Шевченкіана · “З новим годом будьте здорові, любий і щирий мій земляче”. · с. 12сторінка оригіналу ↗
Тарас Шевченко заповів українцям новорічне привітання “на славу нашої преславної України”
Слово Просвіти, №51 за 2023 рік
Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
“Добридень же, новий годе в торішній свитині, що ти несеш в Україну в латаній торбині?” Розповідь про те, як Шевченкові випадало в житті зустрічати Новий рік, а чи писати, згадувати про нього, розпочну з листа поета до Варвари Рєпніної від 1 січня 1850 року, який Шевченко починав так: “Поздоровляю вас з Новим роком, молю Господа про дарування вам усіх благ. Я тепер сиджу один-однісінький і згадую те минуле, коли ми з вами перший раз зустрілися в Яготині…” То було в липні 1843-го, затим поет приїжджав у вересні, а з жовтня (десь після 9-го числа) і до 10 січня 1844 року він прожив із перервами у Рєпніних. За словами Варвари Миколаївни, “його у нас зразу стали вважати за свою людину”. За святковим столом напередодні Нового року був і глава сім’ї, князь Микола Рєпнін-Волконський – малоросійський військовий губернатор у 1816–1834 роках, який помер у 1845-му. У листі до Варвари Рєпніної з Орської фортеці в лютому 1848 року Шевченко писав: “Мир праху доброго чоловіка, який привітав мене на Новий рік не як безпритульного блукача, а як рідного сина”. Онука останнього українського гетьмана Кирила Розумовського, дружина князя Варвара Рєпніна-Волконська не схвалювала дружбу доньки з поетом, але пізніше, у 1847 році, фактично вирішила питання про зарахування Шевченка на посаду вчителя малювання в Київському університеті; втім, йому вже судилася інша доля… Серед інших нових знайомих поета коротко згадаю лише сестер Олександру і Глафіру Псьол, які, ставши сиротами у 1823 році, виховувалися з того часу в сім’ї Рєпніних1. У передноворічному грудні 1845 року Тарас Шевченко створив осердні твори: Посланіє “І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні…” (14 грудня); вірш “Холодний яр” (17 грудня); переспіви з Псалтиря “Давидові псалми” (19 грудня); вірш “Три літа” (22 грудня) і Заповіт “Як умру, то поховайте…” (25 грудня). Виразно підсумовуючий вірш “Три літа” (йшлося про 1843, 1844 і 1845 роки) дав назву й славнозвісному рукописному збірнику. Не маючи жодної змоги та й потреби занурюватися в усі згадані шедеври, наголошу лише в контексті нашої теми завершальні вісім рядків поезії “Три літа”: Добридень же, новий годе В торішній свитині, Що ти несеш в Україну В латаній торбині? “Благоденствіє, указом Новеньким повите”. Іди ж здоров, та не забудь Злидням поклонитись. Видатний шевченкознавець Юрій Барабаш справедливо зазначив, що ці “рядки вірша – саркастичне привітальне звернення до нового, 1846, року…” й вказав на те, що в “іронічно переосмисленому слові
“благоденствіє”, – пряма авторемінісценція до поеми “Кавказ”…”. Нагадаю ті вбивчі рядки з антимосковської поеми (18 листопада 1845 року), де йдеться, як у Московщині “На всіх язиках все мовчить, / Бо благоденствує!”. Між іншим, це слово в поезії Шевченка зустрічається лише двічі – у щойно зафіксованих текстах. Але, але… Відкриймо геніальну містерію “Великий льох”, написану в жовтні того ж 1845-го, де 1-ша (українська) ворона, вихваляючись злодіяннями проти свого народу, визнає: І я люта, а все-таки Того не зумію, Що москалі в Україні З козаками діють. Ото указ надрюкують: “По милості Божій, І ви наші, і все наше, І гоже, й негоже!” З подібних указів за всіх імперських часів криваво сочилось те саме смертне – духовно й фізично – російське “благоденствіє”, тому Шевченкове запитання до нового 1846-го стосувалося буквально всіх наступних років, які справно приносили в Україну в злиденній “латаній торбині” новенькі укази, повиті незгасним стремлінням перетворити великий і самодостатній український народ у малоросійський, говорячи словами Шевченка, “в народ отой убитий”…
“Поздоровляю тебе з цим Новим роком, друже мій єдиний! Нехай з тобою діється те, чого ти у Бога благаєш…” Перше новорічне привітання засланця безпосередньо з Орської фортеці бачимо в листі до близького друга Михайла Лазаревського 20 грудня 1847 року: “З новим годом будьте здорові, любий і щирий мій земляче… Так мені тепер тяжко, так тяжко, що якби не надія хоч коли-небудь побачить свою безталанную країну, то благав би Господа о смерті”. Суголосно з цим у вірші “Сон” (“Гори мої високії…”), що датується часом перебування Шевченка в Орській фортеці у 1847 році, читаємо про сподівану, рятівну волю, пов’язану лише з Україною й омріяними горами над ревучим Дніпром: Дай же, Боже, коли-небудь, Хоч на старість, стати На тих горах окрадених У маленькій хаті. Хоча серце замучене, Поточене горем, Принести і положити На Дніпрових горах. Як відомо, художник особливо страждав од заборони малювати, про що з болем зізнався в листі до Варвари Рєпніної з Орської фортеці 24 жовтня 1847 року: “А дивитися і не малювати – це така мука…” Не можу не сказати що на початку нового 1848 року Варвара Миколаївна написала начальникові ІІІ відділу графу Олексію Орлову прохання про “нещасного Шевченка”: “У мене немає іншого вибору, як звернутися до вас і благати добитися для нього дозволу малювати. Це милість, про яку я прошу вас зі складеними на грудях руками”. Послідовна бюрократична тяганина з приводу цього прохання тривала майже два роки й завершилася знову-таки неподалік нового року, в грудні 1849-го, коли на відповідній доповіді Орлова цареві Миколі І сам начальник ІІІ відділу написав: “Высочайшего соизволения не воспоследовало”. Звісно, рядовий Тарас Шевченко не міг знати такі подробиці, проте його новорічне вітання, надіслане з Оренбурга до Осипа Бодянського 3 січня 1850 року, було гірко вмотивоване: “Поздоровляю тебе з цим з Новим роком, друже мій єдиний! Нехай з тобою діється те, чого ти у Бога благаєш… Господь не благословив моєї доброї долі! – не дав мені докончить віку короткого на нашій любій Україні. Тяжко! аж сльози капають, як згадаю, так тяжко!” Цей справді неймовірно тяжкий настрій відчувається й у поетичних творах, скажімо, в першій редакції вірша “Лічу в неволі дні і ночі…” (орієнтовно січень – квітень 1850 року): Нема слов В далекій неволі! Немає слов, немає сльоз, Немає нічого. Нема навіть кругом тебе Великого Бога! Проте вчитаємося у завершальні рядки цієї поезії: Нехай як буде, так і буде. Чи то плисти, чи то брести. Хоч доведеться розп’ястись! А я таки мережать буду Тихенько білії листи. Пройшли роки, втім друга редакція цього вірша (орієнтовно 1858 рік) закінчується тією ж упевненістю: Та й знов мережать захожусь Дрібненько книжечку. Рушаю. Отже, найголовніше в тому, що, ставши на прю з царизмом, Шевченко не тільки показав, “як він горе боре”, але справді переміг імперію навіть у нестерпних умовах заслання й солдатчини: “…Я сказав собі, що з мене не зроблять солдата. Так і не зробили”. Характерно, що в довідці ІІІ відділу, складеній в останній рік заслання, визнавалося, що рядовий Шевченко “продовжував писати і малювати”… Документів, які могли б однозначно й повно свідчити про зустріч Шевченком на засланні того чи іншого Нового року, дуже мало. Іноді можна спертися в короткій розповіді на його листи, поетичні чи живописні твори, написані чи намальовані в новорічні дні, в одному випадку, зате переконливо, – на щоденникові записи, про що розповім далі, а ще – на деякі спогади про самого Шевченка. Скажімо, Новий 1849 рік Шевченко зустрічав на Косаралі в складі Аральської описової експедиції, жили вони у нашвидку зведеному бараці. У вірші “Не додому вночі йдучи…”, написаному 24 грудня 1848 року й присвяченому Михайлові Лазаревському, засланець писав про передноворічний “ураган холодний”: І занесе піском, снігом Курінь – мою хату. Отак мені доведеться Свято зострічати! Що ж діяти? На те й лихо, Щоб з тим лихом битись. Та не все й не завжди було безпросвітно навіть на засланні. Наприкінці 1851 року в Новопетровському укріпленні Тарас Григорович активно включився в роботу аматорського драматичного гуртка, поготів став його душею. Гурток показав 26–29 грудня для солдатів і місцевої публіки кілька вистав, у тому числі “Свої люди – поквитаємося” Олександра Островського, в якій Тарас Григорович блискуче зіграв роль Ризположенського, про що є спогади безпосереднього начальника Шевченка, командира роти Євгена Косарева, записані Миколою Новицьким. Він доволі докладно розповідав, як Шевченко прекрасно співав українські пісні, а в антракті однієї з вистав запально й вправно виконав танець – український козачок: “Від вигуків і оплесків мало казарма не розвалилась, їй же богу!.. Здивував тоді нас усіх Тарас своєю зугарністю до танцю!” Немає сумніву, що Новий 1852 рік усі гуртківці зустрічали разом, досить нагадати, що вже після першої вистави 26 грудня комендант Новопетровського укріплення Антон Маєвський “влаштував для акторів та інших офіцерів і їх сімейств вечерю, а потім танці, що тривали аж до ранку”. Та й взагалі, за словами Косарева, “про обіди та вечері, які, бувало, кінчались іноді й випивками, годі й говорити: були вони такі, як і всі подібні обіди та вечері”. Можна також припустити, що відтоді, як у Новопетровське укріплення навесні 1853 року прибув новий комендант Іраклій Усков, який не лише звільнив поета від ненависної муштри, а й щиро відкрив перед ним двері свого дому, Тарас Григорович іноді гостював у новорічні дні в сім’ї Ускових. Агата Ускова зазначала, що “взимку він приходив у солдатській шинелі”. Вона згадувала: “Приїхавши до форту, чоловік мій запропонував Шевченкові ходити до нас обідати й увечері чай пити; спочатку він якось уникав цього, але потім, коли побачив, що все дуже просто й що для нього завжди був готовий прибор, користався запросинами…”
“Приїжджав до мене колядувать Михайло Щепкін” Здається, найбільш пам’ятними для визволеного Шевченка були передноворічні дні 1857 року, пов’язані з приїздом до нього в Нижній Новгород істинно великого друга, геніального українця Михайла Щепкіна. Вчорашній засланець, який дорогою в Петербург надовго застряв у місті, почувався щасливим уже від передчуття зустрічі з артистом, про що свідчить Шевченків лист від 4–5 грудня: “…Як ти приїдеш сюди та я подивлюся на тебе, подивлюся, неначе на всесвітнюю галерею, неначе на всесвітній театр, і забуду хоть на годину своє невсипуще горе”. Дізнавшись, що Щепкін уже виїхав із Москви до нього, Шевченко занотував у Щоденнику 21 грудня вдячно-вогняні слова: “Який я щасливий цією нелицемірною дружбою! Не багатьом із нас Бог посилає таку повну радість…” А радісного 24 грудня Тарас Григорович видихнув у Щоденнику лише два речення: “Святам свято і торжество є з торжеств! О третій годині ночі приїхав Михайло Семенович Щепкін”. Узагалі щоденникові записи відновилися аж 29 грудня після від’їзду друга, але присвяту йому поеми “Неофіти” Шевченко зробив саме цим днем: “М. С. Щепкину. На память 24 декабря 1857”. Тарас Григорович також подарував артисту свій автопортрет із дарчим написом: “Михайлу Семёновичу Щепкину на память 24 декабря 1857 года от Тараса Шевченко”. Так що цей день справді став особливим святом і торжеством для поета! Втім, і наступні кілька грудневих днів друзі щасливо не розлучалися. Та про все по чину. Михайло Щепкін поселився у Шевченкового знайомого, колезького секретаря, архітектора за освітою Павла Овсянникова, де тоді мешкав і Тарас Григорович. Поет познайомив артиста зі своїм нижньоновгородським приятелем, управителем міської контори пароплавного товариства “Меркурій” Миколою Брилкіним, у родині якого й зустрічав Новий рік, а добрий Михайло Семенович навіть став хрещеним батьком у дочки Брилкіна, про що згадував аж у 1863 році, коли знову побував у Нижньому Новгороді: “Мешкав у Миколи Олександровича Брилкіна. Я колись у нього хрестив, коли приїжджав до Шевченка…”. До речі, це – остання згадка про Тараса Григоровича в паперах Михайла Семеновича. Звісно, для Шевченка вкрай важливим було знайомство Щепкіна з юною актрисою місцевого театру Катериною Піуновою, в яку поет уже закохувався. Немає підстав не вірити Піуновій, яка згадувала, що “Щепкін під час своїх гастролей кожний вільний вечір проводив зі мною і з Тарасом Григоровичем… Пригадуються мені наші дружні бесіди, коли за чашкою чаю
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
