і Україна” відстоював величезну роль галицької інтелігенції, яка мала витворити єдиний культурний механізм нації. Ми повинні сьогодні поговорити: а яка нині ситуація в Україні? Вона не ідеальна. І ми про це повинні говорити. Михайло Грушевський заснував у Києві лекції читання українською мовою. Мова – це головний консолідуючий фактор. Як казав Гегель: є нація – є держава. Без нації не може бути держави”. Про роль Івана Франка, який проводив дуже важливу роботу щодо формування української нації, говорив професор Львів-
Нехай оте усе лайно, що серед нас, Що помилково ще людиною себе вважає, І всіх отих, кого опанував самодержавний рабський сказ, Моя любов до України й лють до ворога вбиває! (Із вірша “Небесній сотні і всім тим, хто ще живий”. 28.03.2014 р.). Я – нащадок Петренка, Я – поет буремних років українського сьогодення!.. Справжня поезія, як і справжнє життя, ніколи не бувають за протоколом! Пришвидшене дихання й розправлені плечі, розкинуті крилля, й палаючі очі! І знати – ані мене, ані такого вже не буде ніколи! (Із вірша “До 200-річчя Михайла Петренка”. 27.11.2016 р.). Про те, що його творчість залишається актуальною в наші дні, було нещодавно доведено на зустрічі членів літературного об’єднання “Світанок, присвяченій 50-річному ювілею Олександра Романька”. І це не зважаючи на складний час, на непросту ситуацію у прифронтовому місті Слов’янську. Ми говорили про долю поета, про його життєвий шлях, що його творчість автобіографічна, у його віршах та публіцистиці – усе його життя, і переписати вже нічого неможливо. Та і навіщо? Присутні на заході поети читали свої вірші, присвячені Олександру, не обійшлося й без пісні. Згадали й деякі відгуки наших земляків про Олександра, які його батько увів у видану 2021 року збірку матеріалів “Пам’ять про Олександра Романька”. Є там пророчі слова побажання Наталії Бондаренко: “Будеш ти, Сашко, у пам’яті слов’янців, будуть досліджувати твої поезії, будуть видаватися збірки, а тебе, Сашко, не буде. Поет живий, доки його пам’ятають, доки читають його вірші. Живи, Сашко, у пам’яті слов’янців!”. Можу сказати, що він сповідував своє незмінне кредо – затвердження вічної гармонії життя окремої людини та буття. Тож його душа, що прагнула небесної висоти та злетіла у блакить, кличе і нас до кращого життя рядками Олександра Романька: Я впевнений, Я достеменно знаю: Недоля й лихоліття – Це завжди лиш минуще, А вічні тільки Україна і душа!
бібліотеці імені В. Стефаника, в Інституті народознавства, в галереї імені Шептицького”. На заходах презентували також книгу “150 років на службі української науки та культури”. Її автори – науковці, які також виступали під час засідань: про роль Львова в становленні українськості в Україні, про те, як би належало нам працювати в подальшому. Науковців привітали з цією подією: від імені Леоніда Рудницького, Микола Мушинка, Галина Грицик зі США, Оксана Винницька з Канади, Марко Павлишин з Австралії.
Богдан ЗАЛІЗНЯК, член НСПУ
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
