Очевидець і літописець · “На останній крапці осінило: до такої роботи я готувався упродовж усього свого життя”. · с. 14сторінка оригіналу ↗
Про нас і про наше
Слово Просвіти, №51 за 2023 рік
В’ячеслав САНДУЛ
Рідко випадає нагода визначити унікальність книжки вже за довжиною часу, який пішов на її написання. Сьогоднішній наш випадок саме такий. Шістдесят сім днів для 344 сторінок, багато це чи мало? А якщо взяти до уваги, що у книзі два розділи, перший із яких сімома есеями представляє нашу Батьківщину, а другий дев’ятнадцятьма есеями наших світочів, то… А також глянути, що Батьківщина представлена, з одного боку Рідною Українською Мовою, а з другого Диким Полем; з третього островом Хортицею, з четвертого Мізинським Меандром… А між ними Трипілля, Кам’яна Могила, Говерла… Що не об’єкт – свої особливості, що не тема – окремий сюжет. Різні наповнення, різні ракурси, різні розмисли. Так, так, розмисли, бо саме вони, звісно ж, авторські, виникають і розгортаються так, що нерідко прирівнюються до окремих фактів. Приміром: “Різниця між населенням на одному і тому ж місці, але за різних часів, елементарно пояснюється цивілізаційним поступом, особливостями прогресу, а не розвиненістю одних і відсталістю інших. А люди… Вони на одній і тій же території, в усі часи загалом одні й ті ж, про що свідчать антропологи. Так і з трипільцями. З’явились, зникли… Звідкіль з’явились? Із неба впали… Куди зникли? Розчинились у повітрі… Вони між нами, серед нас. Від отого кроманьйонця, що подарував нам меандрів орнамент”. (З есею про Трипілля). Або: “Хортиця зцілює – це поза всілякими сумнівами. І тут немає нічого надуманого, містичного. Будь-який шматочок суші, оточений водою, – уже цікава, своєрідна територія. Насамперед, тим, що всі процеси там відбуваються дещо не в такому ритмі, як на материку. Там інші магнітні поля, позаяк усе довкіл омивається водою, до того ж в основі Острова – граніти і гнейси, породи, що відрізняються од вапнякових і черепашникових каменюк не лишень структурою, а й фізичними та ЕНЕРГЕТИЧНИМИ властивостями. Тож і маємо ув собі Острова – надзвичайний дарунок Божий. Спеціально для України. Головно – жодних розважальних закладів-установ, і все має супроводжуватися українськими написами, національними символами (орнамент, геральдика тощо). Жодних авангардистських витребеньок ні в чому: ні скульптурах, ні в тих же написах. У Хортиці духовне призначення, ви вже в цьому переконались”. (З есею про острів Хортицю). Такі вкраплення, а ними пронизані всі есеї книжки, роблять сюжети несподівано новими, свіжими. Навіть там, де оприлюднені факти, здавалися б, багатьом із нас відомі. Поруч із цілою вервечкою мало, а той узагалі досі не відомих! Зокрема: “У Степу, серед Дикого Поля, навіть, коли ця назва звузилась до масштабів топонімічного раритету, спить значна частина української історії. Відтоді, як людина лишила тут виразні сліди свого перебування (12 тисяч років тому), а надто, коли вона звела на невеличкому підвищенні, над річкою, перший курган (6 тисяч років). Тому й окутані наші кургани таємницями, легендами й поезією, піснями… “Темні кургани”, “На кургані, на городі”, “Над курганом вітер віє”… (З есею про Дике Поле). Словом, географічно-сакральним чином Батьківщина наша представлена. А наші світочі? Їх сімнадцять. Є необхідність назвати усіх: Святослав Хоробрий, Кость Гордієнко, Григорій Сковорода, Олекса Довбуш, Устим Кармалюк, Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка, Іван Пулюй, Петро Болбочан, Нестор Махно, Володимир Вернадський, Володимир Симиренко, Марія Приймаченко, Григір Тютюнник, Володимир Івасюк, Леонід Каденюк. Чому сімнадцять, коли есеїв про видатних українців, як зазначено вище, дев’ятнадцять? А тому, що перший есей другого розділу представляє не окрему постать, а загалом скіфів, які насправді були й називалися сколотами; в есеї “Сонце сходить” бесідують між собою Довбуш і Кармалюк; чотирнадцятий есей представляє нашу звитяжну УПА; а дев’ятнадцятий розповідає про авторового земляка, сучасного селянина Павла Скляра, нічим не видатного, проте одного з тих залишків колишніх мільйонів і мільйонів наших співвітчизників, на яких іще тримається українське село. Різні люди. За вдачами, за родом занять. Із різних часових шарів. Одному доля одміряла 32 роки життя, іншому у півтора рази більше. Тому 47, тому 60, тій 42, тому 67, тому 35, навіть 30… І – жодного довгожителя за високими мірками! Хіба Григорію Сковороді, Іванові Пулюю та Марії Приймаченко поталанило переступити поріг 70-ліття… Та ще вдівець Павло Скляр, на околиці херсонського села, в тісному кільці рашистських окупантів (“ні до берега не підпускають, – казав авторові по телефону, – ні в степ, як під домашнім арештом уже більше року”), усе ж таки, широко розміняв дев’ятий десяток. Про що говорять оці часові відрізки? Про те, що не жаліли ми своїх видатних. Рідко який із них пішов із життя, як кажуть, своєю смертю. Та й яка ж то “своя”, коли тобі щойно виповнилося 47 літ! Або 42, або 46… Та навіть у 60, до того ж, у неповних… Та ще й, коли тебе спорядили у Потойбіччя в чужій сорочці та в позиченій домовині (Іван Франко)… Решта: убитий, убитий, убитий, закатований, розстріляний, розстріляний, доведений до самогубства, повішений… Життя жодного (жодної) із представлених у книзі наших світочів, якою б довжиною воно не відзначилося, не розгорталось за сприятливих обставин. І що найгірше – з подання тих, хто перебував, начебто серед найближчих. Цей, якщо можна так сказати, мотив чи посил, і спонукав до написання книжки. Як розповідає сам автор, ідея книжки спостигла його несподівано 19 квітня поточного року у першій половині дня, під час пішохідної прогулянки. Десь за півгодини склалася в уяві вся композиція книжки, визначилися майже всі есеї, а згодом і заголовок до кожного. Після обіду чоловік сів за письмовий стіл, і за 67 днів завершив роботу. Без перебільшення – титанічну. Адже йому довелося не просто викладати знакові факти про нашу Мову, про Хортицю чи Дике Поле, про Говерлу й Кам’яну Могилу… А далі – про Святослава й Сковороду, про Болбочана, й Вернадського, про Симиренка й Івасюка… Авторові випало донести до майбутнього читача визначальну сутність звитяжного князя і геніального філософа, непереможного полковника й всесвітньо відомого ученого, Божою милістю помолога й геніального композитора… А таке досягається не кількістю залучених фактів, а їхньою вагою і розташуванням у тексті. На кожен есей витрачалося два, інколи три дні, траплялося, що вистачало й одного! Неймовірний рекорд. Так трапляється, коли письменник не витискує із себе слово за словом, а воістину натхненно викладає факт за фактом, ледь не кожен із яких обгорнутий думкою, що йде від серця. Автор не дивувався, в жодному разі не захоплювався собою. Він працював, працював і працював. На четвертій сторінці обкладинки з особливою увагою раджу прочитати його зізнання: “Коли писав, не здогадувавсь, а на останній крапці осінило: до такої роботи я готувався упродовж усього свого життя. Підсвідомо, але готувався. А впоравсь із таким огромом фактів, та ще й так швидко, бо, як писав, геть не думав про тих, хто читатиме, а лиш про те і про тих, про що й про кого писав”. Резюме в тій же коротенькій післямові: “Представивши Рідне Слово, пройшовши ніким не звіданими маршрутами Дикого Поля, Хортиці, Трипілля й Мізина, уздрівши на Кам’яній Могилі те, чого там досі не бачив ніхто, почувши від Говерли лишень тобі мовлене слово, пройнявшись життєписами наших світочів, несподівано відчув, що багато в чому став іншим”. “Багато в чому став іншим”… Саме цьому й передувало те, що буквально змусило чоловіка сісти за стіл: після війни ми всі маємо стати іншими, інакшими. Глибшими, змобілізованішими, обізнанішими, послідовнішими, рішучішими. Тому й починає автор власну передмову такими рядками: “Написати цю книжку мене змусила війна, розв’язана кремлівським недомірком. Досі не мав особистих проблем із патріотизмом, та лишень в умовах москвинської агресії, коли не просто знаєш, а чуєш, відчуваєш, як стогне рідна земля під потоптом чужинця, коли нищаться ущент наші міста й села, гинуть кращі з кращих співвітчизників, тільки тепер збагнув, що досі віддавав себе Батьківщині не сповна. Як, либонь, і ми всі. …Кадебістський виплодок покладається не тільки на власну силу, а й на наше можливе безсилля. Він добре зна, що в екстремальних умовах спершу висівається паніка, потім невіра, розчарування. А там уже й до зради один крок. Звідкіль воно? Насамперед, од невігластва: коли знаємо лишень те, що нам підступно й уміло підсовують збоку; коли свідомість наша формується не на фактах, а на емоціях; коли ми вчасно не встигли (не зуміли, не захотіли) засвоїти істинне, а не вигадане”. А завершує: “Не поважаємо, не цінуємо ні своє, ні себе. …Тож час розмочити “сухі цифри і факти” живим наповнення нашої Вітчизни, якої, смію зауважити, ми не знаємо, як слід, у чому, гортаючи ці сторінки далі, ви переконаєтесь. А з другого… Словом, читайте”. Узявши книжку до рук, щойно вона вийшла з друку, я подумав: есеї про Хортицю... про Кам’яну Могилу… про Дике Поле… Навіть про Мізинський меандр… Що можна сказати про них нового, коли все, здавалося б, писано-переписано? Не кажучи вже про Тараса Шевченка, Володимира Вернадського, того ж Нестора Махна… І все ж річ не стільки у нових фактах, які ув есеях є, а в тім, як вони подані разом із відомими. Річ у тональності книжки, яка
“Це – Україна! Ми – українці!” Есеї / Костянтин Сушко. – Кам’янець-Подільський: ТОВ “Друкарня “Рута”, 2023. – 344 с.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
